Blog

  • Стояння в покаянні

    Стояння в покаянні

    Хочу поговорити ще про одне (дуже суттєве), коли ми розглядаємо своє життя в усіх його духовних і тілесних складових і намагаємося виявити до найменших подробиць причини тих чи інших негараздів, які заважають нам, знов же таки – з нашого погляду, нормально жити, то не варто нам, православним людям, вдаватися до різного роду ворожок, чародіїв, екстрасенсів чи новітніх «проповідників» – у людей, що живуть поза Церквою правди немає. А коли вона і є, бо й диявол підкладає у вуста своїх слуг ті чи інші знання про світ, про людей, щоб таким чином заманити їх у свої погибельні сіті, то знов же таки, і наголошу на цьому особливо, знання цієї правди, кожному в свій час, обернеться великими неприємнощами чи й бідами. Шукати треба не того, що хтось, десь і колись щось там «наробив» нам поганого (в наш час розвою інформатики, в тому числі всіляких бісівських «наук», вистачає), а слід ретельно переглядати власне життя й вишукувати в ньому все зле й згубне для душі, для її врівноваженого стану, адже від цього залежить і загальний наш стан.
    Розглядати ж своє життя треба в площині віри, а віра православна вкаже нам на найменші відхилення від тих норм, що записані в Євангелії. А в ній дані відповіді на всі наші запитання. Бачите, в Євангелії на перший погляд все розповідається просто, але коли вникати в кожну історію, в кожне повчання, в кожне слово, то ми побачимо, настільки глибинно розкрито не тільки головні теми нашого життя, а навіть його порухи. Просто, ми не навчилися і, навіть, не завжди хочемо вникати в глибину євангельської науки.
    Так, ми знаємо, бо неодноразово чуємо від священства, читаємо в релігійній літературі, що гріхи батьків, дідів і прадідів передаються і наступним поколінням, які й страждають через них. Але ми не задумуємося над цим настільки глибоко, щоб дати звіт, перш за все, самому собі, а усвідомивши всю трагічність ситуації, стати із звітом перед Богом не із докором – «За що?», бо Всевишньому дорікати може хіба що не зовсім здорова психічно людина, а із знанням того, що ми – спадкоємці, скажімо, не одного діда чи прадіда, а що кожен із нас має в собі спадщину сотень поколінь.
    Правда, страшно? Але чи в дійсності нам стає страшно від того, що якась людина, про яку ми й знати не знаємо, свого часу десь ще за Київської Русі чи Гетьманщини скоїла якесь зло і передала його по ланцюжку наступникам аж до цього дня, а воно проснулося в комусь із тих, хто нині живе й хто проніс його у своїй генетичній пам’яті.
    І чи задумуємося ми настільки серйозно і відповідально вже за наступні покоління, які підуть від нас по життю, що ті злі сили, які вже через якесь наше зло пробудилися й діють в нас, нинішніх, хоч і не відносяться особисто до нас, бо не ми вчинили саме таке зло, передане саме від попередніх поколінь, ніде ні від нас, ні від наших нащадків не дінеться, а буде мучити й знищувати як нас, так і їх?
    А задуматися треба, бо без цього в нашій свідомості не виникне думка, а в душі не визріє і духовно не зміцніє рішучість взяти на себе подвиг молитовного очищення від багатовікової зарази, яка здатна знищити, стерти з Книги Життя когось із наших дітей, онуків чи правнуків, але перше нас самих.
    Якщо нас мучить якась спокуса чи пристрасть, до якої ми раніше були зовсім байдужі, якісь потяги до чогось недоброго, а то й страшного, які навіть мимовільною думкою не закрадалися раніше у свідомість, страхи, що починають мучити, не даючи спокою ні в день, ні вночі, не властиві нам лихі думки стосовно людей, чи й нас самих, які штовхають на злочині дії, вчинки, знов же таки, стосовно себе чи інших, то слід стривожитися настільки, щоб задуматися над цим випадком.
    Треба ретельно переглянути в пам’яті всіх своїх, хто відноситься до нашого роду, і пошукати серед них того, в кому діяла зла сила, змушуючи вчинити той чи інший гріх, якого людина не поборола до кінця за свого життя, або й зовсім не боролося за його припинення, чи й більше того, спонукувана злою силою, вчинила із собою непоправне. І якщо ми знаходимо в своєму роду таку людину, ближню чи дальню, яка страждала на таке ж зло, яке нині нас розриває, то ми повинні знати, що вона так і не осилила себе покаятися, побороти в собі це зло й передала його наступним поколінням. Воно ж і відгукнулося нині в нас. Але від нас тепер залежить, якщо ми його усвідомили, чи ми готові, і чи ми здатні так глибоко покаятися, так боротися з цим злом у повсякденні, щоб позбутися його і для себе, а тим паче для наступних поколінь роду, і для тієї людини, аби вона в тому світі через нього не мучилася. Бо на тому світі вже неможливо покаятися, там ми несемо тільки покарання за наші гріхи, чи, навпаки, за наше праведне життя радіємо в Царстві Небесному. Але тут, в цьому світі, хто ще живе цим життям, може й себе спасти покаянням і виправленням життя, і вимолити тих, хто вже там, але перебуває в світі темряви й страху, тобто муки пекла, якого заробив своїм земним життям. І те, що ми усвідомили, що зло живе й діє в нас, хоч воно й не наше, але що ми повинні його подолати заради спасіння, можливо більше й не самого себе, а тих, хто далі понесе не тільки мою кров, а й це зло, яке вже діятиме в них, і з яким хтось із них не зможе впоратися і постраждає, – вже є доброю ознакою. Тільки цю добру ознаку слід розвинути до рівня молитовного подвигу, адже це і є подвиг, особливо в наш, такий спокусливий і, саме цим, страшний час.
    І найперше, що стало бідою нинішнього часу, бідою, котра стала серйозною проблемою всієї держави і може знищити й націю – пияцтво. Настільки я знаю, науковці дослідили, що всілякі пороки й згубні звички діють в людях до дванадцятого покоління. Коли ми відрахуємо час назад, то отримаємо початок нинішнього пияцтва з періоду монголо-татарського нашестя на Київську Русь. А ми знаємо, що ці азійські завойовники дуже поширено вживали алкоголь і, звичайно ж, привчали до нього місцеве населення. Згодом, уже коли на теренах Київської Русі з багатьох центральних та східно-слов’янських племен сформувалася українська нація – кількісно найбільша в той час у Європі, це азійське зло достатньо швидко викорінилося. Наш український народ, який тоді проживав на своїх прадідівських землях однорідним організмом, аж до проклятої т. з. «жовтневої соціалістичної революції», що сталася в Російській імперії, практично був непитущим. Якщо ця біда й існувала в тодішній Україні, то виключно по великих містах і селищах Донбасу й нашого півдня, куди масово переселялися москвини з Росії, колонізуючи ці відвічні українські краї. Вони є прямими нащадками колишніх монголо-татар, і тому в них пияцтво не припинялося ніколи, бо якщо зовнішньо вони перейняли вигляд слов’ян, то внутрішньо, генетично лишилися тими ж монголо-татарами, які асимілювали північних слов’ян в часи Золотої Орди.
    Тому кожен із нас повинен знати, що подібне не обов’язково пробудиться саме в комусь із нас, але повинні знати, що воно може статися будь-якого часу і в будь-якому поколінні. І якщо ми люди відповідальні перед собою і перед своїми нащадками, то нам слід, жаліючи своїх дітей, онуків, зайнятися хоча б поступово (і так буде краще, надійніше) взятися за викорінення в собі тих чи інших пережитків минулого. Так само, за цю святу справу повинна взятися і державна влада на загально українському рівні, бо інакше нас чекає не тільки духовна чи тілесна погибель тієї чи іншої людини, а й загально-національна катастрофа. Треба задуматися над цим. І не копирсатися в собі, і в своєму роду, шукаючи там якихось злочинців, щоб потім у своїх думках дорікати чи проклинати їх за їхні злі вчинки, що нині заважають нам жити, а принести їх до Бога в Храм Його і на сповіді покаятися як у своїй гріховності, так і в гріховності свого роду, щоб шляхом сповіді й каяття, шляхом боротьби за виправлення свого життя очиститися самому і очистити лінію свого роду, тобто таким чином перервати негативну спадковість.
    Ви скажете, а як бути, коли вже немає свідків колись вчиненого дідом-прадідом, бабою-прабабою гріха? А тим паче, коли він вчинений десь аж за сьомого покоління назад? А відповідь одна – свята наша православна Церква вчить нас, що всі наші біди, духовні й тілесні недуги, трагедії походять від наших гріхів, нашого гріховного життя. Тому ще на початку цієї бесіди я й сказав, що як причини, так і позитивне їхнє вирішення слід шукати в площині віри. Бо тільки наша православна віра з допомогою церковних Таїнств може вказати на істинні причини, тобто навчити розуміння гріховності й усвідомлення того, що саме гріховність і є початком всіх проблем. І вказати на шлях спасіння, який полягає не просто в усвідомленні гріха, як причини, а в усвідомленні конче важливої дії, яка повинна за цим наступити й стати основою спасіння – каяття, що повинне завершитися покаянням на сповіді. Просто прийти на служіння в якусь із сект і там привселюдно визнати свої гріхи й вважати, що ти вже спасся, це нічого не дає. Це страшна диявольська омана, яка підкупає своєю простотою, бо головне відважитися при всіх назвати свої найсоромітніші гріхи чи помисли і на тому й заспокоїтися, бо часто від такої людини відходить її проблема, що мучила й привела до секти. Адже диявол, щоб утримати таку людину в своїй лабетах, дасть їй тимчасове, або й довічне попущення. Так само й через шептунів, чародіїв, екстрасенсів він дасть тимчасове полегшення. Та слід запам’ятати одну суттєву, я б сказав, життєву суть – якщо диявол через своїх слуг щось і дає, то рано чи пізно потім приходить за платою. А вона страшна – найтяжчі хвороби тілесні й духовні в жахливих муках, трагедії особистісні й родинні, і, що найстрашніше, за бажання легкого позбавлення тієї чи іншої проблеми, розплачуються діти чи онуки. Тобто, шукали легкого, а знайшли тяжке, що стає непоправним, якщо вчасно не схаменутися й не звернутися за спасінням до єдино істинної віри – віри православної, і єдиного місця спасіння – православного храму.
    Чому? Тому що наша свята Православна Церква єдина зберегла і донесла науку Христову й усе те, що святі отці перших століть християнства, коли віра поширювалася світом, а Церква Христова набирала тих обрисів, які ми маємо нині, дослідили через власний досвід подвижництва і сповідництва. Відповідно й спасіння наша Церква подає якнайповніше. Саме наша Церква подає покаяння так глибоко вмотивовано дією сповіді й необхідності переміни всього попереднього життя, як основи спасіння, що ставши на цей шлях, людина досягає поставленої мети і стає настільки оцерковленою, що вже ніяка зла сила не в змозі їй шкодити чи й більше того – зламати, знищити як духовно, так і тілесно.
    Якщо подивитися на родословну Ісуса Христа, то ми побачимо, що в ній у той чи інший період також були грішники – скажімо, Руф була язичницею, а Раав блудницею. Христос же взяв на Себе їхні гріхи, як і ввесь Свій рід, поніс їх, Своїм праведним життям преобразив усю родову лінію, приніс її до Бога, освятивши хресною жертвою розп’яття. Від нас не вимагається розп’яття на хресті тілом, але ми можемо, і це нам до снаги, так жити в покаянні, що воно стане співрозп’яттям з Ісусом Христом, і як Син Божий Своєю жертовною кров’ю омив усе людство від гріха, так і ми духовною кров’ю покаяння можемо омити свою душу і свою родову лінію від прокляття. Ми наче б беремо хрест подвигу, бо й ми є спадкоємцями як первородного гріха Адама і Єви, так і свого роду, кладемо його на свої плечі й під його вагою, терплячи страждання, які часом стають нестерпними, але віра зміцнює наші духовні й тілесні сили, несемо його на Голгофу спасіння. А вона в кожного своя.
    Тут я хочу коротенько нагадати про сповідь. Їй ми ще восени надали достатньо уваги. Але я хочу акцентувати вашу увагу ось на чому. Сповіді в храмі під єпитрахиллю, якою накриває вашу голову священик, повинне передувати згадування всіх гріхів від семирічного віку і до нинішнього моменту. Та самого нагадування замало. Потрібне глибоке каяття аж до гіркого плачу. І сповідувати саме те, в чому ти щиро розкаявся, готуючись до сповіді. Не читати гріхи із довжелезного списку загальними словами, виписаними із молитовника і які є загальнолюдськими, а ще зараніше поставити перед собою запитання: «А я?» Що скажу Богу, коли постану на сповіді перед Його зором, знаючи, що Він і так бачить, і знає все моє життя до найменшої рисочки, навіть кожну мою думку й кожне моє слово, але Йому потрібне моє відношення до скоєного мною, і моє добровільне визнання моєї гріховності, злочинності мого падіння. Не сам мій гріх страшний. Він Богу, власне, не потрібний, а моє ставлення до свого гріха й міра рішучості його подолати, виправитись. Ми повинні стояти перед Богом на сповіді, як наче б не було довкола взагалі нікого, жодної людини, навіть всього людства, а тільки я один. І більше нікого. Що я скажу Богу за себе, і тільки за себе? І так стояти на сповіді, як перед Господом живим, тілесним, коли Він ще перебував на землі й ми зустрілися з Ним лицем до лиця, і вже немає куди подітись, навіть втекти, бо від зору Божого не сховаєшся ні в якій шпарині, в такий увійти покаянний стан, щоб пережити увесь жах сорому, болю, страждання за все те, що накоїв свідомо чи несвідомо. Щоб хвилини стояння перед Господом на сповіді так потрясли душу, серце, перевернули все всередині, щоб душа заридала таким плачем, закричала таким криком, щоб ця мить лишилася й звучала в нас ще довго, надихала й наснажувала на подвиг переміни життя на нове, побожне, а благодать Божа не просто торкалась коли-не-коли, а перебувала з нами і в нас завжди. Амінь!

    Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський,    керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією УАПЦ.

  • У Полтаві в четверті роковини Іловайської трагедії схилилися перед пам’яттю полеглих захисників України

    У Полтаві в четверті роковини Іловайської трагедії схилилися перед пам’яттю полеглих захисників України

    29 серпня, у четверті роковини загибелі оборонців рідної землі в Іловайському котлі, полтавці зібралися біля пам’ятного знака землякам, полеглим у російсько-українській війні.

    Панахиду за спокій душ Українських Героїв, хто віддав життя за Батьківщину на її Східних кордонах у боротьбі з російськими окупантами, відслужив Високопреосвящений Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський Української Автокефальної Православної Церкви. «У наші дні пишеться новітня історія України – утверджується Українська Нація, а з нею й Українська Держава, освячені жертовною кров’ю кращих синів України» – наголосив у слові пам’яті Владика Афанасій. Заслужений працівник культури України Валентина Шемчук висловила щире співчуття та глибоку вдячність усім рідним  наших палких патріотів, присутнім на зібранні матері загиблого Романа Василенка – Марії Верлон та дружині полеглого Олександра Лукаша – Світлані.

    Біля пам’ятного знака Героям заяскравіли квіти. Разом із земляками, волонтерами, а також друзями загиблих боронителів Української Свободи й Незалежності їхньому подвигові вклонилися й побратими, серед котрих і очільники громадських організацій «Сім’ї загиблих учасників бойових дій Полтавщини» – Іван Петренко та «Європейська Україна» – Сергій Глоба, Центру соціальної адаптації ветеранів та інвалідів АТО міста Полтави – Андрій Кошман.

    Палахкотить Пам’ять про тих Героїв, чиї життя покладені на олтар Української Волі… Зоріють нам їхні святії душі, освітлюючи шлях у день грядущий…                                                                                                                               Фото: Віктор Лебєдєв     

  • Слава Божа

    Слава Божа

    «Що ж таке слава Божа, яку Ісусу треба було показати вибраним учням із обраних Ним? Славу, яка преображає навіть тіло людське, роблячи його частиною Божества? Як вона проявляється? Власне, слава – це присутність Божества в усьому», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    19 серпня 2018 року, в день Преображення Господа і Бога нашого Ісуса Христа, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, та звершив святкову Божественну літургію в кафедральному храмі Пресвятої Тройці в Червоній Слободі. Спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), протоієрей Сергій Катренко та ієрей Віталій Сєдов.

    «Цього дня Христова Церква святкує одне з найбільших і найзначніших свят у річному колі богослужінь – свято Преображення Господнього. Що ж сталося на горі Фавор, що вже більше двох тисяч років ми цього дня згадуємо ту подію? І що то за подія, що їй віддається така шана й відзначення? А ця євангельська подія в житті Ісуса Христа і Його учнів важлива тим, що розкриває нам глибину взаємин із Богом, показує увесь обшир можливостей людського тіла, якщо виконувати заповіт Його Сина: «Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний, – зазначив на початку своєї проповіді архієпископ Афанасій. – Через своє тіло, Христос відкрив учням не просто славу Свого Божества, а показав їм їхні можливості. Необмежені можливості у вдосконаленні: духовному, душевному і тілесному. Це вдосконалення здобувається нами впродовж життя на землі».

    На подвір’ї храму владика Афанасій прочитав молитву на благословення винограду та інших плодів і окропив освяченою водою яблука, груші, виноград, сливи та інші перші плоди нового врожаю, що традиційно приносяться цього дня до храму парафіянами на освячення в знак подяки Богові.

     

  • Полтавськими галушками частували на дитячому пленері «Відкрий себе!» в Івонченцях

    Полтавськими галушками частували на дитячому пленері «Відкрий себе!» в Івонченцях

    Організатори доброчинної патріотичної Літньої денної школи-табору Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви щиро дякують Першій галушковій мануфактурі «Комора» за приготування традиційної страви разом із дітьми. Смачним був майстер-клас директора Дениса Баранова. Учасники пленеру насолодилися святковим обідом від шеф-кухаря та власним.

    Радіють діти й спортивним змаганням, які запроваджуються щодня та завжди різноманітні. Атлетичні вправи на пленерному обійсті майбутні чемпіони виконували під керівництвом Миколи Барая та Сергія Фесенка – тренерів «Федерації стріт воркауту Полтавщини». Юні спортсмени знову чекають зустрічі зі своїми вчителями.

  • 29 серпня – четверті роковини трагедії під Іловайськом

    29 серпня – четверті роковини трагедії під Іловайськом

    Бої там продовжувались з 6 серпня по 3 вересня 2014 року. За офіційними даними, там загинуло майже 400 українських військових. З них – 30 уродженців Полтавщини. Їх пам’ять сьогодні вшанували панахидою.

    Архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Афанасій говорить: бійці загинули не даремно. Вони надихнули на продовження боротьби за Незалежність…

    Афанасій, Архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ

    – Сьогодні ми шануємо їх пам’ять. Ми не можемо вже їх повернути до життя, це зрозуміло. Ми не можемо зробити надто багато, бо що вже зробиш. Але ми можемо зробити головне – пам’ятати.

  • У річницю Іловайської трагедії полтавці вшанували загиблих бійців панахидою

    У річницю Іловайської трагедії полтавці вшанували загиблих бійців панахидою

    29 серпня – четверта річниця початку виходу українських військових з Іловайського котла Донецької області. З цієї нагоди полтавці зібралися у парку імені Котляревського,аби вшанувати пам’ять загиблих героїв…

    Лілія Пасічник, Станіслав Пантелей, Poltavske.TV

  • 29 серпня – день пам’яті героїв АТО

    29 серпня – день пам’яті героїв АТО

    У середу 29 серпня у день пам’яті героїв АТО, коли ми згадуємо страшні події Ілловайська, запрошуємо полтавців прийти до Алеї пам’яті захисників України у парку ім. Котляревського, де о 15:00 буде відслужено панахиду за всіма загиблими воїнами.
    Не залишаймося байдужими, війна продовжує забирати у нас найкращих синів і дочок.

  • 28 серпня – Успіння Пресвятої Богородиці!

    28 серпня – Успіння Пресвятої Богородиці!

    Цього дня ми з особливою гостротою відчуваємо, що ми не сироти на землі, бо з нами Божа Мати, яка нас любить, пестить і леліє за нашими молитвами, плачами, розпачливими зверненнями, й допомагає нам. Допомагає як рідна мати, яка й серце своє вийме з грудей, рятуючи своє дитя. Цінуймо своїх матерів, адже ближчого й дорожчого від них у нас немає нікого.
    З тієї миті, коли Христос із хреста розп’яття звернувся до Своєї матері: «Це син Твій!», вказуючи на апостола, а до нього: «Це Мати твоя!», – в особі Божої Матері ми маємо нашу Небесну Матір. Перед Її іконами ми молимося, звертаючись із своїми печалями і радощами, й Вона всім допомагає нести свій хрест по життю.
    «Радійте, Я з вами в усі дні!», – сказала Богородиця апостолам. То ж нехай радість наповнить і наші серця усвідомлення того, що Мати Божа завжди з нами!

     

  • Радійте, Я завжди з вами

    Радійте, Я завжди з вами

    В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
    Наближається свято Успіння Божої Матері. День, якого ми задумуємося над самою таїною смерті – вона страшна і велична, через неї ми пізнаємо і основи нашого життя. А вони тримаються на таїнах Пресвятої Трійці – ми їх не бачимо, а відчуваємо кожною клітиною свого тіла і порухом думки. І саме життя починаємо відчувати зовсім інакше, адже воно перестає бути для нас повсякденням без надії і сподівань. Ми сумуємо, коли дивимося на смерть звичайної людини, але які незрівнянно сильніші почуття повинні нас охоплювати, коли ми згадуємо про смерть Матері Божої – джерела життя, чеснішої за херувимів, і незрівнянно славнішої за серафимів?
    Нашу душу переповнює піднесенням не лише таїна смерті, а й таїна всієї віри. Задумаймося над тим, яким би жахливим і безпросвітнім було наше життя, аби ми бачили лише те, що дається нам звичайним тілесним зором, що можна взяти руками, покуштувати на смак, відчути на дотик, тобто ставитися до всього, що оточує, як до звичайної речі! Але маючи віру, поринаючи в її таїни, сприймаючи душею неосяжні звичайним розумом істини одкровення, істини віри, ми підсвідомо відчуваємо всю велич життя в Господі.
    І коли хоч на якусь мить подих одкровень торкається нашої душі, тоді й охоплює відчуття піднесеності, і чим глибша віра, тим це захоплення трепетніше й відданіше. Адже повсякденне життя наше без цього почування притискає нас до землі, гнітить, одбирає справжню радість, бо таке радіння може бути лише в Господі, а воно появляється тільки з вірою в єднання з Господом після смерті тілесної. Тоді ця віра осяває душу, весь наш внутрішній світ і дає силу для життя.
    Апостоли третього дня після Успіння Божої Матері, закінчивши трапезу, виголосили звичну хвалу Богу і, піднісши артос, який стояв на столі в пам’ять господа Ісуса Христа, хотіли виголосити й хвалу Пресвяті Трійці, як раптом побачили Матір Божу, Яка сказала їм:
    “Радійте, Я завжди з вами”. І вражені апостоли вигукнули у відповідь: “Пресвята Богородице, допомагай нам!”
    І ця обіцянка, яку дала Мати Божа третього дня після Свого святого успіння, з такою повнотою здійснилася в житті людства, що вже саме це повинне утвердити нас у непорушності віри, у щоденному заступництві Матері Божої. Адже заступництво Пресвятої Богородиці відчуває навіть людина, яка має в душі й зовсім слабеньку віру.
    Адже чим би ми жили, аби в наших душах не було хоч малесенької віри, як би ми жили, аби серця наші були порожніми і якби ми не відчували постійного заступництва Божої Матері?
    Бо що означає у порівнянні з нашою самітністю, яка буває при втраті нами батьків наших, коли поряд немає наших друзів, – самітність духовна! Хто проникне в нашу духовну самітність! Хто дасть там утіху і радіння, хто підтримає нас, хто пожаліє, хто там не полишить нас сиротами? Божа Мати, яка постійно охороняє нас і дає силу терпіти життєві скорботи.
    “Радійте, Я завжди з вами”.
    “Пресвята Богородице, допомагай нам!”
    Так було сказано третього дня після Успіння Божої Матері. І це повторюється ось уже дві тисячі років і буде повторюватись, доки не прийде у славі Своїй судити живих і мертвих Син Її і Господь і Бог наш Ісус Христос.
    Амінь.

    Архієпископ Афанасій (Шкурупій)
    22.08.2001 р.

  • Юні вогнеборці спробували сили разом із рятувальниками Полтавщини ДСНС України

    Юні вогнеборці спробували сили разом із рятувальниками Полтавщини ДСНС України

    До дітей – учасників доброчинного патріотичного пленеру «Відкрий себе! Літня денна школа-табір» Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви в Івонченцях завітали фахівці Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Полтавській області. 

    Дорослі доброзичливо пояснювали важливість своєї справи. Діти були уважними учнями. Дівчата не відставали від хлопців! Щира вдячність від організаторів патріотичного пленеру, учасників і їхніх батьків Начальникові АРЗ-СП ГУ ДС України з надзвичайних ситуацій на Полтавщині, полковникові служби цивільного захисту Романові Кириленку.

    А після насиченого вогнеборчого будня вирушили на ставок у сусіднє селище Тахтаулове. Щоб дістатися до нього, необхідно було здолати три кілометри велосипедного шляху! Відпочинок видався веселим і корисним!

  • Музей Патріарха Мстислава чекає на оновлення

    Музей Патріарха Мстислава чекає на оновлення

    Я звертаюся з цим закликом до кожного небайдужого українця, особливо простого люду. Тому що до цього дня жоден із тих, хто має мільйони і б’є себе в груди, доказуючи, що великий патріот України, навіть пальцем не кивнув, щоб допомогти відновленню хати-музею патріарха Мстислава в Полтаві. Ось така в нас патріотична еліта! Тому я й звертаюся до простих людей за допомогою – по сотні гривень кожен, і справу великої національної ваги – відновлення хати-музею патріарха Мстислава, в якій він народився і виріс, буде вирішено. Треба, щоб це стало всеукраїнською народною справою, адже це не просто хата, це – святиня нашого народу. Ми зробили майже неможливе – зуміли всі ці роки утримувати цю будівлю від передачі її (вірніше місця) під бізнес-проект (це фактично центр Полтави), але самотужки відновити не в силі. Прошу Вас підтримати нас у цій святій справі! Будівля наразі знаходиться у власності та оренді (це перша половина будинку) Свято-Михайлівсьої парафії УАПЦ м. Полтава.
    Ось рахунок парафії:
    Святого Архистратига Михаїла релігійна громада (парафія) Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ

    Приватбанк, ЄДРПОУ/ДРФО 37914874, Полтавське ГРУ, МФО 331401,
    Рахунок № 26006054623164
    Призначення платежу – пожертва на ремонт хати-музею Патріарха Мстислава
    Також можна передавати кошти до єпархіального управління або Свято-Михайлівській парафії.
    телефон для довідок 0975900021 – о. Олександр Горай, настоятель Свято-Михайлівської парафії УАПЦ.
    Нехай Господь благословить Вас на святу справу!
    +Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ

  • На межі старого й нового життя

    На межі старого й нового життя

    «Сьогодні ми з вами стоїмо на межі старого й нового, коли наша праця увінчується багатими плодами, але для продовження життя ми знову й знову закладаємо насіння для врожаю майбутнього. Тому цей день, за старовинним звичаєм нашої Церкви, ми освячуємо святим богослужінням, закликаючи Боже благословення на врожай майбутній. 1030 років тому наші прабатьки цього дня отримали святе хрещення в єдиного Бога – Господа Ісуса Христа, віру в якого наш народ зберіг до сьогоднішнього дня», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    14 серпня 2018 року, в день Винесення древа Чесного і Животворчого Хреста Господнього, пам’яті хрещення України 988 року, семи мчч. Маккавеїв, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив святу Божественну літургію в Свято-Воскресенському храмі с. Івашки. Спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар Консисторії, та настоятель парафії ієрей Олександр Горай.

    «Цей відвічний колобіг життя, який супроводжується потом і кров’ю, радістю й стражданнями, поклав для нас Творець, щоб ми спокутували первородний гріх наших прабатьків. По різному ми їх спокутуємо. Але сім братів Маккавеїв своїм подвигом в ім’я єдиного Бога, віру в Якого зберегли в своїх серцях навіть під страшними тортурами, поклали початок боротьби за віру, за визволення від поневолення й свободу свого народу. Їхній приклад повторили і єпископи, священики та віруючі нашої Церкви в 20-30-40-их роках минулого століття, своєю мученицькою смертю заклавши фундамент духовної волі сьогодення. Їхній приклад повторюють у ці дні відважні захисники рідної української землі від російського загарбника, освячуючи її своєю жертовною кров’ю. І хоч багато років віддав єврейський народ визволенню своєї Вітчизни від поневолювачів, але переміг у тій нерівній борні. Освячений кров’ю мучеників, переможе й наш український народ свого ворога, бо за нас молиться незчисленна когорта мучеників українських», – сказав у своїй проповіді архієпископ Афанасій.

    Після літургії архієпископ Афанасій звершив чин освячення хреста, якого було поставлено на тимчасові споруді, наданій сільською владою вірянам для задоволення їхніх релігійних потреб. Потім владика Афанасій очолив хресну ходу до ставка за селом, де звершив водосвятний молебень та освятив овочі, фрукти, зілля й мед, принесенні вірянами.