Такий вже занепад духовності серед народу, що пристрасті переважають потяг до світлого, Божого. Душі людські в гордині, як у міцнющому панцирі і мало кому вдається того панцира розірвати і вивільнити душу для світла й добра, тобто для Бога і віри в Нього, Творця нашого і Владики.
“То ж благаю вас, браття, через Боже милосердя,- віддайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу, і не стосуйтесь до віку цього, але зміниться відновою вашого розуму, щоб пізнати вам, що то є воля Божа,- добро, приємність та досконалість” (Рим., 12:1-2),- каже нам апостол Павло.
Треба все ж зуміти розпізнати в собі гординю (її в кожному по самі вінця, а в багатьох перехлюпує і за край), прийти до усвідомлення всеохопної вищості Бога й того, що лише у вірі Божій людина отримує опору в житті, незважаючи на всілякі негаразди, без яких того ж таки життя й бути не може. Інша річ, як їх переносити і які висновки робити, аби вони не псували урівноважений колобіг життя.
Є молитва оптинських монахів: ”Отче, дай мені з душевним спокоєм зустріти все, що принесе мені прийдешній день. Дай мені цілком віддатися волі Твоїй святій, в усякий час цього дня, в усьому настав і підтримай мене. Які б я не одержав звістки протягом дня, навчи мене сприймати їх із спокійною душею і твердим впевненням, що на все свята воля Твоя. В усіх словах та справах моїх керуй моїми думками і почуттями. В усіх несподіваних випадках не дай мені забути, що все послано Тобою. Навчи мене прямо й розумно обходитися з кожною людиною, нікого не соромлячи й не засмучуючи. Отче, дай мені сили знести утоми прийдешнього дня та всі події сьогодення. Керуй моєю волею і навчи мене молитися, вірити, надіятись, терпіти, прощати й любити. Амінь”.
Ця молитва читається вранці по закінченню вранішнього моління. Але уважно вникніть у смисл слів цієї молитви, бо він є визначальним чи не в усьому. Без усвідомлення кожного із прохань – його внутрішньої суті, того, що просиш, не отримаєш, бо для цього потрібна життєва практика. Тобто, все життя людини повинне бути приведе у відповідність із Божими заповітами, церковними правилами, які вчать людину добра і любові. А добро і любов, як дар Божий, не може призводити ні до чого поганого, а лише до доброчинного. Оптинські ченці виробили цю молитву, маючи велику духовну практику і весь устрій їхнього життя було укладено у відповідності до настанов святих отців Церкви. Без цього досягти якоїсь ґрунтовної опори в житті неможливо.
Сказано ж апостолом Павлом: “Тому то, хто думає, ніби стоїть він, нехай стережеться, щоб не впасти! Досягла вас спроба не інша, тільки людська…” (1 Кор., 10; 12-13). Ось чому людині для тілесного дихання потрібне чисте повітря, а для душі потрібна віра Божа й Церква, провідниця знання і спасіння. Одинока ж бо людина є легким здобутком для сатанинської сили, а отже життя неправедного.
Сатанинське бере людину підступом, силою, а святі небесні сили дають людині самій можливість по власній волі вибирати з ким вона – з Отцем Небесним чи сатаною, кого слухати і кому підкорятися: святим небесним силам, ангелам світла чи ангелам темряви, демонам.
Перше здійснити складніше, бо вимагає постійної духовної праці, яка є нелегкою і навіть тяжкою. Друге легке, бо, наприклад, коли тебе образили, спричинили зло, безпричинно чи й причинно, а тобі треба це спокійно перенести і не відповісти таким же злом, то людині, в душі якої змією в’ється гординя, дуже тяжко просто сказати: “Бог із тобою” та й усе. Набагато легше дати пристрасті закипіти в душі злістю, щоб вирвалася вона назовні парою лайки, бійки, вчинення чогось негідного, поганого, такого, аби воно якнайдошкульніше вдарило по кривднику. Вчинивши так один раз, уже не в силі втриматися, аби не вчинити так вдруге і… людина втрапляє в духовну розбещеність, коли відповідь злом на зло стає нормою. Ось чому, не маючи віри Божої в душі (а без Церкви і участі в божественних літургіях істинно вірувати неможливо, бо надто слабка духовно сучасна людина), такого розмаху в нашій країні набрало озлоблення і ненависть, якими просякнута кожна клітина нашого хворого суспільства.
І таке суцільне захоплення телевізією та інтернетом цьому є сумним підтвердженням – пристрасті людям миліші. Не хочуть задуматися, що від пристрастей одна лише шкода і біда, що через них ми караємося на кожному кроці свого гріховного життя, а каяття немає, бо відсутня віра, бо майже ніхто не ходить до церкви, не передплачує релігійно-духовної літератури, звідки можна почерпнути знання про віру, про каяття, як спасіння. Бо без щирого каяття Господь не дає і прощення, бо лише через каяття, через участь в євхаристії – вживання Тіла і Крові Христових, як свідчення прощення, свідчення примирення з Богом, Який віддав Себе на розп’яття заради спасіння нас, людей, ми продовжуємо перебувати в гріху і він роз’їдає нашу душу, збриджує її, мучить і руйнує і душу, і тіло. Людина ж, уражена найстрашнішою заразою – гординею, відкидає навіть думку про віру, про участь у Божественних літургіях, тобто ходіння до церкви на служби Божі, про постування, каяття і причастя, власне, оцерковлення свого життя. “Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать!” (1 Пет., 5:5).
Скажіть, чому ми так намагаємося обов’язково охрестити дитину, лиш тільки вона народиться, чому намагаємося поховати померлого по православному чину поховання з відправою священиком? Чому ж тоді не ходимо до церкви постійно, не дотримуємося церковних правил? А це не менш важливо від попередніх правил. Я вже писав у минулому числі “Добродія” про те, що недостатньо бути охрещеним, адже, щоб істинно перебувати в Христі, а Христос у нас щоб перебував, треба вірувати істинно і провадити життя своє, звіряючи його з Божими заповітами і церковними правилами і беручи участь в житті Церкви. А як по іншому перебувати в молитовному єднанні з Господом, якщо не брати участі в божественних літургіях, не каятися перед Ним у гріхах і не приймати від Нього з рук священика святих Дарів – Тіла і Крові Христових? Як тоді можна сподіватися на Божу милість, Божу допомогу?
Але ж за плином нашого неспокійного життя ми то забуваємо, то випускаємо з пам’яті, то ще щось, що нам робити, як діяти та, здебільшого, й не знаємо як його й робити, як поводитись чи в храмі, чи по за ним. Тому й треба передплачувати релігійно-духовні видання, які ведуть постійну роз’яснювальну і навчальну роботу, передплачувати, щоб було з чого черпати духовні знання. Без такої просвітницької роботи, зрозуміло, що і духовний стан людей буде низький, а самі люди темні і неспасенні. А завдання людини полягає в тому, аби спасти свою душу перед тим, як відправитися на Суд Божий. Та й так, коли переважна більшість людей віруватиме в Бога, намагатиметься дотримуватися заповітів Божих, церковних правил, то настільки ж то поменшає зла і ненависті, і настільки побільшає добропорядності, милостивості, і настільки стане духовно легше нам жити!
“Тож підкоріться Богові та противтеся дияволові, то й утече він від вас. Наблизьтесь до Бога, то й Бог наблизиться до вас. Очистіть руки, грішні, та серця освятіть, двоєдушні!.. Смиріться перед Господнім лицем,- і Він вас підійме!” (Як., 4:7-8,10).
Чому ми цього не хочемо зрозуміти, чому не хочемо (хоч про це постійно говоримо) жити без такої кількості негараздів і бід? А їх така навала через нашу неповагу до Бога. Пам’ятаю, як ми із священиком приїхали на запрошення одного голови господарства освятити поле. Коли голова зупинив один з автомобілів, що саме перевозив зелену масу на силос і сказав йому, що, мовляв, отець зараз буде освячувати поле і треба бути присутнім, то той відказав таке: “Тю, а я думав, що щось серйозне”. То ж, відповідно, не треба тоді й на Бога нарікати, бо яке наше ставлення до Нього, таке і Його до нас. То ж чомусь мучимось, караємось, але… не каємось.
+АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ
(Із «Добродія» 90-их років)
