Blog

  • Відійшов у вічність ієрей Сергій Довганюк

    Відійшов у вічність ієрей Сергій Довганюк

    Із сумом повідомляємо, що в ніч 11 липня 2020 року, на 48 році життя, після важкої хвороби, відійшов у вічність священик Свято-Успенського храму ПЦУ с. Соколове, Зміївського району на Харківщині, ієрей Сергій Довганюк.

    Ієрей Сергій Довганюк народився 3 грудня 1972 року в селі Новоселиця, Кельменецького району, Чернівецької області.

    У сан священика рукопокладений 28 серпня 2017 року та призначений кліриком Свято-Успенського храму с. Соколове.

    Одружений, має трьох дорослих дітей.

    Щирі співчуття родині і вірянам.

    Єпархіальне управління Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ

     

  • В Залевках будують православний храм

    В Залевках будують православний храм

    «Ви маєте велике щастя, адже віднині архістратиг всіх небесних сил безтілесних Михаїл буде покровителем і охоронцем Залевок і кожного жителя села», – АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ.

    7 липня 2020 року, в день свята Різдва Іоанна предтечі, Хрестителя Господнього, опісля обідньої пори, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, разом із духовенством, освятив наріжний камінь у підмурівок храму на честь Архістратига Михаїла ПЦУ в с. Залевки Смілянського району на Черкащині та заклав капсулу у підмурівок будівлі.

    На ініціативу настоятеля парафії, митрофорного протоієрея Михайла Шевчука, благочинного Смілянського району, побудувати невеликий храм для задоволення релігійних потреб місцевих жителів відгукнувся керівник місцевого СТО «Сунки» Станіслав Буйновський та сільська голова Валентина Федоренко, а також парафіяни громади.

    «Ви маєте подвійну радість, адже ми закладаємо наріжний камінь у будівництво храму архістратига Михаїла у день свята Різдва Іоанна Предтечі. Тобто, віднині ваше село Залевки і кожен його житель буде під духовною опікою архістратига всіх небесних сил безтілесних Михаїла і Предтечі Господнього Іоанна, – сказав у вітальному слові архієпископ Афанасій. – Отець Михайло збудував чудовий храм Різдва Предтечі Господнього Іоанна у центрі Сміли, а тепер ось взявся й за побудову храму у вашому селі, де він очолює вашу релігійну громаду Архістратига Михаїла».

    Владика подякував усім, хто долучається до спорудження нової святині, а також наголосив на тому, що зведення храму є справою богонатхненною, адже будуючи церкву ми, перш за все, піклуємось про спасіння людських душ.

    Із словом подяки до жертводавців і вірян також звернувся отець Михайло, настоятель парафії.

    За вклад у будівництво храму – пожертву на фундамент і участь у його закладанні, архієпископ Афанасій нагородив Станіслава Буйновського благословенною архієрейською грамотою.

  • Архієрейське богослужіння в день престольного свята

    Архієрейське богослужіння в день престольного свята

    «Цьогорічне свято знаменне тим, що вперше воно відзначається вами у новозбудованому храмі, який носить ім’я святого, котрий стояв на переломі старого і нового світу. Старий світ відходив, а новий приходив. І саме Іоанн Хреститель став першим святим Церкви Нового Заповіту, якою є і наша з вами Церква», – АФАНАСІЙ (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ.

    7 липня 2020 року, в день свята Різдва славного пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, на запрошення митрофорного протоієрея Михайла Шевчука, очолив Божественну літургію престольного свята парафії Різдва Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна в м. Сміла Черкаської області. Спільно з правлячим архієреєм служили митрофорний протоієрей Михайло Шевчук, настоятель парафії, ігумен Антоній (Бондарець), протоієрей Віталій Двірник, протоієрей Василь Шарко, протоієрей Олександр Косенко та диякон Григорій Цюра.

    Звертаючись до вірян із повчальним словом архієпископ Афанасій, зокрема, сказав:

    «День Іоанна не тільки церковне свято, а й народне, з яким пов’язані чудові звичаї і обряди. Так склалося життя, що, на великий жаль, на сьогодні багато людей відірвані від свого природного середовища – землі, від хліборобської культури, багато традицій нашого народу, які зберігалися віками, нам нині невідомі, а які й збереглися, то ми їх занедбуємо. А це тому, що село піддане безжальному руйнуванню, щоб наш народ позбавити генетичного коду: чистоти й багатства мови, пісні, культури, звичаїв, побуту, традицій, навіть характеру. А в підсумку й чистоти православної віри. Приклад цьому – т. з. корона-вірусна пандемія, яку наші вороги використали проти Церкви, звинувативши нас у тому, що храми є розсадниками вірусу. Людей залякали так, що вони обходили храми Божі десятою дорогою. В той же час не боялися товпитися в супермаркетах, крамницях і маршрутках.

    Правда це чи чиясь вигадка – коронавірус, але Церкві нанесено великої репутаційної і матеріальної шкоди. Як не дивно, але люди повірили, люди легко піддалися ідеологічній диверсії. Але я радий з того, що ми, церковні віруючі люди насправді, а не лише за хрещенням, зуміли з гідністю вийти з цієї нелегкої для нас ситуації. Для нас, віруючих українців, головним є пам’ять про те, що Іоанн проповідував покаяння, закликав до розкаяння. В цьому полягала його місія перед приходом Господа у світ. Хтось повинен був не просто закликати до розкаяння в гріхах, а прикладом свого життя повести людей до спасіння через  пробудження власного сумління і, відповідно, покаяння».

    Після літургії правлячий архієрей привітав митрофорного протоієрея Михайла Шевчука, настоятеля парафії, з 20-літтям його ієрейської хіротонії та за заслуги перед Православною Церквою України  від імені Предстоятеля Церкви, Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія, вручив отцю Михайлу високу церковну нагороду – Благословенну грамоту та митрополичий знак Блаженнішого Епіфанія, митрополита Київського і всієї України.

    У привітальному слові владика Афанасій зазначив: «Двадцять років Ви стоїте перед Престолом Божим, звершуючи безкровну Жертву, опікуючись православними християнами і ведучи їх до спасіння в життя вічне. На Ваших очах і за Вашої активної участі відбувалося відродження українського православ’я і утвердження автокефалії, а відтак і державної незалежності України. Моє серце наповнюється щирою вдячністю Богу, що ми в єпархії маємо такого духовного отця».

    Потім архієпископ очолив хресну ходу навколо храму.

  • Архієрейське богослужіння 4-ої неділі після П’ятидесятниці

    Архієрейське богослужіння 4-ої неділі після П’ятидесятниці

    «Четверта неділя після П’ятидесятниці присвячується євангельській розповіді про те, як Господь зцілив слугу сотника – римського офіцера, котрий був язичником (Мт., 8:5-13). Ми бачимо, що сотник пожалів свого слугу й звернувся до Спасителя з проханням про його зцілення. Господь висловив згоду і запропонував піти в дім сотника, де перебував його слуга, але сотник проявив дивовижну віру в Господа і Спасителя, будучи переконаним, що Він здатний на це», – АФАНАСІЙ (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ.

    5 липня 2020 року, 4-ої неділі після П’ятидесятниці, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ, очолив святу Божественну літургію в кафедральному храмі Святої Тройці в с. Червона Слобода. Спільно із правлячим архієреєм служили ігумен Антоній (Бондарець) та протоієрей Сергій Катренко.

    «Сотник сказав: «Не треба йти, скажи тільки слово». Вражений вірою язичника, Господь сказав: «І в Ізраїлі – тобто серед людей, які вірують в Єдиного Бога, – не знайшов Я такої віри». І ще говорить Господь, що в Царстві Небесному поселяться ті, хто прийде зі сходу і заходу, тобто ми з вами, хто вірує в істині, а ось сини Царства, тобто фарисеї і законники, ті, що ставлять під сумнів вчення Христове, будуть викинуті в темряву, тобто в пекло.

    Це ті, хто поховав віру під безліччю всяких дріб’язкових, малозначимих приписів побутового характеру. Ось саме для того, щоб показати глибину помилкових  суджень, Господь і каже, що прийдуть інші люди. А хто ж ці люди? Це, на думку Спасителя, ті, хто не втратив істинну віру в Бога, хто ніколи не підмінить її на малозначимі приписи зовнішнім вираженням своєї релігійності, а навпаки, – збереже в серці віру палку і сильну», – сказав зокрема архієпископ Афанасій у проповіді до присутніх на богослужінні вірян.

  • У Св.-Миколаївському чоловічому монастирі Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ розпочинається будівництво храму

    У Св.-Миколаївському чоловічому монастирі Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ розпочинається будівництво храму

    З благословення правлячого архієрея Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ архієпископа Афанасія, розпочинається будівництво Свято-Миколаївського монастирського храму смт. Ков’яги Харківської області.

    Дуже важливою буде Ваша допомога фінансами чи будівельними матеріалами:

    РО СВЯТО-МИКОЛАЇВСЬКИЙ ЧОЛ. МОНАСТИР

    Код отримувача: 41994919

    IBAN: UA733515330000026000052239611

    ХАРКIВСЬКЕ ГРУ АТ КБ “ПРИВАТБАНК”

    5168742217101058 Приват Банк

    4441114410291544 Моно Банк

    Для поповнення картки Ганзій Є.М.

  • Архієрейське богослужіння 3-ої Неділі після П’ятидесятниці

    Архієрейське богослужіння 3-ої Неділі після П’ятидесятниці

    28 червня 2020 року, третьої Неділі після П’ятидесятниці, пам’яті пророка Амоса та святителя Михаїла, першого митрополита Київського, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, звершив святу Божественну літургію в Свято-Вознесенському храмі с. Коломацьке. Спільно з правлячим архієреєм служив ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління.

    На запричасному стиху архієпископ Афанасій звернувся до вірних із словом проповіді.

    Завершилося богослужіння уставним многоліттям.

  • По вірі вашій…

    По вірі вашій…

    В молитві закладена велика сила, бо то сила Бога, а Він чує наші молитви і, як Всесильний, відповідає на них, адже «бо не буває безсилим у Бога жодне слово» (Лук., 1:37). Господь чує молитви кожного з нас, дітей Своїх, і коли ми молимося щиро й з глибоким розчуленням серця, то «від усякої скорботи звільняє їх» (Пс., 33:18). Молитва зв’язує нас із Господом, та нам не слід чекати виконання нашого прохання одразу ж, як тільки звернулися з ним. Бог є джерелом сили нашої молитви, але відповідь залежить тільки від Його волі.

    Бог почує нас тоді, коли ми гідні того, що просимо, коли живемо за Божими заповітами й молимося безперестанно. Але, за словами святого Григорія Ніського, звертаючись до Господа як Благодійника, треба бути самим благодійниками, звертаючись до Милостивого, бути  милостивими, звертаючись до Праведного, бути праведними, звертаючись до Терпеливого, бути терпеливими, звертаючись до Людинолюбного, самим любити людей…

    Чи ми відповідаємо цим критеріям людського духу? Звичайно, що ні. То яку ж тоді молитву приносити Господу, щоб Він зглянувся на нас і дав нам те, що просимо? Перш за все, покаянну, а вже за нею і особисту чи за рідних, за Україну. Але молитись треба всім – і особисто, і соборно в храмах на богослужіннях. Всім! Тільки так ми врятуємо себе й Україну. Але завжди слід пам’ятати: «По вірі вашій нехай буде вам».

    Про що ми повинні молитись нині, коли на українському Донбасі ллється українська кров? Про що молитися, коли по всій Україні люди хоронять своїх синів, які жертовно віддають своє дорогоцінне життя за рідну землю? Про що молитися, коли одні кидають все – батьків, дружин, дітей, коханих і, взявши до рук зброю, йдуть на фронт аби, ризикуючи власним життям і здоров’ям, відстояти свій рідний край, свою Вітчизну від лютого ворога, що вторгся і намагається її поневолити, а інші в цей час гуляють та веселяться, творячи бенкет посеред чуми? За що молитися?!

    Щоб відповісти на ці запитання, слід вияснити справжні причини того, що сталося на ще не так давно миролюбній і розважливій українській землі. Що спричинило до тієї жахливої пожежі, котра спалахнула від іскри та перетворилася на вируюче вогнище, яке пожирає тисячі життів і все довкола, що в поті свого чола напрацьовували попередні покоління? Та коли те, що людина створила своїми руками й своїми ж руками зруйнувала, можна знову відбудувати й, навіть, у кращому вигляді, то вбите життя вже неможливо повернути.

    І все ж, що спричинило пожежу війни? Невже тільки те, що хтось викресав вогню і кинув іскру у висохлу траву? А ті, хто ту траву зневаги й ненависті до землі, на якій народилися й жили, пили її воду і їли її хліб, дихали її повітрям, соломинка по соломинці заготовляли її впродовж не одного покоління, складаючи й накопичуючи у своїх душах, – хіба вони не головні винуватці пожежі?

    Зараз можна стільки завгодно звинувачувати російського агресора, але чи відважився б він вторгнутися в нашу землю, якби частина народу не була готовою прийняти його як «визволителя»? Слово «визволителя» вимовляю в лапках, тому що немає предмету визволення, а є бунт темної сили проти світлої, коли гріх набрав таких обертів, що вже здоровий глузд не в силі втримати його пекельної сили, що виривається вогненною магмою з надр людської спотвореної, скаліченої злом душі.

    В цьому немає нічого нового, адже перша людська кров пролилася ще на зорі людства на землі й була вона кров’ю брата. З того часу людина воює проти людини, а причиною і наслідком завжди виступає боротьба людини з Богом. Звідси випливають всі біди й нещастя людини, яка черпає їх із вічного джерела протистояння з Богом. І якщо до цього часу люди ще не знищили один одного й увесь світ довкола себе, то виключно через милість Творця, Який оберігає Своє творіння.

    Те перше вбивство Каїном свого брата Авеля стало лише початком безлічі злочинів людини проти людини, що є наслідком гріха проти Бога. Цей гріх людини бере свій початок від першого гріха їхніх батьків Адама і Єви, який одночасно став і їхнім покаранням.

    Творець милостивий, хоч і карає, але не до кінця, Він дає надію й розраду, а разом із тим і повчання. Він заборонив мстити Каїнові за вбивство брата, щоб той карався все своє життя докорами совісті, а на втішення батькам послав їм третього сина – Сифа, тобто дав людям і випробування гріхом, і надію на спасіння від нього.

    Згадаймо слова із Старого Заповіту: «І зробив Господь Каїнові знамення, щоб ніхто, зустрівшись із ним, не вбив його» (Бут., 4:15). Відтоді Каїн із постійним страхом у серці жив довго, змінюючи місце свого проживання, бо дуже боявся за своє життя. Страх штовхав його на нові гріхи й злочини, і цей кривавий і жорстокий ланцюг тягнеться й до нашого часу, творячи діла смерті, а не життя. Війна батьків проти Бога зароджує в їхніх дітях із затемненим духом заздрість, лицемірство і нетерпимість, які поступово переростають у почуття помсти, а воно штовхає одного проти другого – затемнених свідомістю нащадків Каїна грабувати, вбивати, нівечити просвітлених Богом нащадків Авеля. А всьому причина –людська заздрість, яка потьмарює розум і змінює навіть вираз обличчя: «Каїн дуже засмутився і лице його змінилося», тобто обличчя його потемніло через потемніння його духу й тоді він, як пише Святе Письмо, піднявся проти свого брата і «убив його» (Бут., 4-5:8).

    Коли ж Бог запитав у нього: «Де Авель, брат твій?», то Каїн збрехав, як і будь-який убивця, сказавши, що не сторож своєму брату. З цього й почалася історія людських злочинів і брехливе їх приховування.

    До речі, хіба не так нині поводить себе Росія, коли її очільник заявляє, що російських військ на Донбасі немає, а російська пропаганда намагається вводити в оману ввесь світ?

    Як тут не згадати війну між дев’ятьма царями з потомства Ханаана, коли цар Кедорлаомер подолав царів содомського й гоморського і забрав усе їхнє майно й увесь їхній хліб (Бут., 14:11). Хіба не так поводять себе росіяни, вивозячи з окупованих ними територій Донбасу цінне промислове обладнання, вугілля та інші ресурси? Тобто, займаються відвертим грабежем на державному рівні! І саме ось такі ганебні й ниці вчинки супроводжують насильників, начеб якась невидима вірьовка на шиї, адже вони не можуть втриматися від грабежу чиєїсь власності. Ця удавка затягується на їхній шиї тоді, коли цього найменше очікують, бо перебувають у стані сп’яніння від перемоги. Але з історії ми знаємо, що така поведінка переможців, врешті-решт, повертається до них поразкою і страхом за своє майбутнє.

    Наш український народ, як народ праведний, жив у поневоленні більше чотирьохсот років, увесь час очікуючи визволення – чесно трудився на своїй землі, вирощуючи хліб і примножуючи достаток, а поневолювач, відчувши смак перемоги й отримавши можливість відбирати плоди чужої праці, торжествував. Але таке неправедне торжество йому було дане для того, аби потім він відчув увесь жах перемоги уже над ним самим колись переможеного й принижуваного ним народу.

    Ми цього дочекаємося, бо перемога буде за нами. Але тут є одна умова. В чому ж вона полягає? В праведності. Серед взятих у полон содомлян був і праведний Лот, племінник Авраама, Божого чоловіка, зі своєю родиною. Авраам швидко зібрав військо і з непорушною надією на Бога та Його поміч виступив проти переможців та розгромив їхні війська. Як пишеться у Святому Письмі, вороги: «Від Мертвого моря до Дамаска не зупинялися у своїй втечі». Авраам визволив Лота і його людей та повернув йому все відібране в нього майно.

    Дуже повчальним для нас є подальше розгортання подій, описаних у Святому Письмі. Утаємничений біблейський цар Мелхиседек появився перед Авраамом і благословив його на перемогу. Але не Аврааму він віддає шану за перемогу, до речі, як і сам Авраам, а Богу Всевишньому: «Благословен Бог Всевишній, Який віддав ворогів твоїх у руки твої», – сказав він Аврааму.

    Великі люди завжди залишаються великими. Коли содомський цар, зрадівши такому неочікуваному визволенню, запропонував Авраамові взяти собі все відбите у супротивника майно, але просив залишити йому рабів, то праведний Авраам з гідністю відповів йому: «Піднімаю руку до Господа Всевишнього, Творця неба і землі, що навіть нитки й ременя від взуття не візьму з усього твого, щоб ти не сказав: я збагатив Авраама» (Бут., 14:20-23).

    Авраам нічого собі не взяв, навіть те, що, власне, йому належало як переможцеві, аби покрити військові витрати, адже не для того він ішов воювати, щоб забрати собі чуже, а щоб звільнити людей від безбожних тиранів і повернути награбоване ними майно. Він вважав, що керується правдою й бачив свою нагороду в тому, що в ім’я правди отримав перемогу над тими, хто творив беззаконня.

    А тепер пропоную порівняти вчинок праведного чоловіка із вчинком президента Росії Путіна і його поплічників. І при цьому зауважити, що ті, хто на нас пішов війною, православні християни, а їхній православний патріарх ще й благословив розбій проти нашого, як вони говорять, братнього їм православного народу!

    Авраам показав образ справжнього християнина, а Путін навпаки – жорстокого й нахабного грабіжника. Він не сказав: «Звертаюся до Господа Бога Вишнього, Творця неба і землі, й обіцяю українському народу, якого вважаю братнім, що нитки не візьму із того, що йому належить». Ці слова звучали б роками й роками як симфонія миру й процвітання обох народів, а так – прокляття тисяч українських матерів, чиї сини загинули від рук загарбників, прокляття цілого народу, якого вкотре, користуючись переважаючою силою, оббирає, грабує Росія, як останній розбійник із середньовіччя.

    Більш як за два десятки літ до російської агресії Бог, за віковічні страждання українців у поневоленні, зглянувся на нас і чудодійно вивів із московського полону. Але наш народ замість подяки Богу за таке благодіяння, замість творчої праці по духовному відродженню й любові до Вітчизни, наробив багато зла, постійно нарікаючи на те, що отримав волю.

    Тут можна провести яскраву паралель з народом єврейським, який також перебував не одне століття в рабстві єгипетському і, нарешті, прийшов час, коли Мойсей вивів його з Єгипту на волю. Сподіваючись на багате життя на рідній землі й не отримавши бажаного одразу, євреї стали нарікати, кажучи, що в рабстві в них було вдосталь їжі й пиття, а він завів їх у пустелю, де немає навіть води.

    Наш народ теж засумнівався і в допомозі Божій, і в доцільності самої державної незалежності. Та й вів себе не завжди гідно, надаючи можливість керувати собою всяким негідникам і пройдисвітам. Тому й запанувало фарисейство, лукавство і злочинність. Чи міг Господь усе це терпіти?

    Знову звернемося до Святого Письма, до історії єврейського народу, який чи не першим згрішив наріканням на Бога й сумнівами, а тому й повинен був тяжко спокутувати цей гріх. Господь напустив на євреїв царя пустелі Амалика з великим і добре озброєним військом. Чи не те ж саме ми маємо нині в Україні?

    Вже тисячі літ історія повторюється, а народ так нічого й не навчився до цього часу. А тоді, коли перед ізраїльтянами постала реальна загроза втрати вільного життя, яким вони вже почали жити, але ще не навчилися цінувати його переваг, а ще там – у глибинах своїх душ – відчули загрозу самому своєму існуванню як народу, то їх охопив страх і жах. Ось цими двома почуттями – страхом і жахом – вони й спокутували сумнів та нарікання на Бога і на Його слугу Мойсея.

    Але зауважу – тоді на чолі єврейського народу стояв мудрий і глибоко віруючий, і праведний чоловік – Мойсей. Він послав на бій із Амаликом найкращого воєначальника – сміливого й відважного Ісуса Навина. Сам же, будучи переконаним, що лише з волі Божої та Його святої підтримки єврейський народ зможе перемогти сильнішого від себе ворога, вийшов на гору і, здійнявши до неба руки, став молитися. В Святому Письмі пишеться: «І було, коли піднімав Мойсей руки свої, то перемагав Ізраїль, а коли опускав руки свої, то перемагав Амалик» (Вих., 17:11). Важко було Мойсею стояти на молитві, адже битва тривала з ранку й до заходу сонця. Руки Мойсея знесилювалися, опускалися й тоді його брат Аарон підклав під них камені, щоб він міг тримати їх піднятими. А коли руки Мойсей все ж від знесилення опускав, тоді їх підтримували Аарон і Ор. «І переміг Ісус Амалика» (Вих., 17:13), – говорить нам Святе Письмо.

    Тут варто зауважити головний висновок – воєначальник не управляв військом, а доручив це робити своєму помічнику, а сам, з піднятими до неба руками, від початку й до кінця битви стояв на молитві до Бога. І перемагав не той, хто командував армією в битві, а той, то возносив до Бога молитву. І Бог милостиво зглянувся над народом ізраїльським та пом’якшив свій гнів. Заради молитов праведного народного вождя Мойсея Всевишній Бог спочатку дозволив Амалику напасти із замислом підкорити сусідній народ і пограбувати його, таким чином збільшивши і свої достатки, і територію свого царства. Але в той же час не допустив Амалика до перемоги через нікчемність і злочинність його намірів, а кінцеву перемогу віддав Ізраїлю за вірою й молитвою Мойсея. Тобто, народ ізраїльський переміг свого ворога перш за все тому, що, воюючи з глибокою вірою, поклав усю надію на перемогу на Бога, віддав і себе, і справу захисту Вітчизни на волю Божу. І з Богом переміг!

    Отже, істинно Господь був знаменом Мойсея. Був Він знаменом і Аарона. Обидва не покладалися на силу людську, а взяли Господа своїм знаменом, своїм помічником і тому перемогли більш сильного ворога, ніж самі. Саме із цим знаменом Аарон із невеликим загоном своїх слуг – зауважу, не солдатів, а пастухів, переміг п’ятьох царів, що мали військо, а Мойсей – переміг царя-грабіжника, войовничого Амалика.

    Повчання тут полягає в тому, що як тільки Всевишній віддавав долю бою в руки людські без своєї участі, Амалик йшов уперед, а Ізраїль відступав. А коли було навпаки, тобто, коли Бог за молитвами Своїх вірних докладав до їхньої волі й Свою Божу волю, тоді і Авраам, і Мойсей перемагали, маючи перед собою знаменом Господа Живого.

    Ніскілечки не погрішимо перед істиною, коли будемо стверджувати, що майданівці перемогли набагато сильнішого супротивника, за яким стояла ціла державна репресивна машина, бо з першого ж дня протистояння і на Майдані, і в церквах, і по домах – священики, ченці й більшість людей по всій Україні за них молилися. Тільки тоді, коли зливаються воєдино воля Божа й воля народу, народ перемагає.

    Яке ж повчання з наведених мною Біблійних історій ми можемо взяти на озброєння? Перш за все те, що без Бога ми слабкі й безсилі. Сила ж наша в Богові, в розмові з Богом, наше з Ним спілкування – молитва.

    То за що ж нам молитися, які думки возносити до Бога Всевишнього? Нарікати на Нього? Але ж не Він накликав біду в свою землю, у свій дім! Не Він почав і продовжує це страшне кровопролиття. Не Він вигнав людей із їхніх осель, не Він вбиває, руйнує, знищує, грабує. Не Він! Це зробили люди своїм фарисейством і по відношенню до Бога, до віри, до молитви й до Церкви. Зробили ті, хто проявляв милосердя лише до своїх, а інших вважав за таких, що не варті й доброго слова, хто зневажав землю, на якій жив, і народ серед якого жив. А тепер страждають всі – і на Донбасі, населення якого й накликало біду, і по всій Україні, сини якої гинуть, захищаючи рідну землю.

    То що ж нам просити в Бога? З полону духовного вавилонського рабства ми начебто вирвалися – це показав Майдан, це показує героїчний захист Вітчизни. Можливо, молитися за те, щоб Господь покарав загарбників, що вторглися на нашу землю і вбивають та грабують нас? Але тоді ми уподібнимося до тих, хто плюндрує нашу землю й отримаємо ту ж поразку, яку отримав грабіжник Амалик. Адже воєнна перемога грабіжників і насильників буває не внаслідок їхньої сили, а внаслідок гріховності народу, на який вони напали.

    Нам треба звернутися, знов же таки, до Святого Письма й прочитати молитву Даниїла. «Молю Тебе, Господи Боже великий і дивовижний, що зберігаєш заповіт і милість до тих, хто любить Тебе і дотримується повелінь Твоїх! Згрішили ми, чинили беззаконно, діяли нечестиво, впертими були і відступали від заповітів Твоїх, і від постанов Твоїх, і не слухались рабів Твоїх пророків, які Твоїм іменем говорило до царів наших, і до панів наших, і до отців наших, і до всього народу країни. В Тебе, Господи, правда, а на наших лицях сором, як у цей день для кожного юдея, жителя Єрусалима і всього Ізраїлю, на ближніх і дальніх, в усіх країнах, куди Ти вигнав їх за відступництво їхнє, з яким вони відступилися від Тебе».

    Зауважмо – з перших же слів молитви ми чуємо покаяння. Адже не вавилоняни зруйнували Єрусалим, а зруйнували його самі ж ізраїльтяни тим, що зіпсували свої стосунки з Богом, бо багато грішили й отримали страшні наслідки. А ми, українці, не тільки своїм лукавством і фарисейством відступилися від Бога, а ще й Україну, Богом дану нам Вітчизну, зневажили відреченням від рідної мови, від історії, культури, ми зневажили її нелюбов’ю, а найбільше відмовою захищати. Ми зрадили Україну, як зраджують неньку, яка народила і материнським молоком вигодувала. Ми стільки разів відступались від Бога, стільки разів зраджували Вітчизну, що тепер пожинаємо гіркі плоди. Правда, розплачуючись кров’ю і життям кращих з-поміж нас. Але вони –  жертва, що приноситься народом за своє спасіння.

    Отже, якщо покаяння є тим єдиним ключем, яким відкривається доступ до милості Божої, то в чому нам каятися? І чи всім каятися? Знову ж таки, за приклад нам слугує пророк Даниїл. Хоча в чому каятися Даниїлу, який не відступився від Божих заповітів і був праведним? Але він, відчуваючи єдність із своїм страждаючим народом, не відділяє себе і від його гріхів. Ми не можемо зараз стояти осторонь того, що відбувається, бо відбуваються доленосні події, які або дадуть нашому народу шанс на життя, або відберуть його остаточно.

    Кожному свідомому віруючому треба брати на себе подвиг покаянної молитви за народ, за державу, бо в цій трагедії винні всі – і правителі, і мучителі, і відступники, і священики, і байдужі, яких було більшість. Але чи всі розуміють і усвідомлюють міру й глибину своєї вини? Тому, коли береш на себе управління народом чи молишся за народ, то бери за нього й міру відповідальності, адже в масі своїй народ малосвідомий і не розуміє значення молитви для перемоги, а покаяння – для перемоги над самим собою, над власною гординею, яка призводить до бід і трагедій як особистості, так і цілої нації.

    Раптом усім захотілося жити у своє задоволення та ще й за рахунок інших, хто жадав безроздільної влади для себе і своїх нащадків, а заповіти Божі були лише бутафорією для прикриття своєї нечестивості. І в цьому шаленому горнилі вседозволеності люди спалювали у своїх душах всі ті вічні цінності, що завдяки вірі й дотриманню заповітів Божих напрацював у своїй душі народ. Але за маною привиду звільнення від відповідальності перед Богом і Україною не зчулися, як скотилися в прірву гріха. А за будь-який гріх треба тримати відповідь перед Богом. І не тільки вже на тому світі, а й на цьому.

    Високопреосвященний Афанасій (Шкурупій),
    архієпископ Харківський і Полтавський

    «Добродій», грудень 2014 р.

  • Впорядковано пам’ятний знак полеглим козакам-мазепинцям

    Впорядковано пам’ятний знак полеглим козакам-мазепинцям

    “Всі покою щиро прагнуть
    Та не в єден гуж всі тягнуть –
    Той направо, той наліво,
    а все, браття, то-то диво”.
    (З думи Івана Мазепи про Україну)

    27 червня 2020 року, з благословення архієпископа Харківського і Полтавського Афанасія, група полтавців, на чолі з головою відділу захисту природного середовища Управління Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ Людмили Таймурзян та протоієрея Олександра Горая, опорядкували пам’ятний хрест українським козакам, які воювали на боці гетьмана Івана Мазепи під час Полтавської битви. Пам’ятний хрест встановлений у дев’яностих роках минулого століття і освячений патріархом УАПЦ Димитрієм (Яремою). Після прибирання протоієрей Олександр Горай відслужив літію за полеглими в тих боях козаками, а також за воїнами української Держави, що полягли в російсько-українській війні, захищаючи рідну землю від ворога. В опорядкуванні пам’ятного знаку взяли участь також Олег та Ганна Мороховець, Ірина Коноз, Андрій Хитрий та інші небайдужі полтавці.

  • Благочинний Харківщини благословив козаків

    Благочинний Харківщини благословив козаків

    24 червні 2020 року, з благословення високопреосвященного Афанасія, архієпископа Харківського і Полтавського, благочинний Харківської області Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ протоієрей Станіслав Аштраф’ян взяв участь у роботі Крайової Ради Старшини ХККТ Українського Козацтва. На початку засідання отець Станіслав благословив захід та побажав успішної роботи, а також висловив надію, що українське козацтво, особливо в цей складний для Вітчизни час, й надалі перебуватиме в перших лавах захисників української державності, розвиваючи й зміцнюючи свої ряди.

  • Архієрейське богослужіння в день Всіх святих землі української

    Архієрейське богослужіння в день Всіх святих землі української

    «Останнім часом світ почав занурюватися у хаос, породжений ідеологією вседозволеності. Люди відмовляються від віковічних цінностей, що їх заклало християнство впродовж багатьох століть і які складали основу розвитку нинішньої цивілізації, заради задоволення своїх пристрастей. Ця біда торкнулася й України, особливо це яскраво висвітлилося на минулорічних виборах», – АФАНАСІЙ Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ.

    21 червня 2020 року, 2-гої неділі після П’ятидесятниці, Всіх святих землі української, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, звершив Божественну літургію в Свято-Михайлівському храмі м. Полтава. Спільно з правлячим архієреєм служили ігумен Антоній (Бондарець) та протоієрей Олександр Грай, настоятель парафії, благочинний Полтавської області.

    «В людських душах немає святості й саме це дало можливість ворогу роду людського нав’язати їм згубну ідею вседозволеності, яка породила розбещеність душі та тіла. Те, що було раніше непристойним і осуджувалося, нині стає нормою життя, – сказав у повчальному слові архіпастир. – Совість і святість доповнюють одне одного і творять людину непіддатною для сил зла. Тому в останній час і кинуто всі сили на боротьбу з цими двома основоположними якостями людської сутності. Але Бог-Творець осміяним не буває і якщо люди не схаменуться й не перестануть будувати всесвітній вертеп, то буде з ним, як сталося з Вавилонською вежею. Тільки цього разу може настати кінець світу, бо сам Господь прийде наводити той порядок речей у світобудові, що його установив Отець небесний. Сказано ж, що на небі, те й на землі, тому не може Господь допустити, щоб земля – підніжжя престолу Божого, перетворилася на підніжжя диявола. І буде, як на початку заснування світу, коли подав архістратиг Михаїл клич: «Хто як Бог!» і повів ангелів небесних на війну проти ангелів зла, і переміг їх. А нині незчисленна когорта українських святих біля престолу Божого молять Отця небесного за Україну. І коли поведе їх разом із ангелами архістратиг Михаїл наводити порядок, то хто з земних устоїть проти сили небесної? Тож святі землі української, моліть Бога з нас і за нашу стражденну Україну!».

  • Мачинка добра

    Мачинка добра

    «Ні, не хочу тієї слави, їй-Богу, не хочу. Вся моя слава — Україна, якби я їй добра хоч на мачинку зробив, то б мені й була слава, я більшої й не хочу»  — Панас Мирний.

    19 червня 2020 року, за ініціативи архієпископа Харківського і Полтавського ПЦУ АФАНАСІЯ, настоятелем Свято-Михайлівського храму міста Полтави Олександром Гораєм, керівником екологічного відділу ХПЄ ПЦУ Теймуразян Людмилою та жителями Полтави було впорядковано територію біля могили Панаса Яковича Рудченка, відомого під псевдонімом Панас Мирний, та його дружини Олександри Михайлівни. В цілому до заходу долучилося більше десяти осіб, серед яких уся родина Шаповалів, від якої на прибирання прийшли представники трьох поколінь, найменшій Марійці за кілька днів виповниться 4 роки. Під час прибирання було видалено бур’яни, обрізано кущі, зібрано сміття та висаджено кілька видів однорічних квітів. Потім волонтер мережі Volunteer Community Poltava, координатор проекту “Екоцінності” Ірина Коноз поділилась з присутніми своїм досвідом свідомого споживання. Суть його полягає в тому, щоб максимально зменшити кількість сміття, яке ми приносимо додому, якомога довшого повторного використання речей, здачі на повторну переробку скла, пластику, паперу, металу, а також компостування всієї органіки, що з’являється в домогосподарстві. Опісля Людмила пригостила присутніх холодним узваром, який принесла в скляній пляшці, адже цей матеріал можна використовувати повторно та переробляти безкінечно. Для напою також були повторно використані пластикові стаканчики з молочно-кислої продукції. Однак Ірина пояснила, що повторне використання пластику небажане, краще все ж придбати багаторазове горнятко для холодних та гарячих напоїв і завжди носити його з собою. Разом дівчата закликали присутніх дбайливо ставитися як до довкілля, так і до власного здоров’я. Розповіли про шкоду від використання пластику та мікрочасток, які утворюються під час його розкладання. Екоактивісти пояснили, що при виборі товарів варто віддавати перевагу товарам у скляній чи металевій тарі, придбавати товари на вагу у власну тару чи торбинки, використовувати завжди багаторазові торби, як те колись робили наші предки. Присутнім мамам з дітками порадили відмовитися від цукерок  (адже упаковки з них взагалі не переробляються), а віддавати перевагу сухофруктам та горіхам і придбавати їх у власну тару.

    Все сміття, яке було зібрано, Людмила з Іриною відсортували. Органічні відходи родина Шаповал відправила на компостування. Скло, пластик та інше змішане сміття було викинуто до окремих баків, що розміщені поряд.

    За кілька днів до заходу Ірина та Людмила спілкувалися щодо причин та наслідків екологічної кризи,

    зокрема наслідків створення штучних водойм на Полтавщині. Саме біля могили письменника П. Мирного Людмилою було  передано Ірині збірку повістей та оповідань «Останній поріг» письменника Володимира Шкурупія (владики Афанасія), до якої увійшло оповідання «Червоний спас», в якому автор майстерно описав весь той біль і втрату, що їх зазнали мешканці сіл, які підлягали виселенню через створення Кременчуцького водосховища.

    Здавалося б, зроблено було не так і багато, але всі, хто долучилися до заходу, зробили для України та рідної Полтави кожен свою мачинку добра.

  • “Райський сад” біля Свято-Михайлівського храму Полтави

    “Райський сад” біля Свято-Михайлівського храму Полтави

    У Полтаві створюють новий парк за гроші благодійників. Зону відпочинку при Свято-Михайлівському храмі ПЦУ в мікрорайоні Івонченці мали профінансувати за гроші міста. Цей проєкт був переможцем “Бюджету участі–2018”. Грошей на нього досі не дали – спочатку через тривалу підготовку дизайну та плану території, а потім через боротьбу з COVID-19. Тому ініціатор створення парку розпочав роботи за підтримки благодійників. Біля храму в полтавському мікрорайоні Івонченці мають облаштувати сцену, дитяча зону та квітник. Тут на двох тисячах квадратних метрів планують створити парк.