Blog

  • У Єрусалимі перенесли найшанованіший образ Успіння Пресвятої Богородиці

    У Єрусалимі перенесли найшанованіший образ Успіння Пресвятої Богородиці

    Фото jp-newsgate.net

    У день Віддання свята Успіння в Єрусалимі відбулося перенесення шанованої православним світом ікони свята з гробниці Богородиці у Гефсиманії до Гефсиманського подвір’я храму Воскресіння Христового (латинська назва – Гробу Господнього). Щорічно процесія напередодні свята Успіння приносить образ Божої Матері до місця її упокоєння, а по завершенні днів свята забирає назад.

    Цьогорічний хресний хід розпочався після Божественної літургії в Гефсиманії. Очолив процесію архієпископ Авілонський Дорофей, який ніс образ на собі. Разом із ним ішли священики, монахи, паломники та місцеві жителі-християни. Хресний хід спустився з Гефсиманії та ввійшов у Старе місто через браму Святого Стефана. Зі співами богородичних тропарів і кондаків клир і вірні пройшли Дорогою Мучеництва (Віа Долороза). Молитовні зупинки були зроблені у монастирі Святих Богоотців Іоакима і Анни, у Преторії, храмах святого Харалампія і Панагії Сейданайської. Назустріч процесії виходили та прикладалися до ікони мешканці давньої частини Єрусалиму, власники крамниць і паломники.

    Як повідомляє офіційний інформаційний сайт Єрусалимського патріархату, на перехресті Християнської вулиці і вулиці Патріархату була зроблена окрема зупинка і до ходи підійшов для поклоніння Його Блаженство Отець і Патріарх Єрусалимський Феофіл. Після чого процесія дійшла до двору Пресвятого храму Воскресіння, де її вже очікував архієпископ Ієрапольський Ісидор з отцями-святогробцями, служителями храму. Було відслужено молебень, по завершенні якого святий образ розмістили на його звичному місці у Гефсиманському подвір’ї, де він зберігатиметься до наступного року.

  • У Греції скасували обов’язкову молитву школярів перед навчанням

    У Греції скасували обов’язкову молитву школярів перед навчанням

    Фото rua.gr
    Фото rua.gr

    Циркуляром міністерства освіти Греції скасовується обов’язкова молитва школярів і студентів перед початком навчання. Про це повідомляє РИА Новости з посиланням на грецькі видання Newsone та Iefimerida.

    Раніше згадка про неї містилася серед інструкцій щодо проведення навчального процесу. Молитва передувала церемонії підняття державного прапору. Цього року інструкція про молитву не згадує. Міністр освіти країни заявив, що не бачить потреби в шкільній молитві, бо “це не гріх, якщо день починається без неї”.

    В Елладській православній церкві разом із тим наголошують, що відсутність згадки в циркулярі не означає скасування ранкової молитви в школах, адже спільна молитва учнів і викладачів передбачена президентським указом від 1998 року, який ніхто не відміняв.

    Православ’я є державною релігією Греції. До православної церкви відносять себе майже 98% мешканців країни. У той же час конституція гарантує свободу віросповідання для всіх громадян.

  • День Незалежності: солідарність і соборність

    День Незалежності: солідарність і соборність

    Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, Голова інформаційно-видавничої комісії УАПЦ, про День незалежності, військовий парад у столиці України та єдність нації.

    Цей день для нас повинен бути часом загальнонаціональної молитви спочатку в храмах, а потім на площах міст і сіл, щоб кожна релігійна спільнота, утворивши одне ціле цього дня, звершила подячну молитву до Господа за ту велику милість, яку Він дарував нашій Україні в 1992 році – найзнаменнішому році в історії українського народу. Це буде загальнонаціональне моління за єдність нації, під час якого кожен його учасник й увесь народ в цілому буде наповнений живодайною силою Божої благодаті.

    Це також день серйозних роздумів над уже зробленим і над тим, що слід робити далі, аби розвивати й утверджувати як державну незалежність, так і незалежність у духовній царині. Перш за все, як нам будувати рівноправні взаємостосунки між усіма конфесіями, а також між владою і конфесіями, що є особливо нагальним у світлі того, що в цій царині у нас, як у вірші Павла Тичини, – «перевисання» в бік однієї з православних конфесій, яку в кращих радянських традиціях перетворюють на ідеологічно-духовний придаток влади.

    Тому треба задуматися над тим, чи варто владі, якщо вона будує європейське демократичне суспільство, в духовній сфері спиратися на радянський досвід «єдіной і нєдєлімой». Трішки вагітною жінка бути не може, так і демократія в державі – або ми приймаємо її і розвиваємо в усіх аспектах європейського досвіду, або не обманюємо самих себе. А чиновники, якщо вони дійсно за єдність українського суспільства, не повинні робити таких серйозних промахів, бо це ніколи добром не закінчується.

    Свобода совісті і віросповідання, а, відповідно, й діяльності релігійних організацій, гарантовані відповідним державним законом. А День Незалежності є особливою датою. Це день, коли люди збираються разом, щоб підкреслити, що державність для нас не порожній звук, це – наша сутність. Адже всі, хто нас поневолював, намагалися вихолостити з нашого світогляду перш за все державотворче начало, без якого легше нівелювати нас як націю. Тоді народ не ставить і питання про власну державу. А відчуття державності робить народ нацією і тримає його в єдиному тілі.

    Церква ж, за визначенням святих отців, є Тілом Христовим, а наша сутність наповнена релігійністю – вірою в Бога і Його божественну силу. І коли відібрати в нас віру в Бога, то душа, як частка Бога, не тільки втратить свою справжню суть, ставши лише оболонкою без наповнення животворчою благодатною силою, а й, відповідно, втратить і відчуття національної приналежності, наскільки буде слабкою ця якість нашої людської природи, бо Отець Небесний створив нас українцями.

    Коли ми виходимо на святкування Дня незалежності, то ми цим проявляємо свою солідарність один із одним, усі – люди різних соціальних станів, життєвих уподобань, політичних переконань, національностей. Об’єднані в спільному торжестві, ми усвідомлюємо, що ми один народ, одна нація, одне ціле. Відповідно, ми усвідомлюємо й те, що Україна – наша Вітчизна-Мати, а ми – її сини та доньки. Це важить у нашому житті надзвичайно багато. Воно визначає навіть нашу долю. А ті з нас, в чиєму серці відчуття державності ще не стало визначальним, то, перебуваючи в такому середовищі чи, навіть, спостерігаючи з екрана телевізора це свято єднання, вони також приймають у своє серце крапельку почуття любові до України і ця крапелька поступово стає струмком, який вливається у єдине річище. В такі дні всі ми чітко відчуваємо солідарність один з одним і соборність наших душ.

    Цьогорічний військовий парад у столиці нашої Вітчизни теж достатньо потужна підвалина для всієї державної будови, хоч багато хто і критикує владу за його організацію й проведення. Мовляв, це мілітаристські замашки і кого ми цим парадом можемо злякати. Але це зовсім невірна думка. Ми нікого не лякаємо, але показуємо, що, нарешті, маємо збройну потугу, здатну захистити українську державу від будь-якого ворога.

    Крім того, цей військовий парад вселив у дещо здеморалізоване суспільство впевненість у силу держави, а це дуже важливо в процесі її розбудови і зміцнення. Цими не тільки урочистостями, а й, головне, потужним військовим парадом, ми нагадуємо собі, що будь-коли і за будь-яких обставин захищати Батьківщину є найголовнішим завданням кожного з нас, але об’єднаними зусиллями. Адже якби український народ соборно не об’єднав свої зусилля, то чи зуміли б ми зупинити ворога?

    Саме сьогодні, в час найважчих викликів, кинутих нашій державності й національній ідентичності, ми повинні зробити все від нас залежне, а почасти й незалежне, щоб не дати ворогу можливості нас роз’єднати, особливо тих, для кого Україна в його житті понад усе. Тому День незалежності України слід організовувати ще з більшим розмахом, щоб залучити різними видами святкування якнайширші верстви населення, адже цей день є днем торжества українства. І нехай торжеством національної гідності буде наповнене кожне серце, кожна душа, а в свідомості утверджується непохитна відданість Батьківщині і творить український світогляд – релігійний, культурний, історичний, побутовий, тобто утверджує нас як українську націю.

    А для цього нашому суспільству слід шукати консенсусу на основі відповідальності за долю Держави і її корінної нації через призму вкладу в розвиток держави всіх, хто проживає на її землі і хто вважає себе невід’ємною частиною вільної України. Без цього нам не досягнути єдності. Але підґрунтям цієї єдності може бути тільки духовна спорідненість усіх, врахування національних традицій українства як домінуючої складової суспільства. Це повинне бути прийнятим як даність, адже в іншому випадку ми приречені на різноманітні конфлікти. Поки що їх гасить війна, яку нам нав’язала Росія, адже кожен відчуває колосальну відповідальність за долю Вітчизни – її цілісність і єдність, розуміючи, що навіть найменші суспільні хвилювання можуть призвести до непоправної біди. Але ж і державній еліті треба йти народу назустріч, а не висмоктувати з нього останні соки, бо якщо терпець у людей увірветься, то під руїнами буде похована не тільки державність, а й вони самі зі своїми мільярдами та мільйонами. Загальна солідарність на основі братерства – ось що потрібне нам зараз, тоді ми й будемо єдиним цілим.

     

  • Архієпископ Харківський і Полтавський  УАПЦ  Афанасій у Полтаві освятив стелу пам’яті загиблих  Героїв

    Архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Афанасій у Полтаві освятив стелу пам’яті загиблих Героїв

    DSC0651027 серпня у Полтаві згадували трагічні події дворічної давнини. Іловайський котел кривавим мечем пройшов крізь душі та серця багатьох українців. За даними офіційної статистики, під час розстрілу колони українських військових, які йшли «зеленим коридором» з оточення під Іловайськом, 366 українських воїнів загинуло, 429 поранено, 158 зникли безвісти та 128 потрапило у полон. Натомість Тимчасова слідча комісія Верховної Ради, яка розслідує Іловайську трагедію, вважає, що втрати з боку України перевищили тисячу людей.

    DSC06517Майже дві сотні полтавців зібралися, щоб увіковічнити пам’ять тих героїв, які безстрашно віддали своє життя за рідну землю, за український народ, за наше з вами сьогодення. На алеї навпроти Полтавської ОДА, при підтримці обласної влади, зусиллями волонтерів було споруджено стелу пам’яті загиблих героїв. На стелі, виконаній у національному стилі, − зображення та історії 19 героїв – полтавців,  які віддали своє життя, захищаючи незалежність України у війні на Донбасі.

    Право відкрити стелу, надали учасникам боїв під Іловайськом, які прийшли віддати шану бойовим побратимам.

    DSC06506Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Харківсько-Полтавською та Черкасько-Кіровоградською єпархіями, освятив щойно відкритий  меморіал Героям неоголошеної війни на Сході нашої країни.

    Владика Афанасій, у своєму зворушливому слові, закликав не забувати тих страшних подій дворічної давнини і розбудовувати міцну та непереможну українську державу.

    DSC06523Присутній на заході голова Полтавської обласної ради Олександр Біленький вручив нагороди захисникам Вітчизни.

    За активну допомогу українським військовим, самовідданість на волонтерській ниві владика Афанасій вручив орден преподобного Іллі Муромця відомому громадському активісту та волонтеру Сергію Глобі, а також керівнику волонтерського центру Харківсько-DSC06529Полтавської єпархії УАПЦ протодиякону Олександру Гораю.

    Також грамоти та подяки тим, хто підтримував військових, вручила волонтер  Наталія Костіна.

     

     

     

  • Капелан УАПЦ із Черкащини отримав подяку від командування 28 ОМБР

    Капелан УАПЦ із Черкащини отримав подяку від командування 28 ОМБР

    14117683_1279611365397102_4892585336036573308_nДо дня Незалежності України настоятель парафії Різдва Святого Іоанна Хрестителя в місті Сміла Черкасько-Кіровоградської єпархії УАПЦ митрофорний протоієрей Михаїл Шевчук отримав подяку від командира 28 ОМБР полковника Олега Зубовського.

    «Командування 28 окремої гвардійської механізованої бригади бажає Вам здоров’я, щастя, злагоди та мирного неба над головою. Вважаємо, що Ви є справжнім патріотом своєї Батьківщини…», – пишеться у подяці.

    14054016_1277072375651001_2851666860771854806_nНагадаємо, що отець Михаїл з перших днів російської агресії проти України підтримував українських військових як волонтерською допомогою, так і капеланським служінням. І  ці святкові для кожного українця дні отець Михаїл вирішив провести з  нашими бійцями на Сході. В ході його чергової поїздки в одному із військових підрозділів в зоні АТО стараннями невтомного священнослужителя  був зроблений  духовний куточок для воїнів.

  • З «волонтерським» прапором на вулиці Волонтерській

    З «волонтерським» прапором на вулиці Волонтерській

    DSC064712016 рік став знаковим для громади святого архистратига Михаїла Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ у Полтаві. Саме цього року на історичному місці в давньому селищу Івонченці, яке нині є мікрорайоном Полтави, зусиллями членів громади було придбано земельну ділянку для будівництва на ній церковного комплексу. За Божим промислом, земельна ділянка була придбана саме на тому місці, де стояв храм.

    DSC06469За історичними даними, опублікованими в Потавській енциклопедії Полтавіка, час будівництва церкви в ім’я архистратига Господнього Михаїла в с. Іванченці Полтавського полку  невідомий. Найдавніша згадка про дерев’яний храм відноситься до 1667 р. У 1765 р. з дозволу київського митрополита Рафаїла Заборовського у селі збудували нову дерев’яну церкву. У 1782 та 1798 церкву було реконструйовано. У 1867–1871 рр. неподалік від старої звели нову церкву, дерев’яну, на мурованому цоколі з прибудованою дзвіницею. У 1890, 1895 рр. церковна громада володіла 1 дес. садибної, 69 дес. ружної землі, мала будинок для священика. У 1902 володіла 33 дес. ружної землі, мала церковну сторожку, два будинки для квартир причту, діяли церковна бібліотека, та школа грамоти.

    DSC06466Із священиків відомі: Яків Трохимовський (пом. 1791), Захар Пірський (пом. 1807), Григорій Мужиловський (1667), Карпо Івончинський (1669), Олексій Антонович Іваненко (1890), Михайло Федорович Срібницький (1895), Григорій Георгійович Животков (1902).

    24 серпня 2016 року у день 25-ї річниці Незалежності України парафіяни прибрали місце під будівельний майданчик першого етапу будівництва церковного комплексу. Фото на згадку по закінченню роботи було зроблено із «волонтерським» прапором, на якому поставлені підписи бійців із зони АТО.

  • У день Незалежності України в Черкасах відкрили пам’ятник генерал-майору

    У день Незалежності України в Черкасах відкрили пам’ятник генерал-майору

    014-1-600x450
    фото: dzvin.org

    24 серпня 2016 з благословіння Високопреосвященнішого Афанасія, Архієпископа Харківського і Полтавського, керуючого Черкаською і Кіровоградською єпархією, в день відзначення 25-ї річниці незалежності України духовенство єпархії на запрошення Черкаської ОДА взяли участь в святкових заходах та відкритті пам’ятника генерал-майору Ігорю Момоту.

    20160824_100247 - копияНагадаємо, що Ігор Момот − був начальником центру Держприкордонслужби в с. Оршанець. Загинув у зоні АТО 11 липня 2014 року під час обстрілу українських позицій з установки “Град”. Посмертно йому присвоїли звання генерал-майора.

  • Почесна грамота  –  голові Полтавського міського сестринства УАПЦ

    Почесна грамота – голові Полтавського міського сестринства УАПЦ

    DSC_077724 серпня 2016 р у День Незалежності України у Полтаві  відбулася урочиста церемонія вручення Державних нагород.

    DSC_0695За високий патріотизм, вагомий особистий внесок у національно-культурне відродження України, активну участь у здійсненні волонтерських ініціатив по матеріальному забезпеченню українських військових та з нагоди Дня Незалежності України почесною грамотою Полтавської обласної ради нагородили  заслуженого працівника культури України, лауреата обласної премії імені Панаса Мирного, голову Полтавського міського православного сестринства святої княгині Ольги Валентину Шемчук.

    Варшава-2Потрібно зазначити, що голова сестринства щойно повернулася із Польші, де у складі полтавської делегації представляла українське національне мистецтво на Ягеллонському ярмарку у Люблені. У день Свята Війська Польського на ознаку пам’яті про переможну Варшавську битву під час польсько-більшовицької війни 1920 року полтавці відвідали столицю Польщі.

    Варшава«Урочисто прибраний у святкові дні найбільший у Варшаві Президентський палац. Біля готелю «Брістоль», що стоїть поруч, доброзичливі поляки, дізнавшись, що ми приїхали до Польщі представляти українське національне мистецтво, зацікавлено розповідали про своє рідне місто, розпитували про Україну, фотографувалися разом із нами. Надзвичайно приємно, що  таке невимушене спілкування різними мовами було цілком зрозумілим і тому  водночас об’єднувало людей різних країн, але однієї історичної спадщини, різних віросповідань, але ми всі хритияни, різних та, на диво, схожих смаків, звичок, уподобань. І в наших душах зринало відчуття чогось рідного – рідного в мові, танцях, співах, виробах народного мистецтва. Ніби далекі родичі зустрілися знову»,  – поділилася своїми враженнями від поїздки Валентина Шемчук.

     

  • Священнослужителі УАПЦ у Харкові взяли участь в урочистостях з нагоди 25-річчя державної самостійності

    Священнослужителі УАПЦ у Харкові взяли участь в урочистостях з нагоди 25-річчя державної самостійності

    14063724_2214608945344693_3505133529893923199_n
    фото https://www.facebook.com/leonid.logvinenko

    24 серпня духовенство та вірні Української Автокефальної Православної Церкви взяли участь в урочистому покладанні квітів до монументу Незалежності України в Харкові. Урочисту церемонію покладання квітів з очолили перші особи міста і області. Слідом за ними з квітами до монументу підійшли священнослужителі різних конфесій, представники громадських організацій, інтелігенції, ветерани АТО та ін. Від Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ участь у заході взяли протоієрей Олег Козуб та ієрей Іван Полежака.

  • Голгофською дорогою страждань

    Голгофською дорогою страждань

    Проповідь високопреосвященного Афанасія, архієпископа Харківського і Полтавського,
    під час богослужіння в день прославлення ікони Ісуса Христа «Господь Вседержитель» 14. 08. 2016 р.

    20160814_1Дорогі мої брати і сестри, автокефальне братерство!

    Хочу сердечно привітати вас у цьому чудовому храмі на великому святі – Винесення Животворчих Древ Хреста Господнього і великому святі – прославлення ікони Ісуса Христа «Господь Вседержитель», з якою відбулося неймовірне Боже чудо оновлення й виділення мира.

    Дякую вам, що ви відгукнулися на Божий поклик, відклали в бік всі свої мирські справи, щоб узяти участь у цій неординарній події, явленні Божого чуда в нашій Українській Автокефальній Православній Церкві, освяченій кров’ю мучеників-автокефалістів, яку вони пролили під час комуністичного терору за віру православну і рідну Церкву в минулому столітті.

    Я радий, що ви тут. Радий з того, що Господь зібрав нас, звівши до купи людей різних за характером, світоглядом, але об’єднаних найголовнішим – любов’ю до Господа нашого Ісуса Христа і до рідної Неньки-України, яка нині спливає кров’ю новомучеників.

    Ми з вами дуже багаті люди, бо маємо дві матері – земну й небесну: Державу Україну і Церкву українську. Земна – об’єднує нас в єдину родину, а небесна – поєднує нас, православних українців, з небесами, із Царством Божим, і один з одним.

    І за нашу віру, відданість українському православ’ю, мужнє стояння там, де нас поставив Господь, – в Українській Автокефальній Православній Церкві, – Творець послав нам Своє чудо.

    Послав нам ікону, якою хоче пробудити в наших серцях, а через нас і в тисячах інших, у кого серця ще закриті до Божої любові, черстві й закам’янілі до Вітчизни, – глибину віри і любові; розкрити затулені байдужістю очі, щоб бачити славу Божу, і вуха відкрити, щоб чути слово Божого благосвістя.

    Господь спочатку послав цю ікону темною. Такою, що не було видно ні лику, ні будь-якого іншого малюнку, але біля неї в цьому храмі люди молилися два роки і за їхню віру Він послав іконі оновлення, а потім, коли вона повністю освітлилася, послав спочатку сльози з очей, а за цим миро виступило із горла Спасителя, і в деяких інших місцях на лиці і по іконі. А що буде далі, то ми не можемо сьогодні того навіть уявити.

    Ця старовинна ікона, як і більшість із них, бачила не одне покоління смертних людей у їх радості і в горі. Вони бачили і скорботні дні, коли перед ними горіли свічки, освітлюючи господарю чи господині останній шлях, що вів їх у вічне життя.

    Шлях, по якому доведеться у свій час пройти і кожному з нас. Багатьом нинішнім іконам, які стоять у наших оселях і церквах, суджено нас пережити і, можливо, побачити щось таке, чого ми не бачили. Адже ікона – це цілий світ, це вікно у небо, у вічність!

    За які заслуги Господь посилає нам чуда? Невже ми всі такі святі та Божі? Та немає у нас заслуг перед Господом – одна гординя і пристрасті. Ось за гріхи наші і бачимо ми чуда Божі.

    Давайте задумаємося – чому Син Божий явився на землю тоді, коли правив цар Ірод? А це був час дуже тяжкий для єврейського народу – духовна неміч, розтління, яке уразило всіх і все, панувало тоді в народі. Що чекало розбещений народ? Страшна смерть! І ось саме в цей час і прийшов у світ Лікар. Узяв усі недуги на Себе і помер на хресті. І воскрес. І Своїм воскресінням зцілив увесь світ.

    А ми хіба не розбещений народ, коли подивитися, що ми творимо скрізь і всюди? Що нас чекає, що з нами буде, якщо не схаменемося, не покаємося і не зупинимося у своїх пристрастях? Тому й нині оновлення ікон, їхнє мироточення – даються нам не за нашими заслугами, бо їх у нас немає, а як пересторога за гріхи наші, щоб ми, дивлячись на них, зцілялися вірою і покаянням.

    Але якщо старозавітна людина не могла звільнитися від гріхів, то ми з вами можемо бути вільними від них. Звичайно, важко, іноді навіть неймовірно важко подолати гріх, пристрасть, що заполонили душу, взяли її в міцні кайдани. В той же час кожен із нас має досвід подолання якогось гріха постом і молитвою до Господа. Чому ж тоді нам не вдається повністю здолати пристрасті, що мучать нас?

    А відповідь лежить на поверхні, але ми не хочемо її бачити, бо вона нас лякає. Бо коли ми візьмемо її в своє серце, тоді нам доведеться відгукнутися на поклик Господа: «Візьми хрест свій і йди за Мною».

    Чому ми боїмося? А тому, що тоді доведеться йти хресним шляхом на Голгофу – шляхом страждання, яким ішов Сам Спаситель. Чи готові ми до цього? Ні! Не готові, бо духом слабкі. І в цьому наша біда. Якби ми, не відступаючись, несли свій хрест вслід за Спасителем, ступаючи крок у крок у Його сліди, то ми з допомогою Божою повністю б здолали свої пристрасті.

    Якби ми, тільки розкривши очі після сну, одразу ж згадували, що ми діти Божі, створені для вічного життя в Ісусі Христі, і хоча б молилися належним чином та приводили своє життя у відповідність із Христовою євангельською наукою, то ми б побороли свої пристрасті, ми б відігнали від себе бісів і їхні спокуси.

    Біси постійно обплутують нас такою густою мережею спокус, які втягують у гріховне життя, що тільки постійною молитвою до Господа, тільки життям у Христі ми можемо це павутиння руйнувати. І Хрест Господній є для нас головною зброєю у цій битві не на смерть, а на життя.

    Господь явив нам Свій Животворчий Хрест у четвертому столітті. Пам’ятаєте, стільки народу зібралося в Єрусалимі, коли виймали хрест, на якому було розіп’ято Ісуса, із землі, де він пролежав чотири століття? Довелося навіть піднімати, щоб люди його хоч побачили, стільки їх зібралося на свято, на торжество знайдення святині!

    А нам Господь явив Боже чудо в сьогоденні, оновивши Свій образ і виточуючи з нього святе миро, щоб ми сьогодні вшанували цю святиню – ікону «Христос Вседержитель», через яку Син Божий прагне відродити нашу віру, щоб вона оновила наші серця любов’ю.

    Але навіть сьогодні не так вже й багато зібралося нас у цьому храмі. Чому? Тому що люди збайдужіли до Господа, живуть без Бога й поза Богом, але як часто ми чуємо від них: «За що Бог мене покарав? Чому Він мене не любить?»

    А за що нас любити, коли ми живемо без Бога? Коли в наших серцях не палахкотить любов до Нього? Коли наше відношення до Бога споживацьке, коли ми в Нього тільки просимо, кажучи «дай!», але так рідко кажемо: «Віддаю себе в руки Твої, Господи, і нехай буде воля Твоя, а не моя».

    Ми боїмося цього, бо тоді доведеться брати на себе подвиги посту, молитви й обмеження себе багато в чому. А світ такий принадливий і як проти нього встояти! Але ж сказав апостол Павло: «Все мені можна, та не все мені на користь». Чому ж ми не беремо собі на озброєння це повчання великого християнського вчителя?

    Ми звикли, живучи в світі, до споживання. Ми вже й життя свого не мислимо без постійного споживання всього, що нам світ постійно пропонує. Ми заковтуємо все, навіть не замислюючись над тим, чи воно користь нам принесе, чи шкоду. І в цьому вбачаємо сенс свого життя – лиш би задовольнити свої пристрасті й пожадання.

    Ми й до Бога, і до стосунків із Ним, ставимося з тими ж самими пріоритетами – «дай», але не завжди й дякуємо. А коли й дякуємо, то все одно просимо, щоб і надалі допомагав нам, а не даємо Господу ніякої обітниці навзамін Його допомоги, як те робили древні євреї. Ми Його зобов’язуємо бути у нас на службі! Ось уже як ми повернули справу – не Бог і я десь там біля Нього, а, навпаки, я і Бог, ставлячи себе вище Бога у своєму споживацтві.

    Але ж хіба це може бути визначальним у наших стосунках з Отцем Небесним? Якщо, скажімо, син чи донька щось просять у свого батька, то вони, перш за все, його люблять. Адже він їхній батько, він дав їм життя! І визначальним у їхніх стосунках є любов, а не корисливість. Чому ж тоді у наших стосунках із Отцем Небесним навпаки? Чому немає любові між нами з нашого боку? Господня любов до нас є, а нашої до Нього – немає!

    Господь зійшов на Хрест заради нас, а що ми можемо зробити для Бога? Любити Його! Ми можемо Бога любити? Можемо! Можемо, але не хочемо. Щось обломилося в наших душах, збилися ми з курсу і втрапили в темряву, і тепер пливемо бурхливим морем життя, як ті сліпці, не бачачи перед собою світла з маяка.

    А Христос сказав: «Я Світло для світу», Мене слухайте. А ще Він сказав: «Будьте як діти, бо їхнє Царство Небесне». І ще він сказав: «Радійте. Я з вами повсякчас». Тобто, це вже велике Моє благодіяння для вас, смертних. А нам би просто радіти з того, що Господь дав нам життя, що Він поряд із нами. Але ж нам цього замало. Спершу, дай нам все, чого ми бажаємо, а не Ти, що нам до вподоби, а не Тобі. Ось тоді ми й порадіємо. А так – вибач, Господи, ми Тебе не знаємо.

    Коли Господь вигнав із біснуватого легіон бісів, що його мучили вдень і вночі, і дозволив їм увійти у свиней, а ті кинулися з кручі й утопилися, то що сказали Ісусу жителі Гадаринські, власники свиней, тобто гріховних пристрастей, яких вони леліяли й пестили для себе? Вони попросили Його піти геть за межі їхнього поселення.

    Ось де межа між гріхом і святістю! Один! Лише один із кількох сотень або тисяч гадаринців прийняв Ісуса всім серцем і Той звільнив його від вічної муки гріха.

    А як же інші? Так і лишаються гинути в пристрастях – побутових, політичних, суто меркантильних, доводячи себе до духовного виснаження і тілесного руйнування і, врешті, помирають із прокльонами на всіх і все, ображені на світ і на Бога. Відходять у потойбіччя у біснуванні.

    Згадаймо євангельську притчу про мудрих дів, які йшли на зустріч із Женихом і взяли не тільки світильники, а й оливу до них. Так і віруючі, як ті мудрі діви з оливою, так і вони живуть до останнього подиху з духовною оливою – з молитвою і в надії на Бога. І Він зустрічає їх, і спасає в життя вічне, а вони у великій любові підносять Йому хвалу. Як отой біснуватий, очищений від демонів безвір’я й безнадії Ісусом, із великої вдячності припав до Його ніг і лежав у мирі й спокої, бо Господь є джерелом життя, оздоровлення і надії.

    Тільки чудо Боже може спасти Україну – Вітчизну нашу, але чи гідні ми цієї милості Божої, того, щоб над нами було звершене чудо?

    Із святої Євангелії ми знаємо, що Господь не звершував чуда в тих поселеннях, де люди не мали віри в Єдиного Бога. А дивлячись на цю ікону Господа Вседержителя, дивовижним чудом оновлену, ми сподіваємося і віримо, що благодатна допомога Україні буде дана, що спасіння можливе. В цьому оновленні і мироточенні ми бачимо заклик до глибокого покаяння і очищення, таких важливих для нас нині.

    Скорботні часи настали для всіх, хто лишився вірним Христу в істині й Україні до загину. Але на примноження скорботи Господь примножує і втішення. Сказав же апостол Павло: «Бо в міру того, як примножуються в нас страждання Христові, примножує Христос і втіху нашу» (2 Кор., 1:5).

    А в чому втіха наша нині? В тому, що Бог у кожному з нас – у тих, хто молиться, хто трудиться, хто працює на благо України, хто її захищає і хто проливає кров за її волю і кращу долю, у кожній пролитій ними краплі крові, в кожному пораненому й покаліченому кулями й осколками – у їхніх болях, у їхніх стражданнях, у кожній материнській сльозині. Сьогодні Бог з українським народом, а не з нашим ворогом, сьогодні Бог творить з нами одне тіло й тому ми непереможні, хоч і слабкіші, адже сказав Господь: «Сила Моя в немочі звершується».

    Ми долаємо сьогодні Голгофську дорогу страждань, підставивши своє плече Ісусу, Який узяв гріхи людські і поніс їх, і умертвив їх у собі смертю людською, але воскрес як Бог і нас воскресив. І нам судилося зійти на Голгофу історії, і ми вже розпинаємося на Хресті своєї долі, і проливаємо праведну кров, щоб воскресла наша Україна.

    І вона воскресне, адже Бог у правді нашої боротьби – духовної і тілесної.

    Духовної: з одвічним ворогом Бога й людини, спокусником і підступним обманщиком – дияволом, який щомиті штовхає нас на злі вчинки й дії, розбурхує пристрасті і пожадання, і ними прагне міцно прив’язати нас до гріха, тобто до себе.

    Тілесної – з ворогом, що прийшов загарбати нашу землю, позбавити нас земної Вітчизни й відібрати надію на Вітчизну небесну – Царство Боже. Вбиває наших співвітчизників, плюндрує нашу землю, прагне зробити нас своїми рабами, а диявол у цьому йому допомагає, вселяючи в наші душі безнадію і відчай. І тільки віра нас спасе. Віра правдива – православна.

    І ось це оновлення старовинної ікони і витікання з неї мира, що явилося нам осяйним променем Божої благодаті, є свідченням милості Господньої до нас, грішних і стражденних.

    Благодать Божа не являла нам раніше таких знамень тому, що не тоді, а саме зараз вони нам так необхідні, щоб втішити і укріпити стражденні душі. Не дати сатані вловити їх у сіті зневіри і відчаю, викрити зневагу і посоромити ворогів Божих і нашої переслідуваної Церкви-Мучениці. Господь посилає нашій Церкві це дивовижне благодатне знамення, щоб викрити і посоромити нечестивців, зміцнити вірних своїх рабів у часи новітніх переслідувань.

    Благодать Божа виявила свою милість саме в той час, коли тяжкість посланих випробувань досягає своєї крайньої межі, коли до відвертих ворогів українського православ’я долучилися і «брати» наші з іншої конфесії, які нас люблять так, що скоро задушать у тих лукавих обіймах.

    Звідусіль обступили нас – автокефальну отару овець Христових, як ті вовки в білих шкурах, і обманом та підкупом висмикують вівцю за вівцею з огорожі церковної. Хоча, чого гріха таїти, – і вівці в тому винні, піддаючись на оману, улесливість, інформаційну облуду, і через це стаючи передвісниками згубного гріха відступництва.

    Та є ще одна біда, яку в народі дуже влучно означили – губи на солодке плямкають. Але чому ті вівці не думають про те, що прийде така година, коли доведеться гіркого куштувати? А доведеться ж! Життя цікава річ і завжди має дві сторони медалі.

    І тільки вірність і відданість обраній Церкві-Мучениці, яка переслідувана впродовж майже цілого століття свого спасенного шляху всіма українськими владами, знищувана ними дотла і знову відроджувана з волі Самого Господа, як той Фенікс із попелу, вселяє надію на спасіння в істині.

    Тому Господь і дає знамення Своєї благодаті не для якоїсь суєтної земної мети, не для того, щоб здивувати людей і збурити в їхній свідомості цікавість, а являє для якоїсь високої і спасенної мети, не тоді, коли просимо і хочемо цих знамень, бо сказано: «Не спокушай Господа Бога твого…» (Мт., 4:7), тобто, не вимагай чуда від Бога, – а являє тоді, коли це потрібне для отямлення, напоумлення, для настанови, що є Вища сила, яка звершує дії, неможливі для людської сили, а підвладні тільки Богу, тільки Його Всемогутня правиця управляє долями народів.

    І якщо й волосина не може впасти з нашої голови без волі Отця Небесного, як говориться в Євангелії, то тим паче не може статися нічого непоправного з цілим народом.

    Є зовнішня історія народів, є містична історія народів, є Божий промисел, який визначає долю народів: «наперед визначивши час і межі їхнього перебування» (Дії 17:26), як говориться в Діях апостолів, визначивши кожному народу місце поселення на землі і час панування на ній.

    Будемо вірити, що знаменням оновлення цієї ікони благодать Божа свідчить про духовне оновлення нашого народу, який відступився від віри православної в її істині, розбрівся по різноманітних новітніх віруваннях, відділившись і від самого Бога. Але будемо вірити, що милосердний Господь дасть нам сили успішно подолати всі перепони на шляху духовного оновлення.

    Церква-Мати Константинопольська у свій час мужньо й переможно пройшла кривавий шлях переслідувань язичницькою владою та іновірцями, відстояла чистоту Христового вчення від єретичних нападів, перетерпіла посягання на свою свободу Римським єпископом, розсіяння своїх вірних по всій землі.

    Так і нашій Українській Автокефальній Православній Церкві належало в 20-му столітті окропити себе мученицькою кров’ю своїх архієреїв, пастирів і вірних дітей, які не відрікалися від рідної Матері.

    Спаситель, Який полюбив Церкву і віддав Себе за неї, «щоб вона була свята і непорочна» (Еф., 5:27), як пише апостол Павло, відвідав і нашу Українську Автокефальну Православну Церкву вогненною спокусою спочатку мучеництва в 20-30 роках, а потім і принадами цього вже світу, аби посоромити сатану, як свого часу він був посоромлений терпінням праведного Іова, щоб на ниві нашої Церкви відділити вівсюг від пшениці і відсікти від її святого Тіла змертвілі члени.

    Нині вогонь випробувань очищає нашу Автокефальну Церкву від зачаєного в ній вівсюга, що розтліває і священство, і вірних. Ми очищаємося від нього, щоб, оздоровившись, впевнено йти шляхом спасіння, опікуючи український народ в істині і правді, сіючи чисте зерно правди Божої і любові до рідної України.

    Нині наша Церква переживає гніт посягання на свою свободу з боку патріарха Київського, який не соромиться користатися із складного становища нашої Церкви, щоб відторгати від неї її вірних і парафії, замість того, щоб із Христовою любов’ю прийти на поміч, підтримати, чимось значущим поділитися – хоча б тим, що в нас же й відібрав, а не дерти із сиротини останню свитину.

    Нашій Церкві не вперше переживати годину скорботи, як нині. Але, хоч і примножилися скорботи, примножилася і утіха Божа. І якщо в першій половині минулого століття Господь являв свої знамення стійкістю вірних дітей Церкви, освячуючи її їхньою жертовною кров’ю, то нині, в час ослаблення віри й вірності, носіями благодатних знамень стають святі ікони як дороговказ вірного шляху.

    Дорогі мої брати і сестри! Закликаю вас бути носіями і сівачами євангельського благовістя миру, адже звертався Господь наш Ісус Христос до Своїх учнів, коли приходив до них: «Мир вам».

    Благаю вас бути носіями любові, бо заповідав Христос Своїм учням: «Полюбіть один одного, як Я вас полюбив». А Він полюбив нас до хресного розп’яття і заповів: «Немає більшої любові за ту, як віддати душу свою за друзів своїх».

    Тож будьмо вірні й віддані рідній Українській Автокефальній Православній Церкві і вірі православній, бо тільки в ній спасіння. Будемо вірні своїй Вітчизні-Матері – рідній Україні, бо вона єдина і неповторна.

    Будемо вірні праведній крові, пролитій вірними синами й доньками нашої Церкви-Мучениці впродовж цілого століття. Жертовній крові захисників землі української, що вони пролили її, захищаючи Україну від зазіхань ворога, і освятили її нею. І тому кров праведників волає до Господа і благає захистити Україну й нашу Церкву.

    Нехай же Господь наш Ісус Христос щедро проливає із вічного Джерела Божої любові на нашу благословенну, але таку стражденну, українську землю, Свої багаті милості.

    І пам’ятаймо – тисячі й тисячі мучеників Автокефальної Церкви там, на Небесах, моляться до Отця Небесного за нас і своїми молитвами не допустять несправедливої наруги над нами. Об’єднаймося навколо спільної Чаші причастя, причастимося Тіла й Крові Христа Спасителя нашого і станемо з Ним одним цілим. І тоді ми будемо сильні й непереможні, здатні захистити Церкву і Україну, і спасти свої душі.

    Амінь.

    с. Соколове, Зміївського району на Харківщині

     

  • Прославлення ікони Христа Вседержителя у храмі Успіння Пресвятої Богородиці с. Соколове

    Прославлення ікони Христа Вседержителя у храмі Успіння Пресвятої Богородиці с. Соколове

    14 серпня 2016 у храмі Успіння Пресвятої Богородиці с. Соколове Зміївського району Харківського благочиння на Божественній літургії за участю священиків єпархії та мирян відбулось прославлення ікони Христа Вседержителя як місцево шанованої  ікони. Очолив святу Божественну літургію високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Харківсько-Полтавською та Черкасько-Кіровоградською єпархіями.

  • У храмі Успіння Пресвятої Богородиці с. Соколове оновилася та замироточила ікона Христа Вседержителя

    У храмі Успіння Пресвятої Богородиці с. Соколове оновилася та замироточила ікона Христа Вседержителя

    У храмі Успіння Пресвятої Богородиці с. Соколове Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ оновилася та замироточила ікона Христа Вседержителя