Автор: Архиєпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій)

  • Архієрейське богослужіння в день свята Винесення чесних древ животворчого Хреста Господнього

    Архієрейське богослужіння в день свята Винесення чесних древ животворчого Хреста Господнього

    «Коли людина йде на боротьбу, то вона бере з собою якийсь захист, просить інших про допомогу. І ми сьогодні винесли хрест на середину храму і просимо в Бога допомоги, щоб Він підтримав наші немічні сили впродовж цього посту, аби ми гідно його пройшли в подвижництві на славу Божу», – АФАНАСІЙ (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ.

    14 серпня 2020 року, в день свята Винесення чесних древ животворчого Хреста Господнього, пам’яті сімох мчч. братів Маккавеїв, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і

    Полтавський, очолив святкову Божественну літургію у Свято-Михайлівському кафедральному храмі м. Полтави. Спільно з Його високопреосвященством служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, та протоієрей Олександр Горай, настоятель парафії, благочинний Полтавської області.

    «Успенський піст присвячується пам’яті Божої Матері, успіння Якої було величним, тому Її смерть і називається сном – на означення того, що Богородиця після вознесення Господа нічого іншого не бажала, окрім як прийти до Свого Сина в Царство Боже, – сказав у своїй проповіді архієпископ Афанасій. – Тому ми повинні ставитися до свого нинішнього життя, смерті й майбутнього життя так само. Наше життя – це сон, після якого відбувається пробудження, розкриваються всі людські сили, які зараз приховані під шкіряними ризами і-за гріховності людської природи та із-за наших особистих гріхів. Апостол Павло говорив: «Я більше нічого не бажаю, як з’єднатися з Господом Ісусом Христом» (Фил., 1:21). І це возз’єднання відбувається вже тут, на землі, і якщо ми гідно пройдемо своє земне життя, то й в усій повноті розкриємося в житті вічному».

    Треба твердо триматися православної віри до кінця свого життя. Немає в нас іншого наставника і вчителя, окрім Ісуса Христа. Він наш справжній наставник, вчитель і Спаситель. Не варто визнавати іншого наставника, крім Нього. Тільки Він є наш шлях, істина і життя.

    «Святі отці дали нам чудову думку про смерть: «Пам’ятай день свій останній і вовіки не згрішиш». Якщо ти надумаєш зробити щось негідне, вчинити зло, то подумки поклади себе в домовину, знай, що ти не сьогодні-завтра помреш і тобі відкриється істина, чи варто тобі робити задумане тобою зло. Не треба навіть шукати в когось поради, а поклади себе в домовину і ти довідаєшся, що тобі робити. Тож, дорогі мої, поклонимося Животворчому Хресту Господньому для свого підкріплення і з любов’ю та терпінням понесемо кожен свій хрест заради свого спасіння», – сказав на завершення владика Афанасій.

    Після богослужіння архієпископ Афанасій освятив зілля та мед, принесені парафіянами.

     

  • Архієрейська візитація до Кіровоградського благочиння

    Архієрейська візитація до Кіровоградського благочиння

    «Нехай благодать Божа зійде на ваш благословенний край і принесе мир душам, спокій родинам, радість у життя, бо сказав Христос: «Радійте, Я повсякчас із вами». Нехай ниви ваші колосяться високими врожаями, а душі плодами спасіння», – АФАНАСІЙ (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ .

    16 серпня й 2020 року, 10-ої неділі після П’ятидесятниці, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, з архіпастирською візитацією відвідав парафію апостола Іоанна Богослова в с. Попельнастому Кіровоградської області. На подвір’ї храму жителі села і гості зустріли правлячого архієрея церковним дзвоном. Голова Попельнянської ОТГ Олег Волянський підніс владиці коровай, а діти порадували квітами. Владика Афанасій звернувся до присутніх із вітальним словом. Настоятель парафії о. Василь Поцула підніс хрест для цілування та запросив Його високопреосвященство очолити богослужіння.

    Спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець),секретар єпархіального управління, протоієрей Василь Поцула, настоятель парафії, ігумен Ферапонт (Федис) та отці Антоній Кіяшко та Василь Палюга.

    «Сьогодні, десятої неділі після П’ятидесятниці, у дні, коли триває  Успенський піст, ми чули євангельську розповідь про те, як Господь зцілив біснуватого, який кидався і в воду, і в огонь. Апостоли не змогли вигнати біса, який мучив молоду людину, і тоді батько нещасного став просити милості у Спасителя і Той зцілив його. Коли апостоли запитали, чому ж вони не змогли зробити те, що зробив Господь, Він відповів: «Цей рід не вигониться інакше, як тільки молитвою та постом» (Мт., 17:21). Ці слова ми повинні зберігати в своїй пам’яті, закарбувавши у своїй свідомості і в своєму серці», – сказав у повчальному слові архієпископ Афанасій.

    Після Богослужіння владика Афанасій вручив церковні нагороди Олегу Волянськиу, голові Попельнянської ОТГ, Віктору Недобіткіну, генеральному директору «агросвіт», директору СТОВ ім. Шевченка Юрію Анатольєву, начальнику відділу культури Михайлу Ковальчуку та активістам церковної громади.

    На завершення візиту до Попельнястого, архієпископ Афанасій відвідав культурно-освітній центр «Толока» та подарував сільській бібліотеці книжку власних оповідань та повістей «Останній поріг».

  • Архієпископ Афанасій звершив молебень в Решетилівці

    Архієпископ Афанасій звершив молебень в Решетилівці

    «Божа Мати прожила на землі в смиренні й терпінні, показавши таким чином і нам приклад того, яким повинне бути й наше життя. Вона розкрила нам силу смирення й допомогла зрозуміти смисл людського буття», – архієпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій).

    10 серпня 2019 року, в день вшанування ікони Пресвятої Богородиці «Одигітрія», високопреосвященний Афанасій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ, звершив водосвятний молебень біля однойменної каплиці в м. Решетилівка. Спільно з владикою Афанасієм служив ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління.

    Згадуючи цього дня про те, як за молитвами до Пресвятої Богородиці перед Її іконою «Одигітрія» ми отримуємо захист під час подорожі та в інших випадках життя, владика Афанасій  зазначив: «Будемо ж просити Богородицю, щоб Вона допомагала нам спрямовувати свій духовний шлях у руслі християнських цінностей, влаштовувати життя за законами Божими, щоб Вона ніколи не залишала нас  без уваги в наших скромних людських потребах і справах, щоб Своїм святим омофором захищала нашу багатостраждальну Батьківщину Україну».   

     

  • Архієрейське служіння 9-ої Неділі після П’ятидесятниці

    Архієрейське служіння 9-ої Неділі після П’ятидесятниці

    «Часто хвороба не зцілюється повністю, тому що Господь залишає людині час на покаяння і смирення, щоб її душа мала більш якісну природу для Царства Небесного. Ось чому Господь попускає їй ті чи інші хвороби. Навіть багато святих не отримували повного зцілення від своєї хвороби», – АФАНАСІЙ (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ.

    9 серпня 2020 року, 9-ої Неділі після П’ятидесятниці, пам’яті великомученика Пантелеймона, архієпископ Харківський і Полтавський Афанасій звершив святу Божественну літургію в Свято-Михайлівському храмі м. Полтави (с. Івонченці). Під час богослужіння з правлячим архієреєм служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, та протоієрей Олександр Горай, настоятель парафії, благочинний Полтавської області.

    «Апостол Павло тричі благав Господа, щоб Той визволив його від недуги. Але Господь відповів йому: «Досить тобі Моєї благодаті, бо сила Моя здійснюється в немочі». Мабуть, Господь цією хворобою його упокорював. Тобто, Господь залишає людині хворобу для смирення, для зцілення душі. Адже тіло дійсно є «шкіряними ризами», тією оболонкою, яку ми отримали в спадщину після гріхопадіння перших людей, – сказав архієпископ Афанасій, звертаючись до присутніх у храмі з повчальним словом. – І в зв’язку з цим потрібно звернути увагу на такий момент: часто люди просять: «Отче, допоможіть зцілитися!» З одного боку, розумієш, звичайно, людей і шкода їх, але явно бачиш, що не завжди їм на добро буде це зцілення. Адже бачиш, що люди потребують, перш за все, зцілення душі, а вже потім тіла. Хвороби, скорботи, страждання людині часто просто необхідні. Якби людина не мала в своєму житті ні хвороби, ні інших страждань, вона б забула про Бога».

    Після завершення літургії архієпископ Афанасій звершив молебень за здоров’я з читанням акафіста до святого перед іконою вмч. Пантелеймона з часткою його благословенних мощів.

  • Пророче Божий Ілію, моли Бога за нас!

    Пророче Божий Ілію, моли Бога за нас!

    «Чому пророк Ілля став таким близьким до нашого українського серця? Перш за все пророк передає людям Божу правду і Божу волю. Він отримує від Бога таку силу, що в порівняння з нею не йде ніякий природній вплив на свідомість людини. Це не якесь там навіювання. Це беззастережна Божа вказівка, яку треба виконувати», – АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ.

    2 серпня 2020 року, 7-ої Неділі після П’ятидесятниці, пам’яті святого пророка Божого Іллі, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ, відвідав з архіпастирським візитом парафію в честь пророка Божого Іллі в м. Пирятині, яка відзначала своє престольне свято. Архієпископ Афанасій спільно з духовенством єпархії – ігуменом Антонієм (Бондарцем), секретарем єпархіального управління, архімандритом Діонісієм (Федоровим), настоятелем парафії, благочинним Пирятинського району, та протоієреєм Іваном Піпаком, настоятелем Свято-Георгіївської парафії с. Давидівка, звершив водосвятний молебень.

    Після молебня архієпископ Афанасій звернувся до вірян із словом проповіді, в якій зокрема сказав:

    «І щоб не говорили наші вороги, а їх багато в нас,  вони як ота тля на здоровому стовбурі нашої Батьківщини, – висмоктують із неї благодатні соки, даровані нам Господом Богом нашим Ісусом Христом, перемога за нами! Ворги наші, як оте лайно до черевика, чіпляються до кожного нашого слова, до кожного нашого вчинку, до кожної нашої дії, і смердять, отруюють наше життя. Але ми до цього звикли, бо живемо з цією нечистю впродовж багатьох століть і, як милостиві й люблячі християни, стоїчно терпимо їх, замість того, щоб змести могутнім помахом правиці з тіла багатостраждальної Матері-України раз і назавжди, – зазначив владика Афанасій. – Ми їх милуємо, а вони нас за це карають. Карають люто і невблаганно разом із московськими поневолювачами, служачи їм віддано, як треновані собаки, яких спускають із цепу. Особливо свої голови вони підняли зараз, коли наш народ, засліплений чужою пропагандою, збився з державницького курсу. На це є багато причин об’єктивного характеру, але ще більше суб’єктивного, в особі РПЦвУ, тобто Московського патріархату, архієреї і священики якої служать не Вітчизні, а її ворогу – путінській Росії».

    Говорячи про роль і значення Православної Церкви України, архієпископ зазначив: «Але є ми – Православна Церква України, яка твердо стоїть на позиціях відданості Господу Богу нашому Ісусу Христу і Матері-Україні. Вони точать на нас зуби, намагаються гризти, а ми своєю непохитною вірою, своєю відданістю, як тим рашпілем, сточуємо ті зуби до самого кореня, а прийде час, вирвемо й корені. Нам важко, але ми – церковні люди. Не втручаючись у державне управління, ми повинні визначати свою позицію з усіх життєво важливих питань. І кожен священик, виходячи на амвон говорити правду Божу, повинен нести пророче служіння, беручи на себе всю відповідальність і всі ризики. Так само, як і кожен із нас – від звичайного громадянина до керівника будь-якого рівня влади, особливо президента держави, повинен усі свої помисли, усі вчинки і дії розглядати крізь призму державності: як це буде, перш за все, для держави, для її міцності, для її розвитку. Адже буде добре державі, то буде добре й мені, а коли державі погано, то погано буде й мені. В усьому повинен бути державницький підхід!»

    Тому нехай допоможе нам Господь залишатися Йому вірними, жити згідно Божого закону з тим, щоб ніколи ні Ахави, ні Єзавелі не панували на святій українській землі, а щоб розвивалася й міцніла наша свята Церква, а разом із нею – життя по вірі, наповнене святості, миру, благочестя, чесності, порядності, любові до Батьківщини, поваги до старших. Це ті вічні якості, завдяки яким формується людська особистість і людське суспільство, здатні до саморозвитку.

    Після молебня правлячий архієрей, з благословення Блаженнішого Епіфанія, митрополита Київського і всієї України, вручив церковну нагороду – медаль архістратига Михаїла – за активну участь у розбудові Православної Церкви України на Пирятинщині настоятелю парафії архімандриту Діонісію (Федорову), архієрейські грамоти вірянам – Володимиру Крагелю, Оксані Аранчій, Наталії Сердюк та Ніні Ситник.

    Світлані Німець та Ганні Синяк Владика подарував свою книгу повістей та оповідань «Останній поріг», яка нещодавно вийшла в світ. Пирятинці мали змогу поспілкуватися з Архієпископом Афанасієм та отримати відповіді на наболілі питання. На завершення святкового богослужіння Благочинний Пирятинського Благочиння архімандрит Діонісій подякував Високопреосвященнійшому Владиці за візит, молитовну підтримку та проявлену духовну турботу. Парафіяльний хор проспівав уставне многоліття. Після богослужіння всі присутні були запрошені до святкової трапези.

  • Євхаристія – хліб життя

    Євхаристія – хліб життя

    Христос воскрес! І посеред нас!

    Дорогі мої! Сьогодні у нас випала нагода поговорити про те, чим є свята Божественна літургія і Євхаристія, як її центр і джерело життя Церкви, основа віри і всього благочестивого життя християнина. Літургія – це, власне, серце православного богослужіння, під час якого відбувається «святеє святих» – Євхаристія, тобто приготування до споживання Тіла й Крові Христових і їх причастя.

    Господь наш Ісус Христос, перш ніж встановити Таїнство Причастя, звернувся до народу з такими словами: «Я хліб живий, що зійшов із небес, і хто їсть цей хліб, той житиме вічно. Хліб же, який Я дам, є Плоть Моя, яку Я віддам за життя світу» (Ін., 6:51). Цими словами Господь розкриває глибинну тайну спасіння людства, кажучи, що Тіло Своє Він віддає заради животворчого оновлення світу.

    «Хто їсть Моє Тіло і п’є Мою Кров, той у Мені перебуває, а Я в ньому» (Ін., 6:52–56), – ось та основоположна засаднича формула, виконання якої єднає нас із нашим Господом у єдине ціле, як говорить апостол Павло: «Вже не я живу, а живе в мені Христос” (Гал., 2: 20). І це є найголовнішим завданням християнина в земному житті – поєднатися із Сином Божим, що сказав: «Я хліб, який зійшов із небес» (Ін., 6:41).

    Літургія – це істинна трапеза, мета якої полягає у духовному перетворенні Духом Святим хліба й вина в Тіло й Крові Христові. Христос прямо сказав: “Бо Плоть Моя – є істинною поживою, і Кров Моя є істинним питтям”. (Ін., 6:55) і “якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крові, то не будете мати життя в собі.” (Ін., 6:53).

    Святі Дари, якими причащається кожен із нас, є Божественною Поживою, що вводить нас у життя вічне. Звичайний хліб, що ми споживаємо щоденно, переробляється в нашому організмі на різноманітні поживні речовини, які стають частиною тіла, даючи йому міцність і силу. А Святі Дари причастя, навпаки, стають живим началом, яким ми причащаємося і змінюємося внутрішньо в тій мірі, якою добровільно піддаємося їхній дії в сукупності з нашою духовною чистотою.

    Коли розігрівають залізо у вогні, то воно стає таким же червоним і пекучим як і вогонь, само стає вогненним, але при цьому зберігає свою природу і сутність. Щось подібне відбувається і з християнином, який причащається Тіла й Крові Христових – він стає з Ним, наче б як одним тілом, починає жити божественним життям. Саме в силу цього апостол Павло, можливо, й написав, що “Вже не я живу, а живе в мені Христос” (Гал., 2:20).

    Заповіт Ісуса Христа: «Споживайте, це є Тіло Моє» і «Пийте… це є кров Моя Нового Завіту» (Мт., 26:26), ставить перед кожним християнином завдання стати з Ним одним цілим для життя вічного. Адже без творення одного тіла з Христом увійти в Царство Боже – омріяне безсмертя, неможливо, бо як сказав той же апостол Павло: «Ніщо нечестиве у Царство Боже не увійде», а наше людське тіло якраз таким і є.

    Під час Тайної Вечері Ісус Христос розкрив незбагненне для нашого розуму таїнство Свого Тіла – у втіленні Він прийняв тіло від Діви Марії, а в євхаристії подає його Своїм учням для споживання, щоб у Церкві Його Тілом стало вже все людство й усе творіння Боже. Яким же чином це відбувається? Відповідь однозначна – у святій Божественній літургії, яка є вічним продовженням Тайної Вечері. «Вечері Твоєї тайної сьогодні, Сину Божий, мене причасником прийми», – говоримо ми в молитві перед причастям.

    На Тайній вечері Христос ламав хліб і подавав чашу з червоним вином апостолам як Своє Тіло й Кров на спомин про Себе. З того часу й ми під час літургії причащаємося з Його рук, як пише про це святий Іоанн Златоуст: «Коли бачиш, що священик подає тобі Святі Дари, то думай, що здійснює це не він, а сам Христос». Під час літургії священик молитовно звертається до Господа: «Сподоби нас могутньою Твоєю рукою подати нам пречисте Тіло твоє і чесну Кров твою, а через нас і всім людям».

    Святі отці непохитно сповідують і навчають, що під час літургії ми приймаємо правдиве Тіло Христове – запоруку того, що й Церква є Тіло Христове. «То ж, аби не тільки любов’ю, а й самим ділом бути членами Христового Тіла, будемо причащатися того Тіла. І це звершується через поживу, що її дав Христос, щоб виявити свою велику любов до нас. Тому з’єднав Самого Себе з нами, даючи нам Своє Тіло, щоб ми не робили нічого іншого, як тільки тіло, з’єднане з Главою. І це є ознакою найсильнішої любові», – повчає нас Іоанн Златоуст. Отже, правдивість Тіла й Крові Христових є запорукою надії на воскресіння нашого тіла.

    Євхаристію сміливо можна порівняти із сонцем, яке є джерелом животворчої енергії. Там, куди не проникають сонячні промені, відсутнє життя, бо в темені воно не може розвиватися. Так і християнин, якщо не бере участі в євхаристії, тобто причасті Тіла й Крові Христових, то життя його віри завмирає, як завмирає рослина, позбавлена сонячної енергії.

    В епоху великого переслідування християн, вони все одно постійно збиралися на «ламання хліба», хоча ризикували бути закатованими. Перед лицем несправедливих суддів вони відважно заявляли, не можуть не приймати участі в євхаристії, оскільки це є основою їхньої віри. Тисячі з них прийняли мученицьку смерть за вірність євхаристії. Євхаристія впродовж усіх двадцяти століть християнства завжди залишалася в центрі літургії Церкви, вона була не тільки першою і головною молитвою, але й вершиною молитви Церкви.

    Чому? Та тому, що євхаристія є нагадуванням найважливішої події в історії спасіння: смерті й воскресіння Ісуса Христа. Вона є найсвятішою Жертвою Церкви, яку приніс Син Божий на хресті за спасіння всього світу, і з тієї миті знову й знову повторює Свою жертву, віддаючи Себе в руки Отця Небесного для нас і за нас: «щоб усі були єдине, як Ти, Отче, в Мені і Я в Тобі. Так і вони хай будуть в Нас єдине…» (Ін., 17:21). І в цій священній дії беремо участь всі ми, і в сукупності єдності люблячих сердець вся Церква Христова.

    Виокремлене Тіло й Кров Ісуса, що подаються нам у вигляді хліба й вина, є справжніми знаками Його смерті на хресті. Ця смерть, що виконується в євхаристії, постійно свідчить про найвищу любов Бога до людини, адже сказав Господь, що «Бог так полюбив світ, що й Сина Свого Єдинородного віддав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне (Ін., 3:16). Євхаристія, як найповніше єднання з Богом, ще й наповнює християнина цією жертовною любов’ю, відповідно й християнин може любити тією ж любов’ю, що його любить сам Бог: «Як полюбив Мене Отець так і Я полюбив вас, то ж перебувайте в Моїй любові» (Ін., 15:9).

    Говорячи про значення євхаристії для віруючої людини, слід наголосити, що завдяки ній ми перебуваємо в любові самого Бога. Звичайно, наша людська любов не може бути такою ж безмежною, як любов Бога, бо є слабкою, а часто й нетривкою, але в своїй суті містить у собі ту ж природу, що і любов Бога, і в євхаристії стає божественною. Взагалі, євхаристія є джерелом любові, з якого ми черпаємо любов до Бога, до людей, до світу, до себе самого. Вона спонукає нас любити так само, як любив Христос, коли віддав Своє життя за нас: «Любов пізнали ми в тому,що Він поклав за нас душу Свою і ми покликані класти душі свої за братів» (1 Ін., 3:16). Мати ж таку любов, яка віддає навіть життя за іншого, можливо лише за умови, що християнин проникнеться мірою жертовності, яку дає йому євхаристія, як Божий дар життя. А він вимірюється знов же таки любов’ю. Христос сказав: «Немає більшої за ту любов, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін., 15:13). Чим більшою є жертва, яку приносять за улюблену людину, тим більшою виявляється міра любові.

    Євхаристія, як найголовніша складова нашої віри, постійно ставить перед нами питання повноти нашої любові, змушує шукати відповідь про те, на чому вона ґрунтується: лише на наших потребах, тимчасових відчуттях, чуттєвості, чи на чомусь більшому і глибшому. Чим вона наповнена – враженнями, бажаннями, прагненням до чогось нового, чи, навпаки, потреба жертовної праці в ім’я Бога або іншої людини? І ось саме якраз у жертовній праці ми й можемо перевіряти свою любов до Бога й ближнього.

    Одними почуттями вимірити любов неможливо, адже вони не є її суттю вже в міру того, що почуття як душевна категорія мінливе, непостійне і сліпе. Кожен із нас неодноразово був свідком того, як спочатку люди любили один одного «до безуму», а потім через якийсь час так само «до безуму» ненавиділи. Взагалі, ненависть, як та ж таки душевна якість, часто являється продуктом очікуваної любові, зрадженої у своїх сподіваннях, і розчаруванням у потребі любити.

    Євхаристія відтворює найвищу жертву, яку приносить Бог заради нас, а тому християнин повинен запитувати себе: «А чим я жертвую заради любові до Бога, до ближнього і, врешті, й себе самого»? Якщо моя любов і самозречення заради ближнього такі слабкі, що я не можу змусити себе наблизитися серцем і душею до іншого, то мої завірення в любові лишаються всього лише порожніми словами.

    Християнин – це та людина, яка наважується віддавати себе в ім’я когось, чи чогось, готова стати жертвою, аби подолати саму себе. А євхаристія, як жертва Ісуса Христа, якраз і дає нам можливість отримати перемогу над собою, адже вона є відтворенням не лише розіпнутої любові, але також і любові воскреслої. Але якщо над нами мають велику силу різні пристрасті – самолюбивість, страх, чуттєвість, гординя, бажання помсти і т. п., то саме тому, що наша участь в євхаристії виявляється дуже формальною, дуже зовнішньою.

    Нам слід вчитися такій участі в євхаристії, яка ставала б для нас школою справжньої любові, заповнювала наше серце, а відтак і свідомість, бажанням жертовної віддачі себе іншим, переводила наші прагнення від любові, що тільки споживає, до любові, яка дарує. Тому нам треба молити Господа, щоб Він дарував нашим душам відчуття євхаристійності, а разом із тим і глибоке наповнення любов’ю, щоб душі наші перебували в мирі. В тому мирі, про який сказав Христос: «Мир даю вам, не той мир, до дають люди, а той, що даю Я».

    +АФАНАСІЙ (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ

     

  • Архієрейське богослужіння 1032-ї річниці хрещення Руси-України

    Архієрейське богослужіння 1032-ї річниці хрещення Руси-України

    «Сьогодні ми відзначаємо пам’ять святого рівноапостольного Великого князя Володимира, завдяки якому ми викристалізувалися в єдиний народ і єдину українську християнську націю. І нам нині треба звернути увагу не скільки на біографію Хрестителя України, як на його вирішальну роль у трансформації слов’янських племен в український народ і формування державотворчого стрижня, який витримав усі негативні перипетії впродовж майже семи століть поневолення українських земель різними народами», – АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ.

    28 липня 2020 року, пам’яті рівноапостольного Великого князя Володимира, у святому хрещенні Василія, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, звершив святу Божественну літургію в кафедральному Свято-Михайлівському храмі  (м. Полтава). Спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, та протоієрей Олександр Горай, настоятель парафії, благочинний Полтавської області.

    «Нам також слід пам’ятати, що любов Божа силою Святого Духа, торкнувшись душі нашого народу в купелі Хрещення, вже більше тисячі літ як переходить на всі наступні покоління, освячуючи їх даром святості, який свого часу підкорив і серце князя Володимира.  В цьому непереможність нашого народу, сила його духу, особливо в цей час, коли на нашу святу землю прийшов із війною бездуховний загарбник. І ця війна, що точиться на Сході, стала для нашого народу серйозним іспитом міцності його віри, його любові до Вітчизни, його вірності й відданості, – зазначив у своїй проповіді архієпископ Афанасій. – Тож нехай Господь і Бог наш Ісус Христос береже всіх нас, нашу святу Православну Церкву і нашу рідну Україну, дарує нам мир і однодумність, щоб ми були однією міцною й нездоланною родиною, щоб ніколи в наших душах не вгасала свіча святості, запалена святим рівноапостольним Великим князем Володимиром».

    Після богослужіння архієпископ Афанасій помолився до святого рівноапостольного князя Володимира та прочитав молитву за Україну.

  • Архієрейське богослужіння 7-ої неділі після П’ятидесятниці

    Архієрейське богослужіння 7-ої неділі після П’ятидесятниці

    «Сьогодні у нас випала нагода поговорити про те, чим є свята Божественна літургія і Євхаристія, як її центр і джерело життя Церкви, основа віри і всього благочестивого життя християнина. Літургія – це, власне, серце православного богослужіння, під час якого відбувається «святеє святих» – Євхаристія, тобто приготування до споживання Тіла й Крові Христових і їх причастя», – АФАНАСІЙ (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ.

    26 липня 2020 року, 7-ої Неділі після П’ятидесятниці, пам’яті святих отців шести Вселенських соборів, Собору архістратига Гавриїла, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, звершив святу Божественну літургію в кафедральному Свято-Михайлівському храмі  (м. Полтава). Спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, та протоієрей Олександр Горай, настоятель парафії, благочинний Полтавської області.

    «Господь наш Ісус Христос, перш ніж встановити Таїнство Причастя, звернувся до народу з такими словами: «Я хліб живий, що зійшов із небес, і хто їсть цей хліб, той житиме вічно. Хліб же, який Я дам, є Плоть Моя, яку Я віддам за життя світу» (Ін., 6:51). Цими словами Господь розкриває глибинну тайну спасіння людства, кажучи, що Тіло Своє Він віддає заради животворчого оновлення світу. «Хто їсть Моє Тіло і п’є Мою Кров, той у Мені перебуває, а Я в ньому» (Ін., 6:52-56), – ось та основоположна засаднича формула, виконання якої єднає нас із нашим Господом у єдине ціле, як говорить апостол Павло: «Вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал., 2:20). І це є найголовнішим завданням християнина в земному житті – поєднатися із Сином Божим, що сказав: «Я хліб, який зійшов із небес» (Ін., 6:41), – сказав у слові проповіді архієпископ Афанасій.

    Літургія – це істинна трапеза, мета якої полягає в духовному перетворенні Духом Святим хліба й вина на Тіло й Крові Христові. Христос прямо сказав: «Бо Плоть Моя – є істинною поживою, і Кров Моя є істинним питтям». (Ін., 6:55) і «якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крові, то не будете мати життя в собі» (Ін., 6:53).

    Завершилося богослужіння уставним многоліттям.

  • Архієпископ Афанасій служив спільно із Блаженнішим Епіфанієм, Митрополитом Київським і всієї України

    Архієпископ Афанасій служив спільно із Блаженнішим Епіфанієм, Митрополитом Київським і всієї України

    24 липня 2020 року, пам’яті святої рівноапостольної княгині Ольги, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, на запрошення єпископа Харківського і Богодухівського Митрофана, співслужив з Предстоятелем Православної Церкви України, Блаженнішим Митрополитом Епіфанієм під час освячення новозбудованого храму на честь святителя і чудотворця Миколая та Божественної літургії у ньому в селі Бугаївка Вовчанського району Харківської області.

     

  • Князь Володимир Великий – творець України

    Князь Володимир Великий – творець України

    Виступ на заходах із нагоди 1000-ліття з дня упокоєння св. Володимира Великого, що відбулися в липні в 2015 року в Полтавському краєзнавчому музеї.

    Слава Ісусу Христу!

    Сьогодні ми відзначаємо тисячоліття упокоєння святого рівноапостольного князя Володимира, завдяки якому ми викристалізувалися в єдиний народ і єдину українську християнську націю. І нам нині треба звернути увагу не скільки на біографію Хрестителя України, як на його вирішальну роль у трансформації слов’янських племен в український народ і формування державотворчого стрижня, який витримав усі негативні перипетії впродовж майже семи століть поневолення українських земель різними народами.

    З дня незалежності нашої Вітчизни й до сьогодні українські політики постійно говорять про європейський цивілізаційний вибір нашого народу, начебто вони розпочали цей процес. Але історія говорить про інше – і я хочу їм, як і всім нам, нагадати, що цивілізаційний вибір наш народ зробив ще тисячу літ тому, коли підтримав князя Володимира у його виборі християнства як духовної основи великої протоукраїнської держави X-XІІ століть.

    В контексті відзначення тисячоліття упокоєння Хрестителя Русі князя Володимира, слід нагадати й кілька етапів підготовки цивілізаційного вибору, так само як і його утвердження. Що я маю на увазі? А те, що нам слід починати відлік своєї цивілізаційно-культурної історії від перших слідів, які залишив своїми стопами святий апостол Андрій Первозваний на Київських пагорбах і до наших днів, повертаючи собі історичну спадщину, яка належить нашому українському народові.

    Саме з першого століття після Різдва Христового починається відлік появи на нашій українській землі Христової віри, яка хоч і з тяжкими потугами, долаючи духовні блукання протоукраїнців, упевнено вела їх століття за століттям до входження у світову цивілізацію, закладаючи її основи. Вони, власне, творили її на своїй землі, але в той же час суттєво впливали й на всесвітню цивілізацію, яка без характерних рис і набутків українців була б збідненою.

    Що ж це за етапи? На перший я вже вказав – блага вість спасіння, котру сповістив на Київських пагорбах апостол Андрій Первозваний, відкривши нашому народу Світло Правди. І вже в ІІІ столітті на українській землі в Причорномор’ї діяла достатньо велика митрополія Константинопольської Церкви, а ще Скіфська православна єпархія і т. д. У VIII-IX століттях християнство активно поширювалося по давньоруській території. Ми знаємо, що в першій половині дев’ятисотих років християнами були київські князі Аскольд і Дір, які будували в Київі церкви, за що їх і вбили бояри-язичники.

    Та насильницька смерть князів-християн не зупинила утвердження Христової віри на прадавній українській землі: віра в єдиного Бога, Творця неба і землі, переможно витісняла стару віру у всіляких духів і дерев’яних язичницьких богів. Про це свідчить і те, що навіть мати князя Київського, язичника Святослава-завойовника, княгиня Ольга – була християнкою і заклала повагу до віри і в душу свого онука Володимира. І те насіння, котре вона посіяла в його серці, а, отже, й свідомості, згодом, коли перед ним постала дилема – як згуртувати слов’янські народи, які він об’єднав у велику державу, перетворити на єдине ціле, – дало свої сходи і плоди.

    Сьогодні ми молитовно вшановуємо тисячоліття упокоєння в Богові рівноапостольного Великого князя Володимира, межу, яка розділяє нашу історію на дві половини – до Володимира Великого і після його упокоєння. Адже вибір, який зробив князь Володимир, прийнявши християнство для свого народу як державотворчу віру, ознаменував масштабний цивілізаційний поворот в історії розвитку протоукраїнського народу і творення ним української держави, бо християнство проникло в усі сфери народного і державного життя.

    Ми повинні осягати всю свою історію, якою б вона не була, через призму епохальної події – хрещення Руси-України, через яке нам слід усвідомлювати велич і роль святого князя Володимира, фундатора української нації й державності. Нинішній рік, коли тисячолітній день упокоєння Хрестителя України відзначається не тільки Церквою, а й на державному рівні, повинен спонукати нас до богословсько-історичного осмислення духовних і державотворчих принципів, закладених Володимиром Великим, коли він визначав шлях розвитку української цивілізаційної культури аж до сьогоднішнього дня і, навіть, ген на багато століть, а може, й тисячоліть майбутнього.

    Це завдання буде дуже важким і тривалим для виконання, якщо й надалі залишатиметься на рівні лише відзначення ювілейних дат. Адже воно потребує не тільки відзначень, а й державної щоденної турботи, всебічної підтримки, спрямованої не просто на відтворення зовнішньої форми, що ми нині спостерігаємо, а на осягнення тих національно-цивілізаційних і соціально-політичних трансформацій, які пережило українське суспільство в XVII-му й, особливо, в XX-му та на початку XXI-го століть, котрі й змінили внутрішнє єство суспільства і державного устрою, перетворили народ на націю.

    Але без всебічного, глибинного вивчення не тільки історії, а й, насамперед, всього огрому української культурної цивілізації в усіх її історико-філософських і богословських аспектах, новий і незворотний рух якої визначив обранням православного християнства князь Володимир, будуючи унікальну державу на основі євангельських заповітів, – нової України ми не збудуємо, а розчинимося в чужих культурах і цивілізаціях. Адже справжнім показником цивілізації є не величина міст, не кількість збираних урожаїв і, навіть, не сила армії, а високодуховний народ, який країна вирощує в собі.

    Це завдання потребує і сміливості, і клопіткої праці, і державного розуму тих, хто нині визначає шлях побудови України як держави третього тисячоліття, шукаючи для цього основи. Але для чого їх шукати за морями-океанами, якщо їхні риси можна бачити в ідеалі прообразу Хрестителя України і одночасно її правителя князя Володимира, а також у діях його наступників – Ярослава Мудрого, Данила Галицького, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Симона Петлюри і Степана Бандери, великих українців, які своє життя цілковито поклали на вівтар Вітчизни.

    Процес становлення української християнської нації й держави ніколи не припинявся, а звершувався у свідомості всередині нації, в глибині її лона, вириваючись назовні визвольними змаганнями, постійно наснажуючи народ у його незламній боротьбі за волю, за самоутвердження під хрестом Андрія Первозваного і хрещенням Володимира Великого.

    Адже у фундамент кожного народу закладено релігійні й культурні цінності, духовні святині, мова, буттєві традиції, норми й ідеали, взагалі смислове наповнення життя, ті чинники, які не дають народу загубитися на перехрестях історії. Це ті невмирущі цінності, які й наш народ напрацьовував упродовж своєї тисячолітньої історії, складаючи в скарбницю свого духу по крапелинах, що, врешті, склали могутнє річище, яке впевнено плине у вічності. А релігійні цінності є найважливішою відправною точкою ідентичності народу і складають генетичний код будь-якої цивілізації, яка творить історію й утверджується в ній.

    Рівноапостольний князь Володимир є унікальною особистістю в історії українського народу і, взагалі, в історії людства. Адже він змінив хід всієї історії свого народу не лише в минулому, а й наклав невмирущий відбиток на історію майбутню, визначивши українському народу велике майбуття – його нову культурну цивілізацію.

    І як би до нього не примазувалися міфологи «руського міра», але й Володимир Великий і вся історія Руси-України – наша, українська історія. І ми повернемо її собі до найменшої крапелини, бо, перефразовуючи слова Господа нашого Ісуса Христа, скажу, що все, чим жив наш народ, що надбав століттями свого непростого, стражденного буття в цьому світі, і що було в нашого народу відібране або затаєне від нього, рано чи пізно, але виявиться і повернеться законному його власнику – українцям.

    Історія українського народу така ж багатомірна та невичерпна, як і людська присутність у світі взагалі. Коли розглядаємо українську історію, то ми бачимо і поступальні, й колоподібні рухи, бачимо прогресивні й регресивні вектори – та ж епоха Володимира Великого та Ярослава Мудрого, а потім затяжний державотворчий регрес, який ознаменувався роздробленням і втратою могутності Русі попередніх століть. Вона характеризується й утвердженням християнської моралі в суспільстві, а наука Христова: «Люби ближнього свого…» отримала змістовне наповнення, поклавши початок соціального служіння Церкви серед народу Божого.

    Християнська віра, яку князь Володимир заклав у фундамент великої держави, стала основою української цивілізаційної культури, дала їй такий могутній поштовх до розвитку, що навіть століття перебування в неволі інших національних держав не змогло її асимілювати чи знищити.  Тому зараз, визначаючи роль релігії в державному розвитку України, її духовно-державницьких підвалин, слід основний погляд звернути саме на православ’я, яке стало основоположним у творенні української нації і її культури, формуванні нашого особливого світогляду. Це допоможе нам відчути духовне споріднення з минулими віками, в глибині яких зароджувалися традиційні для українців ментальні цінності, допоможе по новому подивитися на нашу національну історію, щоб відтворити її правдиво і неупереджено, щоб на її основі відновити чистоту українського духу.

    Нині, будуючи новітню українську державу, а, отже, й творячи новітню історію, нам слід звернутися до витоків, розчищаючи від намулу історичні джерела і повертаючи до своєї пам’яті все те, що ми з чужого примусу чи власної байдужості розгубили на перехрестях століть. А наші витоки починаються не тільки з епохи Володимира Великого, вони сягають глибини тисячоліть, щонайменше – Трипільської епохи, елементи якої ми знаходимо в українській культурі.

    Князь Володимир сміливо взяв на себе особисту відповідальність, проявивши доленосну ініціативу преображення духовної основи розрізнених слов’янських племен, що мали різні культури й звичаї, об’єднавши їх на єдиному грунті православної віри. І українська Церква з перших років свого існування стала потужною об’єднуючою силою, яка, впродовж цілого тисячоліття, слугувала чи не найголовнішим чинником формування української національно-православної свідомості.

    Навіть у роки – а їх кілька століть, коли український народ не мав своєї державності, а його землі були розділені між кількома сильнішими державами, саме християнська православна віра була тим фундаментом, завдяки якому народ тримався духовної цілісності та який не давав йому втратити відчуття єдності, знівелюватися і бути поглиненим поневолювачами.

    У двадцятому столітті, коли Україна пережила страхітливі репресії й голодомори, жорстокі переслідування за вірність рідній Церкві й національно-визвольні змагання, ворогам нашої Вітчизни не вдалося знищити волелюбний державотворчий дух народу, закладений Володимиром Великим. Особливо яскраво він проявився у трьох етапах боротьби українського народу за державність – період УНР, УПА, яка встановлювала українську народну владу у визволених районах, та проголошення української Держави в 1990 році. І за кожним разом духовною опорою визвольних змагань виступала УАПЦ, яка насичувала визвольний рух животворчою силою з вічного джерела Божої благодаті.

    Історія української цивілізації знає дві основні події, які заклали її  міцний і непоборний фундамент: це, з одного боку, участь західного світу, коли скандинави, власне, взяли активну участь у закладанні основ державності роздробленій на удільні князівства Русі, самі ставши її органічною частиною, а з другого – хрещення Русі Володимиром Великим у православній вірі. Обидві події стали в долі протоукраїнців ключовими, бо спрямували розвиток унікальної цивілізації, котра змогла вистояти впродовж майже тисячоліття бездержавності й піднести народ до рівня нації.

    Сьогодні, коли ми, нарешті, приступили до будівництва нової української держави, нам треба пильніше вдивлятися у внутрішній світ родоначальника української нації й фундатора її державності, починаємо пізнавати глибину значення його святих заповітів. Нам слід не стільки обмежуватися поверховими дослідженнями життя й діяльності Великого князя, як заглиблюватися в особистість і світогляд творця великої імперії протоукраїнців, знаходити універсальні парадигми гармонійного облаштування суспільно-політичних відносин демократичного устрою держави, осмислювати місце українців серед європейських народів та роль України як держави в Європі.

    Який Божий задум для кожного українця й України в цілому? Яка воля Божа на нинішнє й майбутнє визначена для нас, нащадків великої Руси-України і традицій української цивілізації, основою якої є християнство, що сягає сивої давнини, і що вона може запропонувати світу таке, що його зацікавить?

    Безумовно, українська нація – це унікальна цивілізація із своїм власним набутком цінностей, своїми закономірностями суспільного розвитку, власною системою історичних і духовних координат, які народ зумів зберегти й розвинути навіть в умовах семи століть підневільного життя. Цей досвід надзвичайно цінний перш за все для нас, нинішніх, коли саме на наше покоління припало нелегке завдання вивчити, дослідити й, головне, втілити в сучасній моделі соціально-державного й релігійного устрою держави.

    Адже Україна – це не якесь державне новоутворення. Україна – це самостійна, випробувана й загартована віками цивілізація у родині найбільш значущих історичних цивілізацій світу. Але чи здатні ми в умовах руїни, коли легковажно втрачено могутній економічний і людський ресурс, коли країну покинуло щонайменше десять мільйонів працездатних її громадян, а управлінські структури впроваджують в усі сфери життєдіяльності держави не завжди прийнятні елементи чужорідних культурних цивілізацій, – чи здатні ми не втратити віру в творчі сили своєї країни і свого народу, чи здатні ми продовжити започатковане Володимиром Великим нерозривне єднання державної й релігійно-церковної основи незалежної України? Яка мета дасть нам силу й наснагу для перемоги у святій справі державності й утвердження на рідній землі?

    А мета будь-якої цивілізації полягає в тому, щоб запропонувати людству, його глобальній цивілізації, органічною частиною якої вона є, щось власне, але значуще, таке, що збагатить її в культурно-духовній сфері перш за все.

    Хоча наша нація вже стільки віддала своїх набутків і власних цінностей світу, не отримуючи нічого рівноцінного навзаєм, що настав час припинити цей односторонній рух і зажадати руху двостороннього, щоби й інші ділилися з нами своїми кращими набутками, а не лише малоцінними й малопридатними для життєдіяльності, а часто й шкідливими.

    І першим кроком цивілізаційної взаємодії повинне стати релігійно-церковне поле, коли Мати-Церква Константинопольська знову, як і тисячу літ тому, простягне руку допомоги й візьме нашу Церкву під свою опіку та відкриє їй дорогу у Вселенське православ’я, як те вона зробила на зорі християнської віри на протоукраїнських землях Руси-України.

    З цього почнеться стрімкий розвиток української самобутньої культурної цивілізації, що базується на християнських цінностях, але затриманий відривом від Вселенського православ’я і всесвітньої суспільно-економічної та культурної формації як його самостійного рівноправного суб’єкта.

    Ми досягли суверенітету своїх державних кордонів, окреслили ними недоторканність території, за яку не шкодуємо ні ресурсів, ні власного життя. Але цього замало. Сьогодні нам слід розвивати і так само захищати й суверенітет гуманітарного простору, складовою частиною якого, основоположною є релігія в її православно-церковній сутності, а також соціально-культурна складова.

    Але утвердження суверенітету України і її культурної цивілізації буде неможливим без утвердження суверенітету духовного. В його основі лежить аксіома, яку можна охарактеризувати словами із притч Соломонових: «Більш за все охороняй своє серце, бо з нього виходять джерела життя» (Прт., 4:23). Це є визначальним як по відношенню до окремої людини, так і до всього народу в цілому.

    Тут слід згадати, що українці піднімалися з руїн, нанесених війнами та всілякими протистояннями, які траплялися достатньо часто, толоками, коли люди спільними зусиллями відбудовували своє знищене житло й господарство. Так само відбудовували і рідний край, і державу. А все тому, що зберігали віру в Бога й усвідомлювали свій обов’язок перед Вітчизною й один перед одним. Це відчуття обов’язку утвердив Великий князь Володимир, коли став християнином. Тільки та держава розвивається, суспільство якої має мотивацію свого поступу, а її громадяни мають мотивацію взаємодії один із одним і державою в цілому, а держава з кожним із своїх громадян.

    Спираючись на Володимирову спадщину, коли розрізнений на багато споріднених мовою, культурою, побутом, традиціями племен протоукраїнський народ виріс у потужну націю, нам слід відкинути позицію тих, хто вважає, що Україна повинна бути тільки для українців. Але поряд із цим ми не повинні погоджуватися з тим, що Україні слід позбутися своєї національної та релігійної сутності, адже це згубно вплине й на єдність народу та держави.

    Духовні й державотворчі ресурси, які Бог розумом і руками Великого князя Володимира вручив нашому народу на зорі його консолідації в націю, неодноразово визначали його шлях у час вирішальних історичних переломів. Так було раніше, так повинно бути й зараз. Тому головним для нас є зберегти і примножити всю ту культурно-цивілізаційну спадщину, яку напрацювали попередні покоління українців, збагатити її і передати нащадкам.

    На минулому й теперішньому українства значним чином позначилося різне культурне середовище, що його привносили на тих чи інших етапах його розвитку інші народи, котрі на певні відтинки часу володіли землями українців, нашаровуючи ознаки своїх культур. А вже на початку нинішнього ІІІ-го тисячоліття, коли шаленими темпами розвивається електронна цивілізація з її планетарною мережею інформації, постала дилема руйнування не тільки національної самобутності, а й єдності між батьками й дітьми, відчуття родинності, тобто розвивається руйнація інституту родини. Це є реальною загрозою майбутньому нашого народу.

    Тому в цей початковий період ІІІ-го тисячоліття з особливою силою постає потреба освоєння історії, тобто повернення народу його минулого, нинішнього і майбутнього як життєвих цінностей. Нам нині треба виробляти такі принципи організації життя українців, щоб воно було максимально наповнене ціннісно-смисловим значенням, передавши його нащадкам як найдорогоцінніший скарб.

    В цьому контексті Церква повинна не стільки вимірювати рівень своєї участі в ювілейній радості кількістю й масштабністю заходів відзначення 1000-ліття упокоєння Володимира Великого, не стільки хвалитися своїми перевагами над іншими, а показувати зміни в душах своїх віруючих. Адже святий рівноапостольний князь Володимир Великий, коли усвідомив значення глибоких перемін у його світогляді й поведінці після того, як став християнином, сказав: «Я був звіром, а став людиною». Саме з цього ми й повинні виходити в розумінні духовного подвигу й формування особистості не тільки князя Володимира, а й кожної людини, котра стала християнином.

    Дивлячись на життя рівноапостольного князя Володимира Великого ми переконуємося в тому, що сила Божа не тільки присутня в історії людства в цілому, а й перебуває в людині та докорінно змінює увесь її внутрішній світ. І тому сьогодні, коли перед нашим народом постала загроза новітнього поневолення, ми повинні зміцнювати нашу віру, будувати храми, розвивати церковне життя, пам’ятаючи, що силою благодаті Божої любов входить у наші серця. А любов робить нас сильнішими і витривалішими.

    Нам також слід пам’ятати, що любов Божа силою Святого Духа, торкнувшись душі нашого народу в купелі Хрещення, вже більше тисячі літ як переходить на всі наступні покоління, освячуючи їх даром святості, який свого часу підкорив і серце князя Володимира.  В цьому непереможність нашого народу, сила його духу, особливо в цей час, коли на нашу святу землю прийшов з війною бездуховний загарбник. І ця війна, що точиться на Сході, стала для нашого народу серйозним іспитом міцності його віри, його любові до Вітчизни, його вірності й відданості.

    Тож нехай Господь і Бог наш Ісус Христос береже всіх нас, нашу святу УАПЦ і нашу рідну Україну, дарує нам мир і однодумність, щоб ми були однією міцною і нездоланною родиною, щоб ніколи в наших душах не вгасала свіча святості, запалена святим рівноапостольним Великим князем Володимиром.

    З Богом до перемоги!

    Слава Господу нашому Ісусу Христу!

    Слава Україні!

    Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський.

     

  • Архієрейське богослужіння 6-ої Неділі після П’ятидесятниці

    Архієрейське богослужіння 6-ої Неділі після П’ятидесятниці

    19 липня 2020 року, 6-ої Неділі після П’ятидесятниці, пам’яті прп. Сисоя, затворника Київо-Печерського, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, звершив святу Божественну літургію в кафедральному Свято-Михайлівському храмі  (м. Полтава). Спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, та протоієрей Олександр Горай, настоятель парафії, благочинний Полтавської області.

    Після богослужіння архієпископ Афанасій освятив вишивану ікону Покрови Пресвятої Богородиці, яку вишив та надіслав Свято-Михайлівській парафії львівянин Ярослав Павлуцький.

  • Архієрейське богослужіння 5-ої неділі після П’ятидесятниці

    Архієрейське богослужіння 5-ої неділі після П’ятидесятниці

    «Щиро вітаю вас із великим святом – ушануванням святих первоверховних апостолів Петра і Павла. Згадуючи життя і подвиг в ім’я Господа Ісуса Христа цих двох славних святих, ми повинну акцентувати свою увагу на ті більш ніж сто років відродження автокефалії українського православ’я, коли наші архієреї і священики безстрашно несли апостольське служіння українському народу, і більшість із них також закінчили своє життя насильницькою смертю», – АФАНАСІЙ (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ.

    12 липня 2020 року, 5-ої Неділі після П’ятидесятниці, пам’яті первоверховних апостолів Петра і Павла, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, звершив святу Божественну літургію в кафедральному Свято-Михайлівському храмі  (м. Полтава). Спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, та протоієрей Олександр Горай, настоятель парафії, благочинний Полтавської області.

    «Багатьом наприкінці двадцятих-тридцятих років минулого століття, і одразу в післявоєнний час, коли радянські війська звільнили Україну від німецьких загарбників, здавалося, що це вже кінець, тому що всі автокефальні храми були закриті, більшість священників і єпископів першого періоду відродження, закатовані, розстріляні чи згинули в радянських концтаборах. Це відчуття посилювалося під натиском організованої атеїстичної пропаганди, яка не залишала місця для пам’яті про автокефалію в серцях і свідомості українців. І, взагалі, побутувало переконання, що це вже останнє покоління, яке відійде, а на його місце прийдуть люди без віри в Бога, тим паче, покоління, яке вже навіть не згадуватиме про автокефалію, тобто самостійність православ’я в Україні», – сказав у слові проповіді правлячий архієрей.

    Але так думали ті, хто не знав, не розумів і навіть не здогадувався про природу Церкви, яка не є плодом людських рук. Адже це діло Божественне, це втілення волі Божої в житті людини, в житті народу і взагалі в історії людства. І хоч цю волю здійснюють люди, обмежені й піддані гріху та спокусам у силу обмеженості людської природи, Божа сила і Божа могутність знаходяться в цьому історичному існуванні Церкви Христової.

    «А все ж почалося з апостолів, і сьогодні ми прославляємо пам’ять первоверховних апостолів Петра і Павла. Апостол – це свідок і посланець. Так про що ж покликані свідчити апостоли? Сьогоднішня Євангелія (Мт., 16:13-19) розкриває нам розуміння самої серцевини апостольського свідчення, найголовніше, що вони сказали світові. А вони нам передали розмову Ісуса Христа з учнями. Він запитав їх: «За кого Мене вважають люди?» І у відповідь на це запитання апостол Петро говорить: «Ти – Христос, Син Бога живого». А Господь йому відповідає: «Блаженний ти, Симоне, сину Іонин, тому що не тіло і кров відкрили тобі це, але Отець мій, сущий на небесах», – продовжив пояснення архієпископ Афанасій. – Після цього Господь посилає апостолів у світ. Вони Його посланці, вони  свідки. Про що ж вони повинні були свідчити? Звичайно, вони розповідали людям про все, що бачили і чули, але основою їхньої проповіді були слова, сказані апостолом Петром: «Ти – Христос, Син Бога живого».

    Завершилося богослужіння уставним многоліттям.