В розповіді про Закхея сказано, що: «Бажав бачити Ісуса, хто Він» (Лк., 19:3). Таким же бажанням повинні палахкотіти й наші серця – серця православних християн. Цим бажанням побачити Христа і довідатися, хто Він, ми можемо покласти початок переміни всього свого життя. З Євангелії ми знаємо, що й Нафанаїл не вірив, що Христос, Який почав проповідувати в Юдеї, то є Cпаситель, Котрий прийшов у світ спасти грішників від погибелі в життя вічне. «Що може бути доброго з Назарету?» – відказав він Филипу, коли той розповів йому про зустріч із Христом. Тоді Филип сказав Нафанаїлу дуже мудрі слова: «Піди й подивись». Так і кожен із нас повинен сказати собі: «Піду в храм Божий до Господа, поклонюся святості Його у великій покорі й смиренні». А, прийшовши до храму, стати, як митар, збоку й просити в Господа єдиного: «Помилуй мене, грішного», як те й митар робив.
Ми маємо в житті своєму один шлях, який визначений нам Богом – шлях спасіння. Шлях цей прокладений Богом для людини від початку часів – шлях, на якому зібрані всі Його благословення, шлях, який плине з Ним і приводить прямо до Нього. Шлях цей давній, але поряд із тим новий і живий (Євр., 10:20). Цей шлях надійний і міцний, тому що в основу його від початку й до кінця закладено Слово Боже. Знайти його легко, треба тільки втрапити в ті двері, від порогу яких цей шлях починається. Адже сказав Ісус: «Я є двері: хто увійде через Мене, той спасеться» (Ін., 10:9).
Нині ми вступили у Великий Піст, який дає нам можливість із допомогою тілесного й духовного утримання наблизитися до Христа якнайближче, пройшовши сорокаденний шлях вдосконалення. Але перед цим нам слід вияснити для себе дуже важливе питання – ким для мене є Ісус Христос в усіх випадках мого життя? Тобто, нам треба чітко визначитися – хто ми самі, і якими повинні бути орієнтири нашого життя. Тоді постане не менш важливе питання – яке місце в моєму серці належить Спасителю? Без цього визначення наша віра є нетривкою, Господа ми згадуємо лише тоді, коли виникає якась проблема, яку нам самим не вирішити. Та лише тоді, коли будемо твердо знати, в Кого ми увірували (2 Тим., 1:12), зможемо відчути те, чи досягла милостива звістка про Його безмежну любов нашого серця й чи проникла вона до самої його глибини, а чи тільки торкнулася його? Чи усвідомлюєш всю Його могутність – очистити й омити тебе від гріхів, що вже заволоділи тобою? І чи відчуваєш ти в собі Дух Христа Спасителя? Якщо так, то ти повинен знати, що викуплений «дорогоцінною Кров’ю Христа, як непорочного й чистого Агнця» (1 Пет., 1:19) і собі вже не належиш. Сорокаденне ж постування в ім’я Христове дасть тобі сили наблизитися до спасіння в Христі Ісусі Господі нашому.
Розповіді про постування ми зустрічаємо ще в Старому Заповіті. Всі вони були викликані особливими обставинами, мали від Бога особливе призначення і приносили особливі плоди. На початку Старого Заповіту ми читаємо про Мойсея, який бачив Бога «лицем до лиця» (Вих., 33:11). Ще на початку свого тяжкого шляху управління народом Божим, коли йому доводилося боротися з тими, хто «дратував Господа Бога Свого» – він зійшов на гору і пробув на ній у Господа: «сорок днів і ночей, хліба не їв і води не пив, і написав на скрижалях слова заповіту» (Вих., 34:28). Він залишив на якийсь час всі свої земні турботи, переживання й негаразди і піднявся прямо до Господа, бачив Його, насолоджувався спілкуванням із Ним і так просвітлився, що лице його довго сяяло так, що він був змушений закрити його хустиною, аби люди не посліпли. Ось приклад дивовижного посту, посту тісного спілкування й сокровенної бесіди з Богом! І не тільки «лице його стало сяяти променями від того, що Бог говорив із ним» (Вих., 34:29), а й душа його, що постала була перед Богом, Який бачить таємне» (Мт., 6:18), всотала силу й благодать на все його життя.
А чи для нас піст є шуканням Лиця Божого, чи можемо ми, як свого часу Давид, сказати: «Ти Бог мій, Тебе від ранньої зорі я шукаю, Тебе жадає душа моя… щоб бачити силу Твою і славу Твою» (Пс,. 62:2-3)? Хто з нас може чесно визнати, що усамітнюється для бесіди з Господом, в якій знаходиться сила християнського життя? А Богу угодний той піст, який є зближенням нашої душі з Ним, тому Спаситель і вимагає від нас постування.
Згадаймо, що кожен піст у Святому Письмі пов’язаний із жалкуванням народу за гріхи, що віддаляли його від Бога, а покаяння повертало до Нього. Не треба думати, що Мойсей був незвичайною людиною, а те, що він здійснював, нам не під силу. Хоч ми й не святі, і нам не призначене особливе служіння, але поклик до зустрічі з Богом, до спілкування з Ним, до послуху перед Ним, виходить до нас від Ісуса Христа. «Бог полюбив світ» (Ін., 3:16), не тільки декого з людей, а увесь світ, і цей світ – ми з вами, тому печать смерті й жертви Христа лежить на кожному з нас без винятку, адже «Бог не дивиться на особу» (Рим., 3:11).
Христос помер, щоб зробити й нас учасниками Свого Царства й слави, яким поділився й з нами, коли сказав: «Я йду до Свого Отця й Отця вашого, і до Бога Мого й до Бога вашого!» (Ін., 20:17). Цим Він відкрив нам шлях до Себе. Піст і молитва так тісно пов’язані між собою, що доповнюють одне одного, допомагають нам і підтримують нас на цьому нелегкому шляху. Рани наші глибокі, моральні наші недуги вперті, спокуси не відступаються від нас. Але слід бути наполегливими в боротьбі з тим поріддям, яке виганяється тільки молитвою й постом. Для цього треба тільки навернутися до віри, стати на шлях спасіння й сказати Господу: «Ось, ми йдемо до Тебе, бо Ти – Господь Бог наш» (Єр., 3:22).
Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський
