17 травня 2020 року харківський обласний благочинний, настоятель Свято-Успенської парафії с. Соколове Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ протоієрей Станіслав Аштроф’ян відслужив молебень за козаків та воїнів-захисників України на Козачій горі. На молебні молилися представники крайової старшини Українського козацтва. Молитва відбулася на місці зруйнованого козацького Свято-Миколаївського монастиря, що був останнім центром волелюбного козацтва. Він був знищений одразу після того, як була ліквідована Запорізька Січ, так як в ньому ховалися біглі козаки. Зараз гора називається саме на їх честь. А на місці монастирища встановлено пам’ятний хрест, біля якого і відбувся молебень.
Blog
-

Архієрейське богослужіння 5-ої Неділі після Пасхи
«Сказав Христос самарянці, що настане час і вже настав, що люди будуть поклонятися Богу в дусі й істині. Це сказав Господь самарянці, а через неї і всім нам, адже й ми поклоняємося Богу, теж молимося до Нього. А це поклоніння істинне лише тоді, коло ми поклоняємося в дусі й істині», – АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ.
17 травня 2020 року, 5-ої неділі після Пасхи, про самарянку, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, звершив святу Божественну літургію у Свято-Михайлівському храмі м. Полтави. Спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, та протоієрей Олександр Горай, настоятель храму.
«Істина – це те, що сприймає і засвоює людський розум. І коли Церква стала помітною духовною силою в житті людей, диявол розгорнув на них широку атаку різноманітними спокусами, заражаючи їх оманливими думками та ідеями, – сказав у проповіді архієпископ Афанасій. – Церква якраз і покликана боротися з усіма проявами того, що відводить людину зі шляху істини, тому що ні на мить не припиняється боротьба за уми людей, особливо віруючих, адже коли в нашу свідомість проникне неправда, то ми перестанемо поклонятися Богу в істині. А щоб цього не сталося, нам слід постійно звертатися до Христової євангельської науки, як є для нас духовною наснагою, адже сказав Господь: «А хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне» (Ін., 4:13-14). А нашою відповіддю повинні стати слова самарянки, звернені до Господа: «Дай мені цієї води, щоб я не хотіла пити і не приходила сюди черпати», тобто, до джерела суєти людської. Той, хто наповнений благодаттю Святого Духа, вже ніколи не відчує духовної спраги, тому що його духовні потреби задоволені, а той, хто п’є звичайну воду, тобто задовольняє свої тілесні потреби, задовольняє свою спрагу лише тимчасово».
-

Архієпископ Афанасій молитовно відзначив день тезоіменитства
15 травня 2020 року, в день пам’яті святого Афанасія Великого, архієпископа Олександрійського, св. Афанасія, патріарха Царгородського, Лубенського чудотворця та перенесення мощів благовірних князів страстотерпців Бориса і Гліба, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, молитовно відзначив день тезоіменитства, звершивши Божественну літургію в кафедральному храмі Архістратига Михаїла в м. Полтаві. З Його високопреосвященством служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, та настоятель храму протоієрей Олександр Горай.
На запричасному стиху владика Афанасій виголосив повчальне слово про життя і духовні подвиги святителя Афанасія.
Після літургії архієпископ Афанасій прочитав акафіст своєму небесному покровителю – святителю Афанасію, патріарху Царгородському, Лубенському чудотворцю. Потім присутні віряни привітали владику Афанасія з днем Ангела і побажали міцного здоров’я та духовної міцності.
-

Архієрейське богослужіння четвертої Неділі після Пасхи
10 травня 2020, 4-ої неділі після Пасхи, про розслабленого, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, звершив святу Божественну літургію в домовій каплиці свт. Афанасія, Лубенського чудотворця в м. Полтаві. Спільно з владикою служив ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління.
-

Архієрейське богослужіння третьої Неділі після Пасхи
3 травня 2020 року, 3-ої неділі після Пасхи, свв. Жінок-мироносиць, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, звершив святу Божественну літургію в домовій каплиці свт. Афанасія, Лубенського чудотворця в м. Полтаві. Спільно з владикою служив ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління.
-

Вітання архієпископу Афанасію в день його тезоіменитства
Ваше високопреосвященство. Клір та віряни Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ щиросердечно вітають Вас з днем тезоіменитства. Нехай за молитвами святого Афанасія, Патріарха Царгородського, Лубенського, чудотворця, Господь дарує вам міцне здоров’я, творче натхнення та многії і благії літа.
-

Жива вода віри
Якось довелося Ісусу Христу переходити через Самарію, жителів якої зневажали юдеї й уникали навіть спілкування з ними. І, втомившись, Він присів перепочити біля колодязя на околиці міста, а учні Його пішли до міста, щоб купити щось поїсти. Стояла велика спека і Господь попросив у жінки, що вийшла з ближньої вулиці, набрати з цього колодязя води: “Дай Мені напитися”. Здивувалася дуже жінка, що юдей заговорив із нею та ще й води попросив, щоб спрагу втамувати. “Як це Ти, будучи юдеєм, просиш напитися у мене, самарянки?” Господь же відповів їй: “Коли б ти знала дар Божий і Хто говорить тобі: “Дай Мені напитися”, то ти сама просила б у Нього і Він дав би тобі води живої”.
Здивувалася жінка з мови про живу воду, бо не одразу зрозуміла, що Ісус мав на увазі не ту воду, що її черпають із землі, а ту, що складає саму сутність нашого життя. Тому вона знову запитала Його: “Господи, Тобі й черпати немає чим, а колодязь глибокий, звідки ж у Тебе вода жива?” А Господь відповів їй, вказуючи на колодязь: “Кожен, хто п’є воду цю, буде мати спрагу знову”, маючи на увазі те життя світське, в якому ми, як одержимі, шукаємо задоволення й утіхи, але намагання наші, зрештою, виявляються марними. Та ж вода, яку обіцяє нам Спаситель, кажучи: “Хто буде пити воду, яку Я дам йому, ніколи не буде вже мати спраги, бо вода, яку Я дам йому, стане в нім джерелом води, яка тече в життя вічне”, – є життям духовним, за яким журиться душа будь-якої людини, але на шлях якого стає небагато з нас.
Але більшість віддає перевагу пошукам задоволень у житті світському. Та коли запитати будь-кого про те, чи знайшов він омріяне вдоволення в своїх пошуках, то навряд чи знайдеться той, хто дасть ствердну відповідь. Адже знайти цілковите вдоволення в цьому житті неможливо, бо завжди в чомусь виявляється невдоволення, однак усі без виключення спокушаються тим, що намагаються знайти задоволення саме в цьому світі з його шаленими темпами і безліччю принад та спокус, які манять своїми благами, вводячи в гріх, але згодом приносять розчарування. Адже ті спокуси, які так манили до себе в молодості, стають уже зовсім іншими в старшому віці, але на зміну їм приходять інші й ми дивуємося, як попередні наші спокуси, яким надавали перевагу й до яких прагнули будь-якою ціною, могли колись вдовольняти нас, і тому шукаємо вже нових. І так до останньої своєї години людина все прагне нових і нових вдоволень від світу цього аж до того часу, коли Господь покличе на Суд.
І ось що цікаво – нині кожен із нас, аби не ходити до Церкви, не вірувати насправді, знаходить начебто дуже вдале виправдання: мовляв: “Я з Богом у душі”. Але в такому випадку хотілося б знати – а чи захоче Бог у такій безвірній душі перебувати?! Гординя панує в такій душі, а не Бог! І тому Господь уділить “самовпевненим і тим, що не підкоряються істині, але віддаються неправді, – лютість і гнів” (Рим., 2:6), бо “вони не розуміють ні того, що говорять, ні того, про що запевняють” (Тим., 1:7), як говорить Апостол Павло.
Вся більш як двохтисячолітня практика християнської Церкви говорить про те, що лише та людина, яка багато духовно попрацювала над собою у виконанні й дотриманні заповітів Божих, перебуваючи в повноті Тіла Господнього – Церкви Христової, може сподіватися на Його милість. Не увійде Господь у душу лише тому, що комусь того заманулося. Про таке навіть подумати гріх, бо Ісус Христос є саме Світло, а ми – грішні люди, творіння Боже, і душі наші затемнені гріхами, бо відступили ми від Господа і чинимо діла темряви, тому все життя нам треба омивати їх сльозами покаяння. Душа грішника не може вмістити Господа, бо вона просто спопеліє від Його світла. Сказав же Господь: “Вийдіть з-поміж них і відділіться, і не торкайтесь до нечистого, і Я прийму вас, і буду вам Отцем, а ви будете синами й доньками Моїми” (2 Кор., 6:17).
Коли ж людина оцерковлює своє життя і є членом всієї повноти Тіла Христового – Церкви православної, бере участь у Божественних літургіях, сповідується перед Господом у своїх гріхах і приймає причастя Тіла й Крові Христових на відпущення гріхів, то Господь поступово очищає душу її від гріхів темряви і вже така, просвітлена, душа стане праворуч Господа як син чи донька.
Сказав Господь: “Суд же такий, що Світло прийшло в світ, але люди полюбили темряву більше, ніж світло, бо діла їхні були злі” (Ін., 3:19). То чи може бути щось спільного у світла з темрявою? І чи може людина так самовпевнено говорити: “Бог у моїй душі”, коли душа її окутана темрявою невір’я? Просто говорити: “Вірю” і не поклонятися Господу і Богу нашому Ісусу Христу – це вже є богохульство, а істинна віра і поклоніння полягають у найвищому злеті душі, коли віруючий досягає такого рівня, при якому він уже боїться не кари Божої, а боїться чинити гріх, бо йому соромно за вчинений гріх перед Господом. Тож коли сором такий перед Невидимим, то й віра в Нього велика, і такий віруючий може сказати: “Бог у душі моїй”.
Але повторюю – така віра дається нелегкою працею людини впродовж усього її життя і може й таке бути, що лише в останню хвилину, перед відходом у вічність, людина може сказати це. А так легковажити іменем Божим є великим гріхом, за який доведеться відповідати перед Господом кожному у свій час.
Вкотре хочу звернути вашу увагу на головне, що є визначальним у вірі православній і наріжним каменем Православної Церкви. Але спочатку згадаємо, як Ісус чудодійним чином нагодував п’ять тисяч народу п’ятьма хлібами і двома рибами. Люди, наситивши свої нутрощі, вирішили, що саме Він і є Той пророк, Котрий повинен прийти у світ, і задумали зробити Його своїм царем. Перепливли на другий берег моря, знайшли Ісуса біля Капернаума, а Він сказав їм: “Ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб і наситились. Дбайте не про їжу тлінну, а про їжу, яка залишається на життя вічне, яку дасть вам Син Людський, бо на Ньому поклав печать Свою Бог Отець”.
Люди дивувалися з Його слів, не розуміли їхнього змісту і нагадали Ісусу, що колись давно, коли голод спіткав народ юдейський в пустелі, то Мойсей випросив у Отця Небесного манну і Той: “Хліб із неба дав їм їсти”. Тоді Ісус сказав їм: “Я – хліб життя! Батьки ваші їли манну в пустелі і померли. Я – живий Хліб, Який зійшов із небес, коли хто буде їсти цей Хліб, буде жити вічно. А Хліб, який Я дам, то є Тіло Моє, яке Я віддам за життя світу” (Ін., 6:48-51).
Тоді ще більше здивувався народ: “Як може Він дати нам Тіло Своє їсти?” А Ісус відповів їм: “Якщо ви не будете їсти Тіла Сина Людського і пити Кров Його, то не будете мати життя в собі… Хто їсть Тіло Моє і п’є Кров Мою, той перебуває в Мені, а Я в ньому” (Ін., 6:52-53, 56). А на Тайній вечері, коли їли всі, Господь, звертаючись до учнів Своїх – апостолів, взяв хліб, благословив, розломив і, роздаючи його їм, сказав: “Прийміть, споживайте, це – Тіло Моє”, а взявши чашу, благословив, подав їм і сказав: “Пийте з неї всі, бо це – Кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів” (Мт., 26:26-28). Це є заповідь Господа нашого Ісуса Христа, дана через апостолів усім вірним Церкви Христової, щоб мали постійну спільність із Ним через прийняття причастя Тіла і Крові Його.
Але вже й перші християни порушували встановлене самим Господом причастя і тому апостол Павло в посланні до коринтян говорить про це так, докоряючи: “Ви зневажаєте Церкву Божу… я від Господа прийняв те, що й вам передав, що Господь Ісус у ту ніч, в яку виданий був, взяв хліб, і поблагословив, розламав і сказав: “Візьміть, споживайте – це Тіло Моє, яке за вас ламається, це робіть на спомин про Мене”. Так само і чашу взяв після вечері, і сказав: “Чаша ця – Новий Заповіт в Моїй крові, це творіть, коли тільки будете пити на спомин про Мене” (1 Кор., 11:22-25). А далі роз’яснює ще й таке: “Нехай же людина… їсть цей хліб і п’є з цієї чаші. Бо хто їсть і п’є негідно, той їсть і п’є осудження собі, не роздумуючи про Тіло Господнє. Через це багато між вами немічних і хворих, і чимало вмирає” (1 Кор., 11:28:30).
Господь ходив містами й селами, навчаючи скрізь Царства Божого, зціляючи в людях всякі немочі й хвороби. Цар Неба і землі трудився, спасаючи людей, а ми навіть самі для себе не хочемо потрудитися, щоб спастися – і духовно, і тілесно. Ми знаходимо безліч причин, аби не ходити до храму Божого на богослужіння і не виконувати настанови Церкви для православних християн, віддаємо себе в рабство гріху, приліпляючись до земних речей, які втягують нас гонитвою за ними в дряговину пристрастей, з якої без віри в Бога, без оцерковлення самотужки не вибратися. Ми повинні прикипіти серцем до Господа, частіше звертати свій духовний зір до Неба, до Бога, більше турбуватися про спасіння своєї душі, яка дорожча від усіх принад цього світу.
Та на превеликий жаль, ми перше дбаємо про тіло і його спасіння – шукаємо всяких ліків і засобів для його зцілення, аби не терпіти болі й незручності, яких завдають нам хвороби, не беручи до уваги при цьому того, що Бог дав, те Бог і забере. Тобто, не задумуємося над тим, що неміч наша сталася через нашу неувагу до Бога, наше безвір’я, нашу зарозумілість, через яку нехтуємо і вірою, і Церквою – богослужінням, під час якого Сам Господь знаходиться в храмі й усі святі Його, обминаємо сповідь і причастя Пречистого Тіла й Крові Христових, які освячує Сам Господь і які є найбільшою й страшною Тайною в земному житті.
Це сталося у VIII столітті, коли була єдина Христова Церква. В храмі святого Легонція в італійському містечку Ланчано служили Літургію. На цій літургії в ієромонаха, який здійснював Таїнство, виникла думка: “А, може, хліб та вино тільки символи Тіла й Крові Христових? Хто може довести, що це справжні Тіло і Кров?” Але коли Таїнство завершувалося, а священик із словами молитви переломив хліб, то під його пальцями Хліб перетворився… в щось інше. Священик не одразу зрозумів, у що саме, але то вже була не проскура. А в чаші було зовсім не вино, але густа червона рідина, яка нагадувала кров. І ось уже понад дванадцять віків у Ланчано зберігаються Тіло і Кров, що матеріалізувалися. З 1574 року вчені проводять всілякі спостереження, а в 1970-71 роках почалися експериментальні дослідження. Досліджено, що святі Дари, які зберігаються в Ланчано, є справжнім Тілом і Кров’ю. Тіло є фрагментом м’язової тканини серця і містить у собі міокард, ендокард та блукаючий нерв. І Тіло, і Кров належать до однієї групи – АВ (4), яку визначено і при дослідженні Туринської Плащаниці.
Вчені зазначають той факт, що унікальним є вже саме збереження досліджуваних Тіла і Крові протягом дванадцяти віків, незважаючи на дію фізичних, атмосферних і біологічних чинників, без штучного захисту і спеціальних консервантів. Більше того, Кров, коли її перевести у рідкий стан, і досі придатна для переливання, бо зберігає всі властивості крові! Дослідження, які проводили в 1981 році з використанням більш сучасної апаратури та з урахуванням прогресу в галузі анатомії і патології, підтвердили результати попередніх.
Згодом Кров у чаші загусла в п’ять кульок різної форми і затверділа. Але кожна з кульок, взята окремо, важить стільки ж, скільки всі п’ять разом! Це суперечить елементарним законам фізики, але є фактом і вчені не наважуються його пояснити. Але цьому є пояснення – воно відповідає вірі Церкви в те, що в кожній частинці Святого Причастя наявний увесь Христос.
Отже, цей дивовижний факт вкотре підтверджує те, що як хліб і вино під час Таїнства Євхаристії перетворюються на Тіло і Кров Агнця Божого, Який щоразу в літургії “розломлюється і розділяється”, споживається, але не вичерпується, а освячує вірних, так само Христос у Дусі присутній в усіх Божих храмах, де звершується Божественна літургія – наче й розділений, але Єдиний, як Єдина Пресвята Трійця Богом Отцем, Богом Сином і Богом Духом Святим.
Але людина, поглинена світською суєтою, не в силі сама виринути на поверхню, аби поглянути на висоту небесну й підставити зір свій під сонячні промені воскреслого Христа, Який на небі перебуває і Своїм світлом осяює всіх людей. Інша річ – чи сприймають люди Світло Небесне духовної Сили, а чи ховають свій зір, запихаючи нещасну душу в закутки пристрастей у сподіванні, що гнів Божий омине їх. Але ж сказано: “Не обманюйтесь, – Бог не може бути осміяний, бо що тільки людина посіє, те й пожне!” (Гал., 6:7).
Ще Іоанн Хреститель, проповідуючи по всій окрузі йорданській хрещення покаяння на відпущення гріхів, говорив до тих, хто не каявся у щирості серця свого, або лиш тільки спостерігав, стоячи збоку та підсміюючись: “Роде зміїний, хто навчив вас тікати від майбутнього гніву?”, і закликав їх: “Принесіть гідний плід покаяння!” (Мт., 3:7-8). Бо ж чи може людина сховатися від всевидячого Ока Творця свого?
А коли так, то як же нерозумно ми чинимо, коли уникаємо, а то й свідомо відкидаємо від своєї душі вірування в Господа Ісуса Христа, Бога нашого. Адже Він дає нам воду з джерела вічного, яке ніколи не міліє, а наповнює всякого, хто припадає до нього і черпає в міру потреби своєї душі. І як деревина, що має доступ до води, не всихає, а розвивається, зеленіє своєю кроною і дає господарю корисні плоди, за що він і цінує таке дерево. А коли відсутня вода і не може дерево відновлювати соки свого стовбура і своєї крони, то й плодів не дає таких, як слід, бо з чого ж їм наливатися, щоб бути добрими і корисними? Тому Предтеча Господній Іоанн і застерігає: “Вже й сокира при корені дерева лежить – кожне дерево, яке не приносить доброго плоду, зрубують і вкидають у вогонь” (Мт., 3:10).
Тож і той з-поміж нас, хто п’є “воду живу”, яку дає Спаситель, той не має спраги повік і приносить добрі плоди покаяння. Адже ставши на шлях духовного життя хто в юнацькі роки, хто маючи старший вік, і йдучи ним до глибокої старості, з кожним кроком все більше й глибше відчуває радість задоволення від такого життя, плекаючи в собі отой добрий плід, так угодний Господу. Саме до таких звертається апостол Павло: “Радійте завжди в Господі, і знову кажу: радійте!.. Господь близько! Ні про що не журіться, а в усьому молитвою і благанням з подякою відкривайте прохання ваші перед Богом. І мир Божий, який понад усяке розуміння, збереже серця ваші й думки в Ісусі Христі” (Фил., 4:4-7).
Що ж має на увазі святий апостол, коли говорить: “Ні про що не журіться”? А те, щоб ми, перебуваючи в істинній вірі, терпляче переносили всі негаразди нашого життя, не впадали у відчай, за яким приходить уже й зневіра, і це досить суттєво, бо більшість світських людей переконані, що Господь не любить тих, кому посилає скорботи. Але так думають і говорять ті, хто самі не мають любові до Ісуса Христа, забули сказане в Святому Письмі: “Блаженна людина, яку напоумлює Бог, і тому покарання Вседержителя не відкидай, бо Він завдає рани і Сам перев’язує їх, Він уражує, і Його ж руки лікують. У шести лихах врятує тебе, і в сьомому не торкнеться тебе зло” (Іов., 5:17-19).
І знову звернемось до апостола Павла, який говорить: “Ви ще не боролися до крові, змагаючись проти гріха. Ви забули підбадьорення, яке говорить до вас, як до синів: “Сину Мій, не нехтуй кари Господньої і не сумуй, коли Він докоряє тобі, бо кого Бог любить, того карає, і б’є кожного сина, якого приймає!” (Євр., 12:4-6).
А оскільки у нас безліч гріхів – і забутих, і нерозкаяних, то Господь і посилає нам всякі скорботи і всякі хвороби, аби ми отямились і переглянули спосіб свого життя. Тому ми й повинні дякувати Богу за те, що Він попереджає нас таким чином, хоче врятувати від ще більшого занурення в неправедність, від якої рукою подати до погибелі душі, а часто й тіла, а тоді вже каяття запізніле, бо назад, щоб спокутувати гріхи в покаянні, вже не повернешся. Розкаяння можливе тільки на землі, а отже й спасіння тільки тут. А вже ТАМ тільки одна участь – відповідь і кара. Хвороби і скорботи ми повинні приймати від Бога як дорогих гостей, бо вони наші спасителі і помічники в необхідній для нас справі очищення душі.
Коли оглянути наше життя, то можна вжахнутися – скорботи, негаразди, хвороби так і пливуть суцільним потоком, і не злічити їх. Задумаймося над тим, скільки їх було і скільки ще їх буде, і нікому їх не уникнути, і нікуди від них сховатися чи будь-чим відкупитися. Приходять, як гроза, раптово, непрошені й некликані, але не завжди так само швидко і зникають чи припиняють своє лютування. Що залишається нам робити? Зустрічати їх у спокої душі й серця. Важко зрозуміти ці слова, а ще важче сприйняти розумом. Але мудрий саме так і чинить – зустріне їх у спокої і проведе з любов’ю, лиш би вони обійшли його стороною і не завдали руйнування. Він не впустить їх у своє серце переживанням, метушнею, озлобленням, бо знає – тоді вони, хоч і проминуть, та залишать по собі брудні сліди, від яких обтяжиться душа і затьмариться розум.
Ми нарікаємо на наші хвороби, забуваючи, що Бог посилає їх і за вчинені гріхи, і для того, щоб упередити їх у майбутньому, і для очищення душі. А душі скорботні – це обранці Божі, які за тимчасові страждання отримають нагороду вічну. Тому Господь для того, аби вони по немочі людській не втратили визначеного їм, захопившись утіхами світу, що негідні навіть наближатися до них, обраних Своїх огороджує з усіх сторін хрестами страждань начеб духовною огорожею.
Та слід знати й те, що хвороби та скорботи не завжди є відплатою за гріхи чи напоумленням, а ще й посилаються для того, щоб проявилася сила Божа. Тут варто згадати місце з Євангелії, де розповідається про зцілення Господом сліпого від народження.
Коли йшов Ісус із учнями Своїми вулицею, то побачив сліпого від народження чоловіка. Тоді учні запитали Його: “Учителю, хто згрішив – він чи батьки його, що він народився сліпим?” Ісус відповів їм: “Не згрішив ні він, ні батьки його, але це сталося для того, щоб діла Божі виявилися на ньому”. Сказавши це, Спаситель узяв землі, плюнув, зробив суміш із слиною й помазав очі сліпому цією сумішшю. Чи міг Господь одним лиш доторком руки до голови сліпого, чи словом, зцілити його? Звичайно, що міг, бо Він – Бог.
Але ж і людина повинна хоч щось зробити для того, аби на ній проявилася сила Божої благодаті. Тому й сказав сліпому, помазавши: “Піди, вмийся в купальні”. І коли той чоловік пішов до купальні і вмився, то прозрів і став бачити. Господь цим повчає нас, що в умовах земного життя зовнішнє також буває необхідне для прояву на нас сили Божої – обряди, священнодійства і саме Таїнство Євхаристії, яке ми отримуємо під час Божественної літургії. Адже за цим зовнішнім – небесне, бо не священик звершує все це, а Сам Господь і святі Його.
Тож і в сліпій душі кожного з нас скорботи і хвороби повинні стати джерелом сили Божої, яка виводить на шлях духовного життя. Треба знати, що не мстить Господь, а веде нас до духовного зцілення, до спасіння “багатьма скорботами”, бо тільки так і можна нам “увійти в Царство Боже” (Дії, 14:22). Тому, несучи свій хрест, хоч яким би тяжким він не був, май перед своїми сердечними очима розп’ятого Господа. І тоді, згадуючи про хресні муки Спасителя, які він перетерпів заради нашого спасіння, і ми будемо терпіти з любові й вдячності до свого Благодійника, і нестимемо той малий хрест, який наблизить нас до Господа.
А святі отці Церкви вчать нас, що коли ми й не в силі від щирого серця дякувати Богу за скорботи й хвороби, то слід хоча б змушувати себе говорити: “Дякую Тобі, Господи, за скорботи, які Ти посилаєш мені на спасіння душі моєї”. Ця покірність, хай і через спонуку, все ж буде початком нашого спілкування з Богом. Але цього замало, бо лише через якомога частіше прийняття Святих Його Таїн, молитву ми сподобимося повного єднання з Ним. Так, Спасителя, Який жив колись у тілі, нині з нами немає, але невидимо Він завжди серед нас. І як колись Він зцілив сліпого, так і нині нас, що осліпли духовно, зцілює благодаттю Божою, особливо в Євхаристії. Чому ж тоді до цього Вічного Джерела нашого спасіння приходить так мало людей? Яка ж бо тільки жахлива сила зла і невір’я панує в світі!
Ось чому скорботи й хвороби заполонили наше суспільство, ось чому ми стогнемо під їхнім тягарем, а не радіємо життю. Але ж не каємося, під час Божественних літургій храми майже порожні, бо в цей час люди не до Бога йдуть, а віддаються пристрастям і спокусам, не знаходять часу, щоб хоч недільного дня вділити його Богу. Тому й Бог відвертає лице Своє від нас, тому й даремні наші звернення до Нього в ту хвилину, коли “припече”.
А нам треба так ставитися до віри, як той сліпий від народження, якого допитували фарисеї (нинішні невірники) чим зцілив його Ісус, а він відповів їм: “Він відкрив мені очі”. І коли запитував його Христос: “Чи ти віруєш в Сина Божого?” Той відповів: “А хто Він, Господи, щоб мені вірувати в Нього?” Ісус же сказав йому: “І бачив ти Його, і Він розмовляє з тобою”. Він сказав: “Господи, я вірую!” І поклонився Йому.
В нас немає істинного поклоніння Господу, тому немає й істинного єднання з Ним. А треба ж тільки сказати: “Вірую, Господи!” – і поклонитися Йому, і взяти хрест свій, і йти слідом за Ним.
Високопреосвященний Афанасій (ШКУРУПІЙ), архієпископ Харківський і Полтавський
-

Звернення архієпископа Афанасія, керуючого Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ
Архієпископ Афанасій у Харківсько-Полтавській єпархії ПЦУ з квітня 2014 року організував активну волонтерську допомогу захисникам Батьківщини від російської агресії. Керуючий єпархією неодноразово відвідував підрозділи передньої лінії зони АТО, служив молебні, проводив духовні бесіди з воїнами.
-

Любіть один одного братньою любов’ю
Слава Ісусу Христу!
В усі часи, після створення Отцем Небесним людини, дружба, як одна з головних рис характеру, поціновувалася і оспівувалася серед усіх народів особливо. Адже без цієї якості неможливе саме існування суспільства, бо все, що його об’єднує, грунтується на почутті дружби, тому що вона є домінуючою ознакою людини як суспільної істоти. А, крім того, дружба є символом всього, що є кращого в людині, бо вона (коли справжня) є повною віддачею себе іншому, а, отже, й суспільству, творячи таким чином його єдність.
Як у Старому Заповіті, так і в Новому можна знайти багато прикладів істинної дружби в описаннях різних подій і стосунків між різними особистостями. Тож давайте, любі мої, цю основоположну якість характеру людини з біблійної точки зору, співставивши її з своїм розумінням дружби, бо її проблема постає особливо гостро й актуально в наш час, коли, врешті, ми приступили до справжнього будівництва власної незалежної держави і Православної Церкви.
Найперше слід зазначити, що джерелом дружби є Бог. Ось із цього давайте й будемо виходити. І, перш за все, слід зазначити, що дружба встановлюється між двома особистостями, які доповнюють один одного, наче б утворюючи одне ціле. “Краще двом, як одному, – говорить Еклезіаст. – І якби вони впали, то підійме один свого друга!” Тобто, друзі допомагають один одному в тяжку годину, коли спіткає когось із них біда. І більше того: “А коли б хто напав на одного, то вдвох вони встоять проти нього. І нитка потрійна не скоро порветься!” (Екл., 4:9-12).
В той же час самітній людині, яка не має вірного товариша, а тим паче побратима: “Горе одному як він упаде і немає другого, щоб підвести його”, – як говорить той же Еклезіаст (4:10), а мудрий Соломон у повчанні до свого сина говорить і про те, що саме друг вчасно скаже вірне слово, підтримає порадою, відверто вкаже на недоліки. Ось чому друзі один для одного як та олива й кадило з пахощами, що “втішають серце”, тому то: “І солодкий нам друг за душевну пораду” (Прип., 27:9). За такого друга треба триматися, рахуватися з його думкою і потребами, допомагати йому в усьому і розуміти, що й він така ж духовно немічна людина, як і ти сам, як, врешті, і всі ми. А тому премудрий Соломон закликає свого сина: “Друга свого й друга батька свого не кидай”, бо навіть: “Кращий сусіда близький за далекого брата!” Недарма ж він продовжує далі: “Будь мудрий, мій сину, і потіш моє серце” (Прип. 27:10-11). Отже, той, хто має вірного друга, а тим паче побратима, і сам для нього є таким самим – людина мудра. А міра мудрості людини визначається глибиною її євангельського розуміння любові до ближнього, а ще більше до друзів найближчих, тому що дружба, яка грунтується на любові, що нам заповідав Христос, доходить до найвищого злету, включно до самопожертви свого життя за друзів. Апостол Іоанн передає нам сокровенні слова Господа: “Щоб ви любили один одного, як Я вас полюбив!” (Ін., 15:12). А ми знаємо, що Ісус Христос не лише за найближчих друзів Своїх, а за всіх людей прийняв розп’яття на хресті заради нашого спасіння. Тому-то Він і повчає: “Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх” (Ін., 15:13). Жертва Спасителя на Хресті із-за любові до “друзів”, як пише апостол Петро в першому Посланні, знищила “рукописання” гріха, бо: “Любов покриває багато гріхів” (1 Пет., 4:8).
Але ця братня любов повинна носити предметний характер, щоб встановившись, не перегоріла, як дрова в багатті, попіл яких рознесе вітер і загубиться навіть його слід: “Служіть один одному кожен тим даром, якого отримав, як доморядники всілякої Божої благодаті” (1 Пет., 4:10), – звертається до нас святий апостол. Спаситель Своїм жертовним розп’яттям розірвавши “рукописання гріхів”, примирив людину з Богом, Який дав їй дар любові до Себе, але дав його тій людині, яка приготувала себе чистотою серця, розуму й тіла. Священик Павло Флоренський пише, що: “Любити – означає насолоджуватися щастям іншого і чуже щастя відчувати як своє…” І ось тут слід нагадати, що наш Спаситель відкрив світові дружбу такою, якою вона є в істині – як квітка любові Бога до світу і кожної людини, адже все людство стало свідком, як Своїм співстражданням до страждальців, помилуванням грішників, від яких відверталися оточуючі, Він виявив Себе другом кожної людини, незважаючи ні на її соціальний стан, ні на її гріхи, ні на її тілесне здоров’я. Його найпалкіша любов саме якраз і звернена на найнужденніших і найзнедоленіших.
Згадаймо притчу про милосердного самарянина, в якій Господь вчить нас, щоб ми були друзями тим, хто страждає і потребує дружньої, з любов’ю в душі та серці, підтримки. Ісус розповів, як один чоловік ішов з Єрусалиму до Єрихону і напали на нього розбійники, забрали його одяг, завдали ран і, кинувши ледве живого, втекли. Випадково тією дорогою проходив священик, побачив його, але швиденько проминув. І левит надійшов на те місце, глянув і проминув. Проходив тією стороною і самарянин (а самарян юдеї зневажали, ставлячи їх за ніщо) і, побачивши побитого і зраненого юдея, змилувався над ним – обмив рани вином, змастив оливою і перев’язав. Потому посадив його на свого осла і довіз до найближчого заїжджого дому. А другого дня, від’їжджаючи, дав господареві два динарії і сказав: “Подбай про нього, а як більше витратиш, то заплачу тобі, коли повертатимуся” (Лк., 10:35). Ось приклад істинної любові до ближнього. Так учив нас Господь бути друзями всім страждальцям. І така дружба повинна бути обов’язком усіх людей.
Ісус Христос усім своїм вченням встановлював братерські стосунки між нами, тобто братерство. Прикладом особливої дружби із стародавніх часів є стосунки між Йонатаном, сином царя Саула, і Давидом: “Йонатанова душа приліпилася до душі Давида і полюбив його Йонатан як душу свою” (1 Сам., 18:1). Згадаймо, що в новозавітні часи Ісус Христос повчав: “Люби ближнього свого, як самого себе”. Так само зазначимо, що визначення поняття дружби в Євангелії Господа нашого сягає вже значно ширших обріїв, аж до безкінечності, давши їй за основу любов.
І дружба за християнським ученням, на відміну від старозавітної, йде значно далі – аж до самопожертви свого життя за друзів: “Немає більшої любові за ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх” (Ін., 15:13).
Християнська дружба виростає з любові, а любов збагачується від плодів дружби. Але чи може зростати любов до християнських вершин без любові до Бога? Ніколи! Знов же Господь закликає нас у Своєму повчанні: “Люби Господа Бога свого всім серцем своїм і всією душею своєю, і всією думкою своєю” (Мт., 22:37). І якби в нас було більше щирої любові до Бога, то життя б наше було кращим, легшим, бо всі люди б тоді мали в собі християнську любов, натхненну Господом через Духа Святого. Ми ж Бога не любимо і через це не маємо з Ним усієї повноти, а Він – Повнота. Любов до Бога наповнює нас і любов’ю до ближніх, а чим більше людей перебуває у вірі, а отже й у повноті любові Божої, тим більше розквітає дерев життя, адже коли людина в своїй душі не має любові до оточуючих і не проявляє її в добрих справах, тобто в турботах не лише за себе, а й за інших, проявляючи любов до Бога і ближніх, то вона опиняється в стані неплідної фігової деревини, про яку пише апостол Лука: “Один чоловік у своїм винограднику мав посаджену смоківницю і прийшов шукати на ній плоду, але не знайшов. І сказав виноградареві: “Оце третій рік, відколи приходжу шукати плоду на цім дереві, але не знаходжу, зрубай його – навіщо й землю марнує воно?” А той йому у відповідь каже: “Лиши її, пане, і на цей рік, поки я обкопаю її довкола і обкладу гноєм – може року наступного плід вродить воно. Коли ж ні, то зрубаєш його” (Лк., 13:6-9). Ось яка кара чекає на того, хто не плекає в своїй душі любові!
Всі наші труднощі – від нестачі любові до Бога, а труднощі між людьми – від нестачі любові між ними. Одне породжує інше і між ними нерозривний зв’язок. Адже справжня любов має потребу віддаватися іншим безмежно, вона сприймає всіх людей, як дітей Божих, дорожить ними, як Христос дорожив Своїми друзями. Він назвав їх сіллю землі, але й попередив, що сіль може втратити силу і тоді вона вже ні до чого непридатна і її викидають (Мт., 5:13). А св. апостол вчить нас, що як сіль необхідна для страви, так і любов для добра. Апостол Павло дуже глибоко визначив значення любові для людини: “І коли маю дар пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, але любові не маю – то я ніщо!” (1 Кор., 13:2). І далі ще більше: “А тепер залишаються віра, надія, любов – оці три. А найбільша між ними – любов!” (1 Кор., 13:13).
Така братська любов, а отже й приклад особливої дружби, встановилася між Іонафаном, сином царя Саула, і його слугою Давидом. Як пишеться в 1 книзі Самуїла: “Іонафанова душа приліпилася до душі Давида, і полюбив його Іонафан, як душу свою!” (1 Сам., 18:1). Згадаймо слова Ісуса Христа: “Люби ближнього свого, як самого себе” (Мт., 22:38).
Почуття справжнього братерства спонукувало Іонафана в усьому підтримувати Давида і захищати від гніву свого батька, який заздрив успіхам останнього у битвах з ворогами його царства і великій шані народу до Давида. Іонафан же ніскільки не заздрив Давиду, хоч і бачив, що царство, яке мав успадкувати від батька, переходило до Давида. Більше того, свою відданість другу він розвинув до того, що хотів навіть померти за нього. Він віддає йому всю душу. Він опирається гніву свого батька заради інтересів свого друга і його спасіння. Коли Саул задумав таки вбити Давида, Іонафан повідомляє йому про це і каже: “Борони, Боже, ти не помреш!.. Цього не буде!” (1 Сам., 20:2). Переконавшись у невідступності батька здійснити злочин людиновбивства, Іонафан іде за місто на зустріч із Давидом і там прощається з ним: “Давид… упав на обличчя своє на землю та й поклонився три рази. І поцілували вони один одного, і оплакували один одного, а Давид гірко плакав. І сказав Іонафан до Давида: “Іди з миром! А що присягнули ми двоє в Господнє ім’я, говорячи: “Господь нехай буде свідком між мною й тобою, і між насінням моїм та насінням твоїм, – нехай буде аж навіки!” (1 Сам., 20:41-42). І коли Іонафан гине від рук фелистим’ян, то його смерть дуже вразила Давида: “І схопився Давид за одежі свої та й роздер їх і теж усі люди, що були з ним. І голосили вони й плакали та постили аж до вечора…” (2 Сам., 1:11-12), а Давид у розпачі вигукував: “Журюсь по тобі Іонафане, мій брате! Ти для мене був найулюбленіший і любов твоя розкішніша для мене була за кохання жіноче! Ой, попадали лицарі…” (2 Сам., 1:26-27).
В любові відбувається взаємне наповнення, бо коли ми ненавидимо, то ми багато чого віднімаємо від себе, втрачаємо назавжди, отже – бідніємо, а коли любимо, то збагачуємося тим, кого любимо. Любов збагачує, адже Бог, що має досконалу любов – багатий і Він багатий Своїм Сином, Якого любить. Від людини, просвітленої Христовою любов’ю, випромінюється лагідне світло, начеб теплі хвилі ллються з її душі. Така людина тільки підійде, тільки гляне на вас і ви вже відчуваєте вплив її любові. Ви знаєте, що вона не відштовхне, не осудить, бо любов такої людини божественна, зцілююча сила, яка здатна зцілити ваші найтяжчі рани змученої душі. І смисл життя такої людини полягає в тому, щоб любов її переливалася через вінця. З любові починається все: і відданість, і саможертовність, і милосердя, бо нічого не може бути доброго без любові, просто вона має свої відтінки – одна любов до друга, ближнього, інша до жінки, а кохання є вищим злетом духовної любові іншої статі. А любов до Бога є найвищою мірою богопізнання. Наша ж любов до Бога є Його утвердженням, наша любов до Бога є Сам Бог в нас і, відчувши цю любов у собі, ми таким чином визнаємо Бога. І цей досвід любові є вірним і єдиним шляхом.
Людина отримує по мірі того, наскільки віддає себе іншим. Тому, коли віддає себе повністю й до останку, тоді отримує себе саму вже значно вагомішою, утвердженою у своїй силі вдвічі, як про те розповідає притча про таланти: “Той, що взяв п’ять талантів, одразу пішов і використав їх на діло та набув п’ять інших талантів. Так само і той, що взяв два – і він ще два інших набув” (Мт., 25:16-17). І одному й другому господар, що дав ті таланти, сказав: “Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе – увійди в радість господаря свого!” (Мт., 25:21). Отже, любов і є отим талантом, відданим у ріст Самим Богом, з допомогою якого кожна людина збагачує себе і зростає, всотуючи в себе взаємну любов іншого, тобто, наче б всотує і його самого через віддачу себе. І тут варто подивитись на те, як же вчинив Давид після смерті свого відданого друга? Із шани до Іонафана він врятував його сина і племінника, і не переставав турбуватися за них, як своїх власних синів. Говорячи за цю дружбу, св. Іоанн Златоуст говорить: “Хочу, щоб таку дружбу мали всі і до живих, і до мертвих”.
Тільки той, хто виявляє стійкість – і тоді, коли він щасливий, і тоді, коли біда приходить до його друга, є істинним другом: “Правдивий друг любить за всякого часу, в недолі ж він стає братом” (Прип. 17:17). Той же Сирах пише: “Вірний друг – міцний захист, хто знайшов його – знайшов скарб… Вірний друг – ліки для життя” (Сирах 6:14, 16). Навіть коли чуєш щось погане про нього, захисти його, довіряй йому… Захищати друга я не посоромлюся і не сховаюся від нього” (Сирах 22:29).
Робити людям добро, допомагати їм за можливостями своїх сил – найвеличніше щастя для люблячого серця. Апостол Павло закликає: “Любов нехай буде нелицемірна, ненавидьте зло і прихиляйтеся до доброго! Любіть один одного братньою любов’ю, випереджайте один одного пошаною!” (Рим., 12:9-10).
Вірність між друзями є священним обов’язком, а хто відкрив тайни друга ворогам, той зробив гріх зради. Яскравий приклад цього ми знаходимо в старозаповітній історії про Самсона і Далілу. В книзі Сираха ми знаходимо такі слова: “Хто відкрив тайну, той втратив довіру і вже не знайде друга по душі. Люби друга і будь йому вірний. А якщо відкриєш його таємниці, не ходи більше за ним… Ти убив дружбу ближнього. І як ти випустив з рук своїх птаха, так ти випустив друга і не впіймаєш його. Не женися за ним, бо він далеко відійшов, і втік, як сарна, із сіті. Рану можна перев’язати, і після сварки можливе примирення, але хто відкрив таємниці, той втратив надію на примирення” (Сирах 27:16-23).
У друзів здебільшого все спільне: спільний хліб, спільний дім, вони працюють разом, навчаються разом, захоплюються одним і тим же, захищають один одного. Часто в них однакові заняття і відпочинок. Однак і в дружбі треба знати міру і витримувати межу. В приповістях Соломона говориться: “Затримуй ногу свою від дому твого товариша, щоб тобою він не переситився і не зненавидів тебе” (Прип. 25:17). Так само, як не варто зневажати стару дружбу, надаючи перевагу новій, тому що старий друг вже випробуваний і в обопільній дружбі його душа загартована, а тому він і відданіший. Мудрий Сирах пише стосовно цього таке: “Не кидай старого друга, бо новий не може зрівнятися з ним, друг новий – те ж саме, що й вино нове, коли воно стане старим, то із задоволенням будеш його пити” (Сирах 9:12-13). А до цього ще слід додати, що друзі не можуть вимагати один від одного вчинків, що несумісні з доброчесністю, вірою і честю. Коли ж люди об’єднуються для діла злого, то між ними не дружба, а злодіяння, яке рано чи пізно призведе до розриву і віддалення один від одного, навіть до ворожнечі. Цьому підтвердження ми знаходимо і в Старому Заповіті в історії з Кореєм, Дафаном і Авироном.
Дружбу слід свято зберігати. Як зберігав її і Сам Господь Ісус Христос, який своїх учнів вважав друзями, а не рабами, і любив їх, як друзів. Дружба встановилася і між апостолами й іншими християнами. Так, відданою була дружба між апостолом Петром і святим євангелістом Марком, якого той називає: “Мій син” (1 Пет., 5:13). Святий апостол Павло зберігав дружбу і з своїми соратниками, і з новонаверненими. Так, у Коринфі він встановив особливу дружбу із сім’єю Акили і Прискіли, які віддали навіть свій дім в його розпорядження: “Голови свої за мене поклали”, – говорить апостол (Рим., 16:4).
Особливу дружбу плекав святий апостол Павло до Тита. Часто згадуючи у своїх посланнях, називає його “брат”, “співробітник”, “вибраний син” і т. ін. Наприклад, коли він прийшов до Троади і не знайшов там Тита, то дуже засмутився і: “Коли я прийшов до Троади звіщати Христову Євангелію і були двері для мене відчинені в Господі, не мав я спокою для духа свого, бо я не знайшов там брата свого Тита”. Він так засмутився відсутністю друга, що, навіть не попрощавшись, покинув це місто. Святий Іоанн Златоуст охарактеризовуючи цей випадок, викликує: “Чому, Павле, коли ти прийшов у Троаду, ти одразу ж пішов звідти, хоча і знайшов там грунт зораний і оброблений, готовий прийняти насіння вчення? Чому випустив із рук такий набуток? – Так, відповідає апостол Павло, я покинув місто, тому що відсутність Тита мене опечалила, душа моя була вкрай засмучена. Настільки мене вразив біль і так мене здолав, що змусив піти геть”.
Також глибока і самовіддана дружба існувала між святим апостолом Павлом і святим Тимофієм, якого він називав “улюблений і вірний син у Господі” (1 Кор., 4:17). Перед тим, як віддати своє життя за Христа, апостол Павло побажав востаннє побачитись саме з Тимофієм (2 Тим., 4:9, 13).
Тільки той, хто виявляє стійкість і тоді, коли він щасливий, і тоді, коли біда приходить до його друга, є істинним другом: “Правдивий друг любить за всякого часу, в недолі ж він стає братом” (Прип. 17:17). Той же Сирах пише: “Вірний друг – міцний захист, хто знайшов його – знайшов скарб… Вірний друг – ліки для життя” (Сирах 6:14, 16). Навіть коли чуєш щось погане про нього, захисти його, довіряй йому. Захищати друга я не посоромлюсь, і не сховаюся від нього” (Сирах 22:29).
Прикладів істинної дружби на грунті взаємної любові і в Старому, і в Новому Заповітах достатньо. Господь наш Ісус Христос життям і прикладами Своїми відкрив нам і показав істинну дружбу, основану на любові, і розширив її на все людство, довівши її досконалість аж до самопожертви за друзів. А вслід Господу і святі Його учні і апостоли, новонавернені й новохрещені зберігали між собою дружні зв’язки. Для Церкви Христової й нині є святим обов’язком одухотворяти дружбу, підносячи її до вершин побратимства, утверджуючи з її допомогою вірність, душевну толерантність, товариськість, рівність і відданість, віддачу всього себе навіть до пожертви свого життя за друзів.
+АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ
-

Розірвімо панцир гордині
Такий вже занепад духовності серед народу, що пристрасті переважають потяг до світлого, Божого. Душі людські в гордині, як у міцнющому панцирі і мало кому вдається того панцира розірвати і вивільнити душу для світла й добра, тобто для Бога і віри в Нього, Творця нашого і Владики.
“То ж благаю вас, браття, через Боже милосердя,- віддайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу, і не стосуйтесь до віку цього, але зміниться відновою вашого розуму, щоб пізнати вам, що то є воля Божа,- добро, приємність та досконалість” (Рим., 12:1-2),- каже нам апостол Павло.
Треба все ж зуміти розпізнати в собі гординю (її в кожному по самі вінця, а в багатьох перехлюпує і за край), прийти до усвідомлення всеохопної вищості Бога й того, що лише у вірі Божій людина отримує опору в житті, незважаючи на всілякі негаразди, без яких того ж таки життя й бути не може. Інша річ, як їх переносити і які висновки робити, аби вони не псували урівноважений колобіг життя.
Є молитва оптинських монахів: ”Отче, дай мені з душевним спокоєм зустріти все, що принесе мені прийдешній день. Дай мені цілком віддатися волі Твоїй святій, в усякий час цього дня, в усьому настав і підтримай мене. Які б я не одержав звістки протягом дня, навчи мене сприймати їх із спокійною душею і твердим впевненням, що на все свята воля Твоя. В усіх словах та справах моїх керуй моїми думками і почуттями. В усіх несподіваних випадках не дай мені забути, що все послано Тобою. Навчи мене прямо й розумно обходитися з кожною людиною, нікого не соромлячи й не засмучуючи. Отче, дай мені сили знести утоми прийдешнього дня та всі події сьогодення. Керуй моєю волею і навчи мене молитися, вірити, надіятись, терпіти, прощати й любити. Амінь”.
Ця молитва читається вранці по закінченню вранішнього моління. Але уважно вникніть у смисл слів цієї молитви, бо він є визначальним чи не в усьому. Без усвідомлення кожного із прохань – його внутрішньої суті, того, що просиш, не отримаєш, бо для цього потрібна життєва практика. Тобто, все життя людини повинне бути приведе у відповідність із Божими заповітами, церковними правилами, які вчать людину добра і любові. А добро і любов, як дар Божий, не може призводити ні до чого поганого, а лише до доброчинного. Оптинські ченці виробили цю молитву, маючи велику духовну практику і весь устрій їхнього життя було укладено у відповідності до настанов святих отців Церкви. Без цього досягти якоїсь ґрунтовної опори в житті неможливо.
Сказано ж апостолом Павлом: “Тому то, хто думає, ніби стоїть він, нехай стережеться, щоб не впасти! Досягла вас спроба не інша, тільки людська…” (1 Кор., 10; 12-13). Ось чому людині для тілесного дихання потрібне чисте повітря, а для душі потрібна віра Божа й Церква, провідниця знання і спасіння. Одинока ж бо людина є легким здобутком для сатанинської сили, а отже життя неправедного.
Сатанинське бере людину підступом, силою, а святі небесні сили дають людині самій можливість по власній волі вибирати з ким вона – з Отцем Небесним чи сатаною, кого слухати і кому підкорятися: святим небесним силам, ангелам світла чи ангелам темряви, демонам.
Перше здійснити складніше, бо вимагає постійної духовної праці, яка є нелегкою і навіть тяжкою. Друге легке, бо, наприклад, коли тебе образили, спричинили зло, безпричинно чи й причинно, а тобі треба це спокійно перенести і не відповісти таким же злом, то людині, в душі якої змією в’ється гординя, дуже тяжко просто сказати: “Бог із тобою” та й усе. Набагато легше дати пристрасті закипіти в душі злістю, щоб вирвалася вона назовні парою лайки, бійки, вчинення чогось негідного, поганого, такого, аби воно якнайдошкульніше вдарило по кривднику. Вчинивши так один раз, уже не в силі втриматися, аби не вчинити так вдруге і… людина втрапляє в духовну розбещеність, коли відповідь злом на зло стає нормою. Ось чому, не маючи віри Божої в душі (а без Церкви і участі в божественних літургіях істинно вірувати неможливо, бо надто слабка духовно сучасна людина), такого розмаху в нашій країні набрало озлоблення і ненависть, якими просякнута кожна клітина нашого хворого суспільства.
І таке суцільне захоплення телевізією та інтернетом цьому є сумним підтвердженням – пристрасті людям миліші. Не хочуть задуматися, що від пристрастей одна лише шкода і біда, що через них ми караємося на кожному кроці свого гріховного життя, а каяття немає, бо відсутня віра, бо майже ніхто не ходить до церкви, не передплачує релігійно-духовної літератури, звідки можна почерпнути знання про віру, про каяття, як спасіння. Бо без щирого каяття Господь не дає і прощення, бо лише через каяття, через участь в євхаристії – вживання Тіла і Крові Христових, як свідчення прощення, свідчення примирення з Богом, Який віддав Себе на розп’яття заради спасіння нас, людей, ми продовжуємо перебувати в гріху і він роз’їдає нашу душу, збриджує її, мучить і руйнує і душу, і тіло. Людина ж, уражена найстрашнішою заразою – гординею, відкидає навіть думку про віру, про участь у Божественних літургіях, тобто ходіння до церкви на служби Божі, про постування, каяття і причастя, власне, оцерковлення свого життя. “Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать!” (1 Пет., 5:5).
Скажіть, чому ми так намагаємося обов’язково охрестити дитину, лиш тільки вона народиться, чому намагаємося поховати померлого по православному чину поховання з відправою священиком? Чому ж тоді не ходимо до церкви постійно, не дотримуємося церковних правил? А це не менш важливо від попередніх правил. Я вже писав у минулому числі “Добродія” про те, що недостатньо бути охрещеним, адже, щоб істинно перебувати в Христі, а Христос у нас щоб перебував, треба вірувати істинно і провадити життя своє, звіряючи його з Божими заповітами і церковними правилами і беручи участь в житті Церкви. А як по іншому перебувати в молитовному єднанні з Господом, якщо не брати участі в божественних літургіях, не каятися перед Ним у гріхах і не приймати від Нього з рук священика святих Дарів – Тіла і Крові Христових? Як тоді можна сподіватися на Божу милість, Божу допомогу?
Але ж за плином нашого неспокійного життя ми то забуваємо, то випускаємо з пам’яті, то ще щось, що нам робити, як діяти та, здебільшого, й не знаємо як його й робити, як поводитись чи в храмі, чи по за ним. Тому й треба передплачувати релігійно-духовні видання, які ведуть постійну роз’яснювальну і навчальну роботу, передплачувати, щоб було з чого черпати духовні знання. Без такої просвітницької роботи, зрозуміло, що і духовний стан людей буде низький, а самі люди темні і неспасенні. А завдання людини полягає в тому, аби спасти свою душу перед тим, як відправитися на Суд Божий. Та й так, коли переважна більшість людей віруватиме в Бога, намагатиметься дотримуватися заповітів Божих, церковних правил, то настільки ж то поменшає зла і ненависті, і настільки побільшає добропорядності, милостивості, і настільки стане духовно легше нам жити!
“Тож підкоріться Богові та противтеся дияволові, то й утече він від вас. Наблизьтесь до Бога, то й Бог наблизиться до вас. Очистіть руки, грішні, та серця освятіть, двоєдушні!.. Смиріться перед Господнім лицем,- і Він вас підійме!” (Як., 4:7-8,10).
Чому ми цього не хочемо зрозуміти, чому не хочемо (хоч про це постійно говоримо) жити без такої кількості негараздів і бід? А їх така навала через нашу неповагу до Бога. Пам’ятаю, як ми із священиком приїхали на запрошення одного голови господарства освятити поле. Коли голова зупинив один з автомобілів, що саме перевозив зелену масу на силос і сказав йому, що, мовляв, отець зараз буде освячувати поле і треба бути присутнім, то той відказав таке: “Тю, а я думав, що щось серйозне”. То ж, відповідно, не треба тоді й на Бога нарікати, бо яке наше ставлення до Нього, таке і Його до нас. То ж чомусь мучимось, караємось, але… не каємось.
+АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ
(Із «Добродія» 90-их років) -

Архієрейське богослужіння другої Неділі після Пасхи
«Чим є віра і невір’я для людини впродовж її життєвого шляху? Способами найголовнішого випробування нашого життя – чи ми на боці істини, чи на боці омани, з Богом, чи з Його відвічним ворогом», – АФАНАСІЙ (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ.
26 квітня 2020 року, 2-ої неділі після Пасхи, в день памяті святого апостола Фоми, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, звершив святу Божественну літургію в домовій каплиці свт. Афанасія, Лубенського чудотворця, в м. Полтаві. Спільно з владикою служив ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління.
«Сьогодні, коли серця наші наповнені пасхальною радістю воскресіння Христового, ми вшановуємо пам’ять апостола Фоми, який нагадує нам, що життя наше – це постійний труд, який ми повинні звершувати, осмислено йдучи за Христом дорогою спасіння», – сказав у повчальному слові архіпастир.



























