«Сьогодні ми згадуємо поворотний момент у долі людства, коли за вчинений гріх Бог вигнав із Раю нашого прабатька, першого чоловіка, Адама, а з ним і праматір Єву. Адамове і Євине вигнання позначається й на кожному з нас, адже їхня кров тече у наших жилах, а, отже, з тих пір первородний гріх передається нам із покоління до покоління»,– АФАНАСІЙ (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією.
10 березня 2019 року, Неділі сиропусної, прощеної, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив Божественну літургію в Св.-Вознесенському храмі. Спільно з владикою Афанасієм служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар Консисторії, та протоієрей Олександр Горай.
«Тоді люди обрали інший шлях, аніж їм визначив Творець,– шлях непокори Богу, тобто шлях смерті. Бог виніс Адаму вирок: «Будеш їсти хліб свій у поті чола свого». З тих пір людство карається, мучиться, але все ж не кається, – із жалем констатував владика Афанасій. – Та, незважаючи на смертний гріх, людина зберегла в своїй душі й добре начало, закладене їй Отцем Небесним, яке дає їй надію на спасіння від вічної смерті, шляхом тяжкої праці, нужди, скорботи і поневірянь. Адже це якраз і є доля вигнанців – через життєві випробування йти до спасіння в життя вічне. Але, щоб повернутися до своєї домівки – Раю, нам усе життя треба боротися проти духа суперництва з Богом, так підступно нашептаного нам дияволом».
Продовжуючи проповідь, архієпископ торкнувся і самого посту, зокрема сказавши: «Ми наче входимо в пустелю своєї душі, щоб, як і Ісус Христос, випробувати свої тілесні й духовні сили, очистити духу від гріхів перед зустріччю із воскреслим Господом».
Після літургії архієпископ Афанасій звершив Вечірню з чином прощення. На завершення богослужіння архіпастир попросив прощення у духовенства та вірян, після чого всі присутні просили прощення один в одного.
На утрені в Неділю про блудного сина з’являється спів, який супроводжує православних християн до початку Великого посту.
Щоб зрозуміти слова цієї молитви, доведеться “відмотати” час на 27 віків назад – у VI століття до Різдва Христового. Єрусалим разом із Юдейським царством падає під тиском Вавилону і його правителя Навуходоносора. Єдиний Храм Справжнього Бога, збудований іще Соломоном, руйнується. Обраний народ десятками тисяч депортують на чужину. Ці люди втрачають усе: майно, статус, свободу. Тепер вони рівні у своєму рабстві. Це вавилонський полон. Підкорення та розчинення в найпотужнішій державі. В євреїв не лишається нічого, крім спогадів про минуле і віри в їхнього Бога…
Але стається диво. Всього через 50 років могутній Вавилон несподівано схиляється перед Персією. Новий володар Кир відпускає євреїв із полону. Вони, переживши національну трагедію, повертаються додому. Заново усвідомлюють цінність свого коріння, своєї землі, своїх звичаїв. І перш за все беруться не за економіку чи власні потреби, а за відродження спільної святині – Храму.
У поверненні з полону й народжується 136-й псалом – пісня перед Богом про неволю. Який співається нині Церквою.
1 На ріках вавилонських, там ми сиділи і плакали, коли згадували Сіон наш.
Ріки Вавилону – це Тигр і Євфрат в сучасному Іраку. Між ними розкинулася Месопотамія. Десь там міг бути Едем, рай земний. Найкраще місце в історії людства. Але воно втрачене. Натомість є Вавилон – столиця світу, царство земних насолод. Альтернативний рай. Мегаполіс, який вабив своїм багатством і можливостями цілі народи. Жити там було мрією та привілеєм для багатьох. Але не цих євреїв. Біля значно ширших за Йордан річок – вони плачуть. Сидять, тобто не рухаються для хоч якогось облаштування. Тужать за Сіоном – осердям Єрусалиму, Храмовою горою. Яка згодом стане для християн місцем Таємної вечері Христа з апостолами, сіонською світлицею першої євхаристії, а отже – внутрішнім центром і символом Церкви.
2 На вербах посеред нього повісили ми арфи наші.
Арфи були не зовсім такі, як ми їх зараз уявляємо. Ці музичні інструменти, подібні до грецької ліри, у євреїв називалися кіннори та небели. Для загарбників вони не являли матеріальної цінності – дерево і жили тварин, з яких зроблено струни. Ні гучного звуку, ні вишуканої роботи. Саме тому їх і не відібрали в полонених. Відтак до “арф” трепетне ставлення – їх не кладуть на землю, щоб не забруднити, не наступити випадково ногою, не намочити і тим не зіпсувати інструмент. Їх обережно розвішують на деревах. Це – зрима святиня, шматок іншого, недоступного життя.
3 Там бо питали нас про слова пісень полонителі наші, що знали про наш спів: “Заспівайте нам пісень сіонських”.
Можливо, тихий звук кіннор і небел окупанти вже десь чули. Можливо, він їх зачарував і вони щиро хотіли його послухати знову. Можливо, конвоїри просто хотіли розважитися, щоб не було нудно на роботі. Можливо, це було глузування та намір висміяти потім культуру і віру юдеїв. Хай там як, але полонені відмовляються.
4 Як же нам співати пісню Господню на землі чужій?
Кіннори та небели були насамперед інструментами для левітів – служителів Храму. Під їхній звук співали молитовні гімни та псалми. А богослужбові пісні не личило співати деінде поза Храмом. Глибша думка: пісня Богові неможлива в стані рабства. Розважати загарбника – кощунство. Для християнина тут важливий урок: молитва потребує внутрішньої свободи від гріха. Полонений пристрастями не заспіває по-справжньому, від чистого серця, радісну пісню Господню.
5 Якщо забуду тебе, Єрусалиме, нехай буде забута правиця моя. 6 Нехай прилипне язик мій до гортані моєї, якщо не пом’яну тебе і коли не поставлю Єрусалим початком радості моєї.
Ця присяга натякає, що відмова окупантам не минається безслідно. Напевне, когось карають фізично. Але євреї розуміють: шлях визволення з рабства, шлях в омріяне майбутнє неминучий без жертв. Хочеш захистити те, що є для тебе цінним – готуйся до страждань і випробувань. Пам’ять, вірність, цілеспрямованість – у виборюванні свободи неймовірно важливі. Ніякі власні справи, ніяка власна сила, здобутки своєї правиці, не матимуть сенсу без головного. Зникне народ, якщо забудеться Єрусалим. Єрусалим – понад усе. Він центр і початок усього іншого.
7 Пом’яни, Господи, синів Едомських, що в день єрусалимський кричали: “Руйнуйте його до останку”.
Із Другої книги Ездри дізнаємося, що в спустошенні Єрусалиму брав участь сусідній народ – ідумеї. Едомське царство знаходилося на території сучасної Йорданії. Його столиця – одне з чудес світу, скельне місто Петра. А самі ідумеї – діти Едома, тобто Ісава, онука Авраама, сина Ісаака і брата Якова, котрий продав своє первородство молодшому братові за їжу. Відтоді нащадки Ісава мають претензії до нащадків Якова. Ідумеї не лише приєднуються до вавилонян на війні, але й найбільше лютують у завойованому Єрусалимі. Саме вони руйнують Храм. Можливо, він би встояв у цій навалі, бо його знищення не диктувалося воєнними потребами вавилонян. Але сини Едома знали, як вдарити синів Якова найболючіше, в самісіньке серце. Найближчі родичі та найзапекліші вороги – це так знайомо і в історії народів, і в особистих стосунках людей.
8 Дочко Вавилона, окаянна, блаженний той, хто відплатить тобі за все, що ти заподіяла нам.
Могутність і багатство Вавилона засновані на диявольській силі цього світу. Від Вавилонської вежі з першої книги Біблії, Буття, до Вавилонської блудниці з останньої, Апокаліпсису – це сила спротиву Богові. Гординя, розпуста, аморальність, прив’язаність до грошей, розваг, мирського успіху і земних цінностей – ось що таке вавилонський полон. Вавилон – це шлях віддалення від Бога. І блаженний той мандрівник життя, котрий здійснить розворот – покаяння. І піде назад, хоч би як далеко відійшов і яким важким і нездоланним не видавався би шлях. Це дорога блудного сина до Отчого дому – саме тому в цей день і лунає в церкві спів “На ріках вавилонських”. Кожен у вавилонському полоні. І перед кожним розкрита можливість пройти Великий піст, як дорогу повернення з Вавилону у зруйнований Єрусалим своєї душі, щоб почати відбудову.
9 Блаженний, хто візьме і розіб’є дітей твоїх об камінь.
Найстрашніші та найважчі слова цього псалма. За ними – геноцид, історична жорстокість старозавітних часів. Але насправді євреї не вбивали малят із Вавилону. Тому ми маємо підстави відкинути жах, спокійно і вдумливо поставитися до цього рядка і розгледіти в ньому пророчий зміст. Нульову терпимість до гріха. Боротьбу навіть із найменшою лихою думкою, доки вона не розвинеться у наміри та вчинки. Це рецепт духовного здоров’я: вбивати спокусу необхідно вже в зародку. І вбивати саме об камінь – “Камінь, Який відкинули будівничі” і Який “став наріжним Каменем”. Це – Христос. Не своєю, а Його силою можна здолати і лихі дії, і навіть нечисті помисли. Блаженний, хто так робить. Він більше не в полоні, а може співати на Сіоні радісні пісні. Як співатиме церква по завершенні посту свій тріумфальний гімн: “Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, хто в гробах, життя дарував!”.
29 січня 2019 року, виповнилося 24 роки ієрейського служіння настоятеля Свято-Миколаївської парафії села Циркуни Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ (УАПЦ), митрофорного протоієрея Олега Козуба. Привітати одного з найавторитетніших священиків єпархії з днем хіротонії зібралися парафіяни та гості з інших районів Харківщини.
Навколо престолу зібралося духовенство – семеро священиків і диякон. Предстояв за богослужінням харківський благочинний протоієрей Станіслав Аштраф’ян. Після літургії він передав отцю Олегу вітання від правлячого архієрея – архієпископа Харківського і Полтавського Афанасія. Теплі слова сказав також голова циркунівської парафії, настоятелю громада та гості презентували подарунки.
Олег Козуб був рукоположений у священики в 1995 році. Відтоді він опікується парафією приміського села Циркуни, де починати служіння йому довелося практично з нуля в дуже складні часи економічного занепаду, що лишилися в суспільній пам’яті, як «лихі дев’яності». Попри несприятливі обставини, протидію проросійських сил, а часом і посткомуністичної влади, за час настоятельства о. Олега, неподалік від місця зруйнованої більшовиками історичної циркунівської церкви, було збудовано теперішній невеличкий і затишний Свято-Миколаївський храм. Настоятель згуртував навколо нього спільноту харків’ян і циркунівців, з його благословення кілька духовних чад встали на шлях дияконського та ієрейського служіння, засновано парафію в селі Плоске Великобурлуцького району. Сам отець Олег, не полишаючи служіння, навчався на богословському факультеті Колегії патріарха Мстислава та філологічному факультеті Харківського національного університету імені Каразіна. Протягом 2017-2018років здійснював капеланське служіння в 54-й окремій механізованій бригаді Збройних Сил України, зокрема на передовій АТО/ООС. Від 2016 року є членом єпархіальної ради Харківсько-Полтавської єпархії Православної Церкви України (УАПЦ).
Наприкінці жовтня група харківських волонтерів виявила бажання мати у своєму центрі приміщення для регулярної молитви і проведення богослужінь. Люди, які займаються допомогою українським військовим, пораненим бійцям, родинам захисників держави, а також переселенцям і жителям прифронтової зони, звернулися з проханням долучитися до реалізації цього задуму до священиків.
Зустріч у волонтерському центрі в Харкові. Фото sophia.church
На запрошення адміністрації Спеціалізованого центру соціально-психологічної реабілітації учасників АТО, членів їх родин і волонтерів, заклад відвідали насельник Свято-Миколаївського монастиря селища Ков’яги ієромонах Феодосій (Ганзій) та настоятель харківської парафії Святої Софії-Премудрості Божої ієрей Дмитро Шаповалов. Підсумком зустрічі стала домовленість звершити кілька богослужінь на території центру.
«У Дмитрівську поминальну суботу було відправлено парастас за загиблими воїнами АТО/ООС і всіма оборонцями України, котрі в різний час пожертвували своїми життями для захисту рідної землі та народу. Наступного дня, в неділю, ми молилися за наше військо, бійців на передовій, котрі тримають оборону на фронті в сусідніх областях та забезпечують мирне небо для нас, харків’ян, та мільйонів інших цивільних громадян України. Через тиждень, 11 листопада, відслужили молебень за поранених військових, хворих солдат і всіх, кого спіткали недуги», – розповів отець Дмитро.
Священик отримав офіційне запрошення здійснювати пастирську діяльність у центрі від пані Ярини Чаговець – керівника Благодійного фонду «Сестра милосердя АТО», котрий із 2014 року працює у Харківському військовому госпіталі. З благословення архієпископа Харківського і Полтавського УАПЦ Афансія (Шкурупія) почалося облаштування каплиці – наразі це тимчасовий так званий «теплий храм» у корпусному приміщенні, котрий буде місцем молитви на час зимових морозів.
На сторінці Парафії Софії-Премудрості в інтернеті ієрей Дмитро поділився враженнями від нових знайомств і наголосив на перспективах місійної праці в новому колі. «Це гарне середовище для проповіді Слова Божого. Воно потребує лікування не тільки тілесних ран. Воно спрагле до любові, милосердя і доброти. Воно чітко розрізняє суспільні добро і зло – і не шукає компромісів між ними. Воно не пробачає фальші, нещирості, напівправди. Воно навчене відгукуватися на потреби ближніх насамперед швидким ділом. Упевнений, що Христос був і є посеред цих людей. І те, що вони виявили ініціативу налагодити молитовне життя – додаткове тому підтвердження. Сподіваюся, наші спільні зусилля в цьому напрямку будуть плідними для всіх. Бо не лише «новачкам» корисним стане навчитися церковних правил, розуміння православного обряду і основ духовного життя. Нам, священикам і вірянам із багаторічним стажем, не завадить надихнутися щонайменше тою жертовністю у служінні ближнім, у котрій добровольці та волонтери нерідко випереджають нас, людей церковних», – зауважив священик.
Гості волонтерського центру після богослужіння. Фото sophia.church
Керівництво Константинопольського патріархату не бачить підстав для втручання в церковну ситуацію в Македонії за сценарієм, схожим на український. Про це повідомляє македонське видання Слободен Печат із посиланням на власні джерела в ієрархії.
Журналісти говорять про існування письмового роз’яснення Його Всесвятості патріарха Варфоломія щодо звернення єпископів Македонії з проханням про надання місцевій церкві канонічної автокефалії. За неофіційною інформацією ЗМІ, в листі Константинопольського архієпископа основною є думка про те, що територія Македонії належить до канонічного підпорядкування Сербській православній церкві, тому всі питання церковного устрою на ній належить найперше обговорити в Печському патріархаті.
Македонське видання пише про те, що аналогії з українською церквою в цьому контексті визнані недоречними, оскільки Константинополь ніколи офіційно не визнавав Україну канонічною територією РПЦ, тоді як томосом 1922 року Македонію було віднесено до СПЦ.
Дехто з оглядачів схильний припускати, що таким рішенням Вселенський патріархат зараз утримує Сербську православну церкву у власній орбіті та послаблює позиції промосковських сил у ній у той час, як РПЦ у помсті за рішення щодо України шукає можливостей відірвати від єдності з Вселенським православ’ям ще когось із помісних церков, аби однобічно оголошений Москвою розкол не лишився самотнім, а тези про підтримку РПЦ у православному світі та особливо серед “братніх слов’янських народів” отримали хоча б якесь підтвердження.
У керівництві Македонської православної церкви – Охридської архієпископії вже заявили, що спільнота продовжить своє існування, як самопроголошена автокефалія на території Македонії.
У вівторок, 10 жовтня, Харківщина відправила перших новобранців до лав українського війська. На урочистий захід із цієї нагоди Харківський обласний військовий комісаріат запросив священика УАПЦ Дмитра Шаповалова.
На обласному збірному пункті перед першими призовниками осіннього призову 2018 року, їх батьками, друзями та іншими гостями виступили офіцери Збройних сил України та Національної гвардії України, представники обласної державної адміністрації, міської влади, учасники АТО. Відбулися показові виступи кінологів Держприкордонслужби, бійців Нацгвардії. “Сьогодні звичайні молоді хлопці стали складовою сильної, боєздатної та сучасної армії, яка здатна захистити свою країну від агресії з боку будь-якого ворога. Я дякую всім призовникам, які приходять у військові комісаріати і висловлюють бажання служити Батьківщині, а також я дякую їхнім батькам за те, що вони підтримали це прагнення своїх дітей”, – наголосив виконуючий обов’язки військового комісара Харківського обласного військового комісаріату полковник Сергій Гатченко.
Ієрей Дмитро звернувся до присутніх із закликом знайти в нових життєвих обставинах можливість виявити найкращі свої здібності, зрости внутрішньо, подолати страхи. “Ми так влаштовані, що коли стоїмо перед невідомим – ми хвилюємося, переживаємо, боїмося. Це нормально. Але важливо пам’ятати, що нове – це не тільки завершення чогось старого, вже звичного. Це ще нові можливості, котрі не слід загубити за страхом. Можливості відповісти на виклики життя гідно. Зрости при цьому, як особистостям. І нашим майбутнім воїнам – тримати це мирне небо в той час, коли у двох сусідніх областях триває війна. Долучитися до подвигу служіння ближнім – бійцям на передовій, нам із вами, суспільству, державі. Стати справжніми чоловіками – захисниками своєї землі. І батькам, близьким – витримати розлуку з терпінням і розумінням, загартувати нею любов, зробити її ще більш вартісною, жертовною”, – сказав серед іншого священик.
Він також прочитав молитву за оборонців України, благословив призовників і окропив присутніх святою водою. Офіцерів ієрей Дмитро привітав зі святом Захисника України, котре відзначатиметься за кілька днів на Покрову, 14 жовтня.
Зусиллями Катерини Шаповалової впорядковано та видано збірку текстів “Пісенник паломника”. Перша партія пісенників надійшла з типографії 6 жовтня.
Ідея видання народилася під час прощ, коли люди дорогою до святинь разом співають улюблені побожні пісні. Матеріал брошури на 36 сторінок упорядковано за темами: пісні на прославу святого Миколая, богородичні піснеспіви та канти і пісні, звернені до Господа.
Для зручності паломників використано крупніший, ніж зазвичай, шрифт – при використанні книжечки саме в дорозі при нестабільному освітленні та вібраціях транспорту під час руху це рішення має виглядати дуже доречним.
Вказівки щодо молитов на початку та наприкінці прощі підготував ієрей Дмитро Шаповалов. Видання благословив високопреосвященніший Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ.
Єрусалимський патріархат звершив пам’ять Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього після його віднайдення архієпископом Макарієм і імператрицею Єленою при відкритті Храму Воскресіння в 336 році.
Напередодні свята було відправлене урочисте вечірнє богослужіння, а в самий день Воздвиження – архієрейську літургію. Патріархові Єрусалимському Феофілу співслужили вісім архієреїв його церкви, а також гості з Константинопольського патріархату, Елладської та інших православних церков.
Після відпусту хода на чолі з патріархом вийшла з основної частину храму та спустилася до печери, де було знайдено хресне дерево. Після цього процесія тричі обійшла навколо Святого Гробу Господнього.
Патріарх піднявся на Голгофу і звідти благословив паломників хрестом, здійснивши чин Воздвиження на чотири сторони світу. У своєму слові владика Феофіл нагадав, що святий хрест є засобом поклоніння Богові, Котрий віддав Себе в жертву за людей і їхнє визволення. Патріарх закликав берегти вірність хресту і поклонятися йому в належній чистоті серця та благоговінні.
Дослідники Ральф Гокінс і Давид Бен-Шломо оприлюднили результати своєї експедиції в районі Хіркет-ель-Мастара на північ від Єрихону в долині річки Йордан.
Розкопки 2017 року дали підстави науково говорити про можливу присутність на цьому місці кочового єврейського племені, котре, ймовірно, прибуло з Єгипту – це підтверджує розповідь книги Вихід і книги Ісуса Навина у Старому Завіті.
Як повідомляє американське Біблейське археологічне товариство, віднайдено рештки стоянки мандрівної групи. Знахідки, а саме руїни споруд і гончарські вироби, датуються пізнім бронзовим періодом (1400-1200 роки до Р.Х.) і залізною добою (1200-1000 роки до Р.Х.).
“Ми ще не довели, що ці табори стосуються періоду ранніх ізраїльтян, але це можливо. Якщо це так, то це може відповідати біблійній історії про ізраїльтян, котрі прийшли зі сходу, перетнули Йордан і осіли в горах Ізраїля”, – пояснив Бен-Шломо.
Румунський університет Овідія провів міжнародну наукову конференція з релігієзнавства “Самоідентичність і інакшість. Релігія в глобальному суспільстві”. Форум був організований теологічним факультетом у Констанці за фінансової та інформаційної підтримки архиєпископії Томіс Румунської Православної Церкви, повідомляє Седмица.RU.
У роботі заходу взяли участь десятки релігієзнавців і богословів з Румунії, Словаччини, Польщі, Росії, Португалії, США, Філіппін, Таїланду, Пакистану, Лівану, Індії, Єгипту та інших країн. Сприяння форуму надали низка європейських вузів, а ключовими спікерами конференції стали знані в науковому світі фахівці – професор релігієзнавства Університету Джоржда Мейсона Джон Фейріне (США) та професор філософії Понтифікального університету св. Фоми Джові Джим Санчес Агуас (Філіппіни).
Науковці обговорили одну з найактуальніших проблем XXI століття – глобалізацію, що супроводжується технологічним прогресом і прискоренням міграції. “Колишні ідентифікаційні маркери стираються і відбувається часом не просто зближення, а й змішання культур, релігій, ментальностей. Все це ставить абсолютно нові параметри і можливості для діалогу і для зближення”, – йдеться в прес-релізі конференції.
Учасники форуму зійшлися на тому, що сильне і різке зближення в релігійній сфері нерідко породжує реакцію з боку традиціоналістів, у межах свідомості яких відкритість і діалог можуть розцінюватися як відмова від релігійної самоідентичності і розчинення вікових світоглядних засад та обрядової культури у невизначеному морі безбарвної і поп-культури секуляризму. Разом із тим зіткнення між різними поглядами на глобалізацію та лібералізацію подекуди призводить до конфліктів, в тому числі і з застосуванням насильства.
Доповіді та дискусії стосувалися засобів запобігання спалахів фанатизму у ставленні до інших релігійних і нерелігійних поглядів, права людей на релігійну самоідентичність в умовах протистояння культур, прийнятної для всіх парадигми взаємодії політики і релігії при збереженні толерантного ставлення до різних релігійних традицій тощо. Значна частина повідомлень була присвячена богословському, соціологічному і політологічному аналізу релігійного фундаменталізму, а також проблемам терпимості і нетерпимості в християнстві, ісламі, іудаїзмі, індуїзмі, конфуціанстві і даосизмі.
У суботу, 30 червня, в Харкові розпочалися змагання між учасниками АТО, котрі звільнилися в запас. На церемонію відкриття організатори запросили настоятеля харківської парафії Святої Софії – Премудрості Божої ієрея Дмитра Шаповалова.
Більше сотні ветеранів Антитерористичної операції та Операції Об’єднаних Сил вишукувалися на плацу збірного пункту Харківського обласного військового комісаріату. На чемпіонат України серед команд зі страйкболу з’їхалися учасники з Київської, Житомирської, Полтавської, Дніпропетровської, Харківської, Хмельницької областей, свої команди делегували Національна гвардія та прикордонні формування.
Плац обласного військкомату в Харкові. Фото khovk.org
Із привітаннями до учасників заходу звернулися директор департаменту оборонної мобілізаційної роботи та взаємодії з правоохоронними органами Харківської обласної державної адміністрації Юрій Максимов, заступник військового комісара Харківської області підполковник Андрій Семенович, представники громадських та волонтерських організацій.
Трибуна. Фото khovk.org
Священик УАПЦ подякував військовим у запасі за виявлений подвиг захисту рідної землі та побажав і в цивільному житті плекати дружні зв’язки й військове братерство, котрі можуть стати цінним для суспільства прикладом єднання однодумців у період сумнівів і зневіри, що їх намагаються поширити злі сили поміж українцями.
Наприкінці церемонії відкриття ієрей Дмитро прочитав молитву і благословив учасників змагань на добру справу, а також окропив присутніх на плацу свяченою водою.
Товариство досліджень Єгипту оприлюднило фотокопію і реконструкцію з коментарями на папірусний фрагмент Євангелія від Марка, котрий був знайдений менше десяти років тому. Це документ отримав назву P137 у класифікації новозавітних папірусів, повідомляє Седмица.RU.
Оригінал пам’ятки зберігається в оксфордському Музеї Ешмол у Великій Британії. Він містить неповний текст кількох віршів 1-ї глави, зокрема 7-9 і 16-18. Професори Даніель Коломо і Дірк Оббінк, які працювали зі знахідкою, на підставі палеографічних даних датували її періодом з 150 по 250 рік після Різдва Христового.
Манускрипт, а точніше те, що від нього залишилося, являє собою частину папірусу розміром 4,4×4 см. Євангельські рядки розташовані з обох сторін рукопису, що вказує на аркуш кодексу, а не сувій з текстом. Перші згадки про цей документ з’явилися у 2011-2012 роках, хоча отримані вони були разом із іншими рукописами і артефактами Оксирінха не пізніше 1903 року, але тільки тепер потрапили в поле зору дослідників.
За свідченням відомого фахівця Крейга Еванса, фрагмент був знайдений в похоронній масці з папірусу – у Єгипті римсько-елліністичного періоду існувала практика накладати на голову небіжчика маску. Золоті маски були доступні далеко не всім, тому широко використовувалися маски з папірусного листа або полотна. Подібна фарбована маска, склеєна з декількох папірусів, і була піддана ретельній обробці: шляхом розчинення клею дослідники виокремили з неї фрагмент з текстом з Євангелія, а також ще сотні фрагментів папірусних рукописів різного змісту – від класичних давньогрецьких текстів Гомера та філософських трактатів до ділових розписок і приватного листування.
Після того, як було встановлено, що фрагмент містить текст з другого канонічного Євангелія, розгорілися палкі суперечки з приводу датування папірусу. Він був досліджений різними методами, в тому числі і за допомогою радіовуглецевого аналізу, а також шляхом порівняння з датуванням інших документів, які перебували разом з ним в масці. Спочатку з’явилися припущення про дуже раннє походження документа, але в результаті уточнюючих досліджень і вимірів більшість учених зійшлися на датування II або навіть III століттям. Таким чином, фрагмент P137 не став найдавнішим рукописом з текстом Нового Завіту. Однак на сьогоднішній день в науковому співтоваристві цей папірус отримав визнання як найбільш рання рукопис з текстом з Євангелія від Марка.
На сьогоднішній день виявлено, вивчено і опубліковано близько 5300 грецьких манускриптів Нового Завіту, які були створені в період з II по середину VIII ст. Така різноманітність стародавнього рукописного матеріалу дозволяє дослідникам реконструювати новозавітних тексти з дуже високим ступенем достовірності.