«Ми можемо скільки завгодно говорити про єдність усіх православних в Україні, але доки не буде любові в наших серцях, доки ми не відчуємо поклик до єдності саме в любові, а не в адміністративних одиницях, нічого доброго з такого об’єднання не вийде. Ще більша прірва розверзнеться, і така глибока, що не буде видно й синього неба», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).
15 липня 2018 року, 7-ої Неділі після П’ятидесятниці, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив святу Божественну літургію в кафедральному Свято-Троїцькому храмі в с. Червона Слобода. Спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), клірики храму протоієрей Сергій Катренко та ієрей Віталій Сєдов.
«Ми сини й доньки своєї землі, черпаємо з неї сили для життя, яке дає нам Творець. А земля наша щедро полита кров’ю праведників, які своїм життям свідчать, що стати святим можна завжди й у будь-якому місці, лиш би відкрилася благодать всередині нас і надихнула осягати святість. 
А кожен крок до неї робить нас кращими, добрішими, відкритішими до Бога, ближніх і їхніх потреб, – сказав у своїй проповіді архієпископ Афанасій. – «Блаженні, якщо вас ганьбитимуть за ім’я Моє», – говорить наш Господь Ісус Христос. Більше двох тисяч років пройшло з того часу, коли Христос сказав ці слова, але й сьогодні ми, православні автокефалісти, терпимо багато ганьби й наруги від супротивників, обмовлянь і відвертої неправди. Але якщо ми істинні християни і вірні сини та доньки України, то повинні з гідністю наслідувати свого Господа, пам’ятаючи, що «блаженний той, хто з вірою терпить зло, спричинене іншими, і від щирого серця прощає їм, блаженний той, хто бачить Бога в особі ближнього, блаженний той, хто молиться і трудиться на спільне добро».
Будьмо вірними і відданими Церкві-Мучениці, Церкві, що стала для українського народу тією досвітньою зорею, яка запалила в серцях українців «досвітні вогні», як писала видатна Леся Українка, пробудивши їх від духовного сну. Ці вогні розвіяли морок національної байдужості, міріадами палючих іскор запали в душі, викликавши в них вогонь такої сили любові до Вітчизни, що вони були готові радше вмерти за неї, аніж гибіти в неволі.
«Це найбільша чеснота – бути вірним і відданим до загину в ім’я Господа Ісуса Христа за Вітчизну, віру православну і рідну Церкву», – завершив своє повчальне слово владика Афанасій.
