Категорія: Новини єпархії

  • Смілянська міська рада нагородила капелана УАПЦ

    Смілянська міська рада нагородила капелана УАПЦ

    фото: о. Михайло Шевчук
    фото: о. Михайло Шевчук

    Напередодні великого нашого православного свята Покрови Пресвятої Богородиці Смілянська міська рада провела урочистості з нагоди цього свята та Дня Захисника України. Зворушливо вшанували пам’ять загиблих за Україну воїнів, їхнім родичам вручили нагороди. Пісні присвячені захисникам України не залишили в залі нікого байдужим. За мужність захисту Батьківщини нагородили відзнаками бійців, котрі повернулися з фронту додому. У смілі волонтерський рух набув великого розмаху. Ті, хто для допомоги нашим військам прикладав максимум зусилля, були відзначені особливими нагородами. Так за активну капеланську та волонтерську діяльність медаллю “За служіння Богу і Україні” Смілянська

    фото: о. Михайло Шевчук
    фото: о. Михайло Шевчук

    міська рада нагородила настоятеля храму Різдва Святого Івана Хрестителя Черкасько-Кіровоградської єпархії  Української Автокефальної Православної Церкви м. Сміла митрофорного протоієрея Михайла Шевчука. У своєму зверненні отець Михайло привітав всіх з святом Покрови та Днем захисника України, щоби спільними зусиллями та молитвами до Цариці Неба і Землі Пресвятої Богородиці гідно подолали всі випробовування і отримали мир та перемогу як у серцях своїх, так і для нашої України…

  • Свято Покрови Пресвятої Богородиці шириться на Смілянщині

    Свято Покрови Пресвятої Богородиці шириться на Смілянщині

    14720602_1324093250948913_8498933551839208649_n
    фото: о. Михайло Шевчук
    14657350_1324094440948794_7259499722210735706_n
    фото: о. Михайло Шевчук
    14690899_1324094350948803_1043707621117935935_n
    фото: о. Михайло Шевчук

    В Тернівській загальноосвітній школі провели урочистості, вшановуючи Свято Божої Матері. Ця школа здавна відзначається глибоким вивченням теми козатва та утвердженням козацьких цінностей серед учнів. І Сьогодні до Свята Покрови і Дня Захисника України урочисто відкрили козацький клас. За допомогою фінансової підтримки районного відділу освіти було пошито сучасну форму в стилі військового одягу вояків Української Повстанської Армії. На запрошення дирекції школи урочистості відвідав настоятель храму Різдва Святого Івана Хрестителя Української Автокефальної Православної Церкви м. Сміла митрофорний протоієрей Михайло Шевчук. Благословляючи козацький стрій і вітаючи з святом Небесної Покровительки всіх присутніх, отець Михайло наголосив бути вірним православній вірі, плекати любов до України та дотримуватися духу українського козацтва. На завершення урочистостей для всіх присутніх провели свято хліба.

  • Фестиваль «Небесні перевесла» об’єднав земне із небесним

    Фестиваль «Небесні перевесла» об’єднав земне із небесним

    14516448_1158114777592423_7669161292226861247_n - Копія
    фото Олександр Розум
    14600915_1158112210926013_1313779977838699814_n
    фото Олександр Розум
    14572970_1158113490925885_3827745899703622978_n
    фото Олександр Розум

    9 жовтня 2016 року до Полтави знову з’їхалися кращі співаки та музиканти з усієї Полтавщини, з Галичини й Поділля на запрошення організаторів – Управління культури обласної державної адміністрації, Консисторія Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви, Обласних центру народної творчості та культурно-освітньої роботи й методичного кабінету навчальних закладів мистецтва та культури. Благословив музичне зібрання Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський Української Автокефальної Православної Церкви, керуючий Харківсько-Полтавською та Черкасько-Кіровоградською єпархіями УАПЦ.

    14517383_1158113100925924_2806546118146952654_n
    фото Олександр Розум

    Надзвичайно тепло й щиро колег – співаків хору Львівського державного музичного училища імені С. П. Людкевича під орудою заслуженого працівника культури України Володимира Гнідя  та учасників вокального квартету «Avanta» й художнього керівника Маріанну Тюріну з Хмельницького зустріли викладачі Полтавського музичного училища імені М. В. Лисенка. Гості нашого міста вклонилися історичним місцям Полтави. У переддень Покрови Пресвятої Богородиці біля Ротонди примирення на Полі  Полтавської битви  відслужили панахиду на ознаку пам’яті загиблих за Україну козаків,

    фото ОлександрРозум
    фото ОлександрРозум

    Лицарів Небесної Сотні та захисників Східних кордонів від російських окупантів.

    Заключний концерт IV Полтавського відкритого регіонального фестивалю духовної музики відбувся  в Краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського.

     

     

     

    Плине пісня золотим човном,

    Зачерпнули обрій срібні весла –

    Над Вкраїни праведним чолом

    В молитвах «Небесні перевесла»

    14639841_1158111304259437_2988124033787242642_n
    фото Олександр Розум
    14590263_1158111557592745_497975768921238641_n
    фото Олександр Розум
    14657280_1158110720926162_929119910813250297_n
    фото Олександр Розум

    – закликала побожно уславити український церковний спів ведуча концерту заслужений працівник культури України Валентина Шемчук. Начальник Управління культури облдержадміністрації Геннадій Фасій вручив владиці Афанасію – в миру членові Національної спілки письменників України, лауреатові літературної премії імені І. П. Котляревського, авторові повісті про Голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні «Чи я в лузі не калина…» Володимирові Шкурупію – Диплом лауреата історичної премії імені Самійла Величка. З перших днів російської окупації Сходу України, з благословення Високопреосященного Афанасія, Волонтерський центр Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви ремонтує для оборонців рідної землі від російської агресії двигуни до БТР-ів, допомагає українським військовим разом із полтавцями й співвітчизниками за кордоном гуманітарними вантажами та опікується вимушеними переселенцями з Донецької та Луганської областей. Активістові Волонтерського центру Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, знаному на Полтавщині, в Україні й поза межами нашої держави доброчинцеві – ініціатору багатьох мистецько-меморіальних проектів на вшанування великих українців на рідній землі й у країнах Європи, благодійникові й нинішнього фестивалю Вадиму Голобородову Владика Афанасій вручив орден преподобного Іллі Муромця. Пам’ять героїв української нації вшанували хвилиною мовчання.

    14650710_1158113807592520_4764641880037548067_n
    фото Олександр Розум
    14516556_1158114254259142_992425512236785989_n
    фото Олександр Розум
    14516554_1158114074259160_9195553632245014336_n
    фото Олександр Розум
    14516448_1158114407592460_451926737364119525_n
    фото Олександр Розум

    Високе пісенне мистецтво цього дня палким прихильникам духовного піснеспіву подарували хори Львівського державного музичного училища імені С. П. Людкевича, заслуженого ансамблю пісні і танцю України «Лтава» ім. В. Міщенка Полтавського міського будинку культури, Полтавського музичного училища імені М. В. Лисенка та Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви – господарів музичних урочистостей, співаки вокального квартету «Avanta» з міста Хмельницького, народних ансамблів «Дивоцвіт» Заводської дитячої музичної школи на Лохвиччині  й «Тисяча років музики» Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, вокальних ансамблів викладачів Кременчуцької дитячої музичної школи № 3 імені М.М. Колачевського та Кобеляцької дитячої музичної школи, викладачів – «Глорія» та учнів – «Мелодіка» Козельщинської  дитячої  музичної  школи. Вразили глядачів вишуканою майстерністю юні виконавці: скрипалька Ніка Ставицька – вихованка Полтавської міської школи мистецтв «Мала академія мистецтв імені Раїси Кириченко», солісти – полтавець Артем Олефіренко, Яна Правденко та Сніжана Шевчук із села Клюшниківки Миргородського району, Іванна Горбань та Вадим Бондаренко з Козельщини.

    14502790_1158115787592322_7475754397986951574_n
    фото Олександр Розум

    Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський Української Автокефальної Православної Церкви, обдарував львівського хориста Ігора Кульчицького, котрий в Полтаві зустрів 60-річний ювілей від дня народження, з організаторів мистецької події – пані Ліну Богодисту та всіх учасників фестивалю іконами Пресвятої Покрови і вручив Дипломи. Владика Афанасій висловив глибоку вдячність тим, хто щиро долучився до здійснення високого музичного проекту на Полтавщині, та подвижникам проведення заключного концерту – пані Валентині Шемчук і протодиякону Олександру Гораю. Непоборний дух  народного єднання зродився в серцях високоповажних учасників й шановних гостей фестивалю. Усі разом із зведеним хором та його диригентом Володимиром Гнідьом пристрасно піднесли слова нашого Духовного гімну – «Молитви за Україну».

    Валентина Олександренко

  • Біблійна знахідка у Святій Землі: археологи виявили сліди діяльності царя Єзекії

    Біблійна знахідка у Святій Землі: археологи виявили сліди діяльності царя Єзекії

    Фото wikimedia.org
    Фото wikimedia.org

    В Ізраїлі археологи знайшли стародавні браму та язичницьке святилище, котрі відносяться до VIII століття до Різдва Христового – епохи 12-го юдейського царя Єзекії (прибл. 752 – 698 роки до Р.Х.). На виховання цього правителя вплинув пророк Ісая.

    Як повідомляє Седмица.RU з посиланням на The Christian Post, розкопки проводяться в районі міста Тель-ед-Дувейр (давнє місто-фортеця Тель-Лахиш у південному Ханаані, зруйноване в 586 році до Р. Х. під час походу Навуходоносора на Юдейське царство). Керівник розкопок Саар Ганор заявив, що знахідка вважається найбільшою з датованих періодом першого храму. Квадратна брама з довжиною стін 24,5 м поділялася на три проїзди та була місцем засідання суддів, правителів і старійшин міста. Святилище було окремим приміщенням, до якого вели спеціальні сходи – там археологи знайшли сліди нищення язичницьких святинь царем Єзекією. Про епохи свідчать керамічний посуд із написами на івриті, світильники та інші знахідки. «Сама грандіозність споруди підтверджує історичні та археологічні дані, які ми маємо на сьогодні», – наголосив представник служби старожитностей Ізраїлю.

  • В Полтаві відбудеться IV відкритий регіональний фестиваль духовної музики «Небесні перевесла»

    В Полтаві відбудеться IV відкритий регіональний фестиваль духовної музики «Небесні перевесла»

    НЕБЕСНІ-ПЕРЕВЕСЛА-20169 жовтня о 12:00 в приміщенні Полтавського краєзнавчого музею імені В. Кричевського відбудеться IV Відкритий регіональний фестиваль духовної музики «Небесні перевесла» за участю кращих колективів Полтавщини.

    Організатори Фестивалю – Управління культури Полтавської обласної державної адміністрації, Харківсько-Полтавська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви, Обласний центр народної творчості та культурно-освітньої роботи, Обласний методичний кабінет навчальних закладів мистецтва та культури.

    Гість Фестивалю – Хор викладачів Львівського державного музичного училища імені С. П. Людкевича, створений у 1990 році відомим хоровим диригентом народним артистом України Василем Яциняком за безпосередньої участі та сприяння тодішнього директора училища, заслуженого працівника культури України Теодозія Сачика.

    Викладачі училища, безмежно закохані в хоровий спів, репрезентують кращі твори хорової спадщини України, світової класики, сучасних авторів.

    З 1995 року з хором працює заслужений працівник культури України Володимир Гнідь.

    Завдяки його професіоналізму, вимогливості і безкорисливості хор здійснив велику кількість концертів і богослужінь в Україні та став учасником і переможцем у Міжнародних фестивалях-конкурсах церковної музики в Польщі, Швейцарії, Голландії, Греції, Англії, Франції, Іспанії, Болгарії, Македонії,виступив із концертами у Чехії, Німеччині, Угорщині, Фінляндії.

    Вхід вільний

     

  • Вітання Його Блаженству, Блаженнійшому Макарію, митрополиту Київському і всієї України, Предстоятелю Української Автокефальної Православної Церкви, з днем народження

    Вітання Його Блаженству, Блаженнійшому Макарію, митрополиту Київському і всієї України, Предстоятелю Української Автокефальної Православної Церкви, з днем народження

    1382001_758963767582361_4436820985672196379_nВаше Блаженство, Блаженнійший Владико!

    Народившись тяжкої воєнної пори Другої світової війни і переживши всі тяготи повоєнного часу, впевнено пройшовши випробування життям, Ви, за несповідимим Промислом Божим, стали Ангелом нашої святої Української Автокефальної Православної Церкви, яка продовжує під омофором Вашого Блаженства опікуватися українським народом Божим.

    Господь щедро наділив Вас талантом віри, стійкості і мужності у відстоюванні автокефалії українського православ’я, величезною працелюбністю, які Ви натхненно віддаєте на розвиток і благо Української Автокефальної Православної Церкви й України, духовного відродження українства.

    Сьогодні, в очолюваній Вами УАПЦ,  динамічно розвивається єпархіальне і парафіяльне життя, створюються нові парафії, опановується інформаційний простір. Церква активно опікується духовно та матеріально  захисниками Вітчизни, вносить вагомий вклад у досягнення миру і згоди в українському суспільстві, здійснює широку місію євангелізації та церковну благодійність.

    В цей знаменний для Вас і всіх вірних  Української Автокефальної Православної Церкви день дозвольте привітати Вас, Ваше Блаженство, і молитовно побажати міцного здоров’я, мужності, витримки, натхнення в нелегких Предстоятельських трудах, апостольської мудрості, душевного миру і благодатної допомоги від Господа і Бога нашого Ісуса Христа.

    Нехай очолювана Вами Українська Автокефальна Православна Церква й надалі буде міцною і надійною духовною опорою українського народу в його святому прагненні збудувати незалежну, сильну і процвітаючу державу.

    Висловлюємо Вам свою глибоку вдячність за ту батьківську увагу, яку Ви проявляєте до єпархій і парафій нашої благословенної Церкви, до тих справ, які ми, Ваші послушники, звершуємо на благо Церкви, народу й України.

    В духовній радості і з любов’ю в Ісусі Христі, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ, керуючий Харківсько-Полтавською та  Черкасько-Кіровоградською єпархіями, голова Інформаційно-видавничої комісії УАПЦ.

  • Воздвиження любові

    Воздвиження любові

    know_your_devotion_003У центрі храмів сьогодні – хрест. І в центрі євангельського читання – хрест. Для юдеїв спокуса, для еллінів безумство, а для покликаних Божа сила і Божа премудрість (1 Кор. 1, 23-24). Апостол Павло недарма так казав. Він застерігав, що таємницю хреста збагнути буде непросто. Ні з позицій науково-філософських концепцій, притаманних елліністичному світу. Ні з позицій замкненої релігійної системи, уособленої юдаїзмом. Як пояснити, що Бог приходить до людей зі спасінням, а люди за це розпинають Бога? Хрест – це найгучніший скандал, який тільки може бути!

    Людина часто опиняється в полоні своїх уявлень. Вона приречена сприймати світ у поняттях, які їй зрозумілі та близькі. А ці поняття – плід цілком конкретного обсягу знань і досвіду. В когось більші чи менші, ці категорії завжди обмежені. Плюс приватні переконання, потаємні бажання, комплекси і фобії. У них людина заганяє образ Бога, ними формує думку про Нього. Всемогутній – значить, найпотужніший диктатор із необмеженими можливостями. Справедливий – значить, суддя з невідворотними вироками. А Живий Бог… не вписується в ці карикатурні проекції.

    Живий Бог входить у світ беззахисним немовлятком. І завершує земний шлях зневаженим і опльованим злочинцем. Такий Бог незрозумілий. Що може бути привабливого у життєвій поразці мандрівного вчителя з Галилеї? Від Нього відрікся народ. Провідники навісили ярлик невдахи-бунтівника та віддали на покарання окупантам. Найближчі учні зрадили та розбіглися. Ганебний фінал у розквіті сил – ось що означає хрест у вимірах холодної логіки.

    А погляд “очима серця” відкриває, що на Голгофу зійшов Бог, Якого неможливо вигадати. Який настільки сильно полюбив світ, що приніс Себе у жертву за нього. У Котрого замість усіх людських уявлень про велич божества – дієва любов. Любов безмежна, неймовірна, вражаюча до глибин єства. Яка перетворює хрест зі знаряддя жорстокої страти – на почесний знак перемоги. Із печаті смерті – на символ життя. Із атрибуту темряви – на зброю світла.

    Хрест стає втіленням християнства, бо він є найвищим виявом любові. Яка в зіпсованому гріхом світі невіддільна від страждання. Любов приречена бути шляхом складним і невдячним. Вузькою дорогою (Мф. 7, 14) на маршруті вростання в Боже Царство. Але вона – те справжнє почуття, котре долає людську обмеженість. Заквашує тісто (1 Кор. 5, 6) душі та змінює її зсередини. Преображає людину та проливається крізь неї на оточення. Обертається служінням, про яке апостол казав: уже не я живу, а живе в мені Христос (Гал. 2, 20). Той Бог, Який і є Любов (1 Ін. 4, 8).

    Не завжди людина здатна виявити таку любов. Витримати виклик її повноти. Зберегти це диво в буденній рутині. Не озлобитися, не злякатися і не просити, щоби обминула ця чаша (Мф. 26, 39). Але завжди існує можливість цю любов прийняти. Підживлятися нею постійно, наче хлібом. Кожної літургії стоїть при дверях і стукає (Одкр. 3, 20) Христос. Прийміть, споживайте (Мк. 14, 22) – єдине, до чого Він кличе. На хресті Бог розкрив Свої руки для обіймів – і людям залишається лише не відвертатися. Від Господа, який завжди споживається і ніколи не вичерпується, а причасників освячує (молитва при ламанні хліба на літургії).

    У кожного є свій хрест. Хрест стосунків любові, які стають важкими. У дітей із батьками. У подружжя в шлюбі. У професійній спільноті, церкві, суспільстві. Адже любов – це не просто стан емоційного піднесення. Це вірність колись відкритій правді. Про життя. Про людей. Про себе глибинного – на противагу підкоренню життєвим вітрам, які лише здіймають хвилі на поверхні. Вірність потребує віри. В те, чого не бачиш саме зараз. У себе кращого, який здатен відродитися. Бога, в Якого все можливе (Мк. 10, 27). Ближнього, хрест любові до котрого варто нести будь-що, адже хто витерпить до кінця, той спасеться (Мф. 24, 13). Сказано ж: носіть тягарі один одного і так здійсните закон Христовий (Гал. 6, 2).

    Бог полюбив світ аж до смерті і смерті хресної (Флп. 2, 8). Смерті безглуздої, несправедливої, але неминучої. Тільки так наш світ міг зустріти Бога. Так зло досі реагує на добро: знеславити, принизити, морально зламати, фізично вбити. Але добро варте того, щоб його робити. Триматися, попри біль та несправедливу відплату. Воно завжди воскресає та перемагає. Бо зло – лише смерть, а добро – це життя. Бо на перетині ліній, між Божим і людським, у центрі конфлікту – Христос. Який заспокоює: мужайтесь, Я переміг світ (Ін. 16, 33). Злі сили недарма розбігаються від знаку хреста. У зла немає відповіді на любов Бога!

    Хрест – це наш дороговказ. Це нагадування, що шлях уже пройдено. І Той, Хто його пройшов – іде разом із нами. Дає сили. Дає любов. Кличе взяти хрест свій і йти за Ним (Мк. 8, 34). І запевняє, що тягар Мій легкий (Мф. 11, 30), а нагорода ваша велика на небесах (Мф. 5, 12).

    ієрей Дмитро Шаповалов

  • Храмове свято парафії Різдва Пресвятої Богородиці УАПЦ на Черкащині

    Храмове свято парафії Різдва Пресвятої Богородиці УАПЦ на Черкащині

    IMG_20160921_10063821 вересня 2016 року в день свята Різдва Пресвятої Богородиці, в селі Куцівка Смілянського району Черкаської області, відзначили храмове свято. З благословення Високопреосвященого Афанасія, архієпископа Харківського і IMG_20160921_101652Полтавського, керуючого Черкаською і Кіровоградською єпархією УАПЦ, святкове богослужіння очолив секретар єпархії протоієрей Віталій Двірник в співслужінні настоятеля храму протоієрея Василя Шарка та протоієрея Івана Катькала. Були також привезені мощі преподобного Агапіта Печерського та освячена ікона преподобного Агапіта Печерського, написана місцевим художником для храму.

    Після літургії було відслужено водосвятний молебень та проведено хресний хід навколо церкви з мощами преподобного Агапіта та читанням чотирьох зачал Євангелії. Вітальне слово до парафіян виголосив протоієрей Іван Катькало, в якому наголосив на відродженні саме Української Церкви, котра походить від часів хрещення Київської русі. З вітальним словом звернувся до парафіян секретар єпархії протоієрей Віталій Двірник. Він розповів присутнім життя преподобного Агапіта й побажав  Божої благодаті та здоров’я. Гостей, які прибули на храмове свято, ознайомили з історією храму та показали започаткований музей села. Присутні заслухали піснеспіви, які на честь Пресвятої Богородиці написав прихожанин храму Сергій Мошенський.

  • А тобі не дам

    А тобі не дам

    vlad_Afanasiy6 липня, а потім і 3 серпня 2016 року архієреї Української Автокефальної Православної Церкви, стурбовані більш як річним затягуванням з підписання угоди про продовження оренди Андріївської церкви в Києві – кафедрального храму Предстоятелів УАПЦ, та інформацією про те, що уряд хоче передати її УПЦ Київського патріархату, завітали до міністерства культури, щоб почути адекватне пояснення цієї ситуації, а також відповіді на інші питання, що тривожать автокефальну спільноту.

    В українському суспільстві розмови про те, щоб ті, кому надають владні повноваження, були перш за все чесними і порядними, робили добро й вірою та правдою служили рідній Вітчизні не гіпотетично, а щоб добрі плоди їхньої праці приносили користь кожному її громадянину, точаться постійно, достатньо тільки включити телевізор. Але все, на жаль, залишається лише на рівні розмов. В тім числі й відношення до Церков та їхньої ролі в суспільних процесах державотворення. Багато суперечностей через політичну заангажованість чи й банальну некомпетентність чиновників виникає як у центрі, так і на місцях.

    Ми це яскраво бачимо на прикладі нашої Церкви, коли заради того, щоб хоч якось виставити себе в кращому вигляді в ситуації провальної діяльності в усіх сферах життя держави, влада взялася загонити УАПЦ в огорожу Київського Патріархату навіть шантажуючи нас Андріївською церквою – кафедрою Предстоятелів УАПЦ. Кажуть – приєднуйтеся до Київського патріархату, тоді віддамо вам. Але ж для чого тоді вона нам, якщо не буде Церкви? Насміхаються з нас! Хоча на місцях, скажімо, в нашій Харківсько-Полтавській єпархії, здебільшого знаходимо спільну мову з багатьох питань, є плідна співпраця. А ось із київськими чиновниками ніяк не знайдемо консенсусу.

    Ну, заберуть вони у нас Андріївську, але чого доб’ються? Цілковитого несприйняття з нашого боку влади як партнера в обопільному діалозі, бо коли один із партнерів чинить непорядно, тим паче з позиції сили, то про яку довіру може йти мова? А без довіри немає діалогу. Інші теж дивитимуться на те, як поводить себе влада з нами й робитимуть із того невтішні для неї висновки. В такій ситуації про консолідацію українського суспільства в справі побудови нового життя в Україні годі й говорити. Не врятують і дуті результати соціологічних опитувань, які соціологічні служби підтасовують в залежності до потреб замовника. А хто нині замовник у церковному питанні, ми добре розуміємо.

    Тому по відношенню до нашої Церкви влада поводить себе як та сорока-білобока з відомої казки. Пам’ятаєте, як у кінці розповіді, коли сорочата сіли до столу обідати, то мама всім діткам поклала по черпаку каші, а найменшому відказала: «А тобі не дам – ти води не носив, дров не рубав». Хоча стосовно до УАПЦ, то саме якраз вона першою починала працювати для загального добра українського народу – боротися за автокефалію ще в радянські часи, розхитуючи монолітність Російської Церкви, першою відроджувала в українців національну духовну свідомість.

    А тепер прийшли до влади молоді та ранні, ось і маємо те, що й варто було очікувати – нерозуміння суті Церкви, її місії в суспільстві, в системі державотворення й творення нації, а суцільна політика й сьогоденні, часом меркантильні, потреби. Про саму ж Церкву, її внутрішню суть і мету, яка є незмінною впродовж двох тисячоліть – спасіння людської душі в життя вічне, що докорінно відрізняється від скороминущих потреб суспільства з його політичним підгрунтям, що міняється залежно від кон’юнктури, – мало хто думає. До Церкви ставляться нині, як до одного з інструментів утвердження своєї політики, впливового знаряддя в досягненні певної мети. І йдуть по головах! А потрібна консолідація всіх патріотичних і державницьких сил, а не так, як у тому афоризмі – хотіли як краще, а вийшло, як завжди. Гріх Церкву використовувати в політичних цілях, бо в неї зовсім інша місія. І вона незмінна.

    Та що зробиш – така нині культура можновладців, для яких їхні політичні чи особистісні інтереси є пріоритетними і вони їх намагаються здійснювати будь-якою ціною. Навіть через приниження гідності великої церковної спільноти, якою є наша УАПЦ. Але ж сказав Христос: «Що зробили одному з менших цих, те зробили Мені». Та це розумують люди віруючі, а яка віра у порожніх душах чиновників і політиканів?

    Може, вони переконані в тому, що, діючи таким чином, роблять святу справу об’єднання всього суспільства? Але якщо об’єднання є, дійсно, справою святою, то методи, які при цьому застосовуються, – диявольські. Забираючи в нас Андріївську церкву, влада насправді не бореться за об’єднання українського православ’я хоча б у його національному сегменті, а протиставляє одну сторону цього сегменту іншій і, таким чином, заганяє процес єднання в глухий кут. Спочатку треба всім православним об’єднатися на лінії серця, щоб наші серця билися в унісон один одному, щоб ми навчилися жити мирно і в братній любові по сусідству, а вже потім сходитися докупи.

    В двадцятих роках минулого століття комуністи вже зганяли всіх в одну комуну і що з того вийшло? Але, на жаль, історія нічого не навчила. Все й ходимо по колу, наступаючи на одні й ті ж граблі, але з іншими зубцями. І хоч з іншими, але синці від того однаково болючі. Що вирішить об’єднання? Може, воно змінить  жахливий стан моральності суспільства, яке впевнено розкладається? Чи, може, зникне корупція і хабарництво, що роз’їдають державу, як хробаки мертве тіло?

    Ніхто не хоче дивитися в глибину процесу, а лиш намагаються плигати по вершках, де смачніше і де можна швидше й без великої натуги отримати потрібний результат. Це як, скажімо, в глечику молодий стоянець. Молоко вже скисло, зверху піднялися вершки, але ж під ними основна маса хоч уже й кислого молока, але ще не застояного до стану тугого кисляку. Якщо ми зберемо вершок, тобто сметану, яка, до того ж, іще не встигла повністю відділитися, то збовтаємо все інше і воно швидко перетвориться на слизьку, драглисту рідину, або згіркне й візьметься цвіллю. Ось так і наші керманичі – аби досягнути рейтингового успіху, хочуть зняти вершок, тобто влаштувати об’єднання Церков, а що буде далі, те їх мало цікавить.

    Ми ж пропонуємо поетапне вирішення проблеми об’єднання православних українців в одну Церкву, щоб під час цього процесу були враховані інтереси всіх сторін, щоб не завершилося об’єднання ще глибшим роз’єднанням на багато десятиліть наперед. І треба розуміти, що адміністративними методами тут не зарадиш, а тільки нашкодиш. Тим паче, що Україна поліконфесійна держава, в якій присутні достатньо потужні різні релігії, і тому говорити, що тільки створення єдиної православної Церкви є запорукою незалежності України, принаймні некоректно. До речі, з перших днів війни на Донбасі українську землю захищають і православні різних конфесій, і греко-католики й католики, і протестанти, і мусульмани, а їм кажуть – тільки православні мають право на домінування в Україні. А як тоді бути всім іншим?

    Крім протистояння між Церквами і владою та між самими Церквами, ми ще маємо смертельну небезпеку – війну на Сході України, яка може перекинутися на всю територію держави. А чи готова наша держава до ведення широкомасштабної війни з російським агресором? Це не з невеликою УАПЦ воювати! А тут ще й безвідповідальні чиновники українського уряду та адміністрації президента, які чомусь вважають себе ледве не пупом землі, постійно провокують міжконфесійні конфлікти. Таке враження, що хтось спеціально провокує війну на релігійному грунті. А вона буде страшніша за ту, що точиться на Сході!

    Скажімо, якщо до цього дня ми із смиренням чекали позитивного вирішення для нашої Церкви по Андріївському храму, то надалі дивитися на те, як нас принижують та нищать, більше не будемо. Ми будемо адекватно реагувати на неадекватні події навколо нас. Ми не повинні спокійно спостерігати за тим, як представники влади своїми діями підривають міжконфесійний мир, який із такими важкими зусиллями підтримується, зокрема, і нашою Церквою. Чому ці безвідповідальні чиновники штовхають нас на протестові акції? Гадають, що оббріхуванням та наклепами в ЗМІ налаштують українців так, що ніхто не вийде нас підтримати? Помиляються! І ця помилка може підірвати й так хитку стабільність, адже ми будемо себе захищати.

    Якщо вони зараз нас не почують, то ми знайдемо, як нагадати про те, що ми теж православні українці, з релігійними почуттями яких владі слід рахуватися.

    І тут питання не полягає в чиїхось амбіціях, як хочуть це представити наші недруги, а в речах значно глибших – ми Церква з героїчною, мученицькою історією, яку нині хочуть брутально загарбати, щоб на її основі написати свою, на сьогодні ще куцу історійку.

    Влада повинна, врешті, почути нас, вірних Української Автокефальної  Православної Церкви, яка завжди була і є опорою національно-визвольних змагань українського народу в ХХ-ХХІ століттях. Діалог влади і Церкви є запорукою стабільності держави. А якщо влада в особі безвідповідальних чиновників не хоче рівноправного діалогу, то матиме головний біль, який перейде в анамнез із довготривалим лікуванням. Ми ніколи не приймемо диктату на кшталт «робіть, як кажемо, а інакше вам капець». УАПЦ пережила й не такі часи, переживе й ці.

    Українці завжди були вільним народом навіть у питанні віри й Церкви. Якщо історія декого нічого не вчить, то таких неуків треба гнати від влади на безпечну відстань для неї, щоб вони своїм невіглаством її не знищили, а разом із нею й державу. Потрібно, щоб ті, хто при владі на будь-яких її ієрархічних щаблях, були гідними своєї держави і свого народу.

    Звичайно, нашу Церкву турбує багато питань в частині стосунків із державою як у центрі, так і на місцях, але будь-які питання, що виникають, ми намагаємося вирішувати самі, хоч як нам не важко, розуміючи, що істинно народній Церкві ніхто на допомогу не прийде, адже нами неможливо управляти чи маніпулювати, а політичних сил сторонимося, в їхні оборудки не встряємо, бо чітко усвідомлюємо, що хто платить, той і музику замовляє. Є такий вислів – скачи, враже, як пан скаже. Ми тих панів сторонимося, бо Церква повинна завжди залишатися сама собою. Тоді й слово її є впливовим і вагомим, а підтримка має значення.

    Але є питання, які вирішуються тільки рішенням того чи іншого органу державної влади. Ось, скажімо, реєстрація Статутів Консисторій, тобто єпархіальних управлінь, які керують єпархіями і є юридичними особами. Реєструються вони у департаменті релігій та національностей міністерства культури, де постійно виникають якісь нюанси і проходження документів триває місяцями. А бо ж на місцях, коли виникає бажання переходу до УАПЦ парафій з УПЦ Київського патріархату, то в ОДА такі переходи блокуються, а коли навпаки, то перереєстрація відбувається протягом місяця. А ще інформаційний вакуум, що утворився навколо нашої Церкви не з доброго ж дива.

    Та куди не кинь, і скрізь відчувається «рука» однієї з православних конфесій, яка нині у фаворі влади.

    І все ж двадцять сім років постійних переслідувань, утисків, загарбань парафій, монастирів, переманювань священиків і єпископів, банальних підкупів, наклепницьких інформаційних кампаній загартували нас. Це досвід, який можна сміливо назвати свідченням сповідання віри і відданості обраному шляху. Ворог гадав, що в червні 1992 року він знищив автокефалію, яку тоді тільки УАПЦ уособлювала. Але прорахувався, хоч і до сьогодні намагається всілякими способами довершити тоді не завершене. Та Бог не в силі, а в правді. Люди це бачать і все більше навертаються саме до нашої Церкви, бо ми в центрі нашої віри ставимо Господа і Бога нашого Ісуса Христа, а тому для політики в Церкві місця не повинно бути взагалі, бо тоді ми більше не Його учні. Може, через це на нас і ополчилися всі сили зла, бо там, де любов Христова, там і зустріч із Живим Богом. А де немає любові, там панує зневага і ненависть до тих, хто мислить і живе по іншому.

    До речі, як приклад зневаги «братньої» конфесії – в ці дні Київський патріархат над нашою частиною будинку, де розташовується керівний орган Церкви – Патріархія, і в якому, крім усього, ми тільки-но завершили капітальний ремонт, без згоди на те нашого Предстоятеля почали зводити мансарду чи ще щось, а ми нічого не можемо з тим вдіяти. Приїжджала за нашим викликом поліція, то ченці Михайлівського монастиря її вигнали, бо для них, очевидно, закон не писаний – державна ж Церква! Та це їхня біда, бо там, де відбувається злиття Церкви й держави, домінують інтереси влади, а не Церкви. Та хай собі буде й державна, нам то що з того? Але якщо ви християни, то моліться Богу, а не з’їдайте собі подібних, бо навіть звірі цього не роблять.

    Шкода, що в боротьбі за власні інтереси часто навіть люди церковні забувають про головний заповіт Ісуса Христа: «Любіть один одного, як Я вас полюбив». Та в деяких найбільш «рейтингових» конфесіях цей заповіт Господа не є базовим у їхній повсякденній діяльності. Переважає облудна риторика, яка все більше віддаляє ці релігійні об’єднання від головного – спасіння віруючих у життя вічне.

    Хоча, кажучи правду, й віруючим часто до вподоби політична складова в Церкві. А це вже криза віри, що особливо небезпечно в умовах пануючої в державі ідеології вседозволеності, втручання в життя Церкви влади і бізнесу, розмивання духовно-моральних критеріїв, чим особливо активно займаються нинішні ЗМІ. Так само, як і перетворення Церкви ледь не в корпоративну приватну «лавочку» окремих архієреїв та батюшок із авторитарною системою управління.

    Церква – це вільне об’єднання громадян для задоволення своїх релігійних уподобань, а будувати Церкву шляхом середньовічних методів московщини в ХХІ столітті, що ми спостерігаємо нині в Київському патріархаті, є безглуздям, яке наробить такої шкоди українському православ’ю, що воно не оговтається від неї впродовж десятків років. Адже Церква – не департамент міністерства культури у справах релігій, а тонкий духовний інструмент із безліччю струн і грати на ньому треба дуже обережно, щоб їх не порвати.

    Не задоволення тимчасових політичних проектів, а разом із ними і чиїхось особистих амбіцій, а дотримання законів і конституційних прав громадян України, закріплених в її Конституції, повинне бути пріоритетним у діяльності органів державної влади. І я не хочу, щоб через недалекоглядність окремих політиків і чиновників руйнувався і так хиткий мир на релігійному полі України. І ще – хіба можна принижувати почуття навіть однієї людини, не кажучи вже про цілу повноту Церкви? Не в дрімучому ж лісі живемо!

    Патріарх Філарет поспішає, йде, можна сказати, по головах, не враховуючи людського фактору, не беручи в розрахунок того, що справу можна загубити.

    Він людина старої формації, більшість свідомого життя користувався беззаперечною владою в Церкві, тому й нині переконаний, що примус є найголовнішим засобом досягнення будь-якої мети. Він відкрито говорить – не хочете об’єднуватися, все одно будете змушені. Але побачивши, що силою та інтригами домогтися своєї мети не вдається, керівництво КП взялося за переманювання та підкуп окремих священиків та парафій нашої Церкви, особливо на Івано-Франківщині. І це почало давати свої ганебні наслідки – десятків зо два парафій таки перейшли до Київського патріархату. Ось такими ганебними методами – шантажем і обманом, цими двома якостями аморальності, патріарх Філарет і місцева влада будують єдину Церкву. Хто ж тоді вони? Хоча, чому тут дивуватися – цим вони займаються впродовж багатьох років!

    Київський патріархат із самого початку, з 1992 року, був більше політичним проектом. Таким залишився й донині. А для Церкви брати участь у будь-яких політичних проектах згубно, бо вони тимчасові, а Церква керується вищими категоріями вічності, аніж якісь провладні проекти, які часто закінчуються пшиком. Церква, як Тіло Христове, будує мир Божий, той, про якого говорить Христос: «Той мир даю вам, який даю Я, а не люди». А ми в цей мир впихаємо людські пристрасті. Скажіть, чи досягнемо ми в такому випадку найголовнішої мети християнина – Царства Божого, якщо ми не будуємо його в собі?

    Нам треба будувати Церкву, яка повинна якомога більше бути схожою на давню, коли віруючих людей об’єднував Христос, віра і любов до ближнього, до Вітчизни небесної – Царства Божого, і до Вітчизни земної – Матері-України, а все інше, як сказав Христос, «додасться вам». У зміцненні цієї складової соборноправний уклад церковного життя має першочергове значення. Адже й за українським законодавством релігійна громада є громадською організацією і сама вирішує питання свого внутрішнього життя, звичайно ж, узгоджуючи із загально-церковними інтересами! Це моє глибоке переконання, за втілення якого в життя я борюся. Ми й так затрималися значним чином на грунті старого церковного укладу. А треба сміливо дивитися вперед. Тому організаційні системи Московського й Київського патріархатів нам не підходять і це є чи не головною перепоною в питанні об’єднання.

    Сьогодні наша Церква вступила в період нових випробувань на міцність і загартованість, на витримку соборності. Можливо, що дехто не витримає і впаде. І вже почали падати в гріх зради й відступництва. Але сказав святитель Іоанн Златоуст: «Скільки б не впав на площі, піднімайся і йди далі». Труднощі не повинні нас зупиняти, а тимчасові невдачі засмучувати. Навпаки, ще з більшим завзяттям нам слід розбудовувати Церкву на засадах соборноправності – як основи сучасної побудови церковного життя, і бути й надалі духовною опорою української нації, яка так само в тяжких умовах утверджується в глобалістичному світі. А для цього слід не штучно створювати єдину Церкву, а дбати про віру православну, захищати її від язичництва, яке міцно сидить у свідомості українців. А то в суботу на Івана Купала на гуляннях сотні або й тисячі хрещених у православ’ї гуляють, а в неділю на богослужінні в честь Різдва Іоанна Хрестителя в храмах стоять одиниці. Проте охочих вирішувати долю УАПЦ хоч відбавляй!

    Тому не дати загубитися УАПЦ в нелегких процесах, що відбуваються в українському православ’ї і в суспільстві, не розгубити тієї щирості й душевності, якими відрізняємося від інших, і не дати загубитися українській нації у вавилонському стовпотворінні нівеляції народів, що набирає шалених обертів у світі, – є хоч і важким, але посильним завданням.

    Тож нехай благословення Боже захистить нашу багатостраждальну Вітчизну Україну і нашу багатостраждальну Церкву від руйнування, від осквернення пам’яті мучеників і пролитої ними крові за віру й Україну, нехай укріпить нашу волю бути гідними учнями Ісуса Христа, щоб ми вчилися любити один одного, як Він нас полюбив – до розп’яття на Хресті. Наша ж жертва – наше життя, віддане Богу й Церкві, віддане кожному члену Тіла Христового. Це дуже важко – віддати себе Церкві і ближньому, віддати себе Вітчизні. А навзамін отримаємо найбільшу цінність – любов Христову.

    P.S. Маємо ще один «подарунок» від «братів» УПЦ Київського патріархату – протиправне знесення даху над частиною приміщення, яка належить УАПЦ і де знаходиться Патріархія, для зведення власного горішнього поверху (над чужою власністю!), призвело до затоплення приміщення під час проливного дощу. Знищена восьмимісячна праця з ремонту, в який укладено великі, як для нашої Церкви, кошти, яких для нового ремонту ми довго не зможемо зібрати.

    Тобто, паралізовано роботу Патріархії – адміністративного центру УАПЦ! Вчинок спланований і продуманий, зроблений із впевненням, що ніякої відповідальності за скоєне їм не буде, адже протягом майже двох місяців цього безчинства ні поліція, ні прокуратура, ні влада на багаторазові звернення зупинити протиправні дії Київського патріархату ніяк не реагували.

    Цікаво, чи й після цього в нашій Церкві ще є ті, хто хоче приєднатися до цієї агресивної і, далеко не християнської за своєю суттю, конфесії?!

    Серпень 2016 р.

  • У Єрусалимі перенесли найшанованіший образ Успіння Пресвятої Богородиці

    У Єрусалимі перенесли найшанованіший образ Успіння Пресвятої Богородиці

    Фото jp-newsgate.net

    У день Віддання свята Успіння в Єрусалимі відбулося перенесення шанованої православним світом ікони свята з гробниці Богородиці у Гефсиманії до Гефсиманського подвір’я храму Воскресіння Христового (латинська назва – Гробу Господнього). Щорічно процесія напередодні свята Успіння приносить образ Божої Матері до місця її упокоєння, а по завершенні днів свята забирає назад.

    Цьогорічний хресний хід розпочався після Божественної літургії в Гефсиманії. Очолив процесію архієпископ Авілонський Дорофей, який ніс образ на собі. Разом із ним ішли священики, монахи, паломники та місцеві жителі-християни. Хресний хід спустився з Гефсиманії та ввійшов у Старе місто через браму Святого Стефана. Зі співами богородичних тропарів і кондаків клир і вірні пройшли Дорогою Мучеництва (Віа Долороза). Молитовні зупинки були зроблені у монастирі Святих Богоотців Іоакима і Анни, у Преторії, храмах святого Харалампія і Панагії Сейданайської. Назустріч процесії виходили та прикладалися до ікони мешканці давньої частини Єрусалиму, власники крамниць і паломники.

    Як повідомляє офіційний інформаційний сайт Єрусалимського патріархату, на перехресті Християнської вулиці і вулиці Патріархату була зроблена окрема зупинка і до ходи підійшов для поклоніння Його Блаженство Отець і Патріарх Єрусалимський Феофіл. Після чого процесія дійшла до двору Пресвятого храму Воскресіння, де її вже очікував архієпископ Ієрапольський Ісидор з отцями-святогробцями, служителями храму. Було відслужено молебень, по завершенні якого святий образ розмістили на його звичному місці у Гефсиманському подвір’ї, де він зберігатиметься до наступного року.

  • День Незалежності: солідарність і соборність

    День Незалежності: солідарність і соборність

    Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, Голова інформаційно-видавничої комісії УАПЦ, про День незалежності, військовий парад у столиці України та єдність нації.

    Цей день для нас повинен бути часом загальнонаціональної молитви спочатку в храмах, а потім на площах міст і сіл, щоб кожна релігійна спільнота, утворивши одне ціле цього дня, звершила подячну молитву до Господа за ту велику милість, яку Він дарував нашій Україні в 1992 році – найзнаменнішому році в історії українського народу. Це буде загальнонаціональне моління за єдність нації, під час якого кожен його учасник й увесь народ в цілому буде наповнений живодайною силою Божої благодаті.

    Це також день серйозних роздумів над уже зробленим і над тим, що слід робити далі, аби розвивати й утверджувати як державну незалежність, так і незалежність у духовній царині. Перш за все, як нам будувати рівноправні взаємостосунки між усіма конфесіями, а також між владою і конфесіями, що є особливо нагальним у світлі того, що в цій царині у нас, як у вірші Павла Тичини, – «перевисання» в бік однієї з православних конфесій, яку в кращих радянських традиціях перетворюють на ідеологічно-духовний придаток влади.

    Тому треба задуматися над тим, чи варто владі, якщо вона будує європейське демократичне суспільство, в духовній сфері спиратися на радянський досвід «єдіной і нєдєлімой». Трішки вагітною жінка бути не може, так і демократія в державі – або ми приймаємо її і розвиваємо в усіх аспектах європейського досвіду, або не обманюємо самих себе. А чиновники, якщо вони дійсно за єдність українського суспільства, не повинні робити таких серйозних промахів, бо це ніколи добром не закінчується.

    Свобода совісті і віросповідання, а, відповідно, й діяльності релігійних організацій, гарантовані відповідним державним законом. А День Незалежності є особливою датою. Це день, коли люди збираються разом, щоб підкреслити, що державність для нас не порожній звук, це – наша сутність. Адже всі, хто нас поневолював, намагалися вихолостити з нашого світогляду перш за все державотворче начало, без якого легше нівелювати нас як націю. Тоді народ не ставить і питання про власну державу. А відчуття державності робить народ нацією і тримає його в єдиному тілі.

    Церква ж, за визначенням святих отців, є Тілом Христовим, а наша сутність наповнена релігійністю – вірою в Бога і Його божественну силу. І коли відібрати в нас віру в Бога, то душа, як частка Бога, не тільки втратить свою справжню суть, ставши лише оболонкою без наповнення животворчою благодатною силою, а й, відповідно, втратить і відчуття національної приналежності, наскільки буде слабкою ця якість нашої людської природи, бо Отець Небесний створив нас українцями.

    Коли ми виходимо на святкування Дня незалежності, то ми цим проявляємо свою солідарність один із одним, усі – люди різних соціальних станів, життєвих уподобань, політичних переконань, національностей. Об’єднані в спільному торжестві, ми усвідомлюємо, що ми один народ, одна нація, одне ціле. Відповідно, ми усвідомлюємо й те, що Україна – наша Вітчизна-Мати, а ми – її сини та доньки. Це важить у нашому житті надзвичайно багато. Воно визначає навіть нашу долю. А ті з нас, в чиєму серці відчуття державності ще не стало визначальним, то, перебуваючи в такому середовищі чи, навіть, спостерігаючи з екрана телевізора це свято єднання, вони також приймають у своє серце крапельку почуття любові до України і ця крапелька поступово стає струмком, який вливається у єдине річище. В такі дні всі ми чітко відчуваємо солідарність один з одним і соборність наших душ.

    Цьогорічний військовий парад у столиці нашої Вітчизни теж достатньо потужна підвалина для всієї державної будови, хоч багато хто і критикує владу за його організацію й проведення. Мовляв, це мілітаристські замашки і кого ми цим парадом можемо злякати. Але це зовсім невірна думка. Ми нікого не лякаємо, але показуємо, що, нарешті, маємо збройну потугу, здатну захистити українську державу від будь-якого ворога.

    Крім того, цей військовий парад вселив у дещо здеморалізоване суспільство впевненість у силу держави, а це дуже важливо в процесі її розбудови і зміцнення. Цими не тільки урочистостями, а й, головне, потужним військовим парадом, ми нагадуємо собі, що будь-коли і за будь-яких обставин захищати Батьківщину є найголовнішим завданням кожного з нас, але об’єднаними зусиллями. Адже якби український народ соборно не об’єднав свої зусилля, то чи зуміли б ми зупинити ворога?

    Саме сьогодні, в час найважчих викликів, кинутих нашій державності й національній ідентичності, ми повинні зробити все від нас залежне, а почасти й незалежне, щоб не дати ворогу можливості нас роз’єднати, особливо тих, для кого Україна в його житті понад усе. Тому День незалежності України слід організовувати ще з більшим розмахом, щоб залучити різними видами святкування якнайширші верстви населення, адже цей день є днем торжества українства. І нехай торжеством національної гідності буде наповнене кожне серце, кожна душа, а в свідомості утверджується непохитна відданість Батьківщині і творить український світогляд – релігійний, культурний, історичний, побутовий, тобто утверджує нас як українську націю.

    А для цього нашому суспільству слід шукати консенсусу на основі відповідальності за долю Держави і її корінної нації через призму вкладу в розвиток держави всіх, хто проживає на її землі і хто вважає себе невід’ємною частиною вільної України. Без цього нам не досягнути єдності. Але підґрунтям цієї єдності може бути тільки духовна спорідненість усіх, врахування національних традицій українства як домінуючої складової суспільства. Це повинне бути прийнятим як даність, адже в іншому випадку ми приречені на різноманітні конфлікти. Поки що їх гасить війна, яку нам нав’язала Росія, адже кожен відчуває колосальну відповідальність за долю Вітчизни – її цілісність і єдність, розуміючи, що навіть найменші суспільні хвилювання можуть призвести до непоправної біди. Але ж і державній еліті треба йти народу назустріч, а не висмоктувати з нього останні соки, бо якщо терпець у людей увірветься, то під руїнами буде похована не тільки державність, а й вони самі зі своїми мільярдами та мільйонами. Загальна солідарність на основі братерства – ось що потрібне нам зараз, тоді ми й будемо єдиним цілим.

     

  • Архієпископ Харківський і Полтавський  УАПЦ  Афанасій у Полтаві освятив стелу пам’яті загиблих  Героїв

    Архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Афанасій у Полтаві освятив стелу пам’яті загиблих Героїв

    DSC0651027 серпня у Полтаві згадували трагічні події дворічної давнини. Іловайський котел кривавим мечем пройшов крізь душі та серця багатьох українців. За даними офіційної статистики, під час розстрілу колони українських військових, які йшли «зеленим коридором» з оточення під Іловайськом, 366 українських воїнів загинуло, 429 поранено, 158 зникли безвісти та 128 потрапило у полон. Натомість Тимчасова слідча комісія Верховної Ради, яка розслідує Іловайську трагедію, вважає, що втрати з боку України перевищили тисячу людей.

    DSC06517Майже дві сотні полтавців зібралися, щоб увіковічнити пам’ять тих героїв, які безстрашно віддали своє життя за рідну землю, за український народ, за наше з вами сьогодення. На алеї навпроти Полтавської ОДА, при підтримці обласної влади, зусиллями волонтерів було споруджено стелу пам’яті загиблих героїв. На стелі, виконаній у національному стилі, − зображення та історії 19 героїв – полтавців,  які віддали своє життя, захищаючи незалежність України у війні на Донбасі.

    Право відкрити стелу, надали учасникам боїв під Іловайськом, які прийшли віддати шану бойовим побратимам.

    DSC06506Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Харківсько-Полтавською та Черкасько-Кіровоградською єпархіями, освятив щойно відкритий  меморіал Героям неоголошеної війни на Сході нашої країни.

    Владика Афанасій, у своєму зворушливому слові, закликав не забувати тих страшних подій дворічної давнини і розбудовувати міцну та непереможну українську державу.

    DSC06523Присутній на заході голова Полтавської обласної ради Олександр Біленький вручив нагороди захисникам Вітчизни.

    За активну допомогу українським військовим, самовідданість на волонтерській ниві владика Афанасій вручив орден преподобного Іллі Муромця відомому громадському активісту та волонтеру Сергію Глобі, а також керівнику волонтерського центру Харківсько-DSC06529Полтавської єпархії УАПЦ протодиякону Олександру Гораю.

    Також грамоти та подяки тим, хто підтримував військових, вручила волонтер  Наталія Костіна.