Blog

  • Пасхальне послання

    Пасхальне послання

    ПАСХАЛЬНЕ ПОСЛАННЯ

    ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕННОГО АФАНАСІЯ

    АРХІЄПИСКОПА ХАРКІВСЬКОГО І ПОЛТАВСЬКОГО

    священству, чернецтву і всім вірним

    Харківсько-Полтавської єпархії Православної Церкви України

    Дорогі брати і сестри!

    Від усього серця вітаю вас із Світлим Воскресінням Христовим життєстверджуючим виголосом: «Христос воскрес!»

    Мої дорогі, святий Іоанн Златоуст у своєму Огласительному слові запитував – де, пекло, твоє жало, де, смерте, твоя перемога? Голос святого могутньо й нездоланно звучить із древніх часів до наших днів, бо Церква Православна ще з того часу взяла їх на озброєння і стійкістю, мужністю своїх вірних і відданих дітей утверджує Божу істину на українській землі, утверджує перемогу Христа Спасителя над смертю, над пеклом. Ось чому є незнищенним тяжіння українців до духовної свободи, адже й Христос казав: «Я прийшов зробити вас вільними». Вільними, а не рабами, бо немає нічого тяжчого, ганебнішого, ніж поневолення духовне, коли душа, як та пташка в клітці.

    Тому моє привітання: «Христос воскрес!», спрямоване, перш за все, до всіх тих, хто ще знаходиться в темряві «тіні смертної» – блукає і не знаходить вірного шляху спасіння, яким є Господь наш Ісус Христос. Людина, яка відірвалася від Бога, втрачає Бога як джерело наснаги свого життя, втрачає духовну силу, без якої стає немічною не лише духом, а й тілом, адже вона назавжди відходить від спілкування з Ним. Залишившись без Бога, людина й помирає без Нього, а що найстрашніше, то це те, що людина, померши без Бога, залишається мертвою назавжди і ніколи не зможе почути торжествуючі слова, що лунатимуть по всьому всесвіту: «Христос воскрес!»

    Ми з вами ще чуємо ці слова – хто гучний голос, хто тихенький, але чуємо! Чуємо тому, що йдемо дорогою істинної віри – віри православної, тому, що саме цим шляхом нам назустріч іде Сам Спаситель! Він каже: «Маючи дев’яносто дев’ять овець, чи не підеш шукати одну заблукалу?» А хіба їх одна? Їх тьма тьмуща!

    І ця тьма тьмуща чорною хмарою заполоняє поступово все видноколо, і скоро настане той час, коли Сонцю буде важко, або й неможливо пробитися Своїми живодайними променями правди до цієї обділеної, обікраденої, спустошеної своїми нерозумними дітьми землі. А нерозумними через те, що, ігноруючи свою Вітчизну, Богом дану навіки, ігнорують і Самого Господа, Який каже: «Був ти невірний в малому, невірним будеш і у великому». І навпаки: «Хто вірний у малому, той буде вірний і у великому».

    Ось до таких моє слово, перш за все, й звернене, до тих, хто ще не зустрів Христа істинного – зійдіть із стежечок і доріжок омани, гультяйства, непокори і вийдіть на Його дорогу й, можливо, станеться так, що ви зустрінетеся з воскреслим Христом, Христом переможцем, і разом із Ним станете переможцями над смертю, над пеклом, над тим, що заважає жити як дітям Божим. Але це станеться тоді, коли ми, православні християни, будемо самі явленням Його слави, будемо такими, щоб усі, хто оточує нас, бачили в нас Христа, бачили в наших очах світло неземне, вічне, бачили в них сяяння Боже і ставали поряд із нами, йшли разом із нами до спасіння в Христі Ісусі.

    Христос смерть переміг Своєю непереможною любов’ю, і Його перемога не в уярмленні когось одного чи народів, як того прагнуть земні володарі, а Його перемога у свободі всіх, у їх звільненні, бо тільки вільна людина здатна бути разом із Господом творцем свого життя, творцем життя на землі. Бо тільки вільна духом людина здана і життя своє, і навіть смерть свою віддати заради спасіння інших, заради спасіння тих, хто переслідує нас, хто ненавидить нас, хто не знає Бога і Його вічної любові… Тільки той, хто пізнав любов Христову, здатен полюбити Вітчизну і в цій жертовній любові віддати й життя своє за її волю, за те, щоб воскресла Україна і її вільна, ні від кого не залежна Церква православна, віддати життя, щоб переміг воскреслий Христос в кожному з нас, в кожній душі, в кожному серці, в самих глибинах України.

    Рідні мої! Нехай сяйво любові воскреслого Господа нашого Ісуса Христа наповнить ваші душі й серця і проллється на ваших рідних, близьких і ввесь наш багатостраждальний український народ, принесе радість і мир в Ісусі Христі. Вітаю вас із Світлим Воскресінням Христовим і, в торжестві слави Воскреслого Ісуса, закликаю простити тих, хто нас ненавидить, і більше любити тих, хто нас любить, жити з любов’ю Христовою в серці, наповнюючи нею кожен день, кожну мить свого життя, щоб приносити велику користь нашій благословенній Україні на славу Христову!

    Христос воскрес! Воістину воскрес!

    Високопреосвященний АФАНАСІЙ,

    архієпископ  Харківський і Полтавський

    Православної Церкви України
    Пасха Христова  року Божого 2021

  • Світло для світу

    Світло для світу

    Дорогі мої!

    Сьогоднішнє своє слово я почну з тієї частини Євангелії від апостола Іоанна, де розповідається про те, як Марія намастила Ісуса Христа миром. Як говориться в Євангелії від Іоанна, за шість днів до єврейської Пасхи Ісус прийшов до Віфанії і перебував у домі Лазаря, якого нещодавно воскресив із мертвих. Там Йому приготували вечерю, а Марфа, сестра Лазаря, прислуговувала. Ісус, як говорить апостол, «возлежав» із учнями Своїми за трапезою, коли Марія, друга сестра Лазаря, увійшла з алебастровою посудиною, підійшла до Нього і помазала Йому ноги літром дорогоцінного нардового мира та витерла їх своїм волоссям. Посудину ж вона розбила і дім наповнився пахощами.

    Апостол Матвій говорить про те, що вона вилила миро Йому й на голову. Учні ж обурилися і сказали: «Навіщо таке марнотратство?» (Мт., 26:8), а Юда Іскаріот, який уже мав собі на меті видати Його первосвященикам, сказав: «Чому б не продати це миро за триста динаріїв та не роздати убогим?» (Ін., 12:5). Як свідчить євангеліст Іоанн, він це сказав не тому, що жалів убогих і турбувався про них, а тому, що був злодієм. Він мав скриньку з грошима, яку завжди носив при собі і до якої люди вкидали пожертви, тому можна домислити, що вже на той час вирішив зрадити Христа і йому стало шкода грошей, які могли б стати його власністю. Таким було страшне падіння цього чоловіка, душу якого пожирала жадібність і заздрість до слави Господа, на відміну від великої любові жінки, котра намастила ноги Ісуса миром і витерла їх своїм волоссям.

    Ісус зупинив їхнє нарікання, сказавши: «Облиште її. Вона зберегла це на день Мого похорону» (Ін., 12:7). Євангеліст же Матвій передає нам вислів Ісуса з більш поглибленим змістом: «Виливши миро на тіло Моє, вона приготувала Мене на похорон» (Мт., 26:12). Тільки Ісус зрозумів цей люблячий порух Марії. Він уже відчував важке дихання смерті за Своїми плечима, відчував її крижаний подих і вже вкотре натякав учням на скору смерть, очевидно, сподіваючись, що вони самі, врешті, зрозуміють те, що Його незабаром чекає, і для якої мети це має статися. Але вкотре вони не зрозуміли змісту сказаного Ним. І лиш любляче серце Марії відчуло в тривозі, що нагніталася з кожним днем, вловило тільки йому зрозумілий стан крайньої втоми Ісуса і зрозуміло, що на краю цієї втоми кінець Його земного шляху.

    Ісус відвів погляд від Марії і додав: «Вона добре діло зробила Мені. Бо вбогих ви завжди маєте із собою і, коли схочете, можете робити їм добро. Мене ж не завжди маєте. Істинно кажу вам – де тільки ця Євангелія буде проповідуватися по всьому світу, також буде сказано, що вона зробила, на спомин про неї» (Мк., 14:6-9).

    І знову учні не зрозуміли Його. Але зрозумів один із дванадцяти – Юда Іскаріот. Він відчув, що його час настав, адже для чогось мовив Учитель: «намастила тіло Моє на похорон», і поспішив до первосвящеників. Ставши перед ними, запитав: «Що дасте мені, якщо я видам Його вам?» (Мт., 26:15). Первосвященики дуже зраділи – нарешті вони схоплять Того, Хто загрожував їхньому спокою, бунтуючи народ своїм проповідуванням Царства Небесного, зцілюванням і воскрешенням мертвих!

    Хоча плата за зраду була мізерною – всього лише тридцять срібляників, але Іуда був і їм радий, настільки душа його була засліплена заздрістю. Тільки одне стугоніло в його голові: «приготувала Мене на похорон», тобто те, що повинне статися з Ісусом в найближчий час, але не усвідомив інших Його слів, що сягнули в глибину віків: «ця Євангелія буде проповідуватися по всьому світу». Ці слова Господа так і не проникли променем свого світла в його закам’яніле серце. З цього дня, як говорить апостол Матвій, Іуда шукав слушної нагоди видати Ісуса в руки римських воїнів та іудейських старійшин. Уже згодом апостол Тимофій напише: «Бо корінь всього лихого – грошолюбство, якому віддавшись, деякі ухилилися від віри й самі себе віддали великим скорботам» (1 Тим., 6:10).

    Як же пояснити, що первосвященики зраділи такому зраднику? Тут немає ніякого подивування, бо самі вони боялися видати Його. Адже згадаймо, коли Він розповів їм притчу про злочинних виноградарів, у якій вони впізнали себе, то вони «шукали нагоди, щоб накласти руки на Нього, але побоялися народу» (Лк., 20:19). І в іншому місці читаємо, як вони: «радилися, щоб узяти Ісуса підступом і вбити. Але говорили: «Тільки не в свято, щоб не сталося заколоту в народі» (Мт., 26:4-5).

    Отже, вони боялися народного гніву, тому свою чорну справу готували таємно: видати Його римським воїнам повинен був хтось із наближених Його, хто знав, коли Ісус лишиться на самоті і Його зручно буде вхопити. Ось звідки взявся «поцілунок Юди»! Лише за цим знаком воїни, які не знали Христа в обличчя, могли серед ночі Його розпізнати. Таким чином первосвященики уникали і звинувачення з боку народу, і можливої розправи над собою за те, що видали б Ісуса. А так їм усе вдається зробити руками Іуди, наближеного Його учня.

    Книжники і фарисеї з старійшинами ізраїльськими радилися, як схопити Ісуса так, щоб і самим не постраждати, а Він у цей час, увійшовши з тріумфом до Єрусалима, вже не переховувався від них, а вільно проповідував у Храмі, а на ніч ішов на гору Оливну. Саме тоді до апостола Филипа підійшли галілеяни і сказали: «Добродію, ми хочемо бачити Ісуса» (Ін., 12:21). Тоді Филип повідомив про це Ісусові, а Він відповів: «Настав час прославитись Сину Людському» (Ін., 12:23). І для повчання розповів їм притчу, якою хотів розкрити таємницю воскресіння через смерть, готуючи їх до Свого воскресіння. «Істинно кажу вам, – звернувся до учнів Ісус, – якщо зерно пшеничне, впавши в землю, не вмре, то залишиться одно. Коли ж умре, то принесе багато плоду» (Ін., 12:24). За цією істиною, яку Він висловив, стоїть глибинний зміст того, що Саме Йому, Сину Божому – духовній небесній Силі, що перебуває в тілі людському, треба тим тілом померти, перестраждавши тілесно й духовно, щоб згодом воскреснути і ожити вже в кожній віруючій людині, принісши: «багато плоду», тобто об’єднати всіх вірних в єдине Тіло Христове.

    Тоді до розмови долучилися й послані від книжників та фарисеїв. Вони намагалися підловити Його на слові, задаючи хитрі, як вони гадали, запитання. «Хто дав Тобі цю владу?» А Він спокійно сказав їм у відповідь: «Запитаю і Я вас про одне, скажіть Мені – хрещення Іоаннове з небес було чи від людей?» Вони розгубилися, наче захоплені зненацька на шкідливій справі, міркували собі й говорили: «Коли скажемо, що з небес, то Він скаже: «Чому ж ви не повірили йому?» А коли скажемо, що від людей, то народ поб’є нас камінням, бо народ був переконаний, що Іоанн – пророк». І вони невдоволено пробурмотіли: «Не знаємо звідки». Тоді Ісус рішуче відповів їм: «І Я не скажу вам, якою владою це роблю» (Лк., 20:2-8). Але народ зрозумів усе, що мав на увазі їхній Учитель.

    А Він, отримавши важливу перемогу в суперечці з фарисеями, хоч і втомлений, але продовжував навчати народ, розповідаючи за три дні до Своїх Страстей притчу про злочинних виноградарів, спрямовуючи смисл її змісту проти первосвящеників, злий задум яких убити Його Він уже знав. Ось як про це розповідає апостол Лука. «Один чоловік насадив виноградник і віддав його виноградарям, а сам від’їхав на тривалий час». Згодом він посилає то одного свого раба, то другого, щоб вони взяли плодів із виноградника, адже він його господар. Але вони, побивши їх, прогнали геть. Тоді він посилає до них свого сина, думаючи: «Пошлю сина мого улюбленого, може, його посоромляться?» Але виноградарі міркували собі зовсім по іншому: «Він спадкоємець, уб’ємо його і спадщина його буде нашою». Так і зробили: «вивівши геть з виноградника, вбили його». Помовчавши якийсь час, щоб ті, хто слухав, обдумали сказане Ним, запитав: «Що ж зробить з ними господар виноградника? – І, обвівши їх проникливим поглядом, Сам же й відповів: – Він прийде і погубить тих виноградарів, а виноградник віддасть іншим».

    Слова цього пророцтва торкались найближчого майбутнього й Ісус сподівався, що вони дійдуть до серця особливо книжників, як людей освічених, вони зрозуміють, що то Сам Син звертається до сумління злих виноградарів. Але присутні захвилювалися, зашуміли, а книжники та фарисеї, навіть обурилися, кажучи: «Нехай не буде так!» (Лк., 20:9-16). Він знав, що говорив. Адже пам’ятаєте, як пролунав з неба голос Отця небесного, коли Ісус приймав хрещення від Іоанна Хрестителя: «Це Син Мій улюблений» (Мт., 3:17)? Здогадалися й книжники, бо читали в псалмах: «Промовив до Мене Господь: Ти Мій Син» (Пс., 2:7). А ще ж знали й слова із пророцтва Ісаї: «Оце Отрок Мій, що Я опора Його, Мій Обранець, що Його полюбила душа Моя» (Іс., 42:1). Ось чому знову вони обурились і розлютилися від такої сміливості Ісуса.

    Але Він поглянув на них і знову спокійно запитав: «Чи ви ніколи не читали в Писанні: «Камінь, який відкинули будівничі, став каменем наріжним. Це дивне в очах наших?» (Мт., 21:42). Він уже звинувачував книжників у тому, що вони, добре набивши руку на вивченні Святого Письма, трактують його так, як їм потрібно, тому Він і тикає їх носом у священний текст, де написано: «Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем, – від Господа це сталося» (Пс., 118:22-23). І продовжує вже грізно: «Тому кажу вам – відбереться від вас Царство Боже і дасться народові, який буде приносити плоди його. І хто впаде на цей камінь, той розіб’ється, а на кого він упаде, того роздавить» (Мт., 21:43-44). Ісус уже відверто говорив їм, що Він і є той Наріжний камінь, про якого говорив ще Давид у псалмі. І хоч така сміливість Проповідника з Назарету викликала у фарисеїв несамовиту ненависть і бажання якомога швидше розправитися з Ним, та боялися народу, тому шукали можливості наштовхнути на Нього римлян. Але ж богохульство в очах римлян не було злочином і тому треба знайти причину, щоб чимось зіштовхнути зухвалого Проповідника з римською владою. І один із провокаторів задає Ісусу підступне запитання: «Учителю, ми знаємо, що Ти справедливий і навчаєш дороги Божої правдиво і не турбуєшся, щоб догоджати будь-кому, бо не дивишся ні на яку особу. Отож, скажи нам, як Тобі здається, чи належить давати податок кесарю чи ні?» (Мт., 22:16:17). Всі завмерли в очікуванні Його відповіді, бо за кілька десятків років інший галілеянин – Іуда відповів на таке ж запитання негативно і разом із своїми однодумцями поплатився життям. Але Ісус, очевидно, тільки посміхнувся в Собі й відказав: «Чого спокушаєте Мене, лицеміри? Покажіть мені монету, якою платиться податок» (Мт., 22:19). Стало зовсім тихо в храмі, а Ісус показав їм монету й запитав: «Чиє це зображення і напис?» (21:20). В передчутті своєї перемоги над цим Розумником їм аж дихання перехопило, а один із них вигукнув: «Кесаря!», мовляв, що ж тепер Ти відповіси. Він же їм переможно відказав: «То ж віддайте кесареве кесарю, а Боже – Богу!» (Мт., 22:21). І тут поразка! Розлючені невдачею, фарисеї і книжники вийшли з храму і поспішили до первосвящеників радитись, що їм робити далі, аби все ж таки схопити Ісуса.

    Але підійшли до Нього саддукеї, які не визнавали воскресіння, і в них виникло бажання розвінчати цього Пророка, і вони задали запитання, яке б мало загнати Його в куток, бо що б Він не відповів на нього, все б було трактоване як порушення Закону, даного Мойсеєм, а, отже, й викликало б гнів народу проти Нього. На це саддукеї й сподівались, але отримали не просто гідну відповідь, а основоположне визначення воскресіння. Вони запитали Його: «Учителю, Мойсей сказав: «Коли хто помре, не маючи дітей, то нехай брат його ожениться з дружиною його і відродить потомство братові своєму». Було сім братів: перший, одружившись, помер і, не маючи дітей, залишив дружину свою братові своєму. Так само і другий, і третій, аж до сьомого. Після всіх померла і жінка. Отже, по воскресінні, котрого з семи буде вона дружиною? Бо всі мали її» (Мт., 22:24-28).

    Ці так уже й зовсім торжествували, бо придумали запитання, до якого не додумалися їхні противники книжники і фарисеї, та ще й таке запитання, на яке вже точно Ісус не зможе дати відповіді. Але й тут проявилися божественні знання Господа Ісуса Христа, Він їм відповів: «Помиляєтеся, не знаючи ні Писання, ні сили Божої, бо після воскресіння не женяться і заміж не виходять, а перебувають, як ангели Божі на небесах (Мт., 22:29-30). І ще додав: «Бог же не є Богом мертвих, а живих, бо в Нього всі живі!» (Лк., 20:38).

    Після цього вже й саддукеї не відважувалися підходити до Нього із запитаннями, а фарисеї лиш кидали в Його бік погляди, повні злості й нетерпіння розправи – їм уже непотрібні були Його відповіді, вони самі готували Йому переможну відповідь – криваву. А Він, уже знаючи, що помре за спасіння всіх – і своїх мучителів теж, адже на те у світ цей прийшов і повинен випити чашу страждання до останнього, бо лиш таку жертву прийме Отець небесний, втомлено прихилившись до холодного каміння храму, вже ослабленим голосом все ще намагався їх переконати: «Я Світло для світу, хто йде за Мною, той не ходитиме в темряві, а матиме світло життя» (Ін., 8:14). Та вони Його не слухали. І тоді Він з болем і тугою вимовляє наче до всього світу: «Нині душа Моя стривожилась і що Мені сказати?» (Ін., 12:27). І вже звертається не до народу, який і розумів Його, і не розумів, і який, коли настане остання година, відвернеться від Нього, забувши все добро, яке Він творив для його спасіння, а Він це знав, як відчував і холод хреста за спиною: «Отче, спаси Мене від години цієї! – лине зойк у темінь ночі самітного богочоловіка, який одразу ж і похопився: «Та на цю годину Я й прийшов!» (12:27). Як страшно це читати, а як Йому було усвідомлювати і переживати Свою одинокість і приреченість!

    Знову Ісус вирішує провести ніч до ранку не в Єрусалимі, щоб не бути схопленим передчасно, а йде з учнями в місцину, яка звалась Гефсиманією і мала розкішні сади, де всі вони могли спокійно переночувати. Коли зорі й місяць дали світло, Він сказав учням: «Посидьте тут, а Я піду і помолюся там» (Мт., 26:36). Із Собою узяв Петра, Якова та Іоанна і зійшов на гору Оливну. Коли прийшли на місце, сказав їм: «Моліться, щоб не впасти в спокусу», а Сам відійшов від них не віддалік, припав на коліна й молився, говорячи: «Отче, якби Ти благословив пронести чашу цю повз Мене! Проте не Моя воля, а Твоя нехай буде!» Отець мовчав, але послав до Ісуса ангела з небес і той зміцнював Його, бо воля вже слабшала і хотіла уникнути страшної участі. Перебуваючи в борінні, Він ще старанніше молився, так молився, що, як свідчить апостол Лука, не піт виступив на чолі Його, а кров краплями, і ті криваві краплі падали й на землю. Він стояв на межі можливого і тілесне все дужче й дужче налягало на Нього, а довкола німий простір темної ночі, безмежжя неба, всіяного безліччю мертвих зірок, і насторожена темрява, в безодні якої Він намагається вловити зором Того, Хто послав Його, і отримати те, на що не слід сподіватися, бо Отець відійшов.

    А що ж учні? Коли Він встав із молитви і прийшов до них, то знайшов їх сплячими. «Чого ви спите? – запитав їх з докором. – Вставайте і моліться, щоб не впасти в спокусу» (Лк., 22:40-46). Він залишив їх і знову відійшов молитись: «Отче Мій, коли не може чаша ця минути Мене, щоб її не пити Мені, нехай буде воля Твоя!» (Мт., 26:42). Коли ж повернувся, то застав їх знову сплячими: «Симоне, ти спиш? – каже Петрові. – Не міг ти попильнувати й однієї години? Пильнуйте й моліться, щоб не впасти у спокусу, – сказав усім, – бо дух бадьорий, а тіло немічне» (Мк., 14:37-38). Він так сказав, бо неміч тіла й Сам щойно відчув, коли молився до Отця. Але коли і втретє повернувся до них з молитви, вони так само спали. Які почуття огорнули Його зболену душу, коли заставав учнів сплячими у Свою останню годину? Адже хіба цей Богочоловік, чиє тіло втомлене до краю боротьбою, а душа зболена нерозумінням учнів і народу, не хотів прихилити Свою голову до чиїхось грудей? Хіба не хотів, щоб Його хтось утішив? Але хто втішить, коли всіх зморив сон. Навіть найулюбленіший апостол Іоанн спить міцним молодечим сном. І ні любов, ні тривога, якою була насичена довколишня темінь, не змогли протидіяти сну. «Ви все ще спите і спочиваєте? – сказав їм тихо. – Досить, ось прийшла година, коли Син Людський видається в руки грішників. Вставайте, ходімо, бо наблизився зрадник Мій!» (Мк., 14:41-42).

    Мабуть, не було в Його душі тієї ночі вже ні докору, ні роздратування, а теплилася лиш одна любов. Тільки любов і терпіння з цієї ночі супроводжували Його до останнього зітхання на хресті розп’яття. Ця любов проявилася навіть у тому, що коли Петро, захищаючи Ісуса, відсік мечем вухо одному з тих, що прийшли арештовувати Його, то Він доторкнувся до вуха і зцілив його.

    А перед цим, коли Він будив учнів, бо відчув, що вже «мисливці» наближаються по здобич, підійшов до них великий натовп – народ, слуги первосвящеників з киями в руках і озброєні римські воїни, щоб схопити Його. Як пише апостол Іоанн: «Ісус, знаючи все, що повинне статися з Ним, вийшов і спитав їх: «Кого шукаєте?» Йому відповіли: «Ісуса Назорея». Коли ж Він сказав: «Це Я!», вони відступили назад і попадали на землю (Ін., 18:4). З ними був і зрадник Іуда. Очевидно злякавшись, що Ісус скористається з короткого сум’яття і зникне, Іуда підійшов до Нього і сказав: «Радій, Учителю!», і поцілував Його, бо таким був знак, яким він повинен був вказати воїнам Того, Кого їм належало арештувати. Ісус сахнувся, відчувши холодний доторк його губ на Своїй щоці: «Поцілунком видаєш Сина Людського?» (Лк., 22:48). Він знав, що Іуда видасть Його, тому готовий був до всього, але щоб ось так – поцілунком! Навіть для Нього, Хто міг осягнути глибини високого і глибини низького, це було несподіваним і прикрим.

    І знову проявилася Його велика любов – Він повинен був захистити Своїх учнів, яким ще належало згодом понести по світу Євангелію Нового Заповіту. «Я сказав, що це Я. Коли ви шукаєте Мене, залиште їх, нехай ідуть» (Ін., 18:8), – звернувся Він владно до тих, що прийшли по Нього, а Петрові сказав: – «Чи думаєш, що Я не можу тепер ублагати Отця Мого, і Він дасть Мені більше ніж двадцять легіонів ангелів?» (Мт., 26:53). Та при бажанні Ісуса Отець небесний каменя на камені не залишив би від Єрусалиму, народ якого посмів учинити замах на Сина Його! Але тоді: «як збудеться Писання, що так повинно статись?… Це все сталося, щоб збулося Писання пророків» (Мт., 26:54-56). І ще додав: «Тепер ваш час і влада темряви» (Лк., 22:53). Воїни схопили Його, зв’язали і повели до первосвящеників, а учні Його повтікали.

    Боже, а скільки таких іуд пережила в усі часи і переживає нині наша Україна! Скільки вона настраждалася від ось такого зрадництва своїх лукавих дітей, обливаючись сльозами і кров’ю. Адже ворог прийшов і пішов, він не страшний, бо стоїть перед нами і ми знаємо його, і боремося проти нього, а свої продажні українські душі, які де знатніші, то за великі гроші, маєтки, землі, а де простіші, то й так, за крихти зі столу нових хазяїв, продають свою Матір, допомагають ворогам розпинати її.

    І в наш час це іудине зрадництво в’їлося ледь не в кожну душу – зраджують і продають всіх і все – найщиріші друзі, брати й сестри, керівники й начальники і навіть священики та архієреї! І навіть не задумуються над тим, що зрада отруює життя і їм самим, що й вони самі тяжко потерпають від цієї суцільної зарази, яка вже проникла в кожну нашу клітину, в кожну шпарину суспільства і роз’їдає його, точить, як шашіль стовбур деревини. Навіть наймогутніші дерева падають, підточені шашелем: тоді гине коріння, гине стовбур, гине гілля й листя, гине все! А сказав же Христос: «Яка користь людині, якщо вона здобуде увесь світ, а душу свою занапастить?» (Мт., 16:26). Хоч би вряди-годи кожен заглядав до Євангелії та читав слова Ісуса Христа в яких звучить Божа істина, то може б і душу свою не занапащав зрадництвом і відступництвом. Сказав же Ісус: «Краще було б такій людині не народитися» (Мт., 26:24). Тому оцей ганебний Іудин вчинок повинен нас, нинішніх, застерегти від повторення цього окаянства і найбільше з усіх гріхів боятися зрадництва, відступництва від рідної Церкви, своєї вітчизни України, свого народу.

    Отже, браття, із зради Іуди почалися страждання Ісуса Христа.

    А що ж Іуда Іскаріот, що зрадив Христа? Він також, як багато хто з його послідовників по всьому світу, в тому числі й з українського брата, спочатку, можливо, й не уявляв, яким страхіттям обернеться його зрадництво, а гадав, очевидно, що кинуть Ісуса до в’язниці, надають канчуків та й відішлють до Назарету. Але коли побачив, що Того били, знущалися над Ним і засудили до страти, то розпач охопив навіть його зрадливу душу і він, як свідчать євангелісти: «Розкаявся» (Мт., 27:3), пішов до первосвящеників і старійшин народу, кинув їм ті срібляники, кажучи: «Згрішив я. Видав невинну кров» (Мт., 27:4), вискочив із храму і десь за містом повісився на гілляці. В нього не вистачило сили волі Петра, який своє відступництво від Христа омив сльозами каяття і далі вірою й правдою служив Ісусу, проповідуючи Його Євангелію Нового Заповіту, незважаючи ні на холод, ні на голод, ні на переслідування, ні на саму мученицьку смерть. Якби ж то й ті, хто свого часу відступилися від автокефалії Української Православної Церкви й нині запопадливо служать російським інтересам в Україні, розкаялися, як розкаявся їхній попередник Іуда Іскаріот, і кинули отримані від Москви срібляники білокам’яній під ноги, то, як писав Тарас Шевченко, «Мати не ридала» б, наша Мати-Україна, а з їхнього чола зійшла б печать іудиної зради.

    Та якщо розкаяння українських архієреїв-відступників ще зарадило б справі спасіння, то розправу над Ісусом Христом запізніле каяття Іуди вже не зупинило. Помста розгніваного, підбуреного натовпу страшна. Навіть Понтій Пілат, цей жорстокий правитель римлянин, виходив до натовпу євреїв і казав їм, розводячи руками: «Я не знаходжу ніякої вини за Ним» (Ін., 18:38). Але збуджений натовп і слухати того не хотів. Тоді Пілат вивів Ісуса і поставив Його перед ними в терновому вінку на голові і вдягненого в багряницю. «Ось я виводжу Його вам, щоб ви знали, що не знаходжу ніякої провини за Ним» (Ін., 19:4), – намагався ще переконати їх, бо знав, що первосвященики видали Його через заздрість і підбурили народ, щоб він помилував Вараву. Але натовп заревів, наче в один голос: «Розіпни Його! Розіпни!» (Ін., 19:6). Пілат розгнівався: «Візьміть Його ви і розіпніть, бо я не знаходжу вини за Ним» (Ін., 19:6). Але іудеї були хитрим народом і кричали Пілату, не давши йому навіть надії викрутитись: «Якщо його відпустиш, ти не є другом кесаря. Кожний, хто себе робить царем, – противиться кесареві…». І все ж Пілат знову запитує їх: «Вашого царя розіп’ясти?» Відповіли первосвященики: «Не маємо царя, окрім кесаря!» (з Iн., 19:12, 15). Тоді Пілат, бачачи, що неспокій зростає, взяв води, вмив руки перед народом, і сказав: «Невинний я в крові Праведника цього. Ось, дивіться!» Але увесь народ закричав, б’ючи себе в груди: «Кров Його на нас і на дітях наших!» (Мт., 27:24-25). До чого тільки доводить озлоблення і сліпа ненависть навіть цілий народ. Так було, так є й донині. А ще кажуть, що народ не може помилятися!

    Пілат, бажаючи догодити народу, відпустив їм Вараву, а Ісуса віддав на розправу. Але як Він, побитий і змучений, понесе Свій хрест за місто до Голгофи? І тоді замість Нього хреста змушують нести Симона Киринеянина. Ісусу Христу довелося перетерпіти страту, якої піддавали рабів і розбійників. Голгофа знаходилася одразу ж за містом біля міських воріт. Тут і сталася трагедія вселенського масштабу – люди на ганебному хресті розп’яття мученицькою смертю умертвили Сина Божого, Який прийшов у світ, щоб спасти їх! А Він молиться за них: «Отче, прости їм, бо вони не знають, що чинять!» (Лк., 23:24). Так знову проявилася Його безмежна любов до нас, людей, що насміхалися й глузували, розпинаючи Його.

    А Він висів, прибитий цвяхами до дерев’яного хреста, кров стікала з ран, сонце опалювало голе тіло, мучив біль і спрага, і вже в останні хвилини Своїх страждань на хресті Він скрикнув сильним голосом: «Боже Мій, Боже Мій, навіщо Ти залишив Мене?» (Мт., 27:46). А євангеліст свідчить далі: «Ісус, знаючи, що вже все звершилося, щоб збулося Писання, каже: «Я хочу пити». Тут стояла посудина, повна оцту. Воїни, намочивши губку оцтом, піднесли до уст Його. Коли ж Ісус спробував оцту, то сказав: «Звершилось!» І схиливши голову, віддав дух» (Ін., 19:28-30).

    Звершилося пророцтво на землі, та звершилося воно й на небесах – Христос воскрес, як і говорив, третього дня, з’явившись спочатку жінкам, а потім і Своїм учням. І як би було добре, аби ми забули всі свої незгоди поміж собою і пішли шляхом відродження рідної України і рідної Церкви, бо й Христос воскрес, як воскресає і наша Вітчизна. Христос істинний Бог наш, що воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і всьому народу нашому надію спасіння дарував. Христос воскрес! Амінь.

    Архієпископ АФАНАСІЙ (Володимир Шкупупій), керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

     

     

  • Візит міського голови  Пирятина до чоловічого монастиря Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ

    Візит міського голови Пирятина до чоловічого монастиря Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ

    Міський голова Пирятина Андрій Сімонов з робочим візитом відвідав Чоловічий монастир святого пророка Іллі м. Пирятин Харківсько-Полтавської єпархії УПЦ (ПЦУ). Він ознайомився з ходом будівельних робіт, які ведуться на території обителі, зокрема з реконструкцією трапезного храму ікони Божої Матері «Всіх скорботних радість». Благочинний монастиря всечесний архімандрит Діонісій розповів очільнику міської ОТГ про перспективу розвитку обителі та нагальні питання, які необхідно вирішувати вже зараз. Андрій Вікторович побажав успішної розбудови монастиря. В свою чергу о. Архімандрит побажав міському голові плідної праці на благо Пирятинської громади.

    На фото: Архімандрит Діонісій з міським головою Андрієм Сімоновим та засновником СОК Пирятинський Степ Віктором Кирічевським.

  • Увесь світ іде за Ним

    Увесь світ іде за Ним

    Дорогі мої!

    Ось і підійшли ми до останньої неділі перед Великоднем – неділі урочистого входу Ісуса Христа в Єрусалим. Апостол Матвій описує це так. Коли Ісус Христос разом зі своїми учнями наблизився до Єрусалиму, то спочатку не входив до священного міста, а зупинився біля гори Оливної і послав двох із учнів до села Віфанії, що розкинулося біля підніжжя гори. Він сказав їм: “Ідіть у село, яке перед вами, і вже на вході в нього побачите ослицю прив’язану і коло неї молодого осла, на якого ще ніхто не сідав. Відв’яжіть і приведіть до Мене, а якщо хтось запитає, навіщо ви те робите, то дайте відповідь їм, що вони потрібні Господу. І господар одразу ж погодиться і пошле їх” (Мт., 21:2-3). Учні виконали вказівку, зробивши все так, як звелів їм Ісус. І все сталося, як і пророкував Захарія: “Радій дуже, о дочко Сіону, веселися, дочко Єрусалиму! Ось Цар твій до тебе гряде, справедливий і сповнений спасіння, покірний і їде на віслюкові молодому” (Зах., 9:9).

    Але ж чому така тривога серед учнів Христових, чому вони перемовляються поміж собою, чому поглядають на Учителя промовистим поглядом, у якому читалася стурбованість і прохання повернутися назад або обійти Єрусалим стороною?

    Згадаймо, що за кілька днів до цього, отримавши повідомлення про те, що тяжко хворий Його близький приятель Лазар і так, що може й померти, Ісус сказав учням: “Ходімо знову в Юдею!” (Ін., 11:7). Учні стривожилися й відповіли: “Чи давно юдеї хотіли побити Тебе камінням, а Ти знову туди йдеш?” (Ін., 11:8).

    З цього ми бачимо, яким непростим було життя Ісуса Христа – з одного боку Його славили, Йому поклонялися, як пророку й Господу, а з іншого ж боку Його не розуміли і, більше того, підбурювані первосвящениками і їхніми прислужниками, переслідували, готові були закидати камінням, тобто вчинити самосуд. Ісус говорив їм: “Хто зберігає слово Моє, той не побачить смерті повік” (Ін., 8:51). Але ж для правовірних юдеїв такі слова були святотатством і обурили їх до краю, бо ще до цього Він намагався переконати народ, кажучи: “Якби ви були Авраамові діти, то робили б діла Авраамові. А тепер хочете вбити Мене, Того, Хто сказав вам правду, яку Я чув від Бога. Цього Авраам не робив” (Ін., 8:40). Юдеї ж ще дужче лютували: “Хіба Ти більший за отця нашого Авраама, котрий помер? – кричали вони. – Ким Ти себе робиш? (Ін., 8:53). Ми маємо одного Отця – Бога» (Ін., 8:41). Що було говорити Ісусу на такі їхні слова, коли вони – наслідок людських пристрастей, духовного засліплення, преклоніння перед традицією і владою, як переконати їх в істинності казаного Ним? А, може, краще було піти Собі геть і не розпалювати натовп словами, яких вони не тільки не можуть, а й не хочуть зрозуміти, чи хоча б замислитись над сказаним? Відступитись, врятувавши Себе й учнів від можливої розправи, бо ж іще година відповідна не настала. Але Він незворушно продовжував відповідати, звинувачуючи розбурханий натовп, намагаючись достукатись до їхнього сумління й розуму: “Якби Бог був Отець ваш, ви б любили Мене, бо Я вийшов і прийшов від Бога. Я прийшов не Сам від Себе, а Він послав Мене” (Ін., 8:42). І тут-таки запитував із тугою в голосі: “Чому ви не розумієте мови Моєї? – І відповідав за них: – Тому що не можете слухати слова Мого!” (Ін., 8:43).

    Юдеї ще більше дратувалися, кричали кожен щось своє, розмахували руками, тупотіли ногами: “Ми маємо одного Отця – Бога!” (Ін., 8:41). “Ваш отець диявол, – спокійно відказав їм на те Ісус. – Хто з вас може докорити Мені за неправду? Коли Я говорю істину, то чому не вірите Мені? Хто від Бога, той слухає слова Божі, а ви тому не слухаєте, що ви не є від Бога” (Ін., 8:44-47).

    Ці слова Господа були для правовірних євреїв громом серед ясного неба, адже їм кинуто страшне звинувачення. Їм, хто вірував в єдиного істинного Бога, сказано, що: “Ваш отець диявол і похоті отця вашого ви хочете виконувати. Він був людиновбивцею від початку і не встояв в істині, бо нема істини в ньому… А коли Я говорю істину, то не вірите Мені” (Ін., 8:44-45). Ще більше дратувалися юдеї, розпалювалися ще більшою ненавистю: “Тепер ми зрозуміли, що демон у Тобі, – не вгавали вони. – Авраам помер і пророки, а Ти кажеш – хто зберігає слово Моє, не зазнає смерті повік” (Ін., 8:52).

    Ісус же знову говорить їм: “Істинно кажу вам: перше, ніж був Авраам, Я є!” І ось вже за цими словами, які сказав їм Господь, аби переконати їх у правдивості того, Хто Він є насправді, юдеї не втримались і вхопили каміння, щоб убити Його. Стало зрозумілим, що підбурені й розлютовані люди не здатні прислухатися до значення слів, які їм говорить Ісус, бо ще не настав час їм увірувати, тому в супроводі Своїх учнів Він покинув зібрання.

    Про непросте становище Ісуса Христа в Юдеї говорить і те, що Його прихильники боялися навіть ім’я Його вголос промовляти на людях: “Проте ніхто не говорив про Нього відкрито, бо боялися юдеїв” (Ін., 7:13), – свідчить Апостол Іоанн. І тому Ісус неодноразово приходив до Єрусалиму таємно, аби хоч у такий спосіб зустрічатися з паломниками та Своїми послідовниками, щоб навчати їх та зцілювати стражденних, а вони в свою чергу, шукаючи Його, змушені були запитували пошепки: “Де Він?” – так Його юдеї ненавиділи, підозрювали й осуджували за намагання поставити Себе вище за Мойсея, чий Закон вони так затято захищали, борючись з Ісусом.

    А Він на середині свята увійшов до храму й навчав, а юдеї знову дивувались і говорили: “Як Він знає Писання, не вчившись?” Ісус відповів їм, кажучи: “Моє вчення – не Моє, а Того, Хто послав Мене… Чи ж не дав вам Мойсей Закон та ніхто з вас не дотримується Закону? За що хочете вбити Мене?” Народ сказав у відповідь: “Чи не демон в Тобі? Хто хоче вбити Тебе?” (Ін., 7:15-16, 19-20).

    Ця прозорливість злякала первосвящеників, адже їхні лихі помисли були викриті Ним, і тому вони не відважились схопити Його одразу. Його вислів, кинутий їм як звинувачення: “За що хочете вбити Мене?”, так злякав їх, що той переляк виразно вимальовувався на їхніх лицях і присутні перепитували один одного: “Чи не переконались начальники, що Він справді Христос?” (Ін., 7:26). А Він прийшов до храму й казав їм: “Ще недовго побуду Я з вами та й піду до Того, Хто послав Мене. Ви будете шукати Мене і не знайдете, а де буду Я, ви не зможете прийти” (Ін., 7:3, 3-34). Як Він збурив цими словами натовп! Люди палко сперечалися, намагаючись зрозуміти смисл сказаного пророцтва, а Він тихим і спокійним голосом втомленого боротьбою чоловіка підливає олії в багаття, що вже й так палахкотіло на все видноколо: “Коли спраглий хто, іди до Мене і пий! Хто вірує в Мене, як сказано в Писанні, з нутра його потечуть ріки води живої!” Він ще дужче сколихнув народ і багато хто, почувши ці слова, говорив: “Справді, Він пророк!” Інші говорили: “Це – Христос!” (Ін., 7:37-38, 40-41). Ще ж інші заперечували: “Хіба прийде Христос із Галілеї?” (Ін., 7:41).

    І священики, й богослови аж ніяк не вважали Його за пророка та ще й Христа, бо висміяли Никодима, коли той намагався несміливо захистити Ісуса, відказуючи йому: “Роздивись і побачиш, що з Галілеї не приходить пророк” (Ін., 7:52). Пам’ятаєте, як ще раніше Нафанаїл відповів Филипу на його слова про Ісуса: “Ми знайшли Того, про Кого писав Мойсей у Законі й пророки, Ісуса, Сина Йосифа з Назарету”? Він відповів: “Чи може що доброго бути з Назарету?” (Ін., 1:45-46). Фарисеї просто насміхалися з Нього, хоч і боялися, глузували з Його повчань і пророцтв, з Його висловлювань про Самого Себе, як Сина Божого, посланого Богом на землю. Вони були переконані, що тільки з їхніх вуст може виходити істина, бо вони досконало знали Святе Письмо, адже вони – богослови, а Він всього лише якийсь Син теслі з бідного поселення Назарет! Вони були переконані, що, досконало знаючи Святе Письмо, їм ще вдасться висміяти і відкинути всі Його спокусливі, як вони вважали, висловлювання, якими Він збурював народ, і нацькують обдурених людей на Нього, і з їх же допомогою, тих, хто нині ще поклоняється Йому і вважає за Месію, розправляться з Ним. І вони шукали найменшого приводу, застосовували хитрість і підступність, аби здійснити свій план.

    Згадаймо, як на свято Відновлення у храмі юдеї вкотре допитувалися в Христа: “Доки будеш тримати нас у непевності? Якщо Ти Христос, то скажи нам відверто!” (Ін., 10:24). Вони хитрували, бо якби Він тоді назвав Себе Христом відкрито, у них би були всі підстави звинуватити Його (як на їх переконання) в богохульстві й піддати покаранню. Але ця їхня хитрість не могла бути непоміченою Тим, Хто знав усе, і Христос відповів їм: ” Я сказав вам, а ви не вірите. Діла, які Я творю в ім’я Отця Мого, свідчать про Мене. Та ви не вірите, бо ви не з Моїх овець… Мої вівці слухаються голосу Мого і Я знаю їх, і вони йдуть за Мною. І Я даю їм життя вічне і вони не загинуть повік, і ніхто не забере їх з руки Моєї. Мій Отець, Котрий дав їх Мені, більший за всіх, і ніхто не може відібрати їх з руки Отця Мого. Я і Отець – одно” (Ін., 10:25.-30).

    І знову юдеї вхопили каміння, аби побити ним Ісуса. Але Ісус зупинив їх владним помахом руки й сказав слова, які змусили їх спинитись: “Багато добрих діл показав Я вам від Отця Мого. За котре з них хочете побити Мене камінням?” (Ін., 10:32). Юдеї знітились, але швидко й опанували себе: “Не за добрі діла хочемо побити Тебе камінням, а за богохульство, бо Ти, будучи людиною, робиш Себе Богом” (Ін., 10:33).

    Ось воно – для них навіть думка про те, що між ними виявився Той, хто перевищує їх здібностями, розумом, знаннями, можливостями духа та ще й рівняє Себе з Богом, Якому вони поклоняються, а, отже, повинні поклонятися і цьому Ісусу з Назарету, – була нестерпною і ненависною, бо то найстрашніший для них злочин, якщо хтось, будучи людиною, оголосить себе Богом. Адже згадаймо, як поставилися вони до зцілення Ісусом розслабленого в купальні суботнього дня, що заборонялося Старим Заповітом, і цієї заборони неухильно всі дотримувалися, – тоді юдеї стали шукати й переслідувати Його, аби вбити, бо вчинив він це добре діло у священну для кожного правовірного іудея суботу.

    Тоді Ісус відповів на їхнє звинувачення в порушенні суботи: “Отець Мій донині творить і Я творю” (Ін., 5:17), а “Хто не шанує Сина, той не шанує Отця, Який послав Його” (Ін., 5:23). Вони ж із ще більшим завзяттям намагалися вбити Його не тільки за те, що порушував суботу, а ще більше за те, що Отцем Своїм називав Бога, рівняючи Себе з Ним. Ісус подає їм ще один аргумент на Свій захист: “Чому ви говорите – Ти богохульствуєш? Тому, що Я сказав: Я Син Божий? Хіба не написано в Законі вашім: “Я сказав ви – боги!?” Якщо я не творю діл Отця Мого, не вірте Мені, а вірте ділам, щоб пізнали і повірили, що Отець у Мені і Я в Отці” (Ін., 10:34-38).

    Але й ці слова не заспокоїли юдеїв і вони шукали можливості схопити Його, але Він уникнув їхніх рук і відійшов на протилежний бік Йордану, де раніше хрестив Іоанн, і там перебував у безпеці. Туди до Нього приходило багато людей і там увірували в Нього, бо своїми очима бачили великі чуда, які творив Він. Недарма ж Його так любили і так люто ненавиділи юдеї! А, ненавидячи, на кожному кроці вишукували в Його висловлюваннях і діях докази для звинувачення в богохульстві на ту годину, коли настане час звести з Ним рахунки: чи то тоді, коли учні Його, перебуваючи на полі, зірвали кілька колосків, розім’яли зерно в долонях і з’їли, чи коли Він Сам зцілив сухорукого в суботу. Пам’ятаєте, що Він їм відповів? “Син Людський є Господарем і суботи” (Мк., 2:28), бо: “Субота для людини, а не людина для суботи” (Мк., 2:27). Це в їхньому розумінні Священного Письма було вже занадто – назвати Себе Господарем і суботи! А ще як до цього додати і той випадок, коли Ісус не погребував товариством із митарем і його товаришами та грішниками, й зайшов до його дому та ще й сів до столу обідати з ними, а на запитання книжників до Його учнів, що стояли біля дверей: “Чому Учитель ваш їсть з митниками і грішниками?” (Мт., 9:11), а ті не могли нічого їм відповісти, пролунав грізний голос зсередини будинку: “Не здорові потребують лікаря, а хворі. Підіть і навчіться, що означає: “Милосердя хочу, а не жертви!” – якими словами і яким тоном Він вказує цим богословам, що вони повинні займатися своїм безпосереднім ділом. – “Я прийшов кликати не праведних, а грішних до покаяння” (Мт., 9:12-13).

    Чи не від цих днів загибель Його вирішена, бо вже багато хто тільки й бачить, як Він висить розіп’ятий на хресті. І вони дочекаються цієї миті! Але спочатку буде урочистий вхід Ісуса Христа в Єрусалим! Бо Ісус постійно прагнув до Єрусалиму – найбільшого міста, столиці, центру національного, політичного і релігійного життя поневоленої римлянами Юдеї. Тут відбувалися суд і покарання через розп’яття на хресті, чи помилування злочинців. Сюди на свято Відновлення сходилися люди з найдальших куточків країни і, на відміну від жителів Єрусалиму, мешканці інших поселень і міст, які всі ці три роки, коли Господь пророкував і творив чуда та зцілення, приймали Його по дружньому, часто з любов’ю, і саме серед них Ісус мав підтримку, і саме в їхньому оточенні Йому й належало з тріумфом увійти до священного міста, яке не завжди було до Господа прихильним. Тому дванадцять учнів з тривогою спостерігали за Учителем, як Він все ближче підходить до Єрусалиму, але змовчували, нічого не запитувати і не говорили. А Ісус мав Свою мету, якої вони не знали, хоч Він не один раз уже натякав їм про неї.

    Коли Ісус ще перебував у володіннях Ірода, там Його застала звістка про смертельне захворювання Лазаря, який жив у Віфанії неподалік Єрусалиму. Але Він почекав ще два дні й тоді сказав учням: “Лазар помер! І Я радію за вас, що Я не був там, щоб ви увірували. Тож ходімо до нього!” (Ін., 11:14-15). Задумаймося над тим, чому Христос сказав Своїм учням, майбутнім Апостолам: “Щоб ви увірували”? Адже Він не сказав їм, що: “Ходімо і Я воскрешу його”. Більше того, вони боялися, що там можуть і загинути разом з Ним від рук юдеїв, які шукали нагоди вбити Ісуса, адже недарма Фома підбадьорював їх: “Ходімо й ми і помремо з Ним” (Ін., 11:16).

    Зауважмо, що Ісус, знаючи наперед хід усіх подій, готував їх до Свого воскресіння після розп’яття, щоб вони не злякалися, коли Він з’явиться перед ними, бо Дух Святий не зійде на них аж до того дня, коли Він вознесеться до Отця небесного, і збере їх, дванадцятьох, і Матір Свою Марію, і по Його молитві язики вогню небесного зійдуть на них в день П’ятидесятниці. Тож воскресіння Лазаря тілом ознаменувало воскресіння Ісуса Христа і тілом, і духом: “Я є воскресіння й життя” (Ін.,11:25), – говорить Він Марфі, сестрі Лазаря. І хоч учні Ісуса й надивилися на безліч зцілень, всяких чудес і, навіть, воскресіння щойно померлих, які Він творив на їхніх очах, але воскрешення Лазаря повинне було змусити Апостолів повірити й у майбутнє воскресіння Його Самого, бо Йому належить воскреснути на третій день після тілесної смерті, як то й пророковано: “Бо Ти не опустиш моєї душі до шеолу, не попустиш Своєму святому побачити тління!” (Пс., 16:10). “Ця хвороба не на смерть, а на славу Божу, щоб Син Божий прославився через неї” (Ін., 11:4), – сказав Ісус учням, коли почув про тяжку недугу Лазаря, бо Він знав, що коли прийде Його час, то вони згадають воскресіння Лазаря на четвертий день після його смерті, і зрозуміють те, що повинні зрозуміти.

    До Марії і Марфи у Віфанію з Єрусалиму прийшло багато євреїв, щоб утішити їх у скорботі за померлим братом, і разом із жалобними сестрами вони підійшли до Ісуса. Марія з Марфою плакали, плакали і євреї, розжалобився в дусі й Ісус. “Де поклали ви його?” – запитав і заплакав. Вони відповіли: “Господи, піди і подивись!” (Ін., 34-35).

    Я все думав – чому Ісус оплакав Лазаря, адже, навпаки, повинен був би радіти, що повертає до життя друга, якого любив? І відповідь вразила мене своєю простотою: воскресіння з мертвих Лазаря, звичайної тлінної людини, було тимчасовим – він повернеться до життя, але прийде час, і знову помре – і тому Христос плакав над смертністю всіх живих, тіла яких, кожне у свій час, зогниють, як гниють перестиглі плоди.

    Ісус підійшов до печери, де був гріб, сказав, щоб відвалили камінь, яким було закрито вхід, і коли його волю виконали, мовив до Марфи: “Чи Я не сказав тобі, що коли будеш вірувати, то побачиш славу Божу?”, а потім звів Свої очі до неба: “Отче, дякую Тобі, що Ти почув Мене. Я й знав, що Ти завжди почуєш Мене, але сказав для народу, який стоїть тут, щоб увірували, що Ти послав Мене”. Сказавши це, голосно промовив: “Лазарю, вийди звідти!” І померлий вийшов…” (Ін., 11:40-44).

    Багато юдеїв, побачивши чудо воскресіння Лазаря, тіло якого на четвертий день уже розкладалося й смерділо, увірували в Ісуса й цю звістку принесли в Єрусалим. Терпінню первосвящеників і богословів настав кінець – Назарянин набирав надто великої популярності й сили, а народ уже бачив у Ньому справжнього свого царя, який визволить його від поневолювачів. Та римляни сильніші й придушать повстання, знищивши й місто, й багато його мешканців, не пошкодувавши навіть дітей. І от тоді первосвященик Каяфа сказав: “Краще для вас, щоб один чоловік умер за людей, аніж щоб увесь народ загинув” (Ін., 11:50). Апостол Іоанн пояснює ці слова так: “Це ж він сказав не від себе, але, бувши цього року первосвящеником, пророкував, що Ісус помре за народ; і не тільки за народ, але щоб і розсіяних дітей Божих зібрати в одно” (Ін., 11: 51-52).

    А хіба ми, українці – діти Божі, не розсипані по всьому світу, хіба не настав час збирати нас в одне тіло Христове – Українську Помісну Православну Церкву, якою є Православна Церква України, в єдиній вітчизні Україні, а не по Москвах та Римах, не по всяких закордонах, бо домівка у нас одна-єдина? Настав час! Але ще багато серед нас тих, хто не хоче чути й розуміти, багато таких, хто ще хоче сісти по праву та по ліву руку, тобто прагне влади будь-якою ціною. Це ті, які й Христа Ісуса спочатку переслідували, ганьбили, намагалися побити камінням, не визнаючи Його навіть пророком, а потім і на хресті розіп’яли.

    Та давайте подивимось, як же розвивалися події далі? Але спочатку згадаймо те, коли Ісус якось йшов із Своїми учнями в черговий раз до Єрусалиму і вже вкотре почав говорити їм про те, що має статися з Ним: “Ось ми йдемо в Єрусалим і все, що писали пророки про Сина Людського, здійсниться. Бо видадуть Його язичникам, і осміють Його, і зневажать, і оплюють Його, будуть бити і вб’ють Його, але третього дня Він воскресне” (Лк., 18:31-33). Так, учні страхалися таких Його слів, не розуміли їх глибокого змісту, бо кожен думав своє, людське – як би зайняти біля Господа в Царстві, яке вже ось-ось гряде, для себе краще місце. Але першими насмілилися приступити до Нього Яків та Іоанн, сини Зеведея: “Вчителю, дозволь нам, щоб ми сиділи один праворуч Тебе, а другий ліворуч у славі Твоїй” (Мк., 10:37).

    Ісус навіть не розгнівався на них, Він лиш гірко всміхнувся. “Не знаєте, чого просите, – відповів їм. – Чи можете ви пити чашу, яку Я п’ю, і хреститися хрещенням, яким Я хрещусь?” Навіть не підозрюючи, про яку чашу Він говорить, вони так зраділи, що ледве не впали на коліна перед Ним в очікуванні Його згоди з їхнім проханням. “Можемо!”, – аж похопились вони. Він ще трохи помовчав, очевидно прозріваючи все їхнє життя наперед, а до того ж Йому, можливо, стало прикро й боляче за них, найближчих друзів і учнів, за темряву їхніх душ, яких ще так слабко торкнулося Його благодатне світло, і спокійно відповів: “Чашу, яку Я п’ю, ви будете пити, і хрещенням, яким Я хрещусь, ви будете хреститися”. А, ще помовчавши, наче даючи їм і всім Своїм учням можливість усвідомити кожне казане Ним слово, бо вага тих слів велика, Він додає: “Але дозволити сісти праворуч чи ліворуч від Мене – не від Мене залежить, а кому приготовлено”. Ще пройшовши, прикликав їх усіх до Себе і сказав їм: “Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, панують над ними і вельможі їхні управляють ними, але між вами не так буде: хто хоче бути більшим між вами, нехай буде вам слугою. Бо і Син Людський прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоб послужити і віддати душу Свою за викуп багатьох” (Мк., 10:3, 8-45). Цими словами Він розкрив суть вищого призначення, яке Він узяв на Себе, і хотів, щоб вони не тільки правильно його зрозуміли, а й після того, як Він покине їх, щоб вони уникали перших місць, дивлячись на Його приклад, і гідно послужили людям, проповідуючи Євангелію спасіння.

    І ось, нарешті, Ісус вирішує йти до Єрусалиму. Велике чудо воскресіння Лазаря стало передвістям смерті й воскресіння Самого Христа, а відтак і передвістям загального воскресіння всіх померлих. Про це й свята наша Православна Церква нині співає: “Загальне воскресіння перед Твоїм стражданням запевняючи, з мертвих воскресив єси Лазаря, Христе Боже”.

    Учні підводять до Нього молодого осла, на якого ще ніхто не сідав. Це дуже суттєво, бо Ісус не міг в’їжджати до міста на коні, як то урочисто на конях чи коштовних колісницях в’їжджали земні царі до своєї столиці, сповнені гордості й пихи за перемогу їхнього війська над ворогами, адже царство Його: “Не від світу цього” (Ін.,17:36).

    Ісус сідає на молодого осла, очевидно первородного, і в супроводі євреїв, яких багато приходило до Віфанії, щоб подивитися на воскреслого Лазаря, а також паломників, які проходили через це поселення до Єрусалиму на свято Пасхи з Галілеї і радо приєдналися до Його урочистої подорожі в столицю, бо хотіли бачити Христа своїм царем. Йдучи перед Ним і позаду, народ вигукував: “Осанна! Благословенний Той, Хто йде в ім’я Господнє, Цар Ізраїлю!” (Ін., 12:13), люди клали Йому під ноги пальмове віття, стелили свій одяг і знову славили: “Благословенний Цар, що йде в ім’я Господнє! Мир на небесах і слава в вишніх!” (Лк., 19:38). Таким чином, подорож Ісуса Христа до Єрусалиму на страждання, на ганебну смерть перетворилася на всенародне поклоніння, урочисте вшанування входу царя на своє царство. І якщо раніше Він відхиляв намагання євреїв проголосити Його своїм царем, то цього дня навіть на осла сідає, щоб народ згадав пророцтво про прихід свого царя на ослові.

    Фарисеї, наполохані таким величезним розмахом народної підтримки, особливо коли звідусіль залунало: “Цар юдейський!”, звернулися до Нього: “Учителю, заборони учням Твоїм!” (Лк., 19:39). Ісус же голосно і владно кидає їм виклик, який видавав у Ньому Бога: “Коли вони замовкнуть, то каміння кричатиме!” (Лк., 19:40). Наче цими словами говорив їм, що коли вони не зрозуміли, Хто Він, коли й ці прозрілі люди не переконали їх, то тоді каміння закричить їм про те, що Син Божий переможно вступає в Єрусалим. Багато хто з фарисеїв казав: “Увесь світ іде за Ним!” (Ін., 12:19).

    Христос свідомо входив у Єрусалим на страждання як очікуваний багато століть єврейським народом Месія, як їхній цар юдейський. Він виконав Своє призначення: пророкував, навчав народ, як первосвященик служив йому, страждав ради Бога і, врешті, приносив Себе в жертву за гріхи світу, щоб цей світ змінився, отримавши надію на спасіння. Три роки Він благовістив про Царство Небесне як Царство Боже і як духовне перетворення людини й цілого народу. Він сподівався, що Єрусалим зрозуміє Його, піде за Ним, як царем Царства небесного, а натомість Сам зрозумів, що швидше каміння заголосить, аніж камінне серце Єрусалиму зрушиться. І Христос, наблизившись до Єрусалиму, не прокляв його, хоч і знав, що тут на Нього чекає осудження і смерть, а, розкриваючи жахливу долю міста, заплакав над ним: “О, коли б ти хоч у цей твій день зрозумів, що потрібно для миру твого! Та нині це закрите від очей твоїх. Бо прийдуть на тебе дні, коли вороги твої оточать тебе валом, і обложать тебе, і стиснуть тебе звідусюди. І зрівняють тебе з землею, і повбивають дітей твоїх, і не залишать в тобі каменя на камені за те, що ти не зрозумів часу відвідання твого” (Лк., 19:42-44).

    А чи зрозумів український народ всю значущість відновлення Помісної Православної Церкви? Чи зрозумів народ, що нині ідея Помісної Української Православна Церкви входить в життя України, єднає нас в ім’я Христове з волі Божої заради спасіння українського народу, який багато століть у сподіванні чекав духовного й національного визволення? Якщо значна його частина в нестямі кричить на рідну Церкву: “Розпни її!”, то скам’яніле серце інших мовчить. О, не приведи, Господи, щоб закричало каміння, нехай страшна доля Єрусалиму обійде Україну стороною. А ми будемо славити Христа Спасителя, Який помер і за наш народ, а Своїм воскресінням посилає й українському народу надію на спасіння, єднаючи нас в рідну Церкву. “Прийшла година прославитись Сину Людському” (Ін., 12:23).

    Архієпископ АФАНАСІЙ (Володимир Шкурупій), керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

     

  • З любов’ю до людей та землі

    З любов’ю до людей та землі

    22 квітня 2021 року,  керівник відділу охорони навколишнього природного середовища Харківсько-Полтавської єпархії Православної церкви України  взяла участь в онлайн-події – прес-конференції на тему: «Офіційний запуск Національної мапи пунктів приймання вторинної сировини», організованої Всеукраїнським молодіжним рухом «Let’s do it Ukraine». Національна мапа пунктів приймання вторинної сировини – це жива платформа, яка дозволяє в лічені секунди знайти пункт прийому вторсировини та додати на неї пункт, а також вказати яку саме вторсировину там приймають. Саме сьогодні у Всесвітній день Землі закликаю всіх розпочати екосвідоме споживання, сортування, здачу на переробку вторсировини та додавання на національну мапу тих пунктів прийому вторсировини, які там відсутні.

  • Літургія Раніше освячених Дарів у Свято-Михайлівському храмі

    Літургія Раніше освячених Дарів у Свято-Михайлівському храмі

    16 квітня 2021 року,  у Свято-Михайлівському храмі міста  Полтави (Івонченці) настоятель храму протоієрей Олександр Горай звершив літургію Раніше освячених Дарів. У кафедральному храмі міста Полтави протягом всієї Чотиридесятниці відбуваються не тільки богослужіння по неділях і святах, але і постові служби серед тижня. Не стала виключенням і п’ятниця четвертого тижня Великого посту. Цього дня віряни мали можливість причаститися Святих Христових Таїн.

  • Прапори для військових

    Прапори для військових

    Нашим військовим, які захищають кордони України від загарбників, волонтерський центр Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ передав цінні подарунки: два прапори – державний прапор, та прапор м. Полтави,  а також дитячі малюнки та  листи. Обидва прапори виготовлені власноруч головою відділу охорони  навколишнього природного середовища Людмилою Теймуразян. Щиро молимося за кожного солдата, який, ризикуючи власним життям, дбає про наше з вами мирне небо.

  • Великий Піст – хресний шлях покаяння

    Великий Піст – хресний шлях покаяння

    Великий Піст – це хресний шлях Ісуса Христа на Голгофу, який ми, якщо вважаємо себе справжніми християнами, людьми, котрі при хрещенні «одяглися в Христа» заради спасіння, повинні пройти разом із своїм Господом. Ми повинні підставити під хрест Господа свої слабкі плечі й разом із Ним, своїм Спасителем, в терпінні плоті й духа, пройти Його шлях від ночі зради в Гетсиманському саду й по кам’янистій дорозі до Голгофи. Ми повинні стояти з розчуленням серця й у глибокому покаянні разом із Божою Матір’ю, іншими чотирма жінками та юним Іоанном біля розіп’ятого Христа в той час, коли багатотисячна юрма шаленіє й біснується в торжестві зла над добром. Але з цього терпіння, омившись покаянням, в невимовній радості ми зустрінемо у Великий День Воскресіння Христового в храмі Божому нашого воскреслого Живого Бога – Ісуса Христа.
    Ми пройшли половину Великого Посту. Перед нами найтяжча його половина – знемагає під вагою величезного хреста пошматований тортурами Ісус, з останніх сил несе на Собі знаряддя Своєї смерті, осміяний і обпльований. По який же бік ми з вами – під хрестом разом з Ісусом, обливаючись кривавим потом, чи в очманілій від передчуття крові юрмі Його ворогів? Чиї ми діти – Христові чи дияволові?
    Якщо перебуваємо в посту тілесному й, головне, духовному, якщо страждаємо з Христом, то ми – Христові, а коли біснуємося в пристрастях, гордовито оминаємо храм Божий та ще й богохульствуємо, шаленіємо у відчуттях гріховної насолоди пияцтва, наркоманії, розпусти, лихослів’я, самолюбування, то ми – дияволові.
    Тому, хто ще не схаменувся – схаменіться! Хто ще не почав постувати, візьміть на себе посильний тягар посту тілесного – в їжі, а посту духовного – в поведінці зовнішній і внутрішній.
    Великий Піст – це період особливої духовної і тілесної праці, коли кожна віруюча православна людина відгукується на слова Ісуса Христа: «Цей же рід не виходить інакше – тільки молитвою й постом» (Мт., 17:21).
    Що ж це за рід такий, якого треба вигонити з людини та ще й, перш за все, нею самою, її особистими зусиллями? А це – наші гріхи, які умертвляють наші душі, роблять їх непридатними до воскресіння в Ісусі Христі й тому нам, віруючим правдиво, на цьому короткому відтинку часу – тієї миті, коли в небесах і на землі зазвучить торжествуючий голос Церкви: «Христос воскрес!», треба крок за кроком наполегливо вичавлювати із себе раба гріха. Великий День – свято Воскресіння Христового – наближається владно й велично. Яким зустріне воскреслого Господа кожен із нас – гідним стояти перед Його величчю, чи з опущеними від сорому долу очима? Протягом цілого року ми те й робимо, що умертвляємо гріхами свої душі. І, от, саме піст і молитва стають для нас першими засобами для досягнення воскресіння із мертвих разом із воскресінням Ісуса Христа. Наш піст повинен закінчитися так, щоб ми звільнилися від гріха, що мучить нас, і відчули, як воскресіння з духовного омертвіння стає смислом нашого життя, інакше піст наш не досягне мети.
    Отже, ще кілька седмиць і багато з вас, готуючись до Великодня, буде приступати до Таїнств сповіді та причастя Тіла й Крові Христових, як гідного завершення посту. Але причастя Тіла й Крові Христових, є гідним завершенням життєвого шляху взагалі.
    Тому кожне слово, яке я скажу, нехай як краплі роси живодайної, зросить ваші зранені гріхами душі і спонукає до переміни життя з допомогою покаяння і сповіді.
    Бог дав людині життя на землі не лише для того, щоб вона здобувала хліб насущний в поті чола свого, їла, пила та спала, а перш за все, щоб вона спасалася у життя вічне, працюючи й духовно в поті душі своєї. Основа ж такої духовної праці – покаяння. Воно народжується в душі, як паросток тополі, який, відчувши поклик сонця, пробивається на світ Божий навіть крізь товщу асфальту і тягнеться пагоном до неба. Прийде час і паросток виросте в могутнє дерево. Але якщо паросток не відчує поклику сонця і не потягнеться до нього, то так і лишиться в темені землі, не народившись для нового життя.
    Так і людина. Не відчувши поклику Бога до святої праці спасіння, живодайного тепла Його любові, яке і оживотворяє, і наснажує, і вводить у таїну зустрічі й спілкування з Ним, Отцем Небесним, людина залишається гинути і втрачається для життя вічного, випадає із світобудови, як випадає цеглина із вже змурованої стіни дому. Такою оживотворяючою зустріччю із Христом і є сповідь як примирення людини, котра до того жила у сваволі своєї гордині, жила в безладді душі й тіла, перебуваючи поза Тілом Христовим – Його святою Церквою.
    Христос ніколи від нас не відвертається, бо Він нас усіх любить Своєю хресною любов’ю, зміцненою кров’ю розп’яття. Навпаки, ми, поселивши у своїх серцях лукавство, байдужість до Його жертовного подвигу, відходимо від Нього, вкручені життям у згубну круговерть, віддаляємося іноді так далеко, що тільки на схилі своїх літ наближаємося до Господа, та й то підходимо не завжди із трепетом, благоговінням, глибокою мірою відповідальності та вдячності. Але ж Він віддав Своє земне життя за нас, помер за нас з великої до нас любові!
    Тому, перш ніж покаятися, нам би слід було подякувати Богу за те, що Він ні на мить не забував про нас, а в міру нашої готовності наближав нас до Себе, наближав мить благословенної зустрічі, після якої ми станемо хоч трішечки іншими, хоч на якусь долю ближчими до свого Спасителя. «Увійдіть в радість Господа свого», – говорить Спаситель.
    Ми приходимо до храму на літургію із острахом – як прийме мене Господь з такою ношею страшних гріхів. Але одночасно і з радістю, бо ми, стільки років блукаючи манівцями життя, нарешті втрапили в дім Божий і можемо відважитися сказати: «Господи, милість Твоя до мене, грішного, безмежна і я дякую Тобі за любов Твою до мене, за те, що Ти привів мене у дім Свій і допустив до Себе. Дай же мені й можливість пізнати Тебе, і навчитися любові Твоєї. Дякую Тобі за все! Ти – радість моя! Ти – щастя моє! Пролий же на зранену душу мою благодать Твою і зціли її прощенням гріхів, причастям Святих Твоїх Тайн! І щоб радість моя в Господі була істинною і досконалою!»
    І ось саме така зустріч із Господом може бути першою й останньою, але такою, яка наповнить все подальше життя наснагою, міцністю, силою, змінить докорінним чином. І тут не варто копатися в усьому своєму житті, а до цілковитої оголеності душі й серця поставити перед собою запитання: чим особисто я згрішив перед Богом, яким вчинком я проявив невірність Йому – кому і чому надав перевагу перед Ним, Володарем моєї душі та тіла? Тоді перед нашим духовним зором постануть усі наші огидні й непристойні вчинки, тоді серце наше заплаче: «Господи, стою перед Тобою як митар, як блудниця, як біснуватий і як сотник – помилуй мене! Прийми мене, як блудного сина, знайди, як вівцю заблукалу, прости і зціли!
    Господи, як легко мені перебувати в суєті життя і як важко мені впокорювати себе, щоб у поклонінні стояти в молитовному усамітненні перед Тобою! Господи, прости!
    Господи, як мені важко в смиренні йти до Тебе, як мені важко шукати Тебе повсякчасно, смирятися і боротися з гординею, плакати за Тобою день і ніч гіркими сльозами розпуки. Ти ж бо дав мені життя, покликав бути другом Твоїм, Ти помер на хресті заради мого спасіння, Ти затис у Своєму зболеному серці гнітючий крик, зустрічаючи смерть в Гетсиманському саду. І все заради мене… А що ж я, Господи?»
    Митар стояв в трепеті в храмі за порогом у притворі, не сміючи навіть увійти до середини, знаючи, що Церква, то Божа святиня, в якій немає місця для гріха, і лише смиренно молився: «Помилуй мене, Господи, грішного, помилуй мене…» Тож сподоби й мене, Господи, навчитися в митаря, бо я увіходжу до храму Твого, а думками залишаюся там, у суєтному і ворохобному світі, з якого прийшов до Тебе, але ні думками, ні молитвами з Тобою не перебуваю. Дай мені, Боже, здатність проснутися від сну байдужості й маловір’я, не дай мені загинути в смерті гріховній окам’янілого серця, а розм’якши його, дай йому почуття розчулення, щоб плакало воно сльозами покаяння за гріхи мої тяжкі.
    «Помилуй мене, Боже, помилуй мене!»
    «Пречистому образу Твоєму поклоняюся, Милостивий, прохаючи прощення гріхів моїх, Христе Боже, з волі Своєї Ти тілом зійшов на хрест, щоб звільнити створених Тобою від рабства диявольського. Нині і я, грішний і обтяжений, приступаю до Тебе, Владики і Бога мого, не сміючи навіть поглянути на небо, а тільки молюся – дай мені, Господи, розум, щоб я гірко оплакував вчинки свої».
    Боже, якби я Тебе любив, то я б шукав Тебе повсякчас свого гріховного життя, адже тіло моє наповнене благодаттю причастя святого Тіла й Крові Твоїх, життя моє навіки з’єднане з Тобою святим хрещенням, а Духом Святим у Тайні миропомазання Ти засвідчив мене перед Отцем Небесним і вічністю. Я ж увійшов до храму Твого святого сміливо й без-будь якого остраху, бо розум мій переповнений гординею, усілякими світськими помислами, спогадами, тривогами за діла мої, що поза стінами дому Твого, Господи. Боже, дай мені глибоке розуміння того, що гріхи мої, то біда для життя мого, і що ця біда насунулася на душу мою, як чорна хмара.
    “Помилуй мене, Боже, помилуй мене!”
    «О горе мені, грішному, бо я найгрішніший серед людей, що до храму Твого приходять, і немає в мені покаяння. Так дай же, Господи, моєму серцю розчулення, щоб сльозами покаяння я гірко оплакував вчинки мої!»
    Боже, Ти заповідав любити ближнього свого більше, ніж себе самого. Ти сказав, Господи, що коли зробимо щось одному із малих цих, те зробимо Тобі. А я не слухаю повеління Твого – гординя й самолюбство терзають душу мою, штовхають на гнів, роздратованість, грубість. А скільки в мені нарікань, нетерпеливості, осуджування і недоброзичливості, немає любові в серці моєму до ближнього. Грішу і морально, грішу і матеріально, грішу всім на світі.
    “Помилуй мене, Боже, помилуй мене!”
    Господи, прийми покаяння від мене грішного і нахили вухо Твоє до мене і вислухай слова мої. Згрішив я, Господи, перед Небом і перед Тобою і став недостойний навіть поглянути на висоту слави Твоєї, бо я прогнівив Твою милостивість, порушив Твої заповіти й не послухав Твоїх повелінь. Але Ти не віддай мене на погибель із беззаконнями моїми, бо я навернувся й прийшов до Тебе з покаянням. Я, Господи, віддав себе на розтерзання пристрастям і гріхам окаянним, але Ти, Господи, навчав робити людям добро, а я увесь час відкладаю добрі вчинки на завтрашній день. Але ж дорога ложка до обіду, а не опісля. Я ж лише надіюся на те, що в душі моїй щось зміниться й стану іншим – добрим і лагідним, не буду проходити повз чиєсь горе, а першим відгукнуся із співчуттям і допомогою. Та проходять роки, а я все залишаю на завтра. Господи, так же не буде постійно! Прийде час і “завтра” не настане, тіло моє покладуть у домовину, а душа стане перед Тобою – своїм Суддею. Хто стане на поміч, хто мене оправдає? Що ляже на шальки терезів? Плоди добрих вчинків! Що осудить перед Твоїм праведним зором? Життя, проведене на землі! Господи! Провіряю своє серце і бачу себе винним перед Тобою, бо грішний зневірою, духовною глухотою, розслабленням у постуванні й молитві, відсутністю благоговіння перед святинями й тим, що не маю в серці своєму страху Божого. Багато що заволоділо мною: і страви смачні, і гарний одяг, і зручності в побуті, і пристрасть до речей, і все, що віддаляє мене від Тебе, Господи!
    “Помилуй мене, Боже, помилуй мене!”
    Коли будуть поставлені престоли на Страшному Суді, тоді життя кожної людини розкриється і горе тоді буде грішним. Знаючи це, душе моя, покайся у злих вчинках своїх! “Господи, пробуди мене від смерті гріховної, спання духовного й від лінощів! Позбав мене забуття, слабкодухості й окам’яніння сердечного, бо стою перед Тобою і не знаходжу жодного слова на своє виправдання, сліз не маю, не болить і не тужить серце моє, не плаче воно. Господи, торкнися серця мого любов’ю Твоєю, щоб воно розчулилося в покаянні і щоб сльозами я омив гріховність мою.
    “Помилуй мене, Боже, помилуй мене!”
    Багатогрішний, окаянний чоловіче, чому в лінощах час марнуєш? Переглянь життя своє і звернися до Господа Бога, щоб гірко оплакати вчинки свої!”
    Господи, живу в лінощах, втрачаю час дорогоцінний, а дні лукаві, час невтримно спливає і невблаганно наближається час кончини і суду. Смерть за плечима, смерть до нас наближається по всяк час, суд перед нами, а ми живемо так безпечно, наче кожному відмірено тисячу літ. Боже, онови нас, потряси наші душі, Господи, дай пам’ятання смертної години, але так само дай нам і пам’ятання життя, щоб прожити його гідно. Господи, дай нам розірвати павутиння лінощів, стряхнути безвідповідальність за душу свою й долю свою. Дай нам сміливість переглянути життя своє, дай нам звернутися до Тебе, єдиного Спасителя нашого, дай нам відчуття й усвідомлення того, що без Тебе ми сироти і в самотині перебуваємо.
    “Помилуй мене, Боже, помилуй мене!”
    Праведники зрадіють, а грішники заголосять, тоді ніхто не зможе допомогти нам, а вчинки наші звинуватять нас. Тому перше кінця покайся, душе моя, у злих вчинках твоїх.
    Господи, настане грізний час, коли я буду стояти перед Тобою і ніхто не зможе тоді допомогти мені, бо кожен стоятиме з усією відповідальністю за життя своє. Тому, Господи, сподоби до того дня мені принести покаяння, дай мені змінити життя своє, дай мені виправити його. Дай, Господи, кожному з нас можливість навчитися співстраждати, по братерському любити й носити тягарі один одного, як Ти й заповідав нам.
    О, Боже, дай мені покаятися, дай мені відступитися від усяких злих вчинків, від думок гріховних і помислів лукавих, від захоплень бурхливих. Дай мені, Боже, розуміння важливості каяття, адже святі Твої це зрозуміли й незчисленна когорта грішників покаялися, то невже я такий кам’яносердний, що позбавлю себе єдино вірного спасіння – покаяння й виправлення життя! Тільки вірність Тобі, Господи, і виконання заповітів можуть спасти – Боже, допоможи! Господи, стряхни моє серце, стряхни моє життя, спонукай опам’ятатися, доки ще є час, доки не вичерпалося Твоє терпіння.
    “Помилуй мене, Боже, помилуй мене!”
    Господи, сподоби мене нині безмовно стати перед Тобою й серцем принести покаяння в тих гріхах, що я натворив, відпусти мені гріхи мої і допусти мене, Боже, до причастя Святих Твоїх Тайн на зцілення душі і на життя вічне… Амінь.
    Архієпископ Афанасій (Володимир Шкурупій), керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

     

  • Допомога для військових

    Допомога для військових

    Волонтерська група у складі військового капелана Євгенія Пономаренка, Руслана Ляшенка, Людмили Лютенко та Андрія Барабаша відвезли допомогу у 14 ОМБР на Луганському напрямку. Було доставлено маскувальні сітки, зроблені руками небайдужих полтавок, продукти харчування та іншу допомогу.

  • Архієрейське богослужіння у Неділю Торжества православ’я

    Архієрейське богослужіння у Неділю Торжества православ’я

    «Прийди і подивись!» – кажу кожному, хто ще ходить манівцями і не заходить до храму рідної Церкви, де славлять Бога і Господа нашого Ісуса Христа рідною українською мовою. Тільки у рідній Церкві кожен із нас знайде утіху своєму серцю і спокій душі, бо говорить Христос: «Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас» (Мт., 11:28), – високопреосвященний АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ.

    21 березня 2021 року, першої Неділі Великого посту, Торжества Православ’я, високопреосвященний  Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, звершив Божественну літургію святителя Василія Великого у Свято-Троїцькому храмі с. Червона Слобода на Черкащині. Спільно з архієпископом служили ігумен Антоній (Бондарець) та протоієрей Сергій Катренко. Богослужіння супроводжував парафіяльний хор під управлінням Віри Цюри.

    «Чому ж тоді багато з нас такі жорстокосердні й нерозумні, і вперто продовжують триматися московського тлумачення, що ми, українці, нездатні мати своєї Церкви, тобто – «що може бути з нас, українців, доброго»? А це вже зневаження самих себе. Сумна й гірка риса в характері нашого народу! А всіх і зусиль треба що: «Прийди і подивись!» А ще розберися і зрозумій, бо соромно повинно бути нетямущими в третьому тисячолітті! – зазначив у своїй проповіді владика Афанасій. – Дорогі мої, тільки православна віра очищає і освячує осквернену гріхами природу нашу, оновлює через Таїнства хрещення, сповіді й причастя. А для цього треба мати активне і постійне спілкування з православною Церквою, брати участь у моліннях, навчанні, Таїнствах – свою віру треба вивчати, вникати в неї і жити її духом. А найголовніше – відновити в собі щирим і глибоким каяттям образ істинного православного християнина, щоб і про нас сказав Господь, як сказав свого часу про Нафанаїла: «Це справжній християнин, в якому немає лукавства».

  • Архієпископ Афанасій звершив літургію Раніше освячених Дарів та благословив коливо

    Архієпископ Афанасій звершив літургію Раніше освячених Дарів та благословив коливо

    19 березня 2021 р., у п’ятницю першого тижня Великого посту, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, звершив літургію Раніше освячених Дарів у Свято-Михайлівському міста Полтави (Івонченці).

    З Його високопреосвященством служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, та протоієрей Олександр Горай, настоятель храму, благочинний Полтавщини.

    Після літургії архієпископ Афанасій звершив чин молебного співу великомученику Феодору Тирону та прочитав молитву над коливом.