Чудо Святого Причастя

Любов Спасителя нашого Ісуса Христа до людей настільки велика, що Він не лише прийняв за наше спасіння смерть, але й дарував нам можливість постійно найтіснішим чином з’єднуватися з Собою. Для цього на Таємній Вечері перед Своїми хресними стражданнями Господь установив Таїнство Святого Причастя. Про те, як було встановлено це Таїнство, оповідають святі євангелісти. Так, євангеліст Матвій пише: “Першого дня опрісноків приступили учні до Ісуса й питають: “Де хочеш, щоб ми приготували тобі їсти пасху?” Він відповів: “Ідіть у місто до одного чоловіка й скажіть йому: “Учитель каже: “Час Мій близько, в тебе зроблю пасху зі своїми учнями”. Учні зробили так, як велів їм Ісус, і приготували пасху. Коли настав вечір, Він перебував з дванадцятьма”. “Як вони їли, Ісус, узявши хліб і поблагословивши, переломив, дав учням і сказав: “Прийміть, споживайте, це є Тіло Моє”. Потім узяв чашу і, віддавши хвалу, дав їм і сказав: “Пийте з неї всі, бо це Кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів” (Мт. 26:17-20, 26-28).

Таїнство Святого Причастя також називається Євхаристією. Це грецьке слово означає віддяка. Чому це велике Таїнство називається саме так? Тому що під час його здійснення Церква приносить подячну, хвалебну й умилостивлюючу жертву Богові за спасіння всіх людей – живих і померлих. На Таємній вечері Господь заповів Своїм учням здійснювати Таїнство Святого Причастя на згадку про Нього. Ця заповідь неухильно виконується Церквою протягом всієї її історії. Спільне богослужіння, на якому відбувається Таїнство Святого Причастя, або Євхаристії, називається літургією.

Таїнство Святого Причастя є одним із найбільш незбагненних і важливих священнодійств християнської Церкви. З ним пов’язано безліч чудес, відомості про які дбайливо зберігає церковна історія. Будучи саме по собі Чудом, Святе Причастя краще пізнається й сприймається через чудеса, пов’язані з ним.

Розділ 1

НАВІЩО ПОТРІБНО ПРИЧАЩАТИСЯ

Одного разу учні преподобного Макарія Єгипетського побачили чоловіка, який ішов пустелею й вів за собою коня. Він прямував д келії їхнього старця. Оберігаючи спокій святого, ченці стали біля дверей і спробували вмовити подорожнього не відволікати преподобного від молитви. Однак незабаром, почувши прохання чоловіка, вони дозволили йому ввійти в келію. Подорожній зрадів і увійшов всередину, але не сам, а разом зі своїм конем. Учні преподобного Макарія обурилися й запитали, навіщо він веде за собою коня. Чоловік відповів їм, що він має потребу в молитвах праведника. Ченці здивувалися його любові до коня: адже заради нього він здійснив далеку подорож по спекотній, мертвій пустелі! Чому ж ця тварина така дорога для нього й що з нею сталося?

– Кінь, якого ви бачите, – сказав чоловік, – це моя нещасна дружина, і я не знаю, як вона перетворилася на тварину. Ось уже три дні, як вона нічого не їла.

Ці слова подорожнього ченці не сприйняли як вигадку. Незважаючи на те, що вчення Христа вже триста років поширювалося по землі, у Єгипті язичництво ще мало великий вплив, і ця древня колиска магії була переповнена різних чаклунів, які шкодили християнам. Тому, почувши розповідь чоловіка, ченці поспішили до авви Макарія повідомити про те, що сталося. Та коли вони побачили преподобного, їм не довелося нічого йому пояснювати: Бог відкрив святому причину того, що сталося. І ця причина полягала в наступному.

Дружина цього чоловіка сподобалася якомусь розпусному єгиптянинові, що захотів її звабити. Однак всі його старання виявилися марними. Тоді, щоб пробудити в серці жінки відповідну пристрасть, він удався до послуг мага. Чарівник, одержавши великі гроші, використав усі свої заклинання для спокушення християнки, але мети не досяг. Розлютившись від невдачі, він, проте, зміг домогтися того, що жінка стала здаватися всім оточуючим конем. Її нещасний чоловік кинувся за допомогою до всіх, кого знав, але ніхто не зміг йому допомогти, навіть місцеві пресвітери. Жінка для всіх була подібною до тварини, і ніхто не знав, як повернути їй колишній вигляд. Тому зневірений чоловік і привів її до великого подвижника, почувши про чудеса, які він здійснював. Глянувши на жінку, святий Макарій сказав своїм учням:

– Я не бачу в ній нічого, через що вона здавалася б твариною, про що говорите ви. Це не в її тілі, а в очах тих, хто дивиться на неї, вона видається конем. Це спокуса демонів, а не істина речей.

Потім святий благословив воду, облив нею жінку й помолився. Чари зникли, і всі побачили перед собою замість коня людину. Преподобний велів нагодувати її й, відпускаючи додому, дав пораду:

– Ніколи не полишай відвідувати церкву й ніколи не ухиляйся від причастя Христових Таїн. Нещастя трапилося з тобою тому, що ти вже п’ять тижнів не приступала до Пречистих Таїн нашого Спасителя.

Цей дивовижний випадок учні преподобного Макарія зберегли у своїй пам’яті для повчання майбутніх поколінь християн, а пресвітер Руфин та єпископ Палладій Єленопольський включили його у свої книги про історію єгипетського чернецтва. Звичайно, одкровення, отримане старцем від Бога, гідне того, щоб про нього знав кожен православний християнин. Усього п’ять тижнів без причастя – і навіть хрещена людина може виявитися беззахисною перед чаклунством і нападом демонів!

Хто-небудь із читачів може запитати: багато сучасних християн причащаються досить рідко, але ж на коней не перетворюються? Може, демони втратили свою колишню силу? Світ прямує до свого заходу: беззаконня в ньому множаться, а духовне життя людства загасає. І якби зараз Господь попустив, то служителі диявола не те що перетворили б недбайливих християн на коней, але стерли б їх із лиця землі. Однак в епоху всесвітнього царства гріха й пороку Господь по Своїй безмежній милості оберігає легковажних людей від бісівських напастей, очікуючи їхнього навернення. Проте чим довше людина не причащається Святих Таїн, тим далі вона віддаляється від рятівного покрову Божого. І хоча з нею й не відбуваються страшні загадкові явища, звичайних, але неприємних наслідків свого недбальства вона не уникне. Адже й у далеку давнину випадки перетворення людей на тварин вважалися рідкістю, звичайних же бід було предосить.

На початку IV століття, коли преподобний Макарій Єгипетський був ще дитиною, в одній зі східних римських провінцій жив пресвітер Єпиктет. За чистоту свого життя він одержав від Бога дар творити чудеса: повертав зір сліпим, виліковував прокажених і виганяв бісів з одержимих. Одного разу до нього привезли важко хвору п’ятнадцятирічну дівчину. Її батько, видний державний сановник, припав до ніг святого з благанням:

– Людино Божа, зглянься наді мною й не відштовхуй мене. Моя єдина дочка хворіє вже три роки й не може поворухнути жодним членом тіла. Помолися за нас, зглянься над нами, адже ми діти Церкви Христової й просвічені святим хрещенням.

Преподобний Єпиктет перейнявся жалем до нещасного батька й палко помолився Богові про його дочку. Потім він помазав святим єлеєм хвору, яка відразу одержала зцілення й самостійно стала на ноги. Її ж батькові, який радів і дякував Богові за чудо, святий Єпиктет сказав:

– Якщо ти хочеш, щоб у твоєму домі ніхто не хворів, з усіма домашніми щонеділі причащайся божественних Таїн Тіла та Крові Господа, попередньо очистивши серце своє належним чином.

Який висновок ми можемо зробити з наведених прикладів? Часте й регулярне причащання святі вважали необхідною умовою для нормального плину життя християнина. Своїм духовним поглядом праведники бачили, що відхилення від Святого Причастя неминуче викликає на людину бісівські напади, різні спокуси й тілесні недуги.

Про значення Святого Причастя для спасіння душі говорили не тільки окремі святі. Християнська Церква з перших днів свого існування жадала від своїх членів частого причастя Святих Таїн і суворо карала тих, хто не виконував цієї вимоги. Про це говориться в Апостольських правилах, у канонічних визначеннях Вселенських і Помісних Соборів.

Дев’яте Апостольське правило й друге правило Антиохійського Собору велять відлучати від церковного спілкування християн, які без поважної причини йдуть із літургії до її закінчення, а також тих, які хоча й чекають кінця богослужіння, але не причащаються. Читаючи ці правила, хтось із наших сучасників, які відвідують храм один раз на рік, може подумати: мені відлучення боятися не треба, адже я обов’язково стою до кінця служби й причащаюся. Однак таку людину доведеться засмутити. Вісімдесяте правило VI Вселенського Собору й одинадцяте правило Сардикійського Собору говорять про те, що будь-який християнин, який без поважної причини був відсутній на недільних літургіях протягом трьох тижнів, повинен бути відлучений від Церкви.

Отже, у давні часи Церква вимагала, щоб її члени щонеділі, якщо немає перешкод, причащалися Святих Христових Таїн.

Як відомо, причастю передує напружена духовна підготовка. Але чи не важко в такому випадку причащатися Святих Таїн щотижня? Звичайно, це обтяжливо для тих, хто хоче ввійти в Царство Небесне, не дуже обтяжуючи себе. Та справа спасіння вимагає від нас постійних зусиль. І особливо вони повинні бути спрямовані на те, щоб причастя стало центром нашого духовного життя. “Справа Святого Причастя є справою життя, – учить святитель Феофан Затворник. – Причащатися або не причащатися значить бути або не бути християнином, жити або не жити в Христі. Якщо не будете споживати Плоті Сина Людського й пити Крові Його, то не будете мати в собі життя (Ін. 6:53)”. Церковна історія знає чимало прикладів, що підтверджують цю істину.

У Єгипетській пустелі біля міста Діолка в давні часи проживало безліч ченців. Серед них своєю святістю виділявся пресвітер авва Аммон. Одного разу під час літургії він побачив біля жертовника ангела, який щось писав у розкритій книзі. Придивившись, пресвітер Аммон помітив, що ангел записує імена ченців, які причащаються, імена ж тих, хто був відсутній при Євхаристії, викреслює. Подвижник подумав, що б це могло означати? Побачене ним він зрозумів через три дні: усі, хто був відсутній за Євхаристією, померли. Напевно, Господь вирішив, що більше нема чого жити на землі християнам, які забули про своє покликання.

Хто-небудь може сказати, що цей приклад – винятковий випадок: якби всі християни, які рідко причащаються, помирали, то Церква була б украй нечисленною. Можливо, насправді пресвітер Аммон одержав від Бога виняткове одкровення для повчання віруючих, але хіба це щось міняє? По-перше, і наша смерть, якщо ми будемо ухилятися від причастя, цілком може увійти до числа подібних нетипових кончин. А по-друге, чи такий уже винятковий наведений приклад? Можливо, багато християн все-таки залишають земний світ завчасно саме тому, що забувають одну з головних справ свого життя? Апостол Павло в Першому посланні до Коринтян пише про те, що внаслідок негідного причащання багато хто з християн немічні й хворі, і чимало помирає (1 Кор. 11:30). Якщо це справедливо стосовно тих, хто приймає Святі Тайни, не очистившись від своїх беззаконь, то тим більше це вірно стосовно тих, хто взагалі перестає приступати до Причастя.

Християни перших століть причащалися дуже часто. Навіть у найбезвихідніших ситуаціях, коли не було ніякої можливості здійснювати Євхаристію, вони не переставали жадати Чаші Господньої.

Пресвітер Лукіан, знаменитий богослов з Антіохії, своєю проповідницькою діяльністю викликав у язичників лють. В 312 році за наказом правителя східної частини Римської імперії Максиміана Галерія пресвітер Лукіан був кинутий у темницю. Тут, незважаючи на погрози, від нього не змогли домогтися зречення від Христа. Тоді кати викрутили всі кості його рук і ніг із суглобів і кинули мученика спиною на гострі черепки. На них він пролежав, будучи нерухомий, два тижні. Чого найбільше бажав у цей час пресвітер Лукіан? Зцілення? Ні. Його душа жадала Святого Причастя.

Коли наблизилося свято Богоявлення, пресвітер Лукіан і всі ув’язнені з ним християни вирішили причаститися Святих Христових Таїн. Однак в’язницю суворо охороняла сторожа. Доставити в темницю все необхідне для Євхаристії й здійснити її під невсипущим наглядом воїнів було неможливо. Пресвітер Лукіан почав молитися Богові про допомогу. І Господь почув його молитву: віруючі змогли потай від воїнів пронести у в’язницю хліб і вино. Але що ж робити далі? Адже в темниці не було ніяких богослужбових предметів. І тоді святий Лукіан дерзновенно сказав християнам, які перебували з ним у тюремній камері:

– Станьте навколо мене й будьте церквою, тому що я вірую, що церква жива краща й благоприємніша для Бога, ніж побудована з дерева або каменю.

Коли всі обступили його, він промовив:

– Здійснимо літургію й причастимося Божественних Таїн.

Християни з подивом запитали пресвітера:

– Де ж ми, отче, покладемо хліб для здійснення Таїнства? Тут немає престолу.

– Покладіть мені на груди і буде живий престол Живому Богові, – відповів їм святий Лукіан, лежачи на спині зв’язаний.

Після цього в темниці на грудях мученика була здійснена Божественна літургія, і всі в’язні сподобилися прийняти Святі Тайни. Вони були переконані, що саме причастя зміцнить їхній дух мужньо перенести майбутні катування за ім’я Христове.

У давні часи жорстоких гонінь кожен християнин розумів, що в будь-який момент може бути схоплений і страчений за сповідання своєї віри. Тому багато християн носили з собою запасні Святі Дари й причащалися ними перед тортурами й смертю.

Навіть гонителі відзначали прагнення християн до участі в Євхаристії й зробили для себе відповідні висновки. Так, на початку IV століття римський імператор Діоклетіан своїм едиктом оголосив служіння літургії злочином. На одному з процесів над християнами в Карфагені проконсул Ануліній запитав обвинувачуваних:

– Ви брали участь у літургії християн?

– Ми – християни, – сміливо заявили підсудні.

Проконсул, бажаючи засудити християн за порушення імператорського указу, а не за одне тільки їхнє ім’я, з люттю повторив питання:

– Я не запитую вас, чи християни ви, але чи брали ви участь в літургії християн?

– Ми – християни й, отже, брали участь у здійсненні Таїнства Господнього! – мужньо відповіли підсудні й додали:

– Ми не можемо жити без здійснення Божественної вечері.

Діоклетіан, підписуючи указ, був упевнений у тому, що християни не зможуть не служити літургію, не причащатися, тому їх буде легко вистежувати й засуджувати на страту. У цьому він був правий. Та як же все змінилося! Якщо в наш час нові Діоклетіани приймуть подібний закон, то прогадають, тому що більшість так званих “християн” виявляться поза сферою його дії. На жаль, колишнього жадання Трапези Господньої вже немає.

Втім, охолодження наших сучасників до участі в Євхаристії має свої корені й у древності. В IV столітті після Різдва Христового в Римській імперії християнство з гнаної релігії перетворилося на державну. Язичники поступово втрачали різні цивільні права, а потім і взагалі стали обвинувачуватися в нелояльності стосовно держави. Як же повелися язичники? Такий поворот у внутрішній політиці держави призвів до того, що багато хто з них стали приймати хрещення формально. Згодом у Церкві утворився значний прошарок людей, байдужих до строгого духовного життя. Тяготячись частим причащанням, багато хто став приступати до святої чаші все рідше й рідше. Загальний духовний рівень життя християн помітно знизився. Боротьба за неухильне дотримання церковних правил натрапляла на опір псевдохристиян, які займали видні державні пости.

Реакцією на те, що багато християнських громад відійшли від суворого дотримання традицій первинного християнського життя, стало виникнення чернецтва. В IV столітті ревнителі колишнього високого духовного життя почали йти в пустелі, де ніхто не заважав їм на практиці втілювати ідеали християнства. Одним із цих ідеалів було часте причастя Святих Таїн. Святитель Василій Великий, один із засновників чернецтва, писав у листі до Кесарії: “Причащаємося чотири рази щотижня: у неділю, середу, п’ятницю й у суботу, також і в інші дні, якщо буває пам’ять якого святого”. Навіть пустельники, які жили на самоті, обов’язково раз на тиждень, у неділю, приходили в храм, щоб прийняти Пречисті Тіло й Кров Господні.

Пустельники, які подвизались далеко від людей, у надрах єгипетських і синайських пустель, звичайно, не могли так часто відвідувати храми. Проте й вони прагнули у великі християнські свята, незважаючи ні на які перешкоди, брати участь в Євхаристії.

Блаженний Іоанн Мосх у своїй книзі “Луг духовний” наводить наступну розповідь авви Стефана. Одного разу в Раїфі він прийшов у церкву на свято Таємної вечері. Раптом під час здійснення літургії в храм увійшли два зовсім роздягнених чоловіки. Авва Стефан, очікуючи невдоволення серед присутніх за богослужінням, оглянувся довкола. Однак люди, які стояли в храмі, не проявили ніякого обурення чи хвилювання: вони просто не бачили наготи цих пустельників. Тоді авва Стефан зрозумів, що тільки йому Бог дозволив побачити справжній зовнішній вигляд Своїх угодників, які не мали в дикій пустелі навіть одягу. Вражений чудом, він став уважно спостерігати за ними. Вони ж, причастившись, вийшли з храму й пішли в напрямку до Червоного моря. Авва Стефан, наздогнавши їх, кинувся перед ними на землю й сказав:

– Зробіть милість, візьміть мене з собою.

Пустельники, здивувавшись тому, що йому було дано побачити їхню наготу, відповіли:

– Не можеш ти бути з нами. Залишайся на своєму місці.

Після цих слів вони помолилися за авву Стефана, а потім на його очах стали на водну гладь Червоного моря й пішли по ній, доки поступово не зникли вдалині.

Так, і таким великим подвижникам і чудотворцям було необхідно причащатися Святих Таїн!

З милості Божої не залишалися без причастя й ті Його таємні раби, які ніколи не залишали пустелі – місця своїх самітницьких подвигів. Святий Пафнутій, коли удостоївся побачити преподобного Онуфрія Великого й розмовляти з ним, запитав його:

– Отче, де й коли ти причащаєшся Таїн Христових?

– Ангел Господній приходить до мене з Пречистими Тайнами Христовими й причащає мене в суботи та неділі, – відповів преподобний і додав: – І не до мене одного приходить ангел Господній, але й до інших подвижників тутешньої пустелі, які не бачать облич людських. Він причащає їх, і серця в них наповнюються невимовною радістю.

В істинності цих слів святий Пафнутій незабаром зміг переконатися особисто. Досягши центральних районів пустелі, він зустрів чотирьох юнаків, одягнених в овечі шкіри. Підійшовши ближче й вдивившись у їхні обличчя, він був вражений виглядом юнаків: вони сяяли незвичайним світлом і від них, очевидно, променіла благодать Божа. Спочатку святий Пафнутій подумав, що це не люди, а ангели, які зійшли з небес, але коли вони почали з ним розмовляти, зрозумів: перед ним подвижники, які досягли святості. Пробувши з ними кілька днів, він запитав:

– Де ж ви причащаєтеся Божественних Таїн Пречистого Тіла й Крові Христа, Спасителя нашого?

Юнаки відповіли:

– Для цього ми збираємося разом у дні суботні й недільні, і пресвітлий ангел, якого посилає Бог, приходить до нас і дає нам Святе Причастя.

Незабаром настала субота і подвижники сказали Пафнутію, щоб він теж приготувався до причастя. Через якийсь час повітря наповнилося дивовижними пахощами, яких святий Пафнутій не відчував жодного разу в житті.

– Звідки вони? – запитав він.

– Наближається ангел Господній із Пречистими Тайнами, – відповіли подвижники.

Раби Христові стали на молитву, під час якої весь простір навколо них залило незвичайне світло і вони побачили ангела Господнього, який сходив із висоти, сяючи, як блискавка. Небожитель став перед ними в образі прекрасного юнака зі святою чашею в руках. Пафнутій від страху впав на землю. Пустельники підняли його й підвели до ангела. Спочатку причастилися пустельники, а слідом за ними й Пафнутій, охоплений одночасно й трепетом, і духовним захватом. Ангел, причастивши подвижників, благословив їх і зійшов на Небо. “А ми впали й поклонилися Богові, – згадував потім святий Пафнутій, – дякуючи Йому за таку благодать. Велика радість виповнила наші серця, і я був у захваті й думав, що перебуваю не на землі, а на Небі”.

Так, Христос, Який дав Своїм послідовникам заповідь: “Якщо не будете споживати Тіла Сина Людського й пити Крові Його, то не будете мати в собі життя” (Ін. 6:53), Сам чудесним чином допомагав їм виконувати її, коли вони заради духовних подвигів ішли в пустелі. Ніколи не залишав Господь без Святого Причастя й Своїх істинних рабів, які жили серед світу, але з якихось причин не могли брати участь у Таїнстві Євхаристії. Якого б високого духовного рівня не досягали вони, їм також необхідно було часто причащатися Христових Таїн.

На рубежі дев’ятнадцятого й двадцятого сторіч у Сергієвому Посаді жив блаженний Миколай. У своєму житті він ніс важкий хрест: сорок років був прикутий до постелі хворобою. Спочатку цей раб Божий лежав на приватній квартирі, потім його перенесли в монастирську богадільню. Рідні його померли і доглядати за ним було нікому – всім він був чужим. Блаженний Миколай мужньо переносив страждання й постійно молився. За незвичайне терпіння й смиренність Господь наділив його даром прозорливості. За десять років до революції в Росії Миколай пророкував, що цар покине престол, Троїце-Сергієву Лавру закриють і всіх ченців розженуть. У той час йому ніхто не вірив, його слова здавалися дивними й “безглуздими.

Багато років цього незвичайного раба Божого причащали ангели. Вони приходили до нього вночі у вигляді ченців на чолі з ігуменом, що сповідав його. Щоб Миколай безтурботно перебував у своїй глибокій смиренності, Бог приховав від нього Свою милість, і він приймав ангелів за справжніх ченців, думаючи: “Ось як добре ставиться до мене ігумен із братією. Удень їм ніколи, отож уночі у святкові дні вони утішають мене, багатостраждального”.

Одного разу лаврський ієромонах Зосима, довідавшись, що в богадільні є хворі, яких багато років ніхто не причащав, узявся причастити їх Святих Таїн. Коли він причастив блаженного Миколая, той подякував і розповів, що в більші свята його, зазвичай, причащає сам ігумен із братією. Отець Зосима, зрозумівши волю Божу, нічого не сказав йому.

Полюбивши Миколая, отець Зосима став часто відвідувати його. Він познайомив із блаженним і свою сліпу сестру Марію. Володіючи даром чудотворіння, угодник Божий зцілив її від сліпоти. Тільки після смерті блаженного Миколая отець Зосима розповів братії про причащання його ангелами, про це чудо, явлене багатостраждальній душі, яка з великим терпінням несла свій хрест.

Блаженний Миколай, досягши духовної досконалості, був прозорливцем і чудотворцем. Однак і йому для спасіння було необхідне Святе Причастя. Забутий людьми, він не був залишений Богом, Який посилав до нього ангелів зі Святими Дарами.

Які висновки із усього вищевикладеного можна зробити?

1. Ми повинні твердо усвідомити, що причастя Тіла й Крові Господа Ісуса Христа необхідне для нашого спасіння. Якщо ми не причащаємося Христових Таїн регулярно, то навіть великі духовні подвиги не дозволять нам успадкувати вічне життя.
2. Із церковної історії відомо, що спочатку християни причащалися щодня, потім щотижня й поступово мінімальною нормою стало причастя раз на рік. Зараз багато хто, називаючи себе християнами, не причащаються й по кілька років. Це страшна, пагубна помилка.
3. Як часто треба приступати до святої чаші в наш час? Ідеалом для кожного християнина залишаються древні канонічні правила.

Старця Ієроніма Егінського (1883-1966), видатного грецького подвижника, якось запитали:

– Отче, як часто нам причащатися?

– Не частіше, ніж один раз на тиждень. Коли хочете їсти, тоді й їсте – так і в духовному: коли жадаєте Христа, тоді причащайтеся. Заглиблюйтеся в зміст молитов перед Святим Причастям, вони допоможуть вам щиро розкаятися в гріхах і пролити сльози. Без сліз не причащайтеся.

У наші дні, як і в давні часи, можна причащатися щотижня. Тільки для цього необхідні відповідна чистота життя, повсякденна помірність і безперестанне прагнення єднання з Христом.

Що робити, якщо ви ще не досягли такого високого духовного стану? Преподобний Серафим Саровський радив: “Обов’язково сповідайтеся й причащайтеся в усі пости й, крім того, у дванадесяті й інші більші свята: чим частіше, тим краще – не мучачи себе думкою, що не гідний цього; не слід пропускати випадку якнайчастіше користуватися благодаттю, що дарується у причасті Святих Христових Таїн”. Святитель Феофан Затворник наставляв: “Міра причащатися на місяць один раз або два рази – найвірніша”.

4. Якщо ми причащаємося часто, нам не треба забувати про те, що до Таїнства треба завжди готуватися дуже серйозно. В Оптиній пустині в період її духовного розквіту всі ченці, зазвичай, причащалися п’ять разів на рік. Таке правило було запозичене з древнього афонського уставу. Чому оптинські ченці причащалися відносно рідко? Вони ставили для себе дуже високі вимоги.

 

Розділ 2

СПРАГА, ЩО РЯТУЄ

Старець архімандрит Філофей Зервакос (+ 1980), шанований у Греції за своє праведне життя, перед своєю кончиною три місяці важко хворів. У цей час для нього хвилини Божественного Причащання були особливо благословенними. Незважаючи на тілесне виснаження, старець готувався до причастя годинами. Коли священик зі Святими Дарами з’являвся в дверях келії, отець Филофей піднімав свої слабкі руки й від всієї душі викликував:

– Заходь, мій Бог, заходь!

Старець приймав Святі Тайни з таким палким бажанням, благоговінням і покаянням, начебто це було в його житті перше й одночасно останнє причащання. Після причастя він говорив:

– Дякую Тобі, мій Бог, дякую!

Щоразу отець Філофей причащався з однаково великим бажанням і горінням серця. Після прийняття Святих Дарів його зовнішність змінювалася. Небесне світло наповнювало старця, і його обличчя так світилася, що навколишні не могли на нього дивитися. Піднявши руки, праведник говорив:

– Забери мене, мій Бог, забери!

Тіло й Кров Спасителя нашого Ісуса Христа є для нас благодатною поживою, яка оживотворяє нашу душу. Подивіться на дітей, говорив святитель Іоанн Златоуст, “з яким бажанням вони тягнуться до материнських грудей, з яким бажанням їхньої губи хапають грудь? З таким же рвінням приступаємо й ми до цієї Трапези, до цих духовних грудей, І, можливо, навіть із більшим бажанням. Вхопимося ж, як діти за материнську сорочку, за благодать Духа. І нехай у нас буде одна скорбота – не причащатися цієї Поживи”.

Чудові слова великого святого. Кожному з нас мати б у своєму серці таку праведну скорботу! Але ж іноді після причастя деяких християн охоплює аж ніяк не праведна скорбота. Трапляється, вони дивуються: ми, мовляв, постилися, молилися, сповідалися, виконали всі правила для тих, хто готується до причастя, а замість очікуваного освячення душі, одержали смуток і навіть деяке потьмарення розуму й серця. Чому люди впадають у таку спокусу? Та тому, що в період підготовки до причастя забувають про одну із найголовніших умов: у таїнстві Євхаристії вся наша істота повинна прагнути до з’єднання із Христом. Основа цього прагнення – любов до Христа. Її й треба запалювати у своєму серці завжди, а особливо перед прийняттям Святих Тайн.

Саме відсутність палкої любові до Господа й відсутність прагнення з’єднатися з Ним і вносять у душу людини після причастя неусвідомлений сум. Нам треба приступати до чаші не заради якого-небудь великого свята або посту, що наступив, не заради формального дотримання церковних правил, а насамперед для того, щоб з’єднатися із Христом і вгамувати духовну спрагу із Джерела Життя. Якщо такої спраги немає, то чи потрібно причащатися?

Людям властиво поступово до всього звикати, і це стосується навіть причастя Тіла й Крові Христових. Часом людина, причащаючись, губить живе сприйняття того, яку велику святиню він сподобляється прийняти. Для деяких причастя Святих Тайн стає звичаєм, традицією. Інші ж у своєму духовному охолодженні йдуть ще далі: участь в Євхаристії вони починають вважати якимсь обтяжливим обов’язком, незручним церковним правилом. Страшна й згубна омана!

Іноді буває, що у великих грішників просипається таке прагнення до причастя Тіла й Крові Спасителя, якого не зустрінеш і в багатьох доброчесних прихожан наших храмів.

Відомий православний письменник С. І. Фудель розповідав, що одиного разу ієрея Володимира Криволуцького запросили причастити помираючого, який за багато років перед цим зрікся сану священства. Коли отець Володимир поставив на столик біля ліжка дароносицю, помираючий раптом підняв голову, всім своїм тілом потягнувся до Святих Дарів і, вдихаючи запах святині, сказав: “Боже, Боже, чого я себе позбавив!”

Так, як би не затьмарювалася й не грубіла людська душа від безвір’я, гріхів, пристрастей, у ній завжди залишається нічим не знищиме прагнення єднання з Богом. Деякі люди, не набувши віри в щирого Бога, шукають заспокоєння в служінні оманливим богам, але цим служінням вони ніколи не втамують своєї духовної спраги. Відбувається це тому, що, як писав блаженний Августин, Бог створив нас для Себе й наше серце не заспокоїться, поки не знайде Його. Поза Богом – гріховний морок, духовна порожнеча й інтелектуальна нісенітниця. Тільки в Богові в єднанні з Ним ми знаходимо причину, зміст, мету й радість нашого існування. І що може нас більше поєднати з Богом, як не Святе Причастя?

За всіх часів щирі християни причащалися Святих Таємниць не для того, щоб формально виконати євангельську заповідь про необхідність причастя: вся їхня істота вимагала причастя Тіла й Крові Господніх. Присуджений до смерті за віру, святитель Ігнатій Богоносець, очікуючи, коли його кинуть на розтерзання звірам, писав не клопотання про помилування імператорам-язичникам, а духовні послання побратимам. В одному з них він викликував: “Хліба Божого бажаю, Хліба небесного, Хліба Життя, яким є Плоть Ісуса Христа!”

Кожний з нас, вірних християн, повинен прагнути до того, щоб його душа постійно жадала Тіла й Крові Господніх. Це почуття – одне із найдорогоцінніших у християнині. Нам треба пам’ятати, що Господь дивиться не на зовнішні діла, а на наше серце.

 

Розділ 3

СВЯТІСТЬ ТАЇНСТВА Й ГРІХОВНІСТЬ ЛЮДИНИ

Одного разу Палладій, майбутній єпископ Єленопольський, вирішив відвідати преподобного Макарія Олександрійського. Підійшовши до його келії, він побачив хворого, що лежав біля її дверей. Це був пресвітер із сусіднього селища, у якого рак шкіри оголив всю тім’яну кістку. Поговоривши із страждальцем, Палладій здивувався: чому авва Макарій, який відрізнявся милосердям і мав дар творити чудеса, не тільки не зцілив хворого, але навіть не захотів його бачити? Увійшовши в келію, Палладій попросив преподобного:

– Молю тебе, змилосердься над страждальцем, дай йому принаймні яку-небудь відповідь.

– Він не гідний зцілення, – сказав святий. – Господь послав йому таку хворобу для його напоумлення. Якщо хочеш, щоб він зцілився, так порадь йому з цього часу відмовитися від здійснення Таїнств.

– Чому? – поцікавився Палладій.

– Цей пресвітер, – відповів преподобний Макарій, – здійснював літургію в гріху блуду й за це тепер карається. Якщо він зі страху припинить священнодіяти, що осмілювався робити через недбайливість, то Бог зцілить його.

Палладій передав хворому слова святого, і той заприсягся більше не священнодіяти. Після цього преподобний допустив його до себе, і пресвітер висповідав свій гріх, пообіцявши більше не грішити й залишити служіння при вівтарі. Прийнявши покаяння, преподобний Макарій поклав на хворого свої руки. Через кілька днів голова пресвітера повністю покрилася волоссям і він, прославляючи Бога й дякуючи святому, зовсім здоровим повернувся додому.

Як бачите, на людину може звалитися нещастя не тільки через те, що вона причащається рідко, але й тому, що служить літургію або причащається Святих Тайн негідно. Щоб щось подібне не трапилося й з нами, ми повинні, готуючись до причастя, перш за все очистити свою душу від гріхів.

Духоносні пастирі ретельно стежили за тим, щоб ніхто з їхньої пастви не приступав до святої чаші, маючи на совісті який-небудь гріх. Так, знаменитий авва Євлогій, пресвітер, про якого згадують вже перші історики Церкви, під час Євхаристії одержував від Бога дар прозорливості. Він бачив у душі кожної людини, яка бажає прийняти Христові Тайни, її достоїнства й недоліки. Коли ті, що зібралися в храмі, починали готуватися до причастя, він говорив деяким із них:

– Як це ви осмілюєтеся приступати до Святих Тайн, адже ваші душі й наміри спрямовані до зла?

Потім, звертаючись до кожного порізно, викривав:

– Ти в цю ніч був одержимий блудними помислами… А ти сказав у своєму серці: “Чи не однаково – грішним або чистим приступати до Святого Причастя?”… Ти мав сумнів щодо самих Дарів і думав: “Чи освятять вони мене, коли я приступлю до них?”

Утримуючи нерозкаяних грішників від прийняття Святих Дарів, авва Євлогій давав пораду:

– Відійдіть на якийсь час від Святих Тайн і покайтеся від душі, очистивши пороки слізьми розкаяння. Одержавши відпущення гріхів, ви станете гідними єднання з Христом. Якщо ж не очистите спочатку думки, то не можете приступити до благодаті Христової.

Приймаючи Святі Дари, ми бажаємо з’єднатися з Христом, але цього не відбувається, якщо наша душа опоганена гріхами або навіть негідними думками.

Якось одного разу один високоосвічений пан захотів причаститися в монастирі, де подвизався знаменитий грецький старець Яків Евбейський (+ 1991). Отець Яків, своїм духовним зором подивившись на душу цієї людини, зрозумів, що йому не слід причащатися, тому що він був обтяжений багатьма гріхами. Увечері напередодні причастя старець у тривалій бесіді намагався напоумити чоловіка й налаштувати його серце до покаяння. Однак ця праця виявилася даремною.

Всю ніч старець Яків провів без сну. Він обмірковував, як вчинити з цим паном, що бажав вранці причаститися. З одного боку, причастити його не можна через нерозкаяні гріхи. З іншого боку – цей нерозумний християнин відлучення від чаші сприйме як особисту образу й може відпасти від Церкви. Що ж робити? Після роздумів і молитов старець вирішив покластися на волю Божу.

Вранці за літургією пан підійшов до чаші й нібито причастився. У цей момент одному добропорядному християнинові, який був присутнім за богослужінням, відкрилося одкровення. Він раптом побачив, як від ложечки зі Святими Дарами спливло незвичайне сяйво, яке потім золотим променем через плече священика потягнулося до дискосу, що стояв на престолі. Це була частка Тайн Христових. З волі Божої вона відійшла від вуст негідного причасника, щоб причастя не зарахувалося йому в осуд.

Приступаючи до Святих Тайн, ми повинні завжди пам’ятати слова апостола Павла: “Хто буде їсти хліб цей, або пити чашу Господню негідно, винний буде проти Тіла й Крові Господньої” (1 Кор. 11:27).

Господь за гріхи іноді не дозволяє навіть почати здійснювати літургію. Так, свого часу на Афоні в печері святого Афанасія жив старець із двома послушниками. Один із них був священиком, інший – дияконом. Якось одного разу послушники пішли служити літургію в храм, що знаходився неподалік.

Священик дуже заздрив диякону, тому що той був розумніший і здібніший від нього в багатьох справах. Диякон же нічого не робив для того, щоб допомогти побратимові побороти в собі це почуття. Навпаки, він своїм самолюбством і поведінкою постійно збуджував у ньому заздрість.

Перед службою священик виконав усі необхідні перед причастям правила, але не викинув зі свого серця заздрість і не покаявся в цьому гріху. Коли у вівтарі він почав здійснювати проскомидію, раптово пролунав сильний шум, а дискос раптом піднявся з жертовника й зник!

Таким чином, священик із дияконом не змогли здійснити літургію й причаститися. Довідавшись про те, що трапилися, духоносні афонські старці сказали, що милостивий Господь не допустив священика до служіння й причастя через його гріх, щоб із ним не сталося яке-небудь лихо.

Мета говіння, тобто приготування до причастя, полягає в усвідомленні своїх гріхів, очищенні совісті й одержанні прощення від Бога в Таїнстві покаяння. Деякі люди зневажають такою підготовкою перед прийняттям Христових Тайн. Приховуючи свої гріхи на сповіді від священика, вони помилково думають, що причастя доставить їм якусь користь і без покаяння. Та чи так це?

В Нижньому Єгипті, біля одного з семи рукавів Нілу, так званого Порфенійського моря, колись жив пресвітер Піамон. Одного разу, приносячи Безкровну Жертву Господу, він побачив у вівтарі ангела, що записував у книгу імена причасників. Здивувало авву Піамона те, що імена деяких причасників він у книгу не вніс. Після закінчення літургії старець призвав до себе порізно кожного з пропущених ангелом ченців і запитав, чи немає в них на совісті якого-небудь гріха? Виявилося, що кожний з них був винний у якому-небудь смертному гріху, не відкритому духівникові в Таїнстві покаяння. Тоді велелюбний старець переконав ченців принести каяття й сам став разом із ними день і ніч молитися зі слізьми.

У покаянні й сльозах авва Піамон перебував доти, поки знову не побачив ангела, який стояв біля престолу й записував імена тих, хто приступав до Святих Тайн. Записавши всіх причасників, ангел став запрошувати до причастя для примирення з Богом і раніше відкинутих, навіть називаючи їх по іменах. Одержавши таке одкровення, авва Піамон зрозумів, що каяття тих,ченців, які згрішили, прийнято, і з радістю допустив їх до причастя.

Так, грішник, який не покаявся, не одержить Божественну благодать навіть коли й причаститься. Звичайно, на сповіді він може приховати свої гріхи від священика, який не є слідчим і не буде будь-що домагатися зізнання. Але чи можна приховати гріхи від Бога? Ні. Що ж тоді штовхає людину, яка приховала свої гріхи, причащатися? Вона, напевно, міркує приблизно так: причастя дає безсумнівну користь, тому причащуся обов’язково, а що стосується покаяння, так я в душі принесла його перед Богом і цього досить, до чого тут людина, навіть і священик?

Звичайно, духівник така ж людина, як і миряни, і часом має ще більше гріхів, ніж ті, хто приходить до нього на сповідь. Проте Господь побажав, щоб ми каялися не перед безгрішними ангелами, а перед людьми. Церква складається з людей, вони ж здійснюють і всі Таїнства. Якщо людина зненавиділа свої гріхи, то вона не соромиться зізнатися в них перед священиком. Щира сповідь служить свідченням того, що той, хто згрішив, піддав себе осуду сам і має намір надалі не робити злих вчинків.

В давнину, коли християни вели більш строге духовне життя, існувало публічне покаяння. Що воно собою являло? Грішники каялися у вчинених гріхах перед усією громадою. Злякавшись суду Божого, вони вже не боялися суду людського. Зараз все по-іншому: люди більше побоюються суду людського, ніж Божого. Втім, таке відношення до покаяння перед причастям Святих Тайн у деякої частини християн зародилося давно. Уже наприкінці IV сторіччя святитель Іоанн Златоуст, спостерігаючи, як приступають до причастя, писав: “Нині багато хто з віруючих дійшли до такого божевілля й недбальства, що, сповнені незліченними гріхами й анітрішки не піклуючись про себе, недбало і як попадеться приступають у свята до цієї Трапези, а того не знають, що час причастя визначається не святом і торжеством, а чистою совістю й бездоганним життям. І якщо не бачачи за собою нічого негідного, можна приступати щодня, так, навпаки, обтяженому гріхами і нерозкаяному небезпечно приступати й у свято. Тому те, що ми один раз на рік приступали, не звільняє нас від провини, якщо ми приступимося негідно; навпаки, це саме й служить до більшого осуду, що ми, і один раз на рік приступаючи, приступаємо нечистими”.

Якби під час причастя люди, у яких душі опоганені нерозкаяними гріхами, побачили свій духовний стан, вони б вжахнулися.

Старець Яків Евбейський розповідав: “Коли я причащаю людей, ніколи не дивлюся на їхнє лице. Але іноді помисел говорить мені подивитися на лице тих, що приступають до Божественного Причастя. І бачу тоді, що лице в одного нелюдське, але має вираз собаки, в іншого – мавпи, в інших – різні образи тварин, страшні образи! Боже мій, говорю, як люди можуть мати лиця тварин?

Є й деякі, які приходять причащатися з лицем спокійним і радісним і, як тільки причастяться, лице їх сяє як сонце”.

Коли святитель Нифонт, єпископ Кіпрський, був присутній за Божественною літургією в константинопольському храмі, що біля палацу Апонія, у нього раптом відкрилися духовні очі. Під час причастя він побачив, як у тих, що приймали Святі Дари, почали змінюватися лиця. В одних вони стали світлими, подібно сонцю, в інших – похмурими й темними. Ангели ж, що були присутніми під час причастя й уважно дивилися на душі причасників, покладали вінці на гідних і обминали негідних.

Церква завжди боролася з легковажним відношенням до причастя Христових Тайн. Та й Сам Господь неодноразово через Своїх обранців посилав одкровення для напоумлення віруючих. Одне з таких повчальних одкровень можна знайти в Древньому патерику. Єпископ, коли люди почали підходити до святої чаші, “крізь лиця побачив душі і якому кожний підданий гріхові: в одних, бачив, лиця були, як сажа, деякі з них мали лице на зразок полум’я, очі ж кров’яні й вогненні; інших же бачив із світлими лицями, вбраних у біле; інших же, коли подавав Тіло Христове, Воно обпалювало й спалювало, а в інших робилося наче б світлом, що входило через їх вуста і просвітлювало їхні тіла”. Єпископ помолився Богові, просячи відкрити йому суть баченого. З’явився ангел і, відповідаючи на питання єпископа, сказав:

– Світлоносні й світлі лиця в тих, хто живе у цнотливості, чистоті й праведності, вони добрі, жалісливі й милостиві. Ті, що мають чорні лиця, любителі блуду, нечистоти, скверни й насолод. А ті, що показалися кривавими і вогненними, живуть у злості й неправді, люблять образи й наклепи, підступні й убивці.

Потім ангел Господній пояснив єпископові, чому він одержав від Бога одкровення:

– Отже, допоможи їм, бажаючи їхнього спасіння, тому що для того одержав ти відповідь на прохання у твоїх молитвах, щоб, по лицях довідавшись про гріхи тих, кого повчаєш, міг настановленням і напоумленням зробити їх кращими через покаяння, приводячи до померлого за них і воскреслого Христа, Бога нашого. Скільки є в тебе сили, палкої любові до Господа Христа, усе з ретельністю застосуй для навернення їх від гріхів до Бога.

Так, велика любов Христа до людей! Навіть тих, хто з опоганеною гріхами душею приймає Його Пречисті Тіло й Кров, Він не хоче карати, але чекає їхнього напоумлення й покаяння. “Він людинолюбний і милостивий, – говорить святитель Іоанн Златоуст, – і як породілля, що мучиться народинами, бажає звільнитися від тягаря, так і Він бажає вилити Свою милість, але гріхи наші перешкоджають цьому”.

Для того, щоб гріхи не заважали людям з’єднуватися в причасті з Христом і щоб християни перед споживанням Святих Тайн очищали себе від беззаконь покаянням, Бог посилає одкровення подвижникам благочестя і в наш час. У життєписі преподобного Серафима Вирицького (Муравйова; 1865-1949), видатного російського подвижника XX сторіччя, є опис одного з таких одкровень.

Під час посту по закінченні літургії, за якою було безліч причасників, священик вийшов на солею, і всі подумали, що він, за

звичаєм, говоритиме проповідь. Однак замість цього він вивів з гурту молільників маленьку дівчинку й поставив її поруч із собою на амвоні. Цей учинок змусив усіх тих, що зібралися в храмі, напружити свої слух і зір. Священик же голосно оголосив:

– Зараз ця дівчинка, чотирирічна Оленка, скаже проповідь, послухайте її.

Проповідь? Як це розуміти? Священик явно спантеличив своїх парафіян зовсім незрозумілими словами. Але Оленка проповідь сказала, і таку, котра назавжди врізалася в пам’ять її слухачів. Виявилося, що під час служби дівчинка побачила ангелів-охоронців тих парафіян, які причащалися Святих Тайн. Ангели одних причасників знаходились поруч із ними, а ангели інших стояли на відстані й плакали. Розповідаючи про це, дівчинка раптом стала називати імена причасників і вказувати на них.

Після такої незвичайної проповіді звернувся до народу й священик:

– Ті, в кого ангел плакав, причастилися в осуд. У вас залишилися нерозкаяні гріхи. Хто бажає, нехай підійде до мене й сповідає перед всіма прихований гріх, тоді Господь простить йому.

Багато хто з тих, на кого вказала Оленка, були вражені Божим викриттям і, відкинувши фальшивий сором, привселюдно покаялися в прихованих на сповіді гріхах.

Ставитися зі зневагою до будь-якої святині – небезпечно. Тим більше до Святих Дарів. Люди, що відважуються з нерозкаяними гріхами причащатися Христових Тайн, ризикують навіки погубити свої безсмертні душі. Адже вони ображають Самого Бога. Єпископ Петро, автор знаменитої книги “Вказівка шляху до спасіння”, порівнює таких людей із мучителями Христа. “Негідні причасники, – пише він, – приймаючи Святе Тіло й Кров Христові в нечисту душу, як у сморідну домовину, безчестять, мучать, знову розпинають у собі Спасителя”. Читаючи ці слова, обтяжений беззаконнями грішник може сказати, що в такому випадку йому краще взагалі не причащатися. Але ж відмова від причастя – загибель для душі. Що ж робити? Щиро каятися. І от приклад такого покаяння із Древнього патерика.

Одному з єпископів, відомому своїм святим життям, напередодні здійснення літургії повідомили, що дві жінки, представниці відомих і знатних сімейств, ведуть розпусний спосіб життя. Не дуже вірячи слухам, єпископ все-таки переживав за їхнє спасіння. Наступного дня під час літургії жінки підійшли до святої чаші. У єпископа раптом відкрилися духовні очі, і він побачив обличчя жінок світлими, а їхні душі вбраними в білі одіяння. Подавши їм Христові Тайни, єпископ побачив, як вони засяяли незвичайним світлом. Коли після служби йому з’явився ангел і запитав, що його турбує, він відразу ж сказав:

– Чи справедливий донос на цих двох жінок, чи несправедливий?

– Справедливо все, що сказано було про них, – підтвердив ангел.

– Чому ж у причасті Святих Таїн у них були світлі обличчя, вони мали біле одіяння й сяяли світлом? – запитав єпископ.

– Це тому, що прийшли в почуття каяття про вчинене ними й обіцяли відійти від цього, а за сльози, і зітхання, і милостині бідним, і сповідь, і обіцянку надалі ніколи вже не впадати в таке зло вони приєднані до лику божественному, і прощені їм гріхи, і інший час поживуть цнотливо, і праведно, і благочестиво, – пояснив ангел.

– Дивуюся не зміні жінок, тому що таке трапляється часто, але даруванню Бога, Який не тільки звільнив їх від покарання, але й удостоїв благодаті, – зізнався єпископ.

– Ти дивуєшся цьому? – запитав ангел. – І справедливо, ти – людина, а Владика ваш і наш є Бог, благий і людинолюбний по природі. Тих, хто полишає гріхи свої й зі сповіданням припадають до Нього, Він не тільки не посилає на муку, але й гнів Свій на них відкладає й почестей їх удостоює. Вірно знай, що жоден гріх не переможе Божого людинолюбства, якщо покаяння загладить зло, котре людина зробила колись. Бог знає неміч вашого роду, і силу страстей, і диявольську хитрість і, коли впадають люди в гріх, прощає їм як дітям Своїм, довго терпить, очікуючи виправлення грішників. Тим, хто розкаюється й просить Його доброти, співчуває, як немічним, і негайно звільняє від покарання, і дарує їм приготовані праведним блага. Зазнач, дорогий читачу, все це сказано не людиною – ангелом. Що тут можна додати? Треба каятися? І каятися зі слізьми. Після смерті сербського єпископа Мелетія в його особистих речах знайшли щоденник. На одній із його сторінок рукою святителя було написано: “Горе мені: нині я служив літургію без сліз”.

 

***

На закінчення глави підіб’ємо підсумок.

1. Перед причащанням нам необхідно, прислухаючись до голосу совісті, найуважнішим чином досліджувати своє життя.
2. У всіх помічених гріхах, вчинених ділом, словом і думкою, ми повинні покаятися перед Богом у своєму серці й, якщо можливо, слізьми обмити свою душу.
3. Напередодні причащання або в сам день прийняття Святих Таїн, як велять церковні правила, нам потрібно покаятися у своїх гріхах перед священиком у Таїнстві покаяння й одержати прощення гріхів від Бога.
4. Іноді священик, дивлячись на духовно-моральний стан людини, тяжкість її гріхів і відповідно до церковних канонів, може не допустити розкаюваного до причастя. Це робиться для його користі, щоб благодать Святих Таїн не обпалила непідготовлену душу. Зазвичай у такому випадку духівник призначає епітимію, і людина певний строк, сугубо каючись перед Богом у своїх гріхах, духовно дозріває для прийняття Святих Дарів.

 

Розділ 4

ХТО ГІДНИЙ ПРИЧАСТЯ

Ієросхимонах Симеон (1869 – 1960) більше шістдесяти років подвижничав у Псково-Печерському монастирі. Він був одним із основоположників псково-печерського старчества двадцятого сторіччя. Своїм духовним дітям старець радив причащатися якнайчастіше. Іноді він, якщо вважав корисним, благословляв людині причащатися навіть два дні підряд. При цьому отець Симеон підкреслював, що перед прийняттям Тіла й Крові Господніх причасник повинен ясно усвідомлювати, що він негідний цього Таїнства.

Якось одного разу до старця Симеона приїхала на сповідь його духовна донька черниця Архелая. Після сповіді старець раптом сказав:

– Будеш завтра причащатися!

– Ніяк не можу, – відповіла матінка, – не готова, вчора їла скоромне – суп із молоком, негідна я причастя.

– Ти бач, негідна! От і добре, що хоч нині дійшло, що “негідна”. Вона, бачите, завжди причащається “гідно”! То завтра причастишся й “негідно”.

Старець Симеон своїм духовним зором бачив стан душі людини. Він завжди знав, кому й коли можна причащатися, а кому потрібно почекати.

Усвідомлення святості Таїнства Євхаристії і власної гріховності неминуче приводить кожного з нас до питання: чи гідний я причастя й чи не причащуся я в осуд? Якщо ми точно дотримуємося правил підготовки до причастя, це якоюсь мірою дає нам право думати, що ми вірно готуємося до прийняття Святих Дарів. Однак зовнішні правила служать тільки орієнтирами для внутрішньої духовної підготовки до Таїнства. Ми ж іноді надаємо їм вирішального значення й тоді починаємо йти помилковим шляхом.

Одного разу святий праведний Іоанн Кронштадтський перед причастям кількох духовних дітей запитав їх:

– Як ви?

– Ми готові, отче, – відповіли одні.

– А ви?

– А ми погано, – зізналися з розчуленням інші, – у роботі й турботах не приготувалися, простіть!

– Так от, – розсудив святий, – ви, що неготові, – приступіть. А ви, готові, підходьте іншим разом до чаші Тайн Христових.

В такий спосіб отець Іоанн Кронштадтський підбадьорив смиренних і напоумив самовпевнених.

Ніхто з людей у силу своїх заслуг, трудів або навіть подвигів негідний причастя Тіла й Крові Христових. Тому приготування до причастя, як сказав один із богословів, складається не з підрахування й аналізу своєї “підготовленості” й “непідготовленості”, а у відповіді любові на любов. Люди ж, забувши про любов до Христа, часто підходять до святої Чаші тільки з бажанням дотриматися регулярності в причащанні. Вважається, що під час тривалих постів підготуватися до причастя найзручніше. Тому в цей період у храмах можна побачити велику кількість причасників. Однак чи всі вони, вибравши сприятливий час, гідно приймають Христові Тайни?

Одного разу під час Великого посту хтось із парафіян церкви, у якій служив преподобний Севастіан Карагандинський (1884-1966), з радістю сказав:

– Як багато сьогодні в храмі було причасників!

– Причасників багато, та тих, що істинно причастилися, мало, – зауважив преподобний Севастіан. – Не слід пишатися тим, хто вчасно причащається, і впадати у відчай тим, хто через життєві обставини не може цього робити. Буває, лише перед самою кончиною людина сподобляється причаститися на спасіння душі.

Перед Святим Причастям ми повинні постувати, вичитати молитовне правило й очистити совість у Таїнстві покаяння. Однак навіть точне виконання вимог, пропонованих Церквою тому, хто бажає причаститися, не гарантує нам гідного прийняття Христових Тайн. Чому? Тому що, виконуючи ці вимоги, ми часто забуваємо про мету, для якої вони встановлені. Господу потрібне від нас не скрупульозне дотримання посту, формальне читання канонів і механічне перерахування гріхів на сповіді, а розчулений дух і смиренне серце. Якщо в період підготовки до Святого Причастя ми не досягли такого духовного стану, то марна наша праця.

Нам також потрібно пам’ятати й про те, що благоговіння перед Таїнством Святого Причастя не повинне переростати в непевність, тугу й зневіру, які можуть породити в нашій душі сумнів у необхідності причастя. Преподобний Єфрем Сирін писав: “Боюся причащатися, як негідний, але ще більше боюся залишитися без причастя, щоб не загинути”.

Якось одного разу жінка розповіла нині вже покійному єпископові про те, що постійно бачить свою негідність і тому не сміє приступати до святої Чаші, а якщо й приступає, то мучиться. Єпископ сказав цій жінці:

– Коли вважаєте себе негідною, ось тоді й приступайте, а от коли ви вважаєте себе “гідною”, тоді скажіть мені, і я вас не допущу до причастя.

Звичайно, нам не треба мучити себе перед причастям безпричинним пригніченням духу. Якщо в нас є глибоке відчуття власної негідності, то ми зі сподіванням на милість Божу можемо приступати до причастя без усяких переживань, які пригнічують душу. Преподобний Серафим Саровський говорив: “Благодать, яку дарує причастя, така велика, що якою б негідною і якою б грішною не була людина, але хоча б тільки зі смиренним усвідомленням своєї великої гріховності приступить до Господа, Який викупляє всіх нас, хоч і від голови до ніг покрита виразками гріхів, то буде очищатися благодаттю Христовою, все більше й більше світлішатиме, зовсім просвітліє й спасеться”.

Один із послушників Саровського монастиря висповідався перед причастям, але вирішив не причащатися. Перебуваючи під час здійснення літургії у вівтарі, він думав: “По суду Божому за мою негідність я буду спалений вогнем, або живий поглинений землею, як тільки приступлю до чаші”. Так він міркував у присутності преподобного Серафима Саровського. Прозрівши думки послушника, святий підкликав його і сказав:

– Якби ми океан наповнили нашими слізьми, то й тоді не могли б задовольнити Спасителя за те, що Він виливає на нас задарма, живлячи нас Пречистою Своєю Плоттю і Кров’ю, які нас обмивають, очищають, оживотворяють і воскрешають. Отже, приступи без сумніву й не бентежся: тільки віруй, що це є істинні Тіло й Кров Спасителя нашого Ісуса Христа, які даються на зцілення всіх наших гріхів.

Коли людина осягне глибину своєї гріховності і вважатиме себе негідною ніякої Божої милості, вона раптово відвідує його.

Старець Йосип Ісихаст (+1959) мав великий духовний авторитет серед афонських подвижників, багато з яких були його учнями. Якийсь час старець Йосип перебував у затворі й не виходив із нього навіть на літургію. Одного разу напередодні великого церковного свята він на самоті мовчав у своїй келії. Протягом усього вечора старець Йосип безперестану думав, що в це свято інші ченці причастяться, він же за свої гріхи негідний цього. Старець закрив очі й з гіркотою занурив свій розум у самоосуд, але при цьому бажання спожити Хліба Життя в ньому все більше й більше зростало. Раптом він відчув чиюсь присутність. Подвижник відкрив очі й побачив перед собою ангела, від появи якого темна келія наповнилася світлом іншого світу. Ангел тримав у руці витончену посудину, що вміщалася на його долоні. Він відкрив посудину, наблизився до старця Йосипа й з великим благоговінням та увагою вклав йому у вуста часточку Христового Тіла. Потім ангел з посмішкою глянув на причасника, закрив посудину й через покрівлю здійнявся туди, звідки прийшов. Протягом доби після чудесного причастя серце старця було виповнене невимовної любові до Христа й він не думав ні про що земне.

Кожному з нас необхідно знати: ніщо так не розчулює наш дух і не упокорює серце, як щире покаяння й плач про гріхи. Однак існує п’ять причин, які заважають нам щиросердно покаятися у вчинених гріхах. Що ж це за перешкоди?

Ми можемо причаститися в осуд, якщо:

1) замість щирого покаяння займаємося самовиправданням;

2) прощаємо своїх кривдників і спокусників на словах, а в своєму серці продовжуємо на них гніватися;

3) каємося в гріху, але при цьому не відчуваємо до нього відрази й навіть зберігаємо до нього прихильність;

4) при покаянні не даємо обітниці надалі берегти себе від гріхів, викорінювати пристрасті, виправити свій спосіб життя;

5) приступаємо до Таїнства сповіді формально, тільки заради того, щоб бути допущеними до Святого Причастя.

Всі ми по своїй гріховності негідні Тайн Христових і сподобляємося приймати їх тільки по великій милості Божій. Безмежне людинолюбство Господнє покриває наші гріхи й допускає нас до святої Чаші. Однак, коли людина приймає Святі Дари без самоосуду, розчулення й смиренності, вона втрачає милості Божі і причащається в осуд. Які ознаки такого причастя?

Від людини відходить благодать Святого Духа, і вона:

а) втрачає любов до Бога й людей;

6) втрачає ревність до слави Божої;

в) втрачає страх Божий;

г) стає недбалою й байдужою до власного спасіння.

Святий Анастасій Антиохійський писав: “Хто приступає до Святих Тайн зі страхом, трепетом, сповіддю й розчуленням, той одержує прощення, а хто приступає без страху і зі зневагою, той отримує покарання. Таким не тільки не дається прощення гріхів, але до них диявол отримує ще більший, доступ. А ті, хто зі страхом підходять до Божественних Тайн, не тільки освячуються й позбавляються гріхів, але й диявола від себе проганяють”.

Так про кого ж із причасників можна сказати, що він причастився гідно? А про того, хто, не бачачи своїх духовних достоїнств, підходив до святої Чаші з усвідомленням своєї негідності, зі смиренним серцем і розчуленим духом.

 

Розділ 5

ЧОМУ НЕ МОЖНА ПРИЧАЩАТИСЯ БЕЗ СТРАХУ БОЖОГО

В житії святителя Василя Великого є розповідь про одного єврея, який забажав довідатися, що являють собою Святі Тайни. Для цього він назвався християнином і разом з іншими віруючими ввійшов у церкву, де відбувалася літургія. Під час Богослужіння єврей побачив, як святитель Василій взяв у свої руки Немовля й розрізав його на частини. Коли віруючі стали причащатися з рук святого, підійшов і єврей. Святитель Василій подав йому, як і іншим християнам, частинку Святих Дарів. Прийнявши їх у руки, єврей наочно переконався, що це була дійсно людська Плоть. Коли ж він приступив до Чаші, побачив у ній справжню Кров. Страх і трепет охопив єврея. Сховавши частку Святих Дарів, він прийшов додому, де показав святиню своїй дружині й розповів їй про все, що бачив на власні очі.

Тільки подумати, чоловік, що обманом отримав Святі Дари, не був покараний Богом! Навпаки, взявши Дари у свої руки (а саме так у стародавні часи причащалися християни), удостоївся побачити Пречисте Тіло Христа. Чому? Цей богобоязливий єврей любив і шукав Бога. Більшість його одноплемінників не визнало в Ісусові з Назарета Месію, але для нього була важливою не думка більшості, а – істина. Він на особистому досвіді хотів довідатися, чи є Ісус Спасителем світу.

Розповідь про цього чоловіка закінчується так: “Увірувавши, що християнське Таїнство є дійсно страшне й святе, він пішов на ранок до блаженного Василія й благав удостоїти його святого хрещення. Василій же, віддавши дяку Богові, негайно охрестив єврея з усім його сімейством”.

Як бачимо, Бог привів цього шукача істини до православної віри через чудо, що викликало в його серці благочестивий страх. Так, початок мудрості – страх Господній (Пс. 110:10). Без нього людині неможливо врятувати свою душу. Страх Божий повинен лежати в основі всіх наших вчинків.

При підготовці до причастя, поряд із палким бажанням прийняти Святі Дари й покаянням у гріхах, нам треба також пробудити в собі почуття страху Божого. Для чого? Видатний церковний письменник митрополит Веніамін (Федченков; 1880-1961) писав, що причаснику Христових Тайн “потрібний страх Божий, щоб не було страшно”. Тобто, якщо людина приступає чи поводить себе безстрашно, тоді їй загрожує страшний наслідок: суд, осуд, хвороби, смерть, навіть гірше: впадіння в гріхи або у владу сатани, як те було й з Іудою. І навпаки, якщо буде в нашій душі страх Божий, то буде й радість, і мир, і воля духу, і зібраність, і поглиблення. Благодать збільшиться”.

У Ліванських горах біля міста Іліополя на початку II століття свята Євдокія заснувала жіночу християнську громаду. Це був час гонінь на Церкву з боку римського імператора Траяна. Тому, коли намісникові Іліополя Діогену донесли, що виявлено таємний притулок християнок, він наказав доставити до себе їхню ігуменю. Ідучи на мученицьку смерть, свята Євдокія, за звичаєм того часу, взяла в храмі Святі Дари й у ковчежці повісила їх під одяг собі на груди.

До свого навернення в християнство Євдокія була однією з найкрасивіших куртизанок Сходу і її уваги домагалися представники найаристократичніших сімейств імперії. Торгуючи своєю незвичайною вродою, вона придбала настільки значний достаток, що про її багатство складалися легенди. Однак все це було в минулому. Перед Діогеном постала старчиха в смиренному руб’ї з низько опущеною головою. Намісник наказав воїнам підняти її голову й зняти з обличчя покривало. Коли вони виконали наказ, їхній начальник втратив дар мови від краси обличчя Євдокії. Відійшовши від заціпеніння, він зніяковіло сказав суддям, які сиділи поряд:

– Клянуся моїм богом сонцем! Не можна віддати на смерть подібну до сонця красу. Не знаю, як вчинити?

– Чи не думає твоя величність, що така краса природна? Ні, це чарівна примара, – подав голос один із суддів.

Звинувативши Євдокію в чарівництві й заодно у викраденні міської скарбниці, чиновники зажадали від неї відречення від Христа. “Не хочеш? – запитали вони. – Що ж, давай поговоримо про твою віру”. Та після тривалої дискусії обвинувачі впали в прострацію. Вони, пихаті від свого розуму і знань, відверто програли в суперечці! Так, перед ними було не залякане сільське дівчатко. Та для таких непоступливих у них припасені інші, більш вагомі, ніж словесні, аргументи!

Євдокію прив’язали до дерева й оголили до пояса для бичування. Коли її роздягали, Святі Дари впали з її грудей, а воїни, не знаючи, що це таке, піднесли їх намісникові. Простягнувши руку, Діоген хотів узяти їх, але вони раптом перетворилися на вогонь, полум’я якого було настільки сильним, що обпалені ним воїни померли на місці, а правитель із обпаленою лівою рукою впав на землю й завив від болю:

– Владико сонце! Зціли мене, а я негайно піддам вогню цю чарівницю. Знаю, що ти караєш мене за те, що я дотепер не знищив її!

У відповідь на ці слова на Діогена з неба впав, як блискавка, вогонь і його тіло миттєво перетворилося на обвуглену головешку. Жах охопив усіх присутніх, а один із воїнів, побачивши біля святої Євдокії ангела Божого, який щось говорив їй на вухо, відразу ж увірував і вигукнув:

– Вірую і я в Бога твого, прийми мене, розкаяного раба Бога Живого!

Виповнена любові до ближніх, Євдокія помолилася за загиблих і вони воскресли, що привело до Христа і їх самих, і багатьох свідків цього чуда.

Як бачимо, Господь не допустив нечестивцеві навіть доторкнутися до Святих Дарів, перед якими тремтять усі ангельські чини, тому що вони є Тіло і Кров Самого Спасителя. Христос, завдяки Своїй незбагненній любові до роду людського, подає Святі Дари людям для досягнення ними життя вічного. Люди ж часто не розуміють, якого великого, а разом з тим і страшного дару вони причащаються. Для того, щоб напоумити Діогена, Богові довелося спопелити його вогнем, інших Він виправляє по-іншому.

Блаженний Іоанн Мосх відвідав багато святих місць Сходу. На Кіпрі в монастирі Філоксен він зі своїми супутниками зустрів ченця Ісидора родом із Милета. “Ми бачили, – розповідав Іоанн Мосх, – як він безперестану плакав із криками й голосінням. Усі переконували його, щоб він хоча б трішки відпочив від плачу, але він не погоджувався.

– Я настільки великий грішник, – говорив усім чернець, – якого не було від Адама до цього дня.

– Отче, – заперечували ми, – всі ми – грішники. Хто без гріха, крім Бога?

– Повірте мені, брати, – відповідав чернець, – ні в Писанні, ні в переказах, ні між людьми я не знайшов грішника, подібного мені, і гріха, що я вчинив. У світі я був одружений. Я й дружина моя належали до секти Севера. Одного разу я прийшов додому і не застав дружини. Дізнавшись, що вона пішла до православної сусідки, щоб разом причаститися, я негайно кинувся туди, щоб зупинити дружину. Увійшовши в дім сусідки, я довідався, що дружина давно прийняла Святе Причастя. Схопивши її за горло, я змусив її викинути святиню, я кидав її в різні боки і, нарешті, вона впала в грязюку. І миттєво перед моїми очима блискавка вихопила Святе Причастя з того місця… Пройшло два дні. І ось я бачу ефіопа, одягненого в руб’я.

– Я й ти – ми обоє засуджені на однакову кару, – сказав він.

– Але хто ти? – запитав я.

– Я той, хто вдарив Творця всіх Господа нашого Ісуса Христа по щоці під час Його страждань, – відповів мені ефіоп.

– Ось чому, – закінчив свою розповідь чернець, – я не можу перестати плакати”.

Чернець Ісидор, будучи єретиком, вчинив так, як вважав правильним. Господь відкрив йому хибність його поглядів, і він покаявся. Ми, православні, сповідуємо істинну віру й боїмося чимось ображати Господа. Однак, коли Він входить під час причастя в наші душі й тіла, осквернені гріхами, то хто з нас може поручитися в тому, що не прогніває Бога? При всьому нашому покаянні ми повинні причащатися Крові й Тіла Христових зі страхом і трепетом. Дивно, але іноді безсловесні творіння Божі відплачують Господу більшою повагою, ніж облагодіяні ним люди.

Один сектант, за професією пасічник, розповідає святитель Феофан Затворник у своїй книзі “Про покаяння”, причастився в православному храмі. Та Святі Дари він не проковтнув, а вийняв із рота й загорнув у хустку. Прийшовши додому, він поклав їх у вулик. Навіщо сектант зробив це, невідомо, але те, що потім трапилося, набуло широкого розголосу.

Як тільки часточка Святих Таїн опинилася у вулику, бджоли припинили будувати стільники й швидко взялися споруджувати прихисток для Тіла Господа. Спочатку вони спорудили маленький престол, потім дискос, а потім над ними звели склепіння на зразок вівтаря. Поклавши на дискос святу часточку, вони стрункими рядами розташувалися навколо й тихим дзижчанням стали віддавати хвалу Богові. Побачивши це, пасічник злякався й наказав домашнім скоріше привести священика. Під враженням чуда він покаявся й повернувся в лоно Матері-Церкви.

Багатьом із людей є чому повчитися в цих бджіл. Безсловесні створіння Божі, хоча й не мають тих талантів, якими наділена людина, в міру своїх можливостей із благоговінням вшановують свого Творця.

Один відомий московський протоієрей розповідав мені, як його батько, теж священик, здійснюючи літургію, раптом застиг від несподіванки: величезний шершень увірвався у відкрите вікно вівтаря й сів на Святого Агнця. Поки священнослужитель опам’ятався, шершень, очевидно наляканий не менше за нього самого, відірвався від Агнця й завис над ним, ретельно обтрушуючи лапку об лапку. Це дуже нагадувало дії священиків, коли вони після дотику до Агнця струшують над дискосом дрібні часточки, що пристали до пальців. Через кілька секунд, виправивши допущену помилку, шершень, супроводжуваний здивованим поглядом священика, зник у тому ж напрямку, звідки й прилетів.

Не тільки живі істоти, але й закони природи вчать нас зі страхом Божим ставитися до святині. В VI столітті в місті Селевкії, розміщеному на заході від Антіохії, один православний християнин, якого хазяїн-купець відправив у Константинополь, забув у шафі запасні Святі Дари. Через тривалий час його хазяїн випадково виявив їх, але прийняти святиню у свої вуста не зважився, тому що не належав до Церкви Христової. Пройшов рік – слуга не повертався. Тоді купець вирішив спалити Святі Дари, щоб вони не зіпсувалися. Відкривши шафу, він здивувався: з усіх часточок проросли стебла, які вже колосилися. Взявши зі страхом і трепетом Святі Дари, купець із усім своїм сімейством прийшов у храм до православного єпископа Діонісія. А незабаром туди ж кинулися майже всі жителі міста, бажаючи побачити чудо власними очами. Багато єретиків, що жили в Селевкії, напоумлені цим незвичайним випадком, прийняли Православ’я.

Із цих прикладів видно, що до Христових Таїн треба ставитися з великою повагою й благоговінням. Перед причастям немає нічого більш необхідного, як подбати про те, щоб почуття страху Божого наповнило всю нашу істоту.

А як же інакше? Адже не тільки за явне блюзнірство, але й за найменшу зневагу до Святих Дарів людина може бути покарана й у земному, й у вічному житті. Відносно Таїн Христових недоречні й безневинні, здавалося б, дитячі ігри.

Одного разу в давні часи біля сирійського селища Гонаг діти пасли худобу. Маючи час для гри, вони вирішили, наслідуючи дорослих, здійснити літургію. Одного хлопчика обрали священиком, двох інших – дияконами. На великий гладкий камінь, як на жертовник, поклали хліб і поставили глечик із вином. “Священик” і “диякони” стали перед жертовником і гра почалася.

У ті далекі часи пресвітери промовляли євхаристійні молитви вголос, тому хлопчик, який виконував роль священика, добре їх знав. Під час гри він точно відтворив ці молитви разом із священнодійствами, що супроводжують їх. Коли настав момент роздроблення хліба й причастя, з неба раптом спав вогонь, що спопелив і камінь, і все, що на ньому лежало. Діти ж у страху впали на землю й втратили свідомість.

Коли у звичайний час пастушки не прийшли в селище, батьки пішли на пошуки й знайшли їх біля череди розпростертими на землі. Незважаючи на всі зусилля, дорослим не вдалося довідатися від дітей, що ж із ними відбулося. Вони не впізнавали своїх батьків і нічого не відповідали на їхні розпитування. У такому важкому стані пастушки були принесені у свої будинки. Цілу добу діти опам’ятовувалися й тільки наступного дня змогли розповісти про те, що трапилося з ними. Жителі селища, вислухавши їхню розповідь, поспішили на місце, де відбулося чудо. Тут вони власними очима змогли побачити сліди небесного вогню. Через деякий час сюди ж прибув і місцевий єпископ. Зважаючи на важливість події, він розпорядився на місці спопелілого каменя поставити жертовник, звести храм і влаштувати монастир, а дітей призначити туди послушниками. Згодом цей монастир став дуже знаменитим. Прочани, які відвідували його, протягом багатьох років могли бачити ченців, через яких був заснований монастир.

Наш Бог людинолюбний і милостивий, але разом з тим Він – грізний Судія. Тому нам треба, як пише апостол Павло, служити благоугодно Богові з благоговінням і страхом, тому що Бог наш є палючий вогонь (Євр. 12:29).

Страх, що його потрібно мати людині, яка готується до причастя, аж ніяк не є почуттям, що викликає стан пригніченості, пригноблення, приреченості, зневіри або розпачу. Страх перед Богом – це почуття люблячого сина до велелюбного Отця, це побожне бажання ніколи не порушувати Його святу волю й прагнення ні в чому не ображати Його Божественну велич. Богобоязливість рятує душу від гріхів, пристрастей і недобрих помислів. Вона робить християнина духовно пильним і ревним щодо свого спасіння.

Благодать Святого Причастя немов вогонь обпалює негідного причасника, людину ж побожну просвіщає й очищає.

Страх перед Богом і любов до Нього – це два почуття, які повинні постійно жити в наших серцях. У людських взаєминах вони найчастіше виключають один одного. По відношенню ж до Бога любов і страх не тільки доповнюють один одного, але становлять одне ціле – фундамент нашого духовного життя. Ми любимо Бога, але й благоговіємо перед Ним; ми боїмося Бога, але наш страх розчиняється в любові до Нього.

Апостол Павло писав: “Очистимо себе від усякої скверни плоті й духу, здійснюючи святиню в страху Божому” (2 Кор. 7:1). При підготовці до причастя наше серце охоплює трепет перед святинею, однак Бог-Любов, Який дає нам Кров і Тіло Свого Сина, виповнює нашу душу любов’ю й надією.

Отже, на закінчення зробимо висновки.

1. Виносячи святу чашу на амвон для причащання віруючих, диякон виголошує: “Зі страхом Божим і вірою приступіть”. Якщо в людині немає страху Господнього, їй не можна причащатися. Тому при підготовці до причастя ми повинні подбати про те, щоб почуття страху Божого стало невід’ємною властивістю нашої душі. Особливо під час літургії, безпосередньо перед причастям Христових Таїн, наша душа повинна бути обійнята побожним трепетом.
2. Набути страх Божий і благоговіння перед Святим Причастям нам допомагають:

– усвідомлення того, що ми приступаємо до пречистих і страшних у своїй святості Христових Таїн;

– розуміння того, що Христові Тайни, будучи Божественним вогнем, можуть попалити своїм полум’ям негідну людину.

 

Розділ 6

ВІРА – ФУНДАМЕНТ ПІДГОТОВКИ ДО ПРИЧАСТЯ

Одного разу, розмовляючи з іудеями, Господь наш Ісус Христос сказав: “Плоть Моя істинно є їжа, і Кров Моя істинно є пиття” (Ін. 6:55). Що означають ці слова Господа?

Згідно повчань Церкви, під час здійснення літургії силою Святого Духа хліб і вино стають Тілом і Кров’ю Христовими. Це – найважливіший момент богослужіння; хор у цей час співає пісню “Тобі співаємо…”. Після освячення Святих Дарів вигляд хліба й вина для людського ока не змінюється. Однак їхня речовина стає зовсім іншою за своєю природою. Тепер під виглядом хліба й вина на святому престолі перебувають істинне Тіло й істинна Кров Господа Ісуса Христа.

Ієросхимонах Сампсон (1898-1979) якось розповів своїм духовним дітям про чудесний випадок, що стався під час служіння літургії в Олександро-Невській Лаврі. “Одного разу я, – розповів старець, – удостоївся бачити в чаші Плоть і Кров Христові. Єпископ Стефан служив в Успенській митрополичій церкві. Я виніс чашу на амвон для причащання народу. Він прочитав “Вірую, Господи, і визнаю”, відкрив покрівець після прочитання молитви й обімлів: у чаші Плоть людська й Кров. Тоді він звертається до мене: “Подивися, отче, що робити?”

Він повернувся через ліве плече, а я із чашею через праве, увійшли у вівтар, поставили її на престол і стали молитися, щоб Господь сотворив милість. Владика чверть години молився з піднятими руками.

Потім після його молитви подивилися в чашу – Плоть і Кров Христові знову набули вигляду хліба й вина. Тоді владика вийшов і причастив людей.

Свідками цього чуда були митрополит Гурій та отці Лев і Варсонофій”.

Все, що створив Бог, поділяється на матеріальне й нематеріальне, те, що сприймається і не сприймається людськими почуттями. В Таїнствах Церкви Божої також присутні ці елементи: духовне, котре наші органи чуття не відчувають, і матеріальне, котре ми можемо відчути і побачити.

Проте ми не позбавлені змоги пізнавати духовну сторону творіння Божого. Вона осягається не нашими почуттями, а розумом і серцем. Це відноситься й до церковних священнодійств. Однак потрібно знати, що розум і душа стають здатними розуміти й відчувати, що відбувається в Таїнствах, тільки при наявності віри в серці людини.

Особливо сприйнятливою до благодатної сторони священнодійств людська душа стає в результаті напруженої духовної праці. Так, подвижник Елладської Церкви старець Ієронім Егінський (1883-1966) досяг проясненого стану духу, коли після рукоположення у священство сорок днів підряд служив Божественну літургію. Одного разу під час здійснення Таїнства він власними очами побачив, як вино й хліб видимим чином перетворилися на Тіло й Кров Господа. Після довгої й слізної молитви подвижника Пречисті Тайни набули свого звичайного вигляду, і він зміг причаститися. Чудо так сильно подіяло на Ієроніма Егінського, що він у той же день відмовився від здійснення літургій. Із цього часу старець тільки співав на криласі й виголошував проповіді.

Коли ми готуємося до причастя, для нас дуже важливо зміцнити в собі віру в те, що нам належить прийняти в себе Тіло й Кров Самого Христа. Без такої непохитної впевненості причащатися просто недоречно. Демони ж, знаючи про це, усіляко прагнуть посіяти насіння сумніву в серці людини.

Церковний історик Созомен розповідає наступний випадок. Коли святий Іоанн Златоуст під час літургії причащав віруючих, до нього підійшла якась жінка, послідовниця єретика Македонія. Як тільки вона, не маючи віри, прийняла Божественне Причастя, миттєво Тіло Христове в її вустах перетворилося на камінь. Жінка жахнулася від такого предивного чуда й розповіла про те, що трапилося, всьому народу, показавши й сам камінь. Вона покаялася у своїй омані й від єресі навернулася до істинної віри.

Македоній, який заперечував Божество Святого Духа, був засуджений Церквою в 381 році на ІІ Всесвітньому Соборі. Однак, як відомо з історії, нові псевдовчення й після цього продовжували хвилювати Церкву, часом уловлюючи у свої сіті значне число християн. У цьому немає нічого дивного: єресі – один із засобів боротьби диявола з Церквою. Уявлення про Євхаристію в багатьох древніх і сучасних єретичних об’єднань у корені відрізняються від православного вчення про це Таїнство. Різні єретики стверджують, що в хлібі й вині Євхаристії Христос є присутнім символічно, образно, повнотою Своєї благодаті або перебуває в них невидимо, не змінюючи їхньої природи. Але Свята Церква завжди сповідувала віру в те, що під час євхаристійного священнодійства хліб і вино дійсно перетворюються на істинні Тіло й Кров Господа. Така віра – незаперечний догмат Церкви. Усякий християнин, що трактує Таїнство Євхаристії інакше, перестає бути членом Православної Церкви.

Звичайно, у розумі людей завжди виникало питання: як звичайні хліб і вино стають Святими Дарами? На це преподобний Іоанн Дамаскин, видатний православний богослов, відповідав так: “Позаяк Бог усе, що створив, створив дією Святого Духа, так і нині дією Святого Духа робить те, що перевищує єство й чого неможливо осягнути, хіба тільки однією вірою. Дух Святий сходить і здійснює те, що вище за слова й розуміння”. Тому Євхаристія й називається Таїнством.

Один із найпрославленіших святих Православної Церкви, преподобний Арсеній Великий, для повчання учнів якось повідав їм про подвижника єгипетського Скита. Будучи людиною праведного життя, цей чернець, однак, з-за своєї неосвіченості помилявся щодо Святих Дарів. Він говорив, що християнин під час причастя приймає не Тіло Христове, а його образ у вигляді хліба. Два скитських старці, почувши про його думку, дуже затурбувалися про спасіння свого побратима. Вони знали його простоту й великі подвижницькі труди, тому прийшли до нього й почали переконувати:

– Не думай так, отче, але сповідуй за переказами Святої Соборної Апостольської Церкви. Ми віруємо, що хліб є саме Тіло Христове, а в чаші – сама Кров Христова, і аж ніяк не образи. Хоча й незбагненно, яким чином хліб може бути Тілом, але ж Господь сказав про хліб: “Це є Тіло Моє”, ми віруємо, що хліб є істинне Тіло Христове.

– Якщо я не буду переконаний у цьому досвідом, то перебуватиму в сумніві, – стояв на своєму старець.

– Давайте будемо молитися Богові протягом усього наступного тижня, щоб Він пояснив нам Таїнство, і ми віруємо, що Бог нам допоможе, – запропонували скитяни.

Старець погодився і всі троє усамітнилися у своїх хатинах. Тиждень пройшов у старанних молитвах і духовних подвигах. Через сім днів старці прийшли в храм. Під час здійснення літургії в них відкрилися духовні очі й всі троє побачили замість хліба Дитину, а замість ієромонаха, який переломлює хліб, ангела, котрий заколов Немовля. Коли ж вони приступили до прийняття Святих Таїн, старцю, який сумнівався, було подано закривавлене м’ясо. Побачивши його, він злякано закричав:

– Господи! Вірую, що хліб є Тіло Твоє!

І негайно шматок м’яса, що кровоточив, став на вигляд звичайним хлібом. Після причастя два старця-скитянина, подякувавши Богу за чудо, сказали своєму побратимові, який віднайшов віру:

– Бог знає, що люди не можуть вживати сире м’ясо, і тому Він прикрив Своє Тіло виглядом хліба, а Кров виглядом вина.

Святі отці I Вселенського Собору, дотримуючись точного змісту Священного Писання, а також згідно зі Священними Переказами і зміцнюючись у своїй вірі загальновідомими чудесами, вказали християнам, з яким душевним налаштуванням необхідно приступати до Святого Причастя: “На божественній трапезі ми не повинні просто бачити запропонований хліб і чашу, але, підносячись розумом, повинні вірою розуміти, що на священній трапезі лежить Агнець Божий, Котрий бере на Себе гріх світу (Ін. 1:29), принесений у жертву священиками, й, істинно приймаючи чесне Тіло й Кров Його, повинні вірувати, що це знамення нашого воскресіння”.

Що відбувається, якщо людина приступає до святої чаші, не маючи істинної віри? Якщо вона робить це зловмисно, на неї обрушується гнів Божий; якщо без злого наміру – Господь різними способами напоумлює її. Розповімо про один із таких випадків.

В XIX столітті Росію захлиснули хвилі так званих лібералізму й гуманізму, однак державна влада в цей час ще суворо стежила за тим, щоб православні громадяни імперії хоча б раз на рік приступали до причастя. Причому елемент примусу в цій турботі уряду про спасіння своїх підданих іноді межував із блюзнірством.

Одного разу у Великий піст вихованців Пажеського корпусу стрункими шеренгами вели в храмі до святої чаші. Дмитро Шепелєв, юнак, освічений “передовими” ідеями того часу, поділився товаришем, який крокував поряд, своєю думкою про те, що відбувається: хоч його й змушують причащатися, та він не вірить у те, що в чаші – Тіло й Кров Христові. З таким настроєм Дмитро й прийняв Святі Дари. Однак у роті замість хліба й вина він відчув смак м’яса, і холодний скепсис його розуму миттєво зник під натиском крижаного жаху, що охопив невіруючу душу. Онімівши, Дмитро застиг перед священиком, не в силі проковтнути Часточку. Священик помітив, що з юнаком відбулося щось незвичайне, і попросив його ввійти у вівтар. Тут, опам’ятавшись, із Часточкою в роті Дмитро покаявся у своєму сумніві й тільки після цього зміг проковтнути подані йому Святі Дари.

Після чуда, що з ним сталося, Дмитро Олександрович Шепелєв став глибоко віруючою людиною. Ніякі модні атеїстичні віяння вже не могли похитнути його надбану особистим досвідом віру в Бога й Святі Тайни.

У підготовці до причастя зміцнення віри має виняткове значення. Приймаючи у вуста Святі Дари, ми повинні твердо вірувати в те, що приймаємо Пречисті Тіло й Кров Господа. Святі Дари залишаються для наших почуттів хлібом і вином тільки для того, щоб не бентежити нас виглядом і смаком людської плоті. Господь може за кожною Євхаристією показувати людям істинний вигляд Святих Таїн, але Йому потрібна не наша віра в Його чудеса, а наша довіра до Його слів: “Хліб же, що Я дам, є Тіло Моє” (Ін. 6:51).

Господь під час Таємної вечері взяв хліб, благословив його, розломив і, роздаючи учням, сказав: “Прийміть, споживайте, це є Тіло Моє”. І, взявши чашу і віддавши хвалу, подав їм і сказав: “Пийте з неї всі, бо це Кров Моя нового завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів” (Мт. 26:26-28). Коли ми готуємося до причастя, то повинні поринути своїм розумом у споглядання того, що відбувалося на Таємній вечері. Нам необхідно запам’ятати у своїй свідомості слова Спасителя, сказані Ним Своїм учням. Це потрібно для того, щоб зміцнити свою віру. Адже, беручи участь у Євхаристії, ми сподобляємося прийняти ті ж Тіло й Кров Христові, які Він дав тоді Своїм апостолам. А щоб одержати божественну благодать, яку одержали апостоли на Таємній вечері, ми повинні мати й таку ж віру, яку мали вони. На жаль, нашу слабку віру часто розхитують підступи лукавого. Більше того, часом серед віруючих перебувають люди, які осмілюються приступати до Святих Дарів з дуже неясними уявленнями про них і навіть не намагаються подбати про зміцнення своєї віри. Слава Богові, Який врозумляє і їх, і нас Своїми чудесами!

У древні часи існував звичай: хліб і вино, необхідні для здійснення Євхаристії, у храм приносили самі миряни. Слід сказати, що тоді християни намагалися не завантажувати своїх духовних пастирів господарськими турботами приходів. Отож, одного разу знатна римлянка, прийшовши на літургію, яку служив святитель Григорій Двоєслов, подала у вівтар проскури для здійснення Таїнства. Наприкінці богослужіння вона разом із іншими християнами приступила до святої чаші. Однак, коли черга дійшла до неї, вона посміхнулася, почувши сказані святителем слова: “Причащається животворящого Тіла Господа нашого Ісуса Христа”. Святитель Григорій запитав:

– Чому ж ти смієшся?

– Мені дивно, владико, – відповіла жінка, – що хліб, який я спекла з борошна своїми руками, ти називаєш Тілом Христовим.

Святитель Григорій, бажаючи пробудити в її серці віру в Таїнство, помолився Богові, і відразу ж вигляд хліба змінився, і всі побачили закривавлену людську плоть. Присутні в храмі християни були охоплені побожним трепетом і прославили Господа, Який ще більше зміцнив цим чудом їхню віру. До них же приєдналася й винуватиця того, що сталося, яка усвідомила свою оману. Після того, як за молитвою святителя Григорія Святі Дари набули попереднього вигляду, вона з твердою вірою причастилася Тіла й Крові Христових.

Для чого потрібні чудеса? Господь творить їх не для задоволення людської цікавості. Він здійснює чудеса для того, щоб пробудити або зміцнити в людині віру, допомогти їй у важких життєвих обставинах і вирішити духовні проблеми, які хвилюють її. Блаженна людина, яка, побачивши чудо, повірила Христу і Його Церкві, але ще більш блаженна та, яка вірить і без чудес.

Христу потрібна наша віра, але віра усвідомлена, що грунтується на істинних догматах Церкви. Тому, готуючись до причастя, ми повинні знати церковне вчення про Таїнство Євхаристії. Церква заповідає нам непохитно вірити, що в цьому великому Таїнстві хліб і вино стають Тілом і Кров’ю Христа. Господь є присутнім у Святих Дарах не тільки Тілом і Кров’ю, але й всім Своїм Божеством, Яке неподільно поєднане з Його людською природою. Тому, коли ми причащаємося, як пише преподобний Єфрем Сирін: “Тіло Господа новим [таємничим] способом з’єднується з нашими тілами й найчистішою Кров’ю Його вливається в наші жили: увесь Він вселяється в усіх нас, по доброті Своїй”. А святий Іоанн Дамаскин пояснює: “Це Таїнство називається Причастям, тому що через нього ми стаємо причасниками Божества Ісусового”.

Перед причастям священик розділяє Агнець – хліб, що став Тілом Господнім, – на частини. У непосвяченої людини може створитися враження, що розділяють Самого Христа. Звичайно ж, це не так: Христос завжди єдиний і нероздільний. Церква вчить нас, що в кожній частці Святих Дарів перебуває не частина Тіла й Крові Господа, але повністю присутнім є Сам Христос, досконалий Бог і досконала Людина.

Таїнство Євхаристії відбувається постійно в різних частинах світу. У всіх храмах хліб і вино перетворюються на Христові Тайни. Це аж ніяк не означає, що з’являються нові Тіла Господа. На всіх престолах під час здійснення всіх літургій присутні одне Тіло й одна Кров Ісуса Христа. Із цього приводу східні Патріархи в “Посланні про православну віру” пишуть так: “І це не тому, що Тіло Господа, Яке перебуває на небесах, сходить на жертовники, але тому, що хліб жертовний, що порізно готується у всіх церквах, після освячення стає одним цілим із Тілом, сущим на небесах. Тому що завжди в Господа одне Тіло, а не багато в багатьох місцях: тому це Таїнство, за спільною думкою багатьох, є найчудесніше, що осягається лише вірою, а не розмірковуваннями людської мудрості”.

Чи відбуваються які-небудь зміни зі Святими Дарами після їх перетворення? Ні. Після того, як хліб і вино перетворилися на Тіло й Кров Христові, вони залишаються такими назавжди. Тобто до причастя, під час причастя й після причастя ніяких змін зі Святими Дарами не відбувається. Вони є істинними Тілом і Кров’ю Христа, навіть якщо ними ніхто не причастився. У попередні хліб і вино вони не перетворюються ніколи. Тому після кожної літургії священнослужителі споживають Святі Дари, що залишилися в чаші, не залишаючи ні найменшої часточки.

Свідченням того, що Святі Дари ніколи не перетворюються на попередні хліб і вино служить Ланчанське чудо. Йшло VIII століття. В італійському місті Ланчано в храмі Сан-Легонцій відбувалося Таїнство Євхаристії. Одного зі священиків, який служив у той день літургію, раптом охопив сумнів, чи й справді хліб і вино перетворюються на Тіло й Кров Христові? Чи не є вони лише символами, що нагадують про Таємну вечерю? Змучений сумнівами священик вимовив слова Євхаристійного канону, і, незважаючи на його маловір’я, перетворення відбулося. Коли він переломив Євхаристійний Хліб, із його грудей вирвався крик здивування. Під пальцями священика переломлюваний Хліб раптом перетворився на щось інше – він не відразу зрозумів, на що саме. Через мить приголомшений священик усвідомив, що його руки тримають тонкий зріз м’язової тканини людської Плоті. Глянувши в чашу, він побачив там… Кров. Побратими священика, увагу яких привернув його вигук, оточили святий престол і зі здивуванням дивилися на Плоть і Кров Спасителя. Вражений чудом, священик висповідав перед ними свої сумніви, а після закінчення літургії мовчки впав на коліна й поринув у тривалу молитву. Звістка про чудо швидко облетіла прилеглі міста, і в Ланчано потягнулися низки прочан.

З того часу у місті Ланчано майже тринадцять століть зберігаються Кров і Плоть Христові, Які матеріалізувалися під час Євхаристії в церкві Сан-Легонцій (нині Сан-Франческо).

Після відпадіння католицької Церкви від Православ’я Святі Дари стали об’єктом уваги вчених. Для свідомості православного християнина здається дивним, навіщо за допомогою методів світської науки проводити дослідження над великою святинею. Раціоналізм же західної людини вважав такі методи припустимими. З 1574 року над Святими Дарами велися різні досліди й спостереження, а з початку 70-х років двадцятого сторіччя вони стали проводитися на експериментальному рівні.

Великий фахівець з анатомії, патологічної гістології й клінічної мікроскопії професор медичного факультету Сієнського університету Одоардо Лінолі проводив зі своїми колегами дослідження в 1970 й 1971 роках і прийшов до наступних висновків. Святі Дари, що зберігаються в Ланчано з VIII століття, являють собою справжні людські плоть і кров. Плоть є фрагментом м’язової тканини серця, що містить у перетині міокард, ендокард і блукаючий нерв. Значна товщина міокарда дозволяє зробити висновок, що, можливо, фрагмент Плоті належить лівому шлуночку серця. І Плоть, і Кров відносяться до однієї групи крові: АБ. До неї ж відноситься й Кров, виявлена на Туринській Плащаниці. Кров містить протеїни й мінерали в нормальних для людської крові процентних співвідношеннях. Учені особливо підкреслили: більше за все дивовижне те, що Плоть і Кров дванадцять століть зберігаються під впливом фізичних, атмосферних і біологічних факторів без штучного захисту й застосування спеціальних консервантів.

Руджеро Бертеллі, професор анатомії Сієнського університету, проводив дослідження паралельно з Одоардо Лінолі й одержав такі ж результати. У ході повторних експериментів, що проводилися в 1981 році з застосуванням більш досконалої апаратури і з урахуванням нових досягнень науки в галузі анатомії й патології, ці результати знову були підтверджені.

За свідченнями сучасників Ланчанського чуда, Кров, що матеріалізувалася, пізніше згорнулася в п’ять кульок різної форми, які потім затверділи. Цікаво, що кожна з цих кульок, взята окремо, важить стільки ж, скільки всі п’ять разом. Це суперечить елементарним законам фізики, але це факт, пояснити який учені не можуть дотепер. Поміщена в древню чашу із цільного шматка гірського кришталю чудесна Кров уже тринадцять століть являється поглядам прочан і мандрівників, які відвідують Ланчано. Крім того, Кров, будучи приведена в рідкий стан, залишається придатною для переливання, тому що має всі властивості свіжої крові.

Яке ще чудо необхідне, щоб переконати маловірів?

У Христі неподільно й нез’єднано поєднані два єства: Божественне й людське. Обом єствам Боголюдини належить єдине Божественне поклоніння. Тому нам, коли ми приступаємо до прийняття Христових Таїн, необхідно віддавати їм славу й честь, які належать Єдиному Богові. Із цього приводу преподобний Іоанн Дамаскин роз’яснює: “Не відкидаймо поклоніння плоті, тому що їй віддається поклоніння в єдиній Іпостасі Слова, Яке стало Іпостассю для плоті; але не служімо творінню, тому що поклоняємося плоті не як простій плоті, але як плоті, поєднаної з Божеством, тому що два єства з’єдналися в одну Особу й одну Іпостась Бога Слова”.

Треба пам’ятати, що, розмірковуючи про Пречисті Тайни, нам необхідно дотримуватися простоти й не виходити за межі церковного вчення. Якось одного разу преподобного Алексія Зосимовського (1844-1928) одна з його духовних дітей запитала:

– Чи не гріх думати, що коли причащаєшся Святих Таїн, то найтіснішим чином поєднуєшся й з Божою Матір’ю?

– Твоя думка не є єретичною, – відповів преподобний, – але краще зовсім не думати про такі питання, інакше додумаєшся до непотрібного й можна навіть дійти до божевілля. Досить думати тільки про Спасителя й свідомо причащатися Тіла й Крові Христа.

 

***

Отже, підведемо підсумки.

1. Готуючись до причастя, ми повинні зміцнювати у своїй душі віру. Для цього нам необхідно мати ясне уявлення про Таїнство Святого Причастя. Конкретно – треба чітко знати основні положення вчення Церкви, що стосуються нашого причастя Христових Таїн. Коротко вони такі: під час здійснення літургії дією Святого Духа хліб і вино стають Тілом і Кров’ю Христовими;

– після освячення Святих Дарів вигляд хліба й вина для людського ока не змінюється. Однак їхня речовина стає зовсім іншою за своєю природою. Тепер під виглядом хліба й вина на престолі перебувають істинне Тіло й істинна Кров Господа Ісуса Христа;

– Христос є присутнім у Святих Дарах не тільки Тілом і Кров’ю, але й усім Своїм Божеством, Яке неподільно поєднане з Його людською природою. Тому, як писав святий Іоанн Дамаскин, через Таїнство Святого Причастя “ми стаємо причасниками Божества Ісусового”. Щоб з’єднатися з Христом, нам необхідно мати в своєму серці православну, непохитну, осмислену віру.

2. Таїнство Святого Причастя має дві сторони: духовну, котру наші органи почуттів не відчувають, і речовинну, котра підвладна почуттєвому сприйняттю. Ми не маємо змоги пізнавати духовну сторону цього великого Таїнства. Вона осягається не нашими почуттями, а розумом і серцем. Однак потрібно пам’ятати, що розум і душа стають здатними розуміти й відчувати, що відбувається в Таїнстві Святого Причастя, тільки при наявності в серці людини віри.
3. Зміцнивши у своєму серці віру, під час здійснення Таїнства Євхаристії ми повинні своїм розумом піднятися над матеріальним і духовно споглядати Агнця Божого, принесеного в жертву за гріхи людства.
4. Поринаючи в роздуми про Пречисті Тайни, нам необхідно дотримуватися простоти й не виходити за межі церковного вчення.

 

Глава 7

СПОКУСИ ПЕРЕД ПРИЧАСТЯМ

Читачеві, напевно, доводилося чути від обивателів вислови на зразок того, що “У Бога вірю, а попам не вірю”, “Вдома молюся, а в церкву не ходжу, тому що всі священики – ошуканці”, “Вони там у храмі всі грішніші за мене: що мені до них ходити”. Ну а войовничі атеїсти говорять ще більш виразно. Одна з парафіянок нашого храму, молода мама, розповіла мені про те, що її сину, малюку років чотирьох, його дідусь постійно втлумачує одну, але, як він вважає, життєстверджуючу думку: “Запам’ятай: твій головний ворог – піп!” Мама радилася зі мною про те, як треба причащати хлопчика… Чому у світі так багато наклепів на представників духівництва? Наклепи на священнослужителів і підозри їх у гріховному житті – улюблена зброя темних духів. Вони використовують його й у боротьбі з людьми, які готуються приступити до святої чаші. Якщо перед причастям демони не можуть похитнути в людині віру в істинність Христових Таїн, то тоді вони починають спокушати її у відношенні до осіб, які здійснюють священнодійство. У єгипетській пустелі до пустельника приходив пресвітер і служив Євхаристію. Хтось, відвідавши цього пустельника, повідав йому про гріховне життя священика, чим призвів його до спокушення. Через якийсь час, коли пресвітер прийшов до пустельника, той навіть не відчинив йому двері. Священик пішов, а старець почув голос від Бога: “Забрали собі люди суд Мій!” Після цього пустельникові було видіння. Він побачив золотий колодязь із надзвичайно гарною водою. Цим колодязем володів якийсь прокажений, який черпав воду й наливав її в золоту посудину. Раптом пустельника почала нестерпно мучити спрага, але він, гребуючи прокаженим, не хотів брати в нього воду. Знову пролунав голос: “Чому ти не п’єш цю воду? Що за діло тобі до того, хто черпає її? Він тільки черпає й наливає в посудину”. Пустельник, опам’ятавшись, зрозумів зміст видіння й покаявся у своєму вчинку. Він покликав пресвітера й попросив його, щоб той, як і раніше, здійснював для нього літургію. Хто здійснює Таїнство Святого Причастя? Той, хто приступає до Святих Дарів, не повинен наївно думати, що це велике Таїнство здійснюється завдяки особистим чеснотам священнослужителя. Воно здійснюється всією Церквою, очолюваною Христом. Священик же, будь він грішником або святим, – тільки частка Церкви й без неї або поза нею не може священнодіяти. Преподобний Макарій Олександрійський розповідав про те, що бачив під час літургії ангела Господнього, який допомагав священикові здійснювати Таїнство й своєю рукою разом із рукою священика роздавав християнам Святі Дари. Таємниче перетворення хліба й вина на Тіло й Кров Христові відбувається за молитвами не тільки священнослужителя, але й усіх, хто приймає участь у богослужінні. Якось сліпий Юліан, подвижник палестинської обителі преподобного Феодосія Великого, засумнівався в православ’ї єрусалимського архієпископа Макарія. Далі – більше: Юліан почав підозрювати в гріхах і братів, що служили в монастирі. Поступово сум’яття охопило його душу настільки сильно, що він був змушений звернутися за допомогою до авви Симеона Стовпника (+596). Цей великий святий у шестирічному віці пішов у пустелю й провів там у безперервних подвигах біля сімдесяти років. Довідавшись про спокусу Юліана, преподобний Симеон сказав йому: “Не віддаляйся й не думай віддалятися від святої Церкви. У ній, за благодаттю Господа нашого Ісуса Христа, немає нічого поганого. Крім того, знай, брате, що у вашій обителі є старець на ймення Патрикій. Цей старець під час богослужіння стає поза святилищем, позаду всіх, біля західної стіни храму. І якщо хтось із священнослужителів грішить, то він гідно здійснює святу молитву, і вона приймається як жертва свята”.

В XIX столітті праведниця Євдокія одержала від Бога дивовижні одкровення про долю сучасного їй світу. Зокрема, про священиків праведниці було сказано, що дуже мало з них гідні свого сану. Однак, як би мало вони не відповідали своєму великому покликанню, Таїнство Святого Причастя, ними здійснене, залишається Таїнством. Тому що замість негідних священнослужителів його здійснюють ангели Господні.

У Церкві завжди були грішники, але сяяли й великі праведники; у ній завжди перебували духовно холодні люди, але вона постійно мала й полум’яних молільників.

Говорячи про спокуси перед причастям, не можна залишити без уваги й той факт, що навіть глибоко віруючу людину при підготовці до Таїнства можуть відвідати хульні помисли. Саме ними біси намагаються осквернити душу християнина, віру якого не можна похитнути ніякими сумнівами. Що ж робити, якщо нас спіткала така спокуса? Послухаємо розповідь священномученика Кроніда (+1937). Будучи послушником у Троїце-Сергієвій Лаврі, він в 1878 році пережив найсильнішу боротьбу з богохульними помислами. “Слова огуди, невір’я й богохульства на все святе й, страшно сказати, навіть на Святе Святих, тобто на Тайни Христові, полилися з мене нестримним потоком. Від болісної туги я занімів і ніде не знаходив собі місця. Мої душевні муки були настільки великими, що я за п’ять днів зовсім змінився на лиці. Архімандрит Леонід одного разу звернув на мене особливу увагу й запитав:

– Костянтине, що з тобою? Тебе впізнати не можна!

Я відповів, що мені дуже нездужається. Іду до свого духівника висповідатися, а помисел підказує: “Невже ти розкажеш духівникові всі свої пагубні, богохульні помисли?” Я послухався уявної поради й, сповідаючись, змовчав про помисли. Але виходячи з келії духівника, я відчув таку глибоку тугу, що від страшного внутрішнього сум’яття не міг стримати своїх ридань і, плачучи як дитя, упав на диван. Духівник зніяковів і запитав мене:

– Костю, що з тобою?

Тоді відкрив я йому свої душевні помисли. Слухаючи мене, духівник запитав:

– Так ти що, тішишся цими помислами?

Я відповідаю йому:

– Не тішуся, отче, а страждаю невимовно.

Духівник знову прочитав молитву відпущення й відпустив мене. Після цього на душі в мене стало так легко, що я від духівника не йшов, а летів на крилах радості. Всі страшні помисли зникли і я, грішний, спокійно міг приступити до святої чаші”.

Якщо перед причастям у вас з’явилися хульні думки про Святі Дари, у боротьбі з ними ви повинні керуватися трьома правилами:

а) по-перше, від власної свідомості треба відокремити нечисті помисли, тому що вони – не породження вашої душі, а насіння демонської злості, яке лукавий ззовні вводить у ваш розум;

б) по-друге, протидійте огуді молитвою до Бога, не даючи помислам опанувати вашим розумом. В будь-якому випадку не розпочинайте розмірковувати з самим собою над думками, що виникли у вашій свідомості: бісам цього тільки й треба – в суперечці вони вас неодмінно переможуть, тому що в них багатовікова практика ведення подібних дискусій;

в) по-третє, повністю розкрийте вашу душу духівникові на сповіді, розповідайте йому про хульні думки, що хвилюють вас. Відверта сповідь руйнує всі бісівські підступи.

 

Глава 8

ПРАВИЛА ДЛЯ ТИХ, ХТО ГОТУЄТЬСЯ ДО СВЯТОГО ПРИЧАСТЯ

Духовне життя будується за певними правилами. Серед них є правила й для тих, хто готується до Святого Причастя. Які ж це правила?

До причастя зазвичай готуються протягом 3-7-ми днів. Під час приготування необхідно пробудити в своєму серці ті почуття, про які ми говорили в попередніх главах. Також Церква заповідає в дні духовної підготовки до прийняття Святих Таїн звернути особливу увагу на своє молитовне правило. До ранкових і вечірніх молитов рекомендується додати читання канонів, акафістів або Псалтиря. Звичайно, тривалість молитовного правила треба співставляти з власними силами й можливостями. При сумніві краще звернутися за порадою до свого духівника або парафіяльного священика.

У дні підготовки до причастя необхідно якнайчастіше відвідувати церковні богослужіння. Увечері, напередодні причастя, потрібно обов’язково бути присутнім у храмі на богослужінні. Вдома, перед вечірніми молитвами, треба прочитати відповідні дню тижня канони. Розподіляються вони в такий спосіб:

у суботу ввечері слід прочитати канони Ісусові Найсолодшому, молебний до Пресвятої Богородиці й Ангела-Охоронця;

у неділю – канони Ісусові Найсолодшому, молебний до Пресвятої Богородиці й архангелів, а також, хто побажає, Ангелові-Охоронцю;

у понеділок – канони покаянний Господу Ісусові Христу, молебний Пресвятій Богородиці, святому Іоанну Предтечі й Ангелові-Охоронцю;

у вівторок – канони Ісусові Найсолодшому, Богородиці Одігітрії або молебний, Ангелові-Охоронцю;

у середу – канони покаянний Господу Ісусові Христу, молебний Пресвятій Богородиці, Ангелові-Охоронцю, святим апостолам і, хто побажає, святителю Миколаю;

у четвер – канони Чесному Хресту, молебний Пресвятій Богородиці й Ангелові-Охоронцю;

у п’ятницю – канон Ісусові Найсолодшому, канон та акафіст Пресвятій Богородиці, канони Ангелові-Охоронцю, всім святим і, хто побажає, канон заупокійний.

Хоча церковний устав вимагає неодмінно читати акафіст Пресвятій Богородиці тільки напередодні суботи, існує благочестивий звичай читати акафісти Ісусові Найсолодшому та Богородиці щодня, міняючи їх через день.

Чи неодмінно канони й акафісти потрібно читати безпосередньо перед вечірніми молитвами? Ні, необов’язково. Так, відомий афонський подвижник ієросхимонах Тихін (+1968) не чекав вечора, щоб читати правило до Святого причастя, а починав його вичитувати вже з полудня.

Увечері, перед днем причастя, неодмінно повинен бути прочитаний канон до Святого Причастя. Вранці ж, у день причастя, читаються молитви ранкові й Послідування до Святого Причастя, крім уже прочитаного напередодні канону.

Преподобний Нектарій Оптинський (+1928) при підготовці духовних дітей до причастя особливо суворо вимагав від них, щоб було прочитане все правило перед Святим Причастям. Він розповідав, як йому явився один із померлих оптинських ієромонахів, який розповів, що після кончини був звільнений від митарств, тому що завжди здійснював літургію у мирі з усіма й вичитував усе встановлене правило.

У якому настрої ми повинні приступати до здійснення молитовного правила? Безумовно, читання молитовного правила не повинне носити формальний характер. Молитви, що його складають – плід духовного осяяння багатьох праведників. Нам необхідно перейнятися їхніми святими почуттями й богоугодними думками. Церква встановила молитовне правило перед причастям для того, щоб допомогти людям, які ще не досягли духовної досконалості, привести свої душі в благодатний стан, який би відповідав Таїнству Святого Причастя.

Звичайно, правило перед причастям – це той мінімум, який ми не повинні скорочувати. Деякі вважають це правило занадто великим. Така думка з’являється через відсутність старанності в справі спасіння власної душі. Багато подвижників, полум’яніючи духом, не задовольнялися звичайним молитовним правилом перед причастям і проводили в молитві по декілька годин. Щоденне молитовне правило білгородського старця архімандрита Серафима (Тяпочкіна, 1894-1982) тривало 7-8 годин. Архієпископ Воронезький і Задонський Йосип (+1892) напередодні причастя Святих Таїн всю ніч простоював на молитві, відпочиваючи лише годину перед літургією. Його руки були покриті мозолями через те, що він опирався на них, роблячи численні земні поклони. Преподобний Серафим Саровський, коли ще був дияконом, всі ночі перед недільними й святковими днями проводив у молитві, нерухомо вистоюючи до початку літургії.

Глинський старець схиархимандрит Андроник (Лукаш, 1888-1974) перед здійсненням літургії з вечора залишався на ніч у храмі. Тут він, не змикаючи очей до ранку молився. Одного разу замість сторожа в храмі довелося чергувати старості храму. Влаштувавшись на лівому крилосі, він мирно заснув. Коли ж прокинувся, то побачив, що храм уже переповнений людьми. Його охопила досада: треба ж стільки часу проспати! Напевно, церкву довелося відкривати замість нього самому отцю Андронику. От так староста! Який приклад парафіянам?! Глянув на годинник – він показував другу годину, а за вікнами ще стояла нічна темрява. Староста в сум’ятті кинувся шукати ключі й знайшов їх на звичайному місці. Страх охопив його душу. Він знову заглянув всередину храму. Там старець, оточений щільним гуртом людей, робив поклони перед іконою свята. Якийсь час із побожним трепетом староста спостерігав, як Церква небесна молилася з великим подвижником. Коли ж схиархимандрит Андроник закінчив правило, люди зникли й храм знову поринув у нічну тишу.

Правило до Святого Причастя є молитовною підготовкою до Євхаристії. Під час же здійснення самого Таїнства нам необхідно повністю відсторонитися від усього мирського й усією своєю істотою поринути в атмосферу священнодійства. У цей момент наша молитва повинна бути особливо зосередженою і палкою.

Під час служіння літургії молитовна напруга отця Іоанна Кронштадтського, за спогадами сучасників, була настільки великою, що він обливався потом, подібно Христу під час Його молитви перед хресними стражданнями в Гефсиманському саду. Йому навіть доводилося переодягатися й міняти сорочку.

Молитовну підготовку до причастя супроводжує духовна й тілесна стриманість. У дні, що передують причастю, треба остерігатися наповнювати свою душу життєвими турботами, а різні розваги слід виключити повністю. В цей час не вживаються продукти тваринного походження: м’ясо, молоко, яйця і, за умови строгого посту, риба. До причастя прийнято приступати натщесерце, тому з опівночі (24-та година) нічого не їдять і не п’ють.

Про значення утримання перед причастям можна судити з випадку, що стався на початку XX сторіччя. Єпископу Інокентію (Ястребову), вікарію Київської єпархії, подзвонив генерал-губернатор Трепов і повідомив, що у Вінниці при загадкових обставинах помер протоієрей. Його не хоронять, очікуючи представників вищої церковної влади.

Єпископ Інокентій спішно приїхав до Вінниці. Покійний протоієрей виявився людиною середнього віку. При розтині його тіла всі органи були виявлені цілими, крім шлунка. Цей орган на вигляд був чорного кольору і зовсім обвугленим. Коли його витягли назовні, він розсипався на дрібні чорні вуглинки.

Лікарі, що брали участь у розтині, не змогли встановити причину смерті протоієрея. Тоді стали розпитувати дружину покійного. Вона зі слізьми зізналася, що протягом останнього року її чоловік став проявляти дивакуватість: щоранку, перед тим як іти здійснювати літургію, він їв і пив. Спочатку протоієрей ні на що не скаржився, потім став відчувати печіння в шлунку, далі – наче постійно в ньому горів вогонь. Через це він перестав приймати їжу, а перед смертю безперервно кричав:

– Вогонь, вогонь усередині!!!

Вислухавши розповідь дружини протоієрея, єпископ Інокентій сказав:

– Божественну Євхаристію замість покійного, очевидно, здійснював ангел і Святі Дари спалили святотатця.

Незважаючи на важливість стриманості перед причастям, християнин повинен співставляти тілесний подвиг зі станом свого здоров’я й духовним станом. Строгість посту не повинна перевищувати сили людини. Кожному християнинові необхідно знати, що крайнощі в духовному житті неприйнятні. Преподобний Пимен Великий говорив: “Усе, що вище міри, – від бісів”.

Преподобний Севастіан Карагандинський суворо докоряв тим, хто самочинно, без благословення, перед причастям зовсім не споживав їжу по одному або декілька днів. Таких він іноді навіть не допускав до причастя. Слабким же й хворим преподобний благословляв на ніч перед причастям (звичайно, до півночі) випити чашку окропу і з’їсти шматок хліба, щоб на ранок їм не стало погано.

Під час посту преподобний Севастіан дозволяв людям, які мали хвороби шлунка або легенів, послаблювати утримання після прийняття Святих Таїн. Він благословляв їх споживати молоко або чай з молоком як ліки. При цьому преподобний завжди велів хворим, незважаючи на поважну причину, каятися в порушенні посту перед Богом й обов’язково сказати про це на сповіді.

Люди одружені перед причастям повинні утриматися від подружнього спілкування. Перешкодами до причастя Святих Таїн є також нічні осквернення й місячні в жінок.

Звичайно, ні за яких умов не можна приступати до Таїнства, маючи на совісті нерозкаяний гріх. Яким би незначним цей гріх нам не здавався, саме він може послужити перешкодою для гідної участі в Таїнстві Святого Причастя. В єгипетському Скиті, коли відбувалася літургія, на Святі Дари сходив Дух Божий у вигляді орла. Це явище спостерігали тільки священнослужителі. Сталося так, що за одним із богослужінь подобу орла клірики не побачили. Ієромонах, який служив літургію, був здивований цим і сказав ієродиякону:

– Ми в чомусь згрішили, або ти, або я. Відступи від святого престолу, і якщо з’явиться подоба орла, то ясно буде, що вона не являлася через тебе.

Диякон відійшов, і Дух Божий в образі орла негайно зійшов на Святе Приношення. Після закінчення літургії ієромонах запитав ієродиякона, який співслужив йому:

– Що ти зробив?

– Не знаю за собою ніякого гріха, – відповів ієродиякон. – Хіба тільки те, що приходив до мене один із братів і просив чогось, а я відмовив йому, сказавши, що я не маю часу.

– Орел не сходив тому, що брат був засмучений тобою, – розсудив ієромонах.

Усвідомивши свою провину, диякон пішов до скривдженого ним ченця й, попросивши в нього прощення, примирився з ним.

Подібний випадок відбувся наприкінці XVIII сторіччя у Валаамському монастирі. У цей час там жив старець Ксенофонт. Колись він довгі роки був старообрядницьким наставником, але одного разу, прийшовши в Олександро-Невську Лавру на літургію, удостоївся видіння Небесних Сил, які співслужили ієромонахові. Після цього Ксенофонт навернувся до Православ’я й, оселившись на Валаамі, став вести подвижницький спосіб життя. За своє благочестя Ксенофонт сподобився бачити різні прояви благодаті Божої при здійсненні літургії. Якось під час служби в храм увійшли фіни, досить неохайної зовнішності. Старець подумки осудив їх і через це відразу ж перестав своїм духовним поглядом бачити благодать Божу. Негайно покаявшись, він став просити прощення в Бога. Однак благодатні видіння повернулися до нього тільки через місяць.

Молитовній підготовці до причастя дуже шкодять пристрасті. Вони віднімають у молитви її силу, а душу роблять негідною того, щоб у неї ввійшов Господь. Ось приклад пагубного впливу на людину гріховних бажань.

У вівтарі храму, в якому святитель Василій Великий зазвичай здійснював літургію, над престолом висіло золоте зображення Духа Святого у вигляді голуба. Коли святий під час богослужіння підносив Святі Дари, золотий голуб силою Божою тричі стрясався. В одну зі служб звичайного знамення, що вказувало на зішестя Святого Духа на хліб і вино, не відбулося. Святитель Василій, міркуючи про причину цього, оглянув поглядом священнослужителів, які співслужили йому, і помітив, що один із дияконів з пристрастю дивиться на жінку, що стояла в храмі. Відразу святитель повелів диякону відступити від престолу й призначив йому сувору епітимію. Після цього випадку він наказав влаштувати перед вівтарем перегородку із завісою, щоб ніщо не могло відволікати священнослужителів від уважної молитви й духовного споглядання великого Таїнства.

Не тільки нерозкаяні гріхи й пристрасті, якими ми буваємо охоплені, є перешкодою до гідного причастя. Може не відповідати великому дару Божественної любові, що подається нам у Таїнстві Святого Причастя, і загальний духовно-моральний стан нашої душі, що часто проявляється в неуважній і легковажній поведінці.

Преподобний Севастіан Карагандинський був суворий до тих, хто без поважної причини спізнювався на службу й вимагав висповідати їх і причастити без належного приготування. Не допускаючи таких людей до причастя, старець робив їм настанову:

– Так тільки хворих можна причащати, а ви в доброму здоров’ї й маєте за собою безліч гріхів. Невже не можете вибрати час, щоб приготуватися, очистити себе покаянням, прийти в храм вчасно, вислухати правило й службу й, висповідавшись, підійти зі страхом Божим до чаші?! Приступити до чаші Святих Таїн – це не все одно, що підійти до чашки супу чи до чашки чаю!

Що хотів преподобний Севастіан донести до сердець недбалих християн?

Бог є любов. Любов Божа до нас відкрилася в тому, що Бог дав у світ Єдинородного Сина Свого, щоб ми одержали життя через Нього (1 Ін. 4:8-9). Любов Божа до нас настільки велика, що Його Син, рятуючи нас, віддав Себе на хресні страждання. Такої ж самовідданої любові до Себе очікує від нас і Бог. Очікує не тому, що має потребу в ній, а тому, що в цій самовідданій любові до Бога полягає наше спасіння.

***

Наприкінці глави узагальнимо її зміст.

1. Прийняттю Святих Дарів передує тілесний піст, що триває 3-7 днів. Причащатися слід натщесерце, тобто не їсти й не пити після опівночі.
2. Для того, щоб гідно прийняти Тіло й Кров Господа нашого Ісуса Христа, під час говіння нам необхідно повністю відкинути мирську суєту й розваги.
3. У період підготовки до причастя ніякі пристрасті не повинні хвилювати наші душі. Для цього нам потрібно берегти свої почуття від усього, що може розпалити гріховні прагнення.
4. Перед причастям Святих Таїн необхідно примиритися з усіма ближніми, простити всім образи й покаятися у своїх гріхах перед священиком у Таїнстві сповіді.
5. Напередодні причастя потрібно бути на вечірньому богослужінні.
6. Тим, хто готується до Святого Причастя, необхідно вичитати молитовне правило, встановлене Церквою для тих, що говіють, тому що воно дає нам можливість зосередитися на розмірковуваннях про Христові Тайни й поринути в благодатний молитовний стан.

 

Глава 9

ПРИЧАСНИК ЗА БОЖЕСТВЕННОЮ ЛІТУРГІЄЮ

Коли підготовка до причастя завершена, ми можемо приступити до Таїнства Святого Причастя. Це Таїнство відбувається під час літургії, головної служби добового богослужбового кола. Щоб правильно сприймати все, що відбувається під час літургії, нам насамперед треба знати про велике значення цього богослужіння. У чому воно полягає?

Про значення літургії праведний Іоанн Кронштадтський писав: “Користь літургії невимірна не тільки для всієї Церкви Православної, але й для всього всесвіту, для всіх людей усяких вір і сповідань, тому що Жертва Безкровна й молитви приносяться Господу за увесь всесвіт: через здійснення літургії Господь прощає гріхи усьому світу й милує увесь світ, даруючи йому достаток плодів земних, успіхи в суспільстві, успіхи в науках, мистецтві, у землеробстві, у домашньому господарстві, милуючи не тільки людей, але й тварин, які служать людині. О, літургія дивовижна, літургія всесвітня, літургія Божественна, що боготворить!

Під час здійснення літургії я сподобляюся незліченних милостей від Господа, і не я один, а всі люди православні, весь світ – по милості й безмежній силі Безкровної Жертви, принесеної на святому престолі. Це важіль усього світу, котрим можна спрямувати всі народи, племена й нації до Бога, тому що Агнець обіймає увесь світ”.

Священномученик митрополит Серафим (Чичагов; + 1937) під час найтяжчих випробувань для Росії наставляв свою паству, що літургія й причастя Святих Таїн є найсильнішими й найвірнішими засобами проти духовного зла й натиску невір’я на улюблену Батьківщину. “Доки відбувається Божественна літургія, доки люди приступають до Божественного Причастя, доти можна бути впевненим, що встоїть і переможе Православна Церква, що не загинуть у злі гріха, безбожництва, злості, матеріалізму, гордості й нечистоти російські люди, що відродиться й врятується Батьківщина наша. Тому найпаче думайте про збереження, здійснення й безперервне служіння (щоденне, навіть багаторазове, на різних престолах) літургії. Буде вона – буде й Церква, і Росія”. Слова священномученика Серафима виявилися пророчими. Незважаючи на жорстокі гоніння, Російська Церква ніколи не припиняла здійснення літургії. І тепер ми можемо наочно переконатися в її Божественній силі. Гонителі зникли, як дим, а Православна Церква й російський народ по милості Божій продовжують існувати серед цього неспокійного світу.

“Всі любимо життя, – писав праведний Іоанн Кронштадтський. – Але в нас немає істинного життя без джерела життя – Ісуса Христа. Літургія є скарбниця, джерело істинного життя, тому що в ній Сам Господь. Владика життя подає Себе Самого в їжу й пиття віруючим у Нього й у надлишку дає життя причасникам Своїм, як Сам говорить: “Хто споживає Моє Тіло і п’є Мою Кров, той має життя вічне… Я прийшов для того, щоб мали життя й мали з надлишком” (Ін. 6:54; 10:10)”.

 

Ангельське служіння

Чому літургію іноді називають ангельським служінням? Тому що ангели завжди присутні за Євхаристією й допомагають священнослужителям здійснювати її. Велич Божественної літургії викликає в Небесних Сил здивування й найбільше благоговіння.

За свідченням старця Якова Евбейського, який неодноразово удостоювався чудесних Божих видінь, як тільки священик на літургії проголосить початковий виголос, вівтар відразу ж наповнюють Небесні Сили. Інший праведник, святий Іоанн Кронштадтський, писав: “До співучасті в служінні літургії прикликаються на проскомидії всі святі, починаючи з Божої Матері. Зі священиком беруть участь у служінні всі святі й усі ангели”. Преподобний Євфимій Великий (+ 473) розповідав деяким зі своїх учнів, що часто бачив ангела, який здійснював із ним літургію.

В 1892 році преподобний Анатолій Оптинський (Зерцалов) приїхав у Петербург. Тут він зустрівся з праведним Іоанном Кронштадтським. Отець Іоанн запросив преподобного Анатолія у свій храм у Кронштадт. Коли почалася літургія, отець Іоанн побачив, що разом із преподобним Анатолієм служать два ангели.

Таїнство Святого Причастя, що відбувається під час літургії, з’єднує воєдино небо й землю. Це єднання, невидиме для очей звичайних людей, у всій своїй красі являється перед духовним поглядом святих.

Праведний Іоанн Кронштадтський писав: “У якій близькості один до одного перебувають і небожителі, і земні жителі, і Божа Матір, і всі святі, і всі ми, православні християни, коли відбувається божественна, всесвітня, пренебесна, всепоєднуюча літургія! Боже мій! Яке прерадісне життєдайне спілкування!”

Преподобний Євфимій Суздальський (+ 1404) у свято Преображення Господнього запросив єпископа Іоанна відслужити літургію у своєму монастирі. Прийшов на службу й великий князь Борис Костянтинович. Як людина досить благочестива і милостива, великий князь удостоївся під час літургії таємничого видіння. Він побачив, що святителеві Іоанну й преподобному Євфимію співслужить світлий юнак у блискучих ризах. Після закінчення богослужіння великий князь знайшов зручний момент і наодинці запитав єпископа Іоанна про видіння. Святитель спочатку не хотів відкрити йому таємниці, але потім сказав:

– Якщо вже Бог тобі відкрив це, то не можу приховати від тебе, що той, кого ти бачив, то ангел Господній, який іноді буває присутнім при літургії, коли я, грішний, удостоююся служити разом із великим Євфимієм. Ти ж про це нікому не говори, доки я живий.

Беручи участь у літургії, ми, вірні християни, самі уподібнюємося ангелам. У чому полягає це уподібнення? За словами праведного Іоанна Кронштадтського, по-перше, ми оспівуємо Бога ангельськими піснями – алилуя й Трисвятою піснею. По-друге, ми, як і ангели, “приймаємо Господа Слави й носимо Його в собі через причастя. Приймаємо в себе цілком Христа Бога в серце, як на престолі херувимському, носимо Його, палко любимо Його, як люблять Його херувими. І заради Його любові серця свої відсторонюємо від усякої земної любові: тому що любов земна несумісна з любов’ю Божою”.

Щоб здійснювати ангельське служіння літургії в глибокому благоговінні, праведники зрікалися усього земного.

Великий афонський подвижник ієросхимонах Тихон (+1968) у своєму відокремленому афонському храмі здійснював літургію за допомогою тільки одного монаха-співака. Він чинив так тому, що хотів у вівтарі в цілковитому усамітненні вільно віддаватися поглибленій молитві. Коли починалася Херувимська пісня, отець Тихон зазвичай на двадцять-тридцять хвилин поринав у духовні споглядання. Тому чернець багаторазово повторював Херувимську пісню доти, поки не чув кроки отця Тихона, який ішов із вівтаря на Великий вхід. Якось після служби півчий запитав:

– Що ти бачиш, старче?

– Херувимів і серафимів, які славословлять Бога. Мій ангел-охоронець відпускає мене тільки через півгодини, і тоді я продовжую Божественну літургію.

Іноді ієросхимонах Тихон здійснював літургію й без допомоги півчого. Однак при цьому спів у храмі все-таки звучав! Одного разу старця відвідав Феоклит Діонисіат. Отець Тихон перебував у храмі й звідти лунав прекрасний спів. Феоклит хотів було ввійти всередину, але двері виявилися зачиненими. Не бажаючи нікого турбувати стуком у двері, він вирішив дочекатися закінчення служби біля храму. Незабаром спів стих, і через якийсь час отець Тихон відчинив двері. Увійшовши усередину, Феоклит не знайшов там нікого, крім отця Тихона. Це його вразило і він зрозумів, що за літургією співали ангели.

Праведний Іоанн Кронштадтський писав: “Дивовижна, велична, божественна на землі служба – літургія. Це таємниче Господу Богові служіння на спомин і здійснення, у якому беруть участь не лише земні священно– і церковнослужителі й миряни, але й небесні чини ангельські й усі святі Божі угодники, які живуть на небесах, і отримують від неї користь, а також померлі. Тому літургію слід здійснювати з особливою увагою, благоговінням, любов’ю й вдячністю Господу, Який встановив і влаштував на землі таке загальне спільне спасительне служіння”.

 

Проскомидія

Чому навіть деякі постійні парафіяни православних храмів не надають великого значення проскомидії? Очевидно, тому, що вона відбувається у вівтарі незримо для їхнього погляду. Проте ця перша частина літургії має глибокий духовний зміст. На проскомидії, завдяки особливим священнодійствам, хліб і вино стають речовиною для Євхаристії. Під час здійснення проскомидії також відбувається поминання членів Церкви Христової – небесної й земної.

Молитви та священнодійства проскомидії мають двояке значення. З одного боку вони зображують народження Христа, з іншого боку – Його страждання й смерть. Так, приготування Святого Хліба і виймання Агнця із проскури знаменують народження Ісуса Христа. При цьому жертовник персоніфікує вертеп, дискос – ясла, у яких була покладена Дитина Христос, звіздиця – зірку, що привела волхвів у Віфлеєм, покрівці – пелени, якими був сповитий Спаситель. Чаша, кадильниця й фіміам нагадують про дари, принесені волхвами. Молитви, які читають священик і диякон, нагадують про поклоніння й славослів’я, які віддали Спасителю віфлеємські пастухи й східні волхви.

Хрестоподібне розрізування Агнця й проколення Його копієм означають розп’яття Ісуса Христа.

Вилучення часток із проскур і розташування їх на дискосі навколо Святого Агнця символізують Церкву Божу, главою якої є Господь Ісус Христос.

Ієросхимонах Тихон Афонський, ґрунтуючись на своєму духовному досвіді, говорив, що у вівтарі на проскомидії, коли священик поминає святих і виймає за них частки з дев’ятичинної проскури, невидимо присутні ангели, пророки, апостоли, святителі, мученики, преподобні, безсрібники й усі праведники. Вони приходять на допомогу всім, за кого під час проскомидії відбувається молитовне поминання.

Священнодійства проскомидії носять символічний характер. Однак ми повинні знати, що символи церковних священнодійств наповнені небесною реальністю. Один із найпрославленіших грецьких святих старець Паїсій (1924-1994) у молодості прислужував за богослужіннями в монастирському храмі. Якось одного разу під час здійснення проскомидії він наяву побачив на дискосі дуже маленьке ягня. Коли священик промовив молитву й занурив копіє в Агнець, який лежав на дискосі, вирізаний із проскури, ягня забилося й затріпотіло від болю. Після цього випадку отець Паїсій уже не насмілювався входити у вівтар. Його охоплював священний страх при розмірковуванні про велике Таїнство, що відбувається у вівтарі. До кінця своїх днів він залишався простим ченцем, відхиляючи всі пропозиції про прийняття священного сану.

Яким чином ми можемо осягнути нематеріальну сторону літургії?

Реальність священнодійств, які відбуваються за літургією, пізнається нами тільки вірою. Саме наша віра робить земні символи прозорими, і тоді через них ми починаємо бачити небесну реальність.

 

Малий вхід

Важливим моментом літургії є вхід із Євангелією. Цей вхід називається Малим на відміну від Великого, котрий відбувається під час перенесення Святих Дарів із жертовника на престол. На Малому вході священики й диякон, який несе Євангелію, північними вратами виходять із вівтаря на солею. Під час співу “Прийдіть, поклонімось…” священнослужителі входять через Царські врата у вівтар, де диякон кладе Євангелію на престол.

Що символізує Малий вхід? Він служить зображенням виходу Господа Ісуса Христа на проповідь під час Його земного життя. Одночасно цей Вхід є символічним вираженням найтіснішого спілкування тих, хто молиться в храмі, зі своїм Господом. У цей момент ми повинні дивитися на Євангелію як на Самого Господа Ісуса Христа.

Увійшовши у вівтар, священик під час співу тропарів і кондаків таємно читає молитву Трисвятого співу. У цій молитві він від імені всіх віруючих просить Бога, Якого славословлять серафими й херувими, прийняти Трисвяту пісню й від наших вуст, простивши нам гріхи й подавши сили непорочно служити Йому до кінця життя. Після молитви Трисвятого диякон на солеї проголошує молитовні виголоси.

Саме в цей момент літургії один із найшанованіших російських святих одержав від Бога велике одкровення.

Одного разу за літургією преподобний Серафим Саровський, служачи дияконом, після Малого входу на солеї виголосив: “Господи, спаси благочестивих і вислухай нас!” Потім він повернувся до народу й обвів усіх орарем, виголошуючи: “І навіки віків!” Раптом зовнішній вигляд преподобного змінився й він, замість того, щоб увійти в Царські врата, застиг на місці. Всі присутні в храмі помітили, що з ним відбулося щось незвичайне. Два ієродиякони взяли преподобного Серафима під руки й завели у вівтар. Тут він простояв біля трьох годин, причому його зовнішній вигляд неодноразово мінявся.

Опам’ятавшись, преподобний Серафим наодинці розповів старшим із монастирської братії про своє видіння: “Тільки-но проголосив я, убогий: “Господи, спаси благочестивих і вислухай нас!” – і, навівши орарем на народ, закінчив: “І навіки віків!” – раптом осяяв мене промінь ніби сонячного світла. Глянувши на це сяйво, побачив я Господа й Бога нашого Ісуса Христа в образі Сина Людського, у славі й сяючим невимовним світлом, оточеного Небесними силами, ангелами, архангелами, херувимами й серафимами, ніби роєм бджолиним, Який від західних церковних врат ішов по повітрю. Наблизившись у такому вигляді до амвону й звівши пречисті Свої руки, Господь благословив тих, що служили і стояли в храмі. Після цього, вступивши у святий образ Свій, що праворуч Царських врат, преобразився, оточений ангельськими ликами, що сяяли невимовним світлом на всю церкву. Я ж, земля й попіл, зустрівши тоді Господа Ісуса в повітрі, удостоївся від Нього особливого благословення; серце моє зраділо чисто, просвітлено, у солодкій любові до Господа!”

Велике й радісне видіння для кожної християнської душі! Чи не правда?

 

Великий вхід

Вхід зі Святими Дарами називається Великим. Так він зветься із-за величі події, яка пригадується в цей момент літургії. Святі Дари під час Великого входу зображують Господа Ісуса Христа, Який прямує на вільні страждання й смерть за гріхи всього людства. Великим цей вхід називається й через важливість мети, заради якої він відбувається. Святі Дари переносяться з жертовника на престол для принесення їх у жертву Богові й здійснення Таїнства Святого Причастя.

Час Великого входу – час, коли ми повинні зі страхом Божим занурити свою душу в молитву і з благоговінням дивитися на Господа, Який іде принести Себе в жертву заради нашого спасіння.

Одного разу старець Яків Евбейський, коли був священиком, служив літургію. На Великому вході він раптом відчув, як хтось позаду підштовхує його в плече й направляє до святого престолу. Старець, подумавши, що це робить псаломщик, сказав:

– Благословенний! Яке нечестя: ти ввійшов у Царські врата й мене штовхаєш!

Та, обернувшись, отець Яків замість псаломщика побачив архангела, який своїм крилом направляв його рух під час Великого входу.

Одному зі своїх духовних дітей старець Яків говорив:

– Люди, дитя моє, сліпі й не бачать, що буває в храмі під час Божественної літургії. Іншого разу не можу витримати й сідаю на стілець, а ті, хто співслужить мені, думають, що в мене погано зі здоров’ям, але не знають вони, що буває у вівтарі під час Божественної літургії. А який великий розмах крил, дитя моє, мають ангели!

Праведний Іоанн Кронштадтський писав, що Херувимська пісня, яку співають при здійсненні Великого входу, означає, “що під час нашого служіння Господу й ангели невидимо служать, стаючи з людьми ніби одним хором, однією Церквою, одним зібранням. І ця обставина вчить нас благоговійно й розважливо стояти й молитися в церкві, слухаючи спів і читання”.

Що відбувається, якщо людина під час служіння літургії поводиться розв’язно?

Преподобний Арсеній Каппадокійський (+ 1924) багато років служив парафіяльним священиком у Фарасі, в одному з християнських селищ Туреччини. Одного разу на Великдень, коли він здійснював літургію, у храмі з’явився турок, ватажок зграї розбійників. Помітивши цього озброєного чоловіка, який вів себе зухвало, преподобний Арсеній звелів передати йому, щоб він негайно вийшов із храму. Однак розбійник на прохання ніяк не прореагував. Звертатися до нього повторно преподобний не став і спокійно продовжив служіння далі.

Коли на Великому вході отець Арсеній вийшов зі Святими Дарами з вівтаря, турок побачив, що він іде не по землі, а по повітрю. Відразу ж тіло розбійника почало так сильно трястися, що він хотів було вибігти з церкви, але не зміг цього зробити, бо був зв’язаний невидимими путами. Увійшовши у вівтар, преподобний Арсеній подав йому знак, щоб він ішов. Відчувши себе звільненим від пут, турок, тремтячи усім тілом, вийшов із храму й упав на землю, як мрець. Він лежав нерухомо доти, поки отець Арсеній, закінчивши службу, не підняв його з землі.

Преподобний суворо докорив розбійникові, але заради свята Великодня дав йому п’ять піастрів і відпустив. Переляканий турок негайно зібрав усіх своїх товаришів, які оточили селище, і повів їх подалі від нього.

“Бог осміяним не буває. Що посіє людина, те й пожне” (Гал. 6:7). Нечестивці, які безцеремонно ведуть себе під час літургії, збирають на свої голови гнів Божий. А ми, вірні християни, якщо під час літургії, особливо в найважливіші її моменти, готуємо своє серце до зустрічі Господа, то неодмінно удостоїмося Його відвідування.

 

Перетворення Святих Дарів

У своїх записах ігумен Феодосій (Попов; + 1903) наводить спогади своєї бабусі про її дитинство, коли їй було сім-вісім років. “У церкві я ставала біля самого амвону, навпроти Царських врат, і уважно стежила за всіма діями священика. Причиною мого уважного спостереження за священиком було те, що одного разу, коли я була у свято на літургії з моїми батьками, я бачила над престолом, трішки вище голови священика, прямо над святою чашею Голуба, що був білий, як сніг і нерухомо, тільки ледь помітно тріпочучи крилами, тримався в повітрі. І бачила я це не раз, і не два, а кілька разів, про що я розповіла своїй подружці, і ми з нею завжди, як тільки, бувало, почуємо дзвін дзвона, так і біжимо щосили, намагаючись перегнати один одного, і стаємо разом біля амвону, чекаючи появи блискучого білого Голубка. Як вже тільки ми любили Його за те, що Він був такий біленький, такий гарненький!

Але були дні, коли ми так і не могли дочекатися цього чуда, що відбувалося тільки під час служіння старого священика Росницького. Тільки під час його служіння ми й бачили завжди нашого Голубка. При іншому священику цього не було. Коли ж ми розповіли про це нашим батькам, а батьки сказали священикові Росницькому, то з того часу ми з подругою вже більше не бачили дивовижного Голубочка”.

Хто являвся дитячому погляду у вигляді голуба? Безсумнівно, Святий Дух. Саме під Його впливом відбувається вся літургія. Особливо сильно проявляється благодать Святого Духа під час найважливішої частини літургії – Євхаристійного канону, що починається виголосом священика: “Дякуємо Господу”. Із цими словами, що прикликають віруючих віддати дяку Богові, священик приступає до здійснення Таїнства Святої Євхаристії. Приклад такому початку Таїнства дав Сам Спаситель, коли на Таємній вечері почав священнодійство Безкровної Жертви дякою Богові Отцеві.

У таємній молитві, яку читає під час Євхаристійного канону священик, він від імені всіх віруючих прославляє велич Божу, Його нескінченну досконалість і Його благодіяння роду людському. Священик сповідує святість Бога й разом із тим прославляє нескінченну любов до нас Бога Отця, Який послав для нашого спасіння Свого Єдинородного Сина.

Спаситель, Який прийшов на землю, здійснив Таїнство Святого Причастя й заповів нам робити це на спогад про Нього. Слова Господа, сказані Ним на Таємній вечері, священик промовляє вголос: “Прийміть, споживайте, Це є Тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів. Пийте від Неї всі, Це є Кров Моя Нового Заповіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів”.

При виголошенні слів “Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за все” диякон або сам священик, хрестоподібно склавши руки, бере правою рукою дискос, а лівою – чашу, піднімає їх над престолом і потім знову ставить на місце. Це священнодійство є піднесенням Святих Дарів у жертву Богові від усіх віруючих.

Коли праведний Іоанн Кронштадтський здійснював піднесення Святих Дарів, його розум підносився в горній світ. Він писав: “Я уявляю врочистість і велич цієї хвилини, коли, стоячи віч-на-віч із вічною, досконалою, незмінною правдою Отця Небесного, що карає за гріхи, я приношу від імені всіх і за всіх єдину безмірну, всеправедну умилостивлюючу Жертву Христа Сина Божого, єдину здатну схилити до милості Бога Отця, викупити увесь світ від праведного прокляття й випросити всім вірним прощення гріхів і благословення”. У ці священні хвилини все наше серце повинне бути повністю віддане Богові. Нам потрібно забути про все земне, щоб яким-небудь пристрасним помислом не образити Агнця Божого, Який приносить Себе в жертву.

Що відбувається на літургії після піднесення Святих Дарів? Під час співу хору “Тобі співаємо, Тебе благословимо…” і проголошення священиком таємних молитов відбувається перетворення Святих Дарів на Пречисті Тіло й Кров Христові. У цей момент усі, хто стоїть у храмі, разом зі священнослужителями повинні молитися, щоб Отець Небесний послав Духа Свого Святого на них і на Святі Дари. “Щонайпаче в цей час нехай будуть душі наші, як світильники палаючі, як кадило запалене, пахощами наповнене, як дим фіміаму, що сходить угору, тому що в цю хвилину відбувається страшне, животворяще Таїнство – перетворення Духом Божим хліба й вина на Пречисті Тіло й Кров Христові, і на престолі являється Бог у плоті”.

Схиархімандрит Гавриїл (Зирянов; 1844-1915), учень преподобного Амвросія Оптинського, одного разу на літургії під час перетворення Святих Дарів сподобився благодатного видіння. Старець розповідав, що Горнє місце у вівтарі ніби відступило й він побачив Спасителя, оточеного безліччю ангелів, архангелів, херувимів і серафимів. Ангели ширяли навколо Христа зверху, знизу й по обидва боки. Навколо Господа стояли лики святих пророків, апостолів, преподобних, мучеників, святителів та інших святих. Все небо було заповнене ангелами й святими. Всі вони стояли з похиленими й зверненими до Спасителя головами; руки вони тримали схрещеними на грудях.

Ангели й святі перебували у великому благоговінні, страху й мовчанні, й ніби насичувалися від ефірно-рожевого світла, що відходило від Спасителя і Його ран. Це ж світло від ран Христових променем падало і на Святі Тайни, що перебували на престолі.

Інше світло променіло з небесної височіні. За словами старця Гавриїла, це світло було м’яко-яскравим, невимовної краси й величі. Саме до нього був звернений Спаситель, Який Сам Себе приносив у жертву.

Коли отець Гавриїл отямився, виявилося, що його вуста вимовляють слова молитви: “І створи хліб цей чесним Тілом Христа Твого. Амінь. А те, що в чаші цій, чесною Кров’ю Христа Твого. Амінь. Перетворивши Духом Твоїм Святим. Амінь. Амінь. Амінь”. Від страху й трепету старець заридав.

Пізніше старець Гавриїл не міг служити літургію без сліз – таке сильне враження залишилося в нього від видіння Христової Жертви за гріхи людей. Як тільки старець вимовляв: “Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за все”, голос його переривався, із очей лилися сльози, і він зовсім забував про все земне, віддаючись духовним переживанням і побожним молитвам. Іноді в такі моменти отець Гавриїл не міг стримати свого плачу, і тоді, змішуючись зі співом хору, з вівтаря лунали його ридання, які потрясали душі людей, котрі молилися за службою.

Після перетворення Святих Дарів священик таємно молиться Богові за причасників, а також за всіх, хто помер у вірі. Він молитовно поминає й покійних праведників. Це поминання свідчить про плоди Голгофської Жертви Христа. Особливо священик згадує Богоматір як главу викупленого, оновленого людства й Заступницю за всіх людей перед Сином Божим. Священик, взявши кадило, виголошує: “Особливо за Пресвяту, Пречисту…”. Після цього виголосу священик таємно молиться, згадуючи від імені Церкви святих, уже спасенних хресною Жертвою Спасителя й уже прославлених Богом, дякує Господу й славословить Його за те, що Він сотворив їх заступниками за нас на Небі, а також молиться за покійних і живих членів Церкви.

Валаамському схимникові Киріаку під час літургії було видіння. Він стояв у вівтарі й, коли священик виголосив: “Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за все”, від престолу вилилися надзвичайні пахощі. Коли ж священик став молитися про сходження Святого Духа на Святі Дари, Киріак побачив, що вівтар наповнився херувимами, які оточили престол. Священика охопив вогонь, і, як тільки він зробив земний уклін перед престолом, з височини злетів білий голуб, що став ширяти над дискосом. Потім голуб злетів на верх святої чаші й, склавши крила, опустився в неї. І відразу ангели, впавши ниць, поклонилися святому престолу. Коли священик виголосив: “Особливо за Пресвяту…”, Небесні Сили знову поклонилися до землі. Після співу “Достойно є” вони поклонилися втретє. Потім ангели оточили священика, осінили його главу предивовижною плащаницею й після цього стали невидимими.

За Євхаристійним каноном іде молитовне приготування віруючих до прийняття Христових Таїн і саме Святе Причастя.

Праведний Іоанн Кронштадтський писав: “З постійного чуда перетворення хліба й вина в істинні Тіло й Кров Христові, з Його Божеством і душею з’єднані, я бачу чудо постійного оживотворення людини. І це все – на моїх очах; і я це відчуваю душею й тілом, відчуваю безпосередньо. Боже мій! Які страшні Таїнства Ти твориш! Яких невимовних таємниць глядачем і причасником Ти зробив мене. Слава Тобі, Творче мій! Слава Тобі, Творче Тіла й Крові Христових!”

Кожному з нас треба прагнути до того, щоб під час літургії мати в своєму серці ті ж святі почуття, якими була наповнена душа праведного Іоанна Кронштадтського!

 

Божественний вогонь

У Житіях святих зустрічаються описи сходження під час літургії Божественного вогню. Як це відбувалося?

Учні преподобного Євфимія Великого одного разу стали свідками чуда. Преподобний Євфимій здійснював літургію. Під час співу Трисвятого його учні раптом побачили, як із неба зійшов вогонь і охопив преподобного. Із цього моменту й до закінчення служби святий стояв перед престолом у вогненному стовпі.

Про подібний випадок розповідається й у Житії преподобного Сергія Радонезького. Під час служіння Божественної літургії преподобним Сергієм його учень Симон побачив, як небесний вогонь зійшов на Святі Тайни в момент їхнього освячення. Потім вогонь став переміщатися по святому престолу, обвиваючись довкола нього й осяюючи весь вівтар незвичайним світлом. Симон побачив, що небесний вогонь оточив з усіх боків і преподобного Сергія, який священнодіяв біля престолу. Коли настав час причащання, Божественний вогонь склався, немов пелена, й увійшов усередину потиру. На очах здивованого Симона преподобний причастився цього вогню й засяяв світлом, як у древні часи неопалима купина.

Від преподобного Сергія не приховалося те, що його учень змінився на обличчі. Тому після причащання, відійшовши від престолу, він запитав:

– Чого так злякався дух твій, дитя моє?

– Я бачив благодать Святого Духа, отче, – відповів Симон.

– Дивися ж, нікому не говори про те, що ти бачив, поки Господь не покличе мене з цього життя, – заповів йому смиренний авва.

Свідчення про сходження під час літургії вогню Божественної благодаті на Святі Дари ми маємо й з часів недалекого минулого.

Священномученик Веніамін, митрополит Петроградський (+ 1922), володів даром слізної молитви, благодатну силу якої люди відчували під час богослужінь. Одного разу, коли він здійснював літургію в Александро-Невській Лаврі, Божественний вогонь зійшов у святу чашу. Очевидець цього чуда ієросхимонах Сампсон згадував:

– Величезний пучок вогню обертався, обертався над чашею – і в чашу! Але не всі це бачили. Деяким не було відкрито, тому що не всім завжди відкривається. Архімандрити, які стояли біля престолу, і ігумени не всі бачили, тільки чули шум і вирішили, що це протяг у вівтарі гуляє. Насправді ніякого протягу не було.

Так, служіння літургії – велика й страшна честь для священика, який невидимо зустрічається з вогненною благодаттю Божою. Святий праведний Іоанн Кронштадтський писав одному з пастирів: “Твоє служіння вище за ангельське, тому що вони зі страхом споглядають страшну й спасительну Тайну, а ти носиш Самого Христа Бога й подаєш Його вірним”. Однак і миряни, які приймають у свої вуста Пречисті Дари, сподобляються не меншої честі від Бога, і це накладає на них велику відповідальність.

У молитвах, які читаються перед причащанням, Христові Тайни називаються “вугіллям, що негідних палить”. Тому причасник Тіла й Крові Господніх повинен одночасно і радіти, і трепетати, тому що “вогню причащається”.

Наприкінці літургії, перед роздробленням Агнця, священик виголошує: “Святеє святим”. Що означає цей виголос? Він попереджає, що причащатися можуть тільки люди, що перебувають у лоні Святої Церкви й не відлучили себе від неї своїми гріхами. Тих, хто за людськими мірками гідний прийняти Тіло й Кров Господа, диякон, виходячи з вівтаря зі святою чашею в руках, прикликає: “Зі страхом Божим і вірою приступіть!” Цей заклик дуже важливий для причасників: адже зараз вони приймуть Божественний вогонь Святих Таїн!

Один із найвідоміших намісників Троїце-Сергієвої Лаври архімандрит Антоній (Медведєв; 1792-1877) в одному з своїх листів святителеві Філарету, митрополитові Московському, писав: “Не можу втримати душі своєї, щоб не повідомити зі страхом і радістю наступну подію: 17 березня в Куряжському монастирі біля Харкова, в 7 верстах, під час обідні при освяченні Святих Дарів, коли братія посередині церкви співала: “Тобі співаємо, Тебе благословимо”, ієромонах Іліодор, земно вклонившись і тричі виголосивши: “И молимтися, и молимтися, и молимтися”, раптом став глухим і німим, але в незвичайно розчуленому стані духу. Через тиждень після того він причастився Святих Дарів і відразу ж після їх прийняття голосно прочитав подячні молитви й розповів, що коли він, поклонившись земно, поглянув на Святу Трапезу, то побачив на ній вогонь, що, розгораючись, охопив престол, вівтар і всю церкву; і те дивовижне видіння супроводжувалося співом ангельським: “И молимтися, и молимтися, и молимтися”.

Слухаючи літургію, ми всі присутні при цьому Божественному полум’ї й при ангельському співі. Якщо в церкві присутня достойна людина, то полум’я цього Божественного вогню охоплює всіх і кожна душа невидимо спілкується із святинею Христовою”.

 

Жертва любові

Праведний Іоанн Кронштадтський писав: “Божественна літургія є безперестанним і найбільшим чудом у благодатному Царстві Божому; є, так би мовити, безперестанним жертвоприношенням Божого Агнця й проливанням Його пречистої Крові, спогадом Його спасительних страждань, смерті, воскресіння, вознесіння й другого Його пришестя. Літургія є безперестанною Жертвою, яка повинна тривати до кінця світу, і яку приносить Боголюдина Христос Своєму Отцеві за нас, грішних, щоб усі вірні могли спастися й усі нерозкаяні грішники не понесли покарання”.

Коли ми приймаємо участь у Таїнстві Євхаристії, відбувається поєднання нашого пропащого людського єства з Божеством. Під час причастя наші душі й тіла зодягаються в Христа. Це – незбагненне людським розумом Таїнство, дар Божественної любові, яка спасає нас! Любові жертовної!

З якими почуттями ми повинні підходити до святої чаші? Насамперед нам необхідно пам’ятати, що вона наповнена Кров’ю, пролитою за нас на хресті Сином Божим. “Це – Кров, – пише святитель Іоанн Златоуст, – Кров, Яка стерла рукописання гріхів; Кров, Яка очистила твою душу, Яка обмила твою нечистоту, Яка восторжествувала над началами і владами. Приступай же до Неї з великим благоговінням. Приступай до цієї страшної чаші так, як би ти пив від самого ребра Христового”.

Святитель Нифонт Кіпрський під час здійснення літургії побачив, як із неба зійшов вогонь, що покрив архієрея, який служив літургію, і наповнив собою весь вівтар. Під час Великого входу, коли дискос із Агнцем переносився з жертовника на престол, перед поглядом святителя Нифонта відкрилося небо й усе навколо наповнилося неземних пахощів. Потім з’явилися ангели, які принесли прекрасного Отрока й поставили його на дискос. Оточивши престол, вони з благоговінням служили Йому, а два серафими й два херувими, ширяючи над Ним, покривали Його своїми крильми. Коли настав час освячення Дарів, один із світлих ангелів взяв ніж і заколов Отрока. Потім він наповнив чашу Кров’ю, а Тіло поклав на дискос. Після причастя святитель Нифонт раптом побачив Отрока знову цілим. Він спостерігав, як ангели взяли Його на свої руки й піднесли на Небо. Про це видіння святитель згодом розповів своєму учневі, а той записав його для духовної користі всіх християн.

Така Божественна любов і жертовність повинні викликати з нашого боку відповідну любов до Христа й благоговіння перед Ним. Споглядання Жертви Христової просвіщає навіть людей, осліплених безвір’ям.

Так, у Пролозі є розповідь про чудесне навернення до Православ’я одного мусульманина. Увійшовши одного разу в церкву, він побачив, як під час богослужіння священик раптом заколов Дитя. Вражений здійсненим на його очах убивством безневинної дитини, житель Аравії заціпенів. А тим часом священик спокійно вилив Кров у чашу, а Тіло розрізав на частини. Наляканий мусульманин побачив, що християни, які стояли в храмі, не тільки не обурилися, але – о, жахіття! – з’їли тіло Дитини й випили Її кров! Араб, звичайно, чув багато поганого про християн, але такого звірства й людиноненависництва й уявити не міг! Отямившись від потрясіння, він почав безстрашно викривати посеред церкви божевілля тих, що зібралися. Священик, зрозумівши, що арабові було видіння, із глибокою смиренністю пояснив йому Таїну Євхаристії й довів, що ніякого вбивства не було. Араб із ще більшим здивуванням усвідомив, що відбулося, відчув благодать Божу, що ввійшла в його серце, й захотів стати християнином. Щирість свого навернення до Христа він засвідчив пізніше мученицькою кончиною.

На голгофському хресті Господь приніс Себе в жертву для спасіння всього людства й кожного з нас. Своєю Кров’ю Він омив наші гріхи, Своїми стражданнями звільнив нас від вічних мук, Своєю смертю дарував нам вічне життя. І за кожною літургією подвиг викуплення, який здійснив Христос, не просто пригадується: щоразу при її здійсненні знову й знову приноситься Жертва, що спасає рід людський. Любов Христа до нас настільки велика, що Він постійно віддає Себе на заклання, щоб Своїми Пречистими Тілом і Кров’ю освячувати нас і відроджувати.

 

***

Закінчимо цю главу наступними висновками.

1. У служінні літургії невидимо беруть участь ангели. Під час Євхаристії ми, вірні християни, багато в чому уподібнюємося Небесним Силам. Щоб це уподібнення принесло духовні плоди, нам за богослужінням необхідно мати чистий від сторонніх помислів розум і сповнене священними почуттями серце. У найважливіші моменти літургії все наше серце повинне бути повністю віддане Богові. Нам потрібно забути про все земне, щоб яким-небудь пристрасним помислом не образити Господа, Який приносить Себе в жертву.
2. Вся літургія, починаючи з проскомидії, є живим спогадом народження, євангельського служіння й голгофської жертви Спасителя. Духовно сприймати євхаристійні священнодійства й брати участь у них ми можемо завдяки нашій вірі.
3. Літургія відбувається під впливом вогненної благодаті Святого Духа. Споживаючи Божественний вогонь Христових Таїн, ми повинні горіти ревністю в служінні Богові.
4. Бог є любов (1 Ін. 4:8). Євхаристійна Жертва – це жертва любові. Щоб у Таїнстві Святого Причастя ми з’єдналися з Христом, наші серця повинні полум’яніти любов’ю до Бога і людей.

 

Глава 10

ПЛОДИ СВЯТОГО ПРИЧАСТЯ

Якщо в повсякденному житті безглузді вчинки часто приносять нам шкоду, то в духовній сфері нашого буття вони тим більш небезпечні. Дії, які ми вживаємо для спасіння своєї душі, повинні бути строго цілеспрямованими. Прямуючи шляхом спасіння, нам необхідно знати орієнтири, що ведуть у Царство Небесне. Інакше можна легко заблукати або марно витратити свої сили.

Перед причастям ми повинні добре вивчити, що християнинові дає прийняття Святих Дарів. Усвідомлюючи це, нам потрібно підготуватися до Таїнства так, щоб одержати його плоди. Якщо ми не поставимо перед собою таку мету, то навіщо взагалі причащатися?

Плоди Святого Причастя різноманітні. У своїй сукупності вони духовно перетворюють людину, благодатно відтворюючи в ній образ і подобу Божу. Приступаючи до чаші Господньої, ми повинні глибоко усвідомлювати це й бути готовими гідно прийняти великі дари Божі. Тільки в такому випадку ми зможемо досягти мети причастя.

 

Єднання з Христом

Старець Парфеній Київський, охоплений полум’яною любов’ю до Христа, протягом тривалого часу повторював про себе молитву: “Господи Ісусе, живи в мені й мені дай у Тобі жити”. Одного разу, промовляючи цю молитву, старець раптом почув тихий солодкий голос: “Той, хто їсть Моє Тіло і п’є Мою Кров, перебуває в Мені, і Я в ньому”.

Старець Парфеній просив найвищого блага для людини: єднання з Богом. І Господь, відповідаючи на його молитву, підтвердив Своє євангельське обітування про те, що таке єднання можливе через причастя. У цьому і є основна мета нашої участі в Євхаристії: прийняти в себе Христа, з’єднатися з Христом і сподобитися життя в Христі.

Приймаючи Тіло й Кров Господа, ми стаємо, за словами святих отців, христоносцями й одночасно самі буваємо носимі Христом. “Як немовля, – пише праведний Іоанн Кронштадтський, – яке носить в утробі мати, все живе нею, так і християнин, причащаючись Тіла й Крові Христової, перебуваючи в Христі, як немовля в утробі матері, живе весь Ісусом Христом: “Я живу Отцем, так і Той, Хто Мене споживає, буде жити Мною” (Ін. 6:57).

Іноді людина, з’єднавшись із Христом, змінюється не тільки духовно, але й зовні. Так, у праведників через їхнє тіло, потоншене подвигами утримання, часто струменіло Божественне світло від прийнятого ними Христа. Чи зауважували це люди, які оточували їх? Так. Наведемо приклади.

Схиархімандрит Гавриїл (Зирянов) в останні роки свого життя постійно хворів і був дуже слабкий. У його домовому храмі була дарохранительниця з запасними Святими Дарами, яких він щодня причащався. Старець робив це потай від усіх. Рано вранці, доки всі спали, він ішов після молитовного правила у вівтар і там причащався. Потім, помолившись, старець знову лягав у постіль. У визначений час отець Гавриїл дзвонив келійникові, ішов умиватися й взагалі робив вигляд, що тільки-но прокинувся. Незважаючи на це, люди при зустрічі зі старцем віталися з ним і поздоровляли його з прийняттям Святих Дарів. Отець Гавриїл бентежився й дивувався, як вони довідалися про його таємницю. Він і не підозрював, що після причастя його обличчя сяяло незвичайним благодатним світлом.

Святий праведний Іоанн Кронштадтський служив літургію й причащався щодня. У своїй книзі “Моє життя у Христі” він постійно підкреслює значення Євхаристії для спасіння християнина. Люди, які близько знали його, свідчили, що сам він, причащаючись, видимо для всіх ставав христоносцем. “Ось причащається отець Іоанн Тіла й Крові Христових, – пише один із очевидців. – Обличчя його змінилося. Немає більше на ньому й сліду тієї стомленості і якоїсь скорботи чи суму, які можна було бачити, коли він входив сьогодні вранці у храм. Незвичайна духовна радість, незвичайний мир і небесний спокій, незвичайна сила й міць відображалися тепер у кожній рисі його обличчя. Його лице ніби світилося, ніби випромінювало сяйво. Така зміна буває з ним щоразу, коли він приступає до Святих Таїн”.

Богоподібний вигляд кронштадтського пастиря так уразив одну людину, що вона докорінно змінила своє життя й стала духовним сином отця Іоанна. “Я був у Кронштадті в справі в 1895 році, – ділився він своїми спогадами. – Я багато пережив, втратив віру, озлобився. Ні в храмі, ні в молитві шукати примирення мені й на думку не спадало. У кронштадтський собор я зайшов просто знічев’я. З перших же слів мене підкорила жива віра в пастирі… “Христос посеред нас”, – виголосив він, і я відчув, що Христос прийшов, що мені саме Його потрібно, Його близькості не вистачало для спасіння в цій суєті життя”. Автор цих рядків побачив пастиря, який, завдяки постійному причащанню Тіла й Крові Господа, мав у собі Христа й сам перебував у Христі. “Христос посеред нас” – звичайні слова, які промовляє кожний священик під час служіння літургії, – справили на нього таке глибоке враження тому, що вони були сказані праведником, який досяг явного єднання з Христом.

Преподобний Марк Подвижник пише, що як звичайне вино, увійшовши в людину, найтіснішим чином з’єднується з його тілом, так і Кров Господня, прийнята християнином, наповнює його Духом Божества, і він сам розчиняється в досконалій душі Христа. Готуючись до причастя, ми повинні готуватися саме до такого цілковитого єднання з Христом. Праведники досягали цього. Більше того, причастившись Святих Таїн, вони починали реально відчувати в собі Христа. Наприклад, коли священик здійснює Євхаристію, він заколює Агнця й приносить Безкровну Жертву за гріхи світу. Пастир, який перебуває в Христі, у ці хвилини виразно сприймає почуття Самого Спасителя. Сергій Фудель згадував про свою зустріч із відомим священиком і богословом Валентином Свенцицьким: “Повернувшись після заслання в Москву в 1925 році, я одного разу був на літургії в отця Валентина Свенцицького. Я прийшов до її кінця, і, коли він вийшов із заамвонною молитвою, мене вразило його обличчя. Я інакше не можу передати мого враження, як сказати, що це було обличчя людини, яка тільки-но принесла себе в жертву, принесла реально й болісно, і ось зараз виходить до нас, ще нікого не помічаючи від потрясіння”. З’єднуючись із Христом у Таїнстві Святого Причастя, ми входимо в безпосереднє спілкування з Його боголюдською Особистістю й стаємо учасниками Його божественного життя. Таємниче єднання з Христом в Євхаристії приводить нас до реального й найтіснішого богоспілкування. На землі для людини більш близького єднання з Богом не існує.

 

Духовні дари

Чому за всіх часів мученики, коли йшли на страждання, насамперед приступали до святої чаші? Причастившись Святих Таїн, вони так загорялися любов’ю до Христа, що з радістю віддавали своє тіло в руки катів.

Із прийняттям Святих Таїн християнин одержує приплив духовної енергії. Під її впливом моральна розслабленість зникає й у людині пробуджується прагнення у всьому додержуватися волі Божої. Якщо колись він часто виконував заповіді Господні, примушуючи себе до цього, то тепер у ньому постійно горить бажання робити богоугодні справи й подвиги благочестя. Таке прагнення зміцнює мужність у подоланні перешкод, принад і спокус. Християнин, перебуваючи у Христі, починає відчувати в собі навіть деяку ненаситність до духовних занять, забуваючи про втому й нездужання.

Сучасники отця Іоанна Кронштадтського, спостерігаючи за його щоденними благочестивими трудами, дивувалися його надлюдській енергії. Сам же він із цього приводу писав: “Господь, з Яким я щодня з’єднуюся через Святе Причастя, підкріплює мене. Інакше де б я міг почерпнути сили для таких постійних посилених трудів, якими намагаюся служити на славу святого імені Його й для спасіння моїх ближніх”.

Відомий духівник Псково-Печерського монастиря схиігумен Сава (1898-1980) наставляв своїх духовних чад: “У Святому Причасті виражене дивовижне милосердя Боже, незамінний засіб для спасіння людини, умертвленної гріхом. Грішник, який прийшов із вірою й покаянням, стає вибіленим, чистим, світлим заради людинолюбства Божого. У Святих Тайнах Сам Господь приходить на допомогу душі, збагачуючи її благодаттю й навчаючи її всім чеснотам, і доводить людську душу до високої досконалості”.

Люди часто одержують чесноти, яких намагалися безуспішно набути протягом багатьох років, під час або після причастя. Ієросхимонах Сампсон розповідав, що знав одного священика, який ніяк не міг навчитися глибокій сердечній молитві. Якось одного разу він здійснював Божественну літургію. Наприкінці служби, збираючись причаститися, священик, за звичаєм, лівою рукою поклав Пречисте Тіло Господнє на свою праву долоню й став читати молитву “Вірую, Господи, і визнаю”. Дочитавши її до кінця, він заплакав і почав просити:

– Господи, навчи мене молитися, я молитися не вмію.

Несподівано священика опромінило Божественне світло і його розум став незвичайно ясним. Дивлячись на Тіло Господнє, він став молитися так гаряче, як не молився жодного разу в житті. Молитовний стан, у який поринув священик, був настільки глибоким і всепоглинаючим, що він забув про час. Диякон навіть був змушений тихенько підійти до нього й сказати:

– Отче, пора! Люди чекають.

Священик же, не перестаючи плакати, ніяк не міг відірвати погляду від Пречистого Тіла Господнього. Він нарешті одержав дар молитви.

Що відбувається з людиною, яка прийняла в Євхаристії Христа? Вона духовно освячується, відроджується й оновлюється. Причасник Христових Таїн зміцнюється в подвигу спасіння й одержує конкретні духовні дари. Ці дари – властивості душі Христа, з якою причасник найтіснішим чином з’єднався.

Духовна радість охоплює причасника Тіла й Крові Христових. Ще б! У його серці – Господь, і він сам живе в Христі! Гріхи йому прощені, і ворота Царства Божого для нього відкриті. Наш Господь – духовний вогонь. Своїм приходом Він зігріває душу людини й приносить їй насолоду незрівнянно більшу, ніж усі земні задоволення.

Разом із миром і духовною радістю причасник одержує просвітлення свого розуму: з його ніби спадає пелена, і він починає ясно усвідомлювати Божественні істини, викладені у Священному Писанні. Якщо до причастя людина пізнавала слово Боже більше розумом, ніж серцем, то після з’єднання з Христом в Євхаристії вона сприймає Священне Писання всією своєю духовною істотою. І це благодатне, таємниче зіткнення з Вищою Істиною проганяє геть із людської душі всі сумніви, тривоги й помилкові шукання. Розум, просвічений світлом Христовим, починає вільно орієнтуватися у всьому різноманітті духовного життя.

 

Полум’я, що знищує пристрасті

Після з’єднання з Христом у Таїнстві Святого Причастя в людині відновлюється душевний мир. Суєтні думки, які її хвилювали, бажання, почуття затихають або зовсім зникають. У душі причасника запановує незвичайна тиша і він ніби плаває в морі божественного спокою. При цьому людський дух одержує твердість у протистоянні демонським спокусам і вже не коливається під їхнім впливом. Безтурботний стан душі дає людині можливість відчути насолоду спілкування з Богом, а зовнішні радості життя стають для неї непривабливими й далекими.

Чи може людина без Святого Причастя перемогти свої гріховні прагнення й досягти стану безпристрасності? Ні, не може. Скільки б ми не боролися самостійно з потягом до гріха, для перемоги над ним власних сил нам не вистачить. За словом святителя Кирила Олександрійського, тільки “Христос, Який приходить в нас, присипляє в наших членах шаленіючий закон плоті й оживляє благоговіння до Бога, а пристрасті умертвляє”.

Подвижник знаменитого єгипетського Скита авва Яків тривалий час був спокушуваний демоном блуду. Відчуваючи, що його становище дуже небезпечне, він вирішив зачинитися в печері й там зосередитися на боротьбі з цією пристрастю. Перед початком такого духовного подвигу авва Яків звернувся до свого друга авви Фоки з проханням, щоб той через сорок днів прийшов до нього в печеру й причастив Святих Дарів або, якщо знайде його мертвим, поховав. Авва Фока обіцяв виконати прохання.

Після закінчення домовленого строку авва Фока, взявши Христові Тайни, пішов до печери. Уже біля входу в неї він відчув поганий запах і подумав, що його друг помер. Однак, увійшовши усередину печери, він знайшов затворника ще живим, хоча й у вкрай важкому стані. Помітивши авву Фоку, авва Яків зібрав всі свої сили й слабким порухом руки нагадав про причастя.

Авва Фока з великим зусиллям відкрив міцно стиснуті щелепи старця й причастив його Тіла й Крові Господа. Після цього авва Яків потроху отямився й через день уже самостійно повернувся у свою келію. Відтоді по благодаті Божій він звільнився від блудної пристрасті.

Як бачимо, авва Яків довго, мужньо й самовіддано боровся з пристрастю, але переміг її не власними зусиллями, а за допомогою Святого Причастя. Однак, взявши за приклад авву Якова, ми не повинні забувати, що в боротьбі з пристрастю він зробив усе залежне від нього й тільки за цієї умови зміг одержати сприяння Господа, Який дарує нам Свої Пречисті Тайни. Якщо людина не прикладає власних зусиль для викорінення пристрасті, то її сподівання може виявитися даремним.

Після причастя християнин одержує або повне спасіння від пристрастей і гріховних звичок, або духовні сили для боротьби з ними. Наша моральна розтлінність, що для пристрастей є удобреним ґрунтом, із приходом Христа обпалюється Божественним вогнем.

Іноді людина буває такою ослабленою гріховним життям, що не знаходить у собі сил навіть для початку боротьби з пристрастями. І тоді Господь по Своїй милості зміцнює таку людину Святим Причастям. Чи є цьому приклади? Звичайно, таких прикладів чимало. Як відомо, преподобна Марія Єгипетська почала свій великий покаянний подвиг і багаторічну боротьбу з пристрастями саме з причастя Тіла й Крові Христових.

Митрополит Веніамін (Федченков) згадував: “У моєму житті був такий випадок. Життя звело мене з одним п’яницею, який сім років безперервно віддавався своїй пристрасті. Дочка привела його до мене на бесіду. Першого разу він відбувся жартами й смішками, настільки заніміла совість його. Але до кінця бесіди все-таки зізнався, що його справи його кепські. Наступного дня він прийшов уже тверезим, але зі страшним смородом – наслідком своєї пристрасті. Я порадив йому негайно ж увечері посповідатися, а наступного дня причаститися Святих Таїн.

– Що ви, отче! – с жахом відповів він. – Так хіба я, такий окаянний грішник, можу, та ще так відразу, приступити до Господа? Ні, отче, я негідний! Якби поговіти спочатку? А то в гріх мені буде!

Але я саме спасіння від гріха й шукав йому в Самому Господі:

– Гріх твій на мені нехай буде, а ти причастися, не відкладаючи.

Він смиренно послухався. Причастився з вірою. Пити перестав. Знайшов відразу роботу: був кравцем.

Ми з його дочкою раділи, але побоювалися повернення пристрасті, тому порадили йому поїхати на Валаам пожити місяць у цій “тверезій” обителі (там вина неможливо було дістати). Виїхав. Через місяць і я там був. Яке гарне лице було у Володимира (так його звали)! Світле, лагідне, розчулююче, тихе, чисте! Але йому потрібно було повертатися в Петроград, тому що за період пияцтва він захворів на сухоти горла. З лікарні він писав мені лагідні листи, страждання свої переносив з цілковитою смиренністю. І помер очищеним. Я, іноді поминаючи його, прошу молитися за мене, тому що бачив, як він із грішника став, можна сказати, “святим”.

А підгрунтя цьому було покладене Святим Причастям після семирічних падінь.

Звичайно, Володимиру, хронічному алкоголікові, за суворим церковним звичаєм, слід було якийсь час поговіти перед причастям. Однак мудрий пастир владика Веніамін бачив спасіння Володимира тільки в невідкладному з’єднанні з Христом. Пагубна пристрасть і духовна слабість навряд чи дали б йому можливість вийти з полону гріха, якби він забарився хоч на якийсь час.

Пристрасті невластиві людській природі. Бог створив людей безпристрасними. Чому ж ми піддаємося їхнім нападам? Тому що, порушивши в раю заповідь Божу, люди підпали під владу диявола. Тобто вони стали підпадати під вплив пристрастей тільки після першого гріхопадіння. Влада диявола, по милості Божій, ніколи не була абсолютною й ще більше стала обмеженою після викупительного подвигу Христа. Однак демони мають можливість спокушати людину й підштовхувати її до здійснення гріха. Часто вони ледве чи не примусово приневолюють людину до гріхопадіння. Від християнина часом потрібні повна самовідданість і концентрація всіх духовних сил, щоб перемогти за допомогою Божою спокусу. Якщо ж він не витримує боротьби й грішить, то демони одержують над ним чималу владу. У випадку повторення гріхопадінь людина може поступово перетворитися на раба якої-небудь пристрасті, і тоді духи зла за її допомогою будуть панувати над нею.

Для нас Святе Причастя є одним із головних засобів у боротьбі з демонами. Чому? Облачаючись у Христа й маючи Його в собі, ми одержуємо допомогу від Самого Бога. Божественна благодать, що виходить від нас після причастя, обпалює бісів.

Старець Іоанн Вострський, який мав за свого святого життя владу над нечистими духами, одного разу запитав їх: чого вони бояться в християнах? Відповідь була дана негайно: хреста, хрещення й причастя.

– Із цих трьох чого ви більше боїтеся? – знову запитав святий.

– Якби ви, – сказали біси, – добре зберігали те, чого причащаєтеся, то ніхто з нас не зміг би образити християнина.

“Душа людини не може інакше прийти до свободи й уникнути тиранії диявола, крім як причастя Христу”. Одного разу, коли ченці приступили до прийняття Христових Таїн, преподобному Макарію Олександрійському було видіння, від якого він вжахнувся. Преподобний раптом побачив, як деяким із ченців біси, випереджаючи руку священика зі Святими Дарами, давали вугілля. Святі Дари поверталися назад у вівтар. І навпаки, коли благочестиві ченці приймали Тіло й Кров Господа, нечисті духи в страху тікали від них.

Святитель Іоанн Златоуст говорив: “Як леви, що дихають вогнем, такими ми відходимо від Святої Трапези, ставши страшними для диявола, маючи в собі й нашого Главу Христа, і любов, котру Він нам виявив. Його Кров робить сяючим царський образ нашої душі, народжує невимовну красу, не дає зів’янути шляхетності в душі, зрошуючи її безперестану й підживлюючи. Ця Кров, гідно прийнята, жене геть від нас бісів, ангелів же прикликає разом із Владикою ангелів. Тому що біси тікають, коли бачать Владичну Кров, а ангели збираються”.

 

Зцілення душі й тіла

Покаяння й виконання епітимій сприяють прощенню гріхів. Однак для повного звільнення від них нам необхідне Святе Причастя. Беручи участь в Євхаристії, ми стаємо причасниками викупительної голгофської жертви, що очищає наші гріхи. Вони прощаються нам заради хресного подвигу Христа, з Яким ми з’єднуємося під час причастя. “При лікуванні смердючої рани спочатку видаляють черв’яків, далі відтинають загнилі частини, а потім накладають мазь для зцілення, тому що, якщо залишити рану без мазі, вона повернеться до колишнього стану. Так буває й із гріхом: сповідь видаляє черв’яків, виконання епітимії відтинає загниле, а потім Божественне Причастя стає ніби маззю й зціляє від гріха. Бо якщо не буде прийняте Божественне Причастя, нещасний грішник повертається до колишнього стану, і буває для нього останнє гірше першого”.

Очищення гріхів звільняє нас у вічному житті від пекельних страждань, у земному житті усуває душевні немочі й зціляє тілесні недуги. Причина хвороб – гріхи. Бог створив людину безсмертною. У раю Адам і Єва не страждали від хвороб. І смерть, і хвороби явилися результатом відпадіння перших людей від джерела життя – Творця. У Таїнстві Причастя ми знову з’єднуємося з Богом, Який Своєю святістю, як вогнем, винищує наші беззаконня. Таким чином, хвороби втрачають свої першооснови.

Преподобний Варнава Гефсиманський (1831-1906) наставляв своїх духовних дітей: “Раджу вам в усі святі пости, а також якщо трапиться якась хвороба, якнайчастіше з вірою, з розчуленням і скрухою в серці причащатися Святих Таїн, тому що причастя Тіла й Крові Христових відганяє всі спокуси, просвіщає серце й з’єднує дух із Христом, воно є зцілення душі й тіла”. Вам потрібний приклад, що підтверджує цю пораду?

Відомий російський мемуарист Пилип Пилипович Вигель (1786-1856) одного разу важко занедужав. Лікар швидко відгукнувся на виклик, але, оглянувши хворого, нічого йому не сказав. “Я запитав його, – згадував Вигель, – чому плями, що з’явилися по всій моїй шкірі, спершу були червоними, потім перетворилися на фіолетові, а потім стали чорними?” “Так у вас і язик уже весь почорнів”, – відповів він”. Коли лікар виходив зі спальні, хворий добре почув, як він порадив слузі марно не давати ліків помираючому, тому що жити йому залишилося не більше доби. Негайно був запрошений священик, який причастив хворого.

“Після Святого Причастя, – пише Вигель, – раптом так швидко стали приходити до мене сили, без допомоги ліків, що брат мій, не бачачи більше свою присутність необхідною для мене, через два дні відправився до себе додому. Зі мною відбулося чудо, справжнє чудо! Я можу сказати, що я скуштував смерті”.

А ось свідчення праведного Іоанна Кронштадтського: “Слава Господу Ісусу Христу й Животворящим Його Тайнам! Скільки мені доводилось бачити хворих, які танули, як віск, від хвороб, зовсім розслаблених, що згасали, і, коли я причащав їх Божественних Таїн, вони чудесним чином швидко поправлялися”.

Одного разу отець Іоанн був запрошений у купецький будинок причастити хворого сина хазяїна. Хлопчик уже шість тижнів був у гарячці й зовсім знеміг. Після прийняття Святих Дарів він швидко видужав.

Іншим разом кронштадтський пастир постав біля одру, на якому лежав восьмидесятилітній старець, який вже склав заповіт і віддав останні розпорядження. Отець Іоанн причастив помираючого, і той на другий або третій день підвівся з постелі. Через якийсь час старець знову наблизився до смерті й попрощався з домашніми, але, причастившись Христових Таїн, знову так само швидко поправився.

Один гімназист, згадував отець Іоанн, три місяці страждав запаленням живота й, зовсім втративши апетит, став схожим на кістяк. Батьки вже готувалися до найгіршого. Однак після причастя Святих Дарів хвороба пройшла, хлопчик став набирати ваги й незабаром продовжив навчання.

“Уражені хворобами організми ніби очікують Божественного Тіла й Крові й після Їх прийняття негайно ж оживотворяються й поправляються”, – пише кронштадтський праведник.

Чи не правда, дивно, що деякі християни забувають про Джерело Життя й, занедужавши, всю надію покладають на лікарів і ліки?

Звичайно, повне зцілення недуги після причастя відбувається не завжди. Для деяких людей хвороби є спасительними. Проте Святе Причастя полегшує страждання хворих і зміцнює їхнє терпіння.

Також не всі помираючі видужують після причастя. Багато з них все ж ідуть в інший світ, але це відбувається з ослабленням фізичних страждань і миром у душі. До життя ж повертаються ті, від яких Господь ще очікує добрих плодів.

 

Чудесні властивості Святих Дарів

Часто Святі Дари здійснюють незвичайні зміни в тілі людини. Вони зміцнюють його й роблять винятково витривалим. Наведемо приклади.

В V столітті преподобний Герасим заснував на березі Йордану Лавру. Життя ченців у цій обителі відрізнялося особливою помірністю в їжі. Протягом п’яти днів тижня ченці їли тільки хліб, фініки й воду. Варену їжу дозволялося вживати після причастя в суботу й неділю. Прийняття Христових Таїн у ці дні було обов’язковим для всіх ченців: саме воно й підтримувало сили посників. Сам же преподобний Герасим у дні Великого посту взагалі не їв ніякої їжі, задовольняючись лише причастям Святих Дарів.

Блаженний Іоанн Мосх у “Лузі духовному” розповідає про пресвітера Петра з Понту, який здійснив пішу подорож по святих місцях Сходу. Вийшовши з Лаври “Веж”, розташованої поблизу Йордану, він спочатку відвідав гору Синай, потім побував в Олександрії й завершив паломництво в Єрусалимі. Пройшовши пішки майже 1500 верст, пресвітер Петро протягом усієї подорожі їв тільки тричі, зміцнюючи свої сили причастям Святих Тайн.

Розповідаючи про посницьке життя пустельників, Іоанн Мосх повідомляє, що один із старців, який жив у печері біля Лаври авви Петра, п’ятдесят років не їв нічого, крім висівок, але тричі на тиждень причащався Тіла й Крові Господа. Інший пустельник, який подвизався біля монастиря в Скопеле, харчуючись багато років тільки травою, кожної неділі приходив до обителі й причащався Святих Таїн.

А ось інший приклад. Старець Яків Евбейський після рукоположення в сан священика протягом багатьох днів здійснював у монастирі Божественну літургію, що закінчувалася ще до світанку. “Причащаючись щодня Пречистих Таїн, – згадував згодом старець Яків, – я відчував у собі таку силу, що був як лев. Такий Божественний вогонь мала моя душа, що я весь день не їв, не пив і при цьому не відчував ні спеки, ні холоду. З ранку до вечора працював невтомно.

Улітку опівдні, коли всі отці перебували в мовчанні у своїх келіях, шукаючи хоч якоїсь прохолоди, я тягав жирну землю й удобрював сади, які обробляв поза обителлю”.

Протягом століть багато людей бажали одержати фізичну силу, витривалість, життєву енергію й здоров’я. У наш час для цього вони займаються спортом, дотримуються дієти, різних оздоровчих систем і приймають лікарські препарати. Для чималого числа людей культ здорового й досконалого тіла навіть став своєрідною релігією. Однак, витрачаючи багато часу й грошей на догляд за своїм тілом, в остаточному підсумку люди часто нічого корисного для себе не одержують.

Як потрібно нам, православним християнам, ставитися до свого тіла? Не заперечуючи користі фізичної культури й деяких оздоровчих систем, ми не повинні бачити в них панацею від хвороб. Крім того, саме прагнення зцілитися від недуг не повинне бути самоціллю. Насамперед нам необхідно шукати Царства Божого, і, якщо для нашого земного благополуччя й спасіння душі необхідні тілесна сила, енергія й витривалість, Господь подасть їх нам через Таїнство Святого Причастя.

Тіло й Кров Господа, зміцнюючи природні функції організму, іноді надають тілу людини чудесних властивостей. Так, у часи константинопольського Патріарха Мини (536-552) один єврейський хлопчик, син скляра, разом зі своїми однолітками-християнами прийшов у православний храм і причастився Христових Таїн. Повернувшись додому, він розповів про це своєму батькові-іудеєві, який так розгнівався, що в шаленстві кинув отрока в плавильну піч. Дружина скляра, не знаючи про те, що трапилося, три дні шукала сина по всьому місту, доки не прийшла в майстерню чоловіка. Тут вона крізь власні ридання раптом почула голос сина. Обшукавши приміщення, мати з жахом побачила хлопчика в плавильні серед палаючого вугілля. Визволивши його звідти неушкодженим, вона, радіючи, запитала: яким чином він не згорів у печі? Хлопчик відповів, що якась жінка у світлому одязі часто приносила йому воду для погашення палаючого вугілля й, коли він хотів їсти, давала їжу. Ця подія набула широкого розголосу. Довідавшись про неї, імператор, як пишуть церковні історики Євагрій, Євсевій і Никифор, повелів матір і сина хрестити, а батька, який відмовився прийняти християнство, кинути в розпечену піч за спробу синовбивства.

Трапляється, що Господь наділяє причасника даром чудесним чином допомагати своїм ближнім. Після служіння літургії й причастя Святих Таїн схиархімандрит Гавриїл (Зирянов) пропонував людям, у яких боліла голова, підходити до нього неодмінно першими. Коли вони підходили, він показував їм свої руки й говорив:

– Оці руки зараз тримали Того, Хто утримує все.

При цих словах старець міцно обіймав голову хворого, м’яко стискав її й потім тричі благословляв:

– В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.

Господь через отця Гавриїла завжди подавав хворим полегшення й навіть повне видужання. Так, у Казані старець покладанням рук після свого причастя силою Христовою зцілив людину, яка страждала лихоманкою. Згадуючи про цей випадок з почуттям духовної радості й благоговіння, отець Гавриїл говорив про нього як про приклад чудотворної сили Святого Причастя.

Таїнство Євхаристії є чудом, тому немає нічого дивного в тому, що учасники цього Таїнства з волі Божої стають володарями різних чудесних властивостей.

 

Що робити, якщо немає плодів Святого Причастя

Отже, тепер ми знаємо, що після причастя Христових Таїн повинні одержати мир у серці, духовну радість, просвітлення розуму й благодатну силу, що зміцнює нас у подвигах спасіння. Нам важливо запам’ятати – ці плоди Святого Причастя є також свідченням того, що ми з’єдналися з Христом. Напевно, деякі з читачів запитають: “Якщо після причастя я не завжди відчуваю в собі ці дари, то хіба немає в мені Господа?” Послухаємо, що відповідає на це питання святитель Феофан Затворник: “Не буду неправдиво заспокоювати вас: так, немає в тій людині Господа. І ще далі проведу своє слово – як немає в ній Господа, то немає їй і спасіння. Та дивіться, не тривожте себе й помилковими підозрами. Можливо, немає цих благ в досконалості, але вони є в зачатках. Запитаєте: як же довідатися, чи є в нас хоч ці зачатки? Відповідаю: якщо є турбота про спасіння з трудами по виконанню всього, чим обумовлюється спасіння, знайте, що Господь почав уже в нас Свою справу”.

Протягом життя християнина плоди Святого Причастя проявляються в ньому з різним ступенем сили. Так, відомий церковний письменник священик Димитрій Дудко, згадуючи про своє життя, пише, що в молодості “після причастя іноді відразу ставало хороше, приходило розчулення, іноді нічого не відчував і пропадали сльози, але потім через день-два відчував щось незвичайне, щоразу пізнавав щось нове. Нині, будучи священиком, чітко усвідомлюю, що причащаюся Тіла й Крові Христових, і відчуваю, як я недостойний цього, і як Бог по Своїй великій милості приймає мене. Мені стає радісно, що я з Богом, чого мені ще бажати?”.

Старець Феодосій, настоятель скиту Оптиної пустині, також говорив, що плоди Святих Дарів іноді проявляються відразу ж після причастя, а часом через якийсь час, навіть наступного дня.

Одного разу митрополит Веніамін (Федченков) години через три після закінчення літургії йшов по вулиці сербського містечка. “Було літо, – згадував владика. – На вулиці було досить порожньо. Я йшов, ні про що не думаючи, і зовсім не думав про літургію. Раптом у душі моїй стало так радісно, так втішно, що я був вражений. І, не розуміючи причин, та їх і не було, запитав сам себе: що це означає? Звідки?

І зсередини душі прийшла сама собою відповідь: це дар Святого Причастя! І радість продовжувала утішати мене тривалий час. На самій же літургії я не відчував цього разу нічого подібного”.

У чиїй владі дари Святого Причастя? Тільки Сам Христос вільний давати або не давати ці дари людям. Тому, приступаючи до чаші, нам ніколи не треба заздалегідь розраховувати на одержання певних плодів Божественної благодаті. Тільки Господь знає, що нам необхідне й корисне в цей момент нашого життя. Якщо, одержавши дар, ми можемо загордитися, то для нашого спасіння краще поки що залишитися без цього дару.

Причащатися ми повинні в простоті душі, повністю покладаючи надію на волю Божу. Звичайно, перед прийняттям Пречистих Таїн ми можемо просити Христа про все, що нам здається корисним для нашого спасіння. Однак ці прохання не повинні переростати в умови, які ми, самі того часом не зауважуючи, ставимо нашому Творцеві.

Одна з духовних дочок святителя Феофана Затворника на першому тижні Великого посту ретельно готувалася до причастя. Жінка строго постувала, багато молилася, вдумливо читала духовні книги й щиросердно висповідалася. Після причастя вона сподобилася відчути незвичайну радість.

Наприкінці посту, на Страсній седмиці, жінка так само старанно підготувалася до причастя. Однак цього разу після причастя її душа не тільки не одержала духовної радості, але, навпаки, стала нечутливою й ніби омертвіла.

Збентежена жінка написала листа святителеві Феофану, у якому просила пояснити їй причину таких різних результатів підготовки до причастя. В листі у відповідь святитель Феофан зазначив своїй духовній доньці, що благодать є благодать, тобто незаслужений нами дар Божий. Ніякими власними зусиллями ми одержати цей дар не можемо. Святитель Феофан роз’яснив цій жінці, що вона сподівалася на свої труди й у такий спосіб ніби намагалася спонукати Бога дати їй бажане й, на її думку, заслужене. Таке неправильне уявлення потрібно було в ній виправити. Тому Господь позбавив її плодів Святого Причастя, щоб вона смирилася й усвідомила невірний хід своїх думок.

Після причастя нам не треба очікувати в собі раптової появи надприродних дарів і властивостей. Духовні плоди зріють непримітно й поступово. Святі часом десятиліттями трудилися над надбанням благодатних дарів. Однак повна відсутність у душі слідів благодаті після причастя повинна насторожити кожного християнина. У такому випадку перед собою слід неодмінно поставити питання: чи правильно я готувався до прийняття Святих Дарів? Що було перешкодою для єднання моєї душі з Христом? Що необхідно зробити, щоб виправити допущені помилки?

Преподобний Олексій Зосимовський якось одного разу дав настанову людині, яка відчула духовну безплідність: “Якщо ми не одержали плодів після Святого Причастя, треба каятися, смиряти себе, вважати себе негідним цих плодів. Можливо, ти негідно причастився? Був неуважним під час служби: адже можна розсіятися не тільки блудними, а й іншими сторонніми думками. Впадати ж у відчай і сумувати, що не одержав плодів Святого Причастя, не потрібно. Інакше воно буде для нас ніби якийсь талісман. Таке відношення до Таїнства – своєкорисливе”.

 

Глава 11

ЯК ПОВОДИТИСЯ ПІД ЧАС І ПІСЛЯ ПРИЧАСТЯ

Підходячи до святої чаші, причасник повинен скласти руки на грудях хрестоподібно, виразно вимовити своє ім’я й широко відкрити вуста. Маленьку частку Святих Дарів, як радив преподобний Амвросій Оптинський, треба проковтнути цілком. Якщо частка більша, її можна обережно подрібнити зубами. Після того, як диякон або церковнослужитель витре платом вуста, треба поцілувати нижній край чаші. Хреститися й робити поклони біля чаші не слід.

Після причащання прийнято пити “теплоту” – теплу воду, змішану з вином. Цією “теплотою” потрібно обполоскати рот, щоб там не залишилося часток Тіла Христового, і потім її проковтнути.

Відходячи від чаші й ідучи до столика з “теплотою”, прикладатися до ікон не треба. Також не треба в день причастя ставати на коліна або класти земні поклони. Земні поклони є вираженням покаянної скорботи про гріхи, причасник же повинен перебувати в духовній радості й славослів’ї Бога. Після причастя Святих Таїн треба подякувати Господу й вислухати в храмі або прочитати вдома молитви після Святого Причастя. Деякі з християн не надають великого значення цим молитвам. Чи праві вони?

Митрополит Веніамін (Федченков) писав, що знав одного благочестивого священнослужителя, який вважав причиною багатьох спокус невичитування або поспішне легковажне читання правила після Святого Причастя. На своєму досвіді він відчув, що в останньому випадку Божественна благодать, отримана в Таїнстві, залишала його, а спокуси приступали.

Господь людинолюбний, але ми не повинні й не можемо безкарно ображати Його своєю зневагою, не вважаючи потрібним навіть подякувати за невимовну милість до нас.

Один із парафіян храму, де я служу, розповів випадок, що стався з його родичем, рабом Божим Василем. Цей чоловік має дуже глибоку віру й намагається проводити благочестиве життя. Щорічно він причащається сімнадцять разів. Однак, навіть при такому піклуванні щодо спасіння своєї душі, Василь не надавав великого значення читанню подячних молитов після причастя. Ні, він, звичайно, дякував Богові, але завжди обмежувався тільки тим, що, прийшовши додому, говорив перед іконами: “Слава Тобі, Господи, слава Тобі!”

Якось раз після причастя Василь у радісному настрої прийшов додому, став перед кіотом і, за звичаєм, від усієї душі промовив: “Слава Тобі, Господи, слава Тобі!” І раптом пролунав твердий наказовий голос: “Ти чому не читаєш подячні молитви після причастя?!” Василь так злякався, що затремтів всім тілом. З того часу після прийняття Святих Таїн він завжди неухильно читає визначені молитви.

Чи можна своїми словами дякувати Господу? Звичайно, ми можемо від розчулення серця дякувати Господу за Його милість до нас, грішних, молячись власними словами. Однак при цьому ми не повинні забувати читати молитовне правило, визначене нам Церквою.

“З моменту причастя Святих Христових Таїн, – наставляв преподобний Никон Оптинський, – до того, як зап’єте його, треба втримуватися, щоб не плюнути. Із благоговіння намагаються остерігатися плювати й увесь цей день, хоча про це ніде немає вказівки й гріха в цьому немає”. Більш суворо по даному питанню висловився старець ієросхимонах Самсон. Якось одного разу його запитали:

– Іноді в день причастя випадково плюнеш. Це гріх?

– Не можна, – відповів старець Самсон. – Треба зібрати обов’язково. А якщо плюнув у носову хустку, то треба прати її окремо. Через причасника освячуються всі предмети, в тому числі й одяг, і навіть келія.

– Куди подіти кісточки від риби після обіду в день причастя?

– Зібрати в папір і потім спалити, а на тарілку не класти, тому що можуть віднести на смітник. У день причащання ні за яких умов м’яса не їсти і вина не пити, і по гостях не ходити, і гостей не приймати. Іменини святкувати дуже скромно. А то буває так: причащався, а ввечері бенкет на увесь світ. Тут і регіт, і всяка дурість, і неподобство!

Щодо вживання їжі після причастя повчальні слова митрополита Веніаміна (Федченкова) такі: “Між іншим, помічене досить примітне й характерне спостереження: після причастя не хочеться їсти “жирного”, а що-небудь більш “тонке”, пісне.

Тут проявляється інстинктивне фізичне “усвідомлення” невідповідності “плотського” тому духовному стану, у який введене й тіло спілкуванням із Богом, Господом Ісусом Христом і Святим Духом. Знав я людину, яка в день причастя майже зовсім нічого не їла, крім пісного чаю.

І навпаки, коли людина наїсться жирних страв або взагалі об’їсться після причастя, вона відразу ж може спостерегти за собою, як гине в ній те світле, тонке, духовне, що тільки перед цим вона явно відчувала.

Неспоріднені стихії не можуть існувати разом.

Тим часом, як часто на практиці ми чинимо саме всупереч і досвіду, і свідомості: після причастя не знаємо міри в їжі й питві. І цим губимо й “тілесну”, і “духовну” благодать Причастя”.

Душа й тіло людини, яка прийняла Тіло й Кров Господа, виповнені Божественної благодаті, яку необхідно дбайливо зберігати. Ця благодать освячує не тільки самого причасника, але й простір довкола нього. Іноді за промислом Божим люди сподобляються відчути благодать, яка виходить від причасника, своїми тілесними відчуттями.

Одного разу старець Гавриїл (Зирянов), будучи хворим, причастився Святих Дарів. Після причастя до нього в келію зайшов чернець отець Єпифаній. Відчувши в кімнаті пахощі, він звернувся до келійника:

– Чим ти надушив старця? Боже мій, які, мабуть, дорогі парфуми? Як добре пахне…

Незабаром відвідати отця Гавриїла зайшов ще один чернець – отець Авенір. Він теж відчув незвичайні пахощі в кімнаті й також поставив запитання келійникові: де й за яку ціну куплені такі прекрасні парфуми? Тим часом ні старець Гавриїл, ні його келійник парфумами не користувалися. “Я, – згадував пізніше старець Гавриїл, – лежав розбитим, подібно до того, хто став розбійником. Але я був причасником Животворящих Тіла й Крові Христових, а Дух животворить! І тому всі ми чуємо Його пахощі нюхом. Він, подібно до євангельського самарянина, підливає на рани цього розбійника вино та єлей Своєї благодаті”.

Після причастя ми повинні з особливою старанністю піклуватися про те, щоб Господь, Який увійшов у наші серця, не був засмучений яким-небудь гріхом. За словом схиігумена Сави: “Після смерті нас будуть дуже мучити, якщо не зберігаємо благодаті Святого Духа. Якщо вам трапиться в день причащання роздратуватися, засмутити, засудити кого-небудь, то цю пляму в душі треба намагатися очистити покаянням. Цей день найкраще провести в мовчанні й молитві або в читанні Священного Писання та повчань святих отців, тому що душа в цей час особливо сприйнятлива до доброго й чудесні євангельські слова западуть у глибину серця”.

Якщо ми сподобилися по милості Божій під час причастя одержати благодатні дари, нам необхідно зберігати їх, суворо спостерігаючи за рухами свого серця, помислами розуму й уживанням тілесних почуттів. Преподобний Олексій Зосимовський говорив: “Плоди Святого Причастя діють, якщо ми не ображаємо святиню. Якщо ж ображаємо її, то в той же день причастя вона перестає діяти. А ображаємо ми святиню чим? Зором, слухом та іншими почуттями, багатослівністю й осудом. Тому в день причастя треба переважно зберігати зір і більше мовчати, тримати язика за зубами”.

Знаменитий грецький духовний письменник архімандрит Херувим (+1979) у дні своєї молодості якийсь час жив на Афоні під керівництвом одного з святогорських старців. Одного разу цей старець запросив у свою колибу на святкове богослужіння кількох афонських подвижників. Всеношна й літургія тривали всю ніч. На світанку ченці причастилися. Отець Херувим був вражений палкою молитвою праведників, горінням їхнього духу й рясними сльозами, які текли з їхніх очей.

Як тільки літургія закінчилася, отець Херувим побіг готувати каву для учасників богослужіння. Однак не встиг він запалити вогонь, як усі пішли. Тоді отець Херувим запитав свого старця:

– Чому отці пішли, не випивши кави?

– Після цього всенічного бдіння чи можуть вони сісти за каву? Вони прийняли в себе Христа, багатоцінну Перлину, і відразу ж пішли, щоб не втратити в бесідах те, що їм подарувала всеношна, – відповів старець.

Треба відзначити, що багато афонських подвижників проводять час після причастя в молитовному бдінні. Одного разу після закінченні богослужіння послушники запропонували старцю Гавриїлу Пустельнику лягти відпочити. Старець у відповідь сказав:

– Не годиться нам спати після Божественної літургії й Божественного Причастя, тому що ми прийняли в себе Пречисті Тайни Христові й спільний наш ворог, диявол, не повинен застати нас сплячими, щоб спокушати нас, опоганювати наше тіло й душу, і вкладати нам нечисті помисли й шкідливі похоті, від яких зникає благодать Божа, що входить у нас із Божественним Причастям.

“Помічено, – писав митрополит Веніамін (Федченков), – що коли причасник незабаром після причастя лягає спати (особливо після ситного обіду), то, прокинувшись, він уже не відчуває благодаті. Свято для нього ніби вже скінчилося. І це зрозуміло: відданість сну свідчить про неуважність до небесного Гостя, Господа й Володаря світу, і благодать відходить від недбайливого учасника Царської вечері. Краще цей час проводити в читанні, роздумах, навіть уважній прогулянці. Так мені довелося спостерігати це серед ченців. А в світі можна відвідати хворого, зробити кому-небудь щось добре або насолодитися благочестивим спілкуванням із братами, або сходити на цвинтар до своїх покійних рідних”.

Преподобний Нектарій Оптинський радив своїм духовним чадам після причастя не квапитися на які-небудь справи, а “дати собі відпочинок до половини дня, почитати Священне Писання, перебувати в молитві й вдячності Господу”.

Узагальнимо все вищевикладене. Отже, як же нам необхідно вести себе після причастя?

1. Ми повинні перебувати в розмірковуванні про те, який страшний у своїй величі дар, нами отриманий. Нам потрібно дякувати за це Господу й духовно збадьорюватися, щоб чим-небудь не образити Божественну благодать, яку ми сподобилися прийняти в Таїнстві Євхаристії.
2. Маючи в собі Самого Господа, ми повинні вжити час після причастя для поглиблення нашого духовного життя, надбання чеснот, боротьби з пристрастями й гріховними звичками.
3. Господь, Який живе в нас, незмірно підсилює наші духовні сили. Тому період часу, що йде за прийняттям Святих Дарів, безцінний. Ним треба дорожити і його необхідно використати розумно.

 

Глава 12

ПРИЧАЩАННЯ ПОМИРАЮЧИХ

Один із духовних дарів, який ми одержуємо після причастя Тіла й Крові Господніх, повністю виявить себе тільки після нашої смерті. Який саме з плодів Святого Причастя мається на увазі? Запорука майбутнього воскресіння й безсмертя. Про те, що ми його неодмінно одержуємо під час причащання, Господь сказав ясно й виразно: “Хто споживає Моє Тіло і п’є Мою Кров, той має вічне життя, – і Я його воскрешу останнього дня” (Iн., 6:54:55). Хвороби й смерть – наслідки гріхопадіння наших прабатьків. Відпавши від Бога, вони, а в їхній особі й усе людство, втратили дар безсмертя. У Таїнстві Святого Причастя ми знову з’єднуємося з Богом і знаходимо свободу від влади смерті. Споживаючи Тіло й Кров Христа, ми одержуємо ніби нову закваску для наших тіла й душі. І хоча за законами земного життя нас чекає смерть, вона стає для нас якимось формальним актом, що вже не має колишнього жахаючого значення. Недарма перші християни день смерті називали народженням у вічне блаженне життя. Христові Тайни є Божественною поживою, що таємничим і непримітним чином змінює наше єство, підготовляючи його для вічного буття в Царстві Небесному.

Пам’ятаючи про значення причастя для майбутнього життя, християни перед смертю прагнуть причаститися Святих Таїн. Якщо зовнішні обставини перешкоджають цьому, то людям, близьким до смерті, часто приходить допомога з вишніх. Іноді вона проявляється чудесним чином. Архієпископ Інокентій (Ястрєбов; 1867-1928) у розпал більшовицьких гонінь на Церкву лежав із тяжким захворюванням у клініці Першого московського медінституту. На Страсній седмиці він сказав своїй сестрі черниці Таліді, що йому дуже хочеться причаститися з чаші, як це зазвичай роблять священнослужителі. Матінка Таліда відповіла, що це неможливо, адже владика перебуває в одній із центральних радянських клінік. Навкруги студенти-практиканти, яких виховують у дусі войовничого атеїзму. Хто ж дозволить тут причащатися?!

Та ось у Великий четвер, у день спомину Тайної вечері, у палату до архієпископа Інокентія прийшла сива сестра милосердя з червоним хрестом на грудях фартуха й сказала, що зараз із сусіднього храму зі Святими Дарами прийде священик. І дійсно, незабаром у лікарняну палату ввійшов ієрей у повному облаченні з чашею в руках. Владика з великою радістю причастився і отець пішов. Дивним було те, що ніхто з службовців лікарні нічого не помітив і ні про що не запитав.

Скільки потім мати Таліда не шукала в клініці сиву сестру милосердя, так і не знайшла. Вона запитала про неї й у священика. Він сказав, що сестра милосердя прийшла в храм і запросила його до хворого, але він бачив її вперше в житті. Незабаром архієпископ Інокентій мирно помер і був похований на Данилівському цвинтарі.

Церква Христова піклується про причащання Святими Дарами помираючих. Вона заповідає всім православним християнам при загрозі їхньому життю невідкладно приступати до Животворящих Таїн. Родичів важкохворих Церква зобов’язує докласти всіх зусиль для того, щоб їх близькі не відійшли в інший світ без причастя.

За спогадами духовних чад, преподобний Севастіан Карагандинський дуже жалкував що часто люди кличуть священика причастити хворих, коли в них уже й язик не повертається, і розум затьмарений. У таких випадках, говорив преподобний, іноді буває винним і сам хворий, який відкладав причастя з-за марновірства, боячись, що нібито після причастя Святих Таїн він негайно помре.

Часто людям, які прагнуть причастя, Господь дає можливість причаститися перед смертю навіть при дуже важкому фізичному стані. Архімандрит Антоній (Медведєв) у своїй книзі “Монастирські листи” розповів про подібний випадок. Якось священика запросили причастити бабусю, яка помирала. Увійшовши в дім, отець, не вдаючись у розмови з родичами, прямо підійшов до помираючої, яка лежала під образами, і запитав її:

– Чи бажаєш висповідатися й причаститися Святих Таїн?

– Бажаю, отче, висповідатися й причаститися Святих Христових Таїн! – дуже твердо відповіла хвора.

За своєю спиною священик почув перелякані й здивовані вигуки родичів бабусі, але не став з’ясовувати, чим вони здивовані, і вислав їх на час сповіді з кімнати. Коли хвора закінчила каятися, він, запросивши родичів у кімнату, став готуватися до причастя.

Помираюча ясно й твердо прочитала молитву “Вірую, Господи, і визнаю…” і прийняла Святі Тайни. Священик благословив її й, виходячи з будинку, запитав родичів:

– Чому ви так зашуміли?

– Та, отче, ми тобі не встигли сказати, що в неї задовго до твого приходу онімів язик. І нас злякало й здивувало те, що, коли ти запитав, у неї можливість говорити повернулася й вона говорила з такою твердістю, як, з-за слабкості, давно не говорила.

Здивувавшись сказаному, священик повернувся й поглянув на причасницю. Вона лежала зі схрещеними на грудях руками, а її дух уже відійшов до Господа.

Щоб праведники змогли причаститися безпосередньо перед своєю смертю, Господь часто відкриває їм день кончини.

В 1949 році у Вириці під Санкт-Петербургом духівник імператора Миколи II протоієрей Олексій Кибардін (1882-1964) розмовляв із преподобним Серафимом Вирицьким. Раптом преподобний перервав бесіду й сказав:

– Явилася Жінка.

Отець Олексій, не звернувши увагу на слова старця, продовжував щось розповідати.

– Ось, Жінка явилася, – повторив преподобний Серафим.

Однак його захоплений співрозмовник і цього разу не зупинився.

– Я тобі сказав “явилася”, а не “прийшла”, – уже категорично перервав отця Олексія старець. – Божа Матір явилася й сказала, щоб ти мене два тижні до самої кончини причащав щодня.

Щоночі протягом двох тижнів отець Олексій причащав старця Святих Таїн. Одного разу він проспав і з вибаченнями прийшов до нього пізніше звичайного.

– Отче, не турбуйтеся, – утішив його Божий угодник, – мене вже ангели причастили.

Дивлячись на обличчя старця, що сяяло незвичайним світлом, отець Олексій подумав: цілком очевидно, що так воно і є.

Святий праведний Іоанн Кронштадтський часто використовував свій дар прозорливості для того, щоб допомагати людям, які наблизилися до кінця свого життя. В 1889 році до нього приїхав Олексій Миколайович Юр’єв, людина, яка займала високе становище в суспільстві. До знаменитого протоієрея його привело горе: важка хвороба семирічного сина. Однак отець Іоанн, немов не чуючи прохання про зцілення хлопчика, почав розпитувати Юр’єва про його життя. Довідавшись, що гість причащався чотири місяці тому, наполіг, щоб він завтра ж висповідався й причастився Христових Таїн. Хоча Юр’єв був дуже зайнятий і приїхав у Кронштадт тільки на один день, він все-таки залишився й виконав пораду праведника. Приїхавши додому, Олексій Миколайович раптово помер.

Церковні правила дозволяють, як виключення, причащати перед смертю навіть тих, хто прийняв їжу. Один юнак, духовний син отця Іоанна, відправляючись у дорогу, почув від нього наполегливу пораду причаститися. Пославшись на те, що уже пив каву, він спочатку відмовився. Проте отець Іоанн, наполігши на своєму, причастив його. У той же день юнак потрапив у залізничну катастрофу й загинув.

Причастя необхідне для помираючих. Необхідне тому, що з’єднує людину з Христом, Який після кінця світу воскресить усіх нас, вірних християн і “перетворить тіло смирення нашого так, що буде відповідне славному Тілу Його, силою, якою Він діє і підкоряє Собі все” (Флп. 3:21).

Щоб причастити помираючих, святі іноді навіть здійснювали чудеса. Так, у монастирі, де настоятелем був преподобний Кирил Білоєзерський, помирав чернець Далмат. Священик приніс Святі Дари для причастя, але побачив, що він уже помер. Збентежений цією обставиною, ієрей поспішив повідомити про те, що сталося, настоятелеві. Преподобний Кирил, дуже засмучений почутим, зачинився у своїй келії й став на молитву. Через нетривалий час у двері постукали. Келійник приніс звістку про те, що Далмат ще живий і просить причастя. Святий терміново послав за священиком, який, хоча й був дуже здивований, але пішов у келію Далмата. Як же він був вражений, коли побачив, що чернець сидить на постелі! Після причастя Далмат попрощався з братією й мирно відійшов до Господа.

Всі ці приклади показують нам значення причастя не тільки для духовного життя християнина на землі, але й для благополучного переходу у блаженну вічність. Однак трапляється, що й глибоко віруючі люди помирають без причастя Христових Таїн. Яка їхня доля в загробному світі? Відповідь на це питання можна знайти в “Літописі Серафимо-Дивеєвського монастиря”, складеному священномучеником Серафимом (Чичаговим; + 1937).

В 1829 році, розповідається в “Літописі”, Ганна Петрівна Єропкіна вийшла заміж за достойного у всіх відношеннях юнака. Молодята були представниками іменитих дворянських сімейств і їх, за загальною думкою, чекало щасливе майбутнє. Однак через кілька тижнів чоловік занедужав і зліг у постіль. Незважаючи на всі зусилля досвідчених лікарів, він з дня на день усе більше й більше слабшав. Не бажаючи його засмучувати словами про можливу смерть, Ганна Петрівна боялася запропонувати йому приготуватися до Таїнств покаяння й Святого Причастя. У свою чергу чоловік, хоча й був істинним християнином, імовірно, також боявся налякати молоду дружину запрошенням священика або думав, що хвороба його не закінчиться смертю. Проте він раптово помер.

Дивлячись на мертвого чоловіка, Ганна Петрівна спочатку не хотіла вірити власним очам. Коли ж вона усвідомила, що сталося, – зомліла. Смерть без причастя Святими Тайнами Ганна Петрівна вважала Божою карою за гріхи її й чоловіка. Після похорону близькі й родичі не знали, як заспокоїти молоду вдову, яка від скорботи й розпачу була на межі божевілля. У цей час дядько Ганни Петрівни довідався про подвижницьке життя й благодатні дари старця Серафима Саровського. Сподіваючись на його допомогу, він відправив племінницю в Саров.

Преподобний Серафим побачив Ганну Петрівну в юрбі прочан, які стояли перед його келією. Він узяв її за руку, увів усередину й сказав:

– Що, дитя моє, ти до мене, убогого, приїхала? Знаю, скорбота твоя дуже велика, але Господь допоможе перенести її. Не журися, що чоловік твій перед смертю не причастився Святих Христових Таїн, не думай, радосте моя, що з-за цього одного загине його душа. Бог тільки може судити, кого чим нагородити або покарати. Буває іноді й так: тут на землі причащається, а в Господа залишається без причастя. Інший хоче причаститися, але з якоїсь причини не здійсниться його бажання, зовсім від нього незалежно. Такий невидимим чином сподобляється причастя через ангела Божого.

Після спілкування з преподобним Серафимом у душі Ганни Петрівни встановилися мир і спокій.

Іноді помираючі сподобляються по милості Божій причаститися з рук ангелів видимим чином.

У гірській місцевості Середньої Азії була церква, в якій служили два священики. Якось одного разу в церкву прийшов парафіянин із проханням причастити помираючого в лікарні родича. Один зі священиків був хворий, а інший під якимсь приводом відмовився піти.

Парафіянин повертався до родича сумним. Він думав про те, як засмутиться помираючий, довідавшись, що не зможе висповідатися й причаститися перед смертю. Однак коли він повернувся в лікарню, побачив родича в радісному і ясному стані духу. Помираючий сказав йому:

– Я дуже тобі вдячний, що ти потрудився покликати до мене отця, і я мав щастя висповідатися й причаститися Святих Таїн.

Парафіянин здивувався й хотів було заперечити, але раптом зрозумів, що замість недбайливого священика помираючого висповідав і причастив ангел Господній.

При всій необхідності Святого Причастя для спасіння душі помираючих, деяким із них Таїнство ніякої користі не приносить. Хто буває в цьому винний? Послухаємо розповідь одного священика.

“Мене запросили висповідати й причастити Святих Таїн помираючого. Коли я прийшов у квартиру, то, ще не входячи в кімнату помираючого, почув, що там хтось свариться й говорить непристойності. Я був збентежений і запитав, хто це так поводиться. На мій подив, мені сказали, що це і є помираючий. Я збентежився ще більше й став думати: чи можу я приступити зі Святими Тайнами до такої людини?

Помолившись, я вирішив усе віддати на волю Божу, а самому все-таки виконати свій обов’язок перед помираючим. Я висповідав його й причастив. Коли ж я, повернувшись додому, відкрив Дароносицю, то, на подив собі, побачив, що частка Святих Дарів залишилася недоторканною…

Господь закрив і мої очі, і очі хворого, і причастя не відбулося. Очевидно, що помираючий не був гідний причастя Святих Таїн”.

Священики повинні неухильно відгукуватися на всі прохання парафіян про причастя помираючих. І це природно: адже, прийнявши Святі Дари, християнин зустрічає смерть, маючи в собі Джерело Життя. Він проходить повітряні митарства, де його очікують демони, вбраним у Христа й, нарешті, з’являється на суд Божий, найтіснішим чином з’єднаний зі своїм Спасителем. Однак священикам дуже часто при причасті помираючих доводиться зустрічатися з різними проблемами. Іноді вони носять зовсім незвичайний характер.

Так, архімандрит Антоній (Медведєв) в “Монастирських листах” розповідає про одного священика, якого пізно ввечері запросили причастити хворого. Увійшовши в зазначений будинок, священик запитав присутніх:

– Хто з вас посилав за мною?

– Я, отче, – відповів чоловік, меланхолійно міряючи кімнату кроками. – Мене до смерті туга здолала. Висповідай мене й причасти Святих Таїн!

Священик здивувався: причащати додому викликають тільки до важкохворих і помираючих, чоловік же на вигляд не був схожий ні на того, ні на іншого. Проте отець його висповідав і став готуватися до причастя. Відкрив Дароносицю, прочитав належні молитви. Хворий увесь цей час твердо стояв на ногах. Коли священик підніс Святі Дари на лжиці до його губів, він не зміг відкрити вуста. Отець сказав йому:

– Відкрий рота!

Чоловік напружився щосили, але розтиснути зуби йому так і не вдалося. Тоді він узяв із полиці якусь річ і став розкривати нею свої щелепи. Однак і ця спроба виявилася безуспішною. Здивований священик поставив чашу зі Святими Дарами на стіл і запитав:

– Що з тобою відбувається?

– Господь замкнув вуста мої! Не можу, отче, прийняти Святі Тайни, хіба що виб’єш мені два передніх зуби?

Коли хворий говорив, його вуста відкривалися цілком нормально, але варто було тільки священикові піднести до них Святі Дари, вони знову міцно змикалися. Чоловік із плачем почав молитися. Поринув у молитву й священик. Однак вуста хворого для причастя так і не відкрилися. Священик вийшов, пообіцявши прийти вранці. Коли ж ранком наступного дня він прийшов, чоловік уже відходив в інший світ без причастя. Навіть незважаючи на гаряче бажання цієї людини, Господь не вважав можливим зробити його причасником Своїх Пречистих Крові й Тіла. Що послужило цьому причиною, залишилося таємницею.

Так, Святе Причастя допомагає помираючому при його переході у вічне життя, однак, щоб ця допомога була діючою, людина, в свою чергу, повинна бути істинним християнином, який має віру в Таїнство й очистив совість щирим покаянням. Якщо помираючий не такий, негідне причащання може зарахуватися йому в останній і тяжкий гріх.

Часто люди, які чули про необхідність помираючому причаститися, кличуть священиків причастити своїх невіруючих родичів. Звичайно, почуття цих людей зрозумілі: вони хочуть всіма способами полегшити долю помираючих. Священикам же доводиться пояснювати їм, що Святе Причастя в цьому випадку не принесе користі безбожникові.

У складному становищі опиняється священик, коли приходить до помираючого, котрого, незважаючи на його атеїзм або тяжкі нерозкаяні гріхи, родичі все-таки вмовили причаститися. Якщо така людина говорить (часто такі люди вже й говорити не в змозі), що є православним християнином і хоче причаститися, священик не може його не причастити. Отець у подібній ситуації в основному покладається на свідчення родичів про православ’я помираючого. Зрозуміло, що в такому випадку люди, які викликали священика до постелі помираючого, беруть на себе й відповідну відповідальність перед Богом.

Ієросхимонах Самсон одного разу залишив одну зі своїх духовних доньок ночувати в храмі. Він дав їй книги, вказав, що читати, і сказав, щоб вона нічого не боялася. Сказав це отець Самсон тому, що в храм на ніч принесли старого небіжчика. Давши настанови духовній доньці, старець Самсон пішов.

Спочатку в храмі було тихо й спокійно. Жінка уважно читала в книгах тексти, зазначені старцем. Раптом близько опівночі почулися шерехи, а потім здійнявся шум від якоїсь метушні. Духовну доньку старця Самсона охопив страх. Незабаром вона з жахом побачила, як небіжчик підвівся, виплюнув щось на підлогу й знову ліг на своє місце. Жінка від побаченого тремтіла й стояла в заціпенінні, боячись поворухнутися.

Зненацька шум стих і настала тиша. Вівтар засяяв яскравим світлом, Царські врата відкрилися і на солею вийшла Пресвята Богородиця. Вона покликала жінку по імені й веліла їй підійти. Коли та підійшла, Цариця Небесна дала їй білий плат і сказала:

– Іди, підніми те, що виплюнув небіжчик.

На підлозі лежали Святі Дари. Жінка накрила їх платом, із благоговінням підняла й віддала Пресвятій Богородиці, поклонившись Їй. Пречиста Діва ввійшла у вівтар і Царські врата закрилися за Нею.

Святитель Іоанн Златоуст пише, що помираючих, “якщо вони причастяться Святих Таїн із чистою совістю, при останньому подиху оточують ангели й проводять їх звідси (на небо) заради прийнятих ними Таїн”. Усім нам, християнам, потрібно робити все необхідне, щоб наші ближні перед смертю сподоблялися Святого Причастя. Однак при цьому нам треба пам’ятати слова Господа: “Не давайте святині псам” (Мт. 7:6).

Турбуючись про гідну християнську кончину наших близьких, ми не повинні забувати й про власну смерть. Адже вона може настати в будь-яку мить нашого життя. Чим частіше ми причащаємося, тим більше наші душі підготовлені до переходу в загробний світ. Якщо Господь сподобить нас померти після причастя Христових Таїн, біси втечуть від нас, як блискавка, а ангели відкриють нам небесні врата й будуть урочисто супроводжувати нас до самого престолу Пресвятої Трійці.

Протоієрей Вячеслав Тулупов