Автор: Архиєпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій)

  • Прийди і подивись!

    Прийди і подивись!

    Дорогі мої! Цієї першої неділі Великого посту, яку наша свята Церква називає Торжеством Православ’я, на богослужінні читаємо Євангелію про перші дні благовістя Христа Спасителя, коли Христос ще тільки збирав Собі учнів. Серед всіх інших тоді ж прийшов до Ісуса Нафанаїл, якому знайомець його Филип сказав: «Ми знайшли Того, про Кого писав Мойсей у Законі і пророки говорили, Ісуса, Сина Йосифа з Назарету». Позаяк у Назареті жили переважно прості люди – рибалки та ремісники, яких зневажали мешканці більш багатих країв, то й Нафанаїл засумнівався і запитав у Филипа: «Чи ж може що бути добре з Назарету?» Филип відповів йому: «Піди і подивись»!

    Ось воно: «ПІДИ І ПОДИВИСЬ!», слова, що їх наша свята Церква говорить кожному, хто сумнівається. Пішов і Нафанаїл, щоб пересвідчитися у правдивості сказаного приятелем. Ісус же, побачивши, що він наближається, сказав: «Ось справжній ізраїльтянин, в якому немає лукавства». Нафанаїл здивувався і запитав: «Звідки знаєш мене?», а Ісус відповів йому: «Перше, ніж Филип покликав тебе, коли ти був під смоківницею, Я бачив тебе».

    І затрепетало серце недовірливого ізраїльтянина, адже Христос наче наскрізь бачив його, прочитав найпотаємніші думки і мрії, особливо його сподівання Месії, що врятує Ізраїль і його страждаючий народ, і навіть більше того – Ісус уже бачив у ньому одного з своїх вірних учнів, які понесуть в люди Його вчення про спасіння світу. І то було божественне всебачення, яке підкорило Нафанаїла, і той в захопленні вигукнув: «Учителю! Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів!» (Ін., 1:45-49). Але люди знатних родів не хотіли сприйняти того, що в якійсь темній Галілеї може народитися пророк і, більше того, Месія, Якого вже протягом багатьох століть чекає увесь народ юдейський.

    Коли в Єрусалимському храмі старші серед священників і книжників хотіли схопити Ісуса, Який того дня там проповідував, а народ відмовився виконати їхню волю, а з ним і один із фарисеїв Никодим, то вони сказали йому: «Роздивись і побачиш, що з Галилеї не приходить пророк!» (Ін., 7:52), і не хотіли визнати Ісуса. Церква визначила в першу неділю Великого посту читати цю Євангелію тому, що в цій розповіді ми яскраво бачимо, який характер повинен мати справжній православний християнин, тобто ми з вами, і якою за характером повинна бути й сама Церква Христова. Адже Нафанаїл показав себе людиною, яка вірує, надіється, говорить і діє, адже він одразу ж беззастережно увірував в Ісуса Христа як Сина Божого і вже ніколи не сумнівався в божественності Ісуса.

    Дорогі мої! І ми повинні такими бути, і все наше суспільство, яке об’єднав Бог у вірі православній, дав її як опору в житті. Такою є і повинна бути наша свята Православна Церква. Ми живемо в християнському світі, де всі народи вільні й не повинно бути панування одного народу над іншим навіть у сфері духовній. Але нас і досі намагаються принизити, кажучи, що ми ще не доросли до того, щоб мати свій дім і свою рідну Церкву, ще й досі насміхаються з нашої мови, обзиваючи її базарною, неблагодатною і такою, що на ній не те, що не можна, а й гріх ледве не смертний правити службу Божу.

    Хто ж ці такі розумаки, сучасні фарисеї, що відмовляють великому народу в його первородстві, в його рівності з іншими? Архиєреї і батюшки Російської Церкви в Україні, яка, як отой вовк, що натяг на себе овечу шкуру, аби ввести в оману овечат, прибрала на себе назву «Української». Це вони до цього часу, хоч і пройшло вже майже тридцять років відтоді, коли вони вчинили розкол в українському православ’ї, прагнучи володіти Україною, переконують українців у «неблагодатності» нашої мови і нездатності мати власну Церкву. Але сказав Христос: «Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що зачиняєте Царство Небесне перед людьми, бо самі не входите і тих, хто бажає, не допускаєте» (Мт., 23:13). То чи є вони істинними християнами, коли тримають українців у темряві старослов’янської богослужбової мови, аби люди мало що розуміли, і намагаються не відпускати їх із свого нутра у лоно рідної Православної Церкви України?

    Але хочу запитати, чи насправді Христос, Який є світло і життя, сприяє їм у закостенілості їхньої думки, зачерствілості серця, лютості зненавидженої душі і темряві їхнього церковного життя? Чи й насправді Христос тримає відкритим Царство Небесне тільки для вірних Московської Патріархії, а для вірних нашої Церкви, таких же віруючих православних, його зачиняє? Що інше, як не гординя, штовхає їх на злочин проти своїх братів єдиновірців. Стосовно цього апостол Яків говорить: «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як., 4:6).

    Противиться такому і Христос, бо, дякуючи милосердному Господу, наша рідна Церква – Православна Церква України, як Помісна і істинно українська, потужно нині розбудовується, пробуджуючи і прихиляючи до свого лона народ, вивільняючи його з кайданів духовної неволі, розкриваючи перед ним небо, бо перед тим Сам Христос відкрив небо для всіх людей, для всіх народів, щоб і нас стосувався вислів філософа Аристида про перших християн: «Істинно це новий народ і в ньому Божественне застосування».

    Тому: «Прийди і подивись!» – кажу кожному, хто ще ходить манівцями і не заходить до храму рідної Церкви, де славлять Бога і Господа нашого Ісуса Христа рідною українською мовою. Тільки у рідній Церкві кожен із нас знайде утіху своєму серцю і спокій душі, бо говорить Христос: «Прийдіть до Мене всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас» (Мт., 11:28).

    Чому ж тоді багато з нас такі жорстокосердні й нерозумні, і вперто продовжують триматися московського тлумачення, що ми, українці, нездатні мати своєї Церкви, тобто – «що може бути з нас, українців, доброго»? А це вже зневаження самих себе. Сумна й гірка риса в характері нашого народу! А всіх і зусиль треба що: «Прийди і подивись!» А ще розберися і зрозумій, бо соромно повинно бути нетямущими в третьому тисячолітті!

    Отже, дорогі мої, тільки православна віра очищає і освячує осквернену гріхами природу нашу, оновлює через Таїнства хрещення, сповіді й причастя. А для цього треба мати активне і постійне спілкування з православною Церквою, брати участь у моліннях, навчанні, таїнствах – свою віру треба вивчати, вникати в неї і жити її духом. А найголовніше – відновити в собі щирим і глибоким каяттям образ істинного православного християнина, щоб і про нас сказав Господь, як сказав свого часу про Нафанаїла: «Це справжній християнин, в якому немає лукавства».

    Амінь.

    + АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ

  • Архієпископ Афанасій звершив Велике повечір’я з читанням Покаянного канону преподобного Андрія Критського

    Архієпископ Афанасій звершив Велике повечір’я з читанням Покаянного канону преподобного Андрія Критського

    15, 16, 17,  18 березня 2021 року, з понеділка по четвер першої седмиці Великого посту, Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, звершив Велике повечір’я з читанням Великого Покаянного канону преподобного Андрія Критського у Свято-Михайлівському храмі.

    Спільно з архієпископом служили ігумен Антоній (Бондарець) та протоієрей Олександр Горай.

     

  • Архієпископ звершив вечірню з чином прощення

    Архієпископ звершив вечірню з чином прощення

    «З наступного понеділка починається Великий піст – час найбільшого наближення віруючих християн до Христа, а через Нього і до Царства Божого, сподіваного вічного блаженства. «Шукайте ж перш за все Царства Божого і правди Його, а все інше буде дане вам» (Мт., 6:33), – читаємо ми в Євангелії слова Ісуса Христа, а в апостола Павла читаємо: «Бо Царство Боже не їжа і не пиття, а праведність, і мир, і радість у Дусі Святому» (Рим., 14:17)», – АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський.
    14 березня 2021 року, архієпископ Афанасій звершив вечірню з Чином прощення у Свято-Михайлівському храмі м. Полтави. Спільно з владикою молилися ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління та протоієрей Олександр Горай, настоятель парафії, благочинний Полтавської області.
    «Згадаймо, коли Ісус сорок днів і ночей постував у пустелі, зовсім не вживаючи ні їжі, ні пиття, то останнього дня приступив до Нього сатана і, спокушаючи Його, сказав: «Якщо Ти Син Божий – звели камінню цьому стати хлібами», а Ісус відповів йому: «Не хлібом єдиним буде жити людина, а кожним словом, яке виходить із вуст Божих» (Мт., 4:3-4). Ісус відмовився від їжі, якою насичується лише тіло, бо перед цим сорок днів насичував Себе словом Божим і єднанням у молитві з Отцем Небесним, – сказав, зокрема владика Афанасій у повчальному слові, настановляючи вірян на постування. – Кожному з нас милосердним Спасителем дано час одуматися, розкаятися і виправити своє життя, щоб гідно постати перед Господом на суді. Тому слід кожному зрозуміти значення посту як у духовному, так і в тілесному житті, бо він гамує нашу грішну плоть, звільняє з-під її тягаря душу, очищає її, підготовляючи як нову і чисту посудину для прийняття благодаті Божої. «Чи ви не знаєте, що ви храм Божий і Дух Божий живе у вас? – запитує апостол Павло і додає: – Якщо хто зруйнує храм Божий, того покарає Бог, тому що храм Божий святий, а цей храм ви» (1 Кор., 3:16-17), бо кожен із нас викуплений ціною крові Сина Божого».
    Після повчального слова високопреосвященний Афанасій прочитав особливі молитви з проханням про благословення Боже на плідний подвиг під час Великого посту.
    Потім архіпастир, попросив прощення у присутніх, а також віряни просили прощення у владики та один в одного.

  • Архієрейське богослужіння Неділі Прощеної

    Архієрейське богослужіння Неділі Прощеної

    «Духовна затятість у небажанні простити ближнього не дає нам вільно дихати, тобто жити в злагоді, перш за все, з власною душею, в мирі з власною совістю, як в однаковій мірі не дає пізнати й насолоду Христової любові в єдності з Отцем Небесним, Якого ми щодня без числа засмучуємо і гніваємо», – АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський.
    14 березня 2021 року, Неділі сиропусної, Прощеної. Спомин Адамового вигнання, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, очолив Божественну літургію у Свято-Михайлівському кафедральному храмі м. Полтави. За літургією спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, та протоієрей Олександр Горай, настоятель парафії, благочинний Полтавської області.
    «Отже, і цієї Неділі сиропусної, і впродовж усього тижня нам, якщо ми дійсно благочестиві християни, належить просити один в одного прощення в тому, в чому ми нагрішили один проти одного. Засторога Господа чітка і достатньо зрозуміла кожному – коли не будете прощати людям, то й Отець Небесний не простить вам гріхів ваших, як би щиро ви не каялися на сповіді, – сказав у проповіді архієпископ Афанасій. – Істинне каяття відбувається спочатку в душі через глибоке усвідомлення шкоди, яку спричинив негідним вчинком, а вже коли душа вимучилася в розкаянні сподіяного проти ближнього, а серце омилося палкими сльозами каяття, тоді слід приступати й до священика на сповідь, бо прийме Господь тільки щиру покуту. «Хто не любить, той не пізнав Бога, бо Бог є любов», – каже нам апостол Іоанн» (1 Ін., 4:8). А прохання в іншої людини прощення показує нашу віру в Євангелію, в силу чеснот, заповіданих нам Ісусом Христом: смирення, терплячості, беззлобності, миролюбності та милостивості. «Любов не чинить зла ближньому» (Рим., 13:10)».
    Завершилося богослужіння уставним многоліттям

  • Архієрейське служіння Неділі про Страшний Суд

    Архієрейське служіння Неділі про Страшний Суд

    «Чи задумуємося над словами із Символу віри про Ісуса Христа, який читаємо кожного вечора і кожного ранку, і який є основою нашої православної віри, в котрому говориться про Господа, що Він: «Знову прийде у славі судити живих і мертвих»? – АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський.

    7 березня 2021 року, Неділі м’ясопусної, про Страшний суд, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, очолив Божественну літургію у Свято-Михайлівському храмі м. Полтави. За літургією спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, протоієрей Олександр Горай, настоятель парафії, благочинний Полтавської області.

    «Адже ми повторюємо ці слова постійно, бо є віруючими, ми щиро віруємо, що Ісус Христос, як Суддя праведний, прийде судити людей, котрі оживуть – хто в життя вічне, а хто на вічне осудження. І знову виникає запитання – хто нині боїться Страшного Суду Христового? Чи є в наших душах трепетний страх Божий? Ні, не через те, що Господь покарає за непослух і погані вчинки, а що з ними постанемо перед очима Всевишнього і сором палитиме і наш зір, і нашу нещасну душу, геть чисто всю в незгойних ранах нерозкаяння за життя на землі. Цей суд совісті й буде нам найстрашнішою карою», – сказав, зокрема, у своєму повчальному слові архієпископ Афанасій.

    Богослужіння завершилося уставним многоліттям.

     

     

  • Благословення на Великий піст

    Благословення на Великий піст

    Дорогі мої! Уже з цього понеділка перед нами відкривається шлях Великого посту, який ми будемо долати з допомогою посиленої молитви, щирого покаяння у зроблених гріхах, щоб у просвітленні доброчинності зустріти воскреслого із гробу Нашого Господа. В цьому полягає мета нашої праці під час святої Чотиридесятниці: в міру своїх сил виправити свої недосконалості, щоб гідно порадіти Великодню Христовому, що відкриває нам шлях до спасіння. «Ніч минула, а день наблизився: тож відкинемо діла темряви і зодягнемося в обладунки світла» (Рим., 13:12).

    Свята Церква закликає всіх своїх дітей до молитви, дуже важливої для зростання в духовному житті, допомагає звільнитися від тягарів пристрасті й гріха під час сповіді, надаючи Святі Христові Таїни всім вірним. Кожен, хто хоч раз пройшов шляхом Великого посту, знає, що він складний і вимагає наполегливої праці, але в той же час він і легкий, тому що допомагає душі піднестися над земним і побачити благодатний смисл свого буття.

    Цьогоріч, як і в попередні кілька років, ми починаємо піст в умовах, коли лютує ковід. Ця нова недуга стала для нас також і духовним випробуванням, коли в умовах обмежень ми маємо можливість більше молитися й ретельніше осмислювати, чим є гріх у житті людини.

    Вітаючи із Великим постом, нагадую, що постуючи, ви набудете новий духовний досвід, адже протягом кількох тижнів будете себе обмежувати у харчуванні та розвагах, утримуючись від суєти. Ви відчуєте цінність внутрішньої тиші й спокою, а ще отримаєте душевну утіху від покаяння.

    Вхід у святу Чотиридесятницю відкривається чином прощення у Неділю сиропусну, тобто Прощену неділю. Цього дня слід нагадати собі настанову Господню: «Якщо не будете прощати людям прогріхи їхні, то й Отець ваш не простить вам провин ваших» (Мт., 6:15). Тож нехай озлоблення і непримиримість будуть відкинені, а любов і милостивість увійдуть у наші серця.

    Як людина публічна і я прошу у вас, мої дорогі, прощення, якщо чимсь згрішив словом, ділом і помислами.

    Нехай Господь милостивий благодаттю й щедротами Свого людинолюбства простить і помилує всіх нас!

    +АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ

     

  • Хліб життя вічного

    Хліб життя вічного

    Сьогоднішнє моє слово до цього недільного дня буде про велике і благочестиве діло нашої душі й серця – звичай прощати один одному ті гріхи, якими засмутили свої душі, і які лягли на них тяжким тягарем, т. з. ПРОЩЕНУ неділю.

    Духовна затятість у небажанні простити ближнього не дає нам вільно дихати, тобто жити в злагоді, перш за все, з власною душею, в мирі з власною совістю, як в однаковій мірі не дає пізнати й насолоду Христової любові в єдності з Отцем Небесним, Якого ми щодня без числа засмучуємо і гніваємо. Адже Він сказав: «Любіть ворогів ваших, чиніть добро і позичайте, не сподіваючись нічого (навзамін), і нагорода ваша буде велика, і ви будете Синами Всевишнього, бо Він добрий і до невдячних, і до злих» (Лк., 6:35). Отже, і цієї неділі сиропусної, і впродовж усього тижня нам, якщо ми дійсно благочестиві християни, належить просити один в одного прощення в тому, в чому ми нагрішили один проти одного. Засторога Господа чітка і достатньо зрозуміла кожному – коли не будете прощати людям, то й Отець Небесний не простить вам гріхів ваших, як би щиро ви не каялися на сповіді.

    Мало на сповіді просто перерахувати свої гріхи, бо так каються маловіри і лицеміри. Істинне каяття відбувається спочатку в душі через глибоке усвідомлення шкоди, яку спричинив негідним вчинком, а вже коли душа вимучилася в розкаянні сподіяного проти ближнього, а серце омилося палкими сльозами каяття, тоді слід приступати й до священика на сповідь, бо прийме Господь тільки щиру покуту. «Хто не любить, той не пізнав Бога, бо Бог є любов», – каже нам апостол Іоанн» (1 Ін., 4:8). А прохання в іншої людини прощення показує нашу віру в Євангелію, в силу чеснот, заповіданих нам Ісусом Христом: смирення, терплячості, беззлобності, миролюбності та милостивості. «Любов не чинить зла ближньому» (Рим., 13:10). Якщо ж той, у кого ми просимо прощення, не бажає примирення, то цим він показує своє маловір’я, озлобленість, а, отже, противиться волі Божій, бо не виконує Його настанов прощати, переданих нам через Євангелію.

    Але ж як може така людина просити у Бога прощення гріхів для себе, не виконуючи головної заповіді, на якій грунтується весь закон Божий: люби Бога і ближнього? Адже без любові до ближнього не може бути любові до Бога, бо два цих означення є нероздільними. Тому, коли не прощаєш іншому, то не проси прощення й для себе, бо не простить тобі Господь. Він прощає тим, хто прощає іншим. Він прощає борги тим, хто прощає їх своїм боржникам.

    А ми часто що робимо, коли молимося, кажучи: «Господи, покарай того чоловіка, бо він образив мене»? Тяжко грішимо, поглиблюючи свій власний гріх! Тому така молитва не повинна вроджуватися в душі християнина. Він повинен говорити: «Господи, прости йому. Господи, дай йому розуміння своєї помилки». Молися про те, щоб він отямився, щоб він одумався і тебе не переслідував. Адже Господь, коли його розіп’яли на хресті під розлючені крики людей, які перед цим на суді в Пилата вимагали: «Розіпни, розіпни Його!», благав Отця Свого Небесного: «Отче, прости їм, бо вони не знають, що чинять!» (Лк., 23:34). То ж і ми, якщо вважаємо себе православними християнами, послідовниками Ісуса Христа, повинні в усьому наслідувати свого Господа, бо інакше ми негідні носити Його ім’я. Отже, спасіння наше в наших же руках, у нашій владі, а більше ні в чиїй.

    З наступного понеділка починається Великий піст – час найбільшого наближення віруючих християн до Христа, а через Нього і до Царства Божого, сподіваного вічного блаженства. «Шукайте ж перш за все Царства Божого і правди Його, а все інше буде дане вам» (Мт., 6:33), – читаємо ми в Євангелії слова Ісуса Христа, а в апостола Павла читаємо: «Бо Царство Боже не їжа і не пиття, а праведність, і мир, і радість у Дусі Святому» (Рим., 14:17). Згадаймо, коли Ісус сорок днів і ночей постував у пустелі, зовсім не вживаючи ні їжі, ні пиття, то останнього дня приступив до Нього сатана і, спокушаючи Його, сказав: «Якщо Ти Син Божий – звели камінню цьому стати хлібами», а Ісус відповів йому: «Не хлібом єдиним буде жити людина, а кожним словом, яке виходить із вуст Божих» (Мт., 4:3-4). Ісус відмовився від їжі, якою насичується лише тіло, бо перед цим сорок днів насичував Себе словом Божим і єднанням у молитві з Отцем Небесним.

    Але ж згідно Старого заповіту ми знаємо, що головною чеснотою віруючої людини було аскетичне утримання в їжі й питті. І ось тут ми приступаємо до головної думки, яка повинна стати визначальною і в подальшому тексті мого слова, і вирішенні головної мети Великого посту. А випливає вона з вищенаведених думок. А саме – тілесний піст, тобто утримання в їжі й питті, не є вирішальним у досягненні духовного вдосконалення. Він є лише засобом приборкання тілесних пристрастей, а відтак і вчинків, пов’язаних із їх задоволенням. Звичай аскетичного обмеження в їжі й питті сягає ще глибокої давнини і ми його пов’язуємо найбільше з іменем Іоанна Хрестителя, про якого провіщав ще пророк Ісая: «Голос кличе: «На пустелі приготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях Богу нашому!» (Іс., 40:3). Тим голосом у майбутньому і став Іоанн Хреститель. Апостол Матвій потвердив провіщення пророка, вказуючи на Іоанна: «Це той, про кого сказав пророк Ісая».

    Святий Іоанн Предтеча волею Божою був поставлений на переломі Старого і Нового заповітів, він уособлював у собі всю святість своїх великих попередників, серед яких був найбільший. Він стояв на межі, коли закінчувалося дохристиянське життя і брало свої початки життя нове, яке вже уособлював Ісус Христос і заснована Ним як на небі, так і на землі, Христова Церква. Він був провісником сходу сонця – Христа, коли темрява поганства відступила, а світло освітило людство, давши йому надію на життя вічне. Христос сказав своїм учням: «Дбайте не про їжу тлінну, а про їжу, яка залишається на життя вічне» (Ін., 6:27). Цими словами Він давав зрозуміти, що ми не повинні дотримуватися тілесного посту лише заради відбування закону, який його встановив, а повинні дбати більше про духовне єднання з Господом. «Я – хліб життя!» (Ін., 6:48), – говорив Він їм, а вони дивувалися, бо як це людина, хоч і Бог, може бути хлібом, наче той кусень хліба, спеченого з борошна. То Господь терпляче  пояснював: «Я – живий хліб, який зійшов з небес, коли хто буде їсти цей хліб – буде жити вічно. А хліб, який Я дам, то є тіло Моє, яке Я віддам за життя світу» (Ін., 6:51). Христос, упереджуючи  звинувачення в тому, що порушує Закон, даний Богом у Старому Заповіті, говорив учням: «Не думайте, що Я прийшов порушити Закон чи Пророків, не прийшов Я порушити, а виконати» (Мт., 5:17).

    Людина вдосконалюється шляхом духовного і тілесного подвигу, тобто постом і молитвою, адже й Сам Господь Ісус Христос сказав, що всяке зло з душі людини викорінюють саме піст і молитва. І не просто утримання в їжі, а поряд із цим утриманням, треба дбати про утримання в помислах, вчинках, усіляких ділах, на які так багате життя людини, в поведінці взагалі. Але не напоказ, аби цим заробляти пошану серед людей, а робити це так, наче дієш перед очима Всевишнього, щомиті пам’ятаючи, що: «Отець твій, який бачить таємне, віддасть тобі явно» (Мт., 6:18). «Збирайте собі скарби на небі» (Мт., 6:20), – повчає Він своїх учнів. Тож піст відриває нас від грішної землі, з якої походить наше тіло, а молитва підносить нашу душу до Бога в небо, бо є небесною, єднає нас із Богом.

    Іоанн Хреститель і хліба не їв, і вина не пив, а: «мав одежу свою з верблюжого волосу і пояс шкіряний на крижах своїх, а поживою його була сарана та дикий мед» (Мт., 3:4), а його звинувачували в тому, що в нього демон вселився. Ісус же Христос «їв і пив». Про Нього недоброзичливці говорили: «Ось чоловік, котрий любить їсти і пити, приятель митників і фарисеїв» (Мт., 11:19). Як же нам ставитися до цього? І як у такому випадку робити нам? Але тут не слід забувати головного – одна справа просто їсти й пити, задовольняючи тілесні потреби, а інша, користуючись спільною трапезою, навчати людей мудрості, що й робив Христос.

    Пам’ятаючи повчання Мойсея про неслухняного сина: «Коли хто має неслухняного й непокірного сина… то батько та мати приведуть його до старших міста і скажуть: «Оцей наш син неслухняний та непокірний – він не слухає голосу нашого, ласун та п’яниця». І всі люди міста закидають його камінням і він помре» (Повт., 21:18-21), учні Іоанна запитали в Нього, як же так, ми і фарисеї постимося часто, а учні Твої не постять? На що Христос відповів їм: «Чи можуть сини урочистості весільної сумувати, поки з ними жених? Але прийдуть дні, коли візьмуть жениха від них, тоді будуть (і вони) постити» (Мт., 9:15). Ще він розповів їм притчу про те, що ніхто не пришиває нової латки до старої одежі, бо вона буде на ній недоречною та ще й відірветься, побільшивши дірку, і ніхто не наливає молодого вина в старі бурдюки, бо й вино зіпсується, і бурдюки прорвуться. Цією притчею Господь дав їм розуміння того, що нове вчення, яке Він приніс із Собою на землю, слід давати людям підготовленим, як і вино молоде слід заливати в нові, підготовлені посудини. Більше того, Христос як головну запоруку спільності з Ним християн у Царстві Небесному також вважає спільну трапезу, кажучи: «І Я заповідаю вам Царство… щоб ви їли й пили за столом у Царстві Моїм» (Лк., 22:29-30).

    Згадаймо, що Христос, по Своєму воскресінні увійшовши в дім на зібрання Своїх учнів, щоб ті впізнали Його і визнали як воскреслого, а не як духа, попросив у них чогось їстівного. Вони подали Йому печеної риби. Він узяв і їв перед ними.

    Тому виноградне і вино, і хліб за Ісусом Христом повинні були набути великого містичного значення, поєднуючи землю з небом, тілесне з духовним, таким чином творячи єдність людини з Отцем Небесним. Коли всі дванадцять апостолів зібралися пізнього вечора на спільну трапезу, Він дав їм пізнання Тайни через причастя хлібом і вином, перетворивши їх духом у чаші на Тіло Своє і Кров Свою. Подаючи їм чашу, Він сказав: «Хто їсть Моє тіло і п’є кров Мою, той має вічне життя, і Я воскрешу його останнього дня. Бо тіло Моє істинно є їжа, а кров Моя – істинно є пиття». І більше того: «Хто їсть тіло Моє і п’є кров Мою, той перебуває в Мені, а Я в Ньому» (Ін., 6:54:56). Ось вона – найвища таїна буття життя людини! Всім зрозуміло, що душа вічна, а, отже, і місце її на небесах, а не в землі, де лиш прах перебуває. Але в той же час ми знаємо зі Святого Письма, що в Отця Небесного є різні обителі. Позаяк ми християни, то нам належить повернутися в обитель, де перебуває Ісус Христос із праведниками, тобто бути у вічному єднанні з нашим Господом. Він віддав Своє тіло на розп’яття і кров Свою пролив, і цим указав нам шлях до спасіння, тому й ми повинні щодня співрозпинатися з Христом, щоб мати частку з Ним у Царстві Небесному. Адже і апостол Павло сказав, що: «Плоть і кров не можуть вспадкувати Царство Небесне, і тління не вспадкує нетління. Ось кажу вам таємницю: не всі ми помремо, та всі перемінимось» (1 Кор., 15:50-51).

    Отже, як потверджає й апостол, всі ми перемінимося, бо кожному вготована тілесна смерть, а щоб не померти й духом, тобто опинитися у вічному мороці пекла, ми повинні сполучатися з Христом. Адже Своїм розп’яттям Він дав нам цю можливість – з тління одягнутися в нетління, а із смертного одягнутися в безсмертя.

    А не помруть ті з нас, хто, маючи непохитну віру, отримує єднання з Господом споживанням часточки Тіла і Крові Його в причасті, тобто братерське єднання між собою і Христом, і саме в причасті це єднання й відбувається найповніше. Звідси випливає і єдиноправильність Таїнства причастя Тіла і Крові Христових, яке наша Церква зберігає незмінно протягом двох тисяч літ так, як заповідав Сам Христос на Тайній вечері апостолам. Перед цим Ісус сказав: «Батьки ваші їли манну в пустелі і померли» (Ін., 6:49), вказуючи їм на тимчасовість матеріального, бо вічність не є «їжа і пиття», бо тіло, яке приймає їжу, переходить у землю і стає її часткою, а душа повертається до Бога. Але ж душа не може насичуватися їжею і питтям, як то було манною в пустелі, бо вона збагачується духовними дарами і саме вони й визначають її подальшу долю в потойбічному житті, так само вони визначать і її участь, коли настане загальне воскресіння. То як же поєднати піст тілесний і піст духовний, щоб досягнути вдосконалення і в цьому сполученні отримати життя вічне? Адже сказав Господь: «Будьте досконалі, як Отець ваш небесний» (Мт., 5:48).

    Отже, входячи у Великий піст, ми повинні поставитися до нього, як до періоду найбільшого наближення до Христа Ісуса, виявляючи віру і волю християнського життя в усьому: поведінці – уникаючи негідних вчинків, лихослів’я, неправдомовства, проявів злості і зла, і всього недоброго, що сквернить людину духовну, адже сказав Господь: «Ніщо  з того, що входить у людину ззовні, не може осквернити її, але що виходить з неї, те оскверняє людину» (Мк., 7:15), а також і в їжі та питті, як встановила нам свята Церква, аби ми здобували духовне піднесення. Тому підготуватися гідно до святого причастя є священним обов’язком кожного християнина: «Бо хто їсть і п’є недостойно, той їсть і п’є осудження собі, не роздумуючи про Тіло Господнє. Через це багато між вами немічних, хворих і чимало вмирає» (1 Кор., 11:29-30). Чи можемо ми вважати цей вислів апостола Павла як пряме визначення того, що, причащаючись,  ми стаємо одним тілом, коли одного Тіла і однієї Крові причащаємося? Звичайно, якщо ми причащаємося з вірою, адже й апостол Іоанн сказав: «І ця перемога, що перемогла світ – віра наша» (1 Ін., 5:4). А перемагає той, хто вірує, що Ісус є Сином Божим, і все, що Він заповів, є істиною. Тож беззаперечною істиною є і причастя святих дарів Божих – Тіла і Крові Господньої. Як є істиною й те, що Бог дав нам життя вічне і це життя в Синові Його. Отже, ця віра нехай переможе наше маловірство в час Великого посту причастям Тіла і Крові Христових.

    Отже, ми повинні знати і вірити в те, що в дійстві святої євхаристії під час літургійного Богослужіння (і тільки!) Дух Святий сходить у чашу з виноградним вином і хлібом (проскурою) під дією якого відбувається перетворення їх на Тіло і Кров Христові, споживаючи які, ми приймаємо в себе Самого Ісуса Христа, а отже, і єднаємося з Ним.

    Кожному з нас милосердним Спасителем  дано час одуматися, розкаятися і виправити своє життя, щоб гідно постати перед Господом на суді. Тому слід кожному зрозуміти значення посту як у духовному, так і в тілесному житті, бо він гамує нашу грішну плоть, звільняє з-під її тягара душу, очищає її, підготовляючи як нову і чисту посудину для прийняття благодаті Божої. «Чи ви не знаєте, що ви храм Божий і Дух Божий живе у вас? – запитує апостол Павло і додає: – Якщо хто зруйнує храм Божий, того покарає Бог, тому що храм Божий святий, а цей храм ви» (1 Кор., 3:16-17), бо кожен із нас викуплений ціною крові Сина Божого. Він є Джерелом життя і блаженства, і через Таїнство причастя Він хоче дати нам Своє життя, Свою благодать, Свій мир і зробити нас вічно живими. Так ідімо Йому назустріч! Він дав нам світло, просвітив шлях у темряві, шлях до Бога. Станемо ж під промені живодайного світла, приймемо в себе животворчу силу і духовно відродимося. А Великий піст є найкращою нагодою для цього.

    «Нехай Бог миру буде з усіма вами. Амінь» (Рим., 15:33).

    Архієпископ Харківський і Полтавський +АФАНАСІЙ (Володимир Шкурупій)

     

  • І знову прийде у славі…

    І знову прийде у славі…

    Сьогодні моє слово про Страшний Суд, про який Господь наш Ісус Христос попередив нас: «Прийде Син Людський у славі Отця Свого з ангелами Своїми і тоді віддасть кожному по ділах його» (Мт., 16:27).

    А що ж ми з вами – чи прислуховуємося кожної миті свого життя на землі до цих визначальних слів Господа, чи задумуємося над тим, що вони означають для кожного з нас незалежно від того, хто ми і яке місце в суспільстві займаємо: високого звання чи самого найнижчого? Чи задумуємося над словами із Символу віри про Ісуса Христа, який читаємо кожного вечора і кожного ранку, і який є основою нашої православної віри, в котрому говориться про Господа, що Він: «Знову прийде у славі судити живих і мертвих»? Адже ми повторюємо ці слова постійно, бо є віруючими, ми щиро віруємо, що Ісус Христос, як Суддя праведний, прийде судити людей, котрі оживуть – хто в життя вічне, а хто на вічне осудження. І знову виникає запитання – хто нині боїться Страшного Суду Христового? Чи є в наших душах трепетний страх Божий? Ні, не через те, що Господь покарає за непослух і погані вчинки, а що з ними постанемо перед очима Всевишнього і сором палитиме і наш зір, і нашу нещасну душу, геть чисто всю в незгойних ранах нерозкаяння за життя на землі. Цей суд совісті і буде нам найстрашнішою карою. Ми повинні повсякчас пам’ятати про Страшний Суд не тому, щоб під страхом покарання ходити до церкви на сповідь, бо каяття через спонуку страхом не є щирим і мало важить в очах Господніх, а щоб, тримаючи його перед зором своєї пам’яті як щось реальне і невідворотне, завжди ставили себе на суд – суд власної совісті по науці Христовій. І чим суворішим буде наш суд над самими собою, тим краще ми підготуємося до майбутнього Страшного Суду. «Не спімо, як інші, а пильнуймо та будьмо тверезі!» (1 Сол., 5:6), – закликає нас апостол Павло.

    Але чи готові ми зустріти Суддю і дати відповідь на Страшному Суді Господньому за всі свої діла? Ні! Кожен із нас міркує собі по земному, що зуміє відбалакатися, відпроситися від покарання, оправдовуючись всілякими причинами, які начебто спонукали нас до тих чи інших злих діянь, перевести вину на іншого. Але то будуть марні потуги на оправдання, бо коли: «День Господній приходить суворий, і лютість, і полум’я гніву, щоб землю зробити спустошеною, а грішних її повигублювати», – свідчить старозавітний пророк Ісая (Іс., 10-13), тоді наступить страшна година – зорі небесні і сузір’я не дадуть свого світла, а сонце затьмиться, коли буде сходити, і місяць вже не сяятиме. Так свідчить той же Ісая далі в своєму пророцтві. А в Об’явленні апостол Іоанн Богослов свідчить: «І кинув ангел серп свій на землю, і обрізав виноград на землі, і кинув у велике чавило гніву Божого. І потоптано ягоди у чавилі поза містом, і потекла кров із чавила аж до кінських вуздечок» (Об.,14:19-20).

    Страшна і жахлива доля неслухняного роду людського! А скільки скептиків, що не вірять пророцтвам Біблії, кажучи: «То все вигадки». Але і в Євангелії від Матвія ми читаємо про останню годину цього суєтного і гріховного світу людського, коли Господь на запитання учнів Своїх відказав їм таке: «Істинно кажу вам: не залишиться тут каменя на камені, все буде зруйноване» (Мт., 24:2). Господь говорив про долю єрусалимського храму, але ці слова слід розуміти і як попередження всьому людству. Адже говорив Господь неодноразово: «Хто має вуха, нехай слухає…», тобто розуміє глибинний смисл усіх висловлювань Його. А в Євангелії ми знаходимо раз за разом підтвердження пророцтв Старого Заповіту про другий прихід Сина Людського вже від Нього Самого: «Бо в ті дні буде така скорбота, якої ще не було від початку Божого творіння, аж донині, і більше ніколи не буде… Ви ж стережіться! Ось Я сказав вам усе наперед. Але в ті дні, після тієї скорботи, сонце затьмиться і місяць не дасть світла свого. І зорі спадуть з неба, і сили небесні похитнуться. І тоді побачать Сина Людського, що йде по хмарах з великою силою і славою» (Мк., 13:19, 23, 24-26). І підкреслює ці Свої слова: «Небо і земля проминуть, але слова Мої не проминуть!» (Мк., 13:31). І якщо ми з вами християни, то повинні вірити кожному слову Господа нашого, бо інакше ми тоді не віруючі, а якісь захожани до храму Божого, що відвідують дім Божий лише для того, щоб поставити свічку, наче б виконати обов’язковий ритуал, що більше схоже на язичництво, а не православ’я.

    Але ж сказано: «Про день той і про годину не знає ніхто: ні ангели на небі, ні Син, а тільки Отець. Глядіть, пильнуйте і моліться, бо не знаєте, коли час той настане» (Мр., 13:32-33). «Моліться» попереджає нас Господь, бо якщо недостатньо в нас виявиться при останній годині добрих справ, то оправдані будемо вірою і молитвою, адже й у ранковій молитві до Ісуса Христа просимо: «Віру цю, Боже мій, замість діл зарахуй мені, бо не знайдеш вчинків, заради яких Ти виправдав би мене. Але тієї віри моєї нехай вистачить замість діл моїх, вона нехай відповідає за мене, і нехай виправдає мене, нехай зробить учасником вічної твоєї слави» (з Молитовника). Ось яке велике і доленосне значення має наша віра і наша молитва у справі спасіння в життя вічне! Настільки велике, що може бути достатньою, аби навіть оправдати набуті по життю гріхи, котрі ми не встигнемо відпрацювати добрими вчинками та каяттям. «Моліться завжди всякою молитвою і благанням у дусі і пильнуйте для того з всякою витривалістю і молитвою» (Еф., 6:18).

    І ось тут кожен з нас повинен знати і пам’ятати історію стародавнього світу і те, що сталося тоді з людством. А сталося ось що. Стали люди розмножуватися по всій землі, в них народжувалися вродливі доньки, які сподобались синам Божим і вони брали їх собі за дружин, і вони їм народжували дітей. Людство розмножувалося, але не йшло шляхом праведного життя, а навпаки – їло, пило, веселилось, скрізь запанувало насильство, підступність, зрада, братовбивство, зневіра, тобто пішло велике розбещення на землі. Ось як би й за нинішніх часів, коли панує нечуване зло, яким просякнуте все і скрізь – озлоблення опанувало чи не кожну душу, а батько зла хто? Диявол! В останні десятиліття майже все, що людина створює своїм розумом і руками, виявляється в тій чи іншій мірі для неї шкідливим, часто таким, що ставить людство на межу життя і смерті. Як пишеться в Біблії: «І пожалкував був Господь, що людину створив на землі» (Бут., 6:6). Ось до чого дійшла людина в своїй сваволі! «І промовив Господь: «Зітру Я людину, яку створив, з поверхні землі – від людини аж до скотини, аж до плазунів, і аж до птаства небесного» (Бут., 6:7).

    Люди не знали, що чекає їх, як не знаємо і ми, нинішні, тому й не прислуховувались до повчань, порушували заповіти Отця свого Небесного, як сказано: «Кожен, хто переступає вчення Христове і не перебуває в Ньому, не має Бога» (11 Ін.).

    Але ж Отець Небесний милостивий і люблячий, Йому шкода повністю знищувати Своє створіння. І тому Він чинить мудро – і вигублює все скверне й нечестиве, і зберігає життя на землі: обирає серед роду людського найправеднішого чоловіка, який породив і виховав такою ж і свою родину – Ноя, давши людству шанс на спасіння. Бог вказує Ною, якого розміру тому слід зробити ковчега, і якого саме, щоб він врятував свою родину і тварин та птахів, необхідних для подальшого існування людства. «А Я наведу потоп, воду на землю, щоб з-під неба винищити кожне тіло, в якому дух життя. Помре все, що на землі!» (Бут., 6:17), – пояснює Господь Ною, що Він хоче вчинити з людством і для чого тому треба приготувати ковчега.

    Дехто скаже – що ж, мовляв, у Нього за милосердя таке, що винищує творіння Своє? Але такі слова виникають у головах людей лукавих, бо причина всьому – ми самі, причина в нашому житті земному, бо про життя небесне ми забули і з кожним днем, як ошалілі, несемося до вічної загибелі, про яку не хочемо навіть нагадувати собі, а, тим паче, уявляти. Ми женемося за втіхами тут, на землі, не задумуючись про те, що таким чином позбавляємо себе їх на небесах, тобто на віки. «Тішся, юначе, своїм молодецтвом, а серце твоє нехай буде веселе за днів молодощів твоїх! І ходи ти дорогами серця свого і видінням очей своїх, але знай, що за все це провадить Бог тебе до суду!» (Екл., 11:9). Пам’ятаєте: «Бог не дивиться на особу» (Дії, 10:34)? І ще: «Бога бійся й чини Його заповіді, бо належить це кожній людині. Бо Бог приведе кожну справу на суд і все потаємне – чи добре воно, чи лихе» (Екл., 12:13-14). То чи похилого ти віку, чи зовсім ще молодий, а однак Бог спитає за одним законом – Заповітом Своїм. Людина ж, маючи певну волю від Творця, віддаляється від Нього, похваляється своїм розумом, вважаючи, що може досягти всього самостійно без помочі Божої, намагається задовольняти свої пристрасті, а вони, коли потурати їм, затягують у вир аж до самого дна. А з дна дуже тяжко підніматися, адже голод духовний повністю виснажує сили такої людини. Чи може знесилена людина подолати не те що гору, а хоча б узвишшя? Коли б хоч трішки турбувалися про вічне, від якого нам нікуди не дітись, адже так влаштований Всесвіт, то жили б із користю для душі, готуючи себе до життя майбутнього.

    Отже, готуймося на суд, на суд страшний і праведний, на суд остаточний, після якого наступить вічне блаженство або вічна мука, бо: «Так буде і при кінці світу: вийдуть ангели та відділять злих з-поміж праведних. І вкинуть їх у піч вогненну: там буде плач і скрегіт зубів» (Мт., 13:49-50). Тому ми повинні бути готовими до тієї години, коли прийде Господар і запитає кожного з нас, як ми використали найбільший дар, якого Він дав кожному – життя на землі у випробування. Тобто, як ми пройшли земне випробування життям – гідно, чи негідно, заслуговуємо Царства Божого чи царства вічної темряви й тортур. Адже Господь застерігає нас притчею, яку ми читаємо в Євангелії: «Коли ж раб той скаже в серці своєму: «Не скоро господар мій прийде» і почне бити слуг та служниць, їсти і пити та напиватися, то господар раба того прийде того дня, коли він не сподівається, і години, якої він не знає, і розітне його, і визначить йому долю з невірними» (Лк., 12:45-46).

    Другий прихід Господа Ісуса Христа на землю буде в славі, але страшний для людей, бо не знатиме жоден із нас, що йому буде визначено Всевишнім, а тільки останньої миті, коли: «Небеса з великим шумом перейдуть, а стихії, розпалившись, зруйнуються, земля і всі діла на ній згорять» (2 Петра, 3:10). Він тоді: «Сяде на престолі слави Своєї, і зберуться перед Ним усі народи, і Він відокремить одних від других, як пастир відокремлює овець від козлів, і поставить овець праворуч Себе, а козлів – ліворуч» (Мт., 25:31-33). І скаже Він до овець: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, приготовлене вам від заснування світу» (Мт., 25:34). Хто ж матиме таку нагороду від Бога і за які заслуги? Знову знаходимо дуже важливе повчальне пояснення від Самого Господа: «Бо Я голодував і ви нагодували Мене, знемагав від спраги і ви напоїли Мене, чужинцем був і ви прийняли Мене, був нагим і ви зодягли Мене, був Хворим і ви піклувалися Мною, у в’язниці був і ви відвідали Мене» (Мт., 25:35-36). І як на запитання праведників, які здивуються таким Його словам тієї останньої години світу, бо ж ніхто з них нічого із сказаного не робив, так і нам нинішнім, відповідає Господь: «Так, як ви зробили це одному з братів Моїх менших, те зробили Мені!» (Мт., 25:40). А братами Він називає тих, які освячуються Ним, тобто приймають хрещення в Ісусі Христі, тому Він і називає охрещених братами, адже говорить: «Ось Я і діти, яких дав Мені Бог!» (Євр., 2:13).

    Покладаючись на свідчення апостола Павла, ми сміливо можемо вважати, що коли ми складаємося з тіла й крові, а Він теж прийняв тіло і кров, аби зріднитися з нами і, таким чином, Своєю смертю на хресті позбавити сили того, хто має владу смерті, тобто диявола, а з дня хрещеннями ми об’єднані Духом Святим в Єдиному і всі ми перебуваємо в нероздільній єдності, то ми і є Його братами меншими. Він і кров Свою пролив заради нашого спасіння, щоб визволити менших братів, тих, котрі страхом смерті трималися в полоні пекла, і дати надію воскресіння в життя вічне. Сказав Господь: «Я співслужитель тобі і братам твоїм, котрі мають свідчення Ісусове. Богу поклонись!» (Об., 19:10).

    Отже, все наше життя є підготовкою в Христовій вірі до Страшного Суду, до якого світ готує Сам Ісус Христос. Він сказав: «Нині суд світові цьому, нині князь світу цього буде вигнаний геть. І коли Я буду піднесений від землі, приверну всіх до Себе» (Ін., 12:31-32).

    Ось тоді Він скаже тим, хто опиниться ліворуч від Нього: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, приготовлений дияволу і ангелам його, бо я голодував і ви не нагодували Мене, знемагав від спраги, і ви не напоїли Мене, був чужинцем і ви не прийняли Мене, був нагим і ви не одягли Мене, був хворим і у в’язниці і ви не відвідали Мене» (Мт., 25:41-43). Але ж і ці не мали можливості прислужитися Господу у важку для Нього годину, за що ж їх карати! Та й тут Господь спрямовує зір кожного на ближнього свого, кажучи: «Тому, що ви не зробили цього одному з цих менших, то не зробили Мені!» (Мт., 25:45).

    Отже, подвиг наш в очах Господніх полягає не в тому, щоб ми лише словами славили Його, а в ділах наших, першим серед яких є любов до ближнього і допомога йому у важких обставинах його життя. Догоджаючи ближньому, ми догоджаємо Самому Господу. Даючи милостиню нужденному, ми даємо її Христу. В цьому полягає суть віри християнської – в любові, як найбільшій і найціннішій рисі характеру в поведінці християнина. Нею Господь вивіряє наші серця і душі, на що вони здатні, бо любов усьому основа. Як не може без основи бути намальованою картина, так і без любові не збудовується й духовна людина, так і не зітчеться одяг душі, в якому вона постане перед Господом.

    Коли ми з допомогою Божою очистимо свої серця від пристрастей, тоді ми матимемо істинну любов до Бога і ближнього. Вибір сторони (правої чи лівої) за нами – одуматися, розкаятися, виправитися, запастися за той термін життя, який відведений Творцем, єлеєм милосердя і різноманітних добрих справ, докласти зусиль, аби виховати в собі незлобливість, любов і милостивість, терпіння і смирення, покірливість і утримання, щоб принести їх на суд Божий. Ці доброчесності в цьому житі дадуть нам прихильність і благословення Отця Небесного, а в житті майбутньому поставлять нас по правий бік біля Господа. «Віднині блаженні мертві, які вмирають у Господі, – говорить Дух, – вони відпочинуть від трудів своїх, бо діла їхні йдуть услід за ними» (Об., 14:13).

    Господь прийде – сьогодні, завтра, через місяць чи рік, але Він прийде на Свій останній Суд, і хто помре грішником без розкаяння, того спіткає велика горе в потойбіччі, бо буде там плакати і ридати, але буде пізно, адже покаяння і прощення дане за земного життя, а в потойбіччі чекає лише суд за нього. Та коли настане час суду Божого не знає ніхто, один лиш Отець Небесний. Тому то: «Неправедний нехай ще чинить неправду, нечистий нехай ще оскверняється; праведний же нехай ще творить правду, і святий нехай ще освячується! Ось прийду скоро, і відплата Моя зі Мною, щоб віддати кожному згідно вчинків його» (Об., 22:11-12). Амінь.

    Архієпископ Харківський і Полтавський +АФАНАСІЙ (Володимир Шкурупій)

     

  • Архієрейське богослужіння в Неділю про блудного сина

    Архієрейське богослужіння в Неділю про блудного сина

    «Ця притча про блудного сина має в собі глибинний зміст, бо в образі земної людини – батька – ми бачимо Самого Бога, а в образі блудного сина – нас із вами, яким Творець дав дар власної волі й заповідав бути святими, як святий Він, бо написано: «Я – Господь, Бог ваш, і ви освятитеся і будьте святі, бо святий Я, і не оскверняйте душ своїх», – АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський

    28 лютого 2021 року, в Неділю про блудного сина, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, очолив Божественну літургію з чином за примноження любові в Свято-Михайлівському кафедральному храмі м. Полтави. За літургією владиці співслужили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, протоієрей Олександр Горай, настоятель парафії, благочинний Полтавської області, та ієрей Іван Полежака, настоятель парафії ікони ПБ «Неопалима купина» м. Зміїв.

    «А ми думаємо, що сила, здоров’я, здібності, молодість, краса – це тільки наше й ми можемо жити за своєю волею. Але ж воно не наше! Його дав нам Сам Господь, кожному в міру його! Від Бога все! І нічогоприндитися, що ми можемо щось робити по своїй волі. То вже – сваволя. Та сваволя, яка й блудного сина так захопила пристрастями, що 

    помутнів його розум і він відступився від свого батька, ледве не загубив свою душу, ледве не втратив свого життя. Бо де сваволя, там і гординя, а разом ці два взаємопов’язані пороки – страшна річ для людини, згубна, – зазначив у своїй проповіді архієпископ Афанасій. – І в той же час як тяжко нудиться така душа у в’язниці тіла, скута ланцюгами ордовитого розуму, яку порожнечу і самітність вона терпить, які тортури зносить! Адже, на відміну від тілесного розуму, душа знає і бачить, яким благом для людини є щира віра, палка молитва й відвідування храму Божого, де вона отримує таку невимовну небесну благодать. Але знову ж таки на перешкоді стає гордовитий розум, якого без наполегливої духовної боротьби не перемогти, а, отже, й не повернутися до свого Отця. І все ж, блудний сину, в які б далекі краї пристрасного світу ти не зайшов і скільки б добра Отця твого Небесного ти не розтратив, повернися до Нього – Він милосердний і милостивий, Він повсякчасно виглядає тебе з доріг твого блукання і радо розкриє тобі Свої батьківські обійми. В Ньому спасіння, а в дальніх краях пристрастей вічна смерть».

    За богослужінням архієпископ Афанасій висвятив послушника парафії ікони ПБ «Неопалима купина» (м. Зміїв) Харківського благочиння Андрія Бобова в сан диякона.

    Завершилося богослужіння уставним многоліттям та молитвою за Україну.

    Після літургії архієпископ Афанасій, на прохання вірян, звершив молебень за здоров’я.

  • Слово про блудного сина

    Слово про блудного сина

    Христос посеред нас!

    «Встану, піду до батька мого» (Лк., 15:18).

    Сьогоднішнє моє слово про блудного сина, за якого Ісус Христос розповів притчу, а ми з неї повинні взяти повчання, бо в ній, як у дзеркалі, ми бачимо відображення свого життя. Небагатьма словами серцезнавець Господь в особі однієї людини показав, якою обманливою є насолода від гріха і якої шкоди душі та тілу завдає марновірне віддалення від життя з Богом, і яким спасінням є повернення під дією благодаті Божої знову до Бога, до життя благочестивого.

    «Блаженні непорочні в дорозі, що ходять Законом Господнім! – співаємо ми в 118 (119) псалмі. – Блаженні… хто шукає Його всім серцем».

    Щасливі такі люди. Але чи є вони серед нас? Чи не схожий кожен із нас на того блудного сина, який, ще не встигнувши змужніти і стати дорослим, уже зажадав від життя утіхи і вдоволень, не затративши хоч якоїсь праці, заплутався на своєму ще такому юному життєвому шляху?

    Звичайно, коли оглянутися навколо себе, то побачиш стільки солодких принад цього світу, що голова йде обертом і не кожному під силу втриматися від того, аби хоча б покуштувати. Але ж ми знаємо, що солодке – не гірке, один раз лизнувши, вже важко утриматися від настирного бажання насититися досхочу. Ось і молодший син одного чоловіка, підрісши, зажадав від нього своєї частки від статків, які той надбав багаторічною працею.

    Він сказав батькові: «Отче, дай мені частку майна, яка належить мені!» (Лк., 15:12), бо був далекий від Отця небесного, а, отже, і від батька земного. Адже коли б він мав віру Божу в своєму серці, то спершу б звернувся до Господа зі щирим проханням: «Дай мені розуміти дорогу наказів Твоїх», бо: «Руки Твої створили мене й збудували мене – подай мені розуму» (Пс., 118:27, 73).

    Господь зглянувся б на його прохання і дав би розуміння того, що корисне для душі, а що завдасть шкоди і стане на заваді як спасіння духовного для життя вічного, так і великих втрат матеріальних у житті світському, дав би дар розпізнавання корисного і шкідливого. Сказав же Господь людським синам: «Не будь поміж тими, що жлуктять вино, поміж тими, що м’ясо собі пожирають, бо п’яниця й жерун збідніють, а сонливий одягне лахміття» (Пр., 23:20-21).

    Тож якби він вірував і прислухався до голосу Господнього, а відтак і до голосу свого батька, тоді б він не засмутив його вимогою поділу спадщини, а вчинив би, як старший брат, котрий залишив свою частку в батька, якого любив чистим серцем, слухався його в усьому і навіть не міг помислити віддалитися від нього, як молодший.

    Звичайно, батько дуже засмутився і мав велику скорботу, бо як людина, яка вже мала життєвий досвід і мудрість, розумів, що юний його син навряд чи зуміє втримати свою частку спадщини. Так воно й сталося. Забравши свою частку добра, молодший син за кілька днів повіявся з нею в світ далеко від батьківського дому.

    Отримавши, нарешті, волю в своїй поведінці, він вдався в чужій стороні до життя розпутного, якого прагнув, ще коли перебував у родині: пив, гуляв, веселився з блудницями, як кажуть – смачно їв і солодко спав, доки розтринькав усе своє добро. Але ж повчав мудрий цар Соломон: «Не дивись на вино, як воно рум’яніє, як виблискує в келиху й рівненько ллється – кінець його буде кусати, як гад, і вжалить, немов та гадюка, пантруватимуть очі твої на чужі жінки і серце твоє говоритиме дурощі…» (Пр., 23:31-33). Та не прислухався до голосу мудрого Соломона нерозумний молодик.

    І ось саме в цей час приходить до нього розплата за зневагу до заповітів Отця Небесного – розпутне життя, яке вів, за зневагу до спадку свого батька, набутого його важким трудом – в тій стороні через неврожай настав великий голод і він став бідувати. Але ж сказано було: «Хто кляне свого батька та матір свою, погасне світильник йому серед темряви! Спадок спочатку скоро набутий – не буде кінець його поблагословлений!» (Пр., 20:20-21). І Апостол Матвій передає слова Господа: «Бо Бог заповідав: «Шануй батька і матір» (Мт., 15:4). І в Старому Заповіті говориться: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі» (Вих., 20:12).

    А він знехтував батьковим трудом, розвіяв плоди його праці і поту солоного по вітру у втіхах тілесних і тому кара Божа за це неминуча: «Так говорить Господь: «А ви, що Господа кидаєте… то вас відрахую Я для меча й на коліна впадете ви всі на заріз, бо кликав Я вас, та ви відповіді не дали, говорив був, але ви не чули й робили лихе в Моїх очах, і чого не хотів, вибирали собі!» Тому Господь Бог каже так: «Ось будуть раби Мої їсти, а ви будете голодувати, ось будуть раби Мої пити, а ви будете спраглі, ось будуть раби Мої радіти, а ви посоромлені будете… і Господь Бог тебе вб’є» (Іс., 65:11-13, 15).

    Нещастя накликав непокірний син на свою нерозумну голову, бо що і хто може спинити самого Господа у Його гніві? Але й тут блудний син ще не повністю схаменувся. Він злякався лише голодування і голодної смерті, коли побачив, що ніхто задарма не дає навіть черствої шкориночки хліба. І тоді душа його вперше затремтіла: «Що робити?!» – заволав він у своїй душі. На які засоби жити, адже кому без грошей він тепер потрібний – пиякам та блудницям? Ні! Багаті також водяться лише з рівними собі. Але ж і помирати голодною смертю йому теж не хотілося, бо ж іще молодий і повний молодечої снаги!

    І від безвиході він найнявся до одного багатого чоловіка на роботу. А той послав його пасти свині. Зрадів він, думаючи: «Тепер з голоду я не помру!» Та яким був пайок робітникові голодного року! Так і тут – молодому й здоровому чоловіку не вистачало тієї жмені страви, яку виділяв йому на харчування господар свинячого стада, і тоді він став їсти ріжки, котрими годували свиней, радіючи з того, що хоч цим наповнює свій порожній шлунок. Це помітили інші доглядачі за свинями й обурилися, заборонили йому відбирати у свиней харчі, адже їх треба було відгодовувати для доходу. Облаяний і побитий, він гірко заплакав і подумав, врешті прийшовши до тями й усвідомивши все те, що накоїв: «Що ж я наробив? Скільки наймитів у батька мого мають хліба надміру, а я тут з голоду гину» (Лк., 15:17).

    Аж ось, коли до нього прийшло розуміння своєї неправоти – адже не сподобався йому порядок, який панував у домі й завдяки якому був і достаток, і радість життя. Та не вмів він шанувати того, що вже мав, але чого не надбав своїм трудом. Хіба мало нині таких серед нашої молоді? Але що отримав? Йому відмовили навіть у їжі, якою годували свиней! Чи не схожі на цього блудного сина нинішні гультіпаки, наркомани, п’яниці, нероби, крадії? Хіба не про них ця притча? Та чи всі вони, врешті, опам’ятовуються, визнають свою помилку, кажучи: «Встану, піду до батька мого і скажу: отче, я згрішив проти неба і перед тобою, і вже недостойний називатися сином твоїм. Прийми ж мене, як одного з наймитів твоїх!» (Лк., 15:18-19). О, яке це щастя, що син отямився вчасно, коли ще, як говорить апостол Павло: «Триває те «нині», щоб хтось із вас не став жорстоким через підступність гріха» (3:13)!

    От і виходить, що наші гріхи – деспоти для нас, саме вони приводять нашу свідомість до гордині, а наші серця до черствості, за якою стає можливим і гнів, і самодурство, і ненависть, і жорстокість, і лихослів’я, які поступово втягують нас у непроглядну темінь диявольського світу, вибратися з якого можна лише доклавши неймовірних зусиль – духовних і тілесних. Таких зусиль доклав і блудний син. Він таки пішов до свого батька. Давайте згадаємо, як батько, відпустивши сина, весь час перепитував за нього, а зачувши, що в тому краї настав голод, все виходив за свій маєток і дивився, чи не з’явиться на горизонті його син, бо батькове серце, любляче й милостиве, вже давно його простило і вболівало за його долю. Батько плакав і душа його знемагала в очікуванні, а очі вдивлялися в далину – чи не з’явиться син.

    І, врешті, дочекався! Одного дня побачив, що йде його син, обірваний, виснажений і голодний. Кинувся йому назустріч, обійняв і на радощах заплакав. Ще не встиг син покаятися перед ним, а він уже розпорядився своїм рабам: «Принесіть кращий одяг і одягніть його, і дайте перстень на руку його, і взуття на ноги, і приведіть відгодоване теля, і заколіть: будемо їсти і веселитись, бо цей син мій був мертвий і ожив, пропав і знайшовся» (Лк., 15:22-24). Цим він висловив і свою любов до нього, і показав, що він займає почесне місце в домі, і що він знову приймає його, як сина. Більше того – на радощах він запрошує всіх наближених до застілля, щоб таким чином відзначити повернення сина. Немає меж батьківської любові!

    Ця притча про блудного сина має в собі глибинний зміст, бо в образі земної людини – батька – ми бачимо Самого Бога, а в образі блудного сина – нас із вами, яким Творець дав дар власної волі і заповідав бути святими, як святий Він, бо написано: «Я – Господь, Бог ваш, і ви освятитеся і будьте святі, бо святий Я, і не оскверняйте душ своїх» (Лев., 11:44) і Апостол Петро передає слова Господа: «Будьте святі, бо Я Святий!» (1 Пет., 1:17). Тож і належить нам намагатися наслідувати Його, Отця Небесного, у святості своїх мислей, почуттів і справ, що ми їх робимо повсякчас, бо таке буття наше на землі, і як любить нас безмежно Отець, так і ми повинні любити Його, Джерело життя і блаженства, а любов – це завжди відданість і вірність. В іншому ж випадку ми стаємо грішниками, стаємо рабами своїх пристрастей, які роз’їдають нашу душу, вводять її в пекло. Бо блаженство лише в Богові і від Бога, а поза Богом блаженства немає, поза Богом темінь непроглядна царства пристрастей. То як же ми можемо не любити Того, Хто створив нас, Хто дав нам: «Життя і дихання, і все» (Дії, 17:25). І в Книзі Буття записано: «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її – і стала людина живою душею» (Бут., 2:7).

    А ми думаємо, що сила, здоров’я, здібності, молодість, краса – це тільки наше і ми можемо жити за своєю волею. Але ж воно не наше! Його дав нам Сам Господь, кожному в міру його! Від Бога все! І нічого приндитися, що ми можемо щось робити по своїй волі. То вже – сваволя. Та сваволя, яка й блудного сина так захопила пристрастями, що помутнів його розум і він відступився від свого батька, ледве не загубив свою душу, ледве не втратив свого життя. Бо де сваволя, там і гординя, а разом ці два взаємопов’язані пороки – страшна річ для людини, згубна.

    Але ж ми тіло, порох, тобто земля, і без Бога не можемо мати душі, бо будь-яка душа від Бога, вона тягнеться до Нього, прагне Його, а без душі ми отой порох, якому ніколи не бачити неба, пристановище якому вічне пекло. Адже в людини, для якої немає Бога, душа не знає Його і не прагне до Нього.

    І в той же час як тяжко нудиться така душа у в’язниці тіла, скута ланцюгами гордовитого розуму, яку порожнечу і самітність вона терпить, які тортури зносить! Адже, на відміну від тілесного розуму, душа знає і бачить, яким благом для людини є щира віра, палка молитва і відвідування храму Божого, де вона отримує таку невимовну небесну благодать. Але ж знов таки на перешкоді стає гордовитий розум, якого без наполегливої духовної боротьби не перемогти, а, отже, і не повернутися до свого Отця.

    І все ж, блудний сину, в які б далекі краї пристрасного світу ти не зайшов і скільки б добра Отця твого Небесного ти не розтратив, повернися до Нього – Він милосердний і милостивий, Він повсякчасно виглядає тебе з доріг твого блукання і радо розкриє тобі Свої батьківські обійми. В Ньому спасіння, а в дальніх краях пристрастей вічна смерть.

    Ми викуплені з гріхів ціною крові Сина Божого, «Бо так Бог полюбив світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін., 3:16), тому і наша вдячність повинна стати для нас мірою ставлення до Бога. Сказав Апостол Павло: «Прославляйте Бога в тілі своєму і в дусі своєму, бо вони Божі» (1 Кор., 6:20). Не треба соромитися чи боятися стати перед Богом через нечистоту свою, бо сказав Він: «Прийдіть до Мене всі знеможені і обтяжені, і Я заспокою вас! Візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і покірливий серцем, і знайдете спокій душам вашим. Бо ярмо Моє любе і тягар Мій легкий» (Мт., 11:28-30). То якщо ми через свою сваволю перестали виконувати Його навіть нескладні вимоги, які Господь нам дав, і стали відходити від Христа, слід негайно опам’ятатися й повернутися до свого Отця Небесного, адже тільки в Ньому знайдемо істинний спокій і втіху.

    Який милосердний Отець наш небесний! До церкви не ходимо, тільки їмо, впиваємося, спимо та веселимося, від телевізорів не відходимо, віддаючи електронному дияволові чи не увесь вільний від роботи час, в усьому шукаємо насолоди й утіх, а Він все терпить нас на землі Своїй в надії на наше отямлення, наше навернення до істини, посилає на нас дощ і сонячне проміння, аби життя наше не переривалося.

    Не варто забувати сказаного Господом Ісусом Христом:

    «…Бог так полюбив світ, що дав Свого єдинородного Сина, аби кожний, хто вірить у Нього, не загинув, але мав вічне життя» (Iн., 3:16). Та не слід зловживати досконалою любов’ю Бога Отця, всьому ж бо є межа. Щоб не було й нам, як жителям Содому й Гомори, коли: «Послав Господь на Содом і Гомору дощ із сірки й вогню від Господа з неба. І поруйнував ті міста, і всю околицю, і всіх мешканців міст і рослинність землі» (Бут., 19:24-25).

    Так само не варто думати, що ми вже так нагрішили, що немає нам ніякого прощення. Ні, який би негідний вчинок ми не сподіяли, що б не вчинили – навіть найтяжчий гріх, але повинні ніколи не забувати того, що милосердя Господа безмежне і Він всіх нас закликає в Свою отцівську любов Божу, всіх хоче спасти. Слід нам повернутися додому – мати Церква чекає на нас повсякчас, душа її болить за нами, безпутними синами й доньками, що заплуталися в суєті життєвій, вона хоче спрямувати нас на вірний шлях спасіння, адже: «Плоть і кров не можуть успадкувати Царство Небесне, і тління не успадкує нетління», а буде так: «Коли тлінне зодягнеться в нетління і смертне зодягнеться в безсмертя, тоді здійсниться слово написане: «Смерть поглинута перемогою!» (1 Кор., 15:50, 54).

    Та для цього треба нам пізнати благодать Божу, без якої ми бідні й нікчемні, і пам’ятати, що нас очікує духовна смерть, якщо ми подібно до блудного сина не звернемося до Бога всім серцем і не принесемо Йому покаяння в тому, що розтратили духовне багатство, яке Він дарував нам. Тож припадімо до ніг Спасителя зі словами: «Згрішили, Господи, перед Тобою і негідні називатися дітьми Твоїми, але Ти прийми нас, що каємося, спаси і помилуй». Амінь.

    Архієпископ Харківський і Полтавський АФАНАСІЙ (Володимир Шкурупій)

  • Гординя – найлютіший ворог

    Гординя – найлютіший ворог

    Суспільство наше хворе. І хворе дуже тяжко, що не видно й початку одужання. Ми все глибше занурюємося в життя пристрасне, замішане на опарі озлоблення й гордині. Хоча й озлоблення своїм початком завдячує саме гордині. А гординя є страшною душевною хворобою, яка дуже тяжко лікується. І немає більш мерзенного гріха за гординю перед Богом. Адже не дарма й святі отці називають її “насінням сатани”, яке не одразу розпізнається, але яке, прорісши й пустивши коріння, як ракова пухлина метастази, виліковується в рідкісних випадках і через тяжкі духовні, а то й тілесні муки.

    Саме гординя породжує самовпевненість у власній перевазі над всіма іншими й у відкиданні всього, що не є думкою чи дією даної людини. Вона є джерелом гніву, роздратування й озлоблення, жорстокості; вона є причиною відмови від допомоги Божої, хоча саме гордовита людина якраз і має найбільшу потребу в Богові, бо допомогти такій людині, коли її гординя перейде в крайню стадію, людям уже не під силу. Ніхто вже не може спасти гордовитого, окрім Бога. Особливо це стосується людей, що перебувають при владі і яким ніхто вчасно не підкаже про їх гріховний стан, який рано чи пізно призведе до тяжких наслідків їхнього життя. Оточуючі просто побояться це зробити, а якщо хто й насмілиться, то, напевне, окрім покарання, ніякого іншого наслідку його добра ініціатива не матиме.

    Гордовита людина знаходиться у владі занепалого ангела, який сам згрішив перед Богом тим, що через власну гординю пішов супроти Бога, підняв бунт і війну на небі проти Отця Небесного, аби не підкорятися Йому, а діяти на власний розсуд, тобто за своєю волею. Нині ж і люди на землі, піддавшись цій згубній пристрасті, поступово стають самолюбивими, владолюбними, жорстокими, заздрісними, гнівливими, зарозумілими, і заради задоволення своїх пристрастей, заради утвердження своєї зверхності принижують інших і цим наче піднімають меч проти самого Христа, наче кажуть Йому: “Не подобається мені Твій закон, а подобається, коли всі інші мені підкоряються, служать, бояться, бо я розумніший від них і непогрішний!” Людина вже не може зупинитися і стає супротивником Бога. А коли так, то й втрачає благодать Божу, адже самі себе таким чином виводять з-під закону Божого, втрачають Його захист. Гордовиті хоч і живуть у тілі, але душею вони вже мертві й уже за свого життя терплять пекельні муки: самітність, озлоблення, незрозумілу для них душевну тугу, яка часто вводить їх у відчай, а то й самогубство. Такі люди глибоко нещасні, але, на свою біду, вони переконані у своїй перевазі над іншими, бо їхній духовний зір осліплений гординею, як тілесні очі глаукомою.

    Гординя розвивається поступово, крок за кроком заволодіваючи душею людини, проникає в свідомість, у кожну клітину, стає начеб її другим “я”, невидимим тілом у тілі видимому. Поступово людина прагне все більше хвали за зроблені нею справи, нею оволодіває нетерпимість щодо зауважень, а тим паче обвинувачень, вона стає підозрілою, злопам’ятною, осуджує інших, але дуже вміло грає роль доброчинної, аби приховати свої пристрасті. Така людина вже нездатна ні прощати інших, ні сама попросити вибачення, а якщо й вибачається, то нещиро і лише тоді, коли це потрібно для вирішення якихось власних потреб.

    Гордовита людина перестає сприймати власні гріхи, не помічаючи недоліків і помилок, заперечує свою провину, або й взагалі перекладає її на інших, а при можливості ще й карає когось за власну провину, аби таким чином виправдати себе в очах оточуючих. Поступово це переростає в манію величі – зневажання і відсторонення від інших, спричинення їм зла, щоб показати власну зверхність і вказати, де чиє місце. Спаси й сохрани, Боже!

    Поступово, відторгнувши від себе навіть близьке оточення, гордовитому здається, що проти нього задумують якусь капость, його хочуть “підсидіти”, завдати якоїсь шкоди і в цьому фантазуванні він досягає вищої міри розбурхування хворої уяви. І манія величі, і манія можливого переслідування чи ворожого ставлення оточуючих, особливо окремих осіб, на кого впав хворобливий вибір відомсти, викликає вороже ставлення до людей, намагання їх переслідувати, аби довести до стану, коли вже вони (на його думку) не в змозі хоч якось зашкодити, є поширеними формами душевної хвороби. Якщо це керівник, то в нього розвивається до гіпертрофованих розмірів пристрасть командувати всіма і всим, не рахуючись із чужою думкою, поглядами, навіть життям. І при цьому, знов таки, не терпить він ані найменшого заперечення чи переінакшення своїх розпоряджень. Його серцем заволодівають злостивість, ненависть, зневага і зверхність, а душа стає холодною, зачерствілою і темною, розум такої людини затьмарюється і вона вже неспроможна сприймати нічого іншого, як лише саму себе. Ні до серця такої людини, ні до душі, ні до розуму Богу вже не достукатися. Людина полишає себе наодинці з собою і своїми пристрастями, і прошкує до власної духовної погибелі. Усвідомлювати це гірко, бо гординею заражене все людство, відмінність лише в тому, що кожен хворий на неї в різній степені й часто її не так просто розгледіти. І лише невелика кількість істинно смиренних духом і поведінкою рятують людство від цілковитого сповзання в пекельну геєну самовдоволення, а отже, й цілковитої погибелі.

    Наше українське суспільство, що вирвалося з тенет сатанинського атеїзму, особливо вражене гординею і ніяк не може отямитися й усвідомити те, що гординя ні до чого доброго привести не може, а лише до лихого, бо є породженням ворога роду людського і провокує до гріхів і злочинів. Одним із злочинів, породжених гординею, є гріх відступництва: від Батьківщини, від духовного владики, а ще й перебування в підпорядкуванні Церкві чужої держави, що роздвоює душу, а роздвоєння душі, відповідно, призводить до розладів психіки, розгулу злочинності в державі, неробства, повальної втрати тілесного здоров’я. Це дуже небезпечний процес, який можна зупинити лише спільними зусиллями Церкви й державної влади. Та для цього потрібна спершу добра воля державної влади, яка повинна усвідомити значення національної православної Церкви в житті держави, зробити питання її розвитку й утвердження пріоритетним.

    Гординя виїсть нас зсередини, лишивши тільки облуду, нездатну ні до чого доброго, а лише на лихе, а серед лихого найлихіше – зрада Вітчизни України.

    Архієпископ АФАНАСІЙ (Володимир Шкурупій)

    2001р.

  • Архієрейське богослужіння в Неділю митаря і фарисея

    Архієрейське богослужіння в Неділю митаря і фарисея

    «Молитва – то велике діло для людини віруючої, бо молитвою вона розмовляє з Богом – дякує Йому за те милосердя, яким Він обдаровує її, і славить Його, як свого Творця, молитва повинна виходити з глибини зажуреного серця і в розчуленні душевному», – АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський.

    21 лютого 2021 року, Неділі про митаря та фарисея, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, очолив Божественну літургію з чином  за примноження любові в Свято-Михайлівському кафедральному храмі м. Полтави. За літургією владиці співслужили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, протоієрей Олександр Горай, настоятель парафії, благочинний Полтавської області, та ієрей Іван Полежака, настоятель парафії ікони ПБ «Неопалима купина» м. Зміїв.

    «Ось такою й була молитва митаря – небагатослівна, але палка і слізна, і ті сльози покаяння омивали його зболілу в каятті душу, і знайшли відгук у Бога. Тому вона й припала до серця Богу і потішила Його, і, як сказав Господь: «Цей пішов до дому свого виправданий більше, ніж той (фарисей)» (Лк., 18:14). Бо сказано й у Старому Заповіті: «Понижує Він спину пишного, хто ж смиренний, тому помагає» (Йов, 22:29), – сказав у своєму повчанні архієпископ Афанасій. – Тож завжди слід пам’ятати, що краще згадувати свої власні гріхи, яким немає ліку, аніж перераховувати гріхи чужі, бо кожен із нас відповідає перед Богом лише за свої вчинки. Тому, в смиренні згадуючи свої гріхи й слізно шкодуючи, що вчинили їх, будемо молитися і така молитва буде приємна Господу, Він зглянеться на смирення нашого серця й розчулення нашої душі зарахує нам на спасіння. Де б ми не молилися – вдома на самоті чи в церкві на людях, ми повинні творити молитву в смиренні перед Богом і перед людьми, бо смиренних Бог милує і спасає».

    Після літургії архієпископ Афанасій, на прохання вірян, звершив молебень за здоров’я з читанням акафіста благовірним Петру і Февронії, за молитвами яких до Господа зміцнюється любов між подружжям та утверджується сімейна злагода. Після молебню присутні поклонилися до ікони святих Петра і Февронії із часточками їх святих мощів.