Автор: Архиєпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій)

  • Предстоятель ПЦУ Епіфаній уперше побував у Полтаві

    Предстоятель ПЦУ Епіфаній уперше побував у Полтаві

    5 жовтня Митрополит Київський і всієї України, предстоятель Православної церкви України Епіфаній відвідав Полтавську область з одноденним візитом. Приводом для нього став 65-річний ювілей архієпископа Харківського та Полтавського Афанасія.

    Гість спочатку завітав у Решетилівку, звідки родом архієпископ, де на гостя чекали біля каплички на честь ікони Пресвятої Богородиці. Там він помолився за мир в Україні. Також для предстоятеля УПЦ провели екскурсію містом, де він ознайомився з вишивкою та килимарством.

    Опісля Блаженнійший Митрополит Епіфаній прибув до Полтави, де поклав квіти на могилу Івана Котляревського, а також відвідав будинок-музей Патріарха Мстислава (Скрипника).

    Також ушанував гетьмана Івана Мазепу, поклавши квіти до підніжжя його пам’ятника. Після чого предстоятель рушив до Свято-Успенського собору, де очолив молебінь за мир в Україні разом з архіреями та духовенством у присутності вірян. На завершення Блаженнійший владика звернувся до присутніх із першосвятительським словом, зазначивши, що українці живуть у час складний, але історичний:

    – Томосу передував собор, який відбувся 15 грудня минулого року в стінах історичного собору
    Святої Софії Київської. І сьогодні тут, серед нас, уже немає поділу, ми архієреї єдині і разом розбудовуємо вже нашу єдину, визнану помісну Українську православну церкву.

    Підсумком насиченого візиту Його Блаженства стала урочиста академія в Полтавському краєзнавчому музеї, присвячена 65-літньому ювілею архієпископа Харківського та Полтавського Афанасія, у миру письменника Володимира Шкурупія. На заході було звершено подячну молебень та проведено святковий концерт за участі кращих хорових колективів Полтави. На початку урочистого заходу Митрополит Епіфаній привітав архієпископа Афанасія, відзначив його орденом Святого архістратига Михаїла 1-го ступеня та подарував ікону Пресвятої Богородиці, побажавши йому натхнення й Божого благословення:

    – Сьогодні ми зібралися для того, щоб ушанувати певний ювілей творчої людини, яка багато трудилася і трудиться для розбудови нашої єдиної й помісної УПЦ. Сьогодні ми вітаємо вас, Ваше Високопреосвященство, з ювілеєм. Не будемо згадувати чисел, бо так влаштована кожна людина, покликана робити добрі справи, створені для добра, творити добро, милосердя.

    Привітали ювіляра заступник голови Полтавської облдержадміністрації Микола Білокінь, директор департаменту культури і туризму ОДА Валентина Вождаєнко, директор Полтавського обласного музично-драматичного театру ім.М.В.Гоголя Олексій Андрієнко, директор (головний редактор) газети «Полтавський вісник» Юрій Іванов, а також представники творчої інтелігенції, духовенство, капелани чинного війська та численна паства.

    По закінченні перебування на Полтавщині Блаженнійший Митрополит Епіфаній оглянув старожитності Полтавського краєзнавчого музею.

    www.visnyk.poltava.ua

  • Свято Покрови у Червоній Слободі

    Свято Покрови у Червоній Слободі

    14 жовтня 2019 року, в день свята Покрови Пресвятої Богородиці, в Свято-Троїцькому кафедральному храмі Черкаської і Кіровоградської єпархії ПЦУ с. Червона Слобода, було звершено святу Божественну літургію. Звершив літургію священик храму ієрей Віталій Сєдов. Після літургії отаман Черкаського центрального козацького округу Українського козацтва Олександр Туз прийняв присягу юних козаків, а також нагородив орденами «Покров Пресвятої Богородиці» та похвальним грамотами тих козаків, які давно перебувають у козачих лавах та захищали українську землю від російської агресії. Ієрей Віталій привітав юних козаків із прийняттям присяги, благословив їх та окропив свяченою водою.
    Після нагородження козаки з вірянами обійшли храм хресною ходою з іконою Покрови Пресвятої Богородиці та хоругвами. Потім відбулася трапеза з козацьким кулішем.

  • Блаженніший Митрополит Епіфаній у Полтаві

    Блаженніший Митрополит Епіфаній у Полтаві

    В суботу, 5 жовтня 2019 року, в приміщенні Полтавського краєзнавчого музею ім. В. Кричевського, відбудеться святкова Академія, присвячена 65-літтю життєвого, творчого та духовного шляху високопреосвященного АФАНАСІЯ, архієпископа Харківського і Полтавського (в миру письменника Володимира Шкурупія).
    У святковій Академії візьме участь Блаженніший Епіфаній, митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Православної Церкви України. Зустріч Блаженнішого митрополита Епіфанія о 14.30. Буде звершено подячний молебень.
    О 15 годині розпочнеться святковий концерт за участі кращих хорових колективів Полтави. Вхід вільний.
    Управління Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ

  • Ще одна парафія перейшла до ПЦУ

    Ще одна парафія перейшла до ПЦУ

    Православна парафія в с. Бужанка отримала державну реєстрацію
    Як уже повідомлялося раніше, на Черкащині, в с. Бужанка Лисянського району, парафіяни місцевої релігійної громади Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії УПЦ МП в лютому цього року на загальних зборах переважною більшістю голосів прийняли рішення про перехід до Православної Церкви України. У червні до Черкаської ОДА було подано Статут із змінами та доповненнями, а 25 вересня, після детального вивчення документів, голова Черкаською ОДА Ігор Шевченко підписав рішення про перереєстрацію громади. Віднині ще в одному селі Черкащини залунає хвала Господу на рідній українській мові.
    – Бужанці першими в Лисянському районі вийшли з підпорядкування Московського патріархату та приєдналися до канонічної Православної Церкви України. На черзі парафіяни кількох інших громад в різних районах області, – говорить високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, якому Священним Синодом ПЦУ визначена й надалі адміністративна та духовна опіка парафіями Черкаської і Кропивницької областей (до об’єднання – єпархія УАПЦ).
    29 вересня 2019 рік. с. Бужанка, Лисянського району: парафія Віри, Надії, Любові і матері їхньої Софії ПЦУ під час молебню, який звершує настоятель о. Іван Мазур.

  • Сила Божа у нашому серці

    Сила Божа у нашому серці

    «Чому народ не сприйняв звістки про Царство Боже? Навіть руку підняв на пророків, які його благовістили! Коли подивитися на історію Церкви Христової, то всі апостоли, окрім Іоанна Богослова, були вбиті. Як і тоді, так і нині велика кількість людей сприймають слово Боже з ненавистю», – АФАНАСІЙ (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський.

    22 вересня 2019 року, 14-ої неділі після П’ятидесятниці, перед Воздвиженням, святих богоотців Іоакима та Анни, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією,  очолив святу Божественну літургію в Свято-Троїцькому кафедральному храмі с. Червона Слобода на Черкащині.

    Спільно з правлячим архієреєм служили ігумен Антоній (Бондарець) та ієрей Віталій Сєдов.

    «Євангельська наука життя, тобто  спасіння, достатньо радикальна, тому що вимагає від віруючої людини зміни мислення і стану серця. Вона вимагає дотримання морального закону як в особистому, так і суспільному житті, тому що кожна людина має в собі моральну природу, тобто голос совісті. Але людська гординя притлумлює той голос, змушуючи людину не приймати слово Боже. А це дія в людині темної сили, – сказав зокрема у своєму повчальному слові архієпископ Афанасій. – Але слова Спасителя про Боже Царство мають у собі велику внутрішню силу. Тому будемо звертатися з молитвою до Господа, щоб сила Божа увійшла в наше серце і щоб з її допомогою ми здобували Царство Боже вже тут, на землі».

    Після богослужіння архієпископ Афанасій із священиками звершив молебень на благословення християнських родин.

  • Диявол не має влади знищити життя

    Диявол не має влади знищити життя

    «Це свято перше в церковному році, який за старим стилем починається 1 вересня, а святом Успіння Пресвятої Богородиці, 28 серпня, церковний рік завершується. І це не випадково, тому що впродовж життя Пресвятої Богородиці відбуваються найважливіші євангельські й після-євангельські події, які у повній мірі відбилися в житті Богородиці, тому що Вона народила Спасителя, Сина Божого і Сина Людського, Який приніс світові спасіння» – АФАНАСІЙ (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський.

    21 вересня 2019 року, в день Різдва Пресвятої Богородиці, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, відвідав з архіпастирським візитом парафію Різдва Пресвятої Богородиці в с. Куцівка Смілянського благочиння на Черкащині, та очолив святу Божественну літургію з нагоди храмового свята.

    Спільно з правлячим архієреєм служили протоієрей Віталій Двірник, секретар єпархіального управління, митрофорний протоієрей Михайло Шевчук, благочинний Смілянського району, протоієрей Василь Шарко, настоятель парафії, ігумен Антоній (Бондарець), протоієреї Андрій Буць, Іван Катькало, Іван Сідельник, Степан Катькало, ієрей Павло Добрянський.

    Богослужіння супроводжував чудовим літургійним співом церковний хор на чолі з регентом Ганною Пилипчук.

    Після богослужіння архієпископ Афанасій звернувся до парафіян із словом проповіді.

    «Що ж таке звістка про спасіння? Від чого треба було спасати людей? Богослови пояснюють, що це спасіння від гріха, прокляття і смерті. А прокляття і смерть – це синоніми абсолютного зла. Тому можна сказати, що Господь прийшов спасти нас від влади абсолютного зла, – сказав архіпастир у своєму слові. – Рід людський існує тисячі років, хоча були періоди, коли людям здавалося, що вже настає кінець, приходить антихрист і немає ніякої надії на спасіння. І сто років тому, коли закривали і руйнували храми, монастирі, вбивали тисячі священиків і ченців, коли за одне тільки сповідання віри людину могли знищити, теж думали, що це вже кінець, що настало абсолютне зло, тому що люди служили злу, думаючи, що служать добру. Але кінець не настав! Не настав тому, що у диявола немає влади знищувати життя!»

    Говорячи про те, що Божа Мати внесла найбільший вклад у справу спасіння, про те, що, долаючи тяжкі випробування, ми маємо надію, що у відповідь на нашу віру, молитву, у відповідь не жертву Сина Божого Господь подарує людям можливість подолати зло й утвердити добро.

    «Ми молимося за силу духу нашого народу в боротьбі з російським агресором, за його мудрість у повсякденному житті, за його любов і вірність ідеалам вільної і незалежної України, вільної і незалежної Православної Церкви України, яку ми з вами так важко виборюємо, – сказав владика Афанасій. – Молимо ж Господа і Богородицю, щоб вони ніколи не залишали наш український народ без своєї опіки і були милостивими до Церкви-мучениці, яка несе духовну свободу своєму народу, вивільняє його свідомість від духовного московського ярма». 

    Після проповіді архієпископ Афанасій очолив хресну ходу навколо храму.

    Потім відбулася братська трапеза.  

  • Під захистом Пресвятої Богородиці

    Під захистом Пресвятої Богородиці

    Архієпископ Афанасій (Шкурупій) очолив храмове свято парафії ікони Пресвятої Богородиці «Неопалима Купина» в м. Зміїв на Харківщині.

    «Неопалима купина – це не просто кущ рослини, відзначений у Старому Заповіті історією розмови Бога з Мойсеєм. Це символ незнищимості народу. Бог запалив кущ цієї рослини вогнем, яким він горів, але не згорав, тобто вогнем небесним, щоб привернути увагу Свого обранця і щоб показати йому Свою силу», – АФАНАСІЙ (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ.

    17 вересня 2019 року високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, відвідав з архіпастирським візитом парафію в честь ікони Пресвятої Богородиці «Неопалима купина» в м. Зміїві на Харківщині та очолив святкове богослужіння. За літургією з правлячим архієреєм служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, протоієрей Станіслав Аштраф’ян, благочинний Харківської області, протоієрей Олександр Горай, благочинний Полтавської області, ієрей Іван Полежака, настоятель парафії, протоієреї Микола Кривонос, Григорій Ганзій, ієрей Володимир Яковенко, Сергій Довганюк, Юрій Потикун, ієромонах Феодосій Ганзій.

    Під час Малого входу архієпископ Афанасій, за благословінням Блаженнішого Епіфанія, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля  Православної Церкви України, за великий вклад у розвиток капеланства в ЗСУ та багаторічну духовну опіку воїнів 92-ої ОМБР,  нагородив протоієрея Григорія Ганзія правом ношення хреста з оздобами.

    Після запричасного стиха архієпископ Афанасій звернувся до вірян із повчальним словом, зокрема,  сказавши: «Як ми знаємо, Бог вказав Мойсею на його історичну роль, яку той повинен відіграти для спасіння єврейського народу від поневолення. І як не згорала ця рослина, так не повинен був перетворитися на попіл і єврейський народ. Тому кущ неопалимої купини повинен сприйматися як прообраз і українського народу, адже нас впродовж багатьох століть намагалися перетворити на попіл, щоб його вітром історії взагалі рознесло по світах».

    Архіпастир вказав і на те, що й у наш час загроза нівелювання українського народу стоїть не менш актуально, ніж у минулому: «Намагаються це зробити і в наші дні. По-своєму, по сучасному, начебто з благими намірами вільного виїзду до європейських країн на роботу, чи на відпочинок, а тим паче продаж української землі, який нині затівається новою владою, капітуляція у війні з Росією за нашу незалежність і т. ін. А насправді, щоб якомога більше українців залишили рідну землю, щоб відновилася залежність від Московії, а тих, хто лишиться, видавити іншими методами – через медицину, продовольство, злидні і т. д.»

    Але, на думку владики Афанасія: «Як і кущ старозаповітної купини горів і не згорав, так і ми з вами залишаємося в історії на своїй, Богом даній землі, бо нас захищає й оберігає Сам Господь. Тому під духовним омофором Пресвятої Богородиці захищаймо рідну землю, як захищали її попередні покоління українців. Молімося до образу Пресвятої Богородиці «Неопалима купина», прохаємо Її святого захисту від вогню ворожого – духовного й фізичного, щоб під Її Покровом ми зберегли себе як народ, як націю сильну й непоборну».

    Завершилося храмове свято хресною ходою навколо храму та братською трапезою.

  • Архієрейське Богослужіння 13-ої Неділі після П’ятидесятниці

    Архієрейське Богослужіння 13-ої Неділі після П’ятидесятниці

    15 вересня 2019 року, 13-ої неділі після П’ятидесятниці, в день пам’яті прп. Антонія і Феодосія Київо-Печерських, високопреосвященний Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, звершив святу Божественну літургію в Свято-Вознесенському храмі с. Коломацьке. Спільно з правлячим архієреєм служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, та протоієрей Олександр Горай, благочинний Полтавської області.

  • Архієпископ Афанасій відвідав с. Троїцьке

    Архієпископ Афанасій відвідав с. Троїцьке

    «В 1131 році візантійський Патріарх, на підтримку Київського князя Мстислава, благословив його іконою Пресвятої Богородиці, яку встановлюють у Вишгородському монастирі під Київом. Але через 24 роки Суздальський князь Андрій Боголюбський іде війною на Київ, захоплює його і дощенту спалює. А ще викрадає ікону Пресвятої Богородиці з Вишгородського монастиря і вивозить її до Володимира, головного міста свого князівства. Так украдена в нас ікона стає російською», – АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський.

    8 вересня 2019 року, 12-ої неділі після П’ятидесятниці, в день вшанування Вишгородської (Володимирської) ікони Пресвятої Богородиці, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ, відвідав з архіпастирським візитом Свято-Троїцьку парафію в с. Троїцьке Глобинського району на Полтавщині та очолив святу Божественну літургію в пристосованому під богослужіння приміщенні. Спільно з правлячим архієреєм служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, протоієрей Олександр Горай, благочинний Полтавської області, протоієрей Станіслав Аштраф’ян, благочинний Харківської області, та настоятель парафії ієрей Микола Костюк. Чудово співав парафіяльний хор, виконуючи автентичні піснеспіви.

    «В наш час ми ведемо боротьбу з духовною окупацією української землі нащадками Андрія Боголюбського, боремося за утвердження 

    Православної Церкви України, якій так само, як свого часу князю Мстиславу ікону Пресвятої Богородиці, Константинопольський, Вселенський Патріарх  Варфоломій дарував Томос на автокефалію, таким чином благословивши її рівноправне життя серед інших канонічно визнаних православних Церков світу», – сказав у своєму повчальному слові архієпископ Афанасій.

    Після богослужіння благочинний Полтавської області протоієрей Олександр Горай передав Свято-Троїцькій парафії передані із Львівщини подарунки: ікони та вишиті речі для храмового вжитку.

    З великим труднощами православні українці Троїцького зуміли відстояти своє право молитися рідною мовою, своєю стійкістю і вірою подолавши шалений опір проросійських сил, провокованих священиками УПЦ Московського патріархату, цієї ганебної п’ятої колони в Україні, підтриманих місцевою владою. Але хоч і в старенькій глиняній хатині, все ж молитва на рідній, українській мові лунає в цьому давньому українському селі і дух український заполоняє все більше сердець.

  • Краще гідно вмерти, ніж жити без гідності

    Краще гідно вмерти, ніж жити без гідності

    Ми з тривогою і надією спостерігаємо за далеко не простими процесами, що відбуваються в Україні й навколо неї, але ще більше ми намагаємося осмислити ті духовно-моральні чинники, які раптом зануртували в душах і свідомості буквально кожного й підняли українців на вершину цивілізаційного духу нинішнього світу.
    Хоча, чому раптом? Ніщо з нічого й нізвідки не з’являється! Творцем від самого початку як людині, так і цілому народу, який формує суспільство, закладено всі ті риси характеру, що згодом тією чи іншою мірою проявляються в історичних реаліях.
    Будь-який народ стає нацією лише тоді, коли утворює державу, аби за допомогою її інституцій розвиватися вже на більш вищому історичному щаблі в сукупності всіх складових, які й рухають його розвиток: державотворчих, мовних, культурологічних, духовних, освітніх, наукових, навіть побутових.
    Я не знаю, що буде з європейськими народами, які не зупинилися в своєму історичному розвитку, переходячи у більш високий рівень своєї свідомості – націю, в подальшому. Маю на увазі те, чи будуть розвиватися й надалі їхні самобутні національні риси, утверджуючи їх в історії, чи ці самобутні риси, досягнувши якоїсь вершини розвитку, почнуть стиратися, нівелюватися й поступово зливатися в щось одне, скажімо європейське.
    Але, аналізуючи хід розвитку народів ще з древніх часів, можна констатувати, що жоден із народів, які не зупинялися в поетапних змінах свого внутрішнього духовно-морального стану й світоглядних установлень, не зійшов з історичної арени. Навпаки, навіть не маючи тривалий час власної держави як об’єднуючого начала, без якого неможливо розвивати притаманні народу складові, народ все ж їх зберігає і часто навіть непомітно розвиває їх у глибинах свого єства.
    Коли ж настає час, то те, що закладене від початку саме цій людності й накопичувалося, перш за все, у внутрішньому розвитку впродовж століть, раптом вибухає такою потужною силою прагнення до життя й утвердження, що навіть кількісно й територіально невеликий народ перемагає найбільшу потугу вчорашніх поневолювачів і здобуває свободу – духовну, моральну й державотворчу.
    Тобто, поступальний розвиток народу в загальному процесі розвитку людської цивілізації ніколи не припиняється. Він лише через ті чи інші внутрішні й зовнішні причини, що часто не залежать від самого народу, може на певні більш тривалі чи менш тривалі історичні періоди наче б як завмирати, накопичуючи духовну силу для прориву із своєрідної дрімоти.
    Це як зернина, що, дозрівши, потрапила в землю, пролежала там у повній темені, куди не дістає жоден сонячний промінь, перележала осінні холодні дощі, зимові морози, ранньовесняні приморозки, але тільки настало весняне тепло, як одразу ж в її зародку пробудилися життєві процеси росту. Ще там, у цілковитому мороці, крізь шкаралущу зовнішньої оболонки вже прокльовується зародок, який переростає в росток, що пробивається крізь товщу землі, виривається назовні, де світло й тепло, і виростає в стебло й колосок із плодами, даючи перспективу розмноження й розвитку уже в наступні періоди з більшою силою й критичною масою.
    Прикладом цього якраз і є наш український народ, який впродовж багатьох століть, навіть тисячоліть, то пробивався крізь товщу історії, творячи власну державу, то знову залягав у її глибини й, здавалося, що вже ніколи не виб’ється на поверхню, щоб побачити Сонце правди, під променями якого розквітне в усьому розвої своєї національної самобутності. Скільки разів народ опускав у безнадії руки, скільки наші вороги пролили української крові, щедро поливши нею українську землю, що вона, напоєна нею вщерть, можливо й стала такою родючою. Здавалося, що вже ніколи наш народ не зуміє вхопити свіжого повітря перемін.
    Але приходив час, приходила благословенна година і процеси життя, що розвивалися в самому осерді народу, запускали такий могутній маховик росту національної самосвідомості, що, не зважаючи ні на які негативні історичні чинники, душа народу розривала шкаралущу еволюційних умовностей, які до цього тримали її під гнітом чужорідної сили, й виривалася на волю, на історичний простір.
    Звичайно, поступальний розвиток народу може бути призупинений, перемога може бути відтермінована навіть на тривалий період, коли настає такий стан того чи іншого суспільства, що майже стираються характерні риси корінного народу, який творить основу даної державної спільноти. Але навіть найжорсткіші заходи нівеляції, спрямовані на стирання відмінностей між пануючою нацією і підпорядкованою, перестають діяти у повному своєму обсязі.
    Адже, коли різнобічне гноблення приводить націю до межі існування, за якою вже починається відлік неповернення, рано чи пізно гноблена нація, навіть у більшості своїй сприйнявши за основу свого буття чужу мову й культуру, раптом проявляє свій національний дух, який живить непохитність патріотизму. І тоді свідома частина нації, відкинувши всі перестороги, не шукає опертя на когось стороннього, щоб виграти у двобої із суперником, часто набагато сильнішим, а самовіддано стає на національно-визвольну боротьбу, бо там, у глибині сердець, відроджується основа, яку вклав кожному народу Творець, коли їх творив, та основа, яку неможливо знищити нікому і яка, так чи інакше, виокремлює кожен народ.
    Скажіть, чи сподівалися на перемогу хлопці й дівчата на Галичині й Волині, коли боролися за волю України в тридцятих-сорокових роках минулого століття? Навряд. Надто могутнім силам вони намагалися протистояти, щоб навіть хоч якось похитнути їхні основи. Вони просто боролися, жертвуючи собою, за Вітчизну, за рідну землю, бо вже не бачили смислу життя в старих умовах підневільного існування.
    Їхній внутрішній духовний стан, накопичуючись із покоління в покоління, набрав такої сили волі, що їм було вже однаково – чи загинуть, чи виживуть, вони прагнули показати, що вони – люди, що вони – українці, а їхня любов до Вітчизни, до рідної землі для них важливіша навіть за власне життя. Це й визначало їхній вибір – тяжкий, небезпечний, смертельний, але водночас героїчний і жертовний. Вони утверджувалися в своїй людській і національній гідності ціною власної крові й життя. А це почуття вище від вартості земного життя, бо вони воліли краще гідно померти за Вітчизну, ніж жити без гідності, пристосовуючись до поневолювача.
    Нині ми побачили обличчя нового українця не в сенсі матеріально багатої людини, як то свого часу говорили про «нових» росіян, а в сенсі духовно багатої людини з новими життєвими цінностями й пріоритетами, що виходять за межі меркантильного сприйняття світу.
    Ми побачили молодь, яка не хоче жити по старому, а хоче жити по новому – з людською гідністю в серці й добробутом у побуті. Це вже нове покоління, яке в стійло німої покірності й безликості вже ніхто не зажене. Вони вже народжуються вільними і за цю волю готові пожертвувати своїм життям, бо в клітці, навіть позолоченій, вони жити вже не зможуть, таке життя для них протиприродне. І тому вони зметуть всіх і все, що стане їм на перешкоді руху до нового життя. Вони молоді, освічені, з новими європейським поглядами, по здоровому амбітні, вони прагнуть застосувати свої знання на практиці, втілити в життя власне бачення суспільних відносин, де всі в однаковій мірі вільні й мають рівний доступ до надбань народу. Не якогось гіпотетичного «народу», а кожного члена суспільства.
    Майдан нинішнього року якраз і став продовженням процесів творення нації в її новому вимірі, що ніколи не припинялися в її глибинах щонайменше впродовж попередніх століть, коли споріднені народності стали викристалізовуватися в єдиний народ. Особливо це стало помітним у другій їхній половині, починаючи десь із 15-го століття, коли українство почало переходити із стану народу в свою вищу стадію розвитку – націю. Всі темні сили, які особливо згрупувалися в на той час у слабкому й ще не визначеному в своїй перспективі духовному стані народностей Мосха, що згодом взяв на себе спільне наймення Москва, Московія, намагалися завадити цьому історичному процесу.
    Але те, що визначено Богом, людина, якою б вона не здавалася сильною і навіть могутньою, ні зупинити, ні знищити не в силі. Бо сила насправді знаходиться тільки в Бога – сила творення й правди. І чим більше людина опирається силі Божій, чим із більшим завзяттям вона намагається утвердити власне бачення й розуміння власного місця й ролі в суспільстві, в історії загалом, нехтуючи волею Творця, з якої тільки все й твориться в цьому світі, тим у більш програшне становище вона себе загонить.
    Так сталося і з тими, хто став вважати, що їм ніпочім навіть Сам Бог, що вже вони – боги. В цій своїй зарозумілості вони прогавили процес внутрішніх змін у свідомості нового покоління українців не тільки україномовних, які вже в силу цього повинні начебто бути більш патріотичними, а й, що цікаво, російськомовних, яким повинне б бути більш притаманне тяжіння до людності Мосха, тобто росіян.
    Воістину, якщо Бог хоче когось покарати, то позбавляє розуму.
    Я не знаю, чи буде вірним говорити, що народ змінився після Майдану. За такий короткий термін, навіть героїчний і жертовний, народ змінитися не може. Просто те, що вже нуртувало в душах більшості громадян України – не тільки українців, а й представників інших національностей, об’єднаних таким поняттям як «російськомовні», адже в більшості з них у жилах тече або українська кров, або там її значний домішок, – нарешті вирвалося назовні.
    Ми раптом побачили, що нинішня молодь вже зовсім інша, що пролита кров трьохсот студентів під Крутами на початку минулого століття, десятками тисяч молоді в Галичині й на Волині в середині століття в часи національно-визвольної боротьби, переважила полохливу кров меншовартості та явила народу і всьому світові нову якість уже всього українства, від якої в усіх у світі захопило дух.
    Тим паче, захопило дух самих українців, піднесло його на ту висоту, з якої все бачиться і сприймається вже по новому, по сучасному. І хай поки що на підсвідомому рівні, але вже почало осмислюватися те нове майбутнє, що раптом стало проростати окремими елементами і в нинішньому житті.
    На Майдані зійшлися минуле, нинішнє і майбутнє. Саме між цими трьома світоглядними домінантами й точилася запекла боротьба не на життя, а на смерть у самому серці України – в Київі. І якби ми стали іншими за останні два місяці Майдану, то його ідеї не перемогли б. Надто короткий для історії термін, хоч і героїчний. Майдан тому й вибухнув яскраво й потужно, тому й приніс перемогу, що народ вже був готовий не просто до протесту, а до повстання й стояння до останнього. Тому повстання й відбулося. Й не тільки відбулося, а й переможно прокотилося майже по всій Україні. Слабкіше на початку проявилося на Півдні й Сході, майже не проявилося на Донбасі, але в сукупності єдиного національного організму його лікування відбулося й почався процес оздоровлення, який поступово охопить всі краї єдиної української держави.
    Так, він ще потребує тривалого періоду ремісії, але процес уже зрушив із місця і його нікому не зупинити. Навіть північному сусіду, якою б сильною не була його військова потуга.
    Я пригадую світлину періоду Майдану в Інтернеті: по тротуару в центрі Київа йде молода мама, а поряд з нею троє її синочків – схоже шести, семи й восьми рочків, які котять кожен по автомобільній шині на барикади. Яка ж то мудра мама, що таким, на перший погляд незвичним, але для майбутніх захисників Вітчизни героїчним у їхньому віці вчинком, гартує їхні серця! Одразу ж виникла асоціація з дівчатками Вірою, Надією, Любов’ю і їхньою матір’ю Софією, які в древні часи витерпіли жахливі тортури від язичників, але віри християнської й любові до Господа Ісуса Христа не зрадили, не відступилися.
    А в наші часи уже цим трьом хлопчикам, які з часом підростуть, як і мільйонам їхніх ровесників, брати в руки прапор національного відродження і й ти з ним до перемоги, як ішла до перемоги нинішня молодь, жертовно виборюючи волю й майбутнє для українства на Майдані.
    Дивлячись на нечуваний до цих днів патріотизм українців, особливо молоді, навіть малих дітей, як ось ті хлопчики, дивуєшся – невже в Кремлі думають, що можуть перемогти народ, у якого підростає така зміна?! Воістину Бог, коли карає, то спершу відбирає розум…
    Нас переконують в тому, що люди повстали, відстоюючи європейський вибір. Слава Богу, що останнім часом почали говорити про революцію гідності.
    Може, й революція гідності, може, й європейський вибір, але суть усього, що відбувалося й продовжує відбуватися в Україні, полягає в боротьбі за зовсім інші цінності – національні цінності українського народу, за його національне відродження.
    Ось коли, нарешті, спрацювала національна ідея, яку впродовж останніх двадцяти років принижували, насміхалися, замовчували, нехтуючи нею, а вона взяла й потужним тараном пробила крижану товщу інфантильності, духовної сплячки, байдужості до долі Вітчизни, товщу тих гірших якостей, які з такою наполегливістю втокмачували в українську свідомість наші вороги, яких у нас дуже багато. Як же ж тільки їх багато!
    Ніхто й ніколи не бажав нашому народу добра. Навпаки, всі намагалися з нас висмоктати все, що тільки можна – нещадно експлуатували вроджену працьовитість, проти нас же самих використовували нашу толерантність, мирність душі й відвагу сердець, визискували нашу землю і все, що на ній і в ній Бог щедро дарував українському народу. Але рано чи пізно терпець в народу вривається. Увірвався він і цієї зими – Майдан, акумулювавши всі героїчні набутки попередніх поколінь українців, водночасся все перемінив і поставив, як кажуть, з голови на ноги. Відбулася нова Україна. Але ще кожному з нас треба пізнати цю нову Україну, усвідомити даність перемін у самому собі, без чого все зведеться нанівець, відкрити для себе нові шляхи в новому житті.
    Зараз найголовнішим для всіх нас є те, щоб та переоцінка життєвих цінностей і позицій, яка розпочалася з подіями на Майдані, не зупинилася й не топталася на місці, а щоб набирала все нових і нових обертів у серці й свідомості кожного українця. А для цього треба, щоб центральна влада розробила чітку програму національно-патріотичного виховання у навчальних закладах усіх рівнів, а також розгорнула потужну ідеологічну кампанію в засобах масової інформації і постійно контролювала її втілення в життя на місцях. Цього ж, на жаль, в необхідному обсязі, який би суттєво вплинув на свідомість українців, не робиться.
    Що цьому стоїть на заваді? Можливо те, що не всіх, хто прийшов нині до влади, хвилює вкрай наболіле для нації питання національного відродження, а більше цікавить питання власного збагачення, що можливе лише за умови поверхового, декларативного патріотизму, а ще краще цілковитої національної яловості більшості народу.
    А, можливо, й розуміння того, що коли народу дати волю у здійсненні його споконвічної мрії вільного життя на власній землі, тоді їм не буде в новій Україні місця. Саме через це, окрім патріотичної риторики, ніяких серйозних кроків на шляху українського національного відродження в загальнодержавному масштабі й не робиться.
    А все тому, що влада, попри певні кроки, як вона намагається втілювати, все ж, по великому рахунку, боїться народного прозріння, консолідації в будівництві нового життя, адже народ, який любить свою Вітчизну не за шмат сала, а всім серцем і всією душею як рідну Матір, вже не потерпить ні казнокрадства, ні хабарництва, ні гноблення, ні здачі національних інтересів. Патріот ставить на найвищий щабель своїх інтересів – інтереси Вітчизни. А патріотизм треба виховувати щоденно й щомиті. Найменший спокій духовно вбиває ціле покоління. Нині ж для нас це неприпустима й злочинна розкіш. Треба нагадувати владі, що для людини, яка любить Україну не словом, а серцем, нічого дорожчого за Вітчизну не існує. А що для них в житті найдорожче?
    В поета Павла Гірника є ранній вірш про те, як із теплих країв до рідного дому поверталися дикі гуси й коли під ними зазеленіли поля й засиніло плесо: «ватаг крикнув, що Україна, і серце стало». Нехай же серця вірних синів і доньок України не зупиняються, а палахкотять любов’ю до Вітчизни і запалюють нею серця інших. Нехай краще зупиняються серця в наших ворогів. І то – до роблення зла, а в добрі й любові до ближнього, нехай розквітають, як дерева навесні.

    +АФАНАСІЙ (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ
    Радіопередача “Добродій. Духовні бесіди”
    Травень 2014 р.

  • У пам’яті не згасне Іловайськ

    У пам’яті не згасне Іловайськ

    29 серпня 2019 року архієпископ Афанасій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ, в День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, та п’ятої річниці Іловайської трагедії,  очолив поминальну панахиду біля пам’ятника землякам-полтавцям, які полягли у російсько-українській війні. Спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, та протоієрей Олександр Горай, благочинний Полтавської області. Захід, організований єпархіальним управлінням Харківсько-Полтавської єпархії, відбувся в парку ім. Котляревського на Алеї захисників Вітчизни біля пам’ятного знаку полеглим під Іловайськом землякам.

    Спільно з духовенством участь у поминальному заході взяли ветерани АТО та небайдужі полтавці.

  • Найголовніша мета – вічне життя

    Найголовніша мета – вічне життя

    «Святкуючи день Успіння Пресвятої Богородиці, Її входження в потойбічний світ, ми просимо в Господа  милості до нас усіх, щоб за Її молитвами Господь охороняв нашу багатостраждальну українську землю, наш народ від ворога. Щоб Господь, силою Своєї благодаті, не давав людям втратити розуміння найголовнішої мети – мети вічного життя» – АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ.

    28 серпня 2019 року, в день свята Успіння Пресвятої Богородиці, Високопреосвященний Афанасій, правлячий архієрей Харківсько-Полтавської єпархії, очолив святу Божественну літургії у Свято-Успенській парафії с. Соколове на Харківщині. Спільно з архієпископом Афанасієм служили – Преосвященний Митрофан, єпископ Харківський і Богодухівський, ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, протоієрей Станіслав Аштраф’ян, настоятель парафії, благочинний Харківської області, протоієрей Олександр Горай, благочинний Полтавської області, та духовенство єпархії. Перед входом до храму правлячого архієрея зустріли віряни з хлібом-сіллю та квітами, а настоятель парафії підніс хрест для цілування.

    «З великою радістю ми всі сьогодні звершуємо Божественну літургію в цьому благословенному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в день свята Її успіння (сон), де збираємося кожного року! Сьогодні радіємо і з 30-ліття третього відродження нашої Автокефальної Церкви, як радіємо з того, що боротьба нашого православного народу за канонічне визнання завершилася великою перемогою і ми нині маємо Томос від Вселенського патріархату, – зазначив Владика у своєму повчальному слові. – З огляду на героїку нашого історичного досвіду, ми повинні усвідомлювати головне – які б лихоліття не обрушували на нас вороги й недруги, ніколи не відмовлятися від боротьби за свою віру православну, не забувати своїх святинь, завжди пам’ятати своїх подвижників, мучеників за віру, за автокефалію рідної Церкви».

    На малому вході архієпископ Афанасій нагородив черговими церковними нагородами – правом ношення камілавки: ієреїв Володимира Яковенка, Івана Полежаку, Дмитра Шаповалова та Сергія Довганюка, а набедреником –ієромонаха Феодосія (Ганзія).

    Святкова архієрейська літургія супроводжувалася чудовим співом єпархіального хору, який на завершення служби виконав молитву за Україну та многолліття.

    Після хресної ходи навколо храму, архієпископ Афанасій привітав з днем народження Тетяну Григор’єву, Ірину Ісаєнко, Ігоря Терещенка, Федора Моргуна та благословив їх іконами.

    Завершилося храмове свято братською трапезою.