Blog

  • Добрі справи, за які святий Миколай приносить подарунки

    Добрі справи, за які святий Миколай приносить подарунки

    Дня святого Миколая з нетерпінням чекають діти, але люблять і шанують цього святого й дорослі. Переповненою була богослужбова каплиця ікони Божої Матері «Всіх скорботних радість» православної громади святого пророка Ілії м. Пирятин бажаючими помолитися Святителю Миколаю. Сюди прийшли парафіяни, бійці АТО, дружини загиблих воїнів. Особливо багато було дітей. Були присутні на святі й високі гості. Після молебню, який відслужив настоятель Свято-Іллінської парафії Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ архімандрит Діонісій, діти загиблих в АТО воїнів-пирятинців отримали подарунки та благословення отця Діонісія. Не забули і про дружин загиблих воїнів, які теж отримали пам’ятні сувеніри з рук голови райдержадміністрації Олега Кучі. Настоятель парафії подякував та вручив Благословенні грамоти благодійникам, які допомагали будувати богослужбову каплицю. Нагороджуючи високою церковною нагородою голову Пирятинської райдержадміністрації Олега Кучу, архімандрит Діонісій подякував Олегу Євгенійовичу за стабільний релігійний мир у місті та районі.
    Старанно готувалися до свята і учні Свято-Іллінської недільної школи. Вони під керівництвом Ганни Синяк підготували виставку своїх малюнків «Добрі справи, за які святий Миколай приносить подарунки, а також розказали вірші присвячені Святителю Миколаю. Учні недільної школи та всі присутні діти отримали солодощі. Святий Миколай не залишив без подарунків також і всіх присутніх у капличці.
    Громада святого пророка Ілії висловлює щиру вдячність Асоціації українців в республіці Ірландії, нашій землячці Наталії Семеняці, депутату Полтавської обласної ради Андрію Сімонову за святкові подарунки діткам і дружинам загиблих бійців Пирятина а також дітям недільної школи і всім дітлахам, які були присутні на святі, а також дякує керівнику районного волонтерського штабу Світлані Німець за допомогу в організації свята.

    Світлана Довгенко

  • Свято Миколая у  Решетилівці

    Свято Миколая у Решетилівці

    19 грудня 2018 року у свято святого Миколая, архієпископа Мир Лікійських, Чудотворця,  у Свято-Михайлівській церкві м. Решетилівки відбулась Божественна Літургія, яку відслужив настоятель парафії о. Михайло Дзерин. На святкову Літургію прийшло багато решетилян з малечею. А одразу після богослужіння до церкви завітали учні 4 класу Решетилівської ЗОШ І-ІІ ст. разом з класним керівником С.М. Гусаренко та вчителем музики Л.Ю. Юхименко. Вони порадували усіх цікавим обрядом, у якому були не тільки вірші і пісні духовної тематики, а й театралізована постановка. Дітям було цікаво зустрітися із Святим Миколаєм, який обдарував школярів і присутню малечу солодощами. На завершення гуртом заспівали: «Святий Миколай, усіх оберігай».
    Придбати подарунки допомогли благодійники — приватні підприємці Литвиненко Юлія Миколаївна , Зубрицька Алла, Черепанов Світлана. Спасибі їм за підтримку проведення свята. Щиро дякуємо Світлані Миколаївні, Людмилі Юріївні та їх вихованцям за те, що підготували таке чудове дійство, дирекції школи за те, що приділяє увагу духовному вихованню учнів. А також батькам, які з розумінням ставляться до того, щоб сіяти в серця малечі християнську мораль, вчити їх користуватися біблійними принципами, серед яких любов — найвища ознака злагоди і довіри.

  • І в цьому наша сила

    І в цьому наша сила

    «Апостоли, це ті люди, які побачили в Ісусі Христі щось таке, що відгукнулося в їхніх серцях і заради чого вони, все покинувши, – сім’ї, дім, роботу,  пішли за Ним до останку. Їх було небагато, всього лише дванадцять, а згодом до них приєдналося ще сімдесят із усього ізраїльського народу. Тоді Христос сказав: «Ідіть за Мною» і дванадцять пішли, а всі інші – кілька тисяч, розійшлися по своїх справах. Щось нині ми бачимо й серед нашого народу сьогодні – все менше й менше йде за Христом на служіння Богу й людям, і це біда всього українського суспільства», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    13 грудня 2017 року, в день апостола Андрія Первозваного, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив святу Божественну літургію в домовій каплиці свт. Афанасія, Лубенського чудотворця, патріарха Царгородського.  Спільно з владикою служив ігумен Антоній (Бондарець), секретар Консисторії.

    «За переказами з давнини, апостол Андрій проповідував Слово Боже й на Київських пагорбах, і поставив хрест на тому місці, де нині над Києвом височить найкрасивіший храм , що носить ім’я апостола українських земель – Андрія Первозваного, – сказав у своєму слові до вірян архієпископ Афанасій. – Цей храм впродовж останніх ста років був кафедрою предстоятелів Української Автокефальної Православної Церкви, але втрутилася політика і влада хоче відібрати в нас Андріївську церкву і передати її іншій конфесії, щоб таким чином принизити нас, применшити в очах суспільства. Вони можуть відібрати храм, бо мають на те владу, та вирвати серце з наших грудей їм не під силу, бо в серці на престолі перебуває Господь наш Ісус Христос. І в цьому наша сила».

  • Будувати власне життя на міцній основі

    Будувати власне життя на міцній основі

    «Слухаючи Боже Слово, читане з Євангелії на богослужіннях, чи читане вдома під час духовної розради, ми повинні розмислювати над тим, про що говорить нам Господь, бо то безцінна наука життя. І сьогоднішня розповідь із Євангелії тому підтвердження. Який же висновок ми можемо зробити з цієї розповіді? А те, що коли нас перемагає зло, входячи в нашу душу гріхом, а відповідно і в тіло недугою, то лише Бог має силу позбавити нас від тієї біди», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    10 грудня 2017 року, 27-ої Неділі після П’ятидесятниці, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив Божественну літургію в Свято-Вознесенському храмі. Спільно з владикою служив ігумен Антоній (Бондарець), секретар Консисторії.

    «Він чекає від нас усвідомлення причини, з-за якої ми опинилися не просто в обмеженні життєвих можливостей через ту чи іншу втрату здоров’я,  або втрапили в складну, а іноді й небезпечну ситуацію. І тут для нас важливим є не чекати, доки Господь зверне на нас увагу, а самим робити перші кроки назустріч Богу. Але часто так буває, що з ласки Божої Він Сам перший робить такий крок назустріч стражденній людині, й тоді відбувається те, що ми називаємо чудом. Саме чудо зцілення й сталося в синагозі, коли Господь, побачивши скорчену жінку, яка мучилася цією недугою цілих 18 років, покликав її до Себе, поклав на неї руки і тієї ж миті вона випросталася і стала славити Бога. Тобто, ми бачимо оздоровлення і тілесне, і духовне», – зазначив владика Афанасій у своєму слові до вірян.

    За словами архієрея, щоб таке зцілення душі й тіла відбулося, людині треба ставитися до всього, що стається з нею і з тими, хто її оточує, як до волі Божої, яка проявляється в кожному по своєму, залежно від планів Божих на цю людину. «Всі ми один для одного – випробування в цьому житті, завдяки яким Бог і визначає подальшу долю душі у вічності. Але людина здебільшого зводить свої стосунки з Богом до тілесного, тимчасового. І так виходить, що людина будує своє життя на нетривкій основі й тому отримує в підсумку свого життя за словами Господа: «Кожний, хто слухає ці Мої слова й не виконує їх, подібний до необачного чоловіка, що збудував свій дім на піску. Полилася злива, розлилися ріки, подули вітри й ударили на той дім, і він повалився, і руїна його була велика” (Мт., 7:26-27), – наголосив владика Афанасій.

    Архієрей закликав вірян покладати всі свої надії на Бога, довіритися Божій волі й будувати дім свого життя на твердій основі, якою є віра в Бога і Його заповіти. Христос дуже зрозуміло сказав: «Хто слухає Моє слово і вірує в Того, хто послав Мене, – має життя вічне» (Ін., 5:24). Тому, хто слухається науки Божої і йде на Його поклик, а не перебуває під пануванням власної волі, той досягає своєї мети».

  • Увійти до храму як у Царство Боже

    Увійти до храму як у Царство Боже

    «Перша сходинка Божого храму, на який ступила Діва Марія в три роки свого віку, це як хрещення – перша ступінь спасіння, від якої починається відлік життя особистості в Христі Ісусі, Господі неба і землі. І як долала вона сходинку за сходинкою, наближаючись до входу в дім Божий, так і ми долаємо свій шлях, визначений для кожного, щоб у підсумку увійти в Царство Боже, як увійшла до Святого святих Діва Марія», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    4 грудня 2017 року, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив святу Божественну літургію в Свято-Вознесенському храмі. Спільно з архієреєм служив ігумен Антоній (Бондарець), секретар Консисторії.

    «Увійшовши до храму, Богородиця наче б як завершила своє шукання Бога – вийшла з порожнечі й увійшла у повноту життя, а увійшовши в Святе святих, наповнила його вищим смислом, адже зробивши цей доленосний вчинок, вона стала вмістилищем , у якому перебуватиме Боже Слово і з якого Слово увійде в світ заради його спасіння, – пояснив архієпископ Афанасій. – Сьогодні ми з вами перебуваємо в храмі і стаємо свідками того, як Бог входом Пречистої Діви Марії, наповнює храм смислом Свого єднання з людиною, яку таким чином кличе до вдосконалення у всій повноті Своєї слави».

    Звичайно, вхід Діви Марії у Святе святих – прообраз нинішнього вівтаря, не означає, що й кожен із нас повинен входити до вівтаря церкви, а означає те, що ми повинні ставитися до храму Божого як до найсвятішого місця, куди слід заходити з великим трепетом і благоговінням, і творити у своїх серцях вівтар віри, де пануватиме Дух Святий.

    «Життя християнина наповнене духовною роботою і він повинен бачити плоди своєї праці у постійному зростанні духовного вдосконалення, – зауважив архієрей. – Нам слід крок за кроком заглиблюватися у таїнство євангельської науки, щоб якомога повніше відповідати її вимогам, готуючи свою душу до вічності».

  • До ближнього з любов’ю

    До ближнього з любов’ю

    «Ближній – це той, хто потребує твоєї підтримки, допомоги, участі у своїй долі, той, кому ти дійсно можеш цієї миті допомогти. Саме любов, яка не очікує на взаємну безкорисливу відповідь, навіть на вдячність, і є тим джерелом, з якого почуття любові черпатиметься й до всіх інших, хто траплятиметься на нашому шляху, як побитому і пограбованому юдею милосердний самарянин», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    26 листопада 2017 року, 25-ої Неділі після п’ятидесятниці, свт. Іоанна Золотоустого, архієпископа Константинопольського, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив святу Божественну літургію в Свято-Вознесенському храмі.

    Спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар консисторії (єпархіального) управління, та ієрей Олександр Горай.

    «Але сьогодні ми спостерігаємо не поширення серед наших віруючих Христового заповіту: «Люби ближнього свого…», а, навпаки, з проникненням у свідомість українців секулярної  ідеології та споживацького способу життя, ми все більше занурюємося у відчуження один від одного. Байдужість, яка й породжує відчуженість, все владніше проникає навіть у родинні стосунки, особливо рвуться зв’язки між родичами другого й третього поколінь, не кажучи вже про більш віддалене родичання, – зауважив архієпископ Афанасій у своєму повчальному слові. – Якщо на селі не тільки в давнину, а й ще до недавнього часу, люди спільно, толокою будували один одному дім, дружно виходили на ті чи інші громадські роботи, необхідні в житті села, зносились продуктами на похорон та інше, то нині все це робиться за гроші, або й за плату ніхто не хоче в чомусь допомогти не те, що сторонньому ближньому, а й навіть брату чи сестрі. То, тим паче, чи може така людина, яку ми обираємо на ту чи іншу посаду, подбати про нас, про державу? Ні, вона дбає виключно про задоволення власних потреб. Саме через це наша держава й скотилася у своєму розвитку з передових позицій у Європі до стану країн, що розвиваються, а рівень життя маємо найнижчий навіть серед бідних країн». 

    На думку архієрея, така ситуація до добра не приведе ні окремого громадянина, ні державу в цілому. «Ми стоїмо на порозі гуманітарної катастрофи, коли може змінитися менталітет українського народу – зникнуть притаманні українцям доброта, жертовність в ім’я ближнього й рідної землі, а такі властивості як цнотливість і чистота почуттів зникнуть як духовні категорії. Ми навчилися добре пліткувати, в чому дуже допомагають можливості Інтернету, але успішно закриваємося перед болем і потребами ближнього, дріб’язкова помста, як іржа, роз’їдає наші душі, псуючи життя не тільки ближнього, а й тієї людини, котру ми ніколи й в очі не бачили. Українське суспільство все більше занурюється в духовну недугу, яка паралізує наші кращі якості й перетворює на бездушних роботів».

    В кінці проповіді владика Афанасій закликав присутніх на літургії частіше зазирати в Євангелію, прочитуючи розповідь про милосердного самарянина, щоб і самим відгукувати на потреби ближніх за покликом свого серця.

  • Храмове свято – в новозбудованому храмі

    Храмове свято – в новозбудованому храмі

    «Віруюча людина ніколи не буває самотньою. Її завжди супроводжує ангел-охоронець. Але від того, настільки людина перебуває у вірі, настільки й близько біля неї стоїть світлий ангел, якого дає їй під час хрещення Отець Небесний», – Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ.

    21 листопада 2017 року, в день Собору архістратига Михаїла і всіх небесних сил безтілесних, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, очолив храмове свято Свято-Михайлівської парафії в м. Решетилівці на Полтавщині. Спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар консисторії, протоієрей Михайло Дзерин, настоятель парафії, ієреї Віталій Прищ та Олександр Горай.

    Після богослужіння архієпископ Афанасій звернувся до вірян із словом проповіді, наголосивши на значенні участі кожної віруючої людини в богослужіннях, адже, як зазначив, владика: «Тут, у Божому храмі, незмінно перебувають і Господь наш Ісус Христос, і Пресвята Богородиця, і архангел Михаїл, і ангели Небесні. Все повітря наповнене ангелами, але не тільки світлими, а й темними, які відступилися від Бога і нині шкодять спасінню християн. Тому від нашої віри, від того, чи беремо ми участь у богослужіннях, чи сповідуємо свої гріхи, чи боремося з пристрастями, залежить те, які з них супроводжують нас на життєвих шляхах».

    Близькість духовного  світу до Бога має для нас велике значення, адже невидимий світ навіть більш реальний, ніж цей, видимий, і ці два світи міцно переплетені між собою. Як? Ми того не можемо знати. Дізнаємося лише тоді, коли переступимо поріг, який розмежовує життя і смерть. Господь каже – покайся, якщо хочеш жити. Жити для вічності. Але каються в гріхах тут, вимолюють помилування тільки в цьому житті, а там отримують лиш присуд, де перебувати душі – в небесних обителях, чи в пеклі.

    «Чи все ми робимо для того, щоб можна було розраховувати на допомогу святих Небесних Сил, чи не викликаємо ми гіркого зітхання нашого ангела-охоронця, чи не відштовхуємо його своїми злими помислами і вчинками? – запитував архієпископ, і цим запитанням змушував кожного зазирнути у власну душу, оглянути своє життя, своє відношення до віри. – Ці запитання ми повинні задавати собі кожного дня, щоб бачити своє життя, страшитися його неправді й звертатися до Бога з покаянням та робити все, щоб догодити Богу. І тоді на Страшному Суді ангел-охоронець заступиться за нас перед Господом і вимолить нам прощення для життя у вічності».

    Архієпископ Афанасій привітав парафіян із новим храмом, який вони звели спільними зусиллями, відзначивши, що будівництво храму відбулося завдяки старанням настоятеля Свято-Михайлівської парафії отця Михайла Дзерина, який був душею цього будівництва. Праця найбільш активних парафіян та жертводавців була відзначена благословенними архієрейськими грамотами. Архієрейською грамотою, за розбудову Української Автокефальної Православної Церкви, відзначено також настоятеля парафії протоієрея Михайла Дзерина.

  • ХАРКІВСЬКО-ПОЛТАВСЬКА ЄПАРХІЯ УАПЦ ПОТРЕБУЄ СВЯЩЕНИЦЬКОГО ПОПОВНЕННЯ

    ХАРКІВСЬКО-ПОЛТАВСЬКА ЄПАРХІЯ УАПЦ ПОТРЕБУЄ СВЯЩЕНИЦЬКОГО ПОПОВНЕННЯ

    Звернення

    Преосвященного АФАНАСІЯ, єпископа Харківського і Полтавського, керуючого Харківсько-Полтавською єпархією Української Автокефальної Православної Церкви до тих, хто закінчив духовну школу, але не прийняв священицької хіротонії, а також і до тих, хто хоч і не закінчував духовної школи, але бажає стати пастирем стада Христового в Церкві православній.

    Браття мої!

    Немає нічого святішого й величнішого за служіння Богу. Ні високі посади, ні володіння бізнесовими структурами, ні матеріальні статки не можуть порівнятися з величчю служіння Господу нашому Ісусу Христу навіть у віддаленому хуторі. Все, що світське, – суєтне і швидкоплинне, а те, що ми віддаємо Богу, – вічне. Згадайте, з якими намірами ви вступали на навчання до духовної школи, згадайте, які високі мрії народжувалися у ваших серцях, коли ви навчалися, згадайте, які плани стосовно служіння Богу й людям малювалися у вашій уяві! Але з якихось причин, які часто не залежали від вас, ви не змогли прийняти священицької хіротонії й нині займаєтеся світським справами. Але ж це невірно, навіть грішно!

    Прийнявши в листопаді 2009 року Харківсько-Полтавську кафедру, я зіткнувся із серйозною кадровою проблемою – парафії відновлюються, створюються, а призначити настоятелів для організації церковного життя та богослужінь немає з кого. В той же час як на Полтавщині, так і по всій Україні, проживає багато тих, хто закінчив духовні навчальні заклади православних конфесій, але ще не стали священиками. Саме їх я й закликаю відкинути міжконфесійну упередженість, політично-церковну заангажованість і згадати, що всі ми діти одного Отця Небесного, а наша земна мати – Україна, про яку треба дбати понад усе на світі, особливо про духовний стан народу Божого.

    Міжконфесійні негаразди рано чи пізно вирішаться, православні об’єднаються й кожен залишиться наодинці зі своєю совістю. І совість, через яку Господь говорить із нами, запитає – чому ти, обравши шлях служіння Богу, зійшов із нього, чому ти піддався на агітацію й пропаганду і не став на служіння Богу й Вітчизні там, де твого служіння найбільше потребували? Які б оправдання такий не висловлював, Господь не прийме їх, як не прийме й оправдання в тому, що, мовляв, УАПЦ – неканонічна Церква. В Бога немає ні «канонічних», ні «неканонічних». В Бога є або християни, або нехристі. Невже й ви записалися в нехристі?

    Де ж ви – сини своєї Вітчизни?! Чому не хочете послужити ділу спасіння народу Божого у життя вічне, чому не хочете послужити на українській духовній ниві? Знаю, що всім хочеться і зарплат високих, і щоб був готовий храм для служіння. Я тільки за це. Але нині настали такі часи, що ні зарплат високих, ні соборів готових, де б вас чекали, в Церкві немає. Вас чекає принижена і знедолена Вітчизна, розгублене в духовних пошуках українство – народ, якого дурять на кожному кроці різного роду «проповідники» закордонних вчень, аби мати з того зиск – хто матеріальний, а хто, виконуючи чужу волю, працює на шкоду своїй Вітчизні. Але немає нічого страшнішого й ганебнішого в цьому житті за зраду віри Православної й України!

    Колись козаки йшли на видиму смерть за віру православну, а ви боїтеся тимчасових матеріальних труднощів. Але задумайтесь – ви, прийшовши на парафію, де немає храму, разом із парафіянами збудуєте Божий дім, в якому будете разом підносити хвалу Господу й де наступні покоління православних будуть із пошаною й вдячністю вас поминати! Кращої пам’яті для людини бути не може!

    Я поставив собі за мету створення єпархії хоч і невеликої кількісно (хоча територія й велика), але такої, де релігійні громади були б наповнені істинно віруючими побожними людьми й високодуховними пастирями, які вестимуть їх у правді Христовій до спасіння в життя вічне.

    Любі мої браття, діти мої! Я поклав своє життя на вівтар служіння Богу вже в серйозному віці, досягнувши певних успіхів у житті світському, чим міг насолоджуватися останні роки, які Господь мені вділив ще потоптати рясту. І як би мені тяжко нині не було, але за вибір свій зовсім не шкодую. Навпаки, безмежно вдячний Господу, що Він поставив мене, многогрішного, перед престолом Своїм. Слава Богу за все!

    Браття мої, девізом мого життя є такий: «Якщо не я, то хто?» Кому, як не вам, взятися за святу справу духовного відродження Вітчизни нашої України, адже вона кличе вас, вона стукає у ваші серця – діти мої, народ український, розіп’ятий на перехресті світів, стікає кров’ю душ своїх і благає – поможіть, підставте своє плече, врятуйте від загибелі, ви ж мої діти!..

    Є парафії, де люди чекають настоятелів, які б повели їх дорогою спасіння, є земельні ділянки для побудови храмів і, найголовніше, є активні парафіяни. А збудувати храм Божий і залишити про себе добру пам’ять на багато поколінь православного люду, щоб твоє ім’я згадувалося впродовж століть «незлим, тихим словом», постійно підносилася за тебе молитва до Бога, – якої ще найвищої нагороди можна очікувати в цьому світі, і якого спасіння душі своїй бажати?!

    Чекаю на Вас, брати мої. Чекає на вас Бог, Церква й Україна!

    Березень, 2013 року Божого

    м. Полтава

    Телефон для консультації: (0532) 653537

    E-mail: uaockhp@i.ua

    uaockhp_press@ukr.net

  • Хіба не знали, куди йшли?

    Хіба не знали, куди йшли?


    Яким був рік, що пройшов після V Помісного Собору УАПЦ в червні 2015 року для Української Автокефальної Православної Церкви, як Церкві живеться в році нинішньому – чи стало легше після нелегких випробувань, що спіткали її, і що буде далі? Про це та інше розмова з високопреосвященним Афанасієм, архієпископом Харківським і Полтавським, головою інформаційно-видавничої Комісії УАПЦ.

    – Владико, благословіть! У минулому році УАПЦ переживала дуже складний період у своєму існуванні. Не легшим видалося й перше півріччя цього року. Які події найсуттєвіше позначилися на внутрішньому житті Церкви?

    – Минулий 2015 рік був особливо складним для нашої Церкви. Господь покликав до Себе нашого Предстоятеля, Блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Мефодія, який очолював Українську Автокефальну Православну Церкву з 2000-го року. І одразу ж розпочалася інформаційна атака на Церкву, якої не було за останні, принаймні, двадцять років. Через різноманітні ЗМІ, особливо телеканали, на нас було вилито стільки бруду й наклепів, що тільки з Божою допомогою ми все те витримали.

    Але якщо в 90-их роках, коли ще комунікації не були так розвинені, як нині, було легше справитися з потоками неправди й відвертих наклепів на адресу УАПЦ, то сьогодні в Україні діє потужний інформаційний арсенал одурманення громадян. І, що найгірше, ніхто за це не несе ніякої відповідальності. Власне, за чиїмсь розпорядженням нашу Церкву ізолювали від інформаційного простору.

    Ось вам і приклад – чин похорону Гії Гонгадзе на території нашої церкви Миколи Набережного в Києві, парафіянином якої він був (до речі, й охрещений в УАПЦ), звершив Блаженнійший Макарій, митрополит Київський і всієї України, наш Предстоятель. Але в телесюжетах Блаженнійшого показали побіжно, або не показали й зовсім, навіть не згадавши, що саме він звершив чин похорону. На перший погляд наче б не так і важливо – показали чи ні, але ж це свідчить про існуючу закономірність замовчування нашої Церкви і її життя.

    Взагалі, телебачення в наш час є провідним інформаційним ресурсом, його дивляться мільйони українців і достатньо кинути маленьку іскру неправди, щоб розгорілося велике полум’я, яке пожирає людські душі. А іскру кидають із легкістю, тому що такі поняття як совість і честь в нинішньому суспільстві не в шані.

    Хочете ще один приклад? Програма «Діалог з патріархом» на 5 каналі, де в одній із передач червня минулого року патріарх Філарет звів наклеп на всю повноту УАПЦ, звинувативши в тому, що ми живемо на гроші Кремля. І це була не обмовка, бо люди такого рангу помилок не роблять, а говорять обдумано. Це лише один із фактів дискредитації нашої Церкви з допомогою ЗМІ. Тож якого насправді об’єднання хоче Київський Патріархат і ті, хто його в цьому активно підтримує?

    Відомі журналісти й релігієзнавці говорять неправду про нашу Церкву і навіть не соромляться. І, в той же час, правдивої розповіді про УАПЦ – її історію, нинішнє життя, діяльність архієреїв чи, скажімо, волонтерську діяльність з допомоги захисникам Вітчизни, про священників, парафії – жодної передачі чи матеріалу в провідних часописах. Зате всі дуже густо гомонять про демократію, європейські цінності, свободу совісті й інформації, рівні можливості, єднання і… християнську любов. А де ж вона – любов? Щоб любов проявлялася, треба, щоб у серці хоча б теплилася така категорія, як совість. Та в цьому аспекті, на жаль, велика проблема.

    В Еклезіаста сказано, що нічого нового немає під сонцем. Так і для нашої Церкви.

    – Що ви маєте на увазі?

    – Вся історія Української Автокефальної Православної Церкви позначена жорстокими переслідуваннями з боку влади. Це було за комуністичного режиму, особливо в 20-30 роки – періоду святого мучеництва і освячення кров’ю праведників-автокефалістів, що постраждали за віру православну й національну автокефальну Церкву, які, уподібнившись Христу, добровільно віддали своє життя. Імена переважної більшості з них так і лишилися невідомими серед людей, але відомі Богу. Так само і в 40-их роках минулого століття під час її другого відродження. Не легша доля Церкви і в нинішні часи третього її відродження з 1988 року, часу заснування комітету по відродженню УАПЦ в Києві.

    Перетерпівши переслідування, страхітливі репресії (було знищено протягом тридцятих років більше тридцяти архієреїв (фактично всі), майже дві тисячі священства, тисячі вірних) наша УАПЦ, можна сказати, повторила подвиг подвижництва християн перших століть. Тоді Христова віра й Церква утверджувалися праведною кров’ю тисяч і тисяч мучеників, які стали фундаментом перемоги євангельського благовістя в світі. Своїм мучеництвом УАПЦ теж стала причетною до тієї величної історії, недарма ж її навіть супротивники називають Церквою-Мученицею.

    А це в православному світі важить не просто багато, а є фундаментом Церкви, бо вона, освячена кров’ю мучеників, не потребує визнання людського. Тому мучеництво є проявом повноти канонічності нашої Церкви, бо є вищою мірою віри й відданості Христу, підтвердженням того, що це Божий Промисел. Найголовніший і найцінніший заповіт наших мучеників – берегти нашу УАПЦ як зіницю ока.

    А Українська Православна Церква Київського Патріархату утворилася шляхом рейдерського захоплення значної частини парафій та храмів і монастирів УАПЦ в 1992 році тодішнім митрополитом Філаретом з допомогою влади, очолюваної президентом Леонідом Кравчуком, і не має такої історії. Це новітня релігійна організація, яка бореться за своє утвердження, не гребуючи ніякими засобами – обманом, перекручуванням історії Церкви, підтасовуванням історичних фактів під себе, розповсюдженням наклепів і ще багато чим із арсеналу підступності й фарисейства. Більше того, якщо УАПЦ за кожним разом відроджувалася з ініціативи низів і є народною, через що увесь час і переслідується владою, то УПЦ МП і УПЦ КП створювалися з ініціативи влади і завжди були провладними. В цьому полягає різниця між нашими Церквами.

    Крім того, різниця полягає ще й у тому, що ми ні на кого не зводимо неправди і не проявляємо ніякої агресії, не користуємося негідними засобами. А інші конфесії, особливо УПЦ КП? Одразу ж після упокоєння Блаженнійшого Владики Мефодія, Київський Патріархат повів наступ на нашу Церкву з різних боків – задіяли владу, відповідні органи, ЗМІ, підсилали до священиків своїх людей, щоб ті намовляли їх відступатися від Церкви й переходити до УПЦ КП, не підкорятися своїм архієреям. Поширювали через телеканали та газети всякі наклепи на новобраного Предстоятеля і єпископів. Тобто, використовували увесь арсенал брудних засобів спонукування. Це так вони намагаються будувати Помісну Церкву.

    А взяти похорон Блаженнійшого митрополита Мефодія, коли з Пушкінської, 36 (резиденція патріарха Філарета) прислали свого гінця із запрошенням через годину-дві прийти в Михайлівський монастир на переговори про об’єднання! Уявіть собі – домовина з тілом покійного Предстоятеля ще стоїть в Андріївській церкві, Блаженнійшого ще тільки відспівали, а місцеблюстителя Предстоятельської кафедри, митрополита Макарія, запрошують у Михайлівський монастир обговорити питання про об’єднання, власне – зраду! Хотіли скористатися з біди, що спіткала нашу Церкву, щоб досягти своєї мети? Ось вам приклади моралі цих людей. Хіба це не блюзнірство?

    – Чи став 5 Помісний Собор УАПЦ, який пройшов у Києві 4-5 червня минулого року, визначальним у долі УАПЦ?

    – Аякже, тим паче, що останні 15 років Помісні Собори не проводилися ! Хоча Церкву й намагалися наші недруги розхитати зсередини, порушити єдність, але їм цього зробити не вдалося, ми зуміли підійти до Собору монолітною силою. В цьому зіграла свою роль і консолідація єпископату. Хоча, признаюся, хвилювань було багато – обстановка складалася неоднозначна. Ми очікували провокацій. Представник Київського патріархату, дійсно, спробував це зробити, але в нього нічого не вийшло. А результати Собору показали життєздатність Церкви.

    До речі, в якій ще Церкві ви побачите, щоб більшість делегатів Помісного Собору складали парафіяни! На Соборі ми майже одноголосно обрали Предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви найавторитетнішого архієрея, митрополита Львівського Макарія (Малетича). Собор, в якому взяло участь більше шестисот делегатів з усіх єпархій, пройшов згуртовано і в однодумності, хоча на телеканалах було фактично замовчано цю подію. Але потім, після Собору, велася активна дискредитація нашої Церкви, Предстоятеля і архієреїв. Та вся повнота Церкви була настільки окрилена можливостями, які відкривалися для розвитку й розбудови, активізації духовного життя, що ми на те не звертали уваги.

    Звичайно, було прикро від такого упередженого ставлення, але воно ще більше нас згуртовувало й утверджувало в переконанні, що, коли нас так «рвуть» і так наполегливо хочуть знищити, то ми на вірному шляху і зійти з нього буде великою помилкою, яку не простить нам Україна і Господь Бог. Тож скільки б наші недруги не старалися, але нічого в них не вийде.

    – А тема об’єднання хіба не впливає на ситуацію в Церкві? 

    – Я б не сказав, що якось суттєво впливає на всю повноту Церкви, але певне бродіння думок, звичайно, є. Слава Богу, лише серед одиниць, і тому чогось вирішального в долі Церкви не відіграє.

    Чому трапляються такі? Хто його знає! Може, їм набридло соборноправне, братерське життя? Але це вже з розряду моралі. А така категорія не завжди превалює в світогляді людини.

    Та, незважаючи на всі перипетії, на Помісному Соборі й потім на архієрейських у зверненнях до українського народу, керівників держави ми неодноразово зазначали, що не відмовляємося від участі в об’єднавчому процесі.

    Хоча справжнє об’єднання відбудеться лише за умови єднання всіх трьох гілок українського православ’я. Тобто, й УПЦ МП також, адже що то буде за об’єднана Помісна Церква, коли більш ніж удвічі більша частина православних парафій і єпархій, а тим паче в чотири рази за наявністю священства й чернецтва, й далі перебуватиме в опозиції до української Держави і її незалежності, продовжуватиме свою деструктивну діяльність у суспільстві?

    Спочатку треба робити кроки до наближення в загальноцерковному масштабі між конфесіями. УПЦ слід відійти від політики «руського міра», розгорнути діяльну роботу в своєму середовищі від Предстоятеля до кожного вірного Церкви, щоб серед них запанувала національна свідомість українця. Треба, щоб УПЦ МП й УПЦ КП відмовилися від агресивного відношення до нашої Церкви, а також і одна до одної, адже воно часто перебирає міри!

    Ми ж Церква мирна, молимося Богу, виховуємо у своїх вірних любов до Бога, України й ближнього, ні до кого не проявляємо агресії, ні на чию власність не зазіхаємо, а нас рвуть і шматують з усіх сторін.

    – Є інформація, що урядовці хочуть передати Андріївську церкву в Києві, яка є кафедральним храмом Предстоятелів УАПЦ, в оренду УПЦ Київського Патріархату. Як ви прокоментуєте ці чутки?

    – Про це мова йде вже багато місяців із того часу, як у березні минулого року сплив термін оренди користування цим храмом нашою Церквою. Боюся, що так воно й буде, тому що В’ячеслав Кириленко, який і нині перебуває при центральній владі, є членом Всеукраїнської Церковної Ради Київського Патріархату і великим прихильником патріарха Філарета, а в нашій державі, начебто демократичній і правовій, все вирішується на рівні особистих зв’язків та хабарів – політичних чи матеріальних. Але якщо Андріївську церкву уряд таки передасть УПЦ КП, то це ще більше консолідує нашу УАПЦ, а можливість об’єднання з Київським Патріархатом нами буде сприйматися як жахливий сон.

    В Європі, куди нас так настирно намагаються інтегрувати, захищають і підтримують, перш за все, меншого, слабшого, надаючи йому можливості розкрити всі свої кращі якості, зайняти своє, лиш йому притаманне місце в суспільстві. В Україні ж, навпаки, влада намагається слабшого затоптати, звести зі світу, бо не вміє працювати на розвиток і не хоче, їй це непотрібне. А відношення до УАПЦ якраз і є яскравим прикладом того, що наша влада одне заявляє на люди, аби створити собі імідж найдемократичнішої за всі роки незалежності, тобто пускає мильні бульбашки межи очі, а поза очі робить зовсім протилежне. Але навіть за Сталінського режиму Андріївська церква була кафедрою Предстоятелів УАПЦ, головним її храмом (доки, правда, Церкву не знищили).

    Але я маю велику надію на те, що новий міністр культури Євген Ніщук, як людина порядна й совісна, щирий українець і герой Майдану не допустить кричущої несправедливості й ми надалі матимемо Андріївську церкву головним храмом Української Автокефальної Православної Церкви.

    – Відомо, що ви не прихильник об’єднання з Київським патріархатом. Чому?

    – В державі з нормальною демократією, а не такою декларативною, як у нас, це питання навіть не поставало б. Демократія – це різноманіття різних форм суспільного життя, в тім числі й у духовній сфері. Якщо я знайшов свій дім, у якому мені добре, і де я можу цілковито застосувати свої здібності й таланти, дані Богом, самовиразитися, то для чого мені його руйнувати? А мене якраз до цього й спонукують. А потім, хіба ми в УАПЦ робимо щось протизаконне, вчимо того, що не узгоджується із засадами державності, духовності й моралі?

    Наша Церква завжди в дусі євангельської любові відгукується на всі глобальні події і виклики в українському суспільстві. Підтвердження цієї думки ми знаходимо вже в самому першому відродженні УАПЦ на початку ХХ століття, коли почалися національно-визвольні змагання українського народу, духовною опорою якого й стала наша автокефальна Церква. УАПЦ стала духовним передвісником державної незалежності України. А 2013-2015 роки де була УАПЦ? В епіцентрі подій на боці повсталого і воюючого за демократію та державність народу, який став на захист не якоїсь гіпотетичної європейської демократії та цінностей, а піднявся на національно-визвольну революцію й захист української Держави.

    Інша річ, що до влади прийшли раніше скомпрометовані політичні сили й лідери, і звели досягнення революції нанівець. Вже вкотре підтвердилися слова з Євангелії: «Не заливайте молоде вино в старі міхи…» Так сталося й нині, коли молодь звершила національну революцію з надією на будівництво нового життя в новій Україні, а натомість увесь їхній ентузіазм і натхнення корумповані політичні ділки спрямували в старі корумповані лабети дикого капіталізму, відкинувши Україну на два десятиліття назад. І що з того вийшло? Старі, поношені бурдюки репнули і молоде вино розлилося, потекло потужним потоком з рідної землі за моря-океани шукати кращої долі. Щось подібне ті ж сили хочуть зробити і з українськими Церквами.

    А УАПЦ, маючи всю повноту божественної благодаті, завжди діяла і діє адекватно ситуації як істинно українська народна Церква, але без політичного антагонізму і міжконфесійної ненависті, чого не скажеш про відношення двох інших православних конфесій стосовно неї самої.

    Я вже говорив, і наголошу ще раз, – УАПЦ, за кожним із відроджень, поставала як національна Церква українського народу і має велику історію, хоча й не досліджену як слід. Для мене велика честь бути вірним саме цієї Церкви, бути причетним до її величної історії і продовжувати її, збагачувати новими набутками, спираючись на багаті традиції, викристалізувані роками боротьби за утвердження українського православ’я саме в його автокефальному статусі як духовній суті Церкви.

    Адже одна справа заявляти про самостійність, а інша – бути наповненим автокефальним духом, як істиною. УАПЦ – це героїчна епоха в історії українського народу й православ’я, і взяти й просто так її здати людям, які до неї не мають ніякого відношення, буде злочином перед пам’яттю автокефалістів. До речі, не такого вже й далекого минулого, щоб рани перестали боліти.

    Об’єднатися на умовах Київського Патріархату означатиме віддати своє первородство, як у древні часи старший брат Ісав продав своє первородство меншому Якову за миску сочевичної юшки. Адже Яків домагався первородства й говорив йому: «Продай мені первородство», бо дуже хотів, щоб саме його стосувалося благословення, тобто обітниці, дані Богом його діду Аврааму. Цього від нас якраз і домагаються. Але злегковажити первородством, а наша Церква була першою і має столітню історію, означатиме втратити любов Божу і самим бути зневаженими Богом. В той же час ті, для кого більше важить юшка, тобто матеріальний статок, можливо, й здадуться. А справжні духовні отці-автокефалісти й віруючі, залишаться вірними й відданими рідній Церкві. Адже, повторюся, Істина не продається як не продається рідна мати!

    Є, звичайно, багато причин організаційного і суто духовно-морального аспектів, які відштовхують від УПЦ КП. Та це окрема розмова.

    – Але це мало цікавить політиків і представників влади, які зациклилися на об’єднанні Церков, і це, так чи інакше, впливає на внутрішню ситуацію в Церкві. Як уберегти Церкву від негативних впливів зі сторони державних чиновників?

    – Про чиновників діло буде, хай краще займаються державним будівництвом, а не продовжують державу руйнувати. Тут питання стоїть по-іншому – як уберегтися від повзучої анексії «братів» із Київського Патріархату, що, як ті змії, заповзають у душі нестійких із нас і збурюють в них мир. Крім того, керівництво Київського Патріархату закликає наших священиків не підкорятися своїм архієреям і переходити до їхньої Церкви, тобто, виступає тут як провокатор. Застосовують будь-які засоби тиску, аби зруйнувати нашу УАПЦ зсередини. Чи знайдете ви подібне в поведінці інших Церков? Сумніваюся. Завдання Церкви – намолювати мир всередині самої Церкви, а не вчиняти розбрат, колотнечу, щоб із того мати свій зиск. Зиск ми повинні вбачати у спасінні своїх душ, а не займатися збиранням подушного із середовища тих, хто своїм трудом по крихті напрацьовує плоди спасіння.

    Прикладів нерівноцінного до нас ставлення багато. Візьмімо хоча б минулорічне т. з. об’єднання УАПЦ й УПЦ КП, коли ми сподівалися, що наші пропозиції будуть серйозно обговорюватися, а остаточно затверджуватися на архієрейських Соборах. І Собором нашої Церкви в першу чергу, бо ми втрачали, власне, все. А як вчинив Київський патріархат? Рішення Комісій по веденню переговорів того ж дня виставили як остаточне рішення Церков про об’єднання, навіть дату визначили. Але комісія з переговорів це ще не вся Церква і її рішення всього лише пропозиція, яку слід обговорювати й затверджувати хоча б собором архієреїв! Але ж нас вважають всього лише «ґудзиком» до свого «кожуха». А виявляється – без ґудзика й кожух неповноцінний!

    Ми тоді заявили, що від перемовин не відмовляємося, але наполягаємо на серйозному обговоренні умов, щоб усе було підготовлене скрупульозно. Але згадайте, як тоді з нами брутально повівся Київський Патріархат! Користуючись своїми широкими можливостями в ЗМІ, особливо на телебаченні, вони нас виставили винуватими у зриві переговорів, хоча самі їх і зірвали.

    Пам’ятаєте, як патріарх Філарет заявив, що не хоче з нами мати нічого спільного? Чому? Бо ми не підкорилися його диктаторській волі. А ми не хочемо, щоб з нами поводилися так, наче б ми не варті й доброго слова. То хіба можна об’єднуватися з тими, хто вважає нас за ніщо? Адже вони увесь час намагаються нас принижувати, шантажувати, поводяться, наче вони повелителі ситуації. Я можу тільки уявити, що почнеться вже другого дня після такого квазі об’єднання!

    Крім того, нехай спочатку патріарх Філарет вибачиться перед усією повнотою УАПЦ за той наклеп, що він озвучив на телеканалах про те, що ми, буцімто, отримуємо гроші від Кремля. Він облив страшним брудом всю Церкву, а це мільйони людей! До речі, цим займаються і архієреї УПЦ КП на місцях. В той же час лукаво кажуть, що чекають нас із братніми обіймами. Щоб у них задушити?

    – В минулому році в ЗМІ говорили, що вселенський Патріарх Варфоломій присилав навіть своїх повноважних представників до України, щоб із їхньою допомогою залагодити питання об’єднання. Що скажете?

    – Тут і говорити немає чого, бо я не бачив жодного офіційного документа, який би засвідчував їхні повноваження, а наговорити можна що завгодно. Думаю, що то все пропагандистська булька. Я вам скажу, що чиновники департаменту міністерства культури, так само як і адміністрації Президента, поводять себе стосовно нашої Церкви дуже непорядно. В минулому році вони організували шалений тиск на нашого щойно обраного Предстоятеля і ця політика продовжується й у цьому році. Навіть уявити важко, що таке можливе в наш час та ще й при владі, яка позиціонує себе з європейською демократією. Але згадайте його слова на Соборі: «Не таке переживали, переживемо й це». Йому, як і всім нам, до цього не звикати.

    Хочу додати, що в червні минулого року ми в усіх єпархіях провели загальні збори священства і делегатів від парафіян усіх парафій. Всі однозначно висловилися проти приєднання до Київського Патріархату і за розвиток своєї Церкви. Відтоді у нас почалася клопітка робота, тон у якій задає Блаженнійший Владика Макарій, а він людина непосидюча, працьовита, на сучасному сленгу – трудоголік.

    Церква – не політична сила, якою можна маніпулювати, як кому заманеться. Політики приходять і, здебільшого, в неславі йдуть собі геть. А Церква – Тіло Христове і вона вічна, як вічний Христос. Владі слід із Церквою вести рівноправний і різноплановий діалог для того, щоб не тільки уникати непорозумінь, а й спільно працювати в духовній сфері, адже на цій ділянці державотворення занепад дуже глибокий. В той же час, дуже тісні стосунки з державою дозволяють їй маніпулювати Церквою у своїх інтересах, хоча буває й навпаки, як нині, скажімо, Київський Патріархат використовує державну владу для досягнення тієї чи іншої власної мети, спрямованої на зміцнення своїх позицій, а влада охоче відгукується. Та це, врешті, для Церкви завершиться духовною смертю і втратою авторитету в суспільстві.

    Як на мене, то повинен вестися рівноправний діалог, а не диктат влади стосовно нашої Церкви, як це ми бачимо нині. Але, повторюю, діалог співпраці, адже Церква є частиною суспільства і вона не може стояти осторонь його проблем.

    В той же час, використання Церкви в процесах державного й національного будівництва, як інструменту державної ідеології, не повинне стати пріоритетним у стосунках між владою й Церквою, бо це не дасть очікуваної користі від такої синергії, а, навпаки, призведе до втрати останньою авторитету в суспільстві як інституції духовної.

    Тут принагідно згадати слова з Єремії: «Якщо здобудеш дорогоцінне з нікчемного, то будеш як Мої вуста… І зроблю тебе для цього народу міцною мідною стіною, вони будуть ратувати проти тебе, але не здолають тебе, бо Я з тобою… І спасу тебе від руки злих і визволю тебе від руки гнобителів» (Єр., 15:21). Воювати з Церквою – це воювати із Самим Господом.

    Між Церквами за останні роки утворилося таке глибоке розділення, а, відповідно, й протистояння, що потрібно спочатку працювати над примиренням, а воно без зміни мислення неможливе. Де ви бачили, щоб підписанням якогось документа одночасно змінився й світогляд людей? А без цієї складової ніяке об’єднання, ніяка угода про нього неможлива. Справжнє об’єднання складається з багатьох елементів, в тім числі й тих, які зціляють від гордині й лицемірства. А цей процес довготривалий.

    Тим паче, що за цей час Київський Патріархат зробив усе, щоб ми віддалилися від об’єднання з ними ще далі. Зазначу, що в нашій Церкві все вирішується колегіально і відповідно до того, яке рішення прийняв архієрейський собор, а згодом і всі без виключення єпархіальні собори, відповідно діяв і новообраний Предстоятель.

    Каятися ж нам немає в чому.

    А патріарху Філарету слід би спочатку вибачитися за те, що він зробив з УАПЦ в 1992 році і за всю його подальшу агресивну політику стосовно нашої Церкви! Подивіться на події, що відбуваються впродовж останніх майже тридцяти років, неупередженим поглядом і ви все зрозумієте.

    Адже Київський Патріархат побудований на старих традиціях церковного авторитаризму, який так чи інакше, але перетре у собі на порох будь-яку соборноправну традицію української Церкви, тому матимемо те, що вони нині мають. Ми ж Церква, яка має столітню мученицьку історію, самодостатня, хоч і бідна, але це гарна чеснота, яка убезпечує нас від тих тяжких недуг, якими хворіють інші конфесії. Нас би за це цінувати, а не цькувати.

    – Але ж прихильники об’єднання Церков переконують, що воно сприятиме консолідації українського суспільства, вирішенню питання УПЦ МП, або хоча б визнання об’єднаної Церкви канонічною. Ви з цим незгідні?

    – Не станеться ні першого, ні другого, ні третього. Як можна консолідувати суспільство об’єднанням Церков, коли це суспільство в переважній своїй більшості обминає храми, хіба що на Великдень масово зійдуться освятити паски та крашанки? Тобто, щоб батюшка виконав обрядовий ритуал, покропивши свяченою водою те, що вони наклали у свої кошики, а в усі інші дні року храми Божі майже порожні, особливо в селах.

    Суспільство консолідує виважена державна політика влади стосовно всіх релігійних конфесій, а не підтримка то однієї, то другої в залежності від політичних чи церковних уподобань, або, що найгірше, примусово-добровільне об’єднання. А ще рівне відношення до громадських та релігійних організацій, залучення їх до активної суспільно-громадської діяльності на благо України і всього українського народу, вмотивовані дії уряду по відродженню української нації і реальне зростання добробуту народу.

    Поки що ми цього не бачимо. То ради чого нам ліквідовувати свою Церкву, коли невідомо, куди Україну заведе нинішня влада з такою політикою? Може, так станеться, як і в 20-30 роки минулого століття, коли в Україні, як національно-патріотична інституція, діяла тільки одна УАПЦ. Правда, її в той час жорстоко переслідували, доки на кінець тридцятих не знищили остаточно – в живих лишився лише один єпископ із тридцяти п’яти та 250 священиків із майже трьох тисяч.

    Та й об’єднання кого з ким? Ще не так далекого 1992 року, після «об’єднання» УПЦ й УАПЦ (від першої мізерна частина, а над другою випробували рейдерське захоплення), патріарх Мстислав – Предстоятель УАПЦ, який не погодився із злочинною ліквідацією Церкви, сказав, що то єднання «капусти з горохом». Питання канонічного визнання воно не вирішить, тому для чого й город городити? Та й навряд чи вселенський патріарх Варфоломій надасть Томос на автокефалію, тобто канонічне визнання людині, котра в 2008 році від нього вже відмовилася.

    УПЦ МП теж ідейно не зміниться за бажанням чиновників із Банківської, тому що в душах переважної більшості архієреїв, священства й віруючих ще панує «руській мір», а це вдвічі більша частина українського православ’я. Тобто, ситуація надто складна, аби її одним махом вирішити.

    А наша УАПЦ – це суто українська Церква за структурою і, що найголовніше, за духом і традицією. Ось цим вона й муляє всім, бо є прикладом. Так, нам ще треба працювати над розвитком і вдосконаленням соборноправності. Але вона є, ми живемо за її принципами.

    Автокефалія є даром Духа Святого («Дух Святий дише там, де хоче» – ап. Павло), а цей дар уже даний нашій Церкві Богом, він не може бути даний людьми, які можуть або визнати його за нашою Церквою, або відмовити в такому визнанні. Але то вже їхні проблеми. Просто в цьому питанні треба своє вагоме слово сказати богословам.

    А якщо ми увіллємося в УПЦ КП, то, повірте мені, не пройде й року, як від наших українських соборноправних традицій нічого не залишиться і запанує духовна московщина й авторитаризм. А ми ж то будуємо нову Україну, то й Церкву треба будувати на українських традиціях. Бо інакше постраждає національне духовне відродження українства. Чому мало хто про це задумується?

    – А якщо якась частина парафій УАПЦ перейде до Київського патріархату, що ви будете робити?

    – Свого часу на подібне запитання нині покійний митрополит Мефодій мені відповів: «Нехай собі йдуть, може, там їм буде краще». Залишаться стійкі й випробувані, ті, кому дорога рідна Церква, для кого відступитися від Церкви-Мучениці – це все одно, що заподіяти собі самогубство, а то найбільший гріх віруючої людини, після якого її навіть не відспівують і не поминають за церковним чином, а в давнину й ховали за межами кладовища. Одна біда, яка найбільше шкодить релігійному середовищу, та, що довкола багато політики, на яку люди легко піддаються, тому що мало в їхніх серцях віри й любові.

    Але якою б не була бідною рідна мати, та її не міняють на багачку, бо вона тебе виносила під серцем, випестувала й виростила, а ти їй тепер – ніж у спину? За будь-яких умов будуть ті з нас, хто не посміє осквернити кров мучеників і продовжить справу попередніх поколінь автокефалістів. Адже коли Церква, яка впродовж століття виживає в умовах жорстоких переслідувань, тобто в умовах дії проти неї пекельної сили, незважаючи ні на що, продовжує будуватися як Тіло Христове, то це є свідченням благословення Божого на її існування.

    За приклад нам завжди повинна бути могутня постать митрополита Василя Липківського, родоначальника УАПЦ. В 1927 році енкаведисти змусили зібрати Помісний Собор у Києві й поставили перед ним вимогу відректися від посади Предстоятеля, бо він мав беззаперечний авторитет у Церкві й серед українства. Тому, доки б він очолював УАПЦ, їм було б важко її знищити. Вони пригрозили, що у випадку відмови і його, і всіх єпископів та священиків, хто був на Соборі, відправлять у табори, а Церкву за непокору ліквідують. Він чудово розумів, що погрозу виконають. Та й частина єпископів вимагали від нього покоритися, аби врятувати Церкву (ще, наївні, сподівалися, що влада не буде її ліквідовувати!).

    Митрополит Василь, як людина великої сили волі й духу та відданості Церкві, вийшов до делегатів і великого натовпу людей, що зібралися, і звернувся до них із словами болю й докору: «Чого злякалися? Хіба не знали, куди йшли?» І пішов, як людина великої гідності й честі. Але не здався!

    м. Харків –  м. Полтава

  • Чи я в лузі не калина (повість)

    Чи я в лузі не калина (повість)

    Архієпископ Афанасій (Володимир Шкурупій)

    Чи я в лузі не калина

    Повість

    Живе Лисавета Полотайчиха на сільському закутку Качкарине, такому собі забутому Богом і людьми відшибі. Він наче зігнутим коров’ячим рогом устромився в густий перелісок, що поріс із давніх-давен по один бік і по другий бік тихої річечки, до якої де-не-де поміж вільх тулиться сором’язлива калина.

    Вода в річечці чиста, як вранішня роса на листку лепехи; в холодній тиші вечора, коли розіллється по низині повінь, гучно на ній кричать дикі качки, темним хрестом стрімко прописуючи тремтливе повітря.

    А вже далі, коли принишкло увіходить між вільхи та верби товстезні, крутиться поміж них вузька, що й заєць, коли розженеться спрожогу, перескочить. А як присушить серед літа, то й дно покаже мульке; в тій глеїстій муляці заляпотять хвостами карасики, завертяться вусаті в’юни, трапляється і щучка.

    Бувало, й Лисавета, кинувши роботу, разом із хлопчаками бовтається у змілілому Узьміні чи якій ковбані і пиряє ту рибу відрами. Тоді вже й вони з Ільком розкошують свіжинкою, а не тільки Мефодій Загайко, який на ніч виставляє в знаних одному лиш йому місцях сітку і ніколи не ловиться хлопцям із рибнагляду.

    Кажуть люди, що тією рибою він підгодовує районне начальство, дух від якого не вивітрюється в селі ні в спеку, ні в сніг, ні в дощ, ні в сильний вітер, бо налітає його, як того вороння, і кожне намагається щось та й урвати на дурничку. Правда те чи вигадка на чоловіка, адже на роток не накинеш платок, байдужісінько, бо їй все одно не перепаде й на сковорідку, такий уже скупердяга, що серед зими з його двору й жмені снігу за так не випросиш.

    Але коли вода підсихає, тоді й вона не дає маху: руками, а коли й “кобилкою”, як у кого випросить, виловлює, додому носить, а тоді – на базар у райцентр вихідного дня, коли бригадира можна й не послухатися, не вийти на роботу, бо й так від неї, осоружної, день і ніч спина пеком пече, хутенько гайне, тільки крапчаста спідниця за нею здується. І юшку із сушеної риби можна взимку варити.

    З тим базарюванням один клопіт та морока, бо що базарювальниця з неї плохенька, та ще й міліції боїться, як злого духу, адже ганяють за рибу, а вловлять, то чи вторгувала, чи ні, а витрушуй з ганчірочки, в яку зав’язала карбованчика, коли на торги виряджалася з кошовками, плати штраф. Ще й сорому до того ж не оберешся, коли в районній газеті пропишуть, начеб їм, розумакам, ні про що більше писати, як не про те, що якусь там доярку злапали, бо підв’язала під грудьми молока грілку та несла додому дітям охлялим. Тепер і дітей не пошкодують. Або якийсь дядько, якому терпець урвався, пішов затемна в поле і назбирав клуночок підмерзлих буряків, яким і так капець, бо вже їх сніжком притрусило. А він ото принесе додому, вкине у погрібець та, не призведи Господи, вигодує ним кабана, продасть та ще забагатіє – зайві штани купить.

    То й хай тепер спраглу душу снігом гасить, коли посмів на добро народне руку підняти. Так воно і є – де біда, там і друга. А діватися ж нікуди: все думка в голові колупається – як ту грошину пристарати, аби яку одежину було за віщо справити дитині про зиму, щоб не ходило воно старцем обірваним та в латках, як у тих реп’яхах на собаці бездомному. Воно ж у неї хоч і без батька, але ж не собача якесь там. У них і хата є, хоч і поганенька, хоч ті стіни вже й понадималися, особливо спіднизу, як жаби на дощ, і все й обвалюються, що те тільки й роби, що полову крадь: залізе на горище конюшні, назгрібає у торбину і тут-таки, за причілковою стіною, і заховає в лопухах та дурмані колючому. Потім серед ночі, полохаючи відьмаків і сама страхаючись дужче од них, намацає ту злощасну торбину, труситься, аби ніхто не вгледів, біжить додому, а розталайпане серце ледве не вискакує.

    Отак наносить, стільки там треба, та ще й з глинища напиряє мішком глини, урве часину – замісить, ущипне краєчок дня – валькує та підмазує.

    А стріху капосні горобці, яких розвелося до погибелі, розточують, і вона протікає там, де під корішок вшито. Того саме там, бо вона чи не кожного вечора, прибігши з роботи, карлючкою ширяє попід стріхою у їхні гнізда, так вони й перебралися вище, куди їй, як не пнеться, як не підстрибує, але не дістати. З драбиною ж не натягаєшся. І так нічим дихати, а то й зовсім надірвешся через тих горобців.

    Та як би там не було, а все ж таки дах над головою. Влітку й так гарно, а в холоди та морози протопить у печі бур’янинням сухим, залізуть з Ільком на ніч, ряденцем укриються, і гріє їх тепла черінь до самого світання, і не мерзнуть.

    Якби ж було ще її просо, але де його взяти, як і пшонинки на юшку катма. Забула, яка вона й на смак. А коли б було, то вона, натопивши піч, залазила б і встрімляла у нього ноги, як колись ще маленькою, і вони, відпарившись і просякнувши духом степу від того проса, переставали б нестерпно боліти, покручені ревматизмом.

    Адже з давніх-давен народ отак самотужки сам себе боронив від усяких недуг. І було кому присовітувати від болячок, що як коли обсядуть людину, хоч живцем у землю закопуйся, ужити чи травичку, чи корінець, або медку з настоєм, а коли у заговір повірити, бо є такі люди, яким незвідимою силою те все дано, сподоблено до спасіння. І святі то люди не вигаданою, а живою святістю.

    Жила й у них така молодиця, Вустею звалася, їй у спадок від матері дісталося те знання милосердне (так і звано її було в народі – “Милосердниця”). До неї ішли люди з ближніх і дальніх сіл і хуторів, несли малі й великі болячки, які допікали, але яких ось так запросто: мах – і все, не позбудешся, хоч і лозунгом гучним затулися.

    А ще їй несли хто в торбинці, хто в хустині то крашанок з десяток, то сальця четвертинку, то пшінця чи борошенця з півмірки, бо й часи не дуже багаті стояли. Вустя людям помагала і сама з людей жила. Так велося звіку, і ніхто не вбачав у тому хоч якогось злочину.

    Тож коли їй, Лисаветці, страшна хвороба стала крутити ноги й руки, мати загорнула в полотнинку шматок здору (дядина крадькома від дядька принесла), взяла її за руку і повела до Вусті. Пізно увечері, бо вдень, коли видно, хто приходить, і звісно, з якою метою, і вже було небезпечно, адже Вустю попередили, що коли не кине своє “відьомське ремесло” і не перестане дурити “несознательних граждан”, то вишлють туди, звідки “возврата нєт”.

    Але люди приходили, просили, а вона, рада всіх прихилити, не відмовляла, бо як же відмовишся допомогти людині в нещасті, та ще в такому, як хвороба? Тож і довелося їй, як тій бабі, що жартувала із колесом, а потім кричала не своїм голосом.

    Увійшли вони в сіни, постукали в хатні двері.

    З хати долинуло співуче:

    – Увіходьте.

    Мати прочинила двері, заглянула, тоді відступилася, розчинила двері дужче, підштовхнула Лисавету легенько в спину. Слідом за нею й сама зайшла, тихо причинивши двері.

    Топилося в печі, бо надворі закундубасилося на осінь, перло холодним сирим вітром у хату, як тільки одчиниш двері чи вікно. Горіли, тріскотіли дрова і хмиз, напханий зверху на них натоптом, а біля вогню стояв горщик і кількоро горнят. У горщику булькало, з горнят ледь помітно струмувала пахуча пара. На полиці біля вікна і в миснику біля одвірка тулилися один до одного більші і менші глечики, куманці, кухлики, зав’язані чистенькими полотнинками, а темні пляшечки заткнені чопиками.

    На стінах, на сволоці, на широкій скрині висіли і лежали пов’язані в пучечки і цілими в’язками усілякі трави й коріння: тут і м’ята, і чебрець, і омела, і собаче мило, і валер’янів корінь, і корінь лепехи, і таке, чого малою Лисаветка ще й не знала.

    А в світлиці на покуті, підвішена до стелі, горіла тремтливим язичком лампадка, кидала своє благеньке світло на ікону, з якої строго дивився, суплячи брови, сивий Бог у позолоті.

    – Оце привела до тебе, Вусте, свою дитину, – каже мати і стискає рукою Лисаветці плече, бо хоч і дівували з тією Вустею разом, аж таки ляк наче холодною водою обливає, не тільки її, а й кожного, хто поріг цієї одстороненої хати переступає. Та й чом би ні: сама кругловида, смаглява, чорне волосся у коси заплетене і обручами навколо голови вивершене, а як гляне було чорнющими, глибокими очима, то так морозом і обдасть.

    Але від печі віяло теплом і гарними пахощами, які лагідно лоскотали в горлі, і Лисаветка не мала ляку в душі ні на крихту.

    – Та ви не стовбичте біля порога. Не бійтеся. На добрих людей я не кидаюся, а від скажених і сама відступаюся, – засміялася нівроку гарна молодиця – все й хочеться на неї дивитися: така пишна.

    – Бог з тобою, чого б ти кусалася? – обізвалася мати вкрадливо. – Не вовчиця ж скажена, а така людина, як і всі.

    – Така, але трохи й інака, – посмутнішала, сказавши, Вустя, і було помітно, як кутики її повних, як налита соком достигла вишня, губів затремтіли, а вуглисті очі поглибшали, хоч були й так глибокі, як горові криниці, що тільки місяць до їхньої води і дістає ріжечком. – Присідайте он на лаву та кажіть, що так пізно привело вас у мою оселю.

    Мати з Лисаветкою присіли.

    – Оце пізно вирядилися, аби стороннього ока вберегтися і біди не накликати на твою голову. Люди з якогось нагла поробилися такі, що йдеш, а вони тебе за литки очима хапають. А вже як око вхопило, то допіру не втримається в душі завидющій. Так ми темна дочекалися і прийшли до тебе за поміччю. З усіх усюд людей приймаєш, то й нам уже не відмов.

    – Хоч би й хотіла відрядити вас ні з чим, а не знайду в собі сили. Коли вже доля вподобила мене на таке діло то і йти тепер попереду себе належить, хоч і в огонь гієнний ступити доведеться. З вогню вийшла, у вогонь і ввійду. Дання мені таке.

    – Авжеж, не кожному дано знатися на зіллі. В кожного своя заначка, – говорила мати серйозно і дивилася на знатницю.

    – А ви з чим? – запитала вона.

    – Хтозна й що воно таке, а як зачне Лисаветці руки й ноги крутити, то ж, Господи, як вона кричить, аж мені серце розривається.

    Лисаветка очі в долівку втупила, а й долівка сінцем луговим притрушена. Вустя ходить по хатині, а сінце тихо: шур-шур, шах-шах під її босими ногами. Відщипує молодиця з пучечків трав та корінців, на купки кладе.

    – Оце осьо запариш у горщику, – каже матері, – і хай п’є, скільки здужає. Шкоди від трави ніякої, хоч і обпийся. Але, правда, й міру треба знати. А оце легенько окропом скропиш у макортеті. Як розпариться, обікладеш, де кістки і суглоби на руках і ногах найдужче крутить, обмотаєш сукнинкою. Роби так кожного вечора на ніч. Та боже збав на холод виходити. У теплі хай сидить. У просі ще ноги гріти треба.

    Мати аж сплакнула.

    – Спасибі тобі, Вусте, милосердна в тебе душа, – каже мати, розв’язує вузлик і викладає на стіл крашанки і здір.

    – Не носили б ви мені отакого нічого, – спохмурніла Вустя на лиці. – Скоро в сільраді й очі повиштрикують вашими приношеннями. – І зовсім уже сумно додала: – Якби ж то тільки очі…

    – Кинь і думати, – каже мати. – Дурні вони, то й штрикають. Хай би вже повиштрикували собі й менше бачили, розумники. Слово до слова стулити невтьопне, як виступає, погомоніти з тобою по-людському не погомонить, а вже повчати пнеться. І де їх таких на наші голови понабирали?

    – Знайшлися. То й духу їхнього не чути було, сиділи бідні, як церковні миші, а тепер дорвалися до влади і нічого перед собою не бачать, топчуть і грішного, і праведного. Стільки родів уже зруйнували, нищівники, а це й до мене підбираються, бо вже начеб усім, кому тільки могли, горлянки поперегризали. Скоро один за одного візьмуться, тільки квакатимуть. Уже, бач, і трава їм поперек дороги стала.

    – Ой, не кажи. З чого таке озлоблення у них? Тільки ж у пір’ячко люди вбиватися стали, а тут як кібці налетіли: розорили, добро відібрали, людей стільки поморили голодом. А спом’яни – які хліба стояли! Було, снопа не піднімеш із землі. Куди поділи? А ми… – і заплакала.

    – На добро дармове рот завжди знайдеться.

    – Нічого, вистоїмо, – відказала мати. – А ти бережись, бо що ми без тебе робити будемо?

    Вустя пішла в світлицю. В хаті темно, лиш світить із печі, а від молодиці ні найменшої тіні не падає. Мати перехрестилася з того дива, а Лисавета принишкла, як мишеня, і тільки очі витріщала вслід хазяйці.

    Вустя зупинилася навпроти покуття і тричі поклала собі на груди хресне знамення, щось пошепотіла і повернулася в хату, а очі чорнющі світилися.

    Мати з Лисаветою звелися.

    – Звиняй, що клопоту завдали, загаяли тебе. Якби ж не мучення… – вибачалася мати і виштовхувала дочку в сіни. – Бувай здорова.

    – Ходіть і ви здорові, – відказала Вустя, а очі вже пригасали, смуток у них навернувся.

    Надворі темно. Як ішли до знатниці, то хоч якось стежку було видно. А це не те що стежку, а й болота, яке зразу за городами починалося густими лозами та споконвічними вербами, зовсім не видко. Сіється густа мжичка. Ото від неї й темінь така непроглядна, хоч око виколи. Страшно. Навпомацки й до хати своєї добилися: у вузеньку вуличку, а тоді на край.

    Мати швидко розіклала в печі, розтопила. Хмиз затріщав, обійнявся полум’ям, пахнуло із жерла теплом. Наклала в більшу риночку посічених корінців, у макітру, як закипіла в горщику вода, поклала травичку і облила її, накрила полотнинкою.

    На комині горів каганець і освітлював хату; на долівці ряденця, на вікнах рушники вишивані, комин печі розмальований півнями і квітками (скільки Лисавета не пам’ятає, а завжди у них ніч стояла розмальована) – гарно і затишно, і тільки в матері під очима чорно і очі якісь відсторонені бувають, як задумається.

    Мати все заглядає в ринку і в макітру, ніяк не зважиться – забрати вже чи ще хай настоюється. В її очах зблискувало полум’я з печі і накочувалися сльози від жаріні, бо сама ж тільки з холоду.

    – Зразу підвечеряємо, а воно хай ще постоє, дужче встоїться, – сказала і повідсовувала риночку і макітру на край печі. – Ти дивись – печина в ринку впала. Та нічого, то глинка, не страшне. Процідимо.

    Вийняла мати горщика з борщем, насипала в миску, вкраяла хліба.

    – Господи, благослови, – перехрестилась і сіла до столу. – Тепер хоч і не густо, а є що їсти. Може, потихеньку і ми виб’ємося в люди. Я вже так стараюся, так стараюся, а ти в школі не паси задніх, кожне слово вчительки лови. Може, хоч ти станеш людиною.

    І борщ пісний з’їли, і бабку з перлової крупи з’їли, присолоджену. Лисавета ще напилася з кухля настою терпкого й пахучого, лягла на піл, а мати обіклала травами їй ноги, обгорнула сукняною хусткою, вкрила ліжником. Під ним тепло. Незчулася, як і заснула.

    Потім трави кінчилися. Лисаветка сама пішла до травниці Вусті, бо мати допізна в степу на роботі.

    Ще стояла осінь, хоч уже приморожувало, а вишня впиралася, не скидала аж поруділе з підтьоками листя.

    Лисавета підійшла з боку дороги до високого плетеного з лози тину і спинилася. Ляком її охопило – а що, як тітка прожене? А ще в дитячу душу вселилася тривога. Що та тривога віщувала, хіба ж їй знати?

    Хотіла вже обійти двір та зайти у ворота або подивитися, де тут перелаз, як почувся гуркіт машини.

    Лисавета сполошилася, заозиралася, а тоді шаснула за кущ бузку, який поріс за очеретяним погрібником і аж на тин звісився. Звідти було видно все подвір’я і хату, а її саму – ні.

    До воріт підкотила, як стара черепаха, машина, і з неї вилізло аж троє: двоє в міліцейському, а один у цивільному. Зайшли у двір, постукали у вікно. Виглянула із сіней Вустя.

    – Ви Вустя Солопійчиха? – питають.

    – Ага.

    – Тоді зайдемо в хату.

    Увійшли.

    Що вони там робили, того Лисавета не бачила й не чула, бо де та хата, а де тин, за яким вона стояла, мов до землі враз із переляку приросла.

    Згодом стали виносити з хати пучки, оберемки, цілі мішки з травами і корінням. Склали посеред двору на купу, приніс шофер каністру невелику, похлюпав. Хтось підніс сірника, і полум’я шугнуло в смеркаюче небо, затріщало.

    З хати вискочила Вустя – чорне волосся розпатлане, як у відьми, очі хижо горять, а вогнисті тіні від багаття стрибають по білому обличчю і білій сорочці.

    – О, що ж ви робите?! – закричала і кинулася до вогню Вустя, почала вихоплювати з нього оберемки й мішки, топтати ногами, збивати руками полум’я.

    Міліціонери зразу стояли ошелешені, а потім той, що в цивільному, щось їм сказав, вони віддали честь під козирок, підскочили до Вусті і хотіли її схопити. Але вона відбивалася і все норовила щось витягти із багаття.

    – Ой, за що… за що страм такий? Я ж усю землю облазила, по корінчику, по травиночці збирала… Ой, що ж це? Увесь рід наш знатницький, усе й лікуємо людочок одвіку… – квилила вона, як чайка над зруйнованим гніздом.

    Той, що в цивільному, зняв із тину рушник з небіленого полотна, подав одному міліціонерові, хитнув у бік Вусті.

    Вони таки заломили їй руки за спину, зв’язали рушником і потягли до машини: попечену, розпатлану, з лицем у сажі, смугами розмазаній по заплаканому і спітнілому обличчю; сорочка знизу зотліла, теліпалася клаптями. Вона билася в їхніх руках, оглядалася на купу трав, які вже догоряли, виривалася, намагалася кусати їм чіпкі руки, щось викрикувала, а що – не розібрати.

    Увіпхали її в машину і повезли. А куди, в яку сторону неоглядної держави і з якої такої нагальної потреби, мов злодійку запеклу, ніхто так і не довідався, та й питатися не осмілювався, бо ж хіба тільки Вусті без церемоній серед ясного дня руки за спину крутили? Усі тихо і мовчки віддавалися в руки жорстокій долі. Кого тільки не забрали, не одірвали від сім’ї і життя людського ні про що ні за що, а лише за те, що всі в ногу одним маршем, а той у збій із думкою своєю чи й просто не те щось вискоче з рота ненароком – і то вже гріх страшний.

    Гріх визирав з усіх закутків і чагарників, привидом ходив поміж дерев, заглядав у вікна і душі людей, щоб облити їх чорним дьогтем підозри і злоби, одібрати ім’я і пам’ять, зламати, як студовій лозину, аби страх в очах затуляв туманом не лише видноколо, а й усе всередині.

    Ще довго догоряли трави і коріння спасенницькі, лякаючи небо…

    Не стало Вусті, і знання її зачахло, пішло прахом, бо нікому не змогла передати. Хата ж її ще довго стояла, вгрузала стінами в землю; облуплювалися побілка і мазання, провалювалася підгнила очеретяна стріха, обвалювався верх. Ніхто тієї хати не займав: ні сільське начальство, пі прості люди. Наче заговорена була.

    А тоді Лисаветку якось наче повело щось на подвір’я знатниці. Може б, вона і не відважилася одна зайти в хату, але знов пеком пекло в суглобах. То Вустя давала травичок для парення й пиття і тих, що обкладати уражені місця, і болі втихали, як лагідною рукою їх знімало. Тепер нікому розпізнавати, які саме трави брати. Та й брати їх треба знати коли.

    Ледве одчинила двері, бо ж угрузли, безхазяйні, разом із порогом у землю. Протиснулася у темні сіни, а з них увійшла до хати. Як глянула – стільки ж тут ще висить і на долівці валяється пучків усіляких трав, густо заснованих павутинням і вкритих пилюкою! Стільки б людей порятувала ними Вустя!

    Подивилася, а що брати – не відає. Заглянула в світлицю, а там з покуття Бог як посвариться піднятим угору пальцем вказівним, то її і видуло, як вітром, із хати.

    Трусило всю, мов перемерзлу з тепла на холоді. І все той Бог нагадував їй після відвідин Вустиної хати іншого, того, що на портреті в школі, і нічим так, як очима. Але в того, Вустиного, хоч і сварився пальцем, а очі добрі якісь, а в того, що в школі, мовби й з усмішкою, а як згадає їх, то так і морозить душу…

    І чого вона тоді попленталася туди? Що могла тямити в тому ділі, яке дається незвідимою силою, і хоч ти й лопни, а як не дано, то й не тужся. Загубили, і чи відродиться в комусь оте знання? Якби навернуло, бо що б хто не говорив, а воно дано людині як вода і хліб, як і все, чим живе і дише світ. Як же можна одрубувати здорову частину од живого тіла? Тож нехай тій Милосердниці легенько гикнеться, коли згадала її ім’я, на цьому вона світі чи вже в царстві небесному, бо такій людині тільки там і пристановище.

    А вона, Лисавета? Все на колгоспній роботі і не розгинає спину затерплу, гадкою живе, що чим завзятіше трудитиметься, то, дивись, і зачепиться за що-небудь, і підживиться зернечком чи олійкою, на базар винесе і вторгує, і матиме спокій за душею, що безжалісна зима не стьобатиме батурою голі дитинині п’яти, що й воно поважно, як прийде час, ходитиме в школу і ніяка зла озіяка не тикатиме пальцем. Бо ж яка мати знесе зневажливе тикання пальцями в її дитину? Вона швидше саму себе розірве на клоччя, аби ним затулити спокій дитининої душі, бо як виросте вона та піде в життя, то там з тією душею таке вироблятимуть, що швидко стане вся, як шрам суцільний і ятристий. А їй тоді його вже не захистити. Мати владна над своєю дитиною, попи воно мало та поки виросте, а вже потім над ним таких розпорядників, таких смикунів, що забуде, як і матір рідну звати. Забування швидке на руку.

    То робить – трудиться, передсвіта встає, трохи придрімнувши, куцого сну звідавши, як оманливого щастя, що тій козі, яка бігла через місток та вхопила кленовий листок, а бігла через гребельку та вхопила води крапельку, а з неї і молоко видоїли, ще й шкуру злупили; і як місяць річку язиком лизне на смак по стемнілій, як сама безодня, воді, а тоді присяде на березі пологому люлькою почадіти, аби той дим дранчатий уранці приліг на луки туманцем, ото тільки тоді додому прибивається, ні рук, ні ніг не чуючи.

    Але сподівання, як квітка опівнічна, легко з мороку просвічується, манить. Тільки куди підманює, хто те знає? А вже б або засвітило оте обіцяне, або обмарило, бо як подумати, що ще ж на облігації позичанські підписуватися, податки платити – з курей яйцями, з дерев плодом, з усього, що є в господарстві і росте в садибі, а коли нема чим, то грошима все одно віддай.

    І крутиться вона, вертиться і спинитися не може, як камінина, пущена з горба. Та і як спинитися, коли саме життя жене галопом, аж куриться за плечима, що лиш тримайся. Така вже одвічна селянська зачинка – що або крутися, або здихай. Та кому воно таке нелюдське потрібне? Отож вона робить, робить, а рік як урве хвоста, прийде в контору, а її питають: “Чого?”

    “Так за рощотом. Може, там хоч щось…” – просить, в очі заглядає, а вони і не дивляться на неї, мовляв, чого тобі тут треба.

    “Еге, ото тільки під себе і знаєте гребти”, – бурчить рахівник.

    Поклацав на рахівниці, прикинув там щось, а воно виходить, що і податків не доплатила, і на облігації вивернули і не спитались її згоди, і зосталася вона ще й в боргу перед державою, як з торбою за плечима. Почне вона плакати та просити:

    “Дядьку Семене, а ви й ще раз порахуйте. Може, якось не так кинули?”

    “Усе так кидаємо, і не клянч мені отут. Державі ще важче”.

    “А мені? Хіба я не державна?”

    “Цить, капосна! – вдарив рахівник кулаком по столу. – Не підривай устої”.

    “Та хіба ж я підриваю? Жити немає за що”, – плаче.

    “Іди, йди. Нам не до тебе”, – одмахується рахівник.

    Ото і живи, ото й трудись.

    Поплаче, поплаче нишком, щоб люди не бачили, бо і їм не мед. Та ще немов зопалу не те слово скаже, а в неї ж дитина мала. Ще й мати померла знагла – пішла до копанки щось там прати і сторчакнула вниз головою. Тепер малого й глядіти нікому. Так вона й додумалася – зачине його в хаті самого, а щоб пожежі не наробив, бо он же вона – піч із жаринами в попелі, то вона його на стіл біля вікна всадовить і вже з порога прилякає: “Гляди ж, не злазь, бо лисиці вхоплять”.

    Сама на роботу побіжить, а воно, дурненьке, і спить, ряденце підмостивши, і грається любенько, бо куди ж ти зі столу дінешся, як під ним лисиці зачаїлися, чи у вікно голе синювате гузенце виставить, бо сонце гріє крізь шибку, а то просто виглядає, скільки зором звідти охопить, ловить оченятами, що забаче, а потім як подопитується: “А то що?.. А чого воно таке?..”, аж її дратує – спочити не дає тими розпитуваннями. Такий уже допитливий.

    А то й плаче ридма на тому столі або її гукає крізь шибку, поки й захрипне: “Мамо!” – кулачками в раму тарабанить, горобців полохає, а вона душею вчуває, та діватись нікуди – робота.

    І так ото вже в світі заведено, що як би людині не було важко, як би не притужувало до сизої паморозі на душі, а щось-таки й запоможе. Як оце із столом. То б дитина хтозна-що наробила без нагляду: чи хату б спалила, а тоді в землю вкопуйся, бо ж які часи гіркі – який ліс був, то германець на окопи та бліндажі вирубав – і оце вже, як визволили, свої дорубали на відбудову (цілі ж округи спалено та бомбами розбито), то поки заново поставишся, та ще сама-одинока, і рак свисне; чи додумається ковтнути якусь всячину, коли живіток судомою голодною зведе. Чи довго до біди? Тут уже доросла мовби, а й то інший раз так допече, що і землю б їла, і цеглину б гризла. А то ж таки дитина. Що до рук візьме, все на смак куштує. Хіба воно тямить, що можна, а чого ні?

    При ній, дивись, як не догледить, ножа вхопить і вріжеться, хоч вона все й примовляє: “Не бери чики, не буде й вави”. А без неї так і зовсім. На столі ж, як на майдані, що покладе, те з’їсть і грається, а що плаче, так від того ще ніхто не вмирав. Вона й сама так гірко наплачеться, що й світу красного поперед себе не бачить. Добре, що хоч сльози не змушують у черепок збирати та… Дав бог біди, ще й на плечі наклав.

    “Господь терпів і нам велів”, – каже дядина Настя Плахтійша.

    Вона й так терпить, бо як не дано її долі талану, то одне тільки й лишається, що терпіти і триматися зо всіх сил, адже жити мовби й ніколи – усе в роботі, а спочинок – як дар божий. І хто його зна – чи воно так і треба, чи на її непросвітку, як на тому вогнищі у Вустиному дворі, хтось руки грів, а в неї й пучки дубнуть?

    Ні вже ж – навертає і навертає, підначує язиком ляпнути, як праником, та все чогось не по пранню, а по воді чистій, що кола так і розійдуться вусібіч.

    Але ж душа в неї жива і болем ні-ні, а й заходиться – чи ж висповідається хто знаючий перед нею, як на сповіді праведній, за які ж гріхи люті її в спину штовхано, що й туман в очах вистилає? А то все закликами баки забивають, їх же ні з’їсти, ні на ноги взути чи й на себе одягти – лопаються, як ті мильні бульбашки, і слід простигає. Тільки й того, що сліпить очі…

    (Зрячий та побач…)

    Раз біля контори зібралися чогось. Дядьки статечно курили, “більше тютюн із власного городу, жінки так собі перемовлялися про се, про те. Вона теж візьми і скажи:

    – Ой, дівчатонька, хоч би крихіточку вщипнути від того світлого, що все перед очима маячить, а не приходить, десь зачепилося на наше безталання за пень, як у конторі за рахівницю трудодень.

    …Куди ми прийдемо з тобою…

    То гомоніли, а то враз умовкли, мов зопалу прісною галушкою вдавилися. Їй здалося, що й горобці на вишнях принишкли.

    Голова колгоспу Іван Перепелиця так той ще й оглянувся на дорогу. Ледве йому не вирвалося: “Доходилися ніжки, доробилися ручки, домоловся язичок”.

    – Ти, Лисавето, язик прикуси і не розводь вражницьку агітацію, – зиркнув на неї, наче проштрикнув навскрізь груди, але разом з тим і погладив своїми добрими сірими очима. – Що нам треба для жизні, ТАМ знають і без нас.

    Вона й сама перелякалася на смерть. Восени, вже як переходило на зиму, трапилася в них пригода, яка наче кропив’яною сіткою вкрила село. Воно наче заціпеніло, бо всякого було, а це так і зовсім…

    Тоді рано упав сніг. Саме на Покрову із суботи на неділю. З райкому передали сувору депешу, щоб колгоспи, які ще не встигли впоратися в полі, поспішили, бо за снігом прийдуть морози, тобто зима.

    Перепелиця сам пішов по хатах. А воно хоч і рано, а жінки вже поралися в куцому хазяйстві, адже в будній день не до домашнього. Роботи в колгоспі прірва, а людей не так уже й густо. То голод страшний, то війна таки добре підкоротила село. Все ж, було, гінці на змилених конях і летять до них: на будівництво заводу людей, та все молодих і дужих, – дай, все, що надбав, – оддай, а не оддасиш, то в шию, як ворога. І потяглися валки на край світу. А прийшов ворог потойбічний, то всі, не питаючись, пішли, бо хто б над тобою не стояв і як би батогом не поганяв, а батьківщина у тебе одна-єдина, і земля одна-єдина, і мова, якою ти говориш і якою говорили твої прадіди, – єдина, і коли ти не захистиш її від зазіхальників, то вона погибне на віки вічні і вже ніщо не поверне її до життя. Коли гине одна людина – горе, а гине народ – то вже катастрофа. Хто сміє замахнутися на народ?

    І ото як, пішли, то слід запався під ними. Це вже притрималися за край світу ті, кого пізніше у військо набирали, а ті, хто танки хрестаті голими руками за гусениці, як воза за колесо, хапали, вважай, до коріння вигибли. Хто ж прийшов натомість? І чому теперішні не хапають воза за колесо голими руками?

    Заходив Перепелиця і до Гальки Пазючки. В неї четверо дітей, а чоловіка на фронті вбило. Писали його товариші, що як накрило снарядом, то й клаптя від нього не знайшли.

    Троє виглядало русими головами з-за комина, а четвертий, старший, хоч і вдосвіта було, а вже сидів за столом і вірша вчив, бо чогось не запам’ятовувався, хоч ти вбий. А хіба не можна не знати вірша про таку людину? Тут і серед ночі вчитимеш.

    Пазючка рукою на них показувала, усовіщала Перепелицю, який і цього недільного дня жене на роботу. Він же стояв перед нею винуватий, не кричав, а тихо казав:

    – У тебе ротів он стільки, а буряк солодкий. Не прийду я після обіду в поле. І Загайка в район направлю. Ти ж мене знаєш.

    Пазючка помовчала.

    – Добре, вийду вже, – згодилась і заходилася підпихати у піч хмиз.

    Перепелиця пішов собі, а старший син заходився вірша вголос учити:

    Нас виховав Сталін на вірність народу,

    На працю і подвиги силу нам дав…

    – Виховав… – із серцем відказала Пазючка. – Заховав, а не виховав. І змахнула сльозу.

    Заглянув Перепелиця і до Лисавети. Сів на лаву, зняв засмальцьованого картуза, почепив на гостре коліно, пригладив долонею рідкого, із сивиною, чуба.

    – Як ти тут? – запитав і зігрів ласкавим поглядом.

    – Як і всі, – відказала. – Оце думаю, що його дитині в рот увіпхати.

    – Біда… без угаву мучить. А жити треба.

    – Та вже живемо…

    – Кгм… а малий ще спить? – кивнув на піч.

    – Боюсь, як проснеться.

    – Хто тепер не боїться?

    – Ага…

    – Нда… Тяжко цей світ на плечах нести, а й жаль кидати. Та вже хай як не гне, не первина ж бо, а духом вгасати не треба. Ми люди крепкі. І вогнем нас палили, і качалками качали, а ми як є, так-таки й є. В’ють, в’ють із нас мотузки, а вони все й сукаються. Та колись воно й гарно буде. От би тільки буряки добрати.

    – Доберем.

    – Морози підступають. Скують землю – не виколупаємо й ломами.

    Лисавета зітхнула. Перепелиця зрозумів те її зітхання.

    – Може, хоч цих, останніх, не заберуть.

    – Тільки блиснуть.

    – І так посліпли, – відказав стримано і звівся. – А ти виходь. Натяг картуза. Пішов.

    А Лисавета збиралась і не збиралась іти. Сіла на лавку й сидить, думає, що його робити, – з усіма йти буряки копати із примерзлої землі чи лишитися дома. Ніхто не силує, бо крить нічим – за чим у контору не піди, все одно не дадуть, відмовлять, бо й дати нічого.

    Можна й сходити, щоб хоч корінець за пазухою принести. Але вона ще весною, коли в колгоспі сіяли, сипнула жменьку насіння за халяву чобота. То в неї свої виросли нагороді цукрові буряки і тепер лежать в погребі, чекають, коли скрута їх зовсім зігне в три погибелі. Тоді вона їх пектиме, і отак якось вони з Ільком дотягнуть до весни. А там уже й не страшно – і трава піде з’їжна, і корінь, а там щось і на грядці раннє підоспіне. Насіння в неї у запічку в торбинках лежить.

    Уже була й роздумалася йти, але привиділися головині наповнені ласкою очі, і не втерпіла. Взула чоботи, натягла кухвайку, посадила малого на стіл і пішла з хати.

    Ішли разом з Галькою Пазючкою, а назад них ще хтось.

    – Якби ж знаття, що хоч з десяток дадуть із собою взяти, все одно їх там більше пропаде. Я б тоді їх і серед ночі руками б видирала, – каже Пазючка.

    – Гляди, ще й накладуть.

    – Колупайся, дубни, а ніяка сатанюка і не подякує. Все заберуть, все вивезуть. І корінця в колгоспі не лишають. Як хочте, люди, так і живіть: або зразу вмирайте, або до весни дотягніть, може, хто і вилізе

    з хати травою попастись. Чи воно в якусь прірву летить?

    – Наше діло мовчки голову в ярмо стрімляти і тягти воза, – насурмлено відказала Лисавета.

    – Ми й так надірвані.

    – Держава велика, і ротів багацько.

    – Виходить, комусь оддай, а сам здихай?

    – Усім хочеться жити, а їсти ще дужче, – зітхнула Лисавета.

    Пройшли трохи мовчки. Вже за кладками, піднявшись на згірок, Пазючка сказала:

    – Що то в городі: хоч і сутужно, а відробив своє, за роботу грошима взяв – і кум королю.

    – Воно й там не дуже.

    – Не кажи…

    – Та…

    – Н-е, ні. Хай і по карточці, а скупився в лавці, попоїв, хоч і скудно, чаю солодкого напився і слухай патехвона, бо що тобі там ще робити? А тут ніхто й не спитає – їв ти що чи з порожнім животом світом нудиш. А працювати працюй, поки й упадеш. Ех, і сьогодні б пішки в город пішла. Та не пускають. І ні паспорта не дають, ні папірця якогось, наче й не людина я, не Галька Пазючка, і можу, коли схочеться, і зі світу з’їхати. Колись, кажуть, дуже давно, якийсь Юр’їв день раз на рік був, коли люд підневільний міг від свого пана куди хоч іти. А тепер і не заїкайся. У-у…

    – Чи ти здуріла? – злякано глянула на неї Лисавета. – Викинь з голови. В тебе діти. Скрізь гарно, де нас немає.

    – Але ж хіба так можна? Люди ж ми…

    Копали буряки мовчки. Носили в ящиках з ручками, скидали на бричку і возили до ферми, а там складали в бурт. Чоловіки вкривали осокою, рогізняком, а зверху прикривали мокрою землею, яку притрусив сніжок, що танув. Схоже, що не відправлять буряки кудись світ за очі, а лишать на корм. То, може, хоч під кінець цієї зими не будуть підвішувати до сволоків виснажених корів.

    Іноді хтось схоплювався на приповідку, аж Лисавету пересмикнуло:

    У колгоспі жити гарно:

    Хоч і робим, та не марно.

    Вийдем в поле дружно,

    Попрацюєм мужньо.

    Підскочило і впало. А потім знов:

    У колгоспнім колективі

    Живем ми щасливо.

    Порадуйся, наше поле,

    Порадуйся, ниво.

    Ой чого ж нам не радіти,

    Чого не співати.

    Заробляєм трудодні

    На колгоспівській землі.

    – І хто це там назаробляв стільки, що аж виспівує? – гукнула Пазючка з-під очеретяного курінця, якого стулила, аби не так дуло, і, відбивши сокирою кім’ях мерзлої землі, спересердя із силою жбурнула очищений буряк у ящик, а тоді й собі заспівала:

    Чи я в лузі не калина була,

    Чи я в лузі не червона була?

    Взяли ж мене поламали

    І в пучечки пов’язали –

    Така доля моя!

    Гірка доля моя…

    Чи не було річеньки утопитися,

    Чи не було кращого полюбитися?

    Були річки – повсихали,

    Були кращі – повмирали,

    Така доля моя!

    Гірка доля моя!

    Під вечір стали розходитися. Перепелиці, як і казав, під кінець дня не було. Лисавета не підмітила, щоб хтось норовився взяти із собою буряків, а от Галька Пазючка заховала під кухвайку трійко. І треба ж було такому статися, що сам уповноважений з району якоїсь лихої години їхав разом із об’їждчиком Мефодієм Загайком. Спинили вони коня, злізли на землю.

    – А постій, молодице! – гукнув уповноважений.

    – Га? – повернула Пазючка голову.

    – На бурячищі ще хто зостався? – питає.

    Пазючка обмерла і ледве не впала, бо й ноги отерпли. Прикрила руками буряки, що віддувалися під кухвайкою, і повернулася до них.

    – Еге, е ще кількоро, – відказала, а вони зовсім близько до неї підступилися.

    Так би, може, й обійшлося, але Мефодій, бодай би йому добра не було, прискалив око.

    – А коли це ти, Галько, встигла так роздобріти? – запитав і ще ближче підступився. – Ще вчора на наряд до контори приходила худюща, як тичка.

    – Мефодію, – звернувся до нього уповноважений хай собі йде.

    – Та то вже ні. Багато їх тут таких.

    – Хіба ж, Мефодію, з-під вашого брата добром вискочиш? – хотіла одбутися жартом.

    – З-під якого брата ти не зуміла вискочити, того я не знаю. Під мене лягти не схотіла. Ану лиш дай помацаю, який все-таки “брат” заховався під пазухою, – сказав Мефодій, і незчулася Пазючка, як він ухопив її за полу кухвайки і з силою смикнув. Руки її від того смику розлетілися, наче вона хотіла злетіти в небо.

    – Ось гетьте, Мефодію! – встигла крикнути.

    А з-під кухвайки на землю гупнуло три буряки. Уповноважений навіщось розстебнув плаща, а потім знову позастібував гудзики аж до підборіддя.

    – От іще… – сказав і ображено сіпнув губами.

    А Мефодій аж зрадів, що не дав маху при товаришеві уповноваженому з району.

    – Оце, бачте, яка трудівниця, хе-хе… У свою пельку, – звернувся він до збентеженого представника району. – Ока та ока над ними треба, а то все до нитки рознесуть. Важка моя должность, а комусь-таки треба наглядати, бо, їйжетибо, колгосп рознесуть.

    – Як же це ви? – запитав уповноважений Пазючку, яка стояла, опустивши руки і вирячивши очі, що позападали, мов у чорні ями, із сірими попругами навколо них.

    – Акта, акта складать треба. Так припекти, щоб і онукам загадували цупити добро народне, щоб кожне і серед ночі у поту холодному схоплювалось і в прожитому дні гріх зроблений шукало, – смикав Мефодій уповноваженого за широкий рукав плаща, а в кутиках губів закипала слина. -І передати актика прокурору, а він уже це дільце швидко обробить. Бо якщо кожне візьме по три буряки, то ж ціла катастрофа настане.

    – Допустимо, катастрофа від вкраденого буряка не розверзнеться і земля під ногами не розступиться, – відказав уповноважений.

    – Ви їх не знаєте. Вони тут усі такі. Як не стережи, а, дивись, уже щось і потягли. А спрос із мене, – не вгавав Мефодій, і його червоне з великою бородавкою на щоці обличчя вкрилося дрібненькою випотиною, блищало, хоч і холодно було, зривався вітер, піднімав легеньку куру – трохи ж було присніжило і приморозило. – Прокурору треба акта подати. Тільки так.

    – Акта то й акта, – зітхнув уповноважений, і в його спершу збентежених і наляканих очах з’явилася байдужість, вони наче застигли. – В суді теж люди. Розберуться.

    І тут Пазючка, яка до цього тільки дивилася на них і не зморгнула жодного разу, гепнула на землю коліньми і поповзла на них до уповноваженого, простягуючи руки з порепаними, скоцюрбленими пальцями, а вони сіпалися кожен окремо.

    – Господи, людинонько, я ж ненарошне. Хресійбо ненарошне, – забелькотіла, хапаючи його за цупкого плаща. – Дітям несла… У мене ж їх четвірко. Бурячка спекти хотіла… Голоднісінькі сидять, хлібця просять, а його нема. Усе забрали, усе вивезли. Хоч бурячка печеного, солоденького дати. Господи милосердний, усе літо продубарила, а нічого не заробила. Людиночко добра, дітям, не собі…

    Сіпала його за плащ, ловила очима його очі, а він тікав ними то в степ, то в небо, де бурмосилися на ніч темні хмари.

    – Чого ви на неї дивитесь? Розжалобити хоче. Ану, не чіпляйся до товариша уповноваженого! – замахнувся звично Мефодій на неї батогом, але Пазючка й бровою не повела: вона все ще ловила очима очі уповноваженого, а той переминався з ноги на ногу і напускав на чорняве обличчя суворість.

    – Змилуйтеся, людино добра. Не слухайтесь цього посіпаки. Діткам я несу, діткам! – ловила руки уповноваженого і намагалася їх цілувати, а він і не відсмикував їх. Вона кричала, а не просила, аж гайвороння знялося і закрутилося в чорному небі та все: “Кра-а! Кр-ра!”. Розтинало небо і тишу довкруж, заглушувало розпачливий крик жінки, що повзала на колінях.

    – Що ж тепер робити? – відступався, щоб вивільнитись із її рук, бо вже стало набридати. – Закон для всіх один.

    – Ой, якби ж то так, не сиділи б мої діти голодні і я оці буряки кляті не крала б, – плакала Пазючка, все ще не випускаючи з рук полу його плаща. – Чи голод закон знав?..

    – Отвітиш, шеймо, отвітиш за вкрадене, – бігав навколо неї Мефодій, намагався вхопити за комір кухвайки і відтягти від уповноваженого.

    – Голубчику ви мій, слідочки ваші цілуватиму, віку в бога спасіння душі вашій проситиму, – голосила хрипко Пазючка, а сльози так і лилися з вирячених очей.

    – У товариша уповноваженого немає гріхів. Безгрішний він, і віри в ньому немає ніякої, бо то опій і дурман. То ти вся в гріхах, як сучка в реп’яхах, – сказав Мефодій, тупцюючи біля неї…

    Склали акт. Пазючка, обезсилівши, опустилася на холодну землю і відчужено сказала:

    – Не дивиться вам голод в очі, душогуби.

    Так і в акта записали: “Обізвала товариша уповноваженого з району душогубом, а ще розводила агітацію, що в нашій страні людей морять голодом”. Ця приписка затягла, як добра гиря. Увечері, вже зовсім пізно, коли Лисавета лягла спати, а малий тільки тихесенько сопів, у вікна вдарило світло від фар машини, наче хто торохнув у раму кулаком. Сама ж машина зупинилася біля Пазюччиного двору. Їхні садиби розділяв плетений із лози тинок. Лисавета вислизнула з-під рядна і припала до вікна. Двоє зайшли у двір і постукали у вікно. В Пазючки ще благенько світилося – блимав каганець. Відчинилися двері, і ті двоє пішли в хату. Не виходили довгенько. Лисаветі набридло й чекати: її трусило і від холоду, і від ляку. Вона вийшла у сіни, відсунула засув і прочинила двері. У щілину полився холод, але й без нього її бив дрібний дрож.

    Аж ось рипнули двері, і першим вийшов якийсь чоловік, увесь чорний, не розгледиш і лиця й постави, за ним Пазючка – біла як смерть, висвічена місяцем, що визиркнув з-за хмари. За нею другий ступав, такий же невиразний із себе, але від одного погляду на те невиразне Лисавету здушило страхом.

    За ними дріботіли Пазюччині діти. Плакали. Котресь просило:

    – Віддайте нам нашу маму… Віддайте маму. І сьорбало носом.

    Серед двору Пазючка спинилась, обняла найменшого, заголосила:

    – Ой горе ж яке, горе! Ой горенько, дітки мої, забирають вашу маму, а вас на погибель кидають. Та хто ж тепер годуватиме, хто ж вас купатиме… Та хто ж такий ненависницький заступив сонце наше? На кого руку підняв?

    – Пішла, пішла… – штовхнув її чорний, як гайворон, і вона випустила малого з рук.

    Лисавета пружиною вискочила з хати і кинулася до дітей. Пазючку вивели на дорогу до машини, Лисавета ловила менших і пригортала до себе. Старший стояв як укопаний і з-під лоба дивився на все, що творилося, очі в нього блищали. Пазючка вже з машини кричала:

    – Ой, діточки, не забувайте, чийого ви роду і хто ваша мати…

    Машина загарчала, сіпнулася, з-під коліс полетіли кім’яхи багнюки на побілену причілкову стіну і обляпали її. Це так вразило Лисавету і запало в душу, що вона потім стільки не ходила повз ту хату, то все й дивилася на неї.

    Перепелиця їздив у район, все доводив, що Пазючка орденоносець і що в неї четверо дітей, а чоловік поклав на фронті голову. Але в село вона так і не повернулась. Одмірили їй по року за кожен буряк. Дітей відправили в різні патронати, бо родичі відсахнулися од них…

    Лисавета тоді від контори прийшла додому ні жива ні мертва. Іллюша спав на ряденці під вікном, підіклавши під голову рученята.

    Сіла вона на лавку і вже так ревіла, та все мовчки, аж горло від натуги заболіло. Навтішалася сльозами, переклала малого на піл. Заходилася в печі розпалювати, щоб хоч сяку-таку вечерю стеліпати.

    Добра річ, коли в хаті є ніч. Тож заслінку вийняла, попілець розгорнула, а там жарку трішки жевріє. Швиденько, поки жарок не прочах, укинула товченого соняшничиння, ще торішнього. Коли весною зійшов сніг, а місяць видко світив, вона збирала, на горище носила. Прийшло літо і висушило на порох.

    Подула на жар. Спочатку зачаділо димком, щипаючи очі, тоді язичок рожевий зблиснув, лизнув соняшничиння і воно стало розгорятися. Увіпхала кілька вербових цурпалків, у горщик влила воду, всипала крохмаль, жменю борошна, розколотила і підсунула до вогню варитися. Потім нарізала ще й кропиви собачої, теж укинула.

    Коли їх з Ільком уже зовсім було придушило, як того вішальника зашморг, що й пучки пальців посиніли, напоумило її сказати дядині Насті, що, коли сіяли ярину на Горбинківському, ближче до Лисої гори, то бачила, що з краю поля чомусь мовби позападала земля. Дядина аж засвітилася своїм землистим обличчям. – Та то ж ями з картоплею! – скрикнула вона. – Ще до германця як погнила в ямах, то так її вже й не викопували. Тільки цить же, нікому не кажи. Як стемніє, підемо. Воно не абищо, моя дитино, а дивися, чи в юшку доточити крохмалю, чи в м’якину домішати, аж таки й тривкіше. Та безпремінно цього вечора треба сходити, а то ще хтось підмітить і собі все забере. Слухай мене, бо я вже вчена, загаєшся – а одні лушпайки зостануться.

    Пов’язала дядина хустку на голові, аж китиці обвисали на очі, і подалася додому, крикнувши уже за порогом:

    – Чекай.

    Коли зовсім стемніло і місяць зблиснув, а зірки висипали попастися на безмірному просторі неба, дядина постукала в шибку. Лисавету аж сіпнуло: вона затремтіла. І подумати страшно їй – це ж вона йде красти. А не так красти, як поле, засіяне зерном, псувати. Що за те буде, коли вловлять?

    – Йдьом, – покликала дядина, не заходячи в хату, аби не засидітися.

    Взяла Лисавета мішок, поглянула на малого, чи міцно спить, і вийшла з хати.

    Ішли не вулицею, а городами по краю левади, аби не натрапити на когось цікавого. Таке діло треба робити без стороннього ока, бо ж то – потрава посівів, і як хто помітить, біда велика впаде на їхні голови.

    Ступали так, аби й луки, що тільки-но почали очищатися після повені, не потоптати ногами. Лисавета взута була в черевики: підошва з колодок дерев’яних, а верх із брезентини, – виміняла на базарі. У дядини – чоботи хоч і латані, зате кирзові.

    Тихо: ні очерет із рогозинням не перешіптувалися, ні верби не скрипіли і не плюскотіли опущеним віттям по воді – ранній по весні вітер утомився безупинно дути і, захеканий, заліг спочити, то й усе за ним втишилось.

    Темно, і тільки качки дикі на Узьміні кричать. Перебігли кладку, польовою дорогою під Лису гору добулися.

    – А як Мефодій наскоче? – запитала насторожено Лисавета.

    – Е, враг його матері, – відказала дядина, – щось та буде. Один раз пропадати.

    А воно ж не видно нічого: ніч темна, земля чорна. І страшно.

    – Де ж твої западини? – питається дядина.

    – Були десь тут, – шепоче Лисавета. – Може, вернемося, га?

    – Шукай, шукай, намиєш крохмалю та й зітхнеш легше, – бубніла дядина, повзаючи на колінах по землі. – Ага, ось таке, як западина. Ану, ходи лишень сюди.

    Лисавета звелася, підступилася до неї.

    – Таки вона, голубонька.

    Заходилися розгрібати.

    – Верхню землю із зерном давай назад себе одгрібати. Як кінчимо, то так і розрівняємо, аби й непомітно було. Зерно в ній, хліб, – радила дядина. – А спідку отуди убік.

    Руками, стоячи на колінах, згорнули верх землі, засіяний пшеницею, а там уже лопатою з коротким держаком навперемінки докопалися до бажаного. Засохлі бараболі зашурхотіли від доторку металу.

    Набрали по мішку – і бігом додому. Потім вернулися ще раз, потім ще. До самого світанку пиряли, а вже як останній раз поверталися і ступили на хитку кладку, зачули: хтось басом гомонить попереду чи то до себе, чи до супутника і кладка гойдається.

    Зупинилися, не знаючи, що робити, адже того, хто наближався до них, не видно. Першою схаменулася дядина.

    – Ховаємося мерщій, – прошепотіла.

    Збігли з кладки на берег, залізли в осоку, прилягли в холодну воду ще й осоки по жмутку на себе прихилили. А воно сердито кричить:

    – Хто тут? Ану, озивайся, бо все одно розоблачу вражу душу і три шкури здеру!

    То був Мефодій. Ходив, мабуть, додому під’їсти або ж рибу, з ятерів витрушену, відносив, а коня десь поблизу стриножив і пустив коло берега попастися. Воно трава ще й благенька, але щось голодна худобина нащупає – де торішньої отави клапоть, де осока ближче з води витикається. І ще й, чується, причастився, бо не зовсім твердо язик в роті теліпається. Бач, кому й ріски в рот покласти нізвідкіля взяти, а в кого і самогону є з чого вигнати.

    Жінки зовсім утислися в жабуриння.

    А Мефодій батурою хляска, і гучна луна котиться над річкою, над очеретами і над їхніми головами: “Л-ля-я-ясь… Л-ля-ясь…”

    – У-у, дармоїди, тільки б і цурпелити з колгоспу!

    І передихнути не дадуть, – кричав Мефодій. А різкий звук: “Лля-ясь… Лля-яссь…” – так і стьобав над їхніми головами.

    Пішов, попхався в поля, над людською працею семижильною наглядати з батурою…

    Було чути, як погупотів кінь копитами, глухо, глухо, доки той твердий гупіт, мов по їхніх зіщулених душах, і зовсім розчинився, як примара, в світанковому мороці.

    Лисавета з дядиною ще полежали онімілі, ворухнулися – аж живі і дихають, а то б наче і дихати були перестали, такого, ірод, страху нагнав своєю появою. Попіднімалися мокрі, в жабуринні, мішки піддали одна одній на плечі та й бігом додому подалися.

    – Отаке ж бо стерво христопродажне, – обізвалася дядина, коли вже перейшли кладку. – Ні душі, ні совісті. Як тільки такого земля на плечах тримає? І чим далі, тим злостивіший і лютіший робиться. А мовби ж до війни як і всі люди ходив. Що то з чоловіком верх робить. Сказився, та й годі. Як гадина, шкуру обмінив і панує.

    – Цитьте, бо ще хто почує, – сказала їй Лисавета.

    – Хто б тут чув?

    – Під таке й верба з вухом, – заперечила та.

    – Тьху! Злизло б воно все й пропало пропадом, як уже й тіні своєї бійся, – тихіше казала дядина. – Чи йому пороблено, хворобою наслано, чи які злобителі підначують?

    – За кого ви?

    – За кого, за кого? – сердилася дядина. – За нього, Мефодія. Якби воно не таке гидомирне зробилося, то й нам би легше жилося. Що не кажи, а тутні очі найбачучіші і душі найнемилосердніші. Аж звідти всього ротом не гамнеш. Треба, щоб хтось поклав на зуби. От вони й стараються з-поперед себе, аби їх самих не з’їли.

    – Ой, тітонько, мовчіть і не диште, бо й Пазючка он добалакалася…

    – Усіх не заберуть, бо хто ж їх годуватиме. Та і я вже стільки натерпілася, як за весь довгий вік не вистраждала. То мені вже й одинаково, що в лоб, що по лобі. А Пазючки жалко. Отак, сукини сини, діток посиротили, по світу, як цуценят, розкидали, що й рід-плем’я позабувають. Ні брат сестри, ні сестра брата, ні брат братів не знатимуть, не відатимуть, що вони однієї матері діти. Забудуть те, чим жили, а житимуть, як казьонні: ать-два. В люди підуть: якими серед людей будуть? І чи згадуватимуть, хто їхню матір згубив, рід поруйнував?

    Зависло дядинине запитання на туманці дірявому чорними краплями, як запечена кров на павутинні. І дядина заплакала.

    Наближалися до Лисаветиних грядок, а вже зовсім розвиднялося: і хати добре виднілися, і дерева, і позаду очерет, і вільхи, і зривалися дикі качки, розтинали із свистом крильми світліюче тло неба. А ще піднімався вище туманець над річкою на тепло.

    – У тебе залишу мішок, а як стемніє, заберу, – сказала дядина.

    – Залишайте, – відказала Лисавета, – а то як примітять, що потравили засіяне поле, згадають ваш лантух, і не оберешся клопоту. Увійшли в сіни.

    – Кладіть осюди в куток. Я його ганчір’ям прикидаю, – вказала Лисавета.

    Влаштували, прикидали. Зайшли до хати. Присіли на лаві. Малий ще спав.

    – От ти кажеш – мовчіть і не дихайте. Так тоді, може, й зовсім не жити, як так жити? Хіба це першина? Було й страшніше. Я вже всякого напереживалася, – сказала дядина і зітхнула, а вираз глибокого суму ліг на продовгувате з рівним, тонким носом і тонкими синіми губами обличчя. – Я саме молодицею тоді ходила, діток двійко – Сашко й Христя. І таке страшне настало, що скільки після того не думаю, а й не додумаюся, чого воно таке склалося, що хліба стіною стояли, а нас голодом заморили. З ружжами ходили і забирали геть-чисто все: і зерно, в кого яке було, до зернини, і крупці. А тоді кажуть, що мало. Де ще сховали? А його ж таки нема. А вони кричать: “Віддавай, бо на місці отут і порішимо, як собаку. Власть нам така дана, що схочемо, те й зробимо з тобою”. Як заходилися усе кругом догори дном перекидати, нишпорити. А в мене у запічку вузлики з насінням: і кабачечки, і кавунці, і диньки, і морквочка, і… та все… Так і те забрали. Кажу їм: “А нам же тепер як, здихати?” – “А нам яке, – відказують, – діло? Ми приказа сполняєм”.

    І пішли собі геть.

    Чий же ви немилостивий наказ виконуєте? Який крук кривавий із-за гори високої вилетів на нашу погибель і хижим оком на життя наше і добро нажите накинув? Та чи було за яких часів таке злодійство?

    Зійшлися ми, я, чоловік, діти – і плачемо. Як же тепер жити? А Оврам мій заядлим рибалкою був. Каже: “Може, рибою якось проживемо. Щось воно не те. Схаменуться, може, скоро. Наша ж таки власть”. На рибі якось і тримались. Але що із самої риби за наїдок? Бачу, ноги в чоловіка наливаються, сизіють. Уже й у колгосп записалися. Там за роботу такий шматочок, грамів із сто, хліба видавали червоного й твердого, як цеглина. Трави всякої, кори молотої туди домішували. Іноді й юшки якоїсь миску наливали. Приїжджав районний начальник, Миркіним звався, і сам, падлюка, сьорбав та вихваляв. Казав: “Це для вас саме раз”. А воно, господи прости, не те що помиї, а й назвати не знайдуся як. Допитувалася, було, кухарку, що вона в той кип’яток сипала, а вона тільки очі відводила.

    А бачу, що як тільки вечір, виходять правлінці з контори (через дорогу навпроти нас), голова колгоспу з рахівником, і прошмигують з паляницями за пазухою. Ховають, щоб люди не бачили.

    “Еге, – думаю, – треба до них якимсь побитом приноровитися”.

    Іду на другий день в контору і кажу голові:

    “Чоловік мій рибалка, рибу ловить справно. Так я сподоблю гарну вечерю. Ви й приходьте, як стемніє”.

    Голова витріщив на мене очі, а тоді змикитив собі щось і каже:

    “Добре, прийдьом”.

    Ще й записку мені до комірника дав. Причекала, коли всі від комори розбрелися, дала комірникові ту записку. Він мовчки борошна відмірив, олійки влив, картоплі трішки дав. У них, бач, було. Ховали тільки.

    Насмажила я риби, напекла коржів, а перед тим відкопала бутлик бурячихи, гарно вистояної в землі під вишнею. Завісила вікна ряднами, а чоловіка з дому на річку випровадила. І дітей разом з ним. “Ходіть, дітки, з батьком, – сказала, – там вам гарно буде”. Чекаю. Коли це стукають скрадливо. Відчиняю, а самій страшно: а що, як міліціонера приведуть і підставлять мене як злісну утайницю продуктів.

    “Хто тут?” – питаюся.

    “Ми це, не кричи”, – обзивається рахівник.

    І в хату – шмиг, шмиг. Як пацюки в закром. Я за ними зачинила двері, засунула.

    Дві паляниці на стіл виклали, борошна вузлик.

    “Райська вечеря, – каже рахівник і руки потирає. – Оце тобі і нещасні”.

    А я зуби зціпила і мовчу.

    Пили і рибою з коржами заїдали, а як стало світати – вшилися. Дві ж паляниці на столі лежали. Так ото й навідувалися з паляницями вряди-годи. Так я підгодовувала чоловіка хлібом з чистого борошна. Коли й дітям давала, а сама вже колгоспівським жила. А всім же божилася, що й у нас немає чого їсти. Мерли тоді люди. Ото курган за селом високий – там вони всі ряд на ряді лежать. Наскладають, було, одного на одного, засиплють землею, а тоді наступну партію зверху. Може б, і під саме небо наклали, так вже сили зносити вийшли та й нікому було. Вимерли.

    Та і як людочкам не гибнути, коли позабирали усе до зернини. Ховали було жінки в колиску під дитя вузлик крупців, то й там знаходили. До голови сільради Миколаєнка брат рідний приїхав, літ шістнадцяти і в шинельчині. Так він йому їсти не дав, хоч і було що. Люди побачили, що хлоп’я охляле помирає під тином, кажуть, то ж бо брат рідний, дай йому хоч кірочку хлібця. Але не дав. Їхали повз двору гробарі бричкою. То він шинельку з братика стягнув, а самого розпорядився разом з усіма одвезти до кургана і землею засипати. А воно ще живе було, тільки захляле зовсім. Ще потім і носив ту куцу для нього шинельку.

    Ой, що тільки не витворяли. В колективізацію Гальченко у нас такий активістом був. Зроду хвоста в його дворищі не водилося, деревини і тієї не втьопне було посадити. Так і жив на белебні, зачуханий та в латках. А прийшла судна година, то так горлянку дер, що й небо тремтіло. То й двох слів не міг докупи стулити, а то враз верховодою зробився.

    Забереться до багатенької сім’ї, уб’є собаку, аби ґвалту не піднімав, зайде в хату, розсядеться, губи закопилить і командує: “Ану, кровопивці, виставляй на стіл товстої сметани і густого сала”.

    Чи насміхався з людського безвихіддя, чи не знав від бідності, яке воно й є. Зроду в ледацюгах значився, а над людьми роботящими глумився, бо владу ото таку дали пройдисвіту…

    Дядина замовкла, опечалена страшним спогадом. Лисавета теж мовчала, бо скільки не мели язиком, а все марно, лиш у халепу вскочиш. Ото хіба тільки слізьми душу одведеш.

    Лисавета сиділа на лаві навпроти печі, дивилася, як у ній вогонь горить. На комині блимав каганець, допиваючи останню олійну гущу. Сум оповивав її очі, а ще вени кривавилися від червоних блимаків вогню, і здавалося, що з них капають не сльози, а краплі крові.

    Їй було тяжко. Так тяжко, що аж страшно.

    Зиму з дитиною вона якось перебула. Але підступає страшне – і зима ще зовсім не минулась, і весна, як належить, не наступила, і до літа далеченько, а борошна, як не економила, – було по кілька день і пучки не брала, – а лишилося на дні в діжі хіба на дві затірки. Від олії сама гуща блищить у макітрі. Є ще з півмішечка, як бібки, картоплі і купка лушпайок у льосі, але ж то на садіння. Якщо з’їдять, то що матиме на наступну зиму? Може, настане ще страшніше?

    …Кому ворон над головою кряче, той має щастя собаче…

    А хто над її головою кряче, що вона мусить із дитиною отакі злигодні терпіти, мучитись? І так викручувалася всіма силами, і в людей, хто заможніше живе, тобто доступ якийсь має, позичала, що вже й на очі соромно потикатися.

    “Невже голод?”- ураз вдарило в голову і в піт кинуло. Дядина каже, що вона тридцять третього малою була і мало що запам’ятала. Еге, хоч і мала, а натерпілася і за дорослого. І в пам’ять їй усе міцно засіло.

    Спочатку дідусь тихесенько собі вмерли. Все було тичуть їй у жменьку крихту хліба. Свою. Чи буряка шматочок печеного. А вона хіба тямила, що дідусь її підгодовував, кажучи: “Їж, дитино, я своє віджив”. Він так і зачах. У бабусі ноги товсті поробилися, наче налилися чимось темним, як балабухи перепечені. Репалася на них шкіра, а з тріщин бігла жовтенька водичка. Вона важко дихала і, важко дихаючи, дочовпала до своєї скрині. Одчинила кришку, а в тій скрині замість полотна та сорочок (усе виносили в райцентр на міняння) лежало зіжмакане дрантя. Покопирсалася в тому дранті і з самого споду вийняла невеличкий вузлик. Поклала собі на коліна, перехрестилася.

    “Прости, Господи”, – прошепотіла чорними губами.

    Розв’язала вузлик, розгорнула чисту пілочку, а там жовтим полиском зблиснув золотий хрест.

    “Підійди сюди, Мокрино, – погукала матір. – Гріх на мені великий. Сховала і мовчала. А це настав край… Колись, давно уже, знайшла цього хреста на базарі. Загубив якийсь батюшка або хто з багатих людей. Тоді ще були багаті люди. Так ти візьми його, сховай гарно і їдь у Харків. Туди люди правляться на хліб міняти у кого що є дороге. Обміняєш і ти. Та гляди ж, щоб не вкрали. Це наша остання надія. А вкрадуть чи загубиш, то всім нам тоді одна дорога – на курган. Бери з собою і Лисаветку. Як багато за нього дадуть, то хоч трішки, а щось-таки й поможе”.

    Взяла мати її, Лисаветку, і поїздом із решетилівської станції через Полтаву поправилася у Харків, де в скупці в обмін на золото чи ще щось дорогоцінне давали борошна, крупи.

    Скупщик повертів хрест, скривився, начеб йому кислиці в рот запхали жованої, і кинув на купу всякої золотої і срібної всячини… Дав пшона пуд. Мати розгубилася, губи в неї засіпались:

    “Оце так мало?”

    “І за те дякуй. Я ж не питаю, де ти його взяла. Може, вкрала?”

    Мати тоді торбинку до грудей притисла, її, Лисаветку, за руку вхопила – та ходу звідти.

    Уже Лисаветка і сама матір’ю стала, а все й задумується – куди ж те золото дівалося, що не можна було за нього хліба голодним людям купити. І для чого його голодом вичавлювали? Бо як не верти, а хтось ту скупку відкрив, і не одну, а по всьому краю. Не їдальні, щоб хоч якось страждальників підгодовувати, аби в їх виснажених тілах душі теплилися, а – скупку, в якій люди життя собі купували. А в кого не було чого туди нести?

    Прийшли вони на вокзал, а там люди, більшість яких і на людей уже не схожі, якісь скелети, сухим жовтим шкуратком обтягнені, або такі повні, наче роздуті, у гнійних виразках і з чорними ямами замість очей. Вони лежали, то зіпершись об стіну станційної будівлі, то просто на пероні. Хто ще мав силу, простягував руку за милостинею, а хто вже лежав, закривши від безсилля очі або мертво втупивши їх у небо.

    Мати горнула її до себе, притискала торбу з пшоном і боязко позирала на них. Тільки вибрали місце під стіною і сіли, як зчинилася біганина. З’явилися міліціонери, стали виганяти нещасних. Вони відбивалися, щось кричали, але то був уже не крик, а глухий клекіт у грудях, їх штовхали, хто не піднімався, того тягли по перону за комір сморідної одежини, а потім мили руки під краном.

    Чоловіки ставили дерев’яні лотки, підносили харчі, викладали. За всіма тими наїдками ставали дорідні жінки в білих халатах.

    У них були якісь грішці

    “Ось і ми пиріжечків візьмем, – каже мати. – І домашнім повеземо”.

    Розігналися до першого лотка, де пиріжки купами лежали і манили смачним видом і запахами.

    – Куди?! – перепинив їх міліціонер.

    – Та он же пиріжки.

    – Вертай назад. Не для вас виставлено.

    Відійшли вони, а люди товпляться, кожному кортить хоч щось узяти, їх відганяють, кричать на них, лають. Ніхто не знає, що то за комедія. Аж тут рознеслося – Сам проїжджатиме. Люди як дочули, що потяг підходить, кинулися до колії, але міліція швидко їх відтіснила, загнала в станційну будівлю, в парк, що поруч з нею. Випустили на перон щось із два десятки наряджених чоловіків і жінок з дітьми. Вони манірно говорили одне до одного і сміялися.

    Потяг на якусь хвилину спинився і рушив далі. Люди сподівалися, що Він вийде до них і вони поскаржаться на те, як їм голодно, але сподівання їхні пошматували колеса потяга, який швидко віддалявся вдалину.

    Приїхали вони з матір’ю додому, а бабуся з порога (бо виглядали) як заголосять:

    – О Мокриночко, ми тепер спасенні! Коровка наша отелилася.

    Молоком і вижили.

    А бабуся невзабарі померла – ноги почорніли, шкіра полопалася, рани стали гнити…

    Та тоді в них була корова. Як навколо неї не кружляли сільські крикуни з активу, але вони її вберегли. Згодом у колгосп довелося віддати, бо вписувалися туди люди з худобою, в кого ще вціліла, реманентом і власними душами в додачу. Так і жили – навіть душа і та підневільна.

    А зараз немає в неї хазяйства. І все частіше їй сняться голі ноги із синіми пальцями… Стирчали вони з брички, а бричка, як їхала, нудно скрипіла. Двоє дядьків ішли поруч з тією бричкою, зупинялися біля кожного двору – один худий, аж світиться, а другий раніше був товстий і низенький. Заходили в хату, а звідтіля за руки й ноги, а коли й за самі ноги, якщо кого так роздуло, що нести його не під силу, волокли

    на двір, розгойдували і вкидали а гуком “Гоп-п!” у бричку. А воно глухо: “Гуп-п…” А з якого двору виносили і двоє, троє… всю сім’ю. І діток – теж. Зовсім маленьких. А тоді їхали далі. За процесією ж жодної живої душі. Ото як ранок, так і сунуть – бричка з конем худоребрим у голоблях, двоє дядьків і голі ноги із синіми пальцями.

    Зупинились отак і біля їхніх сусідів. Тітку раніше до кургану одвезли, а дядько ще ворушився.

    Вона саме під тином гралася. Горішок у землю закопувала і приказувала: “Рости, горішок, великий- превеликий і вроди багацько горішків, щоб усі наїлися”.

    Винесли дядька Савку, такого худого, як лозина висушена, гойднули, щоб укинути в бричку, а він кволо обзивається: “Хлопці, я ж іще живий”.

    Але вони як і не чули. Вкинули, тільки гупнуло, на тих, що вже захололи. “Хлопці…”

    Той, що ходив раніше товстий, відказав: “Лежи вже. Живий чи не живий, а все одно хана. А нам узавтрі менше роботи видасться. Та й Микита раніше нас усе село оббігає і дані в район передає. То тебе вже й не існує мовби на цьому світі”. Повезли, поскрипіли.

    Все гралася під тином, а бричка тарахтарилася повз їхній двір. І стирчали з відкритого задка голі ноги з розчепіреними синіми пальцями. Попоснилися вони їй.

    І отепер на помку наринули. Як і хліба, що в той страшний рік стояли. Чого ж тоді люди з голоду цілими селами вимирали?..

    Усе те вона пережила, хай дядина не каже. І тепер воно стає перед очима сумними рядами, заглядає в них і нагонить печалі і страху. Вона силкується одвести його од пам’яті і своєї оселі, лягаючи спати, хрестить постіль, вікна і всі сторони, аби прикритися хрестом, а воно все одно лізе і не питає її згоди. Та й чи питав хто коли її згоди?

    Прокинувся Іллюшка, запхикав:

    – Їсти хоцу…

    Пригорнула вона його, погладила м’якенький чубчик. Він потягся до неї за ласкою.

    – Ось зажди…

    У горщику вже клекотіло. Дрібненько покришила невеличкий, з дві пучки, шматочок сала, все, що лишилося від півчетвертинки, яку дала дядина Настя. (“Я ним не заїмся, а малого підкріпи”). Вкинула на сковорідку, підсунула до вогню. Як зашкварчало, підкинула ще і цибулі посіченої трішки. По хаті розійшовся смачний дух. Вилила засмажку в горщик, поколотила. Ще зо дві ложки влила солоної ропи. Солі ніде було взяти, а на базарі за неї так дорого правили, що годі й думати, аби розжитися. Виручали солонці.

    Як вернеться пізно увечері з роботи, чимсь Ілька погодує, дочекається, доки він засне, а сама за лопату, відро та кухлик і на луки. Ямку глибоченьку вириє і сидить, чекає. Місяць світить, в ямку заглядає, і вона бачить, як там солона водичка тонесенькими цівочками збігає на дно. Ніч, місяць на небі, щось віддалік верби й очерета мріють. А їй зовсім не страшно. І там он чиясь постать темніє, і он там. То такі ж, як і вона, нужденники над ямками куняють. Спати хочеться, очі злипаються, до хати тягне, бо ж і душа тривожиться – як там Ілько? Але вона кріпиться, адже тільки відвихнеться хоч на хвилину, то все, що так повільно набіжить у ямку, до крапелиночки виберуть. Отож то один, то другий окликає її, а як не обзивається, то й підходять. Якщо спиш – швиденько у своє відро ропу вичерпають, і спробуй тоді щось доказувати. Та й кому?

    Так і сидить, сторожує свою солону ропу, аби наточити побільше, а вранці прямо з ропища біжить на бригадний двір, відро з ропою за тин на бігу поставивши. З ніг падає, але з самої осені у чулані стоїть діжечка з ропою і риночка уже справжньої, хоч і з піском, але ж солі, напарованої на вогні. Треба й цього літа пристаратись.

    – Вп’ять юска? – питає Іллюшка.

    – Пахуча ж яка, – опустила ослаблі руки з ганчіркою в правій.

    – Не хоцу слиську воду сьолбати. Вона як заба.

    – Сальцем заправлена. На завтра й такої вже не буде. Ось я вистудю, а ти й поїси, 1 не бурчатимуть кишечки, – упрохувала; заходилася надувати щоки, аж вони їй блищали проти каганця, дути в полумисок.

    – Хоцу хлібця. Хоц ось стілецки, – показав пучку.

    Немає в нас хлібця, – відказала журно, мов простогнала, і поставила полумисок на стіл.

    – А я хоцу хлібця… – заплакав Іллюшка.

    – А ти набери юшки в рот і жуй, жуй, думай, що з хлібом, – радила йому крізь сльози. – Іди… йди…

    Іллюшка зсунувся босими ногами на холодну долівку, придибав до столу, виліз на лаву. Узяв ложку, обгризену по краях, ще її дідусь видовбав із липової дощечки, і заглянув у полумисок. Зверху сірої рідини плавала кропива, а між неї кілька плямочок жирку. Він зачерпнув ложкою, намагаючись уловити зморщений шматочок сальця і жовту плямку навколо нього. Підніс до рота, висьорбнув і облизав ложку. Знов набрав, висьорбнув, побовтав у роті, ковтнув і облизав ложку. Лисавета сторопіла. Щось негоже ворухнулося в її голові.

    – Чого ти ложку облизуєш? – спитала ледь не шепотом.

    Він підвів на неї сумні оченята, а під ними синя, в сіточку, аж прозора, шкіра.

    – Сцоб довсе їлося. Завтла з не буде взе.

    Господи праведний! їй аж все тіло запекло. Отаке мале, а вже натерпілося на все життя. Горе ходить, бо стільки війною понищено, а стільки ще місцевого і прийшлого самодурства множить його – і кінця-краю не вбачається. І все ледь не з ножем до горла бідному селянинові: “Дай!” Ні, щоб сказати: “Оце дай, а оце й собі залиш”. То воно б уже якось і жилося.

    А дитя в неї славне. Гоже: само русяве, очі просинюваті, а вії довгі й брови темні. Веселе, але останнім часом, хоч і мале ще, а посерйознішало, наче важка дума засіла докором. Сяде на підвіконні і дивиться надвір, думає. А що може думати в такому віці дитина? Правильно казала Пазючка, що він або великим чоловіком стане, або помре рано. Та хай Господь милує од смерті.

    Якби у неї був чоловік, то, може б, і легше жилося. А то дістався Митько Кабанисі. І досі вона ніяк не допойме, як же так сталося, що він одвернувся од неї і пристав до тієї рябої і на розум тугої Мотрі? Чим вона його припасувала? Хоч є, правда, люди, які й на горі вміють вертуни смажити.

    Було то одразу, як наші прийшли, женучи німця. Побрали тоді до війська усіх: і старших, і молодих хлопців, і зовсім молодесеньких, що не знали до пуття, як воно й у світі живеться. А Митька забракували по причині інвалідності – в окупацію він з хлопцями толом грався, поки жахнуло та одного зовсім убило, другому руку одірвало, а йому око вишкварило і ногу підкалічило. А все ж вдачі роботящої і вмілий. Наче ж і не вчився ні в кого, а за що не візьметься, то й виходить доладне. Що зробиш – біда навчить і борщ шилом хльобати. Він вам і хату очеретом вшиє, повітку підлатає, то й кличуть усі. Бо більше, далебі, й нікого.

    Жили вони удвох з матір’ю. Хата їхня стояла біля болота, тільки з іншого боку села. Болото й починалося одразу за їхнім городом. З тим болотом ціла морока: літом від комарів спасу немає ніякого, а весною, як розіллється повінь, то вода на городі стоїть хтозна й поки, душу вимотує, бо й колгоспна робота на полі саме під шнур підступає, а тут і за свою ще не бралися.

    Але й користь все ж є: осоки накосити чи грабаркою очерету настругати – ось, рукою подати. Або пеньків набити якусь-таки купку, коли болото крига скує. Про зиму, щоб було чим у хаті протопити ради теплого духу.

    У хаті у них завжди чисто прибрано, долівка на всі святки вимащується, літом притрушена зеленою травою і тому пахне лугом, а зимою, аби не так холодно, – соломою чи сінцем.

    Під стіною стіл, лавка, коло дверей мисник, завішений полотнинкою, а на стіні, що навпроти, в дерев’яній рамці під рушником татів портрет. Тато в пілотці і усміхається відкрито і довірливо. Та усмішка так і застигла навіки, як квітка засушена, сполохана якась.

    Увечері, коли мати наморені повертаються з роботи, сядуть до столу, аби з’їсти “що господь дав” (а він був скупий), задумаються важко, дивлячись на портрета, а тоді здавлено і гірко як заплачуть: “Ой, Сеню, ж мій, Сеню, і чого доля тебе, соколика мого ясного, в пасинки обрала?” Митькові аж моторошно стає, а в серці туга заниє, як одинока віхола вночі серед холодного і безмежного степу, притулку собі не знайшовши. Як і тато їхній.

    Він укривається з головою ряденцем і намагається думати щось інше, але тато усміхається і йому, заплющеному, і від того стає ще страшніше і гіркіше.

    Місяць далекий заглядає крізь шибку у хату, а мати сидять коло столу, обіпершися рукою, і німо хитають головою. Довго хитають. Страшно. То Митько висунеться з-під ряденця та:

    – Мамо, ви б лягали вже…

    А вона ваче й не чує його – все хитає головою, хитає. Місяцеве світло падає на тата, а він усміхається, наче живий, а мати сивіє й сивіє – то місяцевий порох їй у волосся пересипається і усріблює його.

    Довго так сидить. Потім, не роздягаючись, приляже на лежанці і принишкне, тільки тоді до Митькового слуху іноді донесеться важке зітхання і схлипування, а йому самому здавить груди, наче наляже на них хто важкий. Так і поснуть. А коли лупне очима, то матері вже й немає, бо, як тільки зачне розвиднятися, треба бути на бригадному дворі.

    Жили вони бідно, з усіх кутків злидні зуби шкірили. Звісно, як воно без хазяїна в хаті. Тільки й того, що завжди чисто, але порожньо, порожньо. Все путнє, що надбали за тата, пішло в райцентр на обмін. Взувачка в Митька – чоботи, на яких латки за місце гризлись, а на плечах кухвайчина із ватою збитою. Та що там казати, жили – і у вус не дули. Як і інші люди.

    А то якось увечері (темно вже було) стукає хтось у шибку. Мати відклала шитво – сорочку йому вишивала, аби на люди було в чому вийти.

    – Митю, піди відчини.

    Вийшов він у сіни й питає:

    – Хто там?

    – Та се ж я, – та клямкою: хльоп, хлясь.

    – Хто? – уже сердито Митько допитується.

    – Та я ж тітка Федоська. Відчиняй, – нетерпеливилося за дверима.

    Митько відсунув засув, а Федоська вже й у сіни увіпхалась.

    – Оце добре, що ти дома, – мовила до нього лагідненько, як і всі, хто приходив прохати, аби щось допоміг.

    Митько спершу розсердився, бо набридло по тих заробітках ходити. Воно й заробіток такий – у кого що є. А хіба багато чого було? Де там! Ледве кінці з кінцями зводили докупи. Але потім роздумався – щось та дадуть, і їм з матір’ю легшенько поведеться, бо он ба, як уже надірвалися на тій цілоденній роботі. А тут ще й зима підходить – узутись ні в віщо. Отож треба коритися, чого вже там комизитися.

    – Добривечір у вашій хаті, – привіталася Федоська і всілася на лаві, склавши руки пухкенькі на животі, – А я, Домно, до Митька.

    – Та звісно. Тепер до нього багато хто йде. Кличуть, – стримано відповіли мати і далі мережили сорочку, навіть не звівши на гостю очі. – А воно ж мале ще.

    Кабаниху в селі недолюблювали. Характеру вона злого, підступного. Кажуть люди, що Мирон, чоловік її, хирлявий і нікудишній дядько, який на фронті жив у інтендантах і був відпущений з армії по слабості здоров’я, припер додому два чемодани і рюкзак всякого добра. Де взяв, звичайно, знав тільки він. Але одразу й помер, бо хирів дуже, наче його черв’як який підточував, мов дерево. Була в неї і дочка Мотря, якій Кабаниха не могла підшукати пару, бо дівка хоч і дебела, але ж зовсім негарна.

    – Мда… тугенько вам живеться, – стулила Федоська повні, аж масні, губи, а нижня мов підрізана знизу і все від того кривиться.

    – Куди ти дінешся? Не ми одні, – зітхнули мати. – А хлопець у тебе виріс і на вид гарненький і на руку вдатний, – похвалила Федоська, а в закутках очей, слизьких, як пуголовки, Митько підмітив, як затремтіла насмішка. – Йому б жінку хазяйську, а його руки роботящі, і був би лад.

    “Почала вже вихилясувати. Ні, аби одразу діло обговорити, так давай тин городити. От іще жінки”, – сердився Митько і супив брови, що як жмутики свіжого сінця.

    – У мене хата почала текти. А воно ж уже осінь. Скоро дощі поллють. Біда, та й годі. То я б просила, аби Митько підлампічив. Га?

    “Отак би й давно, а то “гарний”, “до роботи вдатний”, – подумав, дратуючись, а сам буркнув:

    – Чого, можна й полатати.

    – Рощот буде, не хвилюйтеся. Вже я зумію оддячити, – швиденько заговорила Федоська, а там думала: “Ви, злидні, й копійці будете раді”.

    Коли за нею зачинилися двері, мати звела очі на Митька.

    – Щось не хочеться мені тебе до неї пускати. Ще поробить що.

    Митькові й самому не хотілося, але треба. Він і виду не подав.

    – Що б там вона поробила? – кинув недбало.

    – Е, не кажи, – заперечили мати. – Такі люди на все здатні.

    – Так, може, заплатить путньо, – розсудливо сказав Митько. – Он ба, пузо яке роз’їла. Видать, є на чому. Не так, як нам, – синя картоплина і та не щодня.

    – Ох, бодай би ті злидні та об землю побило, а то ж б’є та все й нас, – зітхнула і далі хрестики клала на полотно. – Добре, що від бабусі в скрині шматок полотна зостався. Тепер буде тобі у віщо і на вулицю вирядитися. Та й на празники приберешся. От би ще штани…

    Та де вже ті штани, коли і їсти нічого. Оце з’їв варену картоплину, що із снідання лишилася в чавунчику, та надудлився води, то тепер у животі булькає, і як його тепер іти до Лисавети? Казала, що скаже щось таке… таке… а що – і змовчала, як не допитувався. Кортіло Лисавету побачити і почути її таємницю. Але сьогодні навряд чи вже піде до неї.

    – З’їж сушеної грушки, – порадили мати, коли він болісно скривився і вхопився за живіт.

    Так він і не пішов до Лисавети ні цього, ні наступного вечора.

    Уже темніло, коли він по драбині зліз із хати, закінчивши вшивати. Кабаниха позгрібала на купку обрізки очерету, вказала йому на корито біля колодязя.

    – Помийся та заходь у хату. Повечеряєш.

    Він довго мився, наче тримало його що і не пускало в хату. Але незручно було ось так взяти і піти. Та й він ще не зовсім з глузду з’їхав, щоб задаром трудитися, та ще й в Кабанихи. Ця не обідніє, хоч і натужиться.

    Зайде в хату, візьме з Кабанихи плату (бо то така, що й носа не виткне, аби на дурницю обійшлося) і додому піде.

    Але піти не довелося. На столі стояла вечеря – парувала змащена олією варена картопля, біліло сало і стояла пляшка чистої, як сльоза, самогонки.

    “Ти глянь, як настаралися”, – подумав він, а в животі занило, аж нудно стало.

    – Сідай, робітничок, підвечеряєш, – припрошувала Федоська, і якось дивно Митькові було чути такі слова саме від неї.

    – Та я, тітко… – залепетів було, але кім’ях застряг у горлі.

    – Чого ти, Мотре, стоїш як привезена? – штовхнула дочку Кабаниха. – Бачиш, парень соромиться? Присоглашай.

    І “присогласили”.

    Прокинувся під ранок. У шибках ще лише мріло, голова важка й гуде, в роті гидко, наче там коти нагидили, а в тілі нудна млявість. Хотів випростати руку з-під ковдри і зачепив чиєсь гаряче тіло. Одсмикнув руку, наче обпікся, і рвучко сів, ураз усвідомивши, де він і що з ним сталося.

    Мотря заворушилася і потягла на себе ковдру, бо в хаті вслід за тим, як поступово вичахала піч, холоднішало. Митько переліз через неї і став шукати свою одіж, але з прикутка почувся тягучий голос:

    – Ти куди це зібрався так рано? – Кабаниха обізвалась.

    – Додому, куди ж… – розгубився Митько.

    – Е-е, голубе, тепер тут твоя оселя.

    – Ви щось плутаєте, тітко. Споїли…

    – Тебе ніхто не заливав, – одрізала. – Марш до Мотьки, бо на все село ославлю! Ич, пройдисвіт. Заліз у ліжко до дитини, а тепер дьору? Не допущу страму! В допру запру. А одежу твою я заховала. Не втечеш.

    Кусав губи і ледве не плакав, хотів щось придумати, але що ти придумаєш, коли впікся, як рак в окріп. Не викрутитись. Глипнув на вікно, а воно вже розвиднюється, а він же голий-голісінький. Роздягали ж, мабуть, удвох – і молода, і стара. Так враз і згорів увесь, шаснув під ковдру.

    Прибігали й мати, плакали: “Чула моя душечка…” Але що ти вже зробиш? Як не верти, а сильце туго затяглося…

    Посьорбав Іллюшка юшки і знов забрався на піл, укрився ряденцем.

    – Розкази мені сцось, – попросив.

    Лисавета досьорбала юшку, прибрала полумисок зі столу і сіла біля вікна.

    – Жила-була під горою в норі Лисичка. А в селі недалеко у своїй хаті жив Кіт рудий і з вусами колючими. У Лисички діток четвірко підростає, то вона й крутиться-мотається, їжу їм добуває, світу білого за роботою не знає. А Кіт тільки вилежується на припічку та хитро мружиться. Так і жили. Лиска дбала, господарство своє розвивала, а Кіт вилежувався та зуби підточував і очі мружив на її добро. І от захотілося Коту-Котищу прославитись. Але за яку роботу не візьметься, то все не так виходить, бо зроду ж ніяким ділом корисним не займався, а тільки те й робив, що забереться

    в чийсь чулан та сметану з ринки вилиже, чи шмат сала потягне, а то й мишку зловить чи горобчика спапаше. І надумав Кіт-Котище бенкет влаштувати і хоч у такий спосіб слави собі здобути. А з чого той банкет лаштувати, коли в хазяйстві нема нічого? А в Лисички-сестрички водилися ще й курочка з півником. Як не вполює вона діткам нічого, то яєчка є живчика заморити. Поп’ють їх дітки – і ситі. Кіт і накинув оком на Лисиччине хазяйствечко. Прийшов до неї і каже:

    “Віддай мені півника”.

    “Не дам, – каже Лисичка, – він моїх діток годує”. “Віддай, а то повбиваю і тебе, і твоїх діток”, – напосідав Кіт-Котище і палюгою заміряється на неї.

    Заплакала Лисичка, оддала Півника. А Коту-Котищу здалося мало. Узяв він торбу, молоток і відправився під гору. Як забачила його Лисичка, в нору сховалася і лисенят поховала.

    Упіймав він курочку, вкинув у торбу. Хотів уже йти. але видалося йому і цього замало. Такий уже ото ненажерливий був до чужого добра, а ще навчився й розбійничати. А розбійник він і є розбійник, хоч ти його й у мед вимаж. Тільки б убивати, різати та грабувати. А ще й хитрощам навчився та підступний став, що Господи помилуй. Присів біля нори та й заходився Лисичку виманювати.

    “Вийди, Лиско, – каже, – на світ білий, не бійся мене, бо я не страшний, а до всіх добрий. Віддам я тобі твою курочку і ще й пряників діткам на додаток”.

    А жила Лисичка в нестатках, то й хотіла чи не хотіла, а повірила його словам, вилізла. Так він її молотком – цок у лобок, запхав у мішок і подався додому. Там посадив її на цепок, аби добро його стерегла, бо став шастати по дворах та відбирати в кого що було. Зарізав курочку, а інші Коти знесли хто пташку яку вловив, хто мишку, хто рибинку. Стали вони все те смажити та гостей з усього світу згукувати. Наїхали гості, за столи повсідалися, п’ють та наїдки жеруть, а Лисичка-сестричка на цепку голодна сидить. І дітки її голодні з нори повилазили і по всьому краю розповзлися: які десь під кущами згибли, які й хтозна…

    І замовкла Лисавета. Малий спав. На комині тремтів і моргав каганець, а по стінах наче хвилі плигали – то світліші, то темніші.

    Вона сиділа біля вікна на лаві, чула, як надворі зривається вітер, як він крутить гілля дерев, наче хоче повикручувати, б’ється об її хату, об шибки, цокотить рідкими краплями дощу, що вирвав із чорних хмар, тих крапель усе густішало, вони збивалися в суцільний гурт, Лисавета думала про своє життя, про те, як воно в неї не склалося.

    До війни гарно вчилася в школі, читала книжки, навіть при німцях, коли виходив на небо місяць, вона сиділа на призьбі і читала, бо світити в хаті було нічим. Їй страшенно хотілося стати лікаркою, і часто вона уявляла себе в білому халаті. Але війна розпорядилася інакше, розбила її мрії і сподівання. Прийшли нестатки, злидні (хоч у статках вони ніколи й не жили); померла мати, з’явилася дитина. Світ зав’язався над нею вузлом. Тепер вона ходить на роботу в колгосп, працює від світання і до темна, платить всі податки і підписується на державні позики; скільки не трудиться, але їсти нема чого, вдягтись і взутись ні в віщо. І стільки вона не думала, але придумати нічого не могла і виходу із того тяжкого стану не бачила, бо й кругом з усіма таке. Наче прокотилася страхітлива буря, погнула, поламала, придушила і все мовби погрожувала кулаком: “У-у-у, я вам покажу…”

    А в дійсності буря теж розметала свої крила за вікном, наганяючи дощ. Вітер шаленів, гудів і стукав. Лисавета прислухалася: крім шумовиння вітру, жалібного скрипу гілок і тарабанщини, яку вчинили краплі дощу, більше нічого не чулося. Та ще мовби десь віддалеки тужно вив собака, вітер рвав те скарження долі, і воно то вривалося їй у душу, то поглиналося у вирі негоди, яка розгулялася безмежно.

    Потім гримнуло раз і ще раз, розкотисто вдарило в небо, наче у велетенську жаровню, аж полетіли іскри, які злилися в огненну стрілу, і вона розітнула темряву, а дощ уже цілою лавиною хлинув на хату, захлюпотів у шибки. Лисаветі зробилося тоскно від однієї думки, що коли грім упав на голе дерево, то чекай недороду. Куди вже більше…

    Вона пересіла на лежанку, де тепліше, ніж під стіною, і не так страшно. Кутала ноги рядном і думала про те, як оце її теперішнє життя далеке від того, що вона хотіла, вимріяла. Та хай уже і не зовсім такого, але людянішого, а не ось такого – без просвітку, в ганчір’ї на молодому тілі, із оченятами дитини, що завжди просять хліба, їй хтозна-чого не треба, їй хоч би нагодувати дитину і наїстися самій не юшки з гнилого крохмалю, а хоча б чорного хліба із чистого борошна.

    Вона вибивається із сили: латає й перелатує одежину, часто пере її, щоб хоч чистенькою була. І в хаті в неї чисто побілено, комин півнями розписано, вимазано й долівку, притрушено влітку луговою травою, а взимку сінцем. Ту траву, як висохне, зносить на горище. Коли нема чим топити в печі, те сінце, притримане на горищі, дає їй тепло. Вона викручується і з харчами: з голоду вони ще не пухнуть і якось та дотягнуть до кращих часів, не буде ж воно отаке вік довгий.

    Каганець вже ледве блимав, вона згадала балачку дядини, і їй привиділися голі ноги з синіми пальцями і здалося, що понад тином вулицею торготить ота бричка. Їй зробилося страшно.

    Раптом постукало, наче гілкою шкрябнуло в шибку. Вона подумала, що то шаленіє вітер, але в шибку постукало знов.

    Лисавета стріпнулася, подивилася на вікно, але вгледіти нічого не могла, бо шибки сліпила смолиста темрява. Та коли застукало голосніше і настирливіше, зсунулася з лежанки, вийшла в сіни і, чогось не питаючись хто там, відсунула засув і відчинила двері. Вітер накинувся на неї з ошкіром голодної собаки, штовхнув у груди холодом і жмутком дощу. А хтось інший із запахом злежалого, припліснявілого одягу і тютюну обняв її за плечі, відпихнув од порога в глибину сіней, де в неї лежало сіно і ганчір’я.

    – Хто це? – запитала вона, німіючи від страху і відпихаючи від себе важку, в мокрому парусиновому плащі постать.

    – Мефодій, – прохрипіло у відповідь, і їй трохи відлягло. – Чого вам треба?

    Об’їждчик втихомирився, прибрав руку з плечей.

    – Я тут… Тут таке діло… Еге, рибки приніс осьосьо. Хлоп’я підкріпиш і сама. Еге… – бурмотів і тикав їй під самі груди мокрий і холодний згорток у цупкому, твердому папері.

    – Та ви що? – аж крикнула Лисавета і прислухалася, чи не проснувся малий.

    – Я нічого такого… подумав тільки, що голодно тобі, от і приніс… підсобити хотів. А мені за рибу не багато й треба. Крихту ласки і тепла. Я ж теж людина. Га?..

    Однією рукою він намагався обняти її, а другою тримав згорток із рибою і тицяв його їй. Вона відпихала його і казала тремтячим голосом:- Ідіть собі пріч од мене… Ось гетьте…

    Вітер ще з більшою силою жбурляв у сіни снопи дощу крізь розчинені навстіж двері, хитав їх, і вони скрадливо скрипіли.

    – Не впирайся, дурненька. Що тобі стоє? Я ж і рибки приніс. Осьдечки…

    – Та гетьте з вашою рибою, – штовхала роздратована і налякана Лисавета його до дверей і намагалася не дивитися поперед себе, аби не бачити його очі, бо в темряві вони світилися, як дві роздмухані жарини; так повесні горять очі в розтривоженого кота. Боялася, що він випустить із рук згорток і тоді від нього не відбитися – він здолає її; у неї затремтіли руки, і вона ще дужче злякалася. – І не встидно?

    – Ге-е, стид! Який тут стид? Ти в цьому закутку сидиш, як миша в норі, – не бачиш, не чуєш, що робиться в світі. А я нічний чоловік, ще й наближонний, і все бачу: приїдуть чорним воронком серед ночі, заберуть жінку від чоловіка, а йому скажуть, що шкідниця і розібратися треба. В степ вивезуть і розбираються до ранку. Щастя її, коли хоч відпустять. А ти – стид. Який вже тут стид може бути, коли на очах отаке і всі знають, а мовчать. Нині той вправніший, у кого рот смирніший і норов тихіший. А тут – стид. Дурненька, ти одна і не вигуляна, і я при силі, бо один як бурбела. Жінку мою… знаєш, де вона тепер, учителька семирозумна, поетів вона читала… А ти не впирайся, мені довірся. Не дай згинути. От утнула – стид. Це діло людське…

    Скоромовкою говорив їй об’їждчик, ліз до обличчя, упирався бородавкою в щоку, обдаючи тютюновим духом, аж їй в горлі шкребло і нудило, душа завмирала з тієї мови, а руки ще дужче тремтіли і ноги підкошувалися, бо вже вчувалося, що начебто в непроглядній темряві уривками, адже вітер шарпає і рве, доноситься гудіння машини і проскакує повз пройму дверей блідим променем світло фар, наближається, а попереду неї одне лиш болото, а з того боку порожня Пазюччина хата, а далі старі дід та баба і ні до кого й крикнути. Але хоч і кричатиме, то ніхто не почує, бо ж коли така машина, то від таких гостей нічим не одборониш. У голові їй стукотіло: “Людське… Людське… Людське… Та хіба ж то людське, коли ось так… О рятуйте…”

    – Та йдіть ви із своїм ділом… – голос тремтів і зривався.

    Штовхала його Лисавета в груди, відпихала до розчинених дверей, і хоч дрижаки били її всю, але злості начебто й не відчувала. Страшно тільки було. Він задкував, задкував, аж поки перечепився через поріг, гепнувся у калюжу перед хатою і здавлено крекнув. Лисавета швиденько зачинила двері і засунула їх на засув. Стояла під дверима, як напнута струна, і дослухалася, що за ними робиться. Об’їждчик зводився і лаявся.

    – А не було б тобі добра. Ах ти ж Господи, отако, отако… Ах ти ж… – Почавкав важкими чобітьми по сквашеній землі з двору, пововтузився ще біля воріт. – А ти, ледацюга, мовчав? Оце тобі за мовчання. – Глухо гупнуло, і заскавчав грубим голосом собака. В об’їждчика був великий пес, якого він іноді брав на службу.

    Затихло, тільки вітер шумів у гіллі дерев, завивав у широкому, обмазаному глиною бовдурі. Одірвала босі закоцюблі ноги від холодної долівки, вскочила в хату. Загасила каганець, залізла на піл, лягла біля Іллюшки, обняла тепле тільце і заплакала. “Людина… Людина… Людина…” – стугоніло в голові, сперечалося із стогоном негоди в бовдурі, і вона здригалася усім тілом, пригортала малого до себе і не могла вгамувати сліз.

    “Риби він приніс, подавився б нею, – думала вона. – Як голод зморив, то вже й топтати можна? Прийшов, і віддайся йому за рибину, бо ти не людина. А хто, хто тоді? І що воно робиться?”

    Отака, геть розталайпана, і заснула. А уві сні їй знову привиділася бричка і голі ноги з розчепіреними синіми пальцями, які стирчали з відкритого задка…

    Вранці, виходячи в сіни, вона в потемках наступила на згорток із рибою, послизнулася і впала б, якби не змахнула рукою і, вдарившись нею об одвірок, не обіперлася. Рука боліла, вона її розітерла, нагнулася до згортка і підняла. Повагавшись, зайшла з ним у хату. Поклала на стіл, розгорнула папір. Пальці тремтіли. У згортку лежало кілька линів і дві щучки. “Розщедрився”, – подумала.

    Потяглася до риби рукою, погладила лини, взяла щуку, пузату ікрою, потримала. Вона вагалася, але не знала чому.

    “Оце б засмажити чи юшку зварити, – подумала і відчула, що млоїться в голові. – Іллюшка б як зрадів…” Але поклала, загорнула, як і було, в папір, витерла слизькі руки ганчіркою. Оглянулася на піл: синок лежав, укутаний рядном, виглядала тільки голівка з русявим чубчиком і блідою, синюватою зісподу шкірою на обличчі.

    Світало. Треба було бігти на бригадний двір. Вона прослала на столі від вікна шмат товстого ліжника, переклала на нього сина, вкрила. Здивувалася – вже ж і величенький, і розумник, а зі столу не злазить, вірить, що лисиці вхоплять.

    Постоявши перед столом у нерішучості, таки взяла згорток із рибою і намірилась уже йти, як глянула на сина, і очі затуманилися слізьми.

    “Що ж я роблю? Боженько праведний… що ж я…” – аж кричала душа і бігли сльози. Сіла Лисавета на лаву і руки опустила.

    – Боже, підкажи, що мені робити? Дитина прихляла, сама від голоду з ніг падаю, а він цю рибу припер. Візьму й навіки душу споганю. А не візьму… Боже, що мені робити? Як у житті цьому немилостивому бути? – ледве вимовляла ослаблим голосом, а хатину наповнював давучкий дух гіркого тютюну і злежалого одягу і здавлював горло. – Та хай вона йому зогниє.

    Схопилася з лави, узяла згорток, ще повагалася, дивлячись на дитину.

    – Хай краще зогниє, – сказала і вийшла з хати із згортком.

    Вона перейшла вже розроблений бороною огород – зовсім пізно увечері один чоловік постарався, і замахнулася, щоб пожбурити згорток в густу осоку. Але якась сила спинила її руки, і вона їх опустила. Ледь черкнувши лівий бік Лисої гори і верхів’я віддалених верб і вільх, зводилось, умите нічним дощем, сонце, а попелясті хмари сердито бурмосилися, купчилися праворуч од Лисої гори, готувалися, як орда, налетіти і затулити його од людей, од землі. Вітер теж обходив темні Гарагалі, аби й собі підмогти хмарам, нагнати їх на світило.

    Лисавета знов замахнулась згортком і – то кинути хоче, то затримає, то сіпнеться, то опустить. А сонце показує білі зуби, і пташки в Гарагалях і на болоті виспівують безтурботно, бо їм воля, і все у них є, і зло над ними не власне.

    – А-а, пропади ти пропадом! – видихнула Лисавета, кинула-таки згорток в осоку, в жабуриння, і кинулась з того місця у двір, а вітер гнався за нею, хапав за спідницю, за литки.

    Сіла на призьбу, вхопила голову в руки і гірко заплакала, безутішно, але не голосно. Відірве руки від голови, подивиться в пригоршню – гіркота чорніє, чорна-чорнюща між пальців скапує… Дивиться Лисавета в пригоршню – а вона порожня. Стільки тими руками робиться, а взяти ними, вважай, нічого не можна, бо все не твоє. А чиє?..

    У двір увійшов Кирило Чорний з карлючкою в руках. – Оце хоч у тебе немає цюцька, а то до кого не зайдеш у двір, і в усіх поспущувані з цепків, накидаються, а я ж при службі. Так я їх ціпурою, ціпурою, бодай би виздихали. Самим їсти чортма-що, а собацюг поназаводили в кожному хазяйстві, – сказав і собі присів на призьбу. – Хоч ще й рано, а вже наморився, що ледве до тебе оце доплентався. Як зарання не обійдеш, то вдень тільки замкнені двері поцілуєш, бо всі на роботі. А в мене завдання – все видивитися, описати і на облік поставити: від хати до буряка на вгороді.

    – Рано ви щось. Ще й грядки не садили, – проказала байдуже Лисавета, спостерігаючи, як закружляло над болотом вороння.

    – Де там рано. Саме враз, адже сьогодні в тебе одне, а завтра друге, а післязавтра третє. А попереднє, скажи на милість Божу, де діла? Га? Отож-бо, державу дурити гріх. Бо держава -це ми з тобою і з усім, що в кого є. То з цього й виходить: що в тебе наличествує – те державне, а зовсім і не твоє. Сказано – дай, то й не переч, бо з якого боку не подивись, а й ти не сама своя. Отаке.

    – А коли ж я буду сама своя і коли мені моє даватимуть? – відвела Лисавета очі від болота, не могла дивитись, як галки падають з криком в осоку; глянула на Кирила, а він свої очі одвернув.

    – Такого вказання не приходило, – відказав і поколупав карлючкою землю, зітхнув. – У цій книзі все до грамини записано, позаяк люблю точність. Кажеш, що в тебе не вродило? А мені з того аж ніщо. Ось тут записано, що сіяла чи садила. Отже, здавай, або плати грошима, або й піди на базар та купи, а мені предостав. Таке-то. Велике діло, коли облік налагодити чіткий і невмолимий. Ти ще тільки подумала, а я вже в книжку вписав і не забуду, а ти спробуй одвертітися. Ні-і, не вийде. Хух! Задишка десь узялася. Важко ходити. Таке як прихляю, чи що?

    – Не ходіть, не несіть людям горе.

    – Та я що… Служба у мене така. Зобов’язаний. Отже, бач як – стільки тут пройшов, а вже й у піт кинуло. Кажуть, що мені легко. А мені легко, як тому цюцькові на цепку, – як хочеш знай, але гавкай справно і хапай за литки кожного стрічного, хто без дозволу у двір зайде. Інакше або поб’ють, або й зовсім проженуть і одберуть пайку. А пайка – спасіння. Даром ніхто не годує. Хочеш їсти – служи належним чином, бо ще й жити хочеться. Тут ціла наука, кумекать треба, Лисавето. Давай подивимось і розберемося, що в тебе є і що може бути, що тобі натурою здавати і скільки грошима платити.

    – Чого в мене немає, того, може, й не буде. Не спішіть гріх на душу брати, – відказала Лисавета і поглянула на болото, над яким усе меншало галок, розліталися вже. – Ховати нічого, хоч покачайся, а ні за що не зачепишся. Хіба картоплі соток дві укину в землю, а то й сама не знаю, що садитиму.

    – Не викручуйся, Лисавето, порядок треба соблюсти, – насідав Кирило Чорний, але в голосі його вона не чула зла, лиш невеликі чорні очі, мов шилом, скидалися на неї, і здавалося, що ось-ось вштрикнуть.

    – Далі вже нікуди крутити, бо лопну, – кинула.

    – Якби ми всі лопнули, то й живої душі б не лишилось. Одні б кістки валялися.

    – Було вже.

    – Та… хай більше не вертається, – зіщулив очі Кирило, а карлючкою із силою колупав землю.

    – Якби не такі, як ото ви із книжками в чорних палітурках, а в кожній графі сльози наші пекучі, не вертало б, може.

    Галки розлетілися з болота, їх уже й однієї не видно. Поривається Лисавета туди, і думки її там, а тут цей мудрак базікає. Накладе на тебе такий податок, що й не дихнеш на повні груди увесь рік, відробляючи, а самій Святим Духом та сподіваннями на щось примарне живи. А як і перепаде яка крихта, так хіба тим розженешся? Капустою не заїсишся. Він же ходить і співчуття у тебе випрошує. Недарма кажуть – жалком, жалком, а коли й медком, щоб не щеміло. Тьху! Само вже в три погибелі скрутилося – кістки та напнута на них жовта шкіра, а ходить, медаль начепивши, видивляється, винюхує, аби де не приховала людина щось, аби все вписати в ту кляту чорну комірницьку книгу, яку в городі виробили таку необхватну, що скільки туди не пхає, а дна ніяк не дістане. Відібрати б її та на майдані привселюдно на віки вічні, як страмовище незаслужене, спалити і попіл розвіяти на чотири вітри.

    – Що – я. Мені сказано, я й роблю, – відказав вів.

    – І через двадцять літ описуватимете?

    – І через сто, як буде кому наказувати, бо коли є розпорядження, його треба комусь виконувати, щоб був порядок. Всьому голова – порядок.

    – А чого ви думаєте, що я проти порядку? Я теж за порядок, але такий, щоб дихати було як.

    – Ну, приміром, дихати тобі ніхто не воспрещає. Дихай! Але ти знаєш, як скажуть, що й повітря не твоє, то впишу в книгу і його. І може таке статися, що й дихати з дозволу доведеться. А що ти думала? – розмірковував Кирило – горбоносий, темношкірий і очі якісь зіркі, збоку як дивитися, то на крука схожий, тільки якийсь наче обскубаний; дивиться на нього Лисавета і думка ненароком вроджується – а не збожеволів часом чоловік, адже все може бути, бо попоходи по хатах, надивляючись на злидні та голодні очі, а вже про прокльони і мови нема.

    – Думати мені нічого. Мою думку ніхто не слухатиме, – відказала. – І коли вже одберуть і викинуть оту вашу книжку?

    – Чи я знаю? – зітхнув Кирило. – Хотів уже й сам відмовитися від цієї служби, але в партії состою. Поткнувся був до начальства, сили, кажу, вже у мене нема з народом воювати. Так мені як дали прикурити, що й досі чхається, ще й таборами пристрахали. Так я мовчки за цю страдницьку книжку і хода людям кулаками у двері ямлити -відчиняй, усе до нитки віддавай – комунізм воздвигаєм! А хіба мене звірова мати породила, щоб оце в такому віці в людей шматок хліба з рота видирати? Проснешся серед ночі, а з усіх кутків на тебе очі дивляться, а буває, руки знеможені тягнуться і все до горлянки, вдавити хочуть. Страх який! А мені власті кажуть – забобони, плюнь, розітри, і ото вся твоя душа. Навіщо, мовляв, душа? Нею ситим не будеш. Треба хліба і до хліба здобувати. Отакі-то, Лисавето, страсті. Вже й сам собі не радий. Удавився б, так уже й петлі не зв’яжу – охляв.

    – Хоч у дворі такого не кажіть і з голови викиньте, – заперечила Лисавета. – Надумали. Хай вішається той, хто доводить чесну людину до такого.

    – Гляди, швидше нас видавить нашими ж руками. Як і оце: прийшов урбацію, як колись казали, чинити. Так що показуй, що в тебе прибуло? – спитав, звівся, спираючись на кострубату карлючку.

    – Де б йому взятися? Хоч би самій якось квилити, – відказала Лисавета і теж звелася.

    – А я тобі совітував птицю завести чи кабанчика, – казав і сам не вірив у те, що казав.

    – На ту курку такий податок яйцями накладуть, що вона стільки й за рік не знесе. То прийдеться ще й грошима доплачувати, або на базарі купувати. А з’їсть вона скільки? Краще вже хай картопля та буряк. На них хоч не втрачатися, самі ростуть.

    – Може, й таке… Так ходім, буду обдивлятися хазяйство. Бо ти кажеш одне, а там, дивися, вигулькне інше, а мені одвіт тримать.

    – Яке там хазяйство? Я з одними руками та Ілько з голодним живітком.

    – Ага… А от машина швейна, жорна там чи які знаряддя, або й апарат збагачення є в налічії?

    – Коли в мене що було? І за які гроші придбала б?

    – Гм… Значить, і корови нема в повітці?

    – Звідки!

    – А порося?

    – Та нема!

    – Не кричи, бо я при сполнєнії. Зобов’язано мене, а, отже, охороняюся законом. Сама знаєш, що це таке.

    Вийшли за хату. Тут у Лисавети за минуле літо вигнався гарний вишничок, який поріс замісто зрубаних старих вишень; їх на паливо в окупацію довелося пустити під сокиру. І яблуня, теж стара, вже квіт набрунила: крислата, гарна.

    – Еге-ге, так у тебе ціла сотка під садком, – ізсунув Кирило пальцями картуза на потилицю. – А ти кажеш, нема хазяйства. А це – що?

    – Так вишні ж. І молодесенькі ще. Коли це ті ягоди підуть?

    – Треба описати, бо є в налічії. А коли так і на облік поставлено, то звиняй, а плати податок. Це ти нарвеш відро ягід, понесеш на базар і продасиш, а держава через тебе неси збиток? Не пойдьот таке. Той рік не вписав я тобі яблуню і тремтів до цього дня – а що як ревізія з району нагряне? Тепер уже ні.

    – Скільки це платити за сотку?

    – Сто двадцять карбованців, – сказав, як квитанцію одірвав.

    – Побійтеся Бога!

    – Я, може, й побоюсь, та наді мною стоять такі, що не бояться ні Бога, ні сатани. Отаке-то. Що ж будемо робити? Записувати?

    – Не пишіть.

    – Як же?

    – А отак. Не пишіть, і все тут. Зайдете завтра, а воно одні пеньки. Та й ті землею закидаю, бо ще й їх внесете до чорної книжки, – відказала і замовкла, стиснувши губи, а вони побіліли.

    Кирило Чорний прикахикнув у кулак, бо вже не в одному дворі бачив, як ще до його підходу тільки свистіла сокира по вишнях та яблунях, а й ще що в кого з дерев плодючих росло. Він тоді й у двір не завертав, розумів, у якому стані хазяїн, то вже краще стороною від лиха.

    – Ага… То я тоді піду, а ти тут… кумекай. Та не відтягуй, бо як на ранок завтра буде все, як і оце, зашпандьорю на всю котушку. І як знаєш, – затис під пахвою чорну книжку комірницьку з людською кривдою. Високий, у куцому піджаку, а на лівому чоботі велика знизу латка; і чорне волосся із-під картуза стирчить, як дратва.

    Лисавета у відчаї: у неї терпне душа, холонуть руки й ноги, наче що виссало із тіла кров, і здається їй, що загибель вселилася в її давню оселю і вже не вибереться з неї, поки не доконає садок, синочка Ілька і її саму. Вона з ненавистю дивиться вслід Кирилу Чорному, її стрімкий погляд двома наточеними ножами встрімляється йому в спину. Здається, що ось зараз він упаде і разом з ним погине та чорна книжка із страшною циферією. Але нічого такого не сталося – він спокійно, трохи похитуючись високою кістлявою поставою, вийшов із двору і сховався за хатою. З’явився і знов сховався за сусідньою. А Лисавета стояла біля молоденьких вишеньок, підходила до яблуні, гладила рукою ніздрявий стовбур і плакала. Господи, стільки ж уже тих сліз із неї витекло!

    Хряпнули сінешні двері. Лисавета здригнулася, утерлася. До неї підбіг босий і розхристаний Іллюшка.

    -Ти цого плацеш? – спитав, заглядаючи в очі.

    -Хіба?

    – Плацеш, я бацу.

    – То я радію – глянь, які гарні вишеньки виросли.

    – І ягідки будуть?

    – Будуть і… ягідки. Чого ж – спочатку квіточки, потім ягідки, а ще потім одні хвостики зостануться.

    -А ягідки целвоні?

    – Еге…

    Лисавета не вийшла на роботу. Погодувала дитину, пустила надвір, а йому радість – воля настала: не треба сидіти на тому осоружному столі, і лисиці десь запропастилися, не бігають. Може, де в кущі, хитрюги, позалазили і сидять там, вичікують слушної миті, щоб його хоч тут-таки, надворі, вхопити. Він зазирає з опаскою в кущі, оглядає усі кутки, заглянув і в повітку, але ніяких лисиць немає, то й бігає тепер, кричить, грається.

    А Лисавета сидить за столом у хаті, підіперла кулаком щоки, дивиться у вікно і думає. Думка її гнітюча: що робити із садочком за хатою? Залишити, то й хати позбудешся, бо нічим заплатити; порубати рука не піднімається. Хай в окупацію, як нічим було топити, довелося старі вишні порубати, але були вони такі старі, що зовсім трухляві і нікуди не годилися. Тепер же такі гарні вишеньки, аж сміються. А яка яблуня! І все ж рубати треба, бо й жити треба. Хай вже погинуть дерева. Вона чує, як дрібно забилося серце, аж дух сперло, але розум вимагав свого.

    Вона звелася з-за столу, вийшла в сіни, взяла сокиру і одчинила сінешні двері. Знесилена бджола сіла їй на руку. Вона стряхнула її на призьбу. Бджола спочила, знялася і полетіла…

    Вишеньки вона порубала швидко: та туди прилягла, та туди. Зразу й за яблуню взялася, але яблуня стара, стовбур цупкий, жилавий, то рубала-гехкала, поки й із сили вибилася, бо ще й сокира щербата по лезу. Сидить спочиває. Аж тут Ілько з вулиці підлетів і ледве й не спіткнувся на рівному.

    – Полубали? – прошелестів губенятами, а в очах сльози закипали.

    – Порубала, клята, – каже вона, а сльози самі навертаються, – порубала. А ти не дивися на них, відвернися.

    -Для цого ви їх?

    – Чи б я їх рубала, якби не ота петля на шиї? Я й себе нищила, і тебе нищила, мій синочку, але іншого мені не дано, – простогнала, підвелася, підійшла до яблуні і взялася знов рубати.

    Ілько дивився, дивився, а тоді відступився та й каже:

    – Давайте я.

    Лисавета випросталася.

    – Збігай краще в сіни, там мотузка на драбині висить. Принеси.

    – А сцо нею лобитимемо? – поспитав і серйозно так поглянув у її очі.

    – Принеси, тоді й побачиш, – сердилася вона на дитину, мабуть, аби знов не заплакати. – Сходи, бо я вморилася.

    Ілько побіг до хати, приніс мотузку. Лисавета залізла на яблуню, прив’язала кінець мотузки до верхньої гілки стовбура, злізла.

    – Бери оцей кінець, відходь, натягуй і смикай, – сказала малому. – А я рубатиму.

    – Не буду, – кинув він мотузку. – Не хоцу її вбивати. І ти не вбивай.

    У Лисавети затремтіли губи.

    – Мій ти жалісничок, – не втрималася вона і знов заплакала, притисла його до себе, – що ж мені робити? За неї податок треба платити, а грошей немає, ще з того року нашийниця зависла. Заберуть твою маму у в’язницю, і залишишся ти один-одненький. Ти ж не хочеш, щоб маму від тебе забрали? Не хочеш?

    – Не хоцу.

    – От і любенький. Бери мотузку і смикай. Смикай, бо так треба. Жити нам з тобою треба. А замість неї ми маленьку посадимо. Поки вона підросте, то вже, може, податки і позики одмінять. І буде в нас яблунька. Бери, синочку, смикай…

    Лисавета, хекаючи, рубала, а Ілько смикав. Лисавета плаче та рубає. Ілько смикає та плаче. Плачуть, наче за покійником.

    – Не буду, – кидає Ілько кінець мотузки.

    – А чого? – опускає Лисавета сокиру.

    – Вона плаце.

    – Хто?

    – Яблуня.

    – То доля наша плаче, синочечку. Ридає, нещасна. А ти бери мотузку, вже зовсім мало лишилося. Ще трішки і – впаде, – просила вона його.

    Ілько постояв, насуплений, роздумуючи.

    – І яблуцок узе не буде? – запитав.

    – Де ж вони візьмуться, – відказала Лисавета і покірно чекала, а язик не повертався накричати на нього; нарешті він нагнувся, підняв кінець мотузки і потяг на себе; а по замурзаному личку текли сльози. – От і молодець.

    Яблуня хитнулася і зарипіла.

    – Кидай мотузку і відступайся далі! – крикнула Лисавета йому і стала підштовхувати стовбур плечем. Він заскрипів гучніше і повалився на землю. – От і все. Оце й усі сльози.

    Вона знеможено сіла на повалену деревину.

    Підійшов Ілько.

    – Не молодець я, – сказав серйозно, а в очах наче мертво.

    Сказав і пішов до хати.

    “Господи, – прошепотіла Лисавета, – отаке мале, а розуміє все, як доросле”.

    Вона сиділа на стовбурі, який щойно був ще живою яблунею, єдиною утіхою дитини та і її теж: весною цвіте-піниться таким білосніжним сяйвом, що стоїш у ньому – і хоч не на довгий час, а стає радісно на душі, світло і чисто, і якесь тихе, ясне сподівання, дивись, і зажевріє в ній, що вистигнуть жовті, як віск, рожевобокі яблука і туди геть під морози вона вистеле їх біля лежака на горищі, вкриє потерухою і сіном, а зверху ще й ганчір’ям прикриє гарно, а тоді й діставатиме “від зайчика” на втіху Ількові; хоч якийсь промінчик, а й сяйне в непросвітку.

    Вона сиділа зігнута, обхопивши руками голову, а руки в неї обвітрені, наче лускою дрібною взялися, і нігті обскубані до м’якоті роботою, їй лізли в голову похмурі думки, а навколо купчилися чорнющі хмари, зривався злий вітер і штовхав її в спину, згонив із яблуні, мовби гнівався, що вона позбавила його радості куйовдити м’яке листя, бавитися в густому яблуневому гіллі. Він смикав очерет на хаті, іноді йому вдавалося вирвати жмут і кинути об землю, покотити, але на заваді ставав тин і одбирав у нього здобуток. Лисавета не звертала на те уваги, їй згадувався то Мефодій із згортком риби і холодною бородавкою, то здавалось, що по вулиці торготить бричка, і вона здригалася – бачила босі ноги, які стирчали із голого задка, і розчепірені сині пальці…

    Сидячи, Лисавета розумом оглянула своє життя, і здалося воно їй темним і безрадісним, як у бездомної собаки: в голоді, холоді, нестатках, що обсіли, як блохи, у важкій роботі без продиху зрання і допізна. Воно її, молоду, зістарило, зсушило; лайка п’яного бригадира, прищурене в підозрі око Мефодія-об’їждчика… Вона вжахнулася, що й доживати ось так доведеться, що і в Ілька воно буде таким, їй зробилося нудно. Вона встала і заходилася обрубувати гілля – спочатку де тонкіше, а потім товще, яке могла осилити, а вже стовбур розпиляти найме когось із дядьків. Основне – порубала, і ніхто до неї не причепиться. Завзятість вгасла, і вона кинула сокиру.

    Знов трохи пересиділа, спочила. Тоді витягла з погреба картоплю, як бібки, розсипала тонким шаром на долівці в хатині – все ж якесь тепло, швидше поключиться.

    Під вечір, коли Лисавета улізла в хату, щоб протопити піч, але, до краю ухоркана роботою, яку після зими знаходила в кожному закапелку двору, сіла на лаві і так, поклавши на коліна обидві руки, як зрубані нею гілки, сиділа, нічого не думаючи, бо в голові гуло і лущало, а перед очима в’юнилося ріденьким туманцем, прибігла дядина Плахтійша. Вона й дверей за собою не причинила, довелося нагадати, що це ще не літо. А вона з порога прямо, ковтаючи від хвилювання слова, бо як бігла, захекалася дуже і її капшукуваті груди під облізлою кацавейкою ходили ходором.

    – Оце бігла… біг… Ой, господи праве… Ой… До тебе сьогодні Кирило Чорний приходив?

    Лисавета стряхнула головою, подивилася на дядину, зрештою звелася, взяла кухоль, набрала води з відра, що стояло біля порога на табуретці.

    -Відпийте і вспокойтеся, – подала їй кухоль.

    Дядина припала до кухля, начебто зроду не пила й не їла і начебто в кухлі була не вода, а мед солодкий. Вода цівкою пробивалася із кутиків губів і тонкою струминою збігала по кацавейці на долівку.

    Лисавета чекала, коли вона вгамується. Забрала порожнього кухля і поставила до відра.

    – Ху-ух, оце напилася, як наїлася, аж живіт розіперло, – сказала дядина і чогось усміхнулася, хоча одразу ж її сірі очі округлились, у них заячіла тривога. – Так приходив Кирило чи ні?

    – Та був. Душу тут мені свою сповідував, каявся, мабуть, – відказала Лисавета, дивуючись, що могло статися, аби отак стривожити дядину.

    – Ой полетіла вже його душенька до Бога, а може, й у пекло, бо з ділом чорним знався.

    – Хто полетів? – не второпала Лисавета, про що дядина веде мову.

    – Повісився Чорний. Нема вже його.

    – Та що ви кажете? – видихнула Лисавета і відчула, як подерев’яніли ноги.

    – Правду кажу. Оце тільки з їхнього двору. Марія голосить на все село. Усім розказує, що прийшов він додому від тебе. Буцімто нікуди вже й не заходив. Увійшов, значить, у хату і каже: “Як у такій зненависті жити, то вже краще в сирій землі лежати. Там ми всі однакові”. Марія подалася в бригаду, а душа, каже, не на місці. Прибігла в обід – Кириле, Кириле, а його ніде не чути. В повітку заглянула -аж висить на бантині роззутий і пальці сині розчепірені стирчать. Зняв, небіжчик, чоботи, щоб жінка після нього не боялася взувати.

    – 3 чого б же він? – сумирно спитала Лисавета, бо душа впала і не піднімалася.

    – А хто його знає. Марія розказує, що прокинувся дуже рано – зовсім ще затемна, з’їв перепічку, води попив і пішов. І, бач, до чого доходився. Ото тобі й Кирило. А книжку податкову спалив. Один огризок із чорної палітурки лишився. Такий чоловік… Каже: “Там ми всі однакові”. А я думаю, що, мабуть, таки ні. Воно й там, як і тут, – хтось їсть білі паляниці, а хто слину ковтає та кричить, що ситий.

    – Як є чим кричати, – докинула сумно Лисавета – їй було шкода Кирила Чорного, бо й він жива людина і душу мав, хоч і запродану, а живу. Хай він і приносив у кожну родину своєю книжкою в чорних палітурках горе, але з примусу, з чужої волі – не він, так хтось ще запопадливіший візьметься. У нього самого, його ж руками, відбирали, що наживав і що міг нажити, але не допустили. – Він мені як весна – не вписував яблуню. Посидить на призьбі, побалакає, полякає, скаже: “Хай… не все за горлянку”, – і йшов з двору. А що хотів сказати, тепер уже не скаже.

    – Ой не скаже. Царство йому небесне, – перехрестилася дядина, втерла сльозу. – Хто ж тепер буде нас описувати?

    – На таке діло охотник завжди виськається. Щоб відбирати, уміння великого не треба. Здобувати важче.

    – Еге, важче. А я стривожилася, чи не причепляться до тебе за Кирила?

    – З якого б то дива? – здивувалася Лисавета. – Сідайте, бо ноги болять, що й не встою.

    Обидві жінки, старша й молодша, сіли на лаву. В хаті сутеніло, бо насувався вечір, а ніч лагодилася на гостину за Лисою горою, вичікувала своєї пори.

    – Та хіба второпаєш, кому що в голову вдарить? Раз у тебе останньої був, то вже щось та сказала таке, що в петлю голову всунув. Сидить у своєму кабінеті молодик, і все на ньому казьонне: і чоботи хромові, і штани, і кітель з погонами, і шинеля тепла про зиму, ще й пайок регулярно видають. А від цього й душа в нього казьонна стає, бо інакше не можна в них. Так сидить ото він, а наказано йому доскіпатися, чи не яка вража рука увіпхала голову нашого Кирила в петлю, і думає він, де ту руку взяти, щоб його самого не забрали за погану службу. А коли ти останнього бачила Кирила, то, може, ти і є ота вражницька рука. Я на світі пожила, до війни в сільраді робила, так усякого набачилася. То прибігла тебе оце попередити, що як стукатимуть пізно увечері, то не відчиняй і не обзивайся, наче тебе дома немає. А там побачимо, як повернеться усе це.

    Лисавета не мала сили й губи розтулити, аби сказати щось дядині. Суха, обвітрена шкіра обтягла гострі вилиці, а в запалих ямах жевріли тускло очі. Вона заклякла на лаві, наче примерзла до неї. “Як же це – заберуть, а Ілько?” – скиглило в її голові.

    – Розказують люди, що давно колись упало нещастя на наше село, – говорила тихо дядина. – Оце як зійде ніч, сонечко заяриться, повиходять люди із своїх хат, а в якійсь чують голосіння тяжке. Кинуться до тієї хати, а там горе: то в жінки, чи в чоловіка, чи в якої дитини череп знято і кров виссано. І раз отак, і другий. Зібралися чоловіки та й стали гадати-радитися, як від такої напасті збавитися. А придумати чогось путнього не можуть.

    Аж це сама доля послала їм збавителя.

    Їхав через село на ярмарок гончар з Опішнього. Віз цілий віз горшків та макортетів продавати. Уїхав у село пізно та й не став уже людей тривожити. “Переночую під небом, – зміркував собі, – біля воза. Так і сподобніше – ніхто горшків не надікраде”.

    Подумав отак і зупинив коні. Приглядівся, коли ж воно і село минув, коло кладовища спинився. Хрести, хрести то темніють, то біліють, а то й так безхресні, мабуть, дуже вже давні могилки стоять. Гончар той так виморився дорогою, що й не перехрестився. Випряг коня, спутав йому передні ноги і пустив пастися. А сам сів вечеряти та й каже:

    “Іди, господи, до мене вечеряти”.

    Аж це вилазе чоловік з-під воза та до нього:

    “Ось я йду”.

    Гончар хоч і злякався, так де ж йому діватися – кінь пасеться із спутаними ногами, віз із горщиками стоїть, жалко своєї роботи.

    “Як ідеш, чоловіче, – каже, – то сідай, будемо вечерять”.

    Повечеряли, а той чоловік, а він упирякою був, наказує:

    “Ти ж гляди при мені не хрестися. І ходім, – каже, – на хутір, пройдемося по дворах, подивимося, хто як живе”.

    “Та як же мені йти, коли в мене і скотина, і горшки?”

    “Нічого з ними не зробиться. Ходім”.

    Пішли вони. Доходять до одного двору. Упир каже: “Ах, тут сяка й така стара баба Богу молиться”. Підходять до другого.

    “Тут, – каже, – проклята невістка вікна перехрестила, теж не можна. Ходім до третього”.

    Приходять до дверей. Упиряка штовхнув ногою – двері відчинилися. Увійшли в хату. А там усі сплять на підлозі. Упиряка всіх за голови перегладив, ніхто й не зрушився. А треба сказати, що ноги його були взуті в легенькі, тонкої шкіри чоботи, і ходив він у них безшумно, як кіт, мружився і чогось підсміхався очима, аж гончареві душу холодило.

    Невістка з дитиною спали біля припічка. Він походив навколо молодиці і зняв черепок з голови. Тоді притулив його до рани і наточив крові. Випив, ще націдив і ще випив. Націдив ізнову та й дає гончареві.

    “На – пий і ти”.

    А той каже:

    “Я не хочу. Як же так можна єдиновірну християнську кров пити?”

    А сам ходить по ногах, хоче збудити когось, та всі міцно сплять.

    “Пий, я тобі кажу, – кричить упиряка, – а то заллю!”

    Та за груди гончара хвать. А тут якраз півні заспівали. Упиряка хтозна-де й дівся, а гончар зостався в хаті.

    Заворушилися всі: невістка теж ворушиться, а встати не може.

    Подивилися, що в них пороблено, та на гончаря:

    “Це ти! Це ти, сякий-такий, наробив!”

    “Ні, це не я”, – божиться той.

    Та й розказав усе, як було.

    Довго йому не вірили, а тоді зібралися і пішли на кладовище. Роздивилися, а там немає ніякого знаку. Так той гончар показав, де упир лежав під возом.

    Збігали на хутір по лопати, докопались, а він лежить ниць. То вони бігом закрили його, закидали і забили йому осиковий кілок. Та як забивали, то кров вийшла аж наверх ями. І земля довго червоніла. О-о!

    – Це ви таке мені повідали, що боятимусь тепер і надвір затемна виходити, – сказала Лисавета, очумавшись від оціпеніння, яке сповило все її тіло.

    – Залито все кров’ю праведною, а й ще ніяк не вп’ються. Чи ж прийде і до нас коли збавитель? Господи, спаси й помилуй, – перехрестилася дядина на порожнє покуття. – Ітиму, а ти хоч не дуже вбивайся. Може, омине. В разі чого, за Ілька не бійся – пригорну і обігрію.

    Дядина звелася, пішла. Лисавета ще посиділа, приходячи в себе, а тоді й собі заходилася розтоплювати в печі. Ледве догукалася Ілька. Він одразу шаснув на лежанку, притулив почервонілі, аж сині, ноги і руки до груби, сичав – позаходили зашпори, мабуть, бовтався у воді.

    Повіяв із болота крижаний вітер, повищало небо – бралося на приморозок, хоч уже давно і повені одгуляли, і клени цвітуть, вишні квітом набрунило, а воно все ще притужує.

    Лягла спати Лисавета рано, не підкидала й у піч, прикрила її заслінкою і все прислухалася, що робиться поза стінами її хати. Трісне чогось суха гілка на причілку – а вона вже й кинеться. Спитати – чого? То, може, собака чийсь біг та наступив на галузку. Склепить повіки, а воно знов десь – гуп… Заснула. Але ненадовго. Таки постукав хтось у шибку. Завмерла і не дихала. А воно стукає. Хто б то? Потім стало гукати. І голос знайомий. Не втерпіла. Злізла, вийшла у сіни, а зуби цокотіли і били дрижаки тіло – чи того, що з тепла та в холод, чи страх оволодів.

    – Хто?

    – Я – Мефодій, – донеслося знадвору.

    – Чого вам?

    – Відчини.

    – Не діждете.

    – Та ось відчини, щось скажу, і все.

    – Завтра скажете.

    – Завтра, може, буде пізно. Відчиняй, тут товариші з району приїхали, – глухо казав Мефодій. – Вопрос у них до тебе.

    Жар покотився з грудей у живіт, вступив і в ноги. Пальці мацали засув, але руки трусилися, і вона не могла його відсунути. “Ой, що ж це… Ой, що ж це…” – квилило в голові і віднімало руки від засува. Нарешті здужала і відступилася в глиб сіней. Двері хтось одчинив, і в сіни упхалося кілька чоловіків, а за ними й вітер з холодом і рідким дощем ускочили.

    Уже в хаті розгледіла – аж троє їх по неї одну, та ще й жінку, з району, притарабанилось. А де ж їхня машина, що не світять фари? Мабуть, погасили, щоб і люди не чули й не бачили, що її забирають, сиротять дитину малу. Хай собі, мовляв, сплять, для чого тривожити, а вже як попросинаються, то сприймуть як належне, бо в такий час живеш, що не знаєш – чи це ще й добро, чи за цим ще гірше і непевніше наступить.

    Усі в плащах, а на матерії крапельки дощу блищать, як сльози чиїсь. І на лакованих козирках малинових картузів теж. Хлопці ще молоді, здорові, але на обличчя наче маски понатягували – непроникливі якісь, насуплені брови і вуста щільно стиснені. І все – зирк, зирк по хаті, аж серце від тих гострих, але важких, поглядів завмирає, біду чуючи.

    – Ой Боже… – вирвалось у неї ненароком, але вона бігом затулила рот долонею.

    – Пізно божкати. Збирайтеся, – сказав найстарший, дивлячись на неї великими, із гарячими зіницями очима і наче роздягав; вона відчула, зіщулилась.

    – Куди? – запитала.

    – 3 нами, – казав, наче відрубував, коротко і впевнено, мов наперед мав упевненість, що вона не посміє й писнути.

    – Ніч же… – видавила із себе.

    – У нас такої роботи, що ні дня, ні ночі не знаємо, – відказав він, а ті двоє, що з ним зайшли, заглядали в усі шпарини.

    Один підняв Ілька, другий перевернув ряденце, на якому він лежав, Ілько прокинувся, злякався.

    – Мамо! – закричав і став вириватись із рук міліціонера. Той випустив його на піл.

    Ілько сплигнув з полу на долівку, підбіг до матері.

    – Цого ці дядьки, цого вони? – хлипав малий і горнувся до неї.

    – Заберіть малого, – махнув старший, наче відкидав від неї сина.

    Один із тих двох ухопив Ілька попід руки, потяг на себе, але він так вчепився в Лисавету, що одірвати його від неї одразу не зумів.

    – Та заберіть же його від неї! Чи вас учити? – крикнув старший, і акуратно підстрижені чорні вусики сіпнулися вгору.

    Тоді міліціонер розвів руки і різко вдарив ребром Ілька попід руками. Малий гикнув, наче чим удавився, а міліціонер вхопив його, підкинув, підхопив у повітрі, і, повернувшись, кинув на піл, та так, що той відлетів аж до стіни, вдарився головою, зіщулився в калачик і не плакав, а пищав тонко, жалібно.

    Усе це бачила Лисавета, але її наче параліч розбив. І слова старшого – “Легше, Петренков, дитина ж” – донеслися до неї, як із туману.

    – Не плач, малец, дядя погарячілся, – підійшов до полу наймолодший, який усе мовчав і винувато дивився Лисаветі в очі, наче вибачався, що вдерлися, як бандюги, до неї в хату серед ночі. – На канхветку.

    – Відставить! – крикнув йому старший, і той відсмикнув руку, мов від різкого удару. – Ви що собі позволяєте?

    – Та… – відступився той.

    – Збирайся, – сказав старший.

    Лисавета натягла кухвайку.

    – Куди ж серед ночі? – нарешті здобулася на слово. – Дитина оно. Я сама, як тільки засвітає, до вас прийду. Дитину кому доручу, малий же ще, перелякається.

    – Буде кому наглянути. Виходь.

    – Мамо! – покликав Ілько.

    А вона вже нічого не бачила, не чула. Виходила з хати, як дерев’яна. Торкнись її тіла рукою, а все одно що до вишні чи тополі. Тільки здригнеться від дотику.

    Не пам’ятала себе, як і у “воронок” лізла, як прямо в обличчя дихав собака на повідку, нюхав її коліна, плечі… Тьмяно горіла маленька лампочка, сиділо двоє міліціонерів: один дивився на неї винувато і відводив очі, коли вона дивилася на нього, а другий, той, що старший назвав його Петренковим, не зводив з неї нахабного, масляного погляду. Вона ще нічого не тямила, коли машина зупинилася, відчинилися двері і до них заглянув старший.

    – Вилазьте, – сказав.

    Першим виштовхали собаку, потім виплигнув той, що з винуватими очима, за ним Петренков. А у “воронок” заліз старший. Він розіклав на днищі машини широкий матрац і подивився на неї.

    – Лягай, – сказав владно.

    Тільки тепер до неї стало доходити, для чого її “взяли” серед ночі як “вражеську руку”. Вона злякано хитнула головою, вперлася спиною у металеву стіну будки.

    – Ні…

    Але що було далі, то вже як страшний сон, якого і вигадати важко. Старший різким рухом зірвав її з лавки і кинув, як сніпок соломи, на матрац. Не встигла вона навіть ворухнутися, як він навалився на неї, м’яв, давив, кусав губи й шию, роздирав кухвайку, плаття, сорочку на грудях, сопів, щось бурмотів, потім їй здалося, що він увігнав у її тіло пощербленого, іржавого ножа, а в свідомості помутніло…

    Чи пам’ятає вона ще щось? Тільки те, що злазив один і залазив другий, а вона лежала під ними, розтовчена і знищена, воля зовсім покинула її, вона навіть не намагалася боронитися. Здавалося, кожна клітина її тіла була паралізована, мертва…

    Не пам’ятає, як опинилася на сирій землі під деревом. Машини з насильниками не було. Десь угорі крізь хмари пробивався місяць, присвічував. Вона сиділа довго, зовсім закоцюбла. Хмари купчилися, затуляли місяця, посіявся дрібний дощ, зривався вітер. У неї трусилося підборіддя, нею всією тіпало, а в голові пекло. “Що це… Що це… Страшний суд?.. Суд… Страшний…” Дощ напускався, голова горіла, гула, скроні виривало. Вітер дужчав, шумів гіллям, воно стогнало, ляскало, мов у долоні, а дерева, де молодші, наче танцювали…

    “Додому… додому… Де мій Ілько? Де Ілько?” З цією думкою вона стала оживати, життя поверталося в неї. Вона звелася, оглянулася. Місяцю вдалося вирватися із цупких обіймів хмар, і він присвітив їй дорогу. Вона пішла, потягла ноги, яких під собою зовсім не чула. Вітер підштовхував у спину. У вікнах мріло світло.

    Увійшла. Хтось підвівся з лави – Мефодій.

    – Ілько? – запитала охриплим голосом.

    Об’їждчик стояв, обхнябивши плечі, і дивився на неї. Перед ним стояла примара: одежина на ній звисала клаптями, біліли оголені груди.

    – Спить, – мовив, показавши на Ілька.

    Лисавета ступила до нього.

    – Ідіть звідсіля. Йдіть…

    Мефодій, хоч і надивився всілякого, як кажуть, об’їдався вареним кабаком по самі вуса, стояв вражений, витріщивши червоні очі.

    – Та йдіть же, йдіть, – простогнала Лисавета.

    Щось тяжке здавлювало її, але сліз не було. Вона залізла на піл і впала поряд з Ільком.

    Мефодій прикрив її ліжником і вийшов з хати. Сів на призьбі і просидів до ранку, курив одну за одною цигарку, щось важко думав, суплячи густі брови і наганяючи збрижі на обличчя. Коли стало світати, він підняв із призьби батіг, потримав, а потім об коліно переламав його і кинув за тин на дорогу.

    Прив’язаний до кілка в тинові шкіряним мотузком, лежав його пес і сумно дивився на хазяїна. Мефодій підійшов, відв’язав мотузок від кілка і повів собаку до повітки. В Лисавети теж колись був собака, але від нього лишився один металевий пакіл з кільцем угорі. Мефодій прив’язав свого собаку до Лисаветиного пакола.

    Сонце сходило, але хмари, які ще купчилися з ночі, затуляли його, і тільки зрідка йому вдавалося глянути на землю і усміхнутися їй, а ще чоловіку, який сидів на призьбі під хатою і нікуди не йшов.

    1984 р.

  • Соснова гілочка (оповідання)

     Єпископ Афанасій (Володимир Шкурупій)

     Соснова гілочка

    Оповідання 

    Уже сідало сонце за горб у болото – тихе і примерхле, на якому лиш зрідка заґелґотять свійські гуси чи дерчливо крякне яка обважніла качка. А так нічого – тільки очерет і осока, а геть туди за жабурі та пухкі очеретові віхті – вільхи темніють та подекуди з-поміж них висвічують дрібним листом дупласті верби, та ще в закутку примостилася копичка не вивезеного сіна, обіперта з усіх боків дрючками із сухої вільшини, аби не розкидало вітром. На одному дрючку сиділа сорока, і з-під чорного крила її народжувався ще ледь вловимий оком бліденький і аж прозорий серпик місяця.

    Понад збоїстою дорогою, далеченько одна від одної, розбрелися ріденько хати, а на горбі зібралися у кривобокеньку вуличку, яка підступилася зовсім близько до крутого схилу, і далі не пішли. Болото ж.

    На зламі у вуличку стоїть порожня і обляпана калюжами крамничка, глиняних стін якої колись торкалася м’якенька щітка, і їм ще іноді, особливо після теплого дощику, ввижається її лагідний доторк і вчувається терпкуватий запах вапна і розімлілої від спеки підмоченої глини. Одне вікно в неї забите зчорнілою, потрісканою фанерою, а друге шкірилося розбитими шибками. Біля оббитих бетонованих східців валявся пожований іржею замок.

    До крамнички під’їхав обшарпаний автобус, обдавши її сизим димком, і з нього зійшов чоловік у синіх джинсових штанях, темному плащі і фетровому капелюсі.

    Автобус поїхав, та чоловік ще стояв і дивився на облізлу крамничку, дах якої перекривали бляхою ще за його пам’яті, і в нього сльозилися очі. Може, провіяло вітром, коли сидів біля відкритого вікна, як їхав і жадібно дивився і на поле, і на дерева, і на все…

    Чоловік поставив невеличкого чемодана, обтягненого чорною шкірою, на землю, вийняв цигарку і припалив. Глибоко затягся димом і рушив у вуличку. Дорога була вузькою, калюжки прихопило морозцем, постьобало тоненький льодок трохи розхристано, але в строгу лінію. Як наступити ненароком, то тріск так і шпигоне несподівано в саму душу, аж плечі пересмикнуться.

    Перед крайнім двором чоловік спинився, кинув під ноги недопалок, причавучивши підошвою черевика.

    Сонце заходило і журливо-спокійним зором торкалося посірілого тину, зморщених коробочок мальвових із сім’ячком, ще не вилущеним рвучким вітром і голодними горобцями, куща бузини, обскубаного знизу гусьми, а за драненьким тинком ще й спини приземкуватого дідка, який длубав лопатою підмерзлу землю.

    Старий підняв голову в облізлій кролячій шапці, прискалив очі – одне водянисте, а друге з більмом, зіперся на держак.

    – Чи не Крутьків Андрій? – став признавати і розгинатися в попереці. – А я тут ось… на вашому… Кхе… Думаю – чого добру дарма пропадати? Гарна картопелька вродила. Жаль тільки, що морозець прихопив. Та не біда – порося з’їсть чи й птиця подзьобає, коли проварити. Еге ж, проварити… От. А так би зогнила в землі, і вся їй шана. То й копаю, а чого ж… Тебе нема і нема. А чекали. Чотири дні чекали, аж небіжчиця пухнути стала. Еге… Поховали чин чинарьом. І чарку, як годиться, випили. Чого ж, люди не без серця. Знесли в кого що було. І колгосп поміг. Та як і не помогти, коли весь вік у ньому віддубарила деньок у деньок. Хто-хто, а я ж то знаю. Я теж миску огірків солених присовокупив. Уже ж сусіди…

    Крутько сердито штовхнув хвіртку, вона вискнула і, напіврозчинившись, стала. Він просто ускочив у двір, підштовхуваний дідовими очима.

    Невеличкий ясний місяць стояв над хатами, і бляшаний дах крамнички наче був облитий пригасаючим вогнем, який лився на неї з рожевої смуги неба, де ховалося про ніч сонце.

    Він спинився перед зовсім струхлявілим, обвитим лозинням дикого винограду ґанком, а перед ним лежала на землі соснова гілочка, кинута материній труні услід. Він довго вагався, а потім одступив убік і обійшов її, боком просунувшись до дверей, звідки оглянувся і заспішив одмикати хату.

    Ключ від сінешніх дверей лежав угорі під дашком ґанку на балочці. Це він пам’ятав ще з дитинства, а тому й не довелося його шукати, а взяв одразу і після натуги, бо засув підіржавів, відімкнув і відчинив двері. Вони заскрипіли протяжно, наче то місяць, що зноровив першим шаснути у темні сіни, протяг своїм серпиком по завісах, а тоді відсторонився та й став за плечима.

    Ступив Крутько в хату і занімів. І світла не вмикав – страшно було. Острах аж холодними сиротами обсипав тіло, бо ж він знав, що там, у світлиці, в простінку між двома вікнами у зчорнілих рамцях усі родичі на знімках, а посередині між ними і батьків та материн портрет. І всі неодмінно дивляться на двері, у які він зайшов, адже почули їхнє рипіння. А в темряві хоч очей їхніх не видно і можна почувати себе вільніше.

    Місяць ріжком скрадно заглядав у вікно і легким світінням вирізняв табуретку коло столу, то присів на неї. Поклав руки на стіл, а на них голову, і наче весь навколишній світ навалився на нього – так важко стало.

    За вікном стояла ніч, безмовна і спокійна, у дворі було порожньо, хоч шаром покоти, бо ж темно. Прозорий, як перший льодок, місяць хоч і світив, але так слабенько, що вгадувалися лиш обриси дерев. А то все чорнюща темінь, якій і людину ковтнути, то байдужісінько. Все поглинула: і не зворухнеться, і не шелесне.

    – Огірків він присовокупив, подавився б ти ними, – простогнав Крутько і нігтями шкрябав голі дошки столу (хтось зняв клейонку)…

    Тоді вже стояла пізня осінь. У хаті хіба трішечки й тепліше, як надворі. Протоплювали в печі вряди-годи, то якимсь сміттячком чи бур’янинням. Купка хмизку, нарубаного і чинно складеного під похилою повіточкою, чекала морозів дужчих, аби дати хоч якогось духу та зігріти їхні замерзлі душі.

    Десь під вечір, коли вже й мати були вдома і сиділи під стіною, кутаючись у стару сірячину, а він, малий і голодний, лежав на печі, закутавшись у хламиддя, щоби хоч якось зігрітися, бо намерзся за день, як сірко, – поторгало двері. Мати похопилися, скинувши з плечей сірячину, її чорні очі спалахнули іскрами, як ото в притрушений попільцем жар дмухнути із силою, але враз і вгасли.

    Осіли мати на ослін, склали порепані руки на коліна і застигли. Але ж двері хтось торгав, і мати звелися і вийшли в сіни. Там почулася вовтузнява, чоловіче бубніння, потім торохнула порожня цеберка, до якої він вибігав уночі, коли припікало.

    І злісне:

    – Дур-репа…

    У хату ввійшли розпашілі і сердиті мати і розчервонілий на все лице, аж почорніле від вітру і сонця, бригадир Петро Теліпайло, сусід їхній, у перший день війни підранений осколком міни в ногу і тому кульгавий.

    – Тут таке, знаш, діло, що подзвонили у сільраду з Братешківської залізничної станції, щоб приїхали та забрали Миколу Крутька, себто твого чоловіка, Василино, бо він, мовляв, сердега, не те що ходити, а, звиняйте, й по малій нужді без сторонньої помочі не вдатен.

    Стріпнулася мати, злякані очі метнулися на Теліпайла, з нього на двері, з них на вікна і сполоханими пташечками забилися в шибки.

    Теліпайло кахикнув у рукав куфайки.

    – Таке, знаш, діло, Василино, а забирать треба.

    Жалів…

    Мати пов’язалася хусткою сукняною, яку виймала із скрині тільки на великі свята, і пішла з хати. Надворі біля тину чекали коні.

    А вже зовсім пізно, коли він засинав на печі, то почув, як рипіла у дворі бричка, як зупинилися під самою хатою коні. Він пересилив дрімоту і висунув голову через комин; двоє чоловіків уносили, мов сніп жита з поля, солдата, а в нього замість рук і ніг лиш культі. Груди ж солдатові в медалях. А медалі поблискують.

    Поклали солдата на ліжко, подушку підмостили під голову. Він лежить, стогне, великі сльози котяться і губляться в темній щетині вилиць.

    Знадвору внесли куль старого очерету, від якого тягло злежалістю, затопили в печі. І хмизку оберемочок увіпхали, він затріскотів, порскаючи жаринами. По хаті розійшлося тепло, а відблиск вогню вискочив із печі і закривавився на солдатових медалях, затремтів у горошинах сліз, що все котилися мовчазні, а мати долонею витирали їх.

    Він зліз із печі і вкляк коло припічка на долівці.

    Мати підійшла, підштовхнула до ліжка.

    – То тато твій, підійди…

    А він чогось злякався кривавих солдатових сліз і скреготу зубів і розревівся на всю хату, вчепившись у материну спідницю. Тепер уже плакали обидва – батько й син, а до них долучились і мати – витирали вже тільки свої сльози, нікого не втішали, бо воно таке, якби оце і їх втішив хто.

    А тоді настали страшні дні.

    Заходили батькові товариші і так дядьки, приносили із собою самогону і сякий-такий з’їдок. Мати допізна на роботі, то вони й одводили душу. І батькові давали пити.

    – Вип’єм за праву, пухом їй земля…

    – Вип’єм за ліву, пухом їй…

    – Вип’єм за…

    – Вип’єм…

    Батько п’янів, починав стогнати, плакати, скреготіти зубами і проклинати долю, яка так несправедливо обійшлася з ним.

    “Уже б краще зовсім убило чи голову одірвало, і то б легше, ніж оце обрубком гибіти”, – усе й казав, бувало.

    Дядьки то кивали згідливо, а похопившись, відмахувалися на нього. Мовляв, що ти таке мелеш язиком. Але з того батькові утіхи ніякої – хто з них і надкушений війною, але ж не зовсім, як він.

    Уже коли ні біля чого було сидіти, дядьки розходилися, а батько приказував їм у слід:

    – Мендалі?.. А руки мої, а ноги мої… Візьміть сокиру, добийте лучче… А вони – мендалі…

    Він лякається, вибігає з хати і заревений біжить, куди ноги несуть. Люди переймають, вертають.

    А мати й собі плаче, клене все на світі. І батько плаче, кричить хрипко, щоб сокирою добили, аби йому не мучитись.

    І вибігає мати в сіни, а звідти вскакує із сокирою – очі хижо блищать, губи тремтять, і така в тих очах рішучість, що не спини і…

    Кинувся він до неї, обхопив ноги.

    – Не тікатиму, не тікатиму з дому…

    Настала зима.

    Топити дуже нічим. Хмизок кінчився, і диван дерев’яний пішов у піч, і лави. В хаті холодно. Всім холодно. А батькові так ціла погибель. Культі ниють, печуть. Він кріпиться, а вже як стає невтерпець, то починав стогнати, а згодом стогін переходить у крик. І все: “Добий… добий…” – хрипить.

    Страшно.

    Мати якось вдяглася, сказала йому:

    – Посидь, дитино, я скоро вернуся.

    – Куди ти? – батько питає.

    – По солому.

    – Посадять же…

    – А що робити?

    Йому без матері страшно, плаче:

    – Візьміть із собою.

    – Там дюдя.

    – Боюся-а…

    Діватися нікуди – бере. Закутує великою хусткою, веде.

    А батько:

    – Вернися. Лучче мене добий.

    Наче й не чує. Двері причинила і через город у степ. А воно вже кура летить, січе потроху, схоже на те, що скоро розходиться не на жарт, а до скирти далеченько. А то, може, й краще, що кура, – сліди їхні занесе і так, не видно буде зараз, бо й їм в очі б’є – не зглянеш.

    Через замуровані морозом вікна де в кого пробивається світло – то в заможніших лампи-лінійки світять. Он у комірника так у того аж сміються.

    Сніг кругом і сніг. По коліна. Місяць то пірне в темні повісма хмар, то вирне. І так зиркне докором, аж ноги самі спиняються.

    “Що йому, в нього тата, війною обрубаного, немає. І не кричить він день крізь день від холоду”, – думалося йому, і він намагався моторненько висмикувати ноженята із заметів і постигати за матір’ю.

    Піднімався вітер та все дужчий, дужчий, підхоплював снігову кушпелу, штовхав у груди. Стало зриватися густим снігом і з неба. Зірки ще з вечора полохливо розбіглись і поховалися десь по закутках, а хмари все накочувалися, накочувалися, набурмосені.

    Набрали в сітку соломи. Мати її на плечі завдала, а його за руку взяла. А снігу глибоко, він поринає в нього по пояс, руками. Шпаркий сніг набивається в драненькі рукавички, в рукави куценького пальтечка. Руки печуть від зашпорів, він то пхикає, то плаче.

    – Та цить, цить же, бо ще хто почує, – просить мати, бере його на руки лівою, а правою тримає огузок сітки.

    А вітер як із цепу зірвався: скаженіє, мете, несе снігом. Нічого не видно. Його голос зникає в тій хурделиці, як мишачий писк.

    А під хатою на них уже чекає Теліпайло.

    – Текс, соломка? – прицмокнув язиком і навіть комір не піднімав, щоб од вітру прикритися.

    – Петре…

    – Добро народне розтягуєш?

    – Так топити ж нічим. Ти з лісу привіз, бо з лісником шашні водиш, а мені де взяти? Господи, хоч віку вкорочуй. Там Микола від холоду мучиться. Він же на фронті…

    – І я на фронті каліцтво заробив.

    – Не таке ж…

    – То вже кому яке дісталось.

    – Петре…

    Він заплакав, а Теліпайло визвірився:

    – Неси назад!

    Понесла мати солому в степ. Але недалеко пройшла, а одразу на полі кинула сітку і сама сіла на сніг. Вітер шарпав її надривний плач і бив його, малого, по очах…

    …Світанок увійшов до хати і поклав руку на плече. Крутько здригнувся і підвів голову. А прямо йому в очі – очі батька й матері, а ще пронизливі очі родичів. Аж за серце вхопили ними і здавили, що він задихнувся і, скочивши, на ноги, вилетів із хати.

    Худенький сніжок прикрив примерзлу землю, галузиння, незгребене листя, притрусив струхлявілий горобинець на повітчині, умостився ріденько й на тинкові та гіллі дерев. Тільки зеленіла соснова гілочка. Він підняв її і сховав до внутрішньої кишені піджака.

    – На пам’ять, кхе-е…- долинуло від сусідового двору, і Крутько сіпнувся. На ґанку у чорних катаних валянках і куфайці стояв Теліпайло і скалив на нього проти скупого сонця більмувате око.

    – Пам’ять, – буркнув і, не замикаючи хати, подався з двору, а в спину так наче підштовхувало Теліпайлове: “Кхе-хе…” – а ще материні з легким докором у погляді очі.

    І колола в груди навпроти серця соснова гілочка.

  • Явори горять! (оповідання)

    Єпископ Афанасій (Володимир Шкурупій)

     Явори горять!

     Оповідання

    Ніч.

    Хата.

    А в хаті, на ліжкові, під панцерною сіткою якого покладено дошку-сороківку, на старому, але гарно випрасуваному домотканому рядні, прикрившись легкою ковдрою, лежить Гнат Іванович.

    Випуклими, ясними, як дві зорі на небесах, очима він вдивляється крізь прозору шибку коротенького вікна в темну ніч, наче хоче там видивитися щось чи упізнати когось, кого вже давно прибрала до себе сира земля, а душа, відокремившись від тіла, ночами, коли тихо і зоряно, коли ту тишу не потривожить навіть позіх притаєного десь вітру, опускається із високості на грішну землю і сторожко ходить там, де полишила свій слід її людина, по якій зостався лише прах.

    Хата у Гната Івановича ще батькова, але міцна, як дзвін. Що зимою тепла, бо з дубового паліччя та глини, що влітку нежарка, адже під товстою очеретяною крівлею. І діл у неї не дерев’яний, що, дивись, усе й під’їдає грибок, а глиняний, застелений рядюшками, а перед святками, окрім зимових, хто із старіших жінок, вимазують долівку глиною, замішаною на житній полові і кізяку.

    Сам же господар живе удівцем-одинаком, бо серце так і не прийняло нікого, хоч і сокорилися молодиці і зі свого села, і ближніх, адже його знали в усій окрузі. Та і як до нього не свататися, коли мав лице смагляве, чорні, обвислі двома ятаганами вуса, білу, як перший сніг на гіллі, чуприну, яка виду не псувала, а, навпаки, виокремлювала кожну рисочку і карі очі. У плечах кряжистий, хоч груди мав запалі, в руках твердий – підкови замолоду гнув. А ще мав міцне господарство, якого не зламала жодна реформа, хоч із нього самого попомотали жил, що можна б ними і всю землю обмотати.

    Та і як міг оддати серце комусь іншому, коли віддав його голубоокій Софії, яка породила йому двох синів. Але не стало ні Софії, ні синів. Зостався він один. Зостався, та краще, аби і його самого попелом вітер розніс на всі чотири сторони білого світу, аніж жити і мучитися пекельною мукою.

    Вона вибілила йому чуприну і під старість вуса, настьобала на обличчі глибоких рівців, у які все й губляться зернята печалі і проростає ще більша печаль, і коли він дивиться на світ своїм вирлооким поглядом, то випадають білі сніги і хуга крутить шалену веремію. Він пробивається грудьми крізь ту веремію, а йому світять голубі очі Софії, він тягнеться до неї руками, але обіймає лише крижану порожнечу, а її очі опиняються вже десь у вишині, під темними хмарами, і спалахують вогнями. Горять довго і страшно, а сизий попілець сиплеться йому на голову і лишається серпанком…

    Він не витримує, скидає із себе ковдру, встає із ліжка і виходить надвір, забувши взутися. Тут нарешті вільно зітхає, потім на повні, скалічені фронтом груди вдихає чистої прохолоди, від якої аж наморочиться в голові, і сідає на призьбу.

    Гнат Іванович сидить, наче намальований на білій стіні. На нього щедро ллється місячне світло, увиразнює сивину, а в карих очах ще жевріють вогники. У пам’яті ж йому – біда, що сталася через дорогу у сімействі Іванців.

    Тоді отак сидів він на причілку. Було тихо і лагідно, повітря – темно-синій оксамит, освітлений яскравою холодністю зірок, торкалося його запалих шорстких щік; він притулився кістлявою спиною до ще не вичахлої теплом стіни і замислився, але ненадовго, бо вже хтось увіходив у двір із вулиці.

    – Що, Гнате, не спиться? – питає душа Трохима Іванця, який хоч і прийшов із війни, але радості в сімейство мало приніс: так його скалічило, сердешного, що з місяць удома погибів і переставився.

    – Хіба за вами заснеш? – відказав йому спокійно, начеб він оце живий і зайшов десь із сторожування перекинутися слівцем.

    – Ото тільки що, одразу й бурчати, – невдоволено каже Іванець, а за його спиною вирізнюються чорними тінями дерева садка, розкидистий кущ бузку і цямриння криниці з цеберкою, що тьмяно блищить на ній.

    – Бо й не мед…

    – А то… А я оце навідувався до своїх. Добре живуть, нічого сказати. Хата – так тобі кам’яниця, аж страшно було підходити, а вікнами величезними так наче увесь світ ковтнути хоче.

    – Аби не подавилася, – кинув Гнат Іванович, наче камінцем.

    – Еге, куди там! – мовби й не дочув Іванець. – Пам’ятаю, як виносили мене хлопці в труні на плечах із мазанки ще дідівської, то пригиналися у дверях. А тепер, бач, що син двигнув.

    – Як же, чого б не двигнути, коли завідує в колгоспі господарством, – відказав на те Гнат Іванович, наче підсікав його гордість. І навіть цієї темної, хоч і проясненої місяцем і зірками ночі було видно, як стемнів на обличчі.

    – Чого ти так? – сполохано глянув на нього Іванець.

    – Ет… – відмахнув рукою. – А ти чого це блукаєш?

    – Та ходив, ходив, видивлявся, а Христі й не побачив. Зайшов тебе спитати, чи не скажеш, де вона?

    – Чого, скажу. Синок відтарабанив її в патронат віку доживати. Зумів якось упхати.

    – Як? – жахнувся Іванець.

    – Та вже так. Комусь щось підсунув, а діло це нехитре, розуму великого не треба, документи оформив, посадив у машину, яку вона йому й купила, та й одвіз. Вона просилася, аби назад забрав, щоб у своїй хаті померти, щоб із душею батьковою, твоєю тобто, стрітися, а він дверцятком грюкнув і ледве й не наїхав на неї. Утік. Там вона. Жива ще.

    – Не те щось кажеш.

    – Те, те, Трохиме. Тепер таке можна. Килими в хаті, кришталі дзвенять, то хіба старій там місце? То була рідненька, поки в колгоспі робила, гроші мала та цмулили їх із неї, добром обростаючи. А як урвалося, то й замуляла…

    Він не доказав. Так і застиг на півслові: Трохимова душа враз зчорніла, звугліла і стала меншати, маліти, а тоді на землі зажевріла вуглина і покотилася з двору Гнатового через дорогу у синів двір, а за хвилю хата спалахнула вогнем.

    Повибігали Микола з Варкою, син з невісткою, наробили галасу. Збіглися люди, примчала з райцентру пожежна машина, бо колгоспівська виявилася без мотора, і заходилися гасити. Але як не старалися, а вигоріло все, що тільки могло горіти. Лиш коли на другий день розгрібали попелище, наткнулися на фотокартку, яка, мабуть, була десь засунута: краї обгорілі, а сама ціла. На ній Христя ще зовсім молоденькою знята отам якогось тридцять… року, але коси чомусь посивілі. А були ж чорними…

    Він це розказав Іванцевому синові Миколі, коли той, якийсь опущений у плечах, прийшов проситися до нього поквартирувати, доки вони поставлять щось тимчасове для проживання. Хоч і гріх погорільцям дахом відмовляти, але сказав:

    – І не проси.

    Тонкі ніздрі широкого носа затремтіли, зблідлі вилиці затанцювали, і Микола сказав не без образи:

    – А я надію мав, що ви, як товариш батьків, впустите, не сидіти ж нам на згарищі під відкритим небом.

    – Може, й не сидіти, а може, й сидіти, – спокійно відказав і повідав йому своє видіння.

    Микола реготнув, стрельнув підозріло на старого очима.

    – Ви вповні? – і потягся рукою до скроні.

    Гнат Іванович уловив той порух, і кутики губів йому пересіпнулися.

    – До твого приходу, мовби, ще був уповні. А ти?

    – Не ображайте, – посварив Микола товстим пальцем.

    – Ех… – зітхнув старий. – Кара на тебе за матір упала. Ось що хочу тобі сказати, а слова мої до тебе, мовби горохом об стіну. Луджений якийсь ти, чи що? Обтікає з тебе все, навіть горе. Чи каменюка в тебе за пазухою? Йшов би ти з мого двору, Миколо, бо ще й моя хата згорить через тебе.

    Прогнав.

    І ніхто не впустив Іванцевої сім’ї до себе в хату. Всі ж бо пам’ятали його матір Христю, жінку лагідну. Вона стільки жила в селі, а ні з ким не посварилась і нікому лихого не сказала, а де нещастя, там і вона в помочі. Поки Христі було, поки й сина її Миколи. Люди начеб не бачили, який він зробився на тому завгосповому місці, а як і бачили, то мовчали, бо ж він – Христин син. А позбувся матері, то й повагу людську розгубив по тій дорозі, якою до чужих її відвозив. У село вернувся вже просто Іванцем, пригребущим чоловіком, якому та клюне колись куди треба гарячим дзьобом червоний півень.

    Лихо лихом, а пам’ять пам’яттю. Так і переживали в колгоспному гуртожитку, доки не відбудувались.

    Нема вже Христі. Відійшла її душа до Трохима. Кажуть люди, коли вона помирала, то все печалилася, що як же то далеко доведеться їй іти пішки до рідної Чернещини, аби там стрітися із Трохимом, а в неї ж ноги зовсім нікудишні.

    Хтозна, може, й досі десь дибає польовими дорогами, перелісками та ярами, а може, ще й приблукала, небога, де в тій дорозі, бо щось її синові Миколі не таланить останнім часом: хата згоріла, а там корова стала хиріти, що лишився один хвіст та ратиці. Як дорізали, то в легенях знайшли гостру дротину.

    А то уловився, що дошки віз із залізничної станції, а до колгоспної плотні не довіз. Клявся згодом, що випали в дорозі, а хтось підібрав. Коли ж міліція трусила, то на горищі повітки їх, як лялечок, одна в одну, ще із свіжим сосновим запахом знайшли. Штраф заплатив і з завгоспа штурнули. То ще легко й відбувся.

    Штурнути-то штурнули, але ніхто не додумався поспитати, а як то він зумів так швидко з білої цегли величезну хату за одненьке літо звести і всякої всячини в неї накупити? Хіба ні в кого в носі не засмикало?

    Він у сільраді поцікавився, так йому одповіли ледь не з лайкою, що то не його розуму діло. Може, й не його. Це ж таке…

    Ніч горіла в полинах за селом лиш йому видимим вогнем, іскри стріляли під чисті небеса і там застигали сяючими зірками, в які вбиралися чиїсь добрі душі, і в них знаходили собі одвічний притулок, тільки зрідка навідуючись на землю, аби поглянути, як воно тут живеться і як ведеться.

    Із ним, Гнатом Івановичем, таке чи то лихо, чи й хтозна-що лучилося десь одразу по війні, як повернувся додому. Ніхто ж йому нічого не написав на фронт, то він і йшов гоголем, хоч груди й у шрамах, але ж на гімнастерці сонцем медалі й ордени.

    – Ех, земле моя, яка ж ти гарна та яка ж ти рідна! – вигукнув він, підходячи до свого дворища, але в дворі його стріли лише бур’яни: і сухі, і зелені.

    Він наче спіткнувся. Зупинивсь і відчув, як хтось іззаду сипле йому морозу за комір, а ноги важчають, кам’яніють, ніч заступає чорним пасмом очі.

    Повільно ступаючи, наблизився до чорним-зчорнілого Спаленого явора, розривав на грудях гімнастерку, бо враз нічим стало дихати, наче кинуло йому в обличчя попелу і тим же попелом затрусило чуприну і хвацькі вуса, які враз обів’яли.

    Прибита цвяхом, висіла на яворовому окісті дарована ним Софії тернова хустка…

    Він простояв на колінах до самої ночі. Люди підходили до тину, дивилися на зігнутого в три погибелі солдата, який наче в землю вростав, означений зблиском призахідного сонця, що обіймало його за плечі, притримуючи. І відходили.

    Ніч теж прийшла і стала над ним – чиста і зоряна, а він дивився на обвуглений хребет явора і бачив, як у шибку хати постукали двоє, обидва забинтовані. Як його Софія відчинила і впустила їх, як ховала на горищі, як підкрадався попідтинню поліцайчук Герасим Швендя, а на ранок привів фашистів у чорних мундирах. Він бачив, як мордували вони Софію, потім вивели її з дітьми на двір і виштовхали тих двох оточенців, яких вона ховала.

    Їх постріляли під стіною хати, а її з хлопчиками прикрутили дротом до явора, обіклали всяким галузинням та паліччям, яке трапилося під руку, обілляли бензином і підпалили.

    Він дивився, як палахкотить дерево, а в полум’ї і Софія з синами, як здіймається вона в білій сорочці і з разком червоного намиста на шиї під хмари і звідти лагідно йому усміхається, а по боках від неї тріпочуть крильцями білі голуб’ята…

    Чи то крик, чи то клекіт рветься із посічених осколками грудей, але вирватися не може, шматує їх. Місяць сіє і сіє йому срібло на голову і полинної гіркоти в душу, і лишається та гіркота в ньому на все життя, щоб тривожити пам’ять, щоб будити ночами…

    І тієї ночі прийшла Софія до нього в сон. Прийшла і питає:

    – Гнате, а чого ти не посадив жодної яворини?

    Він схопився, весь обіллятий холодним потом, вискочив надвір, але тільки залопотіли крильми сполохані ним ластівки, а то тихо, ніч.

    Він не заснув уже до самого світанку, а як розвиднилося, то на роботу в бригаду не вийшов. Думали, що захворів. А він узяв лопату, лантушок і пішов по селу. Де в кого бачив маленькі яворята, викопував і брав із собою. Йому ніхто не перечив, бо росло того добра в достатку.

    Садив їх понад шляхом від крайньої хати і до большака цілий тиждень. І посадив саме стільки, як хлопцям його було літ, коли вкупі взяти та ще додати і Софіїні. Носив воду з ближньої криниці відрами, поливав. Але хіба то під силу? Тоді взяв діжку, приладнав під неї колеса і ночами, коли коні були не в роботі, питаючи конюха, який із них не так утомлений, як інші, брав і возив.

    Спочатку в селі всі дивувалися, потім заходилися насміхатися, голова колгоспу так той так лаявся, аж синів, що він не ходить на роботу в гарячу пору, а займається дурницями. Хотів на зборах навіть із колгоспу вигнати, але люди пожаліли, заступилися, бо ж заслужений фронтовик і горе отаке в чоловіка, то хіба в голові чого не поробиться.

    А він ціле літо прововтузився із своїми яворами. І виходив, як у війну його самого медсестричка в госпіталі. Тепер такі явори, що хтозна й куди видно їхні могутні крони. Як гляне хто із сільчан на ту могутню красу, так душу прямо розпирає, наповнює чимсь трепетним і таким, що й не скажеш, а відчуваєш у собі як дороге, як невідділиме від тебе самого.

    Доглядає за ними, сухе гілля обрізує, білить перед святами стовбури ізнизу. Каже: “Оце ходив та справив своїм нову взувачку”.

    А ще з тої ночі не часто, але трапляється, що хтось опівночі стукає в шибку. Тоді йому наче рукою знімає сон. Він виходить із хати, до нього підходять душі ровесників, хто раніше від нього пішов із життя: бо кого на фронті убило, кого життя доконало раніше строку.

    Он і днями було.

    Навідалася душа Килини Божчихи. Худа, як скіпка, в легенькій кофтині, довгій, складчастій спідниці, а видовжене лице хусткою обіпнуте. Присіла біля нього на призьбі, зітхнула важко, а очима посивілими дивиться кудись далеко.

    – Гнате, і не набридло тобі одинокому? – питав.

    – Одному набридло, а жити ще ні, – відказав. – А Софії моєї не бачила?

    – Стрічала, чого б ні? Тяжко їй, попекли германи дуже. Оце як прийде той день страхітливий, як зачне нею тіпати та кидати, як візьметься корчити корчами пекельними, горить, сердешна, живою, аж небо шкварчить. І все тебе гукає.

    – Скажи їй, що і радий до неї піти, так сини не пускають. Хто їм пити у спеку подасть, хто взувачку нову справить? Біля них ще треба побути. Хай уже потерпить. Поки їх, поки й мене.

    – Потерпить. Стільки терпіла, а й ще потерпить. А як Юхим Совгиря, живий ще?

    – Ет, яке там життя. Уже десять літ, як до ліжка прикутий. Лежить колодою, а дочка мучиться з ним. Ніхто й заміж її не бере. Кому такого хомута на шию хочеться?

    – Бач, як буває в житті: одвернуло і йому дещицю. Як зайнялися у мого Гриші груденята, це коли в січні у річку провалився, то я до нього, бригадиром же був. “Дай, – кажу, – коненят одвезти дитину в район до лікаря, вогнем горить”. – “Не згорить, – відказує, – коням спочити треба, завтра мені самому в район треба їхати на якусь нараду. Тоді й тебе з малим візьму”.

    А куди до ранку чекати, як воно вже й так догоряє і ноженята холонуть? То я його в хустку сукняну закутала, на руки взяла та бігом. Біжу-біжу і стану – чи ще дихає? А перед Решетилівкою спинилась, а він уже й захолонув. Несла назад та сльозами обмивала. І сама недовго затрималася. Надірвалася. Уївся чогось, мабуть, того, що не змовчувала, так і сікла йому, клятому, межи очі, то й ставив де найважча робота, що й чоловіки не брались. Отаке… А воно і до нього прийшло. До всіх колись приходить: до добрих – добром, до злих – злом. Зробив зло, то мучся і карайся, як не шанувався.

    І замислились обоє, а спохватився – її вже немає. Зникла.

    І так хтось та й навідується. Посидить, погомонять, а як треті півні запіють, непомітно зникає.

    О-о, знов таке, як чиясь душа іде. Хто б воно?

    – Усе сидиш? – спитало охрипло.

    Придивився, аж то Сидір Коломацький: великий, з насупленими сірими бровами, чуб острішком стирчить з-під картуза.

    – Казав же йому: Іване, не руш, не жени на берег плуга. Не послухався. Розорав. Йому все землі було мало. Аби воля, то й воду з річки спустив би, а дно зорав, і хати б із садками під хмари попіднімав, а те місце зорав. Усе б зорав, навіть душі людські. Та, на щастя, людина – не горб безневинний. Дивись, як насідати на неї вовцюгою, то ще спересердя розвернеться та кулаком у пику й заїде. Добре, як очумається. А то ж іще дужче розпирає. За зерно тоді дуже строго питали. А своя сорочка до тіла ближча. Тільки як би не хотів людей і себе одурити, а воно виходить не по-нашому. Виходить, як природа уклала. І пшениці на тій ріллі не надбав, і річку згубив. Ходив оце дивитися: болітце замулене, а як же було глибоко і вода чиста, що й пили.

    Верби від хімікатів повсихали, бо ж поле під саму річку і в неї усе несе під дощ і коли сніг розтає. Голо, аж страшно. Мовби й пройшло стільки відтоді, а все, як і було. Як він тепер, Іван?

    – Вчадів. Зостався один на хазяйстві, натопив грубу, випив чарку, вечеряючи, і ліг спати. А голуба якоїсь години і внесло в трубу. Вчадів, – сказав і аж злякався, бо кого не згадають, а до нього рано чи пізно і навідується, виходить, розплата за сподіяне.

    – А душу, мабуть, в пекло відрядили, бо на небесах не доводилося стрічати. Туди йому й дорога. А ти сидиш? Сиди, поки сидиться. А я піду до колгоспного садка. Переказували, що корчують, а заодно і явори твої хочуть. Знов припекло. І не те щоб із розумом, бо земля вона така – як ти до неї, так і вона до тебе. А вони запіцолили її, святу, далі нікуди. Тужитися ж ліньки, щоб підмастити, а план по зерну конати треба, бо знов із цим строго, то й шукають легшого. Вирвали садок – і прибавилося земельки і зернечка на вал. А там, дивись, і за посадку візьмуться, тільки мелькнуть дерева корінням. І не бояться ж бісові душі пекла огненного! Як добро зробити, так розум стає куций, що хвіст у зайця, а зло вчинити, так і рука не здригнеться. І коли вже не моментом, а розумом жити будемо?

    Аж плакала душа Сидора Коломацького. Тоді якось так здригнулась і віддалилася поміж яблунь та вишень на город, а з городу посвітліла луками і розтанула в передранковій імлі, що вже піднімалася сизим туманцем. Край неба заходився рожевіти, зірки мерхли, лиш одна, світанкова, розгорялась ясніше, рум’янилася на синьому тлі неба. Сходила холодна роса, оксамитом укривала зелене листя дерев, кущів, і траву. Заспівали треті півні, і Гната Івановича почав морити сон. Він зайшов у хату і приліг на ліжко, прикрившись ковдрою. Спав довгенько, вже сонце на всю горіло. Тут і ввійшла в сон Софія у білій сорочці, а намисто на шиї, як кров, краплями тремтить. Заглядає у вікно і стукає в шибку.

    – Гнате, явори горять! – кричить йому.

    Він як кинеться, аж серце зайшлося, ледве віддихнув. Тоді вибіг із хати, хоч і ноги трусилися, кинув і двері одчиненими, подався через свій город, сусідський, а там – полем гречаним, у квіті якого гули бджоли, аж йому у вухах дзвеніло. Біг, перечіпався, а здавалося, що на місці стоїть…

    Вони корчували від большака. Великий, жовтого кольору бульдозер впирався у стовбур і гріб гусеницями під собою землю, бо той не піддавався, так глибоко пустив свої корені в землю.

    Аж стогнав трактор, важко йому було здолати деревину. Але все ж, коли Гнат Іванович уже наближався, стовбур не витримав, його зболілі пальці-корені розімкнулись і випустили землю. Стовбур повільно перекидався на спину, розкинувши руки, зашелестіло гілля, а Гнат Іванович саме під нього підбіг, наче зопалу хотів підтримати, аби явір не впав. Він ще відчув, як розтікається по ньому гарячою хвилею біль, усе потемніло, а в тій темені звідкись узялися білі-білі душі Трохима Іванця і Сидора Коломацького, взяли його попід руки і понесли кудись угору…

    А ще, мов велетенські птахи, в прозорій темені неба літали явори і махали до нього чорними гілками.