Blog

  • Під захистом Пресвятої Богородиці

    Під захистом Пресвятої Богородиці

    Архієпископ Афанасій (Шкурупій) очолив храмове свято парафії ікони Пресвятої Богородиці «Неопалима Купина» в м. Зміїв на Харківщині.

    «Неопалима купина – це не просто кущ рослини, відзначений у Старому Заповіті історією розмови Бога з Мойсеєм. Це символ незнищимості народу. Бог запалив кущ цієї рослини вогнем, яким він горів, але не згорав, тобто вогнем небесним, щоб привернути увагу Свого обранця і щоб показати йому Свою силу», – АФАНАСІЙ (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ.

    17 вересня 2019 року високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, відвідав з архіпастирським візитом парафію в честь ікони Пресвятої Богородиці «Неопалима купина» в м. Зміїві на Харківщині та очолив святкове богослужіння. За літургією з правлячим архієреєм служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, протоієрей Станіслав Аштраф’ян, благочинний Харківської області, протоієрей Олександр Горай, благочинний Полтавської області, ієрей Іван Полежака, настоятель парафії, протоієреї Микола Кривонос, Григорій Ганзій, ієрей Володимир Яковенко, Сергій Довганюк, Юрій Потикун, ієромонах Феодосій Ганзій.

    Під час Малого входу архієпископ Афанасій, за благословінням Блаженнішого Епіфанія, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля  Православної Церкви України, за великий вклад у розвиток капеланства в ЗСУ та багаторічну духовну опіку воїнів 92-ої ОМБР,  нагородив протоієрея Григорія Ганзія правом ношення хреста з оздобами.

    Після запричасного стиха архієпископ Афанасій звернувся до вірян із повчальним словом, зокрема,  сказавши: «Як ми знаємо, Бог вказав Мойсею на його історичну роль, яку той повинен відіграти для спасіння єврейського народу від поневолення. І як не згорала ця рослина, так не повинен був перетворитися на попіл і єврейський народ. Тому кущ неопалимої купини повинен сприйматися як прообраз і українського народу, адже нас впродовж багатьох століть намагалися перетворити на попіл, щоб його вітром історії взагалі рознесло по світах».

    Архіпастир вказав і на те, що й у наш час загроза нівелювання українського народу стоїть не менш актуально, ніж у минулому: «Намагаються це зробити і в наші дні. По-своєму, по сучасному, начебто з благими намірами вільного виїзду до європейських країн на роботу, чи на відпочинок, а тим паче продаж української землі, який нині затівається новою владою, капітуляція у війні з Росією за нашу незалежність і т. ін. А насправді, щоб якомога більше українців залишили рідну землю, щоб відновилася залежність від Московії, а тих, хто лишиться, видавити іншими методами – через медицину, продовольство, злидні і т. д.»

    Але, на думку владики Афанасія: «Як і кущ старозаповітної купини горів і не згорав, так і ми з вами залишаємося в історії на своїй, Богом даній землі, бо нас захищає й оберігає Сам Господь. Тому під духовним омофором Пресвятої Богородиці захищаймо рідну землю, як захищали її попередні покоління українців. Молімося до образу Пресвятої Богородиці «Неопалима купина», прохаємо Її святого захисту від вогню ворожого – духовного й фізичного, щоб під Її Покровом ми зберегли себе як народ, як націю сильну й непоборну».

    Завершилося храмове свято хресною ходою навколо храму та братською трапезою.

  • Архієрейське Богослужіння 13-ої Неділі після П’ятидесятниці

    Архієрейське Богослужіння 13-ої Неділі після П’ятидесятниці

    15 вересня 2019 року, 13-ої неділі після П’ятидесятниці, в день пам’яті прп. Антонія і Феодосія Київо-Печерських, високопреосвященний Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, звершив святу Божественну літургію в Свято-Вознесенському храмі с. Коломацьке. Спільно з правлячим архієреєм служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, та протоієрей Олександр Горай, благочинний Полтавської області.

  • День молитви за сім’ю

    День молитви за сім’ю

    З благословення Його Блаженства, Блаженнійшого Епіфанія, Митрополита Київського і всієї України, у всіх храмах Православної Церкви України 22 вересня (9 вересня ст.ст.), у день пам’яті святих Богоотців Іоакима та Анни, повинні проводитися Божественні літургії та молебні цим святим, як покровителям сім’ї, зі спеціальними молитовними проханнями про мир у родинах, добре виховання дітей, про духовні блага і земний достаток сімей. Проповіді цього дня потрібно присвятити сімейній тематиці, проводити тематичні сімейні заходи як на рівні єпархій та парафій, так і у співпраці зі світськими зацікавленими організаціями.

    Молебний_спiв_за_сiм_ю_(1) 

  • Архієпископ Афанасій відвідав с. Троїцьке

    Архієпископ Афанасій відвідав с. Троїцьке

    «В 1131 році візантійський Патріарх, на підтримку Київського князя Мстислава, благословив його іконою Пресвятої Богородиці, яку встановлюють у Вишгородському монастирі під Київом. Але через 24 роки Суздальський князь Андрій Боголюбський іде війною на Київ, захоплює його і дощенту спалює. А ще викрадає ікону Пресвятої Богородиці з Вишгородського монастиря і вивозить її до Володимира, головного міста свого князівства. Так украдена в нас ікона стає російською», – АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський.

    8 вересня 2019 року, 12-ої неділі після П’ятидесятниці, в день вшанування Вишгородської (Володимирської) ікони Пресвятої Богородиці, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ, відвідав з архіпастирським візитом Свято-Троїцьку парафію в с. Троїцьке Глобинського району на Полтавщині та очолив святу Божественну літургію в пристосованому під богослужіння приміщенні. Спільно з правлячим архієреєм служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, протоієрей Олександр Горай, благочинний Полтавської області, протоієрей Станіслав Аштраф’ян, благочинний Харківської області, та настоятель парафії ієрей Микола Костюк. Чудово співав парафіяльний хор, виконуючи автентичні піснеспіви.

    «В наш час ми ведемо боротьбу з духовною окупацією української землі нащадками Андрія Боголюбського, боремося за утвердження 

    Православної Церкви України, якій так само, як свого часу князю Мстиславу ікону Пресвятої Богородиці, Константинопольський, Вселенський Патріарх  Варфоломій дарував Томос на автокефалію, таким чином благословивши її рівноправне життя серед інших канонічно визнаних православних Церков світу», – сказав у своєму повчальному слові архієпископ Афанасій.

    Після богослужіння благочинний Полтавської області протоієрей Олександр Горай передав Свято-Троїцькій парафії передані із Львівщини подарунки: ікони та вишиті речі для храмового вжитку.

    З великим труднощами православні українці Троїцького зуміли відстояти своє право молитися рідною мовою, своєю стійкістю і вірою подолавши шалений опір проросійських сил, провокованих священиками УПЦ Московського патріархату, цієї ганебної п’ятої колони в Україні, підтриманих місцевою владою. Але хоч і в старенькій глиняній хатині, все ж молитва на рідній, українській мові лунає в цьому давньому українському селі і дух український заполоняє все більше сердець.

  • Відродження музею патріарха Мстислава

    Відродження музею патріарха Мстислава

    Завершено збір коштів на проєкт «Відбудуємо будинок-музей патріарха Мстислава разом».

    Дякуємо всім, хто підтримував проєкт через платформу “Зміст”, і, звичайно, журналістам та працівникам небайдужого інтернет-видання. Потрібно зазначити, що серед благодійників – не тільки полтавці, але й мешканці Києва, Рівного, Хмельницького та навіть Закарпаття! Ось  прізвища тих, хто жертвував на проект: Харченко Сергій ,Анатолій Ханко, Аліна Діхтяр, Леся Гасиджак, Вікторія Буря, Олександр Яковишин, Михайло Нос, Олександр Ткаченко. Нехай береже Господь Бог кожного із жертводавців.

    На зібрані кошти будуть проведені ремонтні роботи покрівлі.

  • Краще гідно вмерти, ніж жити без гідності

    Краще гідно вмерти, ніж жити без гідності

    Ми з тривогою і надією спостерігаємо за далеко не простими процесами, що відбуваються в Україні й навколо неї, але ще більше ми намагаємося осмислити ті духовно-моральні чинники, які раптом зануртували в душах і свідомості буквально кожного й підняли українців на вершину цивілізаційного духу нинішнього світу.
    Хоча, чому раптом? Ніщо з нічого й нізвідки не з’являється! Творцем від самого початку як людині, так і цілому народу, який формує суспільство, закладено всі ті риси характеру, що згодом тією чи іншою мірою проявляються в історичних реаліях.
    Будь-який народ стає нацією лише тоді, коли утворює державу, аби за допомогою її інституцій розвиватися вже на більш вищому історичному щаблі в сукупності всіх складових, які й рухають його розвиток: державотворчих, мовних, культурологічних, духовних, освітніх, наукових, навіть побутових.
    Я не знаю, що буде з європейськими народами, які не зупинилися в своєму історичному розвитку, переходячи у більш високий рівень своєї свідомості – націю, в подальшому. Маю на увазі те, чи будуть розвиватися й надалі їхні самобутні національні риси, утверджуючи їх в історії, чи ці самобутні риси, досягнувши якоїсь вершини розвитку, почнуть стиратися, нівелюватися й поступово зливатися в щось одне, скажімо європейське.
    Але, аналізуючи хід розвитку народів ще з древніх часів, можна констатувати, що жоден із народів, які не зупинялися в поетапних змінах свого внутрішнього духовно-морального стану й світоглядних установлень, не зійшов з історичної арени. Навпаки, навіть не маючи тривалий час власної держави як об’єднуючого начала, без якого неможливо розвивати притаманні народу складові, народ все ж їх зберігає і часто навіть непомітно розвиває їх у глибинах свого єства.
    Коли ж настає час, то те, що закладене від початку саме цій людності й накопичувалося, перш за все, у внутрішньому розвитку впродовж століть, раптом вибухає такою потужною силою прагнення до життя й утвердження, що навіть кількісно й територіально невеликий народ перемагає найбільшу потугу вчорашніх поневолювачів і здобуває свободу – духовну, моральну й державотворчу.
    Тобто, поступальний розвиток народу в загальному процесі розвитку людської цивілізації ніколи не припиняється. Він лише через ті чи інші внутрішні й зовнішні причини, що часто не залежать від самого народу, може на певні більш тривалі чи менш тривалі історичні періоди наче б як завмирати, накопичуючи духовну силу для прориву із своєрідної дрімоти.
    Це як зернина, що, дозрівши, потрапила в землю, пролежала там у повній темені, куди не дістає жоден сонячний промінь, перележала осінні холодні дощі, зимові морози, ранньовесняні приморозки, але тільки настало весняне тепло, як одразу ж в її зародку пробудилися життєві процеси росту. Ще там, у цілковитому мороці, крізь шкаралущу зовнішньої оболонки вже прокльовується зародок, який переростає в росток, що пробивається крізь товщу землі, виривається назовні, де світло й тепло, і виростає в стебло й колосок із плодами, даючи перспективу розмноження й розвитку уже в наступні періоди з більшою силою й критичною масою.
    Прикладом цього якраз і є наш український народ, який впродовж багатьох століть, навіть тисячоліть, то пробивався крізь товщу історії, творячи власну державу, то знову залягав у її глибини й, здавалося, що вже ніколи не виб’ється на поверхню, щоб побачити Сонце правди, під променями якого розквітне в усьому розвої своєї національної самобутності. Скільки разів народ опускав у безнадії руки, скільки наші вороги пролили української крові, щедро поливши нею українську землю, що вона, напоєна нею вщерть, можливо й стала такою родючою. Здавалося, що вже ніколи наш народ не зуміє вхопити свіжого повітря перемін.
    Але приходив час, приходила благословенна година і процеси життя, що розвивалися в самому осерді народу, запускали такий могутній маховик росту національної самосвідомості, що, не зважаючи ні на які негативні історичні чинники, душа народу розривала шкаралущу еволюційних умовностей, які до цього тримали її під гнітом чужорідної сили, й виривалася на волю, на історичний простір.
    Звичайно, поступальний розвиток народу може бути призупинений, перемога може бути відтермінована навіть на тривалий період, коли настає такий стан того чи іншого суспільства, що майже стираються характерні риси корінного народу, який творить основу даної державної спільноти. Але навіть найжорсткіші заходи нівеляції, спрямовані на стирання відмінностей між пануючою нацією і підпорядкованою, перестають діяти у повному своєму обсязі.
    Адже, коли різнобічне гноблення приводить націю до межі існування, за якою вже починається відлік неповернення, рано чи пізно гноблена нація, навіть у більшості своїй сприйнявши за основу свого буття чужу мову й культуру, раптом проявляє свій національний дух, який живить непохитність патріотизму. І тоді свідома частина нації, відкинувши всі перестороги, не шукає опертя на когось стороннього, щоб виграти у двобої із суперником, часто набагато сильнішим, а самовіддано стає на національно-визвольну боротьбу, бо там, у глибині сердець, відроджується основа, яку вклав кожному народу Творець, коли їх творив, та основа, яку неможливо знищити нікому і яка, так чи інакше, виокремлює кожен народ.
    Скажіть, чи сподівалися на перемогу хлопці й дівчата на Галичині й Волині, коли боролися за волю України в тридцятих-сорокових роках минулого століття? Навряд. Надто могутнім силам вони намагалися протистояти, щоб навіть хоч якось похитнути їхні основи. Вони просто боролися, жертвуючи собою, за Вітчизну, за рідну землю, бо вже не бачили смислу життя в старих умовах підневільного існування.
    Їхній внутрішній духовний стан, накопичуючись із покоління в покоління, набрав такої сили волі, що їм було вже однаково – чи загинуть, чи виживуть, вони прагнули показати, що вони – люди, що вони – українці, а їхня любов до Вітчизни, до рідної землі для них важливіша навіть за власне життя. Це й визначало їхній вибір – тяжкий, небезпечний, смертельний, але водночас героїчний і жертовний. Вони утверджувалися в своїй людській і національній гідності ціною власної крові й життя. А це почуття вище від вартості земного життя, бо вони воліли краще гідно померти за Вітчизну, ніж жити без гідності, пристосовуючись до поневолювача.
    Нині ми побачили обличчя нового українця не в сенсі матеріально багатої людини, як то свого часу говорили про «нових» росіян, а в сенсі духовно багатої людини з новими життєвими цінностями й пріоритетами, що виходять за межі меркантильного сприйняття світу.
    Ми побачили молодь, яка не хоче жити по старому, а хоче жити по новому – з людською гідністю в серці й добробутом у побуті. Це вже нове покоління, яке в стійло німої покірності й безликості вже ніхто не зажене. Вони вже народжуються вільними і за цю волю готові пожертвувати своїм життям, бо в клітці, навіть позолоченій, вони жити вже не зможуть, таке життя для них протиприродне. І тому вони зметуть всіх і все, що стане їм на перешкоді руху до нового життя. Вони молоді, освічені, з новими європейським поглядами, по здоровому амбітні, вони прагнуть застосувати свої знання на практиці, втілити в життя власне бачення суспільних відносин, де всі в однаковій мірі вільні й мають рівний доступ до надбань народу. Не якогось гіпотетичного «народу», а кожного члена суспільства.
    Майдан нинішнього року якраз і став продовженням процесів творення нації в її новому вимірі, що ніколи не припинялися в її глибинах щонайменше впродовж попередніх століть, коли споріднені народності стали викристалізовуватися в єдиний народ. Особливо це стало помітним у другій їхній половині, починаючи десь із 15-го століття, коли українство почало переходити із стану народу в свою вищу стадію розвитку – націю. Всі темні сили, які особливо згрупувалися в на той час у слабкому й ще не визначеному в своїй перспективі духовному стані народностей Мосха, що згодом взяв на себе спільне наймення Москва, Московія, намагалися завадити цьому історичному процесу.
    Але те, що визначено Богом, людина, якою б вона не здавалася сильною і навіть могутньою, ні зупинити, ні знищити не в силі. Бо сила насправді знаходиться тільки в Бога – сила творення й правди. І чим більше людина опирається силі Божій, чим із більшим завзяттям вона намагається утвердити власне бачення й розуміння власного місця й ролі в суспільстві, в історії загалом, нехтуючи волею Творця, з якої тільки все й твориться в цьому світі, тим у більш програшне становище вона себе загонить.
    Так сталося і з тими, хто став вважати, що їм ніпочім навіть Сам Бог, що вже вони – боги. В цій своїй зарозумілості вони прогавили процес внутрішніх змін у свідомості нового покоління українців не тільки україномовних, які вже в силу цього повинні начебто бути більш патріотичними, а й, що цікаво, російськомовних, яким повинне б бути більш притаманне тяжіння до людності Мосха, тобто росіян.
    Воістину, якщо Бог хоче когось покарати, то позбавляє розуму.
    Я не знаю, чи буде вірним говорити, що народ змінився після Майдану. За такий короткий термін, навіть героїчний і жертовний, народ змінитися не може. Просто те, що вже нуртувало в душах більшості громадян України – не тільки українців, а й представників інших національностей, об’єднаних таким поняттям як «російськомовні», адже в більшості з них у жилах тече або українська кров, або там її значний домішок, – нарешті вирвалося назовні.
    Ми раптом побачили, що нинішня молодь вже зовсім інша, що пролита кров трьохсот студентів під Крутами на початку минулого століття, десятками тисяч молоді в Галичині й на Волині в середині століття в часи національно-визвольної боротьби, переважила полохливу кров меншовартості та явила народу і всьому світові нову якість уже всього українства, від якої в усіх у світі захопило дух.
    Тим паче, захопило дух самих українців, піднесло його на ту висоту, з якої все бачиться і сприймається вже по новому, по сучасному. І хай поки що на підсвідомому рівні, але вже почало осмислюватися те нове майбутнє, що раптом стало проростати окремими елементами і в нинішньому житті.
    На Майдані зійшлися минуле, нинішнє і майбутнє. Саме між цими трьома світоглядними домінантами й точилася запекла боротьба не на життя, а на смерть у самому серці України – в Київі. І якби ми стали іншими за останні два місяці Майдану, то його ідеї не перемогли б. Надто короткий для історії термін, хоч і героїчний. Майдан тому й вибухнув яскраво й потужно, тому й приніс перемогу, що народ вже був готовий не просто до протесту, а до повстання й стояння до останнього. Тому повстання й відбулося. Й не тільки відбулося, а й переможно прокотилося майже по всій Україні. Слабкіше на початку проявилося на Півдні й Сході, майже не проявилося на Донбасі, але в сукупності єдиного національного організму його лікування відбулося й почався процес оздоровлення, який поступово охопить всі краї єдиної української держави.
    Так, він ще потребує тривалого періоду ремісії, але процес уже зрушив із місця і його нікому не зупинити. Навіть північному сусіду, якою б сильною не була його військова потуга.
    Я пригадую світлину періоду Майдану в Інтернеті: по тротуару в центрі Київа йде молода мама, а поряд з нею троє її синочків – схоже шести, семи й восьми рочків, які котять кожен по автомобільній шині на барикади. Яка ж то мудра мама, що таким, на перший погляд незвичним, але для майбутніх захисників Вітчизни героїчним у їхньому віці вчинком, гартує їхні серця! Одразу ж виникла асоціація з дівчатками Вірою, Надією, Любов’ю і їхньою матір’ю Софією, які в древні часи витерпіли жахливі тортури від язичників, але віри християнської й любові до Господа Ісуса Христа не зрадили, не відступилися.
    А в наші часи уже цим трьом хлопчикам, які з часом підростуть, як і мільйонам їхніх ровесників, брати в руки прапор національного відродження і й ти з ним до перемоги, як ішла до перемоги нинішня молодь, жертовно виборюючи волю й майбутнє для українства на Майдані.
    Дивлячись на нечуваний до цих днів патріотизм українців, особливо молоді, навіть малих дітей, як ось ті хлопчики, дивуєшся – невже в Кремлі думають, що можуть перемогти народ, у якого підростає така зміна?! Воістину Бог, коли карає, то спершу відбирає розум…
    Нас переконують в тому, що люди повстали, відстоюючи європейський вибір. Слава Богу, що останнім часом почали говорити про революцію гідності.
    Може, й революція гідності, може, й європейський вибір, але суть усього, що відбувалося й продовжує відбуватися в Україні, полягає в боротьбі за зовсім інші цінності – національні цінності українського народу, за його національне відродження.
    Ось коли, нарешті, спрацювала національна ідея, яку впродовж останніх двадцяти років принижували, насміхалися, замовчували, нехтуючи нею, а вона взяла й потужним тараном пробила крижану товщу інфантильності, духовної сплячки, байдужості до долі Вітчизни, товщу тих гірших якостей, які з такою наполегливістю втокмачували в українську свідомість наші вороги, яких у нас дуже багато. Як же ж тільки їх багато!
    Ніхто й ніколи не бажав нашому народу добра. Навпаки, всі намагалися з нас висмоктати все, що тільки можна – нещадно експлуатували вроджену працьовитість, проти нас же самих використовували нашу толерантність, мирність душі й відвагу сердець, визискували нашу землю і все, що на ній і в ній Бог щедро дарував українському народу. Але рано чи пізно терпець в народу вривається. Увірвався він і цієї зими – Майдан, акумулювавши всі героїчні набутки попередніх поколінь українців, водночасся все перемінив і поставив, як кажуть, з голови на ноги. Відбулася нова Україна. Але ще кожному з нас треба пізнати цю нову Україну, усвідомити даність перемін у самому собі, без чого все зведеться нанівець, відкрити для себе нові шляхи в новому житті.
    Зараз найголовнішим для всіх нас є те, щоб та переоцінка життєвих цінностей і позицій, яка розпочалася з подіями на Майдані, не зупинилася й не топталася на місці, а щоб набирала все нових і нових обертів у серці й свідомості кожного українця. А для цього треба, щоб центральна влада розробила чітку програму національно-патріотичного виховання у навчальних закладах усіх рівнів, а також розгорнула потужну ідеологічну кампанію в засобах масової інформації і постійно контролювала її втілення в життя на місцях. Цього ж, на жаль, в необхідному обсязі, який би суттєво вплинув на свідомість українців, не робиться.
    Що цьому стоїть на заваді? Можливо те, що не всіх, хто прийшов нині до влади, хвилює вкрай наболіле для нації питання національного відродження, а більше цікавить питання власного збагачення, що можливе лише за умови поверхового, декларативного патріотизму, а ще краще цілковитої національної яловості більшості народу.
    А, можливо, й розуміння того, що коли народу дати волю у здійсненні його споконвічної мрії вільного життя на власній землі, тоді їм не буде в новій Україні місця. Саме через це, окрім патріотичної риторики, ніяких серйозних кроків на шляху українського національного відродження в загальнодержавному масштабі й не робиться.
    А все тому, що влада, попри певні кроки, як вона намагається втілювати, все ж, по великому рахунку, боїться народного прозріння, консолідації в будівництві нового життя, адже народ, який любить свою Вітчизну не за шмат сала, а всім серцем і всією душею як рідну Матір, вже не потерпить ні казнокрадства, ні хабарництва, ні гноблення, ні здачі національних інтересів. Патріот ставить на найвищий щабель своїх інтересів – інтереси Вітчизни. А патріотизм треба виховувати щоденно й щомиті. Найменший спокій духовно вбиває ціле покоління. Нині ж для нас це неприпустима й злочинна розкіш. Треба нагадувати владі, що для людини, яка любить Україну не словом, а серцем, нічого дорожчого за Вітчизну не існує. А що для них в житті найдорожче?
    В поета Павла Гірника є ранній вірш про те, як із теплих країв до рідного дому поверталися дикі гуси й коли під ними зазеленіли поля й засиніло плесо: «ватаг крикнув, що Україна, і серце стало». Нехай же серця вірних синів і доньок України не зупиняються, а палахкотять любов’ю до Вітчизни і запалюють нею серця інших. Нехай краще зупиняються серця в наших ворогів. І то – до роблення зла, а в добрі й любові до ближнього, нехай розквітають, як дерева навесні.

    +АФАНАСІЙ (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ
    Радіопередача “Добродій. Духовні бесіди”
    Травень 2014 р.

  • У пам’яті не згасне Іловайськ

    У пам’яті не згасне Іловайськ

    29 серпня 2019 року архієпископ Афанасій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ, в День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, та п’ятої річниці Іловайської трагедії,  очолив поминальну панахиду біля пам’ятника землякам-полтавцям, які полягли у російсько-українській війні. Спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, та протоієрей Олександр Горай, благочинний Полтавської області. Захід, організований єпархіальним управлінням Харківсько-Полтавської єпархії, відбувся в парку ім. Котляревського на Алеї захисників Вітчизни біля пам’ятного знаку полеглим під Іловайськом землякам.

    Спільно з духовенством участь у поминальному заході взяли ветерани АТО та небайдужі полтавці.

  • Найголовніша мета – вічне життя

    Найголовніша мета – вічне життя

    «Святкуючи день Успіння Пресвятої Богородиці, Її входження в потойбічний світ, ми просимо в Господа  милості до нас усіх, щоб за Її молитвами Господь охороняв нашу багатостраждальну українську землю, наш народ від ворога. Щоб Господь, силою Своєї благодаті, не давав людям втратити розуміння найголовнішої мети – мети вічного життя» – АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ.

    28 серпня 2019 року, в день свята Успіння Пресвятої Богородиці, Високопреосвященний Афанасій, правлячий архієрей Харківсько-Полтавської єпархії, очолив святу Божественну літургії у Свято-Успенській парафії с. Соколове на Харківщині. Спільно з архієпископом Афанасієм служили – Преосвященний Митрофан, єпископ Харківський і Богодухівський, ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, протоієрей Станіслав Аштраф’ян, настоятель парафії, благочинний Харківської області, протоієрей Олександр Горай, благочинний Полтавської області, та духовенство єпархії. Перед входом до храму правлячого архієрея зустріли віряни з хлібом-сіллю та квітами, а настоятель парафії підніс хрест для цілування.

    «З великою радістю ми всі сьогодні звершуємо Божественну літургію в цьому благословенному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в день свята Її успіння (сон), де збираємося кожного року! Сьогодні радіємо і з 30-ліття третього відродження нашої Автокефальної Церкви, як радіємо з того, що боротьба нашого православного народу за канонічне визнання завершилася великою перемогою і ми нині маємо Томос від Вселенського патріархату, – зазначив Владика у своєму повчальному слові. – З огляду на героїку нашого історичного досвіду, ми повинні усвідомлювати головне – які б лихоліття не обрушували на нас вороги й недруги, ніколи не відмовлятися від боротьби за свою віру православну, не забувати своїх святинь, завжди пам’ятати своїх подвижників, мучеників за віру, за автокефалію рідної Церкви».

    На малому вході архієпископ Афанасій нагородив черговими церковними нагородами – правом ношення камілавки: ієреїв Володимира Яковенка, Івана Полежаку, Дмитра Шаповалова та Сергія Довганюка, а набедреником –ієромонаха Феодосія (Ганзія).

    Святкова архієрейська літургія супроводжувалася чудовим співом єпархіального хору, який на завершення служби виконав молитву за Україну та многолліття.

    Після хресної ходи навколо храму, архієпископ Афанасій привітав з днем народження Тетяну Григор’єву, Ірину Ісаєнко, Ігоря Терещенка, Федора Моргуна та благословив їх іконами.

    Завершилося храмове свято братською трапезою.

     

     

  • Архієпископ Афанасій в День незалежності освятив пам’ятну дошку під Авдіївкою

    Архієпископ Афанасій в День незалежності освятив пам’ятну дошку під Авдіївкою

    24 серпня 2019 року, в День незалежності України, високопреосвященний Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, спільно із духовенством Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ, відвідав розташування  92-ої ОМБр ім. кошового отамана Івана Сірка  в околицях м. Авдіївка. Тут, за ініціативи протоієрея Григорія Ганзія, клірика єпархії, капелана (військового священика) бригади, власне, його стараннями й працею, за підтримки командування бригади, було встановлено пам’ятну дошку воїнам, які полягли, захищаючи українську землю від ворога безпосередньо на «промці» (промисловій зоні). Дошку встановлено поблизу місця запеклих боїв неподалік від передової лінії оборони.

    Архієпископ Афанасій, спільно з капеланом протоієреєм Григорієм Ганзієм, ігуменом Антонієм (Бондарцем), секретарем єпархіального управління, протоієреєм Олександром Гораєм – прес-секретарем єпархії,  та ієреєм Олегом Авраменком, звершив літію за спокій душ воїнів, що віддали своє життя за Україну та освятив пам’ятну дошку.

    «Христос сказав, що немає більшої любові за ту, як віддати життя своє за друзів своїх. І ці воїни, в пам’ять яких виготовили цю дошку, увічнивши їхні імена, виконали заповіт Господа сповна. І пролита ними кров волає до Бога про помсту. Але не помсту із злом у серці. Ні! Ми повинні боронити свою рідну землю у великій любові до рідної землі, до Неньки України, до батька-матері. Тільки в любові воїн жертвує собою в боротьбі з ворогом, звершуючи подвиг, тільки в любові жертвує собою, захищаючи ближнього», – сказав  архієпископ Афанасій у своєму слові до присутніх воїнів та гостей із Харкова.

    Після цього владика Афанасій освятив бойове знамено 92-ої ОМБР, вручене командиру бригади полковнику Володимиру Кокорєву Президентом України напередодні в Київі під час святкування Дня державного прапора України.

    Правлячий архієрей Харківсько-Полтавської єпархії нагородив благословенними грамотами командира 92-ої ОМБР полковника В. Кокорєва, голову військово-цивільної адміністрації м. Авдіївка полковника Павла Малихіна, директора місцевої загально-освітньої школи Оксану Четверікову, волонтера Аліну Косовську, офіцерів та бійців бригади, а також представників молодіжного Центру при ОДА та волонтерів з м. Харкова за жертовні труди на славу України, її захисту від ворога та патріотичне виховання підростаючого покоління.

    Потім архієпископ Афанасій разом із командиром бригади оглянув меморіал, що облаштовується в пам’ять боїв під Авдіївкою, який буде діяти постійно, нагадуючи відвідувачам про героїзм захисників української землі.

    Крім цього, архієпископ Афанасій, у супроводі духовенства та членів делегації молодіжних організацій м. Харкова, ознайомився з робою Авдіївського коксо-хімічного заводу, єдиного в Україні й одного із найбільших у Європі.

    Під кінець перебування в м. Авдіївці владика Афанасій, духовенство та члени делегації молодіжних організацій м. Харкова завітали до опорної загально-освітньої школи № 2 м. Авдіївки. Директор школи Оксана Четверікова ознайомила членів делегації з патріотичним вихованням шкільної молоді в навчальному закладі.

    Гостей також познайомили і з муралом, написаним австралійським художником Гвідо Ван Хелтеном у 2015 році на стіні розбитого артилерією російських військ та їхніх найманців багатоповерхового будинку. Мурал – це портрет учительки Марини Марченко, очі якої вразили художника глибиною зажури. Вона наче дивиться у ствол гармати, що обстрілює дім, у якому живе ця жінка. Художник писав мурал навіть у той час, коли йшли обстріли. Він став візитівкою Авдіївки.

  • Архієпископ Афанасій освятив плоди в Решетилівці

    Архієпископ Афанасій освятив плоди в Решетилівці

    19 серпня 2019 року, в день свята Преображення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, високопреосвящений Афанасій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією,  завітав до м. Решетилівки, де біля каплиці в честь ікони Пресвятої Богородиці «Одігітрія», освятив плоди нового врожаю – мед, виноград та фрукти.

    «Звичай приносити до храму плоди своєї праці, щоб подякувати за них Богу, йде з древніх часів. Наші пращури, працюючи на землі, усвідомлювали, що саме Господь дав землю, посилає на неї сонячне світло й тепло, зрошує дощами і таким чином дає можливість вирощувати різноманітні плоди для підтримання тілесного життя. Тому вони завжди дякували Господу за Його милість», – сказав, звертаючись із повчальним словом до вірян, архіпастир.

     

  • Піднімімо душі на Небесний Фавор

    Піднімімо душі на Небесний Фавор

    «В день свята Преображення Господнього кожен із нас повинен задуматися над тим, наскільки він преобразив свій внутрішній стан – душу, серце, свідомість, адже від цього залежить і преображення власного життя, суспільства, взагалі нашої держави, яка як ніколи саме зараз потребує кардинальних змін у своєму житті на краще», – архієпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій).

    19 серпня 2019 року, в день свята Преображення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, високопреосвящений Афанасій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією, звершив святу Божественну літургію в храмі Архістратига Божого Михаїла в Полтаві. Спільно з правлячим архієреєм служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, та настоятель парафії протоієрей Олександр Горай.

    «А для того, щоб наші надії на краще життя збувалися, нам треба ні на мить не переставати бути православними – ні вдома, ні на роботі, ні в громадських закладах, особливо тоді, коли інші люди своєю негідною поведінкою провокують нас до конфлікту. Ми не повинні піддаватися, розуміючи, що то лукавий випробовує нас на твердість нашої віри, – сказав у повчальному слові архіпастир. – Всі свої вчинки ми повинні звершувати, виходячи з головного пріоритету – нашої релігійності, яка розвивається і зміцнюється під дією Божої благодаті. А її ми набуваємо в храмі Божому, беручи участь у святій Божественній літургії, під час якої ми своїми душами піднімаємося на Небесний Фавор і там вони преображаються, як преобразився Христос».

    Після літургії архієпископ Афанасій освятив початки нового врожаю – мед, виноград та фрукти, принесені вірянами.

    «Ми, православні християни, приходимо в храм Божий до Спасителя, щоб подякувати Йому за ту благодать, яку він дає кожному з нас за нашою вірою, і висловити Йому нашу подяку. Спас – це Христос. Він не може бути ні медовим, ні яблучним. Він – наш Бог і тому для нас Христос Найсолодший і Найжаданіший за все, що є на землі», – архієпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій).

  • Нехай буде воля Твоя

    Нехай буде воля Твоя

    «Наше земне життя – це сон, після якого наступає пробудження, розкриваються всі людські сили, придушені гріхами. Апостол Павло говорив: «Я більше нічого не бажаю, як з’єднатися з Господом Ісусом Христом» (Фил., 1:21). І це єднання стається на землі. Якщо ми гідно пройдемо своє земне життя, то й в усій повноті розкриємося в житті вічному. Тому, цілуючи хрест, згадаймо слова Господа, які Він сказав перед Своїми стражданнями: «Отче, не Моя воля, але Твоя нехай буде» (Лк., 22:42), – архієпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій).

    14 серпня 2019 року, в день Винесення древа Чесного і Животворчого Хреста Господнього, пам’яті хрещення України 988 року, семи мчч. та братів Маккавеїв, матері їх Соломонії та вчителя Єлеазара, високопреосвящений Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, звершив святу Божественну літургію в кафедральному Свято-Троїцькому храмі в с Червона Слобода, Черкаського району. Спільно з правлячим архієреєм служили: протоієрей Віталій Двірник, секретар єпархіального управління, ігумен Антоній (Бондарець) та ієрей Віталій Сєдов.

    «Під час посту, і завжди, такими повинні бути слова нашого серця: «На всіх шляхах мого життя нехай буде не моя воля, Господи, а Твоя». Якщо ми будемо звершувати свій життєвий шлях, постійно зважуючи на волю Божу, а про неї ми дізнаємося із святої Євангелії, то Бог буде в нашому житті і все відбуватиметься нам на добро», – сказав у повчальному слові архіпастир.

    Після богослужіння архієпископ Афанасій звершив чин малого освячення води і освятив мед та зілля.