Blog

  • Світлий слід на все життя

    Світлий слід на все життя

    24 червня 2021, після вимушеної перерви, запрацював літній дитячий табір відпочинку, який уже не вперше проводить Свято-Михайлівська парафія Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ на околиці Полтави (Івонченці). Організовує дитячий відпочинок подружжя Гораїв – протоієрей Олександр, настоятель парафії, та його дружина Олександра. Цього дня високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, благословив дітей на активний відпочинок.

    «За цей двотижневий період у вас є нагода стати ближчими до Бога, один до одного, адже, маючи таке тісне спілкування в молитві, під час ігор, бесід, можна більш повно пізнати внутрішній світ друзів, збагатитися самому і поділитися власним набутком, – наголосив архіпастир у своєму зверненні до дітей. –  Не звертайте увагу на те, що ваш вік дитячий, адже це той благословенний час, коли в душу закладається основа майбутнього світогляду, як закладається камінчик за камінчиком у фундамент майбутнього будинку. Який фундамент закладете сьогодні, такі за міцністю зведете стіни свого життя. Вчіться вже зараз, щоб коли почнеться доросле життя, не було пізно, бо що посієте у своїх душах зараз, такий урожай зберете потім. Зміцнюйте дружбу, адже це те, що залишить у ваших душах світлий слід на все життя».

  • Архієпископ Афанасій очолив святкове Богослужіння в смт. Ківшарівка

    Архієпископ Афанасій очолив святкове Богослужіння в смт. Ківшарівка

    «Коли Христос возносився на небо, то Він дав Своїм учням обітницю: «Я не залишу вас сиротами. Я пришлю вам Духа Утішителя, Який наставить вас на всяку правду», – АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ.

    21 червня 2021 року, в День Святого Духа, архієпископ Харківський і Полтавський Афанасій очолив святкову Божественну літургію з нагоди престольного свята Свято-Духівської парафії смт. Ківшарівка на Харківщині. Спільно з архієпископом Афанасієм служили: єпископ Донецький і Слов’янський Сава (Фризюк), секретар єпархіального управління ігумен Антоній (Бондарець), митрофорний протоієрей Леонід Даниленко, настоятель парафії, протоієреї Микола Кривонос та Олександр Горай, ієреї Володимир Яковенко та Юрій Потикун, диякон Андрій Бобов.

    «Отримавши Томос на автокефалію, ми стали в ряд з іншими автокефальними Церквами світу, частиною соборної Вселенської Церкви. Наша Православна Церква України, засновниками якої стали й ми з вами, є спадкоємицею тисячолітньої історії Київської митрополії – Церкви українського народу. І нині ми впевнено прямуємо до повноти Божого Царства. Наше джерело у наших цінностях, способі мислення, церковних традиціях, нашому жертовному досвіді, нашій культурі, – сказав у повчальному слові архієпископ Афанасій. – Ми живемо в тяжкий і небезпечний час, коли постає питання: «Що з нами буде далі? Що буде з Україною?» Знаю одне – треба більше молитися, як ми молилися в час Майдану, як молилися в перший рік, коли російський загарбник вторгся на нашу землю й наша соборна молитва стала могутнім духовним щитом на його шляху. Сьогодні ми прикликали Духа Святого на нашу новонароджену Церкву й наш український народ, щоб Він дав нам здатність розуміти й любити іншу людину, відкривати своє серце до ближнього, якому ми несемо правду про себе, про доленосне значення мати свою українську Церкву, бути її гідними синами й доньками».

    Після богослужіння архієпископ Афанасій подарував парафії богослужбовий Апостол нового видання та відзначив архієрейськими грамотами жертводавців парафії.

    Традиційно віряни разом із єпископами та священством обійшли храм хресною ходою. На завершення архієпископ Афанасій, у співслужінні з єпископом Савою та священством, освятив новозбудовану дзвіницю.

    Під час богослужіння співали хористи архієрейського хору та Св.-Духівського храму.

  • Архієпископ Афанасій очолив святкову Божественну літургію у Зміїві

    Архієпископ Афанасій очолив святкову Божественну літургію у Зміїві

    «П’ятдесятий день після святої Пасхи – день Святої Трійці, день зішестя Святого Духа на учнів Христових, після чого вони стали апостолами, день народження нашої святої Православної Церкви, яка впродовж більш ніж двох тисяч років спасає, освячує і робить усіх нас спадкоємцями Царства Небесного», – АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ.

    20 червня 2021 року, у День Святої Трійці – П’ятидесятниці, Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, очолив святкову Божественну літургію у храмі ікони Пресвятої Богородиці «Неопалима купина» м. Зміїва на Харківщині. Спільно з правлячим архіпастирем служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, настоятель парафії ієрей Іван Полежака, ієрей Володимир Яковенко та диякон Андрій Бобов.

    «Церква свята, народжена Спасителем, освячена Його Пречистою Кров’ю, пролитою на Хресті, чесними стражданнями освячена, осяяна славним Воскресінням Христовим і освячена Духом Святим у день П’ятидесятниці, до цього дня благодатна і животворна. І це – свята Церква Православна», – зазначив у своїй проповіді архієпископ Афанасій.

    Коли завершилося богослужіння, архіпастир відзначив жертводавців архієрейськими благословенними грамотами.

  • Архієпископ Афанасій зустрівся із Блаженнішим митрополитом Епіфанієм

    Архієпископ Афанасій зустрівся із Блаженнішим митрополитом Епіфанієм

    15 червня 2021 року архієпископ Афанасій зустрівся з Предстоятелем Православної Церкви України, Блаженнішим митрополитом Київським і всієї України Епіфанієм. Під час робочої зустрічі було обговорено різні аспекти життєдіяльності Харківсько-Полтавської єпархії. Глава Церкви висловив ряд цінних настанов. На початку зустрічі владика Афанасій вручив митрополиту Епіфанію орден “Вірність традиції” І ступеня, яким Блаженнішого нагородила Міжнародна громадська організація “Об’єднані козаки України”.

     

  • Архієрейське Богослужіння 7-ої Неділі після Великодня

    Архієрейське Богослужіння 7-ої Неділі після Великодня

    «Це ж бо є життя вічне, щоб знали Тебе єдиного істинного Бога і Того, що Ти послав, Ісуса Христа» (Ін., 17:3-4) «Отче Святий! Збережи їх в ім’я Твоє, тих, кого Ти Мені дав, щоб вони були єдині, як і Ми» (Ін., 17:11).

    13 червня 2021 року, 7-ої Неділі після Великодня, святих отців І Вселенського собору, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, очолив Божественну літургію в Свято-Михайлівському храмі м. Полтави. За літургією спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, протоієрей Олександр Горай, настоятель парафії, благочинний Полтавської області.

    «Єдині, як і Ми! Це говорить Христос – людина і Боголюдина, смертний і безсмертний, звертаючись до Отця Небесного, з Яким Він єдиний. Це і є єдність Отця і Сина. Все, що відкриває нам Свята Церква, все, що є в Святому Письмі – всі ці великі тайни стосуються нашого життя. Тому то намагаймося вникати в них, намагаймося збагнути їх своїм розумом і серцем, щоб бути стійкими і непохитними в нашій вірі», – сказав на завершення проповіді архієпископ Афанасій.

    Після богослужіння архієпископ Афанасій, з благословення Предстоятеля ПЦУ, Блаженнішого митрополита Київського і всієї України Епіфанія, за великий вклад у збереження дару життя, активне медичне волонтерство в зоні АТО/ООС – врятування здоров’я і життя захисників української землі, вручив високу церковну нагороду – орден Пантелеймона цілителя – головному лікарю Полтавського обласного лікарсько-фізкультурного диспансеру Петру Андрійовичу Шейко.

     

  • Господи, хочу прозріти!

    Господи, хочу прозріти!

    Любі мої, більше двох тисяч років тому біля воріт єрихонського храму сидів сліпий від народження чоловік і просив милостиню. Як і будь-яка людина, побачивши в холоднечу вогнище, намагається підійти до нього, щоб не замерзнути, так і цей сліпий злидар, нікому непотрібний в холодному і бездушному світі, знайшов собі єдиний притулок — храм Божий, де люди ще зберегли в своїх душах тепло і співчуття, де Господь підживлював його небесною радістю.

    Повз нього щодня проходило безліч заклопотаних людей: богомольці з різних куточків Палестини — бідні й багаті, вчені й неграмотні, горді своїм становищем у суспільстві й упосліджені. Вони несли до храму тягарі своїх гріхів і бід, щоб залишити їх тут, у храмі, а вже додому повернутися прощеними, очищеними. І ніхто не звертав на сліпого бідолаху ніякої уваги. Одні поспішали принести жертви й отримати відпущення, а інші — швидше відправитися назад додому. У більшості із них ставлення до сліпого злидаря було таким, як до того каменя, на якому він сидів. І він уже нічого не чекав від людей — він просто байдуже сидів і просив собі на харчування, аби хоч не померти з голоду.

    Давайте будемо щирими — і ми, коли бачимо злидаря, котрий просить милостиню, намагаємося не помічати його, заспокоюючи себе тим, що знайдеться хтось інший, хто йому подасть. І лише дехто зупиняється, щоб подати милостиню та й то, здебільшого, кидали, як кидають кістку бездомному собаці.

    Ось цей сліпий злидар і був отим пробним каменем виміру для сердець тих людей, які проходили повз нього. Бог вивіряв серця людей, брав на ваги, що в них: любов до ближнього чи холодна байдужість, розчулення й співчуття чи зверхність і погорда? Адже сказав Він: що зробите одному із малих цих, те зробите Мені.

    І ось із храму виходить Господь із Своїми учнями. І якимись незбагненними порухами душі сліпий відчув, що з наближенням саме цих людей наближається і його спасіння. “Хто це?” — запитав він у навколишніх і йому відповіли, що це Ісус із Назарету. І тоді сліпий, за мить усвідомивши, що це, можливо, його перша й остання зустріч із Господом, закричав, щоб привернути Його увагу: “Ісусе, Сину Давидів, помилуй мене!” Він ще не визнавав Ісуса Господом, але знав, як і всі юдеї, що спасіння прийде з роду Давидового і начувся розповідей про неймовірні чуда зцілення, які здійснював цей Чоловік.

    “Ісусе, Сину Давидів…” — виривалося з захриплого горла сліпого і в тому проникливому голосі було стільки надії і в той же час печалі, розпачу, що змушувало здригнутися серце не однієї людини з тих, що супроводжували Христа. Та багато хто з оточення Ісусового намагалися змусити сліпого замовкнути і не тривожити Учителя, але той кричав ще голосніше: “Помилуй!”, доки Ісус почув його крик і зупинився, звелівши його покликати. Сліпий скинув із себе верхній одяг, що вже більше був схожий на брудне лахміття, і підійшов до Ісуса. Так і ми, до речі, коли приходимо до храму на першу сповідь перед Богом, визнаємо за собою і каємося лише в тих гріхах, які нам зручно озвучити, за які не так соромно перед священиком.

    Христос запитав його: “Що ти хочеш від Мене?”

    “Господи, хочу прозріти!” — Ці слова сліпого від народження звернені вже до Бога. І скільки в його голосі благального волання, скільки болю й туги, розпачу було вкладено в ці слова, якими потоками гірких і пекучих сліз було обмито цю стражденну душу і з яких її глибин ці слова вродилися!

    Власне, з якою метою це народжене в душевних муках волання увіковічнене в Святій Євангелії і для чого ми читаємо цю розповідь і по двох тисячах літ після зустрічі єрихонського сліпого з Господом? А тому, що це волання сліпого чоловіка перестало бути лиш його особистим молінням, воно стало криком будь-якої змученої душі, якій у відчаї, окрім Господа, вже немає до кого й звернутися. І тут я б хотів зауважити ось на чому. Ми не вміємо жити в часі, який нам відведено, в конкретному відрізку, в якому знаходимось, адже минуле злинуло, як дим, майбутнього ще немає, а в нинішньому ти розгубився. Але ж від того, як ти поведешся в ньому, як зачнеш його, чи пропустиш цю мить, тобі дану, залежить твоє майбутнє. Тому, якщо ти застрянеш позад себе, тобто в минулому, в тому, що сталося з тобою, твоє майбутнє пройде повз тебе. А те, що пройшло, вже не вертається, бо час не зупиняється. Що б було із сліпим, якби він не звернув увагу на прихід Христа?

    Чи не тому й Христос, знаючи, що для людини зустріч із Ним і є отією єдиною спасенною миттю її життя, подав їй допомогу, незважаючи на те, що був день суботній. А для юдеїв цей день священний, день, коли працювати, а тим паче зцілювати, було великим гріхом. Люди, котрі порушували цей закон, піддавалися осуду і покаранню. Цього дня також була субота, а нещасний сліпий чоловік, який ніколи нічого не бачив, ні неба блакитного, ні проміння сонячного, звертався до нього з воланням останньої надії: “Господи, хочу прозріти!”

    Єрихонський сліпий не бачив світу, а ми з вами, навпаки, саме образами цього світу і засліпили свої очі, затулили їхніми принадами духовний зір і не бачимо іншого світу -духовного, а тому занедбали свою душу, опинилися окрай дороги, якою нам визначено йти до Царства Небесного. Нею ж ідуть інші люди, які зустріли Христа і прозріли, а ми стоїмо лиш на її узбіччі. Дорога, окрай якої сидів сліпий, то наше земне життя і як ми пройдемо цю дорогу, залежатиме те, куди ми прийдемо в підсумку своєї ходи.

    Сліпий чоловік сидить і просить милостиню, бо він безпомічний і безпорадний. А тут, вийшовши з храму на дорогу, наближається Сам Христос. Незрячий Його не бачить, але священна благодать торкається його серця, вливається в нього хвилею живодайної роси і він відчуває її лагідне тепло, бо його серце від болю перетворилося на суцільну криваву рану, тремтливу й чутливу до найменших порухів не тільки довколишнього, але й які виходили із серця кожного, хто наближався з добром чи зі злом, байдужістю чи розчуленням. І тому він з останньою надією заблагав: “Ісусе, помилуй мене!” — бо вже, незрячий, на відміну від зрячих тілесними очима, духовними побачив, що перед ним Спаситель. І це вже є пробудженням віри, першим кроком до спасіння. Це є водорозділом між минулим, в якому морок непроглядний, і майбутнім, де сяє спасенне світло. Це є момент нинішнього, від якого починається відлік майбутнього, момент, про який апостол Павло сказав: “Ось, нині день спасіння” (2 Кор. 6:2) Тобто, коли серця людини торкнеться благодать, тієї миті змінюється її життя і цієї миті не можна відкладати на потім. Адже, що б було з єрихонським сліпим, аби він пропустив повз себе зустріч із Господом, знехтував нею? Вірно, так би й лишився при битій дорозі невидющий і нужденний, залежний від чийогось подаяння і вже б ніколи не побачив Божий світ, а в темряві й помер би.

    Але що б було, якби й Христос ревно дотримувався закону Мойсея стосовно суботи і не відгукнувся на відчайний крик сліпого? Але суть і полягає в тому, що Господь не міг пройти повз грішника, який звернувся до Нього із закликом про спасіння.

    Давайте повернемося до початку Святого Письма. Бог творив світ шість днів, а сьомого дня відпочив від Своїх трудів, передавши створений світ піклуванню людини. І тому вся історія від творення світу і до Другого пришестя Христа, є днем людини, коли вона повинна принести свої плоди творення, довести себе, творіння Боже, до духовної досконалості і повноти, гармонії з Богом і таким чином возз’єднати творіння з його Творцем.

    Глянемо на себе — чи багато хто траплявся на нашому шляху в час біди і горя, звертав на нас увагу, коли ми того особливо потребували? Можливо, це й ставалося, але тільки в міру необхідної підтримки чи ні до чого не зобов’язуючого співчуття, бо ми не бачимо людей. Не бачимо того, чим світиться людина, що в її душі цінного своєю неповторністю, адже кожна людина, то окремий світ. А людину треба зустріти, кожну людину — побачити, почути і визнати, що вона — творіння Боже, що в ній є життя власне, поза нами і що ця людина має право бути сама собою, а не лише частиною нашого життя. Треба розвивати в собі здатність дивитися на людину в ній самій — яка вона, що являє собою і усвідомити, що коли б і нас не було, то ця людина б існувала. Треба вміти дивитись, як дивився Христос, а ми не вміємо. Як не вміли, власне, й учні Ісуса, бо змушували сліпого чоловіка замовкнути і не тривожити Учителя своєю проблемою, бо для них вона була незначною. Але для сліпого від народження , який ніколи не бачив ні неба блакитного, ні золотих променів сонця, — це було найголовнішою, доленосною проблемою. Для нього настала мить істини (і він це яскраво усвідомив) — або зараз, або ніколи.

    І тоді учні запитали Христа: “Учителю, хто згрішив — він чи батьки його, що він народився сліпим?” (Ін.9:2). На своє запитання вони почули не зовсім зрозуміле: “Ні він не згрішив, ні батьки його”. Тоді, що ж стало причиною? “А те, — говорить далі Христос, — щоб на ньому проявилася воля Божа”. І додав: “Мені належить творити волю Того, Хто послав Мене” (Ін.9:3-4).

    Господь узяв у жменю землі, плюнув на неї, змішав і помазав очі сліпого. Згадаймо, що Адама створено із землі. Так і тут Господь зцілив очі сліпого також узявши пороху земного. Сказав же потім: “Все, про що попросите Отця в ім’я Моє, дасть вам” (Ін. 16:23).

    Чоловік очікував зцілення одразу ж, але почув від Господа неочікуване: “Піди, вмийся в купальні Силоам, що означає посланий” (Ін.9:7). Що ж означає слово “посланий”? А те, що не із своєї волі сліпий повинен був умитися у воді Силоамського джерела, а з волі Божої, Який і послав його виконати цю дію. А це не одне й те саме. Багато чого ми хочемо із своєї волі, яка здебільшого виявляється сваволею, але чи на духовне збудування воно нам, чи не йде воно в розріз із планом Божим стосовно нас. Адже кожна людина, то цілий мікрокосмос, котрий має свою орбіту і лише йому означений у вічності план. Чи може людина втручатися і міняти визначену їй долю? Звісно, що ні. Інакше почнеться хаос. А ми знаємо, що в космосі видимому мільярди планет, але всі вони крутяться довкола своєї осі і не стикаються одна з одною. Тобто, на перший погляд хаотичний космос має строго визначений Богом порядок за яким Він строго слідкує. І коли людина починає проявляти свою волю, жити за власним бажанням і власними забаганками, тоді в її мікрокосмосі починається хаос. Щоб вийти з нього з гідністю, і щоб запанував порядок, тобто відбулося зцілення, людина повинна беззаперечно, з цілковитою вірою і відданістю прийняти волю Божу, виконати її і в подальшого триматися її, як тримається дитина своєї матері.

    В даному випадку промисел Божий полягає в тому, що людина повинна докласти ще й своїх власних зусиль, які б співпадали із зусиллями Божими. Ось чому Ісус не одразу дарує сліпому прозріння, бо те, що легко здобувається, легко й втрачається, а велить йому йти через усе місто до Силоаму і вмитися його водою. Тобто, докласти своєї тілесної і духовної праці, проявити наполегливість і рішучість в здобутті бажаного, щоб воно стало для людини справжнім спасінням. Чи знав Ісус увесь той жах, на якого наражав сліпого, посилаючи його пройти покрученими, вузькими вуличками через усе місто? Тими вуличками здоровій і зрячій людині не так просто було ходити, що вже говорити про сліпого! Звичайно знав. На те Він Бог. Як ніхто, знав і сліпий на яку небезпеку, й навіть загибель, він себе наражає, погодившись виконати волю Господа. Та й потім, він не міг не знати про те, скільки сліпих не купалося в Силоамі, але ніхто з них не став зрячим! Сліпий міг про це сказати Ісусу, висловити навіть своє невдоволення, але не сказав, а встав і з вірою й рішучістю пішов.

    І ось цей шлях сліпого через усе місто, де з усіх сторін на нього чигала небезпека, адже його могли розтоптати кіньми, розчавити возом, дуже схожий і на наше життя. Нам також здається, що довкола нас темрява, дороги не видно і кожен крок дається важко, з неймовірними зусиллями. Багато хто не витримує і падає, втомившись іти, потрапляючи і під шалені коні, і під скрипучого воза, яким виявляються обставини, котрих ми не чекаємо і проти яких ми виявляємо людську слабкість. Багато хто не витримує, тому що шляхи Божі важкі й строгі, а ми ще на додачу ще й не чуємо ні голосу Божого, Який намагається отямити нас, ні наближення небезпеки. І тут, як найголовніший стимул для нашої ходи, ми повинні пам’ятати, що йти нам звелів Господь. Іти й не зупинятися, хоча перед нашим зором тайна, яку нам поки що важко осягнути, але яка, врешті-решт, якщо ми проявимо рішучість, відкриває перед нами небо.

    Так і сліпий дійшов, добрався попри всі труднощі й небезпеки до Силоамського джерела, вмився і став видющим. Він подолав, можливо, неймовірні труднощі, по дорозі йому давали тамувати спрагу будь-яку воду, часто застояну чи й брудну. Та він дійшов. Але й вода Силоаму виявилася не зовсім чистою — в ній купаються люди і тварини, в ній змивають бруд із усяких посудин і речей, перуть одяг. Сліпий стояв на березі цього джерела і знав, що вода в ньому не зовсім чиста, а нею йому треба промити очі, щоб вони зцілилися і він побачив світ. Треба зрозуміти стан цього чоловіка — Бог відкрив перед ним єдиний в житті шанс стати видющим і що, коли він його зіпсує, втратить? Але ж Господь дав йому і вказівку, вселив віру в зцілення. І коли він остаточно увірував у силу слова Господнього, відчув внутрішнім зором чистоту води, до якої послав його Ісус, умився нею і прозрів, усвідомивши, що то і є вода жива, яку дає Христос для життя вічного.

    Цей сліпий, долаючи тяжкий шлях до води свого спасіння, проглядаючи темряву своєї душі, все глибше й глибше занурюючи в неї свій внутрішній зір, виявив там, в глибині, яскраве світло, яке просвітило його зсередини і повернуло зір тілесних очей. Ось так і ми повинні зсередини вдивлятися в самих себе і в людей: бачити не темряву непроглядну, а хоч промінчик світла, оту свічечку надії, яку нам запалює Господь. Не нав’язує Себе, не примушує силою, а дає людині вибір, підштовхує її шукати прозріння всередині себе, усвідомлюючи, що глибина нашої душі така глибока, що її глибину не здатний заповнити видимий світ з усім його удаваним величчям. Це може зробити тільки Бог, Який і створив нас і, як Творець, знає кожну шпарину нашої душі, бо Він Творив нас для Себе. І коли ми усвідомимо це, тоді ми станемо здатними бачити самісіньку глибину душі і що є істинною людиною в людині.

    Невдовзі Господь зустрів біля храму чоловіка, якому дарував прозріння і запитав його: “Чи віруєш в Сина Божого?”. На той час відкрилися й очі сердечні зціленого і він вигукнув від усієї душі: “Вірую, Господи!” — і поклонився Христу. Віднині він вже бачив друге небо, духовне, у власному серці.

    Архієпископ +АФАНАСІЙ (Володимир Шкурупій)

     

  • Архієрейське богослужіння Неділі про сліпого

    Архієрейське богослужіння Неділі про сліпого

    «Ось цей сліпий злидар і був отим пробним каменем виміру для сердець тих людей, які проходили повз нього. Бог вивіряв серця людей, брав на ваги, що в них: любов до ближнього чи холодна байдужість, розчулення й співчуття чи зверхність і погорда? Адже сказав Він: що зробите одному з малих цих, те зробите Мені», – архієпископ АФАНАСІЙ, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ.

    6 червня 2021 року, 6-ої Неділі після Великодня, про сліпого, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, очолив Божественну літургію святого Іоанна Златоуста у Свято-Михайлівському храмі м. Полтави. За літургією спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, протоієрей Олександр Горай, настоятель парафії, благочинний Полтавської області.

    «Цей сліпий, долаючи тяжкий шлях до води свого спасіння, проглядаючи темряву своєї душі, все глибше й глибше занурюючи в неї свій внутрішній зір, виявив там, в глибині, яскраве світло, яке просвітило його зсередини і повернуло зір тілесних очей. Ось так і ми повинні зсередини вдивлятися в самих себе і в людей: бачити не темряву непроглядну, а хоч промінчик світла, оту свічечку надії, яку нам запалює Господь. Не нав’язує Себе, не примушує силою, а дає людині вибір, підштовхує її шукати прозріння всередині себе, усвідомлюючи, що глибина нашої душі така глибока, що її глибину не здатний заповнити видимий світ з усією його вдаваною величчю. Це може зробити тільки Бог, Який і створив нас і, як Творець, знає кожну шпарину нашої душі, бо Він Творив нас для Себе. І коли ми усвідомимо це, тоді ми станемо здатними бачити глибину душі і що є істинною людиною в людині», – сказав, зокрема, у своєму повчальному слові архієпископ Афанасій. – Невдовзі Господь зустрів біля храму чоловіка, якому дарував прозріння і запитав його: “Чи віруєш в Сина Божого?”. На той час відкрилися й очі сердечні зціленого і він вигукнув від усієї душі: “Вірую, Господи!” — і поклонився Христу. Віднині він уже бачив друге небо, духовне, у власному серці».

    Богослужіння завершилося уставним многоліттям.

     

  • У Полтаві відбувся Мстиславівський марафон

    У Полтаві відбувся Мстиславівський марафон

    5 червня 2021 року, відбувся черговий благодійний Мстиславівський марафон, заснований  управлінням Харківсько-Полтавська єпархії ПЦУ. Цього року його приурочили до річниці Всеукраїнського Собору УАПЦ, на якому було обрано Патріархом Київським і всієї України Мстислава (Скрипника), уродженого полтавця. Відбувся марафон, як і в попередні роки, в Корпусному парку – серці Полтави. Проведення марафону мало дві мети: привернути увагу полтавців до імені свого славетного земляка, а ще зібрати кошти на відбудову хати-музею Патріарха, в якій він народився, виріс і з якої пішов у велике життя.

    Благословив захід високопреосвященний  архієпископ Афанасій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ. Цього року полтавці бігли на таких дистанціях: 300 м, 1 км та 3 км. Перед початком забігу присутніх порадувала своїм співом солістка Полтавської обласної філармонії Лідія Борисенко.

    Також цього дня відзначається Всесвітній день охорони навколишнього природнього середовища. Саме тому під час заходу голова відділу охорони НПС Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ Людмила Теймуразян організувала еко-просвітницьку акцію: були виставлені банери та листівки просвітницького характеру ГО «Полтава без сміття», РЛП «Диканський». Також кожен присутній зміг придбати  різноманітні товари, виготовлені власноруч полтавськими майстрами.

    Дякуючи Геннадію Полових, було організовано спортивну складову Мстиславівського марафону: визначення маршруту, нанесення позначок  старту та фінішу, визначалися секундоміром результати. Переможці нагороджувалися медалями та грамотами, а також подарунками від спонсорів. Вручав нагороди переможцям архієпископ Афанасій.

     

  • Жива вода віри

    Жива вода віри

    Якось довелося Ісусу Христу переходити через Самарію, жителів якої зневажали юдеї й уникали навіть спілкування з ними. І, втомившись, Він присів перепочити біля колодязя на околиці міста, а учні Його пішли до міста, щоб купити щось поїсти. Стояла велика спека і Господь попросив у жінки, що вийшла з ближньої вулиці, набрати з цього колодязя води: “Дай Мені напитися”. Здивувалася дуже жінка, що юдей заговорив із нею та ще й води попросив, щоб спрагу втамувати. “Як це Ти, будучи юдеєм, просиш напитися у мене, самарянки?” Господь же відповів їй: “Коли б ти знала дар Божий і Хто говорить тобі: “Дай Мені напитися”, то ти сама просила б у Нього і Він дав би тобі води живої”.

    Здивувалася жінка з мови про живу воду, бо не одразу зрозуміла, що Ісус мав на увазі не ту воду, що її черпають із землі, а ту, що складає саму сутність нашого життя. Тому вона знову запитала Його: “Господи, Тобі й черпати немає чим, а колодязь глибокий, звідки ж у Тебе вода жива?” А Господь відповів їй, вказуючи на колодязь: “Кожен, хто п’є воду цю, буде мати спрагу знову”, маючи на увазі те життя світське, в якому ми, як одержимі, шукаємо задоволення й утіхи, але намагання наші, зрештою, виявляються марними. Та ж вода, яку обіцяє нам Спаситель, кажучи: “Хто буде пити воду, яку Я дам йому, ніколи не буде вже мати спраги, бо вода, яку Я дам йому, стане в нім джерелом води, яка тече в життя вічне”, – є життям духовним, за яким журиться душа будь-якої людини, але на шлях якого стає небагато з нас.

    Але більшість віддає перевагу пошукам задоволень у житті світському. Та коли запитати будь-кого про те, чи знайшов він омріяне вдоволення в своїх пошуках, то навряд чи знайдеться той, хто дасть ствердну відповідь. Адже знайти цілковите вдоволення в цьому житті неможливо, бо завжди в чомусь виявляється невдоволення, однак усі без виключення спокушаються тим, що намагаються знайти задоволення саме в цьому світі з його шаленими темпами і безліччю принад та спокус, які манять своїми благами, вводячи в гріх, але згодом приносять розчарування. Адже ті спокуси, які так манили до себе в молодості, стають уже зовсім іншими в старшому віці, але на зміну їм приходять інші й ми дивуємося, як попередні наші спокуси, яким надавали перевагу й до яких прагнули будь-якою ціною, могли колись вдовольняти нас, і тому шукаємо вже нових. І так до останньої своєї години людина все прагне нових і нових вдоволень від світу цього аж до того часу, коли Господь покличе на Суд.

    І ось що цікаво – нині кожен із нас, аби не ходити до Церкви, не вірувати насправді, знаходить начебто дуже вдале виправдання: мовляв: “Я з Богом у душі”. Але в такому випадку хотілося б знати – а чи захоче Бог у такій безвірній душі перебувати?! Гординя панує в такій душі, а не Бог! І тому Господь уділить “самовпевненим і тим, що не підкоряються істині, але віддаються неправді, – лютість і гнів” (Рим., 2:6), бо “вони не розуміють ні того, що говорять, ні того, про що запевняють” (Тим., 1:7), як говорить Апостол Павло.

    Вся більш як двохтисячолітня практика християнської Церкви говорить про те, що лише та людина, яка багато духовно попрацювала над собою у виконанні й дотриманні заповітів Божих, перебуваючи в повноті Тіла Господнього – Церкви Христової, може сподіватися на Його милість. Не увійде Господь у душу лише тому, що комусь того заманулося. Про таке навіть подумати гріх, бо Ісус Христос є саме Світло, а ми – грішні люди, творіння Боже, і душі наші затемнені гріхами, бо відступили ми від Господа і чинимо діла темряви, тому все життя нам треба омивати їх сльозами покаяння. Душа грішника не може вмістити Господа, бо вона просто спопеліє від Його світла. Сказав же Господь: “Вийдіть з-поміж них і відділіться, і не торкайтесь до нечистого, і Я прийму вас, і буду вам Отцем, а ви будете синами й доньками Моїми” (2 Кор., 6:17).

    Коли ж людина оцерковлює своє життя і є членом всієї повноти Тіла Христового – Церкви православної, бере участь у Божественних літургіях, сповідується перед Господом у своїх гріхах і приймає причастя Тіла й Крові Христових на відпущення гріхів, то Господь поступово очищає душу її від гріхів темряви і вже така, просвітлена, душа стане праворуч Господа як син чи донька.

    Сказав Господь: “Суд же такий, що Світло прийшло в світ, але люди полюбили темряву більше, ніж світло, бо діла їхні були злі” (Ін., 3:19). То чи може бути щось спільного у світла з темрявою? І чи може людина так самовпевнено говорити: “Бог у моїй душі”, коли душа її окутана темрявою невір’я? Просто говорити: “Вірю” і не поклонятися Господу і Богу нашому Ісусу Христу – це вже є богохульство, а істинна віра і поклоніння полягають у найвищому злеті душі, коли віруючий досягає такого рівня, при якому він уже боїться не кари Божої, а боїться чинити гріх, бо йому соромно за вчинений гріх перед Господом. Тож коли сором такий перед Невидимим, то й віра в Нього велика, і такий віруючий може сказати: “Бог у душі моїй”.

    Але повторюю – така віра дається нелегкою працею людини впродовж усього її життя і може й таке бути, що лише в останню хвилину, перед відходом у вічність, людина може сказати це. А так легковажити іменем Божим є великим гріхом, за який доведеться відповідати перед Господом кожному у свій час.

    Вкотре хочу звернути вашу увагу на головне, що є визначальним у вірі православній і наріжним каменем Православної Церкви. Але спочатку згадаємо, як Ісус чудодійним чином нагодував п’ять тисяч народу п’ятьма хлібами і двома рибами. Люди, наситивши свої нутрощі, вирішили, що саме Він і є Той пророк, Котрий повинен прийти у світ, і задумали зробити Його своїм царем. Перепливли на другий берег моря, знайшли Ісуса біля Капернаума, а Він сказав їм: “Ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб і наситились. Дбайте не про їжу тлінну, а про їжу, яка залишається на життя вічне, яку дасть вам Син Людський, бо на Ньому поклав печать Свою Бог Отець”.

    Люди дивувалися з Його слів, не розуміли їхнього змісту і нагадали Ісусу, що колись давно, коли голод спіткав народ юдейський в пустелі, то Мойсей випросив у Отця Небесного манну і Той: “Хліб із неба дав їм їсти”. Тоді Ісус сказав їм: “Я – хліб життя! Батьки ваші їли манну в пустелі і померли. Я – живий Хліб, Який зійшов із небес, коли хто буде їсти цей Хліб, буде жити вічно. А Хліб, який Я дам, то є Тіло Моє, яке Я віддам за життя світу” (Ін., 6:48-51).

    Тоді ще більше здивувався народ: “Як може Він дати нам Тіло Своє їсти?” А Ісус відповів їм: “Якщо ви не будете їсти Тіла Сина Людського і пити Кров Його, то не будете мати життя в собі… Хто їсть Тіло Моє і п’є Кров Мою, той перебуває в Мені, а Я в ньому” (Ін., 6:52-53, 56). А на Тайній вечері, коли їли всі, Господь, звертаючись до учнів Своїх – апостолів, взяв хліб, благословив, розломив і, роздаючи його їм, сказав: “Прийміть, споживайте, це – Тіло Моє”, а взявши чашу, благословив, подав їм і сказав: “Пийте з неї всі, бо це – Кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів” (Мт., 26:26-28). Це є заповідь Господа нашого Ісуса Христа, дана через апостолів усім вірним Церкви Христової, щоб мали постійну спільність із Ним через прийняття причастя Тіла і Крові Його.

    Але вже й перші християни порушували встановлене самим Господом причастя і тому апостол Павло в посланні до коринтян говорить про це так, докоряючи: “Ви зневажаєте Церкву Божу… я від Господа прийняв те, що й вам передав, що Господь Ісус у ту ніч, в яку виданий був, взяв хліб, і поблагословив, розламав і сказав: “Візьміть, споживайте – це Тіло Моє, яке за вас ламається, це робіть на спомин про Мене”. Так само і чашу взяв після вечері, і сказав: “Чаша ця – Новий Заповіт в Моїй крові, це творіть, коли тільки будете пити на спомин про Мене” (1 Кор., 11:22-25). А далі роз’яснює ще й таке: “Нехай же людина… їсть цей хліб і п’є з цієї чаші. Бо хто їсть і п’є негідно, той їсть і п’є осудження собі, не роздумуючи про Тіло Господнє. Через це багато між вами немічних і хворих, і чимало вмирає” (1 Кор., 11:28:30).

    Господь ходив містами й селами, навчаючи скрізь Царства Божого, зціляючи в людях всякі немочі й хвороби. Цар Неба і землі трудився, спасаючи людей, а ми навіть самі для себе не хочемо потрудитися, щоб спастися – і духовно, і тілесно. Ми знаходимо безліч причин, аби не ходити до храму Божого на богослужіння і не виконувати настанови Церкви для православних християн, віддаємо себе в рабство гріху, приліпляючись до земних речей, які втягують нас гонитвою за ними в дряговину пристрастей, з якої без віри в Бога, без оцерковлення самотужки не вибратися. Ми повинні прикипіти серцем до Господа, частіше звертати свій духовний зір до Неба, до Бога, більше турбуватися про спасіння своєї душі, яка дорожча від усіх принад цього світу.

    Та на превеликий жаль, ми перше дбаємо про тіло і його спасіння – шукаємо всяких ліків і засобів для його зцілення, аби не терпіти болі й незручності, яких завдають нам хвороби, не беручи до уваги при цьому того, що Бог дав, те Бог і забере. Тобто, не задумуємося над тим, що неміч наша сталася через нашу неувагу до Бога, наше безвір’я, нашу зарозумілість, через яку нехтуємо і вірою, і Церквою – богослужінням, під час якого Сам Господь знаходиться в храмі й усі святі Його, обминаємо сповідь і причастя Пречистого Тіла й Крові Христових, які освячує Сам Господь і які є найбільшою й страшною Тайною в земному житті.

    Це сталося у VIII столітті, коли була єдина Христова Церква. В храмі святого Легонція в італійському містечку Ланчано служили Літургію. На цій літургії в ієромонаха, який здійснював Таїнство, виникла думка: “А, може, хліб та вино тільки символи Тіла й Крові Христових? Хто може довести, що це справжні Тіло і Кров?” Але коли Таїнство завершувалося, а священик із словами молитви переломив хліб, то під його пальцями Хліб перетворився… в щось інше. Священик не одразу зрозумів, у що саме, але то вже була не проскура. А в чаші було зовсім не вино, але густа червона рідина, яка нагадувала кров. І ось уже понад дванадцять віків у Ланчано зберігаються Тіло і Кров, що матеріалізувалися. З 1574 року вчені проводять всілякі спостереження, а в 1970-71 роках почалися експериментальні дослідження. Досліджено, що святі Дари, які зберігаються в Ланчано, є справжнім Тілом і Кров’ю. Тіло є фрагментом м’язової тканини серця і містить у собі міокард, ендокард та блукаючий нерв. І Тіло, і Кров належать до однієї групи – АВ (4), яку визначено і при дослідженні Туринської Плащаниці.

    Вчені зазначають той факт, що унікальним є вже саме збереження досліджуваних Тіла і Крові протягом дванадцяти віків, незважаючи на дію фізичних, атмосферних і біологічних чинників, без штучного захисту і спеціальних консервантів. Більше того, Кров, коли її перевести у рідкий стан, і досі придатна для переливання, бо зберігає всі властивості крові! Дослідження, які проводили в 1981 році з використанням більш сучасної апаратури та з урахуванням прогресу в галузі анатомії і патології, підтвердили результати попередніх.

    Згодом Кров у чаші загусла в п’ять кульок різної форми і затверділа. Але кожна з кульок, взята окремо, важить стільки ж, скільки всі п’ять разом! Це суперечить елементарним законам фізики, але є фактом і вчені не наважуються його пояснити. Але цьому є пояснення – воно відповідає вірі Церкви в те, що в кожній частинці Святого Причастя наявний увесь Христос.

    Отже, цей дивовижний факт вкотре підтверджує те, що як хліб і вино під час Таїнства Євхаристії перетворюються на Тіло і Кров Агнця Божого, Який щоразу в літургії “розломлюється і розділяється”, споживається, але не вичерпується, а освячує вірних, так само Христос у Дусі присутній в усіх Божих храмах, де звершується Божественна літургія – наче й розділений, але Єдиний, як Єдина Пресвята Трійця Богом Отцем, Богом Сином і Богом Духом Святим.

    Але людина, поглинена світською суєтою, не в силі сама виринути на поверхню, аби поглянути на висоту небесну й підставити зір свій під сонячні промені воскреслого Христа, Який на небі перебуває і Своїм світлом осяює всіх людей. Інша річ – чи сприймають люди Світло Небесне духовної Сили, а чи ховають свій зір, запихаючи нещасну душу в закутки пристрастей у сподіванні, що гнів Божий омине їх. Але ж сказано: “Не обманюйтесь, – Бог не може бути осміяний, бо що тільки людина посіє, те й пожне!” (Гал., 6:7).

    Ще Іоанн Хреститель, проповідуючи по всій окрузі йорданській хрещення покаяння на відпущення гріхів, говорив до тих, хто не каявся у щирості серця свого, або лиш тільки спостерігав, стоячи збоку та підсміюючись: “Роде зміїний, хто навчив вас тікати від майбутнього гніву?”, і закликав їх: “Принесіть гідний плід покаяння!” (Мт., 3:7-8). Бо ж чи може людина сховатися від всевидячого Ока Творця свого?

    А коли так, то як же нерозумно ми чинимо, коли уникаємо, а то й свідомо відкидаємо від своєї душі вірування в Господа Ісуса Христа, Бога нашого. Адже Він дає нам воду з джерела вічного, яке ніколи не міліє, а наповнює всякого, хто припадає до нього і черпає в міру потреби своєї душі. І як деревина, що має доступ до води, не всихає, а розвивається, зеленіє своєю кроною і дає господарю корисні плоди, за що він і цінує таке дерево. А коли відсутня вода і не може дерево відновлювати соки свого стовбура і своєї крони, то й плодів не дає таких, як слід, бо з чого ж їм наливатися, щоб бути добрими і корисними? Тому Предтеча Господній Іоанн і застерігає: “Вже й сокира при корені дерева лежить – кожне дерево, яке не приносить доброго плоду, зрубують і вкидають у вогонь” (Мт., 3:10).

    Тож і той з-поміж нас, хто п’є “воду живу”, яку дає Спаситель, той не має спраги повік і приносить добрі плоди покаяння. Адже ставши на шлях духовного життя хто в юнацькі роки, хто маючи старший вік, і йдучи ним до глибокої старості, з кожним кроком все більше й глибше відчуває радість задоволення від такого життя, плекаючи в собі отой добрий плід, так угодний Господу. Саме до таких звертається апостол Павло: “Радійте завжди в Господі, і знову кажу: радійте!.. Господь близько! Ні про що не журіться, а в усьому молитвою і благанням з подякою відкривайте прохання ваші перед Богом. І мир Божий, який понад усяке розуміння, збереже серця ваші й думки в Ісусі Христі” (Фил., 4:4-7).

    Що ж має на увазі святий апостол, коли говорить: “Ні про що не журіться”? А те, щоб ми, перебуваючи в істинній вірі, терпляче переносили всі негаразди нашого життя, не впадали у відчай, за яким приходить уже й зневіра, і це досить суттєво, бо більшість світських людей переконані, що Господь не любить тих, кому посилає скорботи. Але так думають і говорять ті, хто самі не мають любові до Ісуса Христа, забули сказане в Святому Письмі: “Блаженна людина, яку напоумлює Бог, і тому покарання Вседержителя не відкидай, бо Він завдає рани і Сам перев’язує їх, Він уражує, і Його ж руки лікують. У шести лихах врятує тебе, і в сьомому не торкнеться тебе зло” (Іов., 5:17-19).

    І знову звернемось до апостола Павла, який говорить: “Ви ще не боролися до крові, змагаючись проти гріха. Ви забули підбадьорення, яке говорить до вас, як до синів: “Сину Мій, не нехтуй кари Господньої і не сумуй, коли Він докоряє тобі, бо кого Бог любить, того карає, і б’є кожного сина, якого приймає!” (Євр., 12:4-6).

    А оскільки у нас безліч гріхів – і забутих, і нерозкаяних, то Господь і посилає нам всякі скорботи і всякі хвороби, аби ми отямились і переглянули спосіб свого життя. Тому ми й повинні дякувати Богу за те, що Він попереджає нас таким чином, хоче врятувати від ще більшого занурення в неправедність, від якої рукою подати до погибелі душі, а часто й тіла, а тоді вже каяття запізніле, бо назад, щоб спокутувати гріхи в покаянні, вже не повернешся. Розкаяння можливе тільки на землі, а отже й спасіння тільки тут. А вже ТАМ тільки одна участь – відповідь і кара. Хвороби і скорботи ми повинні приймати від Бога як дорогих гостей, бо вони наші спасителі і помічники в необхідній для нас справі очищення душі.

    Коли оглянути наше життя, то можна вжахнутися – скорботи, негаразди, хвороби так і пливуть суцільним потоком, і не злічити їх. Задумаймося над тим, скільки їх було і скільки ще їх буде, і нікому їх не уникнути, і нікуди від них сховатися чи будь-чим відкупитися. Приходять, як гроза, раптово, непрошені й некликані, але не завжди так само швидко і зникають чи припиняють своє лютування. Що залишається нам робити? Зустрічати їх у спокої душі й серця. Важко зрозуміти ці слова, а ще важче сприйняти розумом. Але мудрий саме так і чинить – зустріне їх у спокої і проведе з любов’ю, лиш би вони обійшли його стороною і не завдали руйнування. Він не впустить їх у своє серце переживанням, метушнею, озлобленням, бо знає – тоді вони, хоч і проминуть, та залишать по собі брудні сліди, від яких обтяжиться душа і затьмариться розум.

    Ми нарікаємо на наші хвороби, забуваючи, що Бог посилає їх і за вчинені гріхи, і для того, щоб упередити їх у майбутньому, і для очищення душі. А душі скорботні – це обранці Божі, які за тимчасові страждання отримають нагороду вічну. Тому Господь для того, аби вони по немочі людській не втратили визначеного їм, захопившись утіхами світу, що негідні навіть наближатися до них, обраних Своїх огороджує з усіх сторін хрестами страждань начеб духовною огорожею.

    Та слід знати й те, що хвороби та скорботи не завжди є відплатою за гріхи чи напоумленням, а ще й посилаються для того, щоб проявилася сила Божа. Тут варто згадати місце з Євангелії, де розповідається про зцілення Господом сліпого від народження.

    Коли йшов Ісус із учнями Своїми вулицею, то побачив сліпого від народження чоловіка. Тоді учні запитали Його: “Учителю, хто згрішив – він чи батьки його, що він народився сліпим?” Ісус відповів їм: “Не згрішив ні він, ні батьки його, але це сталося для того, щоб діла Божі виявилися на ньому”. Сказавши це, Спаситель узяв землі, плюнув, зробив суміш із слиною й помазав очі сліпому цією сумішшю. Чи міг Господь одним лиш доторком руки до голови сліпого, чи словом, зцілити його? Звичайно, що міг, бо Він – Бог.

    Але ж і людина повинна хоч щось зробити для того, аби на ній проявилася сила Божої благодаті. Тому й сказав сліпому, помазавши: “Піди, вмийся в купальні”. І коли той чоловік пішов до купальні і вмився, то прозрів і став бачити. Господь цим повчає нас, що в умовах земного життя зовнішнє також буває необхідне для прояву на нас сили Божої – обряди, священнодійства і саме Таїнство Євхаристії, яке ми отримуємо під час Божественної літургії. Адже за цим зовнішнім – небесне, бо не священик звершує все це, а Сам Господь і святі Його.

    Тож і в сліпій душі кожного з нас скорботи і хвороби повинні стати джерелом сили Божої, яка виводить на шлях духовного життя. Треба знати, що не мстить Господь, а веде нас до духовного зцілення, до спасіння “багатьма скорботами”, бо тільки так і можна нам “увійти в Царство Боже” (Дії, 14:22). Тому, несучи свій хрест, хоч яким би тяжким він не був, май перед своїми сердечними очима розп’ятого Господа. І тоді, згадуючи про хресні муки Спасителя, які він перетерпів заради нашого спасіння, і ми будемо терпіти з любові й вдячності до свого Благодійника, і нестимемо той малий хрест, який наблизить нас до Господа.

    А святі отці Церкви вчать нас, що коли ми й не в силі від щирого серця дякувати Богу за скорботи й хвороби, то слід хоча б змушувати себе говорити: “Дякую Тобі, Господи, за скорботи, які Ти посилаєш мені на спасіння душі моєї”. Ця покірність, хай і через спонуку, все ж буде початком нашого спілкування з Богом. Але цього замало, бо лише через якомога частіше прийняття Святих Його Таїн, молитву ми сподобимося повного єднання з Ним. Так, Спасителя, Який жив колись у тілі, нині з нами немає, але невидимо Він завжди серед нас. І як колись Він зцілив сліпого, так і нині нас, що осліпли духовно, зцілює благодаттю Божою, особливо в Євхаристії. Чому ж тоді до цього Вічного Джерела нашого спасіння приходить так мало людей? Яка ж бо тільки жахлива сила зла і невір’я панує в світі!

    Ось чому скорботи й хвороби заполонили наше суспільство, ось чому ми стогнемо під їхнім тягарем, а не радіємо життю. Але ж не каємося, під час Божественних літургій храми майже порожні, бо в цей час люди не до Бога йдуть, а віддаються пристрастям і спокусам, не знаходять часу, щоб хоч недільного дня вділити його Богу. Тому й Бог відвертає лице Своє від нас, тому й даремні наші звернення до Нього в ту хвилину, коли “припече”.

    А нам треба так ставитися до віри, як той сліпий від народження, якого допитували фарисеї (нинішні невірники) чим зцілив його Ісус, а він відповів їм: “Він відкрив мені очі”. І коли запитував його Христос: “Чи ти віруєш в Сина Божого?” Той відповів: “А хто Він, Господи, щоб мені вірувати в Нього?” Ісус же сказав йому: “І бачив ти Його, і Він розмовляє з тобою”. Він сказав: “Господи, я вірую!” І поклонився Йому.

    В нас немає істинного поклоніння Господу, тому немає й істинного єднання з Ним. А треба ж тільки сказати: “Вірую, Господи!” – і поклонитися Йому, і взяти хрест свій, і йти слідом за Ним.

    Високопреосвященний Афанасій (ШКУРУПІЙ), архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ

     

  • Храмове свято у селі Івашки

    Храмове свято у селі Івашки

    3 травня 2021 р у Свято-Воскресенському храмі с. Івашки Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ відзначили храмове свято. У другий день світлого Христового Воскресіння у храмовому приміщенні парафії відбулась урочиста Божественна літургія. За літургією настоятелю парафії протоієрею Олександру Гораю співслужив ієрей Вадим Кисіль, настоятель Свято-Покровської парафії с. Покровське.

     

  • Вітання з днем тезоіменитства керуючого Харківського-Полтавською єпархією ПЦУ, архієпископа Афанасія

    Вітання з днем тезоіменитства керуючого Харківського-Полтавською єпархією ПЦУ, архієпископа Афанасія

    Ваше Високопреосвященство, дорогий Владико! У день, коли православна Церква шанує пам’ять святителя Афанасія, патріарха Царгородського, Лубенського чудотворця, Вашого небесного покровителя, весь клір та прихожани Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ вітають Вас із цим святом! Бажаємо Вам міцного  здоров’я, наснаги, Божого благословення! Нехай Ваш небесний покровитель, святитель Афанасій Пателарій, завжди молиться за Вас перед престолом Божим.