Blog

  • Курятина (оповідання)

    Єпископ Афанасій (Володимир Шкурупій)

    Курятина

    Оповідання

    На піщаному горбі, від пониззя якого починалися луки, а за ними болото, стоїть хата, яку ставили усім миром ще на початку тридцятих,- зруб із розібраної куркульської комори, стіни обвальковані глиною і побілені, а покрівля очеретяна струхла, на ній уже й мох зеленіє. Навіть її господарка, вже підсліпувата і трохи кривувата на правий бік Марфа Шишелиха, не в змозі точно визначити, скільки ж мазків наклали її руки на ті стіни. А в благенькій повітчині, що повипинала вже лозяні ребра, мекає коза і на сідалі сидять півень і дві курочки.

    Щойно засвітало, півень подав клич, мекнула коза, як рипнули в хаті сінешні двері, і на подвір’я вийшла заспана Шишелиха. Умилася з діжечки, і її зморшкувате, запечене сонцем (все ж на городі й длубається) лице проясніло. Вона випустила кури, подоїла козу, принесла відро води і поставила коло пічки. Тут вона готує собі обідання. Хмизок, нацюканий ще вчора, лежав купкою поряд. На спориші слалася дрібна роса, стара замочувала об неї черевики, доки ходила на город молоденької картоплі підрити, верталася, била себе об поли чорної сатинової спідниці і казала: “І-і, лихо з тією головою, капустину не вирізала і кріпцю не вщипнула”. Знов дринзала на город, затримувалася, бо ще прихилялася до червоної головки маку і тонкими, синцюватими губами доторкувалася до пелюсток, а зігнана бджола вилася довкола її білої, як туманець у пониззі, голови золотим німбом, а як стара відхилялася, випростовуючи свою постать, худу та кістляву, знов сідала спокійно. Стара йшла далі стежиною, долоньками гладила золоті голови соняшників. Зривала вістрюваті гілочки кропу, з яких на землю скапували діамантики росички, вирізувала капустину, з якої аж цвіркало соком, і вона рипіла, струшуючи прозору тишу з листатих буряків.

    Прохолода ранкова розсіювалася за росами, які нагально швидко злизало сонце, що викотилося, велике і обважніле, з-за Лисої гори і своїм сяйвом затопило все навкруг, все до найменшої шпариночки. Поступово робилося по-серпневому душно, повітря якось по-солодкому тягучіло, аж дихати важко. Але коло пічки, в якій Марфа Шишелиха варить борщ, ще тримається прохолода, бо велетенська груша-лимонка, така ж, може, стара, як і сама Шишелиха, широко розкинула свої покручені віти, кидаючи густу тінь. Під тією тінню легше дихалося і почувалося.

    Порається Марфа. Вже ж таки й стара, але в руках ще метка, хоч рухи й уповільнені, начеб їх щось притримує. Саме засмажку готувала. Цибуляний дух розходився подвір’ям – запашний, лоскітливий. Стара помішувала цибулю, потім ум’яла туди крізь друшляк варених помідорів, посипала борошном, а як пересмажилося, висипала в борщ. Тоді взяла різьблену, аж чорну від давності товкачку, сіла коло мене. Товкла старе сало із часником і розповідала:

    – І так мені захотілося курятинки, що їй-бо, як перед смертю. Що б не взяла з’їсти, а воно не лізе, хоч ти квит. Отак курятинки захотілося бабі! Сама ж я курей багато не тримаю. Ото півень рябий та дві курочки попельнястих. Давно вже зі мною живуть. Як же їх різати? Дивись, знесуть яку крашаночку – і є бабі на снідання. Ич, ич, як побіля ніг в’ються, канцилюги. А біжіть, біжіть, черв’ячка чи жука де вигребіть, нічого тут циганити. Киш! Тримала б і більше, але ж статки не дозволяють. Що там тієї пенсії, хоч би на хліб для себе вистачило. А ще ж і на смерть прискладати треба яку копійчину. Одна-одненька на світі, то щоб люди не втрачались і себе не утруждали. А ще ж і булочку хочеться взяти, люди ж ласують, а я хоч на старості, бо молодість пройшла в такий час, що такого добра і в очі не бачила. Прикупила б курчаток весною, піч в хаті є, то на печі вигляділа б, але ж чим годувати? Поки малі, то ще й по-божому, а як побільшають? Давай та давай їсти. А де взяти? Тепер куди не кинься – усе грошей треба. І не малих. А в степ не під силу піти. Та й замолоду зроду-віку не ходила, без дозволу й крихти не взяла. То он сусіди мої – він на тракторі, вже в голові мені вгуркотівся, поставе коло двору і трахкотить ним, а вона в ланці. Так у них мотоциклет. Дивись, там кукурудзи вламали, там буряка висмикнули, там люцерни вкосили – і живуть, і курятинку їдять. А ти, бабо, супець сьорбай. Поки робила в колгоспі, то давали на трудодень, а тоді вже й на виробленого карбованця зерничка. А вже як стала невдобна, то перестали давати. Хіба що ото тикнуть мішечок, і то із серцем, бо що я їм тепер таке? Їх он всього трійко, а й то тикаю по жменьці. Нащо його й мучити птицю.

    Ходжу ж, значить, як сама не своя. Так уже хочеться, так кортить курятинки. Упіймаю попельнястеньку, а вона ж сокотить, сокотить, в очі заглядає. Прямо тобі як людина. Куди ж ти її різатимеш? Та й двійко їх всього. Що без них робитиму? А це як запахне смаженим від двору Гальки Пушихи, що ледве не зомліла. Стала коло тину отамо і стою, запах той вдихаю. Галька якраз висунулася з літньої кухні – дебела така, хоч у бричку запрягай, мене вгледіла, чорними своїми бликнула, колючками наче вштрикнула.

    – Чого зирите в двір? – так, начеб цвьохнула, ще й виляск пішов.

    А мені слина кім’яхом у горлі застряла, що не проковтну.

    – Ох уже ж і людина, – прошипіла Галька і сховалась у кухні.

    – У них багацько набудовано – хата з білої цегли у візерунках, бачиш ото? Повітка, що цілу череду загнати можна, кухня літня, гараж – бачиш, машина у дворі стоїть? Їхня. Колись кольки мене вхопили такі, що не продихну. Думаєш, відвіз у лікарню? Де ж пак, бензину в нього, пана, не було. Ледве й не кінчилася. Та добре, що Микита кіньми підскочив. А ще й асфальтом увесь двір закатаний. І де, пронози, взяли? Уміють жити. Ми так не вміли. Бо тоді якось і про себе не думали – все в колгоспі та в колгоспі. А вони тепер про кого думають? Бач, ще одну повітку почали викладати. Кладіть, кладіть, не все коту й масниця. Помовчала, а тоді далі каже: – Від тих же слів, як не дивно, мені полегшало, трохи попустило, їй-бо. А воно ж пахне, а воно ж пахне, що місця собі не знайду і спокою.

    – Галько! – гукаю не витерпівши.

    А вона мов і не чує, посудом щось там дзвенькає, миє, мабуть.

    – Що то в тебе так пахне? – питаю, не дочекавшись її відповіді.

    – Курятина, – обзивається.

    – Смажена?

    – Та вже б варена таких пахощів не пускала.

    – Умієш готувати, – кажу хтозна й чого таким голосом єлейним, що аж самій нудно.

    – А чого б же, ще мама-покійниця навчила, – каже мені з кухні через тин, а сама й носа не виткне.

    Стара Пушиха уміла готувати, куди-и-и… її по всіх свайбах і поминках запрошували, дорогі фартухи дарували.

    – Де взяла? – питаю, бо ж знаю, що старих курей до нігтя вирізали та відвезли в Полтаву на базар, а курчат взяли пізненько.

    – У колгоспі Дмитро виписав, – каже.

    – І по чім штука? – далі розпитую.

    – Карбованець, – кидає, мов од чогось одриває.

    – Скільки, скільки? – не йму віри.

    – Глухі, чи що? Карбованець! – аж кричить, так їй неохота зі мною бесідувати.

    – За одненьку? – ніяк не віриться.

    “Бач, як, – думаю, – свої продали по вісім на базарі, а в колгоспі нагребли на дурничку. Так можна жити й через губу не плювати…”

    – Та вже ж що за одну. Стала б я оце гроші викидати, – відказує.

    – А як же це, що так дешево?

    – Бо вибракувані, – каже, – слабі. Тижнів зо два оце погодувала гарненько, а це кращу зарізала. І нічого – жирненька.

    Авжеж що жирненька, адже так пахла, що голова обертом ішла. Вирішила і я до голови сходити. Може, й мені, думаю, парку наділить? Коли ціна така дохідлива, то чого його не взяти?

    Зібралася на другий день, чисто вбралася, грішці замотала в хусточку, мішечок під руку і почовпла у правління.

    Зроду в новій конторі не була. Все якось незручно ходити із своїми клопотами. В них і без мене вистачає мороки.

    Приходжу, а там люду сила-силенна! Ніде й курці клюнути. Так коло вікна дочка Нюрки Сиротихи намацюкана сидить, за секретаря вона, якісь молодики на стільцях під стіною про щось сперечаються. То й я стала. І вистояла. Заходжу, а на підлозі килим лежить, та такий, що страшно на нього моїми черевиками й ступати. І кругом все в дереві блискучому, і він, голова, сидить у кріслі за довгим таким столом. Господи, молодий же ще, а живіт такий, хоч руки на ньому складай. І дивиться спідлоба, начеб я йому що винна. А що я йому можу бути винна? Поки сила трималася в тілі, по конторах не ходила, сама обходилась.

    – Що вам? – питає і якісь там аркушики перегортає, а в мене ноги гудуть, що ледве стою, млію.

    – Парку курочок, – кажу смирненько.

    – Яких? – таки звів очі.

    – Тих, що й людям виписували, отому-то й отому-то. По карбованцю штучку, – кажу і так же ж йому в очі заглядаю, що й крига б розтопилася, бо так же ж мені курятинка випахчує, прямо ввижається.

    – Чого схотіли! – пхикнув. – Курку за карбованця! Нема.

    – Як це нема? – розгубилася від такої звістки, і піт виступив на лобі.

    – Отак. Нема, і все. То тільки для передовиків.

    Ти тільки подумай! У того передовика грошей, що хоч у діжку замісто огірків соли, ряшка ледве не лусне, так йому ще й курей за безцінок. А мені, старій жінці, що весь вік у колгоспі відробила рук не покладаючи, дулю? Ах ти ж песиголовець отакий!

    – Як же ж воно так, – питаю, – він грошву гребе лопатою і йому ж за безцінь, а в мене тієї пенсії, як у зайця хвоста, то мені й немає? Як стара та немічна, то вже хай і горобці загрібають?

    А йому як об стіну горохом. Сидить і хоч би що. Тоді ще хтось до нього подзвонив, він до когось, а я стою ні в сих ні в тих. Чекала, чекала, поки й терпець увірвався.

    – Так що, – кажу, – нема бабі курки за карбованець?

    Звів-таки знов очі, а вони ж байдужісінькі-байдужісінькі.

    – Нема, – одказує. – Тут хоч би для своїх людей вистачило.

    А я ж тоді чия? Наче в груди мене штовхнув. Господи, отаке почути на старості!

    – Що ж, і на тому спасибі.

    Вклонилася низенько і пішла тихенько. Отак курятини наїлась баба. О!

    Дотовкувала уже мовчки жовте сало з часником, потім висипала в борщ, помішала ложкою і знов присіла на лавку, відсунувши перед тим горщика вбік від пригасаючого вогню.

    – Хай умліває. Бо що то за борщ, коли не умліє, – сказала. – Ет, з тією курятиною. У мене й так борщ смачний вдається. Вкину ще сметанки козиної – і будемо розкошувати. Отак.

    А я чогось заспішив, подякував за запросини, звернув на якусь ще одну зустріч, якої, звичайно, і в помині не було, і подався з двору, а з-поперед мене розбіглися дві курочки попельнястих і півень гребенястий.

    Оглянувся – золотився від сонця туманець на бабиній голові, і сухенькі руки лежали на колінах, спочивали.

  • Душа народу не вмирає

    Душа народу не вмирає

    Видатний український письменник, полтавець, Павло Загребельний свого часу в одному із своїх інтерв’ю сказав: «Були всякі часи: переважали смерди, панували козаки, мстилися гайдамаки. Сьогодні торжествує смерд. І не важить, як він зветься – голова колгоспу, директор заводу, банкір, міністр, народний депутат, – однаково він зостанеться смердом. А чого чекати від смерда? Порятунок прийде тільки тоді, коли стрепенеться душа народу. Бо не вмерла ж вона. Не могла вмерти».

    Перефразовуючи свого великого земляка, скажу відповідно до сьогоднішнього дня, – довго душа нашого народу ниділа, перебуваючи в якомусь анабіозі духу, думки й світогляду, а коли напав на нашу Вітчизну російський ворог, то душа народу стрепенулася і він став на захист рідної землі. Сьогодні козаки із зброєю в руках захищають Україну, а смерди, скориставшись моментом, скрізь і всюди в тилу захопили всі висоти і висмоктують з народу останні соки. Але коли козаки після перемоги повернуться додому, то вони стануть гайдамаками і мститимуть смердам люто й невблаганно. Бо душа народу не вмирає ніколи, адже тоді вмирає і сам її носій – народ. Вона тільки на якийсь час наче б як завмирає від засилля смердів, отруєна їхньою зажерливістю й нахабністю. А коли їй вже несила терпіти своє бездихання, то вона стріпується, набирає повні груди свіжого повітря, яке дає їй сили і натхнення, а видихаючи його, потужно змітає все, що заважає їй жити вільно, і дихати вільно під чистим небом рідної Вітчизни, і насичуватися силою рідної землі.

    Архієпископ Афанасій (Шкурупій)

  • V відкритий регіональний фестиваль духовної музики “Небесні перевесла”

    V відкритий регіональний фестиваль духовної музики “Небесні перевесла”

    «В’язали» музику в «Небесні перевесла»
    22 жовтня 2017 року, у приміщенні Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, відбувся ювілейний V відкритий регіональний фестиваль духовної музики «Небесні перевесла». Фестиваль організовує Консисторія Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви за сприяння та активної участі Управління культури Полтавської ОДА, а також обласного центру народної творчості та культурно-освітньої роботи спільно з обласним методичним кабінетом навчальних закладів мистецтва та культури. Метою проведення фестивалю із самого початку визначено відродження традицій української духовної музики та підвищення рівня виконавської майстерності хорових колективів.
  • Під Покровом Пресвятої Богородиці

    Під Покровом Пресвятої Богородиці

    201710_001

    «Ось таким омофором – символом, що його покладає на свої плечі єпископ під час богослужіння, Богородиця покриває всю земну Церкву, яка перебуває в тривозі за своїх дітей. Покриває і нашу Українську Автокефальну Православну Церкву, кожну її парафію – громаду віруючих українців, кожну єпархію і всю нашу Україну», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    13-15 жовтня 2017 року, в Свято-Покровській парафії с. Лиман, Зміївського району на Харківщині, відбулися святкові заходи з нагоди свята Покрови Пресвятої Богородиці та Дня захисника України.

    201710_004Протягом трьох днів звершувалося добове коло богослужінь – літургія, святкове вечірнє бдіння та вечірня. Першого дня, окрім святої Божественної літургії, яку очолив настоятель Свято-Покровської парафії ієрей Юрій Потикун, після короткої трапези та перепочинку, відбулися духовні бесіди-заняття про молитву священиків протоієрея Станіслава Шинкаренка, ієреїв Юрія Потикуна та Івана Полежаки з вірянами, після чого звершили вечірню службу.

    Взагалі наріжною темою бесід впродовж трьох днів стала надважлива тема: «Царство Небесне силою береться». Під цим девізом проходили всі триденні молитовно-духовні заняття як для досвідчених християн, які прагнуть до поглиблення сердечної молитви та правдивого каяття перед Господом, так і для тих, хто лиш починає свій шлях духовного вдосконалення.

    Головними навчальними заходами кожного з днів стали першого дня три лекційно-тренінгові години «Про молитву» та вечірня година «Іспит совісті», а другого дня, у формі довільної бесіди, віруючі перевірили свої знання та засвоєння опрацьованого матеріалу. Третього дня, під час заключної трапези «Агапа любові», відбувся обмін духовним досвідом.

    201710_00514 жовтня була звершена святкова Божественна літургія, яку очолив високопреосвященний Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією. Спільно з владикою служили священики єпархії. Після богослужіння відбулаося хресна хода навколо молитовного дому та до пам’ятника загиблим у Другій світовій війні воїнам. До хресної ходи долучилися учасники війни на Донбасі, які захищали і захищають нині рідну землю від російських загарбників, а також волонтери, жителі Лиману та гості, які прибули на святкування.

    201710_016Біля пам’ятника загиблим лиманцям, які захищали українську землю в найстрашнішій війні минулого століття,  відбулася молитовна церемонія на честь Дня захисника України, в якій взяли участь не тільки віряни місцевої громади й інших парафій УАПЦ Харківщини, а й не оцерковлені воїни із своїми сім’ями, волонтери, патріоти України, які прихильно ставляться до української Церкви, але ще перебувають поза її огорожею. Церемонія стала своєрідним місцем дотику нецерковних українських патріотів до православної віри і до рідної Церкви свого народу – УАПЦ, яка на теренах Харківщини, ще з далеких 20-их років минулого століття, стала духовним щитом боротьби з «руським міром».

    201710_017Під час церемонії, в якій взяли участь воїни, що з 2014 року й донині перебувають у діючих частинах ЗСУ, з Лиману, Слобожанського, Шелудівки, Гініївки, Бишкіні, Соколового та міста Зміїва, члени волонтерських груп, засновники та учасники територіальної самооборони, представники військкомату, обласного козацтва, жителі села, представник військкомату нагородив відзнаками «За заслуги» І ступеня воїнів АТО – Ісай Ярослава, Ващенко Олександра та Погребняка Максима. Також і архієпископ Афанасій, з благословення Предстоятеля УАПЦ, Блаженнішого Макарія, митрополита Київського і всієї України, вручив церковні нагороди – орден Іллі Муромця цим же воїнам АТО, які захищають Україну до цього дня, проявляючи героїзм. Відзнакою Харківського обласного військкомату – медаллю «За служіння Богу й Україні», було нагороджено й офіцера запасу, ієрея Юрія Потикуна, який також відзначився у захисті Вітчизни від агресора.

    Після вшанування загиблих воїнів представники самооборони влаштували обід – «польовий куліш», під час якого всі бажаючі пригадували важкі воєнні будні та поділилися враженнями про захід, в якому взяли участь. А за трапезою, яку влаштували парафіяни Свято-Покровської громади для братів і сестер, котрі з’їхалися на святкування з інших парафій, відбувся жвавий обмін думками про історію створення автокефальних громад, труднощі в їх становленні та утвердженні на зросійщеній Слобожанській землі.

    Ті з учасників Покровських святкових заходів, які виявили бажання, під час двогодинної зустрічі зі священиками обговорили тему «Духовна глибина свята Покрови Пресвятої Богородиці». Із словом до присутніх звернулися протоієрей Станіслав Аштраф’ян і протоієрей Станіслав Шинкаренко, ієрей Юрій Потикун та інші священики. А далі, у довільній формі, відбувся жвавий діалог між священиками, які мають великий пастирський досвід, і вірянами з різних питань віри, під час якого пізнавалася глибина Божого слова у Його повчаннях і настановах. Крім того, бажаючі мали можливість особисто поспілкуватися з досвідченими священиками з тих духовних проблем, які їх тривожать.

    Протягом години після вечірньої служби обговорювали перший ірмос канону до причастя «Грядіть, люди, співаємо пісню Христу Богові, що розділив море й наставив людей, звільнивши їх від рабства єгипетського, бо Він прославився», пов’язуючи події, про які згадується в ірмосі, з наступним богослужінням, коли доведеться приступати до святого причастя Христових Таїн.

    15 жовтня до Лиману прибула велика паломницька група вірян Свято-Миколаївської парафії с. Циркуни на чолі з ієреєм Дмитром Шаповаловим, які взяли участь у святій Божественній літургії, котру служили протоієрей Станіслав Шинкаренко, ієреї Юрій Потикун та Дмитро Шаповалов. Після богослужіння відбулася духовна творча година, під час якої присутні розповідали історії з власного життя, пов’язані з Божою присутністю в їх долі, репрезентували хто виріб, зроблений власноруч, ділячись при цьому досвідом його виготовлення, хто свій вірш, хто співав пісню.

    Потім відбулася братська трапеза, під час якої зав’язалася вільна духовна бесіда, в якій віряни рогзповідали про те, як Бог торкнувся їхнього серця. Ієрей Дмитро Шаповалов поділився спогадом про те, як під час прощі до Єрусалима Господь відкрив йому глибину таїни Ісусової молитви, радість від Його присутності. Ієрей Юрій Потикун розповів про те, як він набув молитовного досвіду під час богослужінь першого тижня Великого посту. Парафіянка Лілія Кіценко поділилася власним досвідом перекладів акафістів та канонів на українську мову. І всі присутні за трапезою ділилися спогадами з’явлення у їхньому житті Господа.

    «Такі кількаденні, а то й одноденні духовно насичені заходи, повинні стати важливою частиною життя кожного свідомого православного автокефаліста, адже духовна пожива навіть більш важлива для людини, ніж їжа тілесна, –  сказав архієпископ Афанасій після завершення святкових заходів. – Це, сучасною мовою, свого роду духовний тренінг, майстер-клас, покликаний сприяти духовному зростанню й збагаченню. Будемо практикувати, збагачуючи набутим досвідом, такі заходи не лише в Лимані, а й в інших парафіях Харківсько-Полтавської єпархії».

        

  • Соборноправність руйнує авторитаризм

    Соборноправність руйнує авторитаризм

    Голова інформаційно-видавничої комісії Української Автокефальної Православної Церкви архієпископ Харківський і Полтавський Афанасій (Шкурупій) розмірковує про упереджене ставлення до Церкви, як формується політика УАПЦ, соборноправні засади Церкви, фінансові труднощі та інші питання її життєдіяльності.

    – Владико, Українська Автокефальна Православна Церква завжди потерпала від упередженого ставлення до себе. Але якщо за радянських часів, коли комуністична влада боролася з будь-якими проявами національної свідомості, це було закономірним явищем, то за нинішнього часу української державності це якось не вписується в логіку.

    – Ще й як вписується! Справа в тому, що будь-якій владі – чи то авторитарній, чи то демократичній, особливо, коли державна еліта лише прикривається гаслами демократії, а тим часом задовольняє свої фінансові й майнові інтереси, народна за своєю суттю Церква завжди стоїть на перепоні. Нинішня еліта взяла владу у свої руки лише з однією метою – захист свого багатства від розгніваного народу, який піднявся на національно-визвольну революцію, а не задля розвитку держави й неухильного зростання народного добробуту. Тому вона й намагається усунути зі свого шляху все і всіх, хто їй непідконтрольний. А наша Церква якраз і є непідконтрольною владі, тому що дбає перш за все про духовні запити людей – релігійні й національні, і не встряє ні в які політичні оборудки. Головне завдання Церкви – це боротьба за спасіння людської душі, виховання в свідомості віруючого любові до Господа нашого Ісуса Христа і рідної Вітчизни, а вона в нас одна єдина – ненька Україна. Все інше для Церкви є другорядним, то справа політиків та керівників різних рівнів державної влади.

    Відгукуватися на всі запити суспільства Церква може, але тоді вона поступово перетворюється на одну з громадських організацій соціально-політичного спрямування, а не об’єднання віруючих, покликане задовольняти їхні, перш за все, духовні потреби, адже саме для цього вона й існує. Звичайно, Церква повинна висловлювати своє ставлення, свою думку до тих чи інших подій і процесів у суспільстві й державі загалом, стаючи на бік народу. Але в Україні суспільство, яке в своїй основі, на жаль, нині більше атеїстичне, ніж релігійне, а релігійна частина дуже строката різними конфесіями, доведене ледве не до відчаю економічними проблемами, останнім часом активно втручається у церковні справи, бо на це його наштовхує та ж таки влада.

    Влада спочатку з допомогою ЗМІ розгортає пропагандистську кампанію з потрібного їй питання, потім замовляє соціологічне опитування, результати якого чомусь завжди співпадають із бажанням влади, а потім ставить перед Церквою ту чи іншу, потрібну їй, вимогу. Як ось, скажімо, вимогу до нашої Церкви приєднатися до УПЦ Київського патріархату, бо це, мовляв, сприятиме наданню Вселенським Патріархом Томосу на автокефалію. Однак, ми знаємо, що в зв’язку з дуже складними взаємостосунками між лідерами світового православ’я, ніхто Томосу не дасть, бо це може викликати ланцюгову реакцію руйнування вселенського православ’я. Але ж одурманення українців продовжується!

    Тобто, заради досягнення якоїсь сьогоденної мети, спрямованої на зміцнення корумпованої влади, йде розправа над великою релігійною спільнотою, яка відстоює своє право на життя. Тому суспільству, яке легко заковтує цю наживку, слід все ж задуматися над тим, що приховується за риторикою не тільки про Помісну Церкву, а й впровадження «європейських демократичних цінностей». Та й, власне, побудови самої української Держави. Особисто в мене є велика підозра, що українська державна й політична еліта не має наміру будувати сильну українську державу як державу українців. Якщо вже політичні експерти заговорили про те, що в Україні створюється якась «нова нація» (не думаю, що це говориться з їхньої власної оцінки), то, вибачте, яку ж тоді долю українцям відвели нинішні керманичі – і видимі й, особливо, ті, які стоять за їхніми плечима?

    Суть не в тому, про що гомониться, а в тому, що за тим гомонінням приховується. А приховується те, що коли в червні 1992 року митрополиту Філарету (Денисенку) та Леоніду Кравчуку не вдалося повністю ліквідувати УАПЦ, то нині, коли появилися сприятливі для цього умови, уже патріарх Філарет з допомогою президента Петра Порошенка намагається взяти реванш і таки поглинути нашу Церкву. Тому й розгорнуто кампанію дискредитації нашої Церкви. Але це не біда, вистоїмо, бо маємо протиотруту – віру й загартованість у боротьбі із силами зла.

    – Владико Афанасію, ви вже сьомий рік очолюєте Харківсько-Полтавську єпархію УАПЦ, а з серпня цього року й Черкасько-Кіровоградську.  А ще більше року очолюєте Інформаційно-видавничу комісію УАПЦ, тобто маєте посаду ще і в межах всієї Церкви. Це якось змінило звичний ритм вашого життя й відношення до справи?

    – А як могло змінити? Все залишається так, як і було, але додалося набагато більше роботи. Адже Харківсько-Полтавська єпархія зараз стабільно розвивається і за всім треба не тільки встигати, а й іти хоч на крок попереду. А ще ж і Черкасько-Кіровоградська єпархія (сподіваюся, що за зміною назви міста, змінять, відповідно, і назву області). Я ж, коли беруся за справу, то ставлюся до неї відповідально і з повною віддачею своїх сил. А це, за відсутності фінансової й матеріальної підтримки, дуже нелегко. В житті покладаюся на волю Божу, спираюся на Його силу, а вже Божа сила помножує і мої скромні сили, роблю доручену справу, ніколи не нарікаю на Бога й Він, слава Йому, завжди мені допомагає. А це головне. Все інше, як казав Господь, додасться вам.

    – А що вже зроблено інформаційно-видавничою Комісією УАПЦ, і які плани?

    – Зроблено ще зовсім мало. Ми запустили в інформаційний простір сайт Комісії, що є дуже важливим, адже значно посилить присутність нашої Церкви в комунікативній сфері. Сайт швидко набрав популярності. Готуємо до випуску церковний календар на 2017 рік, а також Діяння П’ятого Помісного Собору УАПЦ. На черзі короткий молитовник і ряд інших видань. Єдина перешкода – надто скромні фінансові можливості.

    Якби нам хоча б кілька серйозних меценатів і спонсорів, то ми б розгорнули широку пастирсько-просвітницьку роботу, адже Церква живе тільки на пожертви небайдужих людей. Повірте, є цікаві задуми. Є спеціалісти, які б активно взялися до роботи, але в них сім’ї, за які треба дбати, тобто приносити додому зарплату.

    На жаль, інформаційне мовчання в попередні роки через ті ж самі причини, а також засилля неправдивої інформації про УАПЦ, яка сформувала негативний стереотип про нашу Церкву, й зараз гальмують підтримку з боку суспільства. Але ж це не на користь суспільству! Суспільство розвивається саме завдяки вільному волевиявленню думок, переконань, розширенню світогляду своїх громадян не лише у сфері політики, економіки, культури, освіти, а й, в першу чергу, у сфері духовності. Особливо, коли гостро постає питання збереження українського національного духу в церковному житті, адже Церква посідає одне з чільних місць у суспільстві.

    В той же час, Церква страждає від проникнення в її життя секуляризму, в тому числі й інформаційного. Через відсутність розгалуженої інформаційної системи    наші віряни, як і взагалі люди в державі, черпають інформацію про УАПЦ із світських ЗМІ та з джерел інших конфесій, які, здебільшого, подають інформацію про життя нашої Церкви або викривлено, або взагалі неправдиво.

    Як, скажімо, в газеті  «Україна молода», в 114 числі нинішнього року, в статті «Гібридна війна на церковному фронті: чи буде Єдина помісна православна церква українською» (автор Павло Павленко, релігієзнавець ще й доктор наук), на догоду своїм замовникам, як і його деякі відомі колеги, хоч і коротко, але подав викривлену версію т. з. «об’єднання» УАПЦ і УПЦ МП в 1992 році.

    Зараз створена потужна машина написання історії Київського Патріархату, творці якої не гребують переписуванням справжньої церковної історії. Прикро, що поважні науковці бруднять себе на догоду одній особистості,  викривлюючи історію як у «добрі» радянські часи. Я вже не кажу про часи Російської імперії, коли історики створили історію Росії з історії інших народів та звичайнісіньких міфів. Ось так само нині пишеться й історія Київського Патріархату, яка починається з 1992 року. Всього лише!

    Тому для нас зараз життєво важливим є створення внутрішньо-церковного інформаційного простору, з допомогою якого ми вирвемося із світу неправди, в котрий нас заганяють недоброзичливці, у світ правди, а Господь сказав: «Пізнайте правду і правда вас вільними зробить».  Крім усього, ми таким чином зможемо обговорювати насущні проблеми Церкви й більше довіряти один одному.

    – Але ж для цього потрібні чималі фінанси! А ваша Церква бідна, то як їй підняти такий потужний пласт у світлі того, що інформаційний простір України заповнений достатньо щільно.

    – Наша Церква, як Церква народна, подобається великій частині українців, які жваво цікавляться її життям. Інтернет ресурс Інформаційно-видавничої Комісії одразу ж, як тільки появився, став одним із найбільш відвідуваних серед релігійних сайтів. Так буде і з загально-церковною газетою. Нам треба порушити монополію інших конфесій на інформацію як з допомогою власних ЗМІ, так і світських, активніше залучаючи їх до правдивого висвітлення внутрішнього життя Церкви.

    Правда, для газети, хоча б на початок, потрібні певні кошти. Хоча більше потрібна зацікавленість всередині самої Церкви. Знаю, що вона є, а тому, коли вдасться вирішити організаційні й фінансові питання, ми побачимо достатньо якісний друкований продукт.

    – А чого не вистачає, крім коштів?

    – Може, сили волі… Але більше фінансової підтримки. Її дуже потребують інформаційно-просвітницькі проекти, які б хотіла запропонувати суспільству саме наша Церква, без чого їх здійснення практично неможливе. Суспільство нарікає на нас, але допомагати не хоче. А Церква живе тільки за рахунок пожертв. Тому, хоч і хочеш зробити більше, але…

    Ось, скажімо, в жовтні виповнюється 95-та річниця остаточного організаційного формування УАПЦ на І Помісному Соборі в 1921 році. Треба до суспільства донести правдиву інформацію про увесь, майже столітній, період життя нашої Церкви, а ми зв’язані відсутністю засобів для цього. Суспільство повинне знати правду, щоб бути вільним від облуди, яку творить неправда і викривлює його світогляд.

    Свого часу я десь прочитав і запам’ятав такий вислів: «Інформований – означає озброєний». А народ годують сурогатом правди, перемішаної з неправдою. Тобто стара, ще радянська, машина пропаганди на повну силу діє й донині. То чи можемо ми збудувати нове європейське суспільство, користуючись рудиментами комуністичного минулого?

    – А який стан у цій сфері в єпархіях?

    – На жаль, через велику зайнятість у єпархії, мені складно за всім услідкувати. Але, скажімо, активно працюють офіційні сайти Львівської, Харківсько-Полтавської, Карпатської, Тернопільської, Таврійської й інших єпархій, а також багатьох парафій. Активно присутні у соцмережах єпископ Закарпатський і Ужгородський Кирил (Михайлюк), архієпископ Тернопільський, керуючий Хмельницькою єпархією, Мстислав (Гук), архієпископ Герман (Семанчук), часто виступає на Тернопільському обласному телебаченні. Єпископ Карпатський Віктор (Бедь) взагалі широко присутній в інформаційному просторі. До речі, газета «Срібна земля», шеф-редактором якої є владика Віктор, в кожному своєму числі відводить дві й більше сторінок питанням життя Карпатської єпархії. І це лише невелика частка того, що робиться в Церкві загалом, але покищо слабко висвітлюється в ЗМІ.

    – Владико, а як формується у вас церковна політика? Хто виступає ініціатором і, взагалі, з чого складається «кухня» УАПЦ?

    – На кухні нехай панують домогосподарки, а ми цього терміну, стосовно нашої Церкви, застосовувати не будемо. УАПЦ соборноправна спільнота, в якій достатньо сильно розвинені демократичні засади. Ініціатива, звичайно ж (і це закономірно), виходить, перш за все, від Предстоятеля – Блаженнішого митрополита Макарія, але всі питання обговорюються й вирішуються колегіально на архієрейських соборах, а в основоположних питаннях спрямування задає Помісний Собор Церкви.

    Інформація про начебто розбрат між архієреями в УАПЦ, яку час від часу вкидають в інформаційний простір з метою дискредитації, є звичайнісінькою вигадкою. Наш єпископат згуртований, протиріччя між нами не виникають. Іноді якісь робочі моменти під час обговорення якихось питань, можливо, й трапляються, бо, і я на цьому наголошую, в нас усе вирішується колегіально й за активної участі всіх архієреїв і членів патріаршої ради. Але сварки… Такого не знаю. Мабуть, вони виникають в чиїйсь хворобливій уяві.

    Бачте, соборноправність ламає звичний авторитарний механізм функціонування церковної системи, але, в той же час, робить її достатньо витривалою. І це підтверджує вся майже столітня історія УАПЦ. Можливо, саме це, як я вже говорив, і дратує наших недругів, які живуть у координатах авторитарної минувшини і не бажають перебудовуватися на сучасні демократичні рейки, намагаючись рухатися вузькоколійкою. Хоча, на сьогодні ще стоїть завдання відпрацювання всіх аспектів соборноправної системи життєдіяльності Церкви.

    – Ви часто говорите й пишете про соборноправність. А що означає цей термін, яке його наповнення?

    – Соборноправність – це широке залучення вірян до впливу на церковне життя та управління в нашій Церкві, що, до речі, показав V Помісний Собор УАПЦ в червні минулого року, коли переважною більшістю делегатів були віряни. Офіційно принцип соборноправного життя Церкви започатковано ще церковними соборами в 1921 році, коли на противагу російського «єдіноначалія» автокефалісти почали розглядати парафію як самодостатню одиницю, малу Церкву. Парафія навіть обирала собі кандидата на священство, якого, після відповідної підготовки, висвячував єпископ. Це часто призводило до того, що згодом до нього ставилися як до наймита. Така загроза є й нині, але це не може зупиняти нас на шляху розвитку соборноправності. Просто треба шукати важелі, які б унеможливлювали подібні рецидиви. Але топтатися на місці не можна.

    Соборноправність унеможливлює намагання Церкви володіти хоча б частиною суспільства. Для Церкви це згубно, адже тоді світ входить у Церкву, заполоняє її і згодом жити соборноправно стає майже неможливо. А повинно бути навпаки – Церква повинна духовно входити у світ і преображати його. Та це в нинішніх умовах неймовірно складно.

    Крім того, соборність – це стан, за якого «низи» і «верхи» так відчувають потреби один одного і своєї церковної спільноти взагалі, що це цементує єдність і згуртованість так, що, за начебто «вольниці», чим часто нам дорікають, Церква насправді монолітна. Якщо й трапляються переходи парафій до іншої конфесії, то так само переходять парафії й до нас. УАПЦ відкрита і в цьому її сила, адже вона – Церква українського народу.

    – І все ж, яка стратегія Церкви загалом. Вона існує? Адже не вдається знайти якихось визначальних документів. Будь-яка політична сила обов’язково розробляє стратегію розвитку на кілька десятиліть наперед і ознайомлює суспільство.

    – Стратегічна мета Церкви – спасіння душ людських для життя вічного. Я не відкрию в цьому нічого нового. Суть же стратегій політичної і церковної різна за своєю природою. Я вже наголошував, що поєднання церковного й політичного нівелює суть Церкви і потім цей стан важко виправити, як і будь-яку тяжку недугу. А нинішнє і майбутнє нашої Церкви залежить від нас самих.

    вересень 2016 р.

     

     

  • Відкрийте серце Богові, а не воюйте проти Церкви Його

    Відкрийте серце Богові, а не воюйте проти Церкви Його

    Відгук на доповідь Наталки Шевчук «Двері святої Софії відкриті» на круглому столі в лютому 2016 року, написаний одразу ж після її опублікування, але його не оприлюднювали, бо тривав Великий піст. В той же час втручання пані Наталії в життя УАПЦ і події, що розгортаються навколо Церкви, продовжуються і вимагають реагування.

    Адже подібні неправдиві й упереджені висловлювання людей, що були певний час в оточенні митрополита Мефодія, спотворюють образ нашої Церкви в суспільстві, кидають тінь на всю її повноту, збурюють мир і спокій, що так необхідний для розбудови й утвердження Української Автокефальної Православної Церкви – істинно правдивої Церкви українського народу. Тому й вирішено все ж опублікувати цей відгук з деякими доповненнями, щоб упередити можливі негативні наслідки для єдності УАПЦ та формування про неї спотвореної думки.

    Рік тому всі ми – вся УАПЦ, осиротіли, бо пішла із життя людина, котра уособлювала в собі важливий етап у житті нашої Церкви, першоієрарх, завдяки мудрості й силі волі якого Церква у двотисячних роках вистояла, закріпивши свої позиції в православному просторі України. І ця людина – Блаженніший митрополит Мефодій (Кудряков), який очолив Церкву в 2000 році й провів її корабель по бурхливому морю українського життя, владно тримаючи в руках його штурвал.

    Але після його упокоєння така собі Наталія Шевчук, яка останніх щось зо два роки перебувала в оточенні Предстоятеля, стала видавати себе за міфічну «першу помічницю» Предстоятеля. Більше того, взяла на себе сміливість вказувати новому Предстоятелю та архієреям УАПЦ, як їм діяти і що робити з Церквою.

    Крім того, зареєструвавши на себе, як приватну особу, інтернет-сайти, які належали УАПЦ, – «Андріївська церква» та «Патріархія», виставляє їх за сайти Української Автокефальної Православної Церкви та через них, а ще різноманітні ЗМІ, поширює всілякі інсинуації. Тобто, на замовлення ворогів УАПЦ бореться з нею, прикриваючи свою деструктивну діяльність благими намірами об’єднання українського православ’я. Але методи, які обрала пані Наталія, її всілякі заяви, інтерв’ю надто красномовно свідчать, що вона лише озвучує чиїсь думки та наміри. Чиї, ми здогадуємося. Погано, що цього не розуміють ті, хто читає її опуси і сприймають за чисту монету.

    Та проаналізуємо її доповідь «Двері святої Софії відкриті» на круглому столі “Об’єднаємо Церкву — об’єднаємо Україну: Спадщина Митрополита Мефодія та консолідація Українського Православ’я”. Візьмемо перше речення, на мою думку, найбільш виразне: «Наша Автокефальна Церква перебуває сьогодні у глибокій інституційній кризі». Хотілося б запитати шановну авторку, а чи добре вона розуміється на тому, що означає поняття «інституція», «інституційна криза», що так легко оперує ними?

    В поняття інституція, за Морісом Оріу, вкладається найширше розуміння – це будь-яке тривале існування будь-якого об’єднання людей і навіть тривале положення речей, а мова, в цьому контексті, взагалі, є першою інституцією, з якою зустрічається людина, коли увіходить своїм народженням у світ. Тому мова, як інституція, активно використовується нашим священством у богослужіннях та проповідях під час них, і є, таким чином, найуспішнішою формою діяльності Церкви, яка також є інституцією, то хіба це криза?

    А інституціоналізм – це сукупність різноманітних інституцій суспільства, бо інституція є однією з цеглин, з якої складається будівля всього суспільства в цілому і його релігійна структура зокрема. Так і в нашій Церкві. Після Помісного Собору, на рівні з Архієрейським Собором, активно запрацювала Патріарша рада як колегіальний орган управління, її члени беруть активну участь в його роботі.

    Взагалі, Патріархія, як керівний орган УАПЦ, поділяється на менші інституції – Комісії, утворені й затвердженні рішенням 5-го Помісного Собору (за визначенням Статуту Церкви), які відповідають за ті чи інші напрямки діяльності Церкви – інформаційно-видавничу, господарсько-фінансову, зовнішньо-церковних зв’язків, духовної освіти та катехизації, взаємозв’язків із ЗСУ, канонізації, по роботі з молоддю й ін. І вони працюють! То хіба це «інституційна криза»?

    Засідання архієрейських Соборів відбуваються, згідно статутних вимог, кожні два місяці, а, за потребою, то й частіше. Проходять вони демократично і за активної участі в обговоренні питань всіх архієреїв, рішення не готуються зараніше, а виробляються колективно, тобто соборною думкою, і приймаються тільки після всебічного і детального їх обговорення. То хіба це «інституційна криза»?

    При цьому думка Предстоятеля, Блаженнішого митрополита Макарія, не домінує, бо Блаженніший Владика по своїй суті не авторитарна людина, хоча інститут Предстоятеля якраз і включає в себе спонукальну властивість, адже фундаментальна влада інституції якраз і характеризується нею. До уваги береться найдоцільніша думка, а позаяк у Владики величезний досвід, то саме його міркування часто лягають в основу рішень. Тому архієрейські Собори часто проходять з ранку й до пізнього вечора. Робочий ритм, заданий митрополитом Макарієм, свідчить про його налаштування до розвитку й зміцнення УАПЦ. То хіба це «інституційна криза»? Навпаки, саме зараз у нашій Церкві набирає обертів інституційний розвиток у різних напрямках. Мабуть, тому це так і дратує недругів як Блаженнішого Владики, так і всієї повноти Церкви.

    «Нам бракує освіченого єпископату та священства», – пишете ви. По-перше, кому «нам», адже ви з першого дня смерті митрополита Мефодія поставили себе поза церковну огорожу УАПЦ. А «наші» з Церквою не борються, навпаки, працюють над її розбудовою і авторитетом у суспільстві, мужньо долаючи перешкоди, що виникають на їхньому шляху.

    А щодо освіченості єпископату, то ще раніше за вас один діяч із «правовірних» автокефалістів почав боротися з УАПЦ, сидячи в «оновленому» окопчику. В середині двотисячних він, без усякої дипломатії, називав архієреїв УАПЦ неосвіченими та інтелектуально нерозвиненими «бородатими бандитами». В той же час, скажімо, Митрополит Мефодій був людиною високоосвіченою, інтелектуально розвиненою, мав високу духовну культуру та був чудовим проповідником, його проповіді були живими і дохідливими для слухача.

    До речі, чим освіта наших єпископів вам не до вподоби? Ви ставите під сумнів дві мої вищі освіти: Черкаський державний педінститут (українська мова й література), який закінчив у 1980 році, і Острозький національний університет «Острозька академія» (бакалавр філософії і магістр богослов’я) – 2013 рік, а ще член Національної Спілки письменників України (з 1988), автор двох книжок прози (творчість вивчається в школах Полтавщини), власник і редактор всеукраїнського духовного передплатного двотижневика «Добродій» (виходить із 1992 року)?

    Або архієпископа Германа (Семанчука) – закінчив Львівську духовну семінарію УПЦ КП (2000), Київську православну богословську Академію (магістр богослов’я) – 2007 р., Чернівецький національний університет ім. Федьковича (бакалавр філософії) – 2008 р., Національний університет «Острозька академія» (магістр богослов’я) – 2009 р.

    Архієпископ Мстислав (Гук) – закінчив Тернопільську духовну Академію (магістр богослов’я).

    Єпископ Володимир (Черпак) – Одеський державний університет ім. І. Мечникова (інженер-геолог) – 1975 р., аспірант Інституту геохімії та фізики мінералів АН УРСР (1984-87), Ленінградська духовна семінарія (1989) і був зарахований до Ленінградської духовної Академії без іспитів (!).

    Єпископ Кирил (Михайлюк) – Московська Духовна семінарія, Київська Духовна Академія.

    Єпископ Борис (Харко) – інститут міжнародного бізнесу та менеджменту Тернопільської академії народного господарства (1995-2000) – економіст-менеджер, Колегія Патріарха Мстислава (Харків, 2007) – бакалавр богослов’я; під час навчання в Харкові (2000-2004) здобув вищу релігійну освіту у Львівській богословській академії (нині УКУ – за спеціалізацією катехитика), а також там же магістратуру – 2005-2007 р.р. Навчався на магістратурі Національного університету «Острозька академія», здобувши кваліфікацію магістра богослов’я та викладача філософських та релігієзнавчих дисциплін (2007-2008).

    У 2000 році вступив до аспірантури Львівського національного університету ім. І. Франка, де й дотепер працює викладачем. У 2009-2013 р.р. навчався в тому ж університеті та здобув кваліфікацію юриста-міжнародника. Доцент, кандидат економічних наук.

    Вибачте, але якщо це неосвічені Владики, то які ж тоді освічені?!

    «Ми слабшаємо, інші сильнішають».

    Пані Наталю, Христос, якщо ви знайомі з посланнями апостола Павла, сказав йому: «Сила Моя в немочі звершується». Апостоли не хизувалися кількістю громад та віруючих, а смиренно несли Слово Боже в люди. Що й ми робимо. І в цьому наша сила.

    А ви, може, й слабшаєте, бо спрямували свої нерозтрачені молодечі сили на боротьбу з Церквою Христовою, тобто із Самим Господом, обравши для цього шлях зради й обману. В народі кажуть, що на неправді можна далеко заїхати, та не можна назад повернутися.

    А УАПЦ, навпаки, саме зараз пішла в розвій – до нас уже приєдналися не один десяток парафій і священиків інших конфесій, люди потяглися саме до нашої Церкви – постійно створюються нові громади, висвячується священство, нові архієреї поставляються на єпископські кафедри. І якби не організовувалися постійні кампанії наклепів і звичайнісінької брехні в різних ЗМІ, й особливо в телеефірі, із залученням провідних телеканалів, то в нас би було більше й віруючих, і парафій, і авторитету в українському суспільстві.

    Але, найбільшою мірою завдяки нашим «братам» з іншої конфесії, ми постійно перебуваємо в стані Церкви переслідуваної, гнаної. Може, комусь це видасться дивним і не зовсім реальним, але так є. Хоча для нас це здобуток, адже сказав Христос: «Мене гнали, гнатимуть і вас». Це засвідчує той факт, що правда на боці УАПЦ, бо чи може на боці того, хто постійно говорить, що робить праведну справу, а тим часом, як лукавий фарисей, ображає і організовує переслідування слабшого, бути правда? При цьому в мене перед очима постає Голгофа й Ісус, розіп’ятий на хресті й натовп людей, що біснується від радості. Сумне явище, котре призводить лише до біди.

    «Не варто думати, що наше, автокефальне, духівництво сліпе й несвідоме тієї критичної ситуації, в якій ми всі опинилися після смерті митрополита Мефодія».

    Пані Наталю (і всі, хто читають цю статтю), 4-5 червня минулого року в Києві зібралося більше шестисот делегатів від усіх парафій УАПЦ на 5-ий Помісний Собор. Засідання Собору проходили за активної участі делегатів, нового Предстоятеля обрали майже одноголосно, знаючи Владику Макарія як великого трудівника на церковній ниві (його Львівська єпархія нараховує 352 діючі парафії, а якщо сюди долучити Таврійську, Рівненсько-Волинську!), за його активної участі збудовано більше ста храмів і т. д. Як я вже зазначав, на 5-му Помісному Соборі було створено інститути (інституції) – Комісії, як базові структури для організації й управління життям Церкви, які зараз активно займаються організаційними питаннями в різних сферах її діяльності.

    Треба розуміти, що серйозні інституційні зміни характеризуються тривалим процесом. Тобто, на все потрібен час. Тому криза в УАПЦ відсутня. Вона існує хіба що у вашій уяві та уяві тих, хто намагається з допомогою друкованих та електронних ЗМІ одурманювати звичайнісінькою брехнею українців, налаштовуючи їх проти нас – Церкви, яка вийшла із глибини народного духу й лишилася йому вірною до сьогодні.

    Ми не очікуємо «дива», як ви пишете. Ми клопіткою працею творимо це диво – диво істинно живої, народної, соборноправної Церкви, яка є загальнонаціональною, універсальною. УАПЦ відповідає релігійно-духовним потребам українського народу і прагне до більшої взаємодії із суспільством.

    Бачите, є Церкви, в яких з давніх часів встановилася авторитарна організація внутрішнього життя, скажімо УПЦ МП, або той же Київський Патріархат, що пішов стопами Московського. Таку систему, закріплену в радянські часи, як і свідомість старшого покоління, яке виросло і більшість свого життя прожило в СРСР, змінити практично неможливо. Вони вже ніколи не стануть свободолюбними. Недарма ж Христос сказав, що не заливають молоде вино у старі міхи, бо скисне і їх розірве. А Київський Патріархат якраз і залили в старі міхи церковної організації Російської Церкви. КП є всього лише одним із багатьох суспільних інститутів, але на хвилі патріотичного піднесення в державі та користуючись підтримкою влади, ця Церква намагається, шляхом обслуговування потреб носіїв цієї влади, встановити своє цілковите панування. Але така політика, врешті, заводить Церкву в нікуди.

    Тому ми, розуміючи всю руйнівну небезпеку, що прихована у зрощенні Церкви з владою, повинні активніше працювати в сфері інституційних змін, щоб життя УАПЦ набуло динамічнішого характеру і її інституційна система стала засобом духовно-морального впливу на процеси, що відбуваються у сфері формування громадського суспільства в Україні. Вона потребує осмислення й оформлення, бо нині поки що носить більш стихійний характер, адже раніше все вирішував переважно Предстоятель, а нині всі питання, після детального обговорення, вирішуються на архієрейських Соборах, Патріаршій раді, а на місцях на єпархіальних радах і соборах, а також правлячими архієреями.

    Але ж і виникнення проблем є закономірним, тим паче, що вони не з’являються у повному об’ємі миттєво, а накопичуються поступово і приходить час, коли їх треба вирішувати. Такий час настав нині. Будьте певні – ми його не упустимо. Тільки якби такі, як ви, нам не заважали.

    А ще інституцію у широкому значенні, за Д. Коммоносом, якщо застосувати його визначення до Церкви, можна охарактеризувати як сукупність соборної думки й дії Церкви, відштовхуючись від опосередкованої участі людей у церковному житті, до організації складових її частин – віруючий індивід, родина, громада, благочиння, єпархія, Церква.

    УАПЦ із самого початку формувалася не як фундаментальна ортодоксія (на відміну від УПЦ МП та УПЦ КП), а як інституційно-системне структурування. Тому згадані вище інституції, як внутрішні ознаки устрою Церкви, визначають і закономірності внутрішнього розвитку церковного життя, а також забезпечують і цілісність усього церковного організму.

    Ми повинні взяти за основу інституційно-системне структурування організації Церкви, тому що інституції – це не просто елементи, це вся Церква, що живе у певному аспекті, визначеному їй державним законодавством та нормами співжиття з іншими складовими частинами суспільства. Тому інституції, від меншої до більшої, повинні бути безумовним організаційним базисом – стійким, незмінним, стабільним.

    Тим паче, що за останні 25 років в УАПЦ виробилися лише їй притаманні традиції, що виходять із традицій давньої Київської митрополії та народних звичаїв. Але в наш час головним завданням інституції є акумулювання сигналів про потреби Церкви, тобто генерування інформації у поєднанні з одночасним розв’язанням проблем, що виникають, та підтримкою збалансованості інтересів усіх членів Церкви.

    «У нас немає повноцінних богословських шкіл та видань УАПЦ».

    Знов за рибу гроші! Звичайно, особисто у вас їх немає, а в Церкві є – Духовні семінарії і академії у Львові та Тернополі, богословський інститут в Івано-Франківську, а з минулого року ще й Ужгородський богословський університет із державною акредитацією, де навчаються представники навіть із закордону (до речі, в 2015 році відбувся стовідсотковий набір студентів на перший курс). Всі ці вищі й середні духовні заклади мають чудовий викладацький склад. Для нашої Церкви цілком достатньо. Інша річ, що останнім часом (і це проблема також і для УПЦ МП та УПЦ КП), різко знизився попит серед молоді на духовну освіту. Такий нині час настав.

    А стосовно друкованих видань УАПЦ, то тут ви маєте деяку рацію, хоча Церква має ряд видань – «Добродій», «Наша Церква», «Успенська вежа», запущено загально-церковний інтернет-сайт, з якого віднині можна черпати правдиву інформацію про життя Церкви, а найближчим часом з’явиться і сайт Інформаційно-видавничої комісії. Але виникає запитання – коли ви були «першою помічницею», то чому тоді не взялися за видання, скажімо, загально-церковної газети, чому не працювали над наповненням сайту «Патріархія» та його «розкруткою», як нині кажуть? Чому за час вашого «помічництва» не було організовано жодного загально-церковного заходу, хоча б, скажімо, круглих столів із різних питань життя українського суспільства, відзнаки ювілеїв видатних діячів УАПЦ і т. ін.?

    А нині ви насмілюєтеся дорікати Блаженнішому Митрополиту Макарію, а, відповідно, й архієреям, що в нас немає друкованих видань та що «бракує освіченого єпископату та священства». До речі, освіченість не здобувається за один рік. А Владика Макарій очолює УАПЦ всього лише рік. Скажіть, а чому два-три роки тому ви не ставили питання про стан освіти в Церкві, якщо ви були «першою помічницею»? Тикати пальцем і казати: «Сам дурень» легше за все, бо на це не треба ні розуму, ні праці.

    Ви пишете, що «В УАПЦ відсутня модель виходу з кризи та об’єднання українського православ’я».

    На моє переконання, основним завданням нині покійного Владики Мефодія було збереження УАПЦ як структури, адже занадто вже багато було бажаючих її поглинути чи знищити. І Церква, маючи капітана із сильною волею, міцним авторитетом, хоча, на жаль, важко хворого й оточеного «помічницями», змогла вистояти в ті небезпечні для неї часи. Страшно й подумати, що було б із нею, якби її теж спробували «оновити».

    Засліплені особистісними протиріччями, ми не хочемо заглибитися в хід процесів, що відбувалися останні п’ятнадцять років. А без цього не можемо зрозуміти й того беззаперечного факту, що якою б не була неоднозначною фігура митрополита Мефодія, але тільки завдяки його лідерським якостям і людяності УАПЦ вистояла у ті далеко не прості для неї часи. То був етап звичайного виживання, накопичення сили для подальшого поступу вперед. Він завершився і настав етап розвитку й вдосконалення церковного життя. У нас також є соборне бачення стратегії й тактики розвитку Церкви, а не виходу з гіпотетичної «кризи». Це – розбудова власної структури по всій Україні та за її межами, кількісне зростання парафій, монастирів, єпархій, виведення вищої духовної освіти на більш якісний рівень, будівництво храмів, а також поступальний розвиток інституцій, які б забезпечували життєдіяльність Церкви на високому рівні. Та, на жаль, тих, хто прагне стерти УАПЦ з лиця української землі й народної пам’яті, не поменшало, а, навіть, побільшало.

    Розвиток Церкви – це тривалий процес, який не відбувається за помахом чиєїсь владної руки чи простого хотіння, а досягається важким трудом. І ми трудимося. Трудиться, перш за все, не покладаючи рук, Предстоятель – Блаженнійший Митрополит Макарій. Він є великим трудягою. Це людина, котра відпочиває хіба що вночі. Він постійно буває з робочими візитами не тільки в єпархіях, а й в окремих парафіях. Здійснює капітальний ремонт приміщення патріархії, встановивши окрему систему опалення, і тепер Київський патріархат не буде з нас дерти три шкури за комунальні послуги. До речі, а ви чому, якщо були «помічницею» Митрополита Мефодія і «правили» в патріархії, цього не зробили?

    Ви пишете, що патріархія стала всього лише місцем, «де може переночувати новий Предстоятель, коли у справах приїздить до Києва», і риторично запитуєте: «Чи можна зберегти УАПЦ за таких умов?»

    Наталю, це ж неправда. Ви ж знаєте, що Владика Макарій відтоді, як став Предстоятелем, рідко буває у Львові (хоча досі й очолює Львівську єпархію – з 1996 року), а переважно працює в Києві, а патріархія нині нагадує вулик, в якому вирує робота. Будьте, врешті, хоч трішки об’єктивною.

    Тут таки ви пишете: «На жаль, для нас, вірян, у ситуації, коли ніхто з єпископів не наважується внести корективи у помилковий курс некомпетентного Предстоятеля, це неможливо». Які ви обізнані, наче перебуваєте на архієрейських Соборах та прослуховуєте наші телефонні розмови з Предстоятелем! Навпаки, саме зараз ми, кожен по своїх можливостях, беремо активну участь у житті УАПЦ. Владика цьому сприяє, тільки б було наше бажання.

    Ще одне цікаве – доки митрополит Макарій був правлячим архієреєм Львівської єпархії і за час свого управління з кількох громад перетворив єпархію на потужну церковну одиницю з 352 діючих парафій та збудував більше ста храмів, то був компетентний. А як очолив УАПЦ, його компетентність раптом кудись ділася. Дивна дивина! Наталю, таких метаморфоз не буває. Людина, коли веде активний спосіб життя, тільки набуває досвіду й мудрості. А митрополит Макарій за сімдесят років життя такі пройшов «університети», набув такі знання й досвід, яких не дасть ніяка академія. І вони цінніші, ніж якесь високодумне мудрування.

    І ще цікаві ваші слова: «Зусиллями митрополита Макарія УАПЦ вже не має свого центру в Києві» (мається на увазі закриття на ремонт Андріївської церкви на Узвозі та відмова у продовженні її оренди). А, може, тут інше, адже на цю нашу святиню давно вже накинули оком деякі «брати» з протилежної конфесії, під чию дудку й ви співаєте.

    Ще коли був живий митрополит Мефодій, то він розповідав на одному з архієрейських Соборів, що між ним і патріархом Філаретом була домовленість, що коли Владика, який мав дружні стосунки з тодішнім мером Києва Олександром Омельченком, домовиться про передачу з комунальної власності міста п’ятиповерхового будинку, котрий розташований з боку храму Іонна Богослова на території Михайлівського монастиря, Київському Патріархату, то він повертає УАПЦ стилобат Андріївської церкви. Дякуючи митрополиту Мефодію будинок перейшов у власність УПЦ КП, а коли Владика звернувся за передачею УАПЦ стилобату, то у відповідь почув: «Вони тоді не захочуть з нами об’єднуватися».

    Тепер же Київський Патріархат на хвилі тріумфу людської слави хоче довершити задумане і з допомогою члена своєї Вищої церковної ради, віце-прем’єра уряду В’ячеслава Кириленка відібрати і Андріївську церкву (мало було забраних Михайлівського, Видубицького, Феодосіївського монастирів та інших, а ще майже всіх історичних храмів у Києві й по Україні, відібраних у нашої Церкви в 1992 році). То до чого тут митрополит Макарій? Тут політика на першому місці та особисті зв’язки, які й нині все вирішують.

    По-друге, стосовно об’єднання українського православ’я. Я не буду вдаватися до широкого обговорення цього питання (іншим разом), але згадаю один випадок. Восени 2012 року, коли на нас знову потужно навалилися деякі сили з вимогою приєднуватися до Київського Патріархату, на архієрейському Соборі, здається у жовтні, Владика Мефодій із сумом звернувся до єпископів із такими словами: «Владики, хто хоче йти в Київський Патріархат, – будь-ласка, хоч сьогодні, тільки скажіть про це відкрито, не приховуйте. Переслідувати не буду. І документи віддам. А сам залишуся в Автокефальній Церкві, хоч і буду один».

    Я переказав слова Блаженнійшого дослівно, бо сидів поряд із ним. Тому, пані Наталю, не робіть із нього прихильника патріарха Філарета, за якого він постійно висловлювався дуже негречно (і це ще легко сказано). В нього було прагнення до об’єднання всього православ’я, а не приєднання до УПЦ КП. Він був відданий Українській Автокефальній Православній Церкві до самої смерті і залишився в історії Церкви її Митрополитом-Предстоятелем, як і блаженної пам’яті священномученик митрополит Василь Липківський, якого Владика дуже шанував. Тієї Церкви, яку ви, його «помічниця», нині, на замовлення деяких осіб іншої конфесії, намагаєтеся руйнувати.

    А об’єднання, до якого прагнув Блаженнійший, це об’єднання всіх трьох гілок українського православ’я разом, а не приєднання УАПЦ до УПЦ КП. Бо що воно вирішить? Нічогісінько! Тільки й того, що Київський Патріархат збільшиться на тисячу парафій, а ще буде відкрито дорогу Київському Патріархату до фальсифікації столітньої історії Церкви-Мучениці, привласнюючи її власній структурі, а це не піде на користь об’єднаній Церкві, адже все, що будується на брехні, так чи інакше руйнується.

    А про наше бачення виходу з канонічної ізоляції ви можете познайомитися у Зверненні 5-го Помісного Собору УАПЦ до Вселенського Патріарха Варфоломія 1, а також у Зверненні до нього ж, прийнятому на спільному засіданні Патріаршої ради та архієрейського Собору 24 лютого 2016 року. Це є наша одностайна соборна думка (по вашому – модель), бо Церква керується не «моделями», а соборними рішеннями.

    А серйозно говорити про Помісну Церкву можна лише тоді, коли відбудеться злиття всіх трьох гілок православ’я. Бо що то за помісна Церква із п’яти тисяч сімсот парафій УАПЦ та УАПЦ КП разом, коли в УПЦ Московського патріархату їх більше 12 тисяч, в яких служать 13 тисяч священиків, а ще майже триста діючих монастирів, у яких несуть послух близько 6 тисяч ченців та черниць, а в УПЦ КП та УАПЦ разом їх і двохсот не набереться.

    Тому ні Вселенський Патріарх, ні Глави інших помісних Церков не зважаться на крок, який напевне роз’єднає Вселенське православ’я. Вони, на відміну від деяких українських політиків та церковників, відповідальні люди і дорожать своєю єдністю.

    Тут політикам та нинішній владі треба не носитися з Московським патріархатом, як із писаною торбою, в яку хочеться й заглянути, але й страшно розв’язати, бо ніхто не знає, що за джин із неї вирветься та якого лиха накоїть, а провадити таку політику в державі, яка б відкривала вірним УПЦ МП очі на неправдивість політики «русского мира» та її ворожість до України, а також спонукала б їх до зміни світогляду, відданості та любові до рідної Вітчизни-України.

    В той же час, не знають куди її й притулити. Ця прокремлівська церковна спільнота, з допомогою влади, потихеньку повертає в Україні свої позиції, які дещо похитнулися в час Майдану та російської агресії, але все одно була й залишається достатньо міцною. Саме від розуміння вірними та священством УПЦ МП того, що вони українці, які живуть у незалежній державі Україні, й залежить те, чи буде в Україні Помісна Церква. Ось із ними й треба українській владі щось робити. Та натомість влада за мішень чомусь обрала УАПЦ, застосовуючи проти нас навіть протизаконні методи.

    Звичайно, меншого легше бити… Тим паче, що ви пишете: «Ми пливемо навмання». Так не пливіть із нами, а сідайте в шлюпку (адже вам її вже, напевне, запропонували, а ви її причепили до нашого Корабля), і відпливайте собі благополучно до причалу Київського патріархату. Там і сила, і гроші, і Предстоятель не «піп районного масштабу». А ми вже якось із «попом районного масштабу» будемо пливти власним Кораблем по бурхливому морю життя.

    Ви пишете, що «намагалися підказати Владиці, що Північ можна знайти за компасом або за Полярною зіркою». Можливо, у вас і є таке завдання – зробити все, щоб спрямувати УАПЦ на «Північ», до засад старого московського православ’я, на які нині спирається Київський Патріархат.

    Завдання ж архієреїв та священства УАПЦ – вести український народ до Бога, до Царства Небесного. А для цього (слід вам усвідомити), не земна мудрість потрібна. Адже і Сам Ісус Христос обрав не розумних віку цього, а простих рибалок, які стали апостолами і стовпами Церкви Христової. А мудрі світу цього вже не раз намагалися зруйнувати Церкву Христову, та нічого в них не виходило. Та й кінець таких був зовсім невеселим, хіба що Бог, з милості Своєї, врозумляв їх і давав їм можливість покаятися в гріхах, а вони, хоч і не всі, це щиро робили. Хіба не таким, і вам у їхньому числі, Господь говорить: «Чому ти гониш Мене?.. Важко тобі йти проти рожна». Пані Наталю, можливість для покаяння завжди є. Скористайтеся з неї, а не йдіть проти рожна!

    В одному місці ви закликаєте до єднання з УПЦ КП (і видаєте це за прагнення та стратегічне завдання самого митрополита Мефодія), а то говорите:«Митрополит Макарій – церковний діяч районного масштабу. І боротися з ним проти патріарха Філарета – це смішно». Ми ні з ким не боремося, ми боремося із власними гріхами та допомагаємо в цьому віруючим, які прагнуть до духовного удосконалення, адже це головне завдання Церкви, а не міфічна боротьба за владу, в чому ви звинувачуєте наших архієреїв і чого я, слава Богу, ще не помічав. А митрополита Макарія обрали Предстоятелем тому, що він найавторитетніший поміж нас, має величезний церковний досвід, а ще широку підтримку в церковних колах. А ви хотіли, щоб ми обрали когось такого, аби вам і тим, хто стоїть за вами, легше було з ним і Церквою розправитися? Ви й на Помісний Собор якимось чином потрапили тільки з однією метою – позловтішатися, як УАПЦ розвалюватиметься. Але ж, бачите, не вийшло – переміг соборний розум та ще й однодушно – бути Церкві! Рано нас стали хоронити! Ми живемо, молимося і спасаємося, а там видно буде «чия правда, чия кривда, і чиї ми діти».

    Тож, які у вас самої плани чи завдання? Створення Помісної Української Церкви (хоча з такою позицією ви в змозі виступати від імені УАПЦ хіба що як провокатор), але чи під силу вам, ніким не уповноваженій особі, вирішувати таке надскладне завдання, адже це справа повноти трьох православних Церков України? Не підірветесь? Чи, може, відпрацьовуєте замовлення якоїсь зацікавленої третьої сторони, бо надто вже завзято ви взялися боротися із Предстоятелем і архієреями УАПЦ, а, отже, й самою Церквою?

    Якщо для вас, пані Наталіє, «ЦЕРКВА — ЦЕ НЕ ЛИШЕ МІСЦЕ, ДЕ ВЕДЕТЬСЯ БОРОТЬБА ЗА ВЛАДУ. ЦЕ ЩЕ Й МІСЦЕ, ДЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ БОРОТЬБА ЗА ІДЕЇ ТА КОНЦЕПЦІЇ», то для нас, архієреїв, священства та віруючих, Церква – це Тіло Христове, місце, в якому ми вимолюємо собі спасіння в Царство Небесне. І не боротьба за ідеї та концепції в ній відбувається, а йде війна між світлими й темними силами, які через деяких людей, що дещо заблукали розумом, намагаються Церкву Христову знищити або хоча б максимально нашкодити їй.

    Вам же, як суто світській особі, головне – «ідеї та концепції». То чому ви лізете до Церкви із своїми «ідеями та концепціями»? Створіть собі громадську чи політичну організацію та й проводьте свої сумнівні експерименти! Ви ж уже створили фонд митрополита Мефодія, щоб забезпечити собі безбідне життя, заробляючи на імені Блаженнійшого (про інше не будемо говорити). То й трудіться собі в ньому на здоров’я! А Церкву залиште у спокої.

    Всі розмови про «сильну Церкву», до якої слід негайно приєднуватися, наповнені лукавством, бо свідчать всього лише про меркантильність осіб, що цю ідею проштовхують, а не про кризу в УАПЦ. Чи потрібен нам «компетентний» менеджер-предстоятель, питання настільки ж риторичне, як і вороже. Адже якщо Церкві потрібен Предстоятель-менеджер, то в такому випадку, за вашим визначенням, Церква повинна стати корпорацією. А коли так, то еклезіологічно церковна інституція наче б як відділяється від власне Церкви як Тіла Христового, в якому головна діюча Особа – Господь, а діюча сила – Дух Святий. Тоді й архієрейський собор перетвориться на раду директорів, а не святителів, на яких зійшла благодать Божа і від них передається народу Божому. Ми вже бачимо дві такі православні корпорації і стати третьою – означає знищити самих себе. То чи не потрібен вам (і вашим людям) такий собі «компетентний» предстоятель-менеджер, який би швидко зробив Церкву економічно успішною, щоб якомога вигідніше її продати?

    Ви хочете вмонтувати нашу Церкву в начебто успішний проект під назвою «Київський патріархат», а не прикласти зусиль для того, щоб її духовне життя піднялося ще на вищий щабель. КП намагається стати частиною сучасного світу з допомогою його ж таки безбожних технологій, щоб повною мірою користуватися всіма його вигодами.

    Ми ж хочемо запропонувати українському суспільству якісно новий підхід до євангельських ідеалів і цінностей, молитовну сутність Церкви, а не церковно-політичну, адже Церква, як духовна інституція, повинна не концепції розробляти, а показувати народу приклад духовної зрілості. Тому постійне наполягання на кількості віруючих, що повторюється керівництвом КП, а не на якості їхньої віри й духовного рівня, не зроблять цю Церкву лідером у сучасному секуляризованому світі, тому що народу треба дати вищу духовну перспективу як смисл життя.

    Але як патетично ви завершуєте свій опус: «У цей трагічний для життя Української Автокефальної Православної Церкви день…». Хочу повторитися – для мене особисто втрата Блаженнішого Владики Мефодія, дійсно, велика, бо він мій святитель, він прийняв мене до повноти УАПЦ і довірив дуже складну на той час єпископську кафедру Харківсько-Полтавської єпархії. Я дуже його цінував, глибоко поважав, дорожив його думкою, він – видатна особистість в українському православ’ї, можна сказати, людина епохальна.

    Його заслуга полягає в тому, що в неймовірно важких внутрішніх і зовнішніх обставинах йому вдалося зберегти єдність Церкви. Він був мудрою і зваженою людиною, з простою і щирою любов’ю до народу, в нього була відсутня будь-яка поза, вишуканість у вчинках, він був дуже простим і, в той же час, мав дух величі. Він уміло протистояв спробам розхитати церковний корабель, упевнено міг сказати тверде «ні», коли зовнішні сили намагалися нав’язати Церкві свій диктат. Добра пам’ять про Владику Мефодія в моєму серці залишиться назавжди.

    Останні роки, до упокоєння митрополита Мефодія, Церква жила своїм особливим і розміреним життям, але вже у день похорону опинилася в епіцентрі чогось тривожного і невідомого, як тепер стало зрозумілим – у боротьбу за власне виживання, бо почалася навколо неї вовтузіння людей, цілком позбавлених моральних принципів і самовпевнених у тому, що діють заради держави, заради творення нової Церкви, таких собі «творців історії». Більше того, ми й сьогодні перебуваємо під їхнім невсипним прицілом.

    Але трагічного для життя нашої Церкви нічого немає, бо їй було тяжко в усі часи. Трагедія для вас, пані Наталю, бо в боротьбі проти Церкви, яка вас свого часу прихистила, ви знищуєте саму себе. Української ж Автокефальної Православної Церкви ні вам, ні тим, хто стоїть за вашою спиною, не зруйнувати. Трагедія для УАПЦ настане тоді, коли вона, руками своїх же вірних, припинить, не дай, Боже, своє існування. То вже, дійсно, буде трагедія – трагедія відступництва і зради. Та борони, Боже, нас від такого лиха! Слава Богу, нині Церква живе і розвивається і велика праця митрополита Мефодія – УАПЦ, виходить на новий рівень свого існування.

    Не «ідеї» і «концепції», тобто політиканство, а живий зв’язок віруючих і спраглих сердець із Богом повинен стояти в центрі всієї церковної будови, обопільний зв’язок із Живим Богом – Ісусом Христом, а наше головне завдання полягає в тому, щоб допомагати людям усвідомлювати свою православну віру і починати активне церковне життя у рідній Церкві. У цьому й полягає сокровенний і глибинний смисл, що покликав до життя нашу Церкву сто років тому, і жартувати з цим – погана ідея.

    Тому до вас у мене два страшних запитання – чи вірите ви в Бога і чи боїтеся ви Бога? Адже як ще можна розуміти ваші провокативні заклики до: «всіх наших вірян: не бійтеся ієрархів (Боже, невже мене хтось боїться?), не чекайте від них милостей або заохочення (я, особисто, можу обіцяти тільки порядне і совісне ставлення, батьківське відношення, але це й так усі знають).

    Апостол Павло говорить: «Нехай жінка в Церкві мовчить», але гординя не дає вам виконати пораду святого Апостола. Ви продовжуєте тиснути на сумління віруючих: « Живіть і чиніть за власним християнським сумлінням. Робіть усе для об’єднання українського православ’я». Як це нагадує заклики очільників Київського Патріархату, звернені до повноти УАПЦ, не підкорятися священноначаллю, зраджувати своїх священиків, а їх – відступатися від своїх архієреїв і, що найпідліше й найстрашніше, від Церкви-Мучениці. Але кров мучеників нашої Церкви, пролитої за утвердження автокефалії українського православ’я, вкриє кривавою росою їхні душі, а ще, як написано в Святому Письмі, «на рід до сьомого коліна». Боже, в яку духовну й життєву трагедію ви, і ті, що за вами стоять, втягуєте й так морально хитких отців, замість того, щоб підтримати їх!

    Пані Наталю, як це ницо й підло! То виходить, що ви в УАПЦ були хробаком, який роз’їдав її із середини? Слова про Малу Софію і заклики об’єднуватися навколо неї чітко показують, звідки ростуть ноги всієї вашої деструктивної діяльності після смерті митрополита Мефодія, спрямованої на руйнацію УАПЦ. Та Бог вам Суддя.

    Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський,
    голова інформаційно-видавничої Комісії

     

  • Із смілянського Синаю над Смілою

    Із смілянського Синаю над Смілою

    20170707_022«День Іоанна Хрестителя – свято церковне, але воно тісно переплелося з народними звичаями і традиціями, хоча вже нині, втративши зв’язок із землею, з хліборобством, відірвавшись від величної сільської культури, яка дала життя і розвиток українській цивілізації, ми маємо лише відголоски того славного часу. Але коли наступає цей день, то в душі нашого народу наче б як просинається дух предків, дух величної Козаччини, дух Матері-землі, дух України, яка дала життя нашому народу, – дала мову, пісню, побут, ідентичність і все, що ми нині називаємо – українська нація, яка народжувалася в таких же муках, як мати народжує дитя», – Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський.

    7 липня 2017 року, в день Різдва чесного славного пророка, Предтечі та Хрестителя Господнього Іоанна, високопреосвященний Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, очолив святкову Божественну літургію в парафії Різдва Іоанна, Предтечі і Хрестителя Господнього, в м. Смілі. Спільно з владикою Афанасієм служили десять кліриків єпархії.

    20170707_001Перед храмом владику Афанасія зустріли віруючі сміляни, а діти піднесли запашний коровай на рушнику. Владика, прийнявши хліб, подякував та привітав вірян із храмовим святом. В храмі настоятель парафії митрофорний протоієрей Михайло Шевчук подав Владиці хрест для цілування та запросив очолити святкове богослужіння.

    «Сьогодні той день, коли ми не просто згадуємо, хто ми, звідки ми і чиї ми діти, а коли ми навертаємо свої серця до початків, до найглибшої давнини, єднаючи в одне ціле минувшину, сьогодення і прийдешнє, яке вже владно про себе нагадує подихом пекельної геєни, що все більше й більше розверзається під ногами світу. І нашими із вами теж. Бо й про нас, нинішніх, писав великий пророк український Тарас Шевченко, «німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть», – сказав владика Афанасій у повчальному слові під час богослужіння.

    Говорячи про те, як не тільки вистояти, як не тільки витримати ті доленосні випробування, що їх доля ставить перед українським народом і кожним із нас повсякчасно, а як утвердитися, залишившись народом Божим, що проніс своє українство як найбільшу цінність через століття буревіїв, кривавих воєн, поневолень, революцій, голодоморів, Владика зауважив, що за приклад слід брати Іоанна Хрестителя, особистість особливо визначну в історії людства, надзвичайну і геройську, якої світ ще не знав.

    «І з цього високого пагорба, з цього смілянського Синаю над Смілою, над цим чудовим краєм із величною історією українського духу лунатиме дзвін, що вриватиметься як буря в пустельні серця і буде кликати голосом Іоанна: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Боже! – наголосив Владика на значенні храму, зведеного на найвищому пагорбі міста. – Сьогодні ми спостерігаємо змішування правди й брехні, а це руйнує моральну природу людини настільки, що вона перестає бути сама собі суддею, тому що через втрату відчуття правди втрачається система орієнтирів, яка завжди була запобіжником у будь-яких життєвих ситуаціях. Може, саме тому ми й на сьогодні ще далекі до завершення боротьби за правду і справедливість в українському суспільстві. Ще так міцно сидить у нашій свідомості неправда, обман, відверта брехня, що заполонили всі сфери людської діяльності».

    На завершення свого слова архієпископ Афанасій із болем у серці зауважив: «На свою біду ми державу будуємо на неправді, навіть у підвалини помісної Церкви намагаємося закласти неправду, перекручуючи історичні факти, підтасовуючи їх під вигідні політичні, церковні, чи особисті цілі. Сьогодні в нас виникає запитання – що нам робити, як будувати державу, Церкву, сім’ю, родину, як вибудовувати взагалі взаємостосунки в суспільстві, один між одним? Відповідь проста – без чесності й справедливості ми нічого не збудуємо, а доруйнуємо й те, що з такими потугами збудували».

    Що ж тоді робити? Як бути? Владика Афанасій чітко визначив, у чому полягає відповідь: «Полягає вона в словах Іоанна Хрестителя: «Покайтеся і задумайтеся над тим, як найкраще виконувати Божі закони життя».

    20170707_003Під час богослужіння архієпископ Афанасій звів у сан ігумена ієромонаха Знам’янського, Свято-Миколаївського чоловічого монастиря Ферапонта (Федиса).

    Після закінчення літургії владика Афанасій нагородив благословенними архієрейськими грамотами настоятеля храму митрофорного протоієрея Михайла Шевчука та найбільш активних парафіян і побажав їм міцної віри, стояння за правду й Українську Автокефальну Православну Церкву та здобутків у духовному вдосконаленні.

    20170707_024На подвір’ї храму владика Афанасій, спільно з духовенством, відслужив водосвятний молебень, окропив усіх присутніх освяченою водою та привітав із десятою річницею початку будівництва величного, п’ятикупольного храму.

    Чудовим співом патріотичних пісень усіх присутніх на святі порадував козацький хор «Заграва» м. Сміла. А смілянські козаки приготували та почастували козацьким кулешем.

    Завершилося святкування братською трапезою.

  • Апостазія – точка неповернення до Істини

    Апостазія – точка неповернення до Істини

    «Перебіг діялогу з УГКЦ та нові перспективи, відкриті цим діялогом, підтвердили правильність стратегічного вибору, здійсненого ХХV єпархіальним собором: здорова православна ідентичність українців має формуватися на основі київської помісної традиції, найкраще збереженої УГКЦ» (Із заяви єпархіальної ради Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (оновленої) від 1 липня 2015 року).

    «Відступлення попущене Богом: не спокусися зупинити його немічною твоєю рукою. Відсторонися, збережися від нього сам, і цього тобі достатньо. Ознайомся з духом часу, вивчи його, щоб, по можливості, уникнути його впливу» (єп. Ігнатій Брянчанінов)

    Ми живемо в епоху апостазії, в епоху фальшивих духовних цінностей і екуменізму, тобто поєднання православних із іновірними. І це є однією із характерних її рис. Тому перед багатьма й багатьма нині стоїть великий і тяжкий вибір того, з ким вони – з Істиною чи з оманою. Ця надзвичайно животрепетна проблема наших днів, що так гостро не стояла ніколи раніше, все настирливіше поширюється не лише на теренах України, а й в усьому світі.

    До цього дня відомі нам своїм начебто благочестям і розумовими здібностями люди, раптом постають у зовсім іншому, зміненому образі – образі відступників і зрадників. В той же час інші, навпаки, наче б як просинаються із сплячки і стають поборниками істинної віри й справжнього благочестя, повертаючись до того Джерела, з якого пили животворчу наснагу, що їх насичувала Духом і Божественною благодаттю.

    Наша Харківсько-Полтавська єпархія завжди належала до УАПЦ, яка ніколи не мала й не має ніяких розкольницьких чи єретичних приставок на кшталт «оновлена», «істинна», «соборноправна», «апостольська» і ін., твердо стоїмо на Канонах і Правилах Православ’я, не відступаючи в питаннях віросповідання від них ні на крок. Тим паче, ми не екуменісти, адже екуменізм – це зрада Православ’я, чистоти православної віри. Ми також розуміємо, що, коли хоч в чомусь відступитися від Істини, то повернутися до неї вже не буде змоги за всіх старань.

    Те, що вчинив архієпископ Ігор (Ісіченко) – перехід в унію з католиками, по іншому як відступництвом, тобто зрадою, й не назвеш. Скільки років він одурманював і священство своєї Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (оновленої), свого часу обманом відірваної ним від повноти Церкви-Матері, – і вірних, і просто прихильників, переконуючи всіх вперто й наполегливо в тому, що тільки він є справжнім автокефалістом, вірним заповітам патріархів Мстислава й Димитрія, а ще налаштовуючи проти повноти УАПЦ, єпископату й Предстоятеля. Звичайно, така його поведінка певним чином шкодила єдності Церкви і її міцності, але не настільки, щоб зруйнувати.

    Хоча, як на моє враження, саме руйнування УАПЦ й було його завданням, а митрополит Мефодій, згідно задуму, мав би стати зручною мішенню для досягнення поставленої мети – усунути митрополита із предстоятельства, самому очолити Церкву, а згодом докласти зусиль і до її розвалу. Підтвердженням цьому є сама ХПЄ (оновлена), адже за двадцять років, коли владика Ігор очолював її кафедру, не було навіть спроб до розвитку – як було дев’ять парафій на дві області, так тривало й до цього дня.

    З відходом у вічність блаженної пам’яті митрополита Мефодія, проти якого Ісіченко воював особливо затято, в нього появилася можливість покаятися за вчинений у 2005 році розкол в УАПЦ. Адже тоді, шляхом обману та істерії в ЗМІ, він спочатку вивів із підпорядкування Предстоятелю Харківсько-Полтавську єпархію, а згодом, коли побачив, що його ніхто з архієреїв не підтримує, то зареєстрував свою єпархію як окрему релігійну організацію, тобто міні-Церкву, при цьому хитромудро зберігши назву єпархії й Церкви – УАПЦ, тільки додавши «оновлена». Правда, незрозуміло, що в цьому контексті означає «оновлена».

    Але так не сталося, покаяння не відбулося тому, що, з одного боку, владика Ігор цілеспрямовано готував ХПЄ (оновлену) до унії з католиками. А з другого боку – верх взяла притаманна йому непомірна гординя, адже схоже на те, що для нього навіть у природі його характеру не існує таке поняття як покаяння, основа спасіння будь-якої віруючої людини.

    Можливо, це сталося через те, що владика Ігор (Ісіченко) до архієрейства ніколи не був насельником жодного монастиря, а тому навіть не уявляє, що таке чернечий послух і смирення, які набуваються нелегкою, іноді тяжкою працею над собою попереднім, адже світське й чернече життя докорінно відрізняються. Його чернецтво припинилося одразу ж після постригу, бо за кілька днів він уже був рукопокладений на священика, а за кілька місяців отримав єпископську хіротонію, що дуже високо піднесло самооцінку самого себе, своїх можливостей, а це зіграло з ним жорстокий жарт. До цього додалося й те, що невідомо, чи він взагалі служив як священик, а це служіння також виховує почуття послуху й смирення.

    Тому через непослух (одна справа розуміти його по-книжному, а інша – виробити його в собі як одну із найголовніших чернечих чеснот, без якої, власне, людина не збувається як монах), – владика Ігор спочатку відійшов у розкол, а потім швидко втрапив і в єресь, першою ознакою чого було намагання створити якусь міфічну «чисту Церкву» та одразу ж і очолити її. Це, власне, й завело його у безвихідь, з якої він не шукав гідного виходу через покаяння, а хотів з «гордо» піднятою головою показати всім «фе» й знов же таки, свою зверхність над малоосвіченими «бородатими бандитами в рясах».

    Колись я чув такий анекдот. Подружжя, звідкись повертаючись, проходило повз скошене гречане поле. Чоловік і каже: «Дивись, жінко, вже й гречане поле скошене». На що жінка відповіла: «Не кошене, а стрижене». Так вони в суперечці проминули те гречане поле. Чоловік доводив, що поле скошене, а жінка йому перечила, що стрижене. Підійшли до річки. Чоловік, якому набридла впертість дружини, взяв та й укинув її у воду, але вона все одно, опускаючись на дно, вистромила з води руку й двома пальцями показувала, що таки ж поле стрижене.

    Ось так і владика Ігор, перебуваючи в осліпленні від власної, хоч і фейкової, значущості в певних церковних колах і довкола них, доказував, що він будує «чисту церкву», не усвідомлюючи того, що «чисту церкву» слід будувати всередині себе. А як людина, охоплена непомірною гординею, очевидно вважав, що таким чином рятує покинуту ним УАПЦ, забувши, що не людина спасає Церкву, а сама спасається в Церкві. На цьому й підловив його диявол, вклавши улюблену спокусу багатьох слабких у вірі: «будеш як бог» (Бут., 3:5).

    Богом не став, бо це неможливо. Для декого таким собі містечкового розливу божком, – можливо й став, адже дуже переконливо нав’язував думку, що він визначний лідер, а тому приймає правильні й безпомилкові рішення, яким усі повинні коритися, повчання ж його завжди бездоганні й сам він остання інстанція, тим паче, що архієрейська висвята найканонічніша, а церковця – найавтентичніша.

    Йому довго вірили священики й вірні – чесні й порядні люди, патріоти України. Тут дивуватися немає з чого. Професійному викладачеві університету, історику-інтелектуалу досягти цього не складало великої праці. А досягав він поставленої мети шляхом вмілого маніпулювання фактами, постійного підкреслення різниці між собою, високоосвіченим і високодуховним, та убогими, неосвіченими, тупими алкоголіками й бандитами з «лжеУАПЦ» (варто почитати його статті й інтерв’ю).

    І багаторічна підготовка священиків та вірних до переходу в унію, і намагання, врешті, перевести ХПЄ УАПЦ (оновлену) в євхаристійне співпричастя з УГКЦ, є холоднокровним і жорстоким діянням, яке заслуговує на осуд. Адже, відірвавши частину священиків і людей від повноти УАПЦ, від спілкування з нею, повів за собою в самісіньке пекло, тобто до духовної погибелі (святі отці вчать, що там, де закінчується Церква, розпочинається пекло). Чи є щось страшніше для віруючої людини?

    Та було б менше біди, якби єпархія перебувала й надалі відокремленим суб’єктом українського православ’я, хоча в православній свідомості самодостатня «церква» з одним єпископом є не просто розколом, але сектою! Страшніше полягає в іншому – втягуючи ХПЄ (оновлену) в (як написано в рішенні єпархіального собору від 1.04. 2015 р.), «сопричастя» з уніатами (особисто я не маю до греко-католиків якогось упередження, адже в них своя віра, своя Церква – УГКЦ, єпископат і канонічність від Риму), архієпископ Ігор вимощував дорогу апостазією – відступництвом від прадідівської православної віри, а отже й від Христа.

    Але відступництву, як не прагнув Ісіченко, так і не вдалося пустити свої згубні корені в серця переважної більшості священиків і вірян єпархії, адже змінити істинну віру є страхітливим злочином, який негативно позначається на долі не тільки самого відступника, а й його роду в наступних поколіннях. Це ніскільки не перебільшення, не якесь марево, а реальний підсумок (за святими отцями) наслідків апостазійної діяльності харківського доктора гуманітарних наук на кафедрі відколеної ним від повноти УАПЦ малочисленої ХПЄ (оновленої).

    На наших очах гинули православні люди, які мали щиру віру в своїх серцях, український православний світогляд, адже їх спочатку відірвали від церковної повноти, а потім цілеспрямовано повели до відступництва від віри. Хіба це не духовна загибель? Та Бог осміяним не буває. Виставляє на посміх людина саму себе. Так сталося і в даному випадку. Адже скільки в історії українського народу його не намагалися покатоличити чи перевести в якісь єретичні вірування (які особливо нині розповзаються заразою відступництва по землі українській), але віра предків крізь віки сяє нам сонячними променями православної, апостольської чистоти. А благодать божественного Духа, яка дається віруючому, що перебуває в тій чистоті, є найбільшим скарбом, тому православна віра повинна залишатися для нас скарбницею найціннішого нашого набутку, багатства, яке не зотліває навіть з плином часу, а ще більше гартується, як золото найвищої проби. В той же час відступлення від православної віри віддаляє нас від Божественної благодаті, яку ми отримуємо в Таїнствах Церкви, і вихолощує той скарб.

    То чи могли серйозні, духовно багаті й загартовані духовними випробуваннями пастирі змиритися з тим, що їхній зверхник намірився вирвати їх із глибин українського православного єства, витоптати вирощений у великій і наполегливій боротьбі духовний цвіт у серцях, розвіяти по вітру напрацьований тяжкими трудами скарб? Звичайно, що ні!

    Як виявилося, духовний грунт їхньої віри був міцним і надійним, а привнесена в їхнє життя й служіння апостазійна хвиля нетривкою і недовговічною. Православна віра, як єдина і повна Істина, чиста Істина, без якогось домішку і найменшої фальші, брехні, зла й обману, а порядність і сумлінність є для них непроминущою і абсолютною цінністю. Тому вони, переживши потрясіння від підступного удару в саме серце тим, кому вони до цього вірили й кому були відданими, бо були переконаними, що тільки за ним правда, повернулися в повноту Церкви-Матері. За це їх архієпископ Ігор обізвав авантюристами.

    Тобто, вірність православні вірі, в якій були хрещені самі й їхні діди й прадіди, з його погляду авантюра, а те, що він зрадив православ’я та ще й спокушав до цього святотацтво й вірних, вважає за добру справу! Воістину – прийди і подивись.

    Людину можна вважати не втраченою для спасіння, доки вона не втратила духовного розуміння, що таке Церква, й готова до покаяння. Вислів Ісуса Христа про те, що ворота пекла Церкву не здолають, можна сміливо застосувати й в іншій площині. А саме – якщо ворота пекла не можуть здолати Церкву, то вони можуть здолати тих, хто в гордині й самолюбуванні вважає себе непогрішними церковними стовпами. Це впродовж віків нам яскраво показує церковна історія.

    Тому, побачивши відступництво свого архієрея від Істини й те, що «король виявився голий», чесні й порядні православні священнослужителі відсторонилися від апостазійника, аби врятувати себе й своїх вірних.

    Апостол Павло говорить: «Коли б навіть ми чи Ангел з неба став би благовістити вам не те, що ми вам благовістували, хай буде анафема» (Гал., 1:8).

    Зрозуміло, що немає більшого нещастя для віруючої людини, як відступитися від православ’я, бо тільки істинна православна віра дає справжню спасительну благодать, в якій наше спасіння і тут, і в потойбіччі. За вченням Іоанна Кассіяна, тільки благодать, що подається нам у таїнствах православної Церкви, може спасти нас, бо тільки з її допомогою можна перемагати пристрасті й досягати духовної й моральної досконалості. А відступники від православної віри не отримують преображаючої дії благодаті Святого Духа, бо, за словами апостола, прийняли інше благовістування.

    Католики й усі, хто увійшов з ними в євхаристійне сопричастя, через їхню ієрархію зберегли апостольське передання, тому внутрішня благодать Святого Духа в них є. Але тут існує одна перепона – із-за багатьох догматичних нововведень у католицьке віросповідання (так само як і протестантське), преображаюча сила Божої благодаті в них не виступає як преображаюча і спасаюча. Ось чому духовне вдосконалення найповніше звершується в житті православних християн, де діє й панує Святий Дух своєю благодаттю.

    Отже, «оновленство» вл. Ігоря Ісіченка явище духовне, апостазійне, за своєю духовною суттю його можна віднести до однієї із форм еклезіологічної єресі. Слава Богу, що для більшості священиків і вірян це не стало їхнім способом життя і служіння. Більша частина із них не сприйняла відступництво свого архієрея і продовжує сповідувати істинне православ’я, адже український народ із самих початків засвоїв православну віру не тільки розумом, як теоретичну теорему, а всотав її у своє серце як головну науку свого життя.

    Тому нам треба і надалі ретельно оберігати православну віру від будь-яких зазіхань на її чистоту й цілісність, а ще робити все, аби вона продовжувала бути основою, яка проникає в наше єство – в розум, волю й серце. Вона повинна бути критерієм істини, з допомогою якої оцінюватимемо будь-яку людину в її вченні, вчинках і діях.

    Шлях падіння владики Ігоря був закономірним, адже гординя є причиною будь-якої єресі. Вона, як вчить прп. Ніл Синайський: «Скинула архангела з неба і він, як блискавка, впав на землю». Так і падіння Ісіченка у своїй основі є єретичним, бо, готуючись до переходу в католицизм шляхом сопричастя та адміністративного єднання з греко-католиками, він, зрозуміло, приймав і їхнє єретичне сповідування віри. Адже ми знаємо, за вченням святих отців, що, один раз причастившись в іновірній церкві, віруючий автоматично приймає і її віросповідання.

    Тим паче, дружба, яка пов’язує екуменістів між собою, непомітно для них самих відводіть їх від попередніх переконань, змінює мислення й світогляд, затьмарює єретичними помилками, а також відчужує православних від Матері-Церкви, навіть змінює національну культуру і внутрішню її суть. Ми це яскраво бачимо на прикладі еволюції, яку пройшов владика Ігор у своїх тісних стосунках із греко-католицькою Церквою.

    Греко-католики переконують усіх в тому, що уніатство є найбільш прогресивним варіантом християнства і перебуває попереду всіх у пошуках загальної єдності віруючих. Але, поєднуючи католицизм і православ’я, уніатство формує образ істинного екуменізму. До речі, згідно ватиканського вчення, кожен, хто перебуває в літургійному спілкуванні з римським Папою, є католиком. А поширюваний Ісіченком міф про те, що в його рішенні зради віри немає, бо кожен, мовляв, збереже свою ідентичність, є лукавством, адже відступництво від канонічних і догматичних основ православ’я відбулося ще на самому початку історії Унії.

    Взагалі, в історії усі угоди про унію були не згодою двох рівноправних сторін, а вимушеним підпорядкуванням слабшого більш сильнішому з наступним поглинанням слабшого. Тим паче, такої невеличкої кількісно спільноти як ХПЄ (оновлена).

    Отже, якщо ми хочемо спасіння собі й Україні, то ми повинні триматися віри предків у її православній чистоті, яка базується на покаянні, смиренні й дає благодать Святого Духа, а разом з нею і святість життя та охороняє від диявольської гордині, від єретизму й безбожності, які призводять нас до всіляких бід і нещасть.

    P.S. Цю статтю було написано одразу ж після того, як архієпископ Ігор (Ісіченко) звинуватив частину своїх священників у тому, що вони не підтримали його унію з греко-католицькою Церквою і повернулися до рідної УАПЦ, в якій перебували багато років до 2005 року, коли він, обдуривши всіх, зареєстрував Харківсько-Полтавську єпархію як окрему релігійну організацію – ХПЄ УАПЦ (оновлена).

    Але тоді я вирішив не загострювати ситуацію і не виставив статтю в Інтернеті, аби не ятрити душі тих, хто відійшов від апостазійника, який зрадив їх. Та владика Ігор не тільки повів залишки й так невеличкої (12 парафій, що лишились під його орудою) релігійної спільноти, але останнім часом почав себе негідно поводити, поширюючи багато неправди, а в діях все більше втрачаючи контроль над своїми вчинками. Обдурювати людей – гріх. Обдурювати тих, хто тобі довіряє, – в стократ тяжчий гріх.

    А вже останнє повідомлення про те, що 17 грудня 2015 року, зустріччю в патріаршій резиденції глави УГКЦ блаженнійшого Святослава в Київі, разом із священиками т. з. «Харківсько-Полтавської єпархії (оновленої)», підтвердило зраду Ігорем Ісіченком українського православ’я. «Блаженнійший Святослав наголосив, що сама перспектива об’єднання незворотна, не дискутується і отримала в УГКЦ одностайну підтримку», – говориться в повідомленні. Що ще можна до цього додати, коли й так все зрозуміло.

    Високопреосвященний +Афанасій,
    архієпископ Харківський і Полтавський,
    керуючий Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ,
    голова Інформаційно-видавничої Комісії УАПЦ

  • В Александрійській церкві рукопоклали перших дияконіс

    В Александрійській церкві рукопоклали перших дияконіс

    Під час відвідин Демократичної Республіки Конго блаженніший папа і патріарх Александрії та всієї Африки Феодор ІІ здійснив висвяту дияконіс. Це сталося наприкінці літургії, відправленої в місті Колвезі у день тезоіменитства предстоятеля церкви – свято вмч. Феодора Тирона.

    В офіційному повідомленні патріархії грецькою мовою щодо цієї події вживаються слова χειροθέτησε і χειροθεσίες. Покладання рук означало зведення в законовчителі (Κατηχήτρια) та дияконіс місії (Διακόνισσα της Ιεραποστολής). Патріарше благословення на церковне служіння отримали три монахині та дві мирянки. Їх покликано на місіонерську діяльність і допомогу в таїнствах хрещення та вінчання, а також катехізацію в місцевій церкві (καθώς και στον Κατηχητικό τομέα της Τοπικής Εκκλησίας). «Таке рукоположення було проведено вперше в історії місії в Африці», – наголошується в повідомленні Александрійської патріархії.

    Як повідомляє румунське інтернет-видання basilica.ro, рішення про відновлення давнього церковного служіння дияконіс було схвалене священним синодом Александрійського патріархату в листопаді 2016 року.

    Дияконісами в перші віки існування церкви називали жінок, покликаних на окремі види служіння, для несення котрих їх висвячували покладанням рук. Серед істориків і богословів існують різні думки щодо функцій дияконіс при відправі богослужінь, зокрема євхаристії. Інститут дияконіс існував у I-VIII століттях і залишив по собі згадки в Новому Завіті (зокрема, посланні апостола Павла до римлян), канонічно-правових документах (апостольські настанови) і рішеннях вселенських соборів (зокрема, першого і четвертого). Серед святих церкви є дияконіси – наприклад, свята мучениця Тетяна Римська, преподобна Ксенія Міласька та інші. Авторитетних рішень-заборон висвячувати жінок у дияконіси в канонічному праві православної церкви немає, однак на практиці цей інститут потроху вийшов із ужитку церковних структур пізньовізантійської доби. Рішення про його віднову розглядалося помісним собором Російської церкви в 1917-1918 роках, однак більшовицький переворот і громадянська війна зупинили його роботу. Натомість у скрутний для церкви час репресій у 1930-х роках маленьких дівчат допускали до іподияконського служіння при архієрейських відправах на території СРСР. Наразі практика вівтарного служіння дівчаток існує в Антіохійській церкві.

    Патріарх Феодор і дияконіси в Конго. Фото patriarchateofalexandria.com
    Патріарх Феодор і дияконіси в Конго. Фото patriarchateofalexandria.com
  • В Афінах відкрито музей преподобномучениці Філофеї

    В Афінах відкрито музей преподобномучениці Філофеї

    Поклоніння мощам прпмц. Філофеї Афінської. Фото orthodoxia.info
    Поклоніння мощам прмц. Філофеї Афінської. Фото orthodoxia.info

    У столиці Греції Афінах відбулися урочистості з нагоди вшанування пам’яті покровительки міста – преподобномучениці Філофеї. Божественну літургію в день свята очолив архієпископ Афінський і всієї Еллади Ієронім (Ліапіс).

    По завершенні головного богослужіння від кафедрального собору вирушив хресний хід. Процесія з іконою і мощами святої пройшла старовинними вулицями до монастиря в район Плака. Свято супроводжували оркестр військово-морського флоту Греції, філармонічний оркестр Афін, творчі колективи муніципалітету тощо.

    Як повідомляє solun.gr, архієпископ Ієронім узяв участь у відкритті музею преподобномучениці Філофеї Афінської, котрий розташовано в одній з найдавніших будівель міста – візантійському особняку родини Венізелос-Палеолог. Ця споруда пов’язана з життям монахині Філофеї, яка до постригу носила ім’я Ригули Венізелос. «Я думаю, що цей музей буде допомагати нам зберігати нашу релігійну і національну ідентичність. Наша культура, як і раніше, жива – вона сяє всьому світу і приховує величезну силу», – наголосив у своєму слові предстоятель Елладської церкви. «У XVI столітті на тлі жахливої османської тиранії свята Філофея дала яскравий і унікальний приклад церковної благодійності, національної згуртованості і соціальної солідарності. Цей приклад особливо актуальний для сьогоднішнього дня», – додав на церемонії відкриття музею директор фонду «Благовістя» Костянтин Дімтсас.

    Ригула Венізелос народилася в 1522 році в Афінах, була вихована у шляхетній родині та видана заміж, однак чоловік помер через три роки подружнього життя. По його смерті Ригула стала вести чернечий спосіб життя та збудувала в Афінах монастир на честь святого апостола Андрія Первозваного. В ньому вона прийняла постриг з іменем Філофея та стала першою монахинею обителі. Витрачала кошти на викуп грецьких жінок із турецького рабства. Одного разу кілька полонянок утекли від своїх панів, котрі вимагали зречення християнської віри, в монастир до Філофеї, яка їх прихистила. Турецькі окупанти увірвалися до обителі, побили монахиню та оголосили ультиматум: смерть або відречення від Христа самої Філофеї. Однак коли збігав час, який було відведено на роздуми, біля місця її ув’язнення зібралося багато греків, які прийшли підтримати монахиню, тож турки, побоюючись заворушень, відпустили її. Однак згодом, коли Філофея вже виїхала з Афін і заснувала монастир у передмісті Патісії (нині район столиці), її таки схопили, жорстоко катували та залишили помирати. Монахиня Філофея відійшла до Господа 19 лютого 1589 року.

  • На Харківщині вшанували Героїв Небесної Сотні

    На Харківщині вшанували Героїв Небесної Сотні

    фото: Irina Krishtal‎
    фото: Irina Krishtal‎

    20 лютого 2017р.  біля пам’ятного знаку Державному Прапору України м. Змієва Харківської області відбувся мітинг-реквієм, на якому вшанували Героїв Небесної Сотні. На мітингу були присутні голова Зміївської районної державної адміністрації, депутат Харківської обласної ради Кошеленко В.А., керівники структурних підрозділів райдержадміністрації, керівники 16665865_1770423673285700_5670726729211805532_oпартійних організацій Зміївського р-ну, голови місцевих рад, представники трудових колективів державних установ, організацій міста, громадські організації, активісти району, волонтери, свідки Революції Гідності, учасники АТО, громадськість.

    Панахиду за загиблими відслужили ієрей Харківсько-Полтавської Єпархії УАПЦ, настоятель парафії “Пресвятої Богородиці “Неопалима Купина” м. Змієва отець Іван Полежака та диякон отець Сергій Довганюк.
    Вічна пам’ять Героям Небесної Сотні та захисникам України!