Автор: о. Олександр Горай

  • Паломницько-екскурсійна поїздка до Харкова

    Паломницько-екскурсійна поїздка до Харкова

    25 грудня 2018 року з благословіння високопреосвященного Афанасія, архієпископа Харківського і Полтавського УАПЦ, керуючого Черкасько-Кіровоградською єпархією УАПЦ, учні дитячого православного центру при Свято-Михайлівській парафії УАПЦ у м. Полтаві разом із батьками відвідали Слобожанщину. Майже 50 прихожан, половина з яких були діти, прийняли участь у паломницько-екскурсійній поїздці до Харкова, яка розпочалася із Фельдман екопарку. Далі Полтавчан чекав теплий прийом о. Дмитра та матушки Катерини Шаповалових у Свято-Миколаївській парафії Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ у Циркунах. Так як цього дня було свято св. Спиридона Тримифунтського, о. Олександр Горай, о. Дмитро Шаповалов, о. Іван Полежака та диякон Геннадій Гончаров відслужили молебень до святого перед місцевою святинею – іконою святого із часточкою його одягу. Після молебня для всіх присутніх дитячий хор “янголи з небес” дитячого православного центру Свято-Михайлівської парафії м. Полтави виконав низку творів. Доповнив концертну програму архієрейський хор. Зворушені теплотою сердець вдячних глядачів, гості вирушили у приміщення недільної школи для приготованого для них обіду. Потрібно зазначити, що кожна дитина на згадку про цей чудовий день отримала в подарунок м’яку іграшку та книжки. Після обіду паломники вирушили до святинь Харкова: Благовіщенського собору та Покровського монастиря. Супроводжені досвідченим екскурсоводом по святим місцям – о. Дмитром, полтавці дізналися багато нового та поклонилися мощам св. Афанасія Лубенського, св. Мелетія та св. Олександра. На завершення дня, всі мали змогу погуляти центральною площею Харкова із величною новорічною ялинкою.

  • Добрі справи, за які святий Миколай приносить подарунки

    Добрі справи, за які святий Миколай приносить подарунки

    Дня святого Миколая з нетерпінням чекають діти, але люблять і шанують цього святого й дорослі. Переповненою була богослужбова каплиця ікони Божої Матері «Всіх скорботних радість» православної громади святого пророка Ілії м. Пирятин бажаючими помолитися Святителю Миколаю. Сюди прийшли парафіяни, бійці АТО, дружини загиблих воїнів. Особливо багато було дітей. Були присутні на святі й високі гості. Після молебню, який відслужив настоятель Свято-Іллінської парафії Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ архімандрит Діонісій, діти загиблих в АТО воїнів-пирятинців отримали подарунки та благословення отця Діонісія. Не забули і про дружин загиблих воїнів, які теж отримали пам’ятні сувеніри з рук голови райдержадміністрації Олега Кучі. Настоятель парафії подякував та вручив Благословенні грамоти благодійникам, які допомагали будувати богослужбову каплицю. Нагороджуючи високою церковною нагородою голову Пирятинської райдержадміністрації Олега Кучу, архімандрит Діонісій подякував Олегу Євгенійовичу за стабільний релігійний мир у місті та районі.
    Старанно готувалися до свята і учні Свято-Іллінської недільної школи. Вони під керівництвом Ганни Синяк підготували виставку своїх малюнків «Добрі справи, за які святий Миколай приносить подарунки, а також розказали вірші присвячені Святителю Миколаю. Учні недільної школи та всі присутні діти отримали солодощі. Святий Миколай не залишив без подарунків також і всіх присутніх у капличці.
    Громада святого пророка Ілії висловлює щиру вдячність Асоціації українців в республіці Ірландії, нашій землячці Наталії Семеняці, депутату Полтавської обласної ради Андрію Сімонову за святкові подарунки діткам і дружинам загиблих бійців Пирятина а також дітям недільної школи і всім дітлахам, які були присутні на святі, а також дякує керівнику районного волонтерського штабу Світлані Німець за допомогу в організації свята.

    Світлана Довгенко

  • Свято Миколая у  Решетилівці

    Свято Миколая у Решетилівці

    19 грудня 2018 року у свято святого Миколая, архієпископа Мир Лікійських, Чудотворця,  у Свято-Михайлівській церкві м. Решетилівки відбулась Божественна Літургія, яку відслужив настоятель парафії о. Михайло Дзерин. На святкову Літургію прийшло багато решетилян з малечею. А одразу після богослужіння до церкви завітали учні 4 класу Решетилівської ЗОШ І-ІІ ст. разом з класним керівником С.М. Гусаренко та вчителем музики Л.Ю. Юхименко. Вони порадували усіх цікавим обрядом, у якому були не тільки вірші і пісні духовної тематики, а й театралізована постановка. Дітям було цікаво зустрітися із Святим Миколаєм, який обдарував школярів і присутню малечу солодощами. На завершення гуртом заспівали: «Святий Миколай, усіх оберігай».
    Придбати подарунки допомогли благодійники — приватні підприємці Литвиненко Юлія Миколаївна , Зубрицька Алла, Черепанов Світлана. Спасибі їм за підтримку проведення свята. Щиро дякуємо Світлані Миколаївні, Людмилі Юріївні та їх вихованцям за те, що підготували таке чудове дійство, дирекції школи за те, що приділяє увагу духовному вихованню учнів. А також батькам, які з розумінням ставляться до того, щоб сіяти в серця малечі християнську мораль, вчити їх користуватися біблійними принципами, серед яких любов — найвища ознака злагоди і довіри.

  • До ближнього з любов’ю

    До ближнього з любов’ю

    «Ближній – це той, хто потребує твоєї підтримки, допомоги, участі у своїй долі, той, кому ти дійсно можеш цієї миті допомогти. Саме любов, яка не очікує на взаємну безкорисливу відповідь, навіть на вдячність, і є тим джерелом, з якого почуття любові черпатиметься й до всіх інших, хто траплятиметься на нашому шляху, як побитому і пограбованому юдею милосердний самарянин», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    26 листопада 2017 року, 25-ої Неділі після п’ятидесятниці, свт. Іоанна Золотоустого, архієпископа Константинопольського, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив святу Божественну літургію в Свято-Вознесенському храмі.

    Спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар консисторії (єпархіального) управління, та ієрей Олександр Горай.

    «Але сьогодні ми спостерігаємо не поширення серед наших віруючих Христового заповіту: «Люби ближнього свого…», а, навпаки, з проникненням у свідомість українців секулярної  ідеології та споживацького способу життя, ми все більше занурюємося у відчуження один від одного. Байдужість, яка й породжує відчуженість, все владніше проникає навіть у родинні стосунки, особливо рвуться зв’язки між родичами другого й третього поколінь, не кажучи вже про більш віддалене родичання, – зауважив архієпископ Афанасій у своєму повчальному слові. – Якщо на селі не тільки в давнину, а й ще до недавнього часу, люди спільно, толокою будували один одному дім, дружно виходили на ті чи інші громадські роботи, необхідні в житті села, зносились продуктами на похорон та інше, то нині все це робиться за гроші, або й за плату ніхто не хоче в чомусь допомогти не те, що сторонньому ближньому, а й навіть брату чи сестрі. То, тим паче, чи може така людина, яку ми обираємо на ту чи іншу посаду, подбати про нас, про державу? Ні, вона дбає виключно про задоволення власних потреб. Саме через це наша держава й скотилася у своєму розвитку з передових позицій у Європі до стану країн, що розвиваються, а рівень життя маємо найнижчий навіть серед бідних країн». 

    На думку архієрея, така ситуація до добра не приведе ні окремого громадянина, ні державу в цілому. «Ми стоїмо на порозі гуманітарної катастрофи, коли може змінитися менталітет українського народу – зникнуть притаманні українцям доброта, жертовність в ім’я ближнього й рідної землі, а такі властивості як цнотливість і чистота почуттів зникнуть як духовні категорії. Ми навчилися добре пліткувати, в чому дуже допомагають можливості Інтернету, але успішно закриваємося перед болем і потребами ближнього, дріб’язкова помста, як іржа, роз’їдає наші душі, псуючи життя не тільки ближнього, а й тієї людини, котру ми ніколи й в очі не бачили. Українське суспільство все більше занурюється в духовну недугу, яка паралізує наші кращі якості й перетворює на бездушних роботів».

    В кінці проповіді владика Афанасій закликав присутніх на літургії частіше зазирати в Євангелію, прочитуючи розповідь про милосердного самарянина, щоб і самим відгукувати на потреби ближніх за покликом свого серця.

  • Соснова гілочка (оповідання)

     Єпископ Афанасій (Володимир Шкурупій)

     Соснова гілочка

    Оповідання 

    Уже сідало сонце за горб у болото – тихе і примерхле, на якому лиш зрідка заґелґотять свійські гуси чи дерчливо крякне яка обважніла качка. А так нічого – тільки очерет і осока, а геть туди за жабурі та пухкі очеретові віхті – вільхи темніють та подекуди з-поміж них висвічують дрібним листом дупласті верби, та ще в закутку примостилася копичка не вивезеного сіна, обіперта з усіх боків дрючками із сухої вільшини, аби не розкидало вітром. На одному дрючку сиділа сорока, і з-під чорного крила її народжувався ще ледь вловимий оком бліденький і аж прозорий серпик місяця.

    Понад збоїстою дорогою, далеченько одна від одної, розбрелися ріденько хати, а на горбі зібралися у кривобокеньку вуличку, яка підступилася зовсім близько до крутого схилу, і далі не пішли. Болото ж.

    На зламі у вуличку стоїть порожня і обляпана калюжами крамничка, глиняних стін якої колись торкалася м’якенька щітка, і їм ще іноді, особливо після теплого дощику, ввижається її лагідний доторк і вчувається терпкуватий запах вапна і розімлілої від спеки підмоченої глини. Одне вікно в неї забите зчорнілою, потрісканою фанерою, а друге шкірилося розбитими шибками. Біля оббитих бетонованих східців валявся пожований іржею замок.

    До крамнички під’їхав обшарпаний автобус, обдавши її сизим димком, і з нього зійшов чоловік у синіх джинсових штанях, темному плащі і фетровому капелюсі.

    Автобус поїхав, та чоловік ще стояв і дивився на облізлу крамничку, дах якої перекривали бляхою ще за його пам’яті, і в нього сльозилися очі. Може, провіяло вітром, коли сидів біля відкритого вікна, як їхав і жадібно дивився і на поле, і на дерева, і на все…

    Чоловік поставив невеличкого чемодана, обтягненого чорною шкірою, на землю, вийняв цигарку і припалив. Глибоко затягся димом і рушив у вуличку. Дорога була вузькою, калюжки прихопило морозцем, постьобало тоненький льодок трохи розхристано, але в строгу лінію. Як наступити ненароком, то тріск так і шпигоне несподівано в саму душу, аж плечі пересмикнуться.

    Перед крайнім двором чоловік спинився, кинув під ноги недопалок, причавучивши підошвою черевика.

    Сонце заходило і журливо-спокійним зором торкалося посірілого тину, зморщених коробочок мальвових із сім’ячком, ще не вилущеним рвучким вітром і голодними горобцями, куща бузини, обскубаного знизу гусьми, а за драненьким тинком ще й спини приземкуватого дідка, який длубав лопатою підмерзлу землю.

    Старий підняв голову в облізлій кролячій шапці, прискалив очі – одне водянисте, а друге з більмом, зіперся на держак.

    – Чи не Крутьків Андрій? – став признавати і розгинатися в попереці. – А я тут ось… на вашому… Кхе… Думаю – чого добру дарма пропадати? Гарна картопелька вродила. Жаль тільки, що морозець прихопив. Та не біда – порося з’їсть чи й птиця подзьобає, коли проварити. Еге ж, проварити… От. А так би зогнила в землі, і вся їй шана. То й копаю, а чого ж… Тебе нема і нема. А чекали. Чотири дні чекали, аж небіжчиця пухнути стала. Еге… Поховали чин чинарьом. І чарку, як годиться, випили. Чого ж, люди не без серця. Знесли в кого що було. І колгосп поміг. Та як і не помогти, коли весь вік у ньому віддубарила деньок у деньок. Хто-хто, а я ж то знаю. Я теж миску огірків солених присовокупив. Уже ж сусіди…

    Крутько сердито штовхнув хвіртку, вона вискнула і, напіврозчинившись, стала. Він просто ускочив у двір, підштовхуваний дідовими очима.

    Невеличкий ясний місяць стояв над хатами, і бляшаний дах крамнички наче був облитий пригасаючим вогнем, який лився на неї з рожевої смуги неба, де ховалося про ніч сонце.

    Він спинився перед зовсім струхлявілим, обвитим лозинням дикого винограду ґанком, а перед ним лежала на землі соснова гілочка, кинута материній труні услід. Він довго вагався, а потім одступив убік і обійшов її, боком просунувшись до дверей, звідки оглянувся і заспішив одмикати хату.

    Ключ від сінешніх дверей лежав угорі під дашком ґанку на балочці. Це він пам’ятав ще з дитинства, а тому й не довелося його шукати, а взяв одразу і після натуги, бо засув підіржавів, відімкнув і відчинив двері. Вони заскрипіли протяжно, наче то місяць, що зноровив першим шаснути у темні сіни, протяг своїм серпиком по завісах, а тоді відсторонився та й став за плечима.

    Ступив Крутько в хату і занімів. І світла не вмикав – страшно було. Острах аж холодними сиротами обсипав тіло, бо ж він знав, що там, у світлиці, в простінку між двома вікнами у зчорнілих рамцях усі родичі на знімках, а посередині між ними і батьків та материн портрет. І всі неодмінно дивляться на двері, у які він зайшов, адже почули їхнє рипіння. А в темряві хоч очей їхніх не видно і можна почувати себе вільніше.

    Місяць ріжком скрадно заглядав у вікно і легким світінням вирізняв табуретку коло столу, то присів на неї. Поклав руки на стіл, а на них голову, і наче весь навколишній світ навалився на нього – так важко стало.

    За вікном стояла ніч, безмовна і спокійна, у дворі було порожньо, хоч шаром покоти, бо ж темно. Прозорий, як перший льодок, місяць хоч і світив, але так слабенько, що вгадувалися лиш обриси дерев. А то все чорнюща темінь, якій і людину ковтнути, то байдужісінько. Все поглинула: і не зворухнеться, і не шелесне.

    – Огірків він присовокупив, подавився б ти ними, – простогнав Крутько і нігтями шкрябав голі дошки столу (хтось зняв клейонку)…

    Тоді вже стояла пізня осінь. У хаті хіба трішечки й тепліше, як надворі. Протоплювали в печі вряди-годи, то якимсь сміттячком чи бур’янинням. Купка хмизку, нарубаного і чинно складеного під похилою повіточкою, чекала морозів дужчих, аби дати хоч якогось духу та зігріти їхні замерзлі душі.

    Десь під вечір, коли вже й мати були вдома і сиділи під стіною, кутаючись у стару сірячину, а він, малий і голодний, лежав на печі, закутавшись у хламиддя, щоби хоч якось зігрітися, бо намерзся за день, як сірко, – поторгало двері. Мати похопилися, скинувши з плечей сірячину, її чорні очі спалахнули іскрами, як ото в притрушений попільцем жар дмухнути із силою, але враз і вгасли.

    Осіли мати на ослін, склали порепані руки на коліна і застигли. Але ж двері хтось торгав, і мати звелися і вийшли в сіни. Там почулася вовтузнява, чоловіче бубніння, потім торохнула порожня цеберка, до якої він вибігав уночі, коли припікало.

    І злісне:

    – Дур-репа…

    У хату ввійшли розпашілі і сердиті мати і розчервонілий на все лице, аж почорніле від вітру і сонця, бригадир Петро Теліпайло, сусід їхній, у перший день війни підранений осколком міни в ногу і тому кульгавий.

    – Тут таке, знаш, діло, що подзвонили у сільраду з Братешківської залізничної станції, щоб приїхали та забрали Миколу Крутька, себто твого чоловіка, Василино, бо він, мовляв, сердега, не те що ходити, а, звиняйте, й по малій нужді без сторонньої помочі не вдатен.

    Стріпнулася мати, злякані очі метнулися на Теліпайла, з нього на двері, з них на вікна і сполоханими пташечками забилися в шибки.

    Теліпайло кахикнув у рукав куфайки.

    – Таке, знаш, діло, Василино, а забирать треба.

    Жалів…

    Мати пов’язалася хусткою сукняною, яку виймала із скрині тільки на великі свята, і пішла з хати. Надворі біля тину чекали коні.

    А вже зовсім пізно, коли він засинав на печі, то почув, як рипіла у дворі бричка, як зупинилися під самою хатою коні. Він пересилив дрімоту і висунув голову через комин; двоє чоловіків уносили, мов сніп жита з поля, солдата, а в нього замість рук і ніг лиш культі. Груди ж солдатові в медалях. А медалі поблискують.

    Поклали солдата на ліжко, подушку підмостили під голову. Він лежить, стогне, великі сльози котяться і губляться в темній щетині вилиць.

    Знадвору внесли куль старого очерету, від якого тягло злежалістю, затопили в печі. І хмизку оберемочок увіпхали, він затріскотів, порскаючи жаринами. По хаті розійшлося тепло, а відблиск вогню вискочив із печі і закривавився на солдатових медалях, затремтів у горошинах сліз, що все котилися мовчазні, а мати долонею витирали їх.

    Він зліз із печі і вкляк коло припічка на долівці.

    Мати підійшла, підштовхнула до ліжка.

    – То тато твій, підійди…

    А він чогось злякався кривавих солдатових сліз і скреготу зубів і розревівся на всю хату, вчепившись у материну спідницю. Тепер уже плакали обидва – батько й син, а до них долучились і мати – витирали вже тільки свої сльози, нікого не втішали, бо воно таке, якби оце і їх втішив хто.

    А тоді настали страшні дні.

    Заходили батькові товариші і так дядьки, приносили із собою самогону і сякий-такий з’їдок. Мати допізна на роботі, то вони й одводили душу. І батькові давали пити.

    – Вип’єм за праву, пухом їй земля…

    – Вип’єм за ліву, пухом їй…

    – Вип’єм за…

    – Вип’єм…

    Батько п’янів, починав стогнати, плакати, скреготіти зубами і проклинати долю, яка так несправедливо обійшлася з ним.

    “Уже б краще зовсім убило чи голову одірвало, і то б легше, ніж оце обрубком гибіти”, – усе й казав, бувало.

    Дядьки то кивали згідливо, а похопившись, відмахувалися на нього. Мовляв, що ти таке мелеш язиком. Але з того батькові утіхи ніякої – хто з них і надкушений війною, але ж не зовсім, як він.

    Уже коли ні біля чого було сидіти, дядьки розходилися, а батько приказував їм у слід:

    – Мендалі?.. А руки мої, а ноги мої… Візьміть сокиру, добийте лучче… А вони – мендалі…

    Він лякається, вибігає з хати і заревений біжить, куди ноги несуть. Люди переймають, вертають.

    А мати й собі плаче, клене все на світі. І батько плаче, кричить хрипко, щоб сокирою добили, аби йому не мучитись.

    І вибігає мати в сіни, а звідти вскакує із сокирою – очі хижо блищать, губи тремтять, і така в тих очах рішучість, що не спини і…

    Кинувся він до неї, обхопив ноги.

    – Не тікатиму, не тікатиму з дому…

    Настала зима.

    Топити дуже нічим. Хмизок кінчився, і диван дерев’яний пішов у піч, і лави. В хаті холодно. Всім холодно. А батькові так ціла погибель. Культі ниють, печуть. Він кріпиться, а вже як стає невтерпець, то починав стогнати, а згодом стогін переходить у крик. І все: “Добий… добий…” – хрипить.

    Страшно.

    Мати якось вдяглася, сказала йому:

    – Посидь, дитино, я скоро вернуся.

    – Куди ти? – батько питає.

    – По солому.

    – Посадять же…

    – А що робити?

    Йому без матері страшно, плаче:

    – Візьміть із собою.

    – Там дюдя.

    – Боюся-а…

    Діватися нікуди – бере. Закутує великою хусткою, веде.

    А батько:

    – Вернися. Лучче мене добий.

    Наче й не чує. Двері причинила і через город у степ. А воно вже кура летить, січе потроху, схоже на те, що скоро розходиться не на жарт, а до скирти далеченько. А то, може, й краще, що кура, – сліди їхні занесе і так, не видно буде зараз, бо й їм в очі б’є – не зглянеш.

    Через замуровані морозом вікна де в кого пробивається світло – то в заможніших лампи-лінійки світять. Он у комірника так у того аж сміються.

    Сніг кругом і сніг. По коліна. Місяць то пірне в темні повісма хмар, то вирне. І так зиркне докором, аж ноги самі спиняються.

    “Що йому, в нього тата, війною обрубаного, немає. І не кричить він день крізь день від холоду”, – думалося йому, і він намагався моторненько висмикувати ноженята із заметів і постигати за матір’ю.

    Піднімався вітер та все дужчий, дужчий, підхоплював снігову кушпелу, штовхав у груди. Стало зриватися густим снігом і з неба. Зірки ще з вечора полохливо розбіглись і поховалися десь по закутках, а хмари все накочувалися, накочувалися, набурмосені.

    Набрали в сітку соломи. Мати її на плечі завдала, а його за руку взяла. А снігу глибоко, він поринає в нього по пояс, руками. Шпаркий сніг набивається в драненькі рукавички, в рукави куценького пальтечка. Руки печуть від зашпорів, він то пхикає, то плаче.

    – Та цить, цить же, бо ще хто почує, – просить мати, бере його на руки лівою, а правою тримає огузок сітки.

    А вітер як із цепу зірвався: скаженіє, мете, несе снігом. Нічого не видно. Його голос зникає в тій хурделиці, як мишачий писк.

    А під хатою на них уже чекає Теліпайло.

    – Текс, соломка? – прицмокнув язиком і навіть комір не піднімав, щоб од вітру прикритися.

    – Петре…

    – Добро народне розтягуєш?

    – Так топити ж нічим. Ти з лісу привіз, бо з лісником шашні водиш, а мені де взяти? Господи, хоч віку вкорочуй. Там Микола від холоду мучиться. Він же на фронті…

    – І я на фронті каліцтво заробив.

    – Не таке ж…

    – То вже кому яке дісталось.

    – Петре…

    Він заплакав, а Теліпайло визвірився:

    – Неси назад!

    Понесла мати солому в степ. Але недалеко пройшла, а одразу на полі кинула сітку і сама сіла на сніг. Вітер шарпав її надривний плач і бив його, малого, по очах…

    …Світанок увійшов до хати і поклав руку на плече. Крутько здригнувся і підвів голову. А прямо йому в очі – очі батька й матері, а ще пронизливі очі родичів. Аж за серце вхопили ними і здавили, що він задихнувся і, скочивши, на ноги, вилетів із хати.

    Худенький сніжок прикрив примерзлу землю, галузиння, незгребене листя, притрусив струхлявілий горобинець на повітчині, умостився ріденько й на тинкові та гіллі дерев. Тільки зеленіла соснова гілочка. Він підняв її і сховав до внутрішньої кишені піджака.

    – На пам’ять, кхе-е…- долинуло від сусідового двору, і Крутько сіпнувся. На ґанку у чорних катаних валянках і куфайці стояв Теліпайло і скалив на нього проти скупого сонця більмувате око.

    – Пам’ять, – буркнув і, не замикаючи хати, подався з двору, а в спину так наче підштовхувало Теліпайлове: “Кхе-хе…” – а ще материні з легким докором у погляді очі.

    І колола в груди навпроти серця соснова гілочка.

  • Явори горять! (оповідання)

    Єпископ Афанасій (Володимир Шкурупій)

     Явори горять!

     Оповідання

    Ніч.

    Хата.

    А в хаті, на ліжкові, під панцерною сіткою якого покладено дошку-сороківку, на старому, але гарно випрасуваному домотканому рядні, прикрившись легкою ковдрою, лежить Гнат Іванович.

    Випуклими, ясними, як дві зорі на небесах, очима він вдивляється крізь прозору шибку коротенького вікна в темну ніч, наче хоче там видивитися щось чи упізнати когось, кого вже давно прибрала до себе сира земля, а душа, відокремившись від тіла, ночами, коли тихо і зоряно, коли ту тишу не потривожить навіть позіх притаєного десь вітру, опускається із високості на грішну землю і сторожко ходить там, де полишила свій слід її людина, по якій зостався лише прах.

    Хата у Гната Івановича ще батькова, але міцна, як дзвін. Що зимою тепла, бо з дубового паліччя та глини, що влітку нежарка, адже під товстою очеретяною крівлею. І діл у неї не дерев’яний, що, дивись, усе й під’їдає грибок, а глиняний, застелений рядюшками, а перед святками, окрім зимових, хто із старіших жінок, вимазують долівку глиною, замішаною на житній полові і кізяку.

    Сам же господар живе удівцем-одинаком, бо серце так і не прийняло нікого, хоч і сокорилися молодиці і зі свого села, і ближніх, адже його знали в усій окрузі. Та і як до нього не свататися, коли мав лице смагляве, чорні, обвислі двома ятаганами вуса, білу, як перший сніг на гіллі, чуприну, яка виду не псувала, а, навпаки, виокремлювала кожну рисочку і карі очі. У плечах кряжистий, хоч груди мав запалі, в руках твердий – підкови замолоду гнув. А ще мав міцне господарство, якого не зламала жодна реформа, хоч із нього самого попомотали жил, що можна б ними і всю землю обмотати.

    Та і як міг оддати серце комусь іншому, коли віддав його голубоокій Софії, яка породила йому двох синів. Але не стало ні Софії, ні синів. Зостався він один. Зостався, та краще, аби і його самого попелом вітер розніс на всі чотири сторони білого світу, аніж жити і мучитися пекельною мукою.

    Вона вибілила йому чуприну і під старість вуса, настьобала на обличчі глибоких рівців, у які все й губляться зернята печалі і проростає ще більша печаль, і коли він дивиться на світ своїм вирлооким поглядом, то випадають білі сніги і хуга крутить шалену веремію. Він пробивається грудьми крізь ту веремію, а йому світять голубі очі Софії, він тягнеться до неї руками, але обіймає лише крижану порожнечу, а її очі опиняються вже десь у вишині, під темними хмарами, і спалахують вогнями. Горять довго і страшно, а сизий попілець сиплеться йому на голову і лишається серпанком…

    Він не витримує, скидає із себе ковдру, встає із ліжка і виходить надвір, забувши взутися. Тут нарешті вільно зітхає, потім на повні, скалічені фронтом груди вдихає чистої прохолоди, від якої аж наморочиться в голові, і сідає на призьбу.

    Гнат Іванович сидить, наче намальований на білій стіні. На нього щедро ллється місячне світло, увиразнює сивину, а в карих очах ще жевріють вогники. У пам’яті ж йому – біда, що сталася через дорогу у сімействі Іванців.

    Тоді отак сидів він на причілку. Було тихо і лагідно, повітря – темно-синій оксамит, освітлений яскравою холодністю зірок, торкалося його запалих шорстких щік; він притулився кістлявою спиною до ще не вичахлої теплом стіни і замислився, але ненадовго, бо вже хтось увіходив у двір із вулиці.

    – Що, Гнате, не спиться? – питає душа Трохима Іванця, який хоч і прийшов із війни, але радості в сімейство мало приніс: так його скалічило, сердешного, що з місяць удома погибів і переставився.

    – Хіба за вами заснеш? – відказав йому спокійно, начеб він оце живий і зайшов десь із сторожування перекинутися слівцем.

    – Ото тільки що, одразу й бурчати, – невдоволено каже Іванець, а за його спиною вирізнюються чорними тінями дерева садка, розкидистий кущ бузку і цямриння криниці з цеберкою, що тьмяно блищить на ній.

    – Бо й не мед…

    – А то… А я оце навідувався до своїх. Добре живуть, нічого сказати. Хата – так тобі кам’яниця, аж страшно було підходити, а вікнами величезними так наче увесь світ ковтнути хоче.

    – Аби не подавилася, – кинув Гнат Іванович, наче камінцем.

    – Еге, куди там! – мовби й не дочув Іванець. – Пам’ятаю, як виносили мене хлопці в труні на плечах із мазанки ще дідівської, то пригиналися у дверях. А тепер, бач, що син двигнув.

    – Як же, чого б не двигнути, коли завідує в колгоспі господарством, – відказав на те Гнат Іванович, наче підсікав його гордість. І навіть цієї темної, хоч і проясненої місяцем і зірками ночі було видно, як стемнів на обличчі.

    – Чого ти так? – сполохано глянув на нього Іванець.

    – Ет… – відмахнув рукою. – А ти чого це блукаєш?

    – Та ходив, ходив, видивлявся, а Христі й не побачив. Зайшов тебе спитати, чи не скажеш, де вона?

    – Чого, скажу. Синок відтарабанив її в патронат віку доживати. Зумів якось упхати.

    – Як? – жахнувся Іванець.

    – Та вже так. Комусь щось підсунув, а діло це нехитре, розуму великого не треба, документи оформив, посадив у машину, яку вона йому й купила, та й одвіз. Вона просилася, аби назад забрав, щоб у своїй хаті померти, щоб із душею батьковою, твоєю тобто, стрітися, а він дверцятком грюкнув і ледве й не наїхав на неї. Утік. Там вона. Жива ще.

    – Не те щось кажеш.

    – Те, те, Трохиме. Тепер таке можна. Килими в хаті, кришталі дзвенять, то хіба старій там місце? То була рідненька, поки в колгоспі робила, гроші мала та цмулили їх із неї, добром обростаючи. А як урвалося, то й замуляла…

    Він не доказав. Так і застиг на півслові: Трохимова душа враз зчорніла, звугліла і стала меншати, маліти, а тоді на землі зажевріла вуглина і покотилася з двору Гнатового через дорогу у синів двір, а за хвилю хата спалахнула вогнем.

    Повибігали Микола з Варкою, син з невісткою, наробили галасу. Збіглися люди, примчала з райцентру пожежна машина, бо колгоспівська виявилася без мотора, і заходилися гасити. Але як не старалися, а вигоріло все, що тільки могло горіти. Лиш коли на другий день розгрібали попелище, наткнулися на фотокартку, яка, мабуть, була десь засунута: краї обгорілі, а сама ціла. На ній Христя ще зовсім молоденькою знята отам якогось тридцять… року, але коси чомусь посивілі. А були ж чорними…

    Він це розказав Іванцевому синові Миколі, коли той, якийсь опущений у плечах, прийшов проситися до нього поквартирувати, доки вони поставлять щось тимчасове для проживання. Хоч і гріх погорільцям дахом відмовляти, але сказав:

    – І не проси.

    Тонкі ніздрі широкого носа затремтіли, зблідлі вилиці затанцювали, і Микола сказав не без образи:

    – А я надію мав, що ви, як товариш батьків, впустите, не сидіти ж нам на згарищі під відкритим небом.

    – Може, й не сидіти, а може, й сидіти, – спокійно відказав і повідав йому своє видіння.

    Микола реготнув, стрельнув підозріло на старого очима.

    – Ви вповні? – і потягся рукою до скроні.

    Гнат Іванович уловив той порух, і кутики губів йому пересіпнулися.

    – До твого приходу, мовби, ще був уповні. А ти?

    – Не ображайте, – посварив Микола товстим пальцем.

    – Ех… – зітхнув старий. – Кара на тебе за матір упала. Ось що хочу тобі сказати, а слова мої до тебе, мовби горохом об стіну. Луджений якийсь ти, чи що? Обтікає з тебе все, навіть горе. Чи каменюка в тебе за пазухою? Йшов би ти з мого двору, Миколо, бо ще й моя хата згорить через тебе.

    Прогнав.

    І ніхто не впустив Іванцевої сім’ї до себе в хату. Всі ж бо пам’ятали його матір Христю, жінку лагідну. Вона стільки жила в селі, а ні з ким не посварилась і нікому лихого не сказала, а де нещастя, там і вона в помочі. Поки Христі було, поки й сина її Миколи. Люди начеб не бачили, який він зробився на тому завгосповому місці, а як і бачили, то мовчали, бо ж він – Христин син. А позбувся матері, то й повагу людську розгубив по тій дорозі, якою до чужих її відвозив. У село вернувся вже просто Іванцем, пригребущим чоловіком, якому та клюне колись куди треба гарячим дзьобом червоний півень.

    Лихо лихом, а пам’ять пам’яттю. Так і переживали в колгоспному гуртожитку, доки не відбудувались.

    Нема вже Христі. Відійшла її душа до Трохима. Кажуть люди, коли вона помирала, то все печалилася, що як же то далеко доведеться їй іти пішки до рідної Чернещини, аби там стрітися із Трохимом, а в неї ж ноги зовсім нікудишні.

    Хтозна, може, й досі десь дибає польовими дорогами, перелісками та ярами, а може, ще й приблукала, небога, де в тій дорозі, бо щось її синові Миколі не таланить останнім часом: хата згоріла, а там корова стала хиріти, що лишився один хвіст та ратиці. Як дорізали, то в легенях знайшли гостру дротину.

    А то уловився, що дошки віз із залізничної станції, а до колгоспної плотні не довіз. Клявся згодом, що випали в дорозі, а хтось підібрав. Коли ж міліція трусила, то на горищі повітки їх, як лялечок, одна в одну, ще із свіжим сосновим запахом знайшли. Штраф заплатив і з завгоспа штурнули. То ще легко й відбувся.

    Штурнути-то штурнули, але ніхто не додумався поспитати, а як то він зумів так швидко з білої цегли величезну хату за одненьке літо звести і всякої всячини в неї накупити? Хіба ні в кого в носі не засмикало?

    Він у сільраді поцікавився, так йому одповіли ледь не з лайкою, що то не його розуму діло. Може, й не його. Це ж таке…

    Ніч горіла в полинах за селом лиш йому видимим вогнем, іскри стріляли під чисті небеса і там застигали сяючими зірками, в які вбиралися чиїсь добрі душі, і в них знаходили собі одвічний притулок, тільки зрідка навідуючись на землю, аби поглянути, як воно тут живеться і як ведеться.

    Із ним, Гнатом Івановичем, таке чи то лихо, чи й хтозна-що лучилося десь одразу по війні, як повернувся додому. Ніхто ж йому нічого не написав на фронт, то він і йшов гоголем, хоч груди й у шрамах, але ж на гімнастерці сонцем медалі й ордени.

    – Ех, земле моя, яка ж ти гарна та яка ж ти рідна! – вигукнув він, підходячи до свого дворища, але в дворі його стріли лише бур’яни: і сухі, і зелені.

    Він наче спіткнувся. Зупинивсь і відчув, як хтось іззаду сипле йому морозу за комір, а ноги важчають, кам’яніють, ніч заступає чорним пасмом очі.

    Повільно ступаючи, наблизився до чорним-зчорнілого Спаленого явора, розривав на грудях гімнастерку, бо враз нічим стало дихати, наче кинуло йому в обличчя попелу і тим же попелом затрусило чуприну і хвацькі вуса, які враз обів’яли.

    Прибита цвяхом, висіла на яворовому окісті дарована ним Софії тернова хустка…

    Він простояв на колінах до самої ночі. Люди підходили до тину, дивилися на зігнутого в три погибелі солдата, який наче в землю вростав, означений зблиском призахідного сонця, що обіймало його за плечі, притримуючи. І відходили.

    Ніч теж прийшла і стала над ним – чиста і зоряна, а він дивився на обвуглений хребет явора і бачив, як у шибку хати постукали двоє, обидва забинтовані. Як його Софія відчинила і впустила їх, як ховала на горищі, як підкрадався попідтинню поліцайчук Герасим Швендя, а на ранок привів фашистів у чорних мундирах. Він бачив, як мордували вони Софію, потім вивели її з дітьми на двір і виштовхали тих двох оточенців, яких вона ховала.

    Їх постріляли під стіною хати, а її з хлопчиками прикрутили дротом до явора, обіклали всяким галузинням та паліччям, яке трапилося під руку, обілляли бензином і підпалили.

    Він дивився, як палахкотить дерево, а в полум’ї і Софія з синами, як здіймається вона в білій сорочці і з разком червоного намиста на шиї під хмари і звідти лагідно йому усміхається, а по боках від неї тріпочуть крильцями білі голуб’ята…

    Чи то крик, чи то клекіт рветься із посічених осколками грудей, але вирватися не може, шматує їх. Місяць сіє і сіє йому срібло на голову і полинної гіркоти в душу, і лишається та гіркота в ньому на все життя, щоб тривожити пам’ять, щоб будити ночами…

    І тієї ночі прийшла Софія до нього в сон. Прийшла і питає:

    – Гнате, а чого ти не посадив жодної яворини?

    Він схопився, весь обіллятий холодним потом, вискочив надвір, але тільки залопотіли крильми сполохані ним ластівки, а то тихо, ніч.

    Він не заснув уже до самого світанку, а як розвиднилося, то на роботу в бригаду не вийшов. Думали, що захворів. А він узяв лопату, лантушок і пішов по селу. Де в кого бачив маленькі яворята, викопував і брав із собою. Йому ніхто не перечив, бо росло того добра в достатку.

    Садив їх понад шляхом від крайньої хати і до большака цілий тиждень. І посадив саме стільки, як хлопцям його було літ, коли вкупі взяти та ще додати і Софіїні. Носив воду з ближньої криниці відрами, поливав. Але хіба то під силу? Тоді взяв діжку, приладнав під неї колеса і ночами, коли коні були не в роботі, питаючи конюха, який із них не так утомлений, як інші, брав і возив.

    Спочатку в селі всі дивувалися, потім заходилися насміхатися, голова колгоспу так той так лаявся, аж синів, що він не ходить на роботу в гарячу пору, а займається дурницями. Хотів на зборах навіть із колгоспу вигнати, але люди пожаліли, заступилися, бо ж заслужений фронтовик і горе отаке в чоловіка, то хіба в голові чого не поробиться.

    А він ціле літо прововтузився із своїми яворами. І виходив, як у війну його самого медсестричка в госпіталі. Тепер такі явори, що хтозна й куди видно їхні могутні крони. Як гляне хто із сільчан на ту могутню красу, так душу прямо розпирає, наповнює чимсь трепетним і таким, що й не скажеш, а відчуваєш у собі як дороге, як невідділиме від тебе самого.

    Доглядає за ними, сухе гілля обрізує, білить перед святами стовбури ізнизу. Каже: “Оце ходив та справив своїм нову взувачку”.

    А ще з тої ночі не часто, але трапляється, що хтось опівночі стукає в шибку. Тоді йому наче рукою знімає сон. Він виходить із хати, до нього підходять душі ровесників, хто раніше від нього пішов із життя: бо кого на фронті убило, кого життя доконало раніше строку.

    Он і днями було.

    Навідалася душа Килини Божчихи. Худа, як скіпка, в легенькій кофтині, довгій, складчастій спідниці, а видовжене лице хусткою обіпнуте. Присіла біля нього на призьбі, зітхнула важко, а очима посивілими дивиться кудись далеко.

    – Гнате, і не набридло тобі одинокому? – питав.

    – Одному набридло, а жити ще ні, – відказав. – А Софії моєї не бачила?

    – Стрічала, чого б ні? Тяжко їй, попекли германи дуже. Оце як прийде той день страхітливий, як зачне нею тіпати та кидати, як візьметься корчити корчами пекельними, горить, сердешна, живою, аж небо шкварчить. І все тебе гукає.

    – Скажи їй, що і радий до неї піти, так сини не пускають. Хто їм пити у спеку подасть, хто взувачку нову справить? Біля них ще треба побути. Хай уже потерпить. Поки їх, поки й мене.

    – Потерпить. Стільки терпіла, а й ще потерпить. А як Юхим Совгиря, живий ще?

    – Ет, яке там життя. Уже десять літ, як до ліжка прикутий. Лежить колодою, а дочка мучиться з ним. Ніхто й заміж її не бере. Кому такого хомута на шию хочеться?

    – Бач, як буває в житті: одвернуло і йому дещицю. Як зайнялися у мого Гриші груденята, це коли в січні у річку провалився, то я до нього, бригадиром же був. “Дай, – кажу, – коненят одвезти дитину в район до лікаря, вогнем горить”. – “Не згорить, – відказує, – коням спочити треба, завтра мені самому в район треба їхати на якусь нараду. Тоді й тебе з малим візьму”.

    А куди до ранку чекати, як воно вже й так догоряє і ноженята холонуть? То я його в хустку сукняну закутала, на руки взяла та бігом. Біжу-біжу і стану – чи ще дихає? А перед Решетилівкою спинилась, а він уже й захолонув. Несла назад та сльозами обмивала. І сама недовго затрималася. Надірвалася. Уївся чогось, мабуть, того, що не змовчувала, так і сікла йому, клятому, межи очі, то й ставив де найважча робота, що й чоловіки не брались. Отаке… А воно і до нього прийшло. До всіх колись приходить: до добрих – добром, до злих – злом. Зробив зло, то мучся і карайся, як не шанувався.

    І замислились обоє, а спохватився – її вже немає. Зникла.

    І так хтось та й навідується. Посидить, погомонять, а як треті півні запіють, непомітно зникає.

    О-о, знов таке, як чиясь душа іде. Хто б воно?

    – Усе сидиш? – спитало охрипло.

    Придивився, аж то Сидір Коломацький: великий, з насупленими сірими бровами, чуб острішком стирчить з-під картуза.

    – Казав же йому: Іване, не руш, не жени на берег плуга. Не послухався. Розорав. Йому все землі було мало. Аби воля, то й воду з річки спустив би, а дно зорав, і хати б із садками під хмари попіднімав, а те місце зорав. Усе б зорав, навіть душі людські. Та, на щастя, людина – не горб безневинний. Дивись, як насідати на неї вовцюгою, то ще спересердя розвернеться та кулаком у пику й заїде. Добре, як очумається. А то ж іще дужче розпирає. За зерно тоді дуже строго питали. А своя сорочка до тіла ближча. Тільки як би не хотів людей і себе одурити, а воно виходить не по-нашому. Виходить, як природа уклала. І пшениці на тій ріллі не надбав, і річку згубив. Ходив оце дивитися: болітце замулене, а як же було глибоко і вода чиста, що й пили.

    Верби від хімікатів повсихали, бо ж поле під саму річку і в неї усе несе під дощ і коли сніг розтає. Голо, аж страшно. Мовби й пройшло стільки відтоді, а все, як і було. Як він тепер, Іван?

    – Вчадів. Зостався один на хазяйстві, натопив грубу, випив чарку, вечеряючи, і ліг спати. А голуба якоїсь години і внесло в трубу. Вчадів, – сказав і аж злякався, бо кого не згадають, а до нього рано чи пізно і навідується, виходить, розплата за сподіяне.

    – А душу, мабуть, в пекло відрядили, бо на небесах не доводилося стрічати. Туди йому й дорога. А ти сидиш? Сиди, поки сидиться. А я піду до колгоспного садка. Переказували, що корчують, а заодно і явори твої хочуть. Знов припекло. І не те щоб із розумом, бо земля вона така – як ти до неї, так і вона до тебе. А вони запіцолили її, святу, далі нікуди. Тужитися ж ліньки, щоб підмастити, а план по зерну конати треба, бо знов із цим строго, то й шукають легшого. Вирвали садок – і прибавилося земельки і зернечка на вал. А там, дивись, і за посадку візьмуться, тільки мелькнуть дерева корінням. І не бояться ж бісові душі пекла огненного! Як добро зробити, так розум стає куций, що хвіст у зайця, а зло вчинити, так і рука не здригнеться. І коли вже не моментом, а розумом жити будемо?

    Аж плакала душа Сидора Коломацького. Тоді якось так здригнулась і віддалилася поміж яблунь та вишень на город, а з городу посвітліла луками і розтанула в передранковій імлі, що вже піднімалася сизим туманцем. Край неба заходився рожевіти, зірки мерхли, лиш одна, світанкова, розгорялась ясніше, рум’янилася на синьому тлі неба. Сходила холодна роса, оксамитом укривала зелене листя дерев, кущів, і траву. Заспівали треті півні, і Гната Івановича почав морити сон. Він зайшов у хату і приліг на ліжко, прикрившись ковдрою. Спав довгенько, вже сонце на всю горіло. Тут і ввійшла в сон Софія у білій сорочці, а намисто на шиї, як кров, краплями тремтить. Заглядає у вікно і стукає в шибку.

    – Гнате, явори горять! – кричить йому.

    Він як кинеться, аж серце зайшлося, ледве віддихнув. Тоді вибіг із хати, хоч і ноги трусилися, кинув і двері одчиненими, подався через свій город, сусідський, а там – полем гречаним, у квіті якого гули бджоли, аж йому у вухах дзвеніло. Біг, перечіпався, а здавалося, що на місці стоїть…

    Вони корчували від большака. Великий, жовтого кольору бульдозер впирався у стовбур і гріб гусеницями під собою землю, бо той не піддавався, так глибоко пустив свої корені в землю.

    Аж стогнав трактор, важко йому було здолати деревину. Але все ж, коли Гнат Іванович уже наближався, стовбур не витримав, його зболілі пальці-корені розімкнулись і випустили землю. Стовбур повільно перекидався на спину, розкинувши руки, зашелестіло гілля, а Гнат Іванович саме під нього підбіг, наче зопалу хотів підтримати, аби явір не впав. Він ще відчув, як розтікається по ньому гарячою хвилею біль, усе потемніло, а в тій темені звідкись узялися білі-білі душі Трохима Іванця і Сидора Коломацького, взяли його попід руки і понесли кудись угору…

    А ще, мов велетенські птахи, в прозорій темені неба літали явори і махали до нього чорними гілками.

  • Курятина (оповідання)

    Єпископ Афанасій (Володимир Шкурупій)

    Курятина

    Оповідання

    На піщаному горбі, від пониззя якого починалися луки, а за ними болото, стоїть хата, яку ставили усім миром ще на початку тридцятих,- зруб із розібраної куркульської комори, стіни обвальковані глиною і побілені, а покрівля очеретяна струхла, на ній уже й мох зеленіє. Навіть її господарка, вже підсліпувата і трохи кривувата на правий бік Марфа Шишелиха, не в змозі точно визначити, скільки ж мазків наклали її руки на ті стіни. А в благенькій повітчині, що повипинала вже лозяні ребра, мекає коза і на сідалі сидять півень і дві курочки.

    Щойно засвітало, півень подав клич, мекнула коза, як рипнули в хаті сінешні двері, і на подвір’я вийшла заспана Шишелиха. Умилася з діжечки, і її зморшкувате, запечене сонцем (все ж на городі й длубається) лице проясніло. Вона випустила кури, подоїла козу, принесла відро води і поставила коло пічки. Тут вона готує собі обідання. Хмизок, нацюканий ще вчора, лежав купкою поряд. На спориші слалася дрібна роса, стара замочувала об неї черевики, доки ходила на город молоденької картоплі підрити, верталася, била себе об поли чорної сатинової спідниці і казала: “І-і, лихо з тією головою, капустину не вирізала і кріпцю не вщипнула”. Знов дринзала на город, затримувалася, бо ще прихилялася до червоної головки маку і тонкими, синцюватими губами доторкувалася до пелюсток, а зігнана бджола вилася довкола її білої, як туманець у пониззі, голови золотим німбом, а як стара відхилялася, випростовуючи свою постать, худу та кістляву, знов сідала спокійно. Стара йшла далі стежиною, долоньками гладила золоті голови соняшників. Зривала вістрюваті гілочки кропу, з яких на землю скапували діамантики росички, вирізувала капустину, з якої аж цвіркало соком, і вона рипіла, струшуючи прозору тишу з листатих буряків.

    Прохолода ранкова розсіювалася за росами, які нагально швидко злизало сонце, що викотилося, велике і обважніле, з-за Лисої гори і своїм сяйвом затопило все навкруг, все до найменшої шпариночки. Поступово робилося по-серпневому душно, повітря якось по-солодкому тягучіло, аж дихати важко. Але коло пічки, в якій Марфа Шишелиха варить борщ, ще тримається прохолода, бо велетенська груша-лимонка, така ж, може, стара, як і сама Шишелиха, широко розкинула свої покручені віти, кидаючи густу тінь. Під тією тінню легше дихалося і почувалося.

    Порається Марфа. Вже ж таки й стара, але в руках ще метка, хоч рухи й уповільнені, начеб їх щось притримує. Саме засмажку готувала. Цибуляний дух розходився подвір’ям – запашний, лоскітливий. Стара помішувала цибулю, потім ум’яла туди крізь друшляк варених помідорів, посипала борошном, а як пересмажилося, висипала в борщ. Тоді взяла різьблену, аж чорну від давності товкачку, сіла коло мене. Товкла старе сало із часником і розповідала:

    – І так мені захотілося курятинки, що їй-бо, як перед смертю. Що б не взяла з’їсти, а воно не лізе, хоч ти квит. Отак курятинки захотілося бабі! Сама ж я курей багато не тримаю. Ото півень рябий та дві курочки попельнястих. Давно вже зі мною живуть. Як же їх різати? Дивись, знесуть яку крашаночку – і є бабі на снідання. Ич, ич, як побіля ніг в’ються, канцилюги. А біжіть, біжіть, черв’ячка чи жука де вигребіть, нічого тут циганити. Киш! Тримала б і більше, але ж статки не дозволяють. Що там тієї пенсії, хоч би на хліб для себе вистачило. А ще ж і на смерть прискладати треба яку копійчину. Одна-одненька на світі, то щоб люди не втрачались і себе не утруждали. А ще ж і булочку хочеться взяти, люди ж ласують, а я хоч на старості, бо молодість пройшла в такий час, що такого добра і в очі не бачила. Прикупила б курчаток весною, піч в хаті є, то на печі вигляділа б, але ж чим годувати? Поки малі, то ще й по-божому, а як побільшають? Давай та давай їсти. А де взяти? Тепер куди не кинься – усе грошей треба. І не малих. А в степ не під силу піти. Та й замолоду зроду-віку не ходила, без дозволу й крихти не взяла. То он сусіди мої – він на тракторі, вже в голові мені вгуркотівся, поставе коло двору і трахкотить ним, а вона в ланці. Так у них мотоциклет. Дивись, там кукурудзи вламали, там буряка висмикнули, там люцерни вкосили – і живуть, і курятинку їдять. А ти, бабо, супець сьорбай. Поки робила в колгоспі, то давали на трудодень, а тоді вже й на виробленого карбованця зерничка. А вже як стала невдобна, то перестали давати. Хіба що ото тикнуть мішечок, і то із серцем, бо що я їм тепер таке? Їх он всього трійко, а й то тикаю по жменьці. Нащо його й мучити птицю.

    Ходжу ж, значить, як сама не своя. Так уже хочеться, так кортить курятинки. Упіймаю попельнястеньку, а вона ж сокотить, сокотить, в очі заглядає. Прямо тобі як людина. Куди ж ти її різатимеш? Та й двійко їх всього. Що без них робитиму? А це як запахне смаженим від двору Гальки Пушихи, що ледве не зомліла. Стала коло тину отамо і стою, запах той вдихаю. Галька якраз висунулася з літньої кухні – дебела така, хоч у бричку запрягай, мене вгледіла, чорними своїми бликнула, колючками наче вштрикнула.

    – Чого зирите в двір? – так, начеб цвьохнула, ще й виляск пішов.

    А мені слина кім’яхом у горлі застряла, що не проковтну.

    – Ох уже ж і людина, – прошипіла Галька і сховалась у кухні.

    – У них багацько набудовано – хата з білої цегли у візерунках, бачиш ото? Повітка, що цілу череду загнати можна, кухня літня, гараж – бачиш, машина у дворі стоїть? Їхня. Колись кольки мене вхопили такі, що не продихну. Думаєш, відвіз у лікарню? Де ж пак, бензину в нього, пана, не було. Ледве й не кінчилася. Та добре, що Микита кіньми підскочив. А ще й асфальтом увесь двір закатаний. І де, пронози, взяли? Уміють жити. Ми так не вміли. Бо тоді якось і про себе не думали – все в колгоспі та в колгоспі. А вони тепер про кого думають? Бач, ще одну повітку почали викладати. Кладіть, кладіть, не все коту й масниця. Помовчала, а тоді далі каже: – Від тих же слів, як не дивно, мені полегшало, трохи попустило, їй-бо. А воно ж пахне, а воно ж пахне, що місця собі не знайду і спокою.

    – Галько! – гукаю не витерпівши.

    А вона мов і не чує, посудом щось там дзвенькає, миє, мабуть.

    – Що то в тебе так пахне? – питаю, не дочекавшись її відповіді.

    – Курятина, – обзивається.

    – Смажена?

    – Та вже б варена таких пахощів не пускала.

    – Умієш готувати, – кажу хтозна й чого таким голосом єлейним, що аж самій нудно.

    – А чого б же, ще мама-покійниця навчила, – каже мені з кухні через тин, а сама й носа не виткне.

    Стара Пушиха уміла готувати, куди-и-и… її по всіх свайбах і поминках запрошували, дорогі фартухи дарували.

    – Де взяла? – питаю, бо ж знаю, що старих курей до нігтя вирізали та відвезли в Полтаву на базар, а курчат взяли пізненько.

    – У колгоспі Дмитро виписав, – каже.

    – І по чім штука? – далі розпитую.

    – Карбованець, – кидає, мов од чогось одриває.

    – Скільки, скільки? – не йму віри.

    – Глухі, чи що? Карбованець! – аж кричить, так їй неохота зі мною бесідувати.

    – За одненьку? – ніяк не віриться.

    “Бач, як, – думаю, – свої продали по вісім на базарі, а в колгоспі нагребли на дурничку. Так можна жити й через губу не плювати…”

    – Та вже ж що за одну. Стала б я оце гроші викидати, – відказує.

    – А як же це, що так дешево?

    – Бо вибракувані, – каже, – слабі. Тижнів зо два оце погодувала гарненько, а це кращу зарізала. І нічого – жирненька.

    Авжеж що жирненька, адже так пахла, що голова обертом ішла. Вирішила і я до голови сходити. Може, й мені, думаю, парку наділить? Коли ціна така дохідлива, то чого його не взяти?

    Зібралася на другий день, чисто вбралася, грішці замотала в хусточку, мішечок під руку і почовпла у правління.

    Зроду в новій конторі не була. Все якось незручно ходити із своїми клопотами. В них і без мене вистачає мороки.

    Приходжу, а там люду сила-силенна! Ніде й курці клюнути. Так коло вікна дочка Нюрки Сиротихи намацюкана сидить, за секретаря вона, якісь молодики на стільцях під стіною про щось сперечаються. То й я стала. І вистояла. Заходжу, а на підлозі килим лежить, та такий, що страшно на нього моїми черевиками й ступати. І кругом все в дереві блискучому, і він, голова, сидить у кріслі за довгим таким столом. Господи, молодий же ще, а живіт такий, хоч руки на ньому складай. І дивиться спідлоба, начеб я йому що винна. А що я йому можу бути винна? Поки сила трималася в тілі, по конторах не ходила, сама обходилась.

    – Що вам? – питає і якісь там аркушики перегортає, а в мене ноги гудуть, що ледве стою, млію.

    – Парку курочок, – кажу смирненько.

    – Яких? – таки звів очі.

    – Тих, що й людям виписували, отому-то й отому-то. По карбованцю штучку, – кажу і так же ж йому в очі заглядаю, що й крига б розтопилася, бо так же ж мені курятинка випахчує, прямо ввижається.

    – Чого схотіли! – пхикнув. – Курку за карбованця! Нема.

    – Як це нема? – розгубилася від такої звістки, і піт виступив на лобі.

    – Отак. Нема, і все. То тільки для передовиків.

    Ти тільки подумай! У того передовика грошей, що хоч у діжку замісто огірків соли, ряшка ледве не лусне, так йому ще й курей за безцінок. А мені, старій жінці, що весь вік у колгоспі відробила рук не покладаючи, дулю? Ах ти ж песиголовець отакий!

    – Як же ж воно так, – питаю, – він грошву гребе лопатою і йому ж за безцінь, а в мене тієї пенсії, як у зайця хвоста, то мені й немає? Як стара та немічна, то вже хай і горобці загрібають?

    А йому як об стіну горохом. Сидить і хоч би що. Тоді ще хтось до нього подзвонив, він до когось, а я стою ні в сих ні в тих. Чекала, чекала, поки й терпець увірвався.

    – Так що, – кажу, – нема бабі курки за карбованець?

    Звів-таки знов очі, а вони ж байдужісінькі-байдужісінькі.

    – Нема, – одказує. – Тут хоч би для своїх людей вистачило.

    А я ж тоді чия? Наче в груди мене штовхнув. Господи, отаке почути на старості!

    – Що ж, і на тому спасибі.

    Вклонилася низенько і пішла тихенько. Отак курятини наїлась баба. О!

    Дотовкувала уже мовчки жовте сало з часником, потім висипала в борщ, помішала ложкою і знов присіла на лавку, відсунувши перед тим горщика вбік від пригасаючого вогню.

    – Хай умліває. Бо що то за борщ, коли не умліє, – сказала. – Ет, з тією курятиною. У мене й так борщ смачний вдається. Вкину ще сметанки козиної – і будемо розкошувати. Отак.

    А я чогось заспішив, подякував за запросини, звернув на якусь ще одну зустріч, якої, звичайно, і в помині не було, і подався з двору, а з-поперед мене розбіглися дві курочки попельнястих і півень гребенястий.

    Оглянувся – золотився від сонця туманець на бабиній голові, і сухенькі руки лежали на колінах, спочивали.

  • V відкритий регіональний фестиваль духовної музики “Небесні перевесла”

    V відкритий регіональний фестиваль духовної музики “Небесні перевесла”

    «В’язали» музику в «Небесні перевесла»
    22 жовтня 2017 року, у приміщенні Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, відбувся ювілейний V відкритий регіональний фестиваль духовної музики «Небесні перевесла». Фестиваль організовує Консисторія Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви за сприяння та активної участі Управління культури Полтавської ОДА, а також обласного центру народної творчості та культурно-освітньої роботи спільно з обласним методичним кабінетом навчальних закладів мистецтва та культури. Метою проведення фестивалю із самого початку визначено відродження традицій української духовної музики та підвищення рівня виконавської майстерності хорових колективів.
  • Під Покровом Пресвятої Богородиці

    Під Покровом Пресвятої Богородиці

    201710_001

    «Ось таким омофором – символом, що його покладає на свої плечі єпископ під час богослужіння, Богородиця покриває всю земну Церкву, яка перебуває в тривозі за своїх дітей. Покриває і нашу Українську Автокефальну Православну Церкву, кожну її парафію – громаду віруючих українців, кожну єпархію і всю нашу Україну», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    13-15 жовтня 2017 року, в Свято-Покровській парафії с. Лиман, Зміївського району на Харківщині, відбулися святкові заходи з нагоди свята Покрови Пресвятої Богородиці та Дня захисника України.

    201710_004Протягом трьох днів звершувалося добове коло богослужінь – літургія, святкове вечірнє бдіння та вечірня. Першого дня, окрім святої Божественної літургії, яку очолив настоятель Свято-Покровської парафії ієрей Юрій Потикун, після короткої трапези та перепочинку, відбулися духовні бесіди-заняття про молитву священиків протоієрея Станіслава Шинкаренка, ієреїв Юрія Потикуна та Івана Полежаки з вірянами, після чого звершили вечірню службу.

    Взагалі наріжною темою бесід впродовж трьох днів стала надважлива тема: «Царство Небесне силою береться». Під цим девізом проходили всі триденні молитовно-духовні заняття як для досвідчених християн, які прагнуть до поглиблення сердечної молитви та правдивого каяття перед Господом, так і для тих, хто лиш починає свій шлях духовного вдосконалення.

    Головними навчальними заходами кожного з днів стали першого дня три лекційно-тренінгові години «Про молитву» та вечірня година «Іспит совісті», а другого дня, у формі довільної бесіди, віруючі перевірили свої знання та засвоєння опрацьованого матеріалу. Третього дня, під час заключної трапези «Агапа любові», відбувся обмін духовним досвідом.

    201710_00514 жовтня була звершена святкова Божественна літургія, яку очолив високопреосвященний Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією. Спільно з владикою служили священики єпархії. Після богослужіння відбулаося хресна хода навколо молитовного дому та до пам’ятника загиблим у Другій світовій війні воїнам. До хресної ходи долучилися учасники війни на Донбасі, які захищали і захищають нині рідну землю від російських загарбників, а також волонтери, жителі Лиману та гості, які прибули на святкування.

    201710_016Біля пам’ятника загиблим лиманцям, які захищали українську землю в найстрашнішій війні минулого століття,  відбулася молитовна церемонія на честь Дня захисника України, в якій взяли участь не тільки віряни місцевої громади й інших парафій УАПЦ Харківщини, а й не оцерковлені воїни із своїми сім’ями, волонтери, патріоти України, які прихильно ставляться до української Церкви, але ще перебувають поза її огорожею. Церемонія стала своєрідним місцем дотику нецерковних українських патріотів до православної віри і до рідної Церкви свого народу – УАПЦ, яка на теренах Харківщини, ще з далеких 20-их років минулого століття, стала духовним щитом боротьби з «руським міром».

    201710_017Під час церемонії, в якій взяли участь воїни, що з 2014 року й донині перебувають у діючих частинах ЗСУ, з Лиману, Слобожанського, Шелудівки, Гініївки, Бишкіні, Соколового та міста Зміїва, члени волонтерських груп, засновники та учасники територіальної самооборони, представники військкомату, обласного козацтва, жителі села, представник військкомату нагородив відзнаками «За заслуги» І ступеня воїнів АТО – Ісай Ярослава, Ващенко Олександра та Погребняка Максима. Також і архієпископ Афанасій, з благословення Предстоятеля УАПЦ, Блаженнішого Макарія, митрополита Київського і всієї України, вручив церковні нагороди – орден Іллі Муромця цим же воїнам АТО, які захищають Україну до цього дня, проявляючи героїзм. Відзнакою Харківського обласного військкомату – медаллю «За служіння Богу й Україні», було нагороджено й офіцера запасу, ієрея Юрія Потикуна, який також відзначився у захисті Вітчизни від агресора.

    Після вшанування загиблих воїнів представники самооборони влаштували обід – «польовий куліш», під час якого всі бажаючі пригадували важкі воєнні будні та поділилися враженнями про захід, в якому взяли участь. А за трапезою, яку влаштували парафіяни Свято-Покровської громади для братів і сестер, котрі з’їхалися на святкування з інших парафій, відбувся жвавий обмін думками про історію створення автокефальних громад, труднощі в їх становленні та утвердженні на зросійщеній Слобожанській землі.

    Ті з учасників Покровських святкових заходів, які виявили бажання, під час двогодинної зустрічі зі священиками обговорили тему «Духовна глибина свята Покрови Пресвятої Богородиці». Із словом до присутніх звернулися протоієрей Станіслав Аштраф’ян і протоієрей Станіслав Шинкаренко, ієрей Юрій Потикун та інші священики. А далі, у довільній формі, відбувся жвавий діалог між священиками, які мають великий пастирський досвід, і вірянами з різних питань віри, під час якого пізнавалася глибина Божого слова у Його повчаннях і настановах. Крім того, бажаючі мали можливість особисто поспілкуватися з досвідченими священиками з тих духовних проблем, які їх тривожать.

    Протягом години після вечірньої служби обговорювали перший ірмос канону до причастя «Грядіть, люди, співаємо пісню Христу Богові, що розділив море й наставив людей, звільнивши їх від рабства єгипетського, бо Він прославився», пов’язуючи події, про які згадується в ірмосі, з наступним богослужінням, коли доведеться приступати до святого причастя Христових Таїн.

    15 жовтня до Лиману прибула велика паломницька група вірян Свято-Миколаївської парафії с. Циркуни на чолі з ієреєм Дмитром Шаповаловим, які взяли участь у святій Божественній літургії, котру служили протоієрей Станіслав Шинкаренко, ієреї Юрій Потикун та Дмитро Шаповалов. Після богослужіння відбулася духовна творча година, під час якої присутні розповідали історії з власного життя, пов’язані з Божою присутністю в їх долі, репрезентували хто виріб, зроблений власноруч, ділячись при цьому досвідом його виготовлення, хто свій вірш, хто співав пісню.

    Потім відбулася братська трапеза, під час якої зав’язалася вільна духовна бесіда, в якій віряни рогзповідали про те, як Бог торкнувся їхнього серця. Ієрей Дмитро Шаповалов поділився спогадом про те, як під час прощі до Єрусалима Господь відкрив йому глибину таїни Ісусової молитви, радість від Його присутності. Ієрей Юрій Потикун розповів про те, як він набув молитовного досвіду під час богослужінь першого тижня Великого посту. Парафіянка Лілія Кіценко поділилася власним досвідом перекладів акафістів та канонів на українську мову. І всі присутні за трапезою ділилися спогадами з’явлення у їхньому житті Господа.

    «Такі кількаденні, а то й одноденні духовно насичені заходи, повинні стати важливою частиною життя кожного свідомого православного автокефаліста, адже духовна пожива навіть більш важлива для людини, ніж їжа тілесна, –  сказав архієпископ Афанасій після завершення святкових заходів. – Це, сучасною мовою, свого роду духовний тренінг, майстер-клас, покликаний сприяти духовному зростанню й збагаченню. Будемо практикувати, збагачуючи набутим досвідом, такі заходи не лише в Лимані, а й в інших парафіях Харківсько-Полтавської єпархії».

        

  • Із смілянського Синаю над Смілою

    Із смілянського Синаю над Смілою

    20170707_022«День Іоанна Хрестителя – свято церковне, але воно тісно переплелося з народними звичаями і традиціями, хоча вже нині, втративши зв’язок із землею, з хліборобством, відірвавшись від величної сільської культури, яка дала життя і розвиток українській цивілізації, ми маємо лише відголоски того славного часу. Але коли наступає цей день, то в душі нашого народу наче б як просинається дух предків, дух величної Козаччини, дух Матері-землі, дух України, яка дала життя нашому народу, – дала мову, пісню, побут, ідентичність і все, що ми нині називаємо – українська нація, яка народжувалася в таких же муках, як мати народжує дитя», – Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський.

    7 липня 2017 року, в день Різдва чесного славного пророка, Предтечі та Хрестителя Господнього Іоанна, високопреосвященний Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, очолив святкову Божественну літургію в парафії Різдва Іоанна, Предтечі і Хрестителя Господнього, в м. Смілі. Спільно з владикою Афанасієм служили десять кліриків єпархії.

    20170707_001Перед храмом владику Афанасія зустріли віруючі сміляни, а діти піднесли запашний коровай на рушнику. Владика, прийнявши хліб, подякував та привітав вірян із храмовим святом. В храмі настоятель парафії митрофорний протоієрей Михайло Шевчук подав Владиці хрест для цілування та запросив очолити святкове богослужіння.

    «Сьогодні той день, коли ми не просто згадуємо, хто ми, звідки ми і чиї ми діти, а коли ми навертаємо свої серця до початків, до найглибшої давнини, єднаючи в одне ціле минувшину, сьогодення і прийдешнє, яке вже владно про себе нагадує подихом пекельної геєни, що все більше й більше розверзається під ногами світу. І нашими із вами теж. Бо й про нас, нинішніх, писав великий пророк український Тарас Шевченко, «німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть», – сказав владика Афанасій у повчальному слові під час богослужіння.

    Говорячи про те, як не тільки вистояти, як не тільки витримати ті доленосні випробування, що їх доля ставить перед українським народом і кожним із нас повсякчасно, а як утвердитися, залишившись народом Божим, що проніс своє українство як найбільшу цінність через століття буревіїв, кривавих воєн, поневолень, революцій, голодоморів, Владика зауважив, що за приклад слід брати Іоанна Хрестителя, особистість особливо визначну в історії людства, надзвичайну і геройську, якої світ ще не знав.

    «І з цього високого пагорба, з цього смілянського Синаю над Смілою, над цим чудовим краєм із величною історією українського духу лунатиме дзвін, що вриватиметься як буря в пустельні серця і буде кликати голосом Іоанна: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Боже! – наголосив Владика на значенні храму, зведеного на найвищому пагорбі міста. – Сьогодні ми спостерігаємо змішування правди й брехні, а це руйнує моральну природу людини настільки, що вона перестає бути сама собі суддею, тому що через втрату відчуття правди втрачається система орієнтирів, яка завжди була запобіжником у будь-яких життєвих ситуаціях. Може, саме тому ми й на сьогодні ще далекі до завершення боротьби за правду і справедливість в українському суспільстві. Ще так міцно сидить у нашій свідомості неправда, обман, відверта брехня, що заполонили всі сфери людської діяльності».

    На завершення свого слова архієпископ Афанасій із болем у серці зауважив: «На свою біду ми державу будуємо на неправді, навіть у підвалини помісної Церкви намагаємося закласти неправду, перекручуючи історичні факти, підтасовуючи їх під вигідні політичні, церковні, чи особисті цілі. Сьогодні в нас виникає запитання – що нам робити, як будувати державу, Церкву, сім’ю, родину, як вибудовувати взагалі взаємостосунки в суспільстві, один між одним? Відповідь проста – без чесності й справедливості ми нічого не збудуємо, а доруйнуємо й те, що з такими потугами збудували».

    Що ж тоді робити? Як бути? Владика Афанасій чітко визначив, у чому полягає відповідь: «Полягає вона в словах Іоанна Хрестителя: «Покайтеся і задумайтеся над тим, як найкраще виконувати Божі закони життя».

    20170707_003Під час богослужіння архієпископ Афанасій звів у сан ігумена ієромонаха Знам’янського, Свято-Миколаївського чоловічого монастиря Ферапонта (Федиса).

    Після закінчення літургії владика Афанасій нагородив благословенними архієрейськими грамотами настоятеля храму митрофорного протоієрея Михайла Шевчука та найбільш активних парафіян і побажав їм міцної віри, стояння за правду й Українську Автокефальну Православну Церкву та здобутків у духовному вдосконаленні.

    20170707_024На подвір’ї храму владика Афанасій, спільно з духовенством, відслужив водосвятний молебень, окропив усіх присутніх освяченою водою та привітав із десятою річницею початку будівництва величного, п’ятикупольного храму.

    Чудовим співом патріотичних пісень усіх присутніх на святі порадував козацький хор «Заграва» м. Сміла. А смілянські козаки приготували та почастували козацьким кулешем.

    Завершилося святкування братською трапезою.

  • На Харківщині вшанували Героїв Небесної Сотні

    На Харківщині вшанували Героїв Небесної Сотні

    фото: Irina Krishtal‎
    фото: Irina Krishtal‎

    20 лютого 2017р.  біля пам’ятного знаку Державному Прапору України м. Змієва Харківської області відбувся мітинг-реквієм, на якому вшанували Героїв Небесної Сотні. На мітингу були присутні голова Зміївської районної державної адміністрації, депутат Харківської обласної ради Кошеленко В.А., керівники структурних підрозділів райдержадміністрації, керівники 16665865_1770423673285700_5670726729211805532_oпартійних організацій Зміївського р-ну, голови місцевих рад, представники трудових колективів державних установ, організацій міста, громадські організації, активісти району, волонтери, свідки Революції Гідності, учасники АТО, громадськість.

    Панахиду за загиблими відслужили ієрей Харківсько-Полтавської Єпархії УАПЦ, настоятель парафії “Пресвятої Богородиці “Неопалима Купина” м. Змієва отець Іван Полежака та диякон отець Сергій Довганюк.
    Вічна пам’ять Героям Небесної Сотні та захисникам України!