Категорія: Статті

  • День Незалежності: солідарність і соборність

    День Незалежності: солідарність і соборність

    Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, Голова інформаційно-видавничої комісії УАПЦ, про День незалежності, військовий парад у столиці України та єдність нації.

    Цей день для нас повинен бути часом загальнонаціональної молитви спочатку в храмах, а потім на площах міст і сіл, щоб кожна релігійна спільнота, утворивши одне ціле цього дня, звершила подячну молитву до Господа за ту велику милість, яку Він дарував нашій Україні в 1992 році – найзнаменнішому році в історії українського народу. Це буде загальнонаціональне моління за єдність нації, під час якого кожен його учасник й увесь народ в цілому буде наповнений живодайною силою Божої благодаті.

    Це також день серйозних роздумів над уже зробленим і над тим, що слід робити далі, аби розвивати й утверджувати як державну незалежність, так і незалежність у духовній царині. Перш за все, як нам будувати рівноправні взаємостосунки між усіма конфесіями, а також між владою і конфесіями, що є особливо нагальним у світлі того, що в цій царині у нас, як у вірші Павла Тичини, – «перевисання» в бік однієї з православних конфесій, яку в кращих радянських традиціях перетворюють на ідеологічно-духовний придаток влади.

    Тому треба задуматися над тим, чи варто владі, якщо вона будує європейське демократичне суспільство, в духовній сфері спиратися на радянський досвід «єдіной і нєдєлімой». Трішки вагітною жінка бути не може, так і демократія в державі – або ми приймаємо її і розвиваємо в усіх аспектах європейського досвіду, або не обманюємо самих себе. А чиновники, якщо вони дійсно за єдність українського суспільства, не повинні робити таких серйозних промахів, бо це ніколи добром не закінчується.

    Свобода совісті і віросповідання, а, відповідно, й діяльності релігійних організацій, гарантовані відповідним державним законом. А День Незалежності є особливою датою. Це день, коли люди збираються разом, щоб підкреслити, що державність для нас не порожній звук, це – наша сутність. Адже всі, хто нас поневолював, намагалися вихолостити з нашого світогляду перш за все державотворче начало, без якого легше нівелювати нас як націю. Тоді народ не ставить і питання про власну державу. А відчуття державності робить народ нацією і тримає його в єдиному тілі.

    Церква ж, за визначенням святих отців, є Тілом Христовим, а наша сутність наповнена релігійністю – вірою в Бога і Його божественну силу. І коли відібрати в нас віру в Бога, то душа, як частка Бога, не тільки втратить свою справжню суть, ставши лише оболонкою без наповнення животворчою благодатною силою, а й, відповідно, втратить і відчуття національної приналежності, наскільки буде слабкою ця якість нашої людської природи, бо Отець Небесний створив нас українцями.

    Коли ми виходимо на святкування Дня незалежності, то ми цим проявляємо свою солідарність один із одним, усі – люди різних соціальних станів, життєвих уподобань, політичних переконань, національностей. Об’єднані в спільному торжестві, ми усвідомлюємо, що ми один народ, одна нація, одне ціле. Відповідно, ми усвідомлюємо й те, що Україна – наша Вітчизна-Мати, а ми – її сини та доньки. Це важить у нашому житті надзвичайно багато. Воно визначає навіть нашу долю. А ті з нас, в чиєму серці відчуття державності ще не стало визначальним, то, перебуваючи в такому середовищі чи, навіть, спостерігаючи з екрана телевізора це свято єднання, вони також приймають у своє серце крапельку почуття любові до України і ця крапелька поступово стає струмком, який вливається у єдине річище. В такі дні всі ми чітко відчуваємо солідарність один з одним і соборність наших душ.

    Цьогорічний військовий парад у столиці нашої Вітчизни теж достатньо потужна підвалина для всієї державної будови, хоч багато хто і критикує владу за його організацію й проведення. Мовляв, це мілітаристські замашки і кого ми цим парадом можемо злякати. Але це зовсім невірна думка. Ми нікого не лякаємо, але показуємо, що, нарешті, маємо збройну потугу, здатну захистити українську державу від будь-якого ворога.

    Крім того, цей військовий парад вселив у дещо здеморалізоване суспільство впевненість у силу держави, а це дуже важливо в процесі її розбудови і зміцнення. Цими не тільки урочистостями, а й, головне, потужним військовим парадом, ми нагадуємо собі, що будь-коли і за будь-яких обставин захищати Батьківщину є найголовнішим завданням кожного з нас, але об’єднаними зусиллями. Адже якби український народ соборно не об’єднав свої зусилля, то чи зуміли б ми зупинити ворога?

    Саме сьогодні, в час найважчих викликів, кинутих нашій державності й національній ідентичності, ми повинні зробити все від нас залежне, а почасти й незалежне, щоб не дати ворогу можливості нас роз’єднати, особливо тих, для кого Україна в його житті понад усе. Тому День незалежності України слід організовувати ще з більшим розмахом, щоб залучити різними видами святкування якнайширші верстви населення, адже цей день є днем торжества українства. І нехай торжеством національної гідності буде наповнене кожне серце, кожна душа, а в свідомості утверджується непохитна відданість Батьківщині і творить український світогляд – релігійний, культурний, історичний, побутовий, тобто утверджує нас як українську націю.

    А для цього нашому суспільству слід шукати консенсусу на основі відповідальності за долю Держави і її корінної нації через призму вкладу в розвиток держави всіх, хто проживає на її землі і хто вважає себе невід’ємною частиною вільної України. Без цього нам не досягнути єдності. Але підґрунтям цієї єдності може бути тільки духовна спорідненість усіх, врахування національних традицій українства як домінуючої складової суспільства. Це повинне бути прийнятим як даність, адже в іншому випадку ми приречені на різноманітні конфлікти. Поки що їх гасить війна, яку нам нав’язала Росія, адже кожен відчуває колосальну відповідальність за долю Вітчизни – її цілісність і єдність, розуміючи, що навіть найменші суспільні хвилювання можуть призвести до непоправної біди. Але ж і державній еліті треба йти народу назустріч, а не висмоктувати з нього останні соки, бо якщо терпець у людей увірветься, то під руїнами буде похована не тільки державність, а й вони самі зі своїми мільярдами та мільйонами. Загальна солідарність на основі братерства – ось що потрібне нам зараз, тоді ми й будемо єдиним цілим.

     

  • Голгофською дорогою страждань

    Голгофською дорогою страждань

    Проповідь високопреосвященного Афанасія, архієпископа Харківського і Полтавського,
    під час богослужіння в день прославлення ікони Ісуса Христа «Господь Вседержитель» 14. 08. 2016 р.

    20160814_1Дорогі мої брати і сестри, автокефальне братерство!

    Хочу сердечно привітати вас у цьому чудовому храмі на великому святі – Винесення Животворчих Древ Хреста Господнього і великому святі – прославлення ікони Ісуса Христа «Господь Вседержитель», з якою відбулося неймовірне Боже чудо оновлення й виділення мира.

    Дякую вам, що ви відгукнулися на Божий поклик, відклали в бік всі свої мирські справи, щоб узяти участь у цій неординарній події, явленні Божого чуда в нашій Українській Автокефальній Православній Церкві, освяченій кров’ю мучеників-автокефалістів, яку вони пролили під час комуністичного терору за віру православну і рідну Церкву в минулому столітті.

    Я радий, що ви тут. Радий з того, що Господь зібрав нас, звівши до купи людей різних за характером, світоглядом, але об’єднаних найголовнішим – любов’ю до Господа нашого Ісуса Христа і до рідної Неньки-України, яка нині спливає кров’ю новомучеників.

    Ми з вами дуже багаті люди, бо маємо дві матері – земну й небесну: Державу Україну і Церкву українську. Земна – об’єднує нас в єдину родину, а небесна – поєднує нас, православних українців, з небесами, із Царством Божим, і один з одним.

    І за нашу віру, відданість українському православ’ю, мужнє стояння там, де нас поставив Господь, – в Українській Автокефальній Православній Церкві, – Творець послав нам Своє чудо.

    Послав нам ікону, якою хоче пробудити в наших серцях, а через нас і в тисячах інших, у кого серця ще закриті до Божої любові, черстві й закам’янілі до Вітчизни, – глибину віри і любові; розкрити затулені байдужістю очі, щоб бачити славу Божу, і вуха відкрити, щоб чути слово Божого благосвістя.

    Господь спочатку послав цю ікону темною. Такою, що не було видно ні лику, ні будь-якого іншого малюнку, але біля неї в цьому храмі люди молилися два роки і за їхню віру Він послав іконі оновлення, а потім, коли вона повністю освітлилася, послав спочатку сльози з очей, а за цим миро виступило із горла Спасителя, і в деяких інших місцях на лиці і по іконі. А що буде далі, то ми не можемо сьогодні того навіть уявити.

    Ця старовинна ікона, як і більшість із них, бачила не одне покоління смертних людей у їх радості і в горі. Вони бачили і скорботні дні, коли перед ними горіли свічки, освітлюючи господарю чи господині останній шлях, що вів їх у вічне життя.

    Шлях, по якому доведеться у свій час пройти і кожному з нас. Багатьом нинішнім іконам, які стоять у наших оселях і церквах, суджено нас пережити і, можливо, побачити щось таке, чого ми не бачили. Адже ікона – це цілий світ, це вікно у небо, у вічність!

    За які заслуги Господь посилає нам чуда? Невже ми всі такі святі та Божі? Та немає у нас заслуг перед Господом – одна гординя і пристрасті. Ось за гріхи наші і бачимо ми чуда Божі.

    Давайте задумаємося – чому Син Божий явився на землю тоді, коли правив цар Ірод? А це був час дуже тяжкий для єврейського народу – духовна неміч, розтління, яке уразило всіх і все, панувало тоді в народі. Що чекало розбещений народ? Страшна смерть! І ось саме в цей час і прийшов у світ Лікар. Узяв усі недуги на Себе і помер на хресті. І воскрес. І Своїм воскресінням зцілив увесь світ.

    А ми хіба не розбещений народ, коли подивитися, що ми творимо скрізь і всюди? Що нас чекає, що з нами буде, якщо не схаменемося, не покаємося і не зупинимося у своїх пристрастях? Тому й нині оновлення ікон, їхнє мироточення – даються нам не за нашими заслугами, бо їх у нас немає, а як пересторога за гріхи наші, щоб ми, дивлячись на них, зцілялися вірою і покаянням.

    Але якщо старозавітна людина не могла звільнитися від гріхів, то ми з вами можемо бути вільними від них. Звичайно, важко, іноді навіть неймовірно важко подолати гріх, пристрасть, що заполонили душу, взяли її в міцні кайдани. В той же час кожен із нас має досвід подолання якогось гріха постом і молитвою до Господа. Чому ж тоді нам не вдається повністю здолати пристрасті, що мучать нас?

    А відповідь лежить на поверхні, але ми не хочемо її бачити, бо вона нас лякає. Бо коли ми візьмемо її в своє серце, тоді нам доведеться відгукнутися на поклик Господа: «Візьми хрест свій і йди за Мною».

    Чому ми боїмося? А тому, що тоді доведеться йти хресним шляхом на Голгофу – шляхом страждання, яким ішов Сам Спаситель. Чи готові ми до цього? Ні! Не готові, бо духом слабкі. І в цьому наша біда. Якби ми, не відступаючись, несли свій хрест вслід за Спасителем, ступаючи крок у крок у Його сліди, то ми з допомогою Божою повністю б здолали свої пристрасті.

    Якби ми, тільки розкривши очі після сну, одразу ж згадували, що ми діти Божі, створені для вічного життя в Ісусі Христі, і хоча б молилися належним чином та приводили своє життя у відповідність із Христовою євангельською наукою, то ми б побороли свої пристрасті, ми б відігнали від себе бісів і їхні спокуси.

    Біси постійно обплутують нас такою густою мережею спокус, які втягують у гріховне життя, що тільки постійною молитвою до Господа, тільки життям у Христі ми можемо це павутиння руйнувати. І Хрест Господній є для нас головною зброєю у цій битві не на смерть, а на життя.

    Господь явив нам Свій Животворчий Хрест у четвертому столітті. Пам’ятаєте, стільки народу зібралося в Єрусалимі, коли виймали хрест, на якому було розіп’ято Ісуса, із землі, де він пролежав чотири століття? Довелося навіть піднімати, щоб люди його хоч побачили, стільки їх зібралося на свято, на торжество знайдення святині!

    А нам Господь явив Боже чудо в сьогоденні, оновивши Свій образ і виточуючи з нього святе миро, щоб ми сьогодні вшанували цю святиню – ікону «Христос Вседержитель», через яку Син Божий прагне відродити нашу віру, щоб вона оновила наші серця любов’ю.

    Але навіть сьогодні не так вже й багато зібралося нас у цьому храмі. Чому? Тому що люди збайдужіли до Господа, живуть без Бога й поза Богом, але як часто ми чуємо від них: «За що Бог мене покарав? Чому Він мене не любить?»

    А за що нас любити, коли ми живемо без Бога? Коли в наших серцях не палахкотить любов до Нього? Коли наше відношення до Бога споживацьке, коли ми в Нього тільки просимо, кажучи «дай!», але так рідко кажемо: «Віддаю себе в руки Твої, Господи, і нехай буде воля Твоя, а не моя».

    Ми боїмося цього, бо тоді доведеться брати на себе подвиги посту, молитви й обмеження себе багато в чому. А світ такий принадливий і як проти нього встояти! Але ж сказав апостол Павло: «Все мені можна, та не все мені на користь». Чому ж ми не беремо собі на озброєння це повчання великого християнського вчителя?

    Ми звикли, живучи в світі, до споживання. Ми вже й життя свого не мислимо без постійного споживання всього, що нам світ постійно пропонує. Ми заковтуємо все, навіть не замислюючись над тим, чи воно користь нам принесе, чи шкоду. І в цьому вбачаємо сенс свого життя – лиш би задовольнити свої пристрасті й пожадання.

    Ми й до Бога, і до стосунків із Ним, ставимося з тими ж самими пріоритетами – «дай», але не завжди й дякуємо. А коли й дякуємо, то все одно просимо, щоб і надалі допомагав нам, а не даємо Господу ніякої обітниці навзамін Його допомоги, як те робили древні євреї. Ми Його зобов’язуємо бути у нас на службі! Ось уже як ми повернули справу – не Бог і я десь там біля Нього, а, навпаки, я і Бог, ставлячи себе вище Бога у своєму споживацтві.

    Але ж хіба це може бути визначальним у наших стосунках з Отцем Небесним? Якщо, скажімо, син чи донька щось просять у свого батька, то вони, перш за все, його люблять. Адже він їхній батько, він дав їм життя! І визначальним у їхніх стосунках є любов, а не корисливість. Чому ж тоді у наших стосунках із Отцем Небесним навпаки? Чому немає любові між нами з нашого боку? Господня любов до нас є, а нашої до Нього – немає!

    Господь зійшов на Хрест заради нас, а що ми можемо зробити для Бога? Любити Його! Ми можемо Бога любити? Можемо! Можемо, але не хочемо. Щось обломилося в наших душах, збилися ми з курсу і втрапили в темряву, і тепер пливемо бурхливим морем життя, як ті сліпці, не бачачи перед собою світла з маяка.

    А Христос сказав: «Я Світло для світу», Мене слухайте. А ще Він сказав: «Будьте як діти, бо їхнє Царство Небесне». І ще він сказав: «Радійте. Я з вами повсякчас». Тобто, це вже велике Моє благодіяння для вас, смертних. А нам би просто радіти з того, що Господь дав нам життя, що Він поряд із нами. Але ж нам цього замало. Спершу, дай нам все, чого ми бажаємо, а не Ти, що нам до вподоби, а не Тобі. Ось тоді ми й порадіємо. А так – вибач, Господи, ми Тебе не знаємо.

    Коли Господь вигнав із біснуватого легіон бісів, що його мучили вдень і вночі, і дозволив їм увійти у свиней, а ті кинулися з кручі й утопилися, то що сказали Ісусу жителі Гадаринські, власники свиней, тобто гріховних пристрастей, яких вони леліяли й пестили для себе? Вони попросили Його піти геть за межі їхнього поселення.

    Ось де межа між гріхом і святістю! Один! Лише один із кількох сотень або тисяч гадаринців прийняв Ісуса всім серцем і Той звільнив його від вічної муки гріха.

    А як же інші? Так і лишаються гинути в пристрастях – побутових, політичних, суто меркантильних, доводячи себе до духовного виснаження і тілесного руйнування і, врешті, помирають із прокльонами на всіх і все, ображені на світ і на Бога. Відходять у потойбіччя у біснуванні.

    Згадаймо євангельську притчу про мудрих дів, які йшли на зустріч із Женихом і взяли не тільки світильники, а й оливу до них. Так і віруючі, як ті мудрі діви з оливою, так і вони живуть до останнього подиху з духовною оливою – з молитвою і в надії на Бога. І Він зустрічає їх, і спасає в життя вічне, а вони у великій любові підносять Йому хвалу. Як отой біснуватий, очищений від демонів безвір’я й безнадії Ісусом, із великої вдячності припав до Його ніг і лежав у мирі й спокої, бо Господь є джерелом життя, оздоровлення і надії.

    Тільки чудо Боже може спасти Україну – Вітчизну нашу, але чи гідні ми цієї милості Божої, того, щоб над нами було звершене чудо?

    Із святої Євангелії ми знаємо, що Господь не звершував чуда в тих поселеннях, де люди не мали віри в Єдиного Бога. А дивлячись на цю ікону Господа Вседержителя, дивовижним чудом оновлену, ми сподіваємося і віримо, що благодатна допомога Україні буде дана, що спасіння можливе. В цьому оновленні і мироточенні ми бачимо заклик до глибокого покаяння і очищення, таких важливих для нас нині.

    Скорботні часи настали для всіх, хто лишився вірним Христу в істині й Україні до загину. Але на примноження скорботи Господь примножує і втішення. Сказав же апостол Павло: «Бо в міру того, як примножуються в нас страждання Христові, примножує Христос і втіху нашу» (2 Кор., 1:5).

    А в чому втіха наша нині? В тому, що Бог у кожному з нас – у тих, хто молиться, хто трудиться, хто працює на благо України, хто її захищає і хто проливає кров за її волю і кращу долю, у кожній пролитій ними краплі крові, в кожному пораненому й покаліченому кулями й осколками – у їхніх болях, у їхніх стражданнях, у кожній материнській сльозині. Сьогодні Бог з українським народом, а не з нашим ворогом, сьогодні Бог творить з нами одне тіло й тому ми непереможні, хоч і слабкіші, адже сказав Господь: «Сила Моя в немочі звершується».

    Ми долаємо сьогодні Голгофську дорогу страждань, підставивши своє плече Ісусу, Який узяв гріхи людські і поніс їх, і умертвив їх у собі смертю людською, але воскрес як Бог і нас воскресив. І нам судилося зійти на Голгофу історії, і ми вже розпинаємося на Хресті своєї долі, і проливаємо праведну кров, щоб воскресла наша Україна.

    І вона воскресне, адже Бог у правді нашої боротьби – духовної і тілесної.

    Духовної: з одвічним ворогом Бога й людини, спокусником і підступним обманщиком – дияволом, який щомиті штовхає нас на злі вчинки й дії, розбурхує пристрасті і пожадання, і ними прагне міцно прив’язати нас до гріха, тобто до себе.

    Тілесної – з ворогом, що прийшов загарбати нашу землю, позбавити нас земної Вітчизни й відібрати надію на Вітчизну небесну – Царство Боже. Вбиває наших співвітчизників, плюндрує нашу землю, прагне зробити нас своїми рабами, а диявол у цьому йому допомагає, вселяючи в наші душі безнадію і відчай. І тільки віра нас спасе. Віра правдива – православна.

    І ось це оновлення старовинної ікони і витікання з неї мира, що явилося нам осяйним променем Божої благодаті, є свідченням милості Господньої до нас, грішних і стражденних.

    Благодать Божа не являла нам раніше таких знамень тому, що не тоді, а саме зараз вони нам так необхідні, щоб втішити і укріпити стражденні душі. Не дати сатані вловити їх у сіті зневіри і відчаю, викрити зневагу і посоромити ворогів Божих і нашої переслідуваної Церкви-Мучениці. Господь посилає нашій Церкві це дивовижне благодатне знамення, щоб викрити і посоромити нечестивців, зміцнити вірних своїх рабів у часи новітніх переслідувань.

    Благодать Божа виявила свою милість саме в той час, коли тяжкість посланих випробувань досягає своєї крайньої межі, коли до відвертих ворогів українського православ’я долучилися і «брати» наші з іншої конфесії, які нас люблять так, що скоро задушать у тих лукавих обіймах.

    Звідусіль обступили нас – автокефальну отару овець Христових, як ті вовки в білих шкурах, і обманом та підкупом висмикують вівцю за вівцею з огорожі церковної. Хоча, чого гріха таїти, – і вівці в тому винні, піддаючись на оману, улесливість, інформаційну облуду, і через це стаючи передвісниками згубного гріха відступництва.

    Та є ще одна біда, яку в народі дуже влучно означили – губи на солодке плямкають. Але чому ті вівці не думають про те, що прийде така година, коли доведеться гіркого куштувати? А доведеться ж! Життя цікава річ і завжди має дві сторони медалі.

    І тільки вірність і відданість обраній Церкві-Мучениці, яка переслідувана впродовж майже цілого століття свого спасенного шляху всіма українськими владами, знищувана ними дотла і знову відроджувана з волі Самого Господа, як той Фенікс із попелу, вселяє надію на спасіння в істині.

    Тому Господь і дає знамення Своєї благодаті не для якоїсь суєтної земної мети, не для того, щоб здивувати людей і збурити в їхній свідомості цікавість, а являє для якоїсь високої і спасенної мети, не тоді, коли просимо і хочемо цих знамень, бо сказано: «Не спокушай Господа Бога твого…» (Мт., 4:7), тобто, не вимагай чуда від Бога, – а являє тоді, коли це потрібне для отямлення, напоумлення, для настанови, що є Вища сила, яка звершує дії, неможливі для людської сили, а підвладні тільки Богу, тільки Його Всемогутня правиця управляє долями народів.

    І якщо й волосина не може впасти з нашої голови без волі Отця Небесного, як говориться в Євангелії, то тим паче не може статися нічого непоправного з цілим народом.

    Є зовнішня історія народів, є містична історія народів, є Божий промисел, який визначає долю народів: «наперед визначивши час і межі їхнього перебування» (Дії 17:26), як говориться в Діях апостолів, визначивши кожному народу місце поселення на землі і час панування на ній.

    Будемо вірити, що знаменням оновлення цієї ікони благодать Божа свідчить про духовне оновлення нашого народу, який відступився від віри православної в її істині, розбрівся по різноманітних новітніх віруваннях, відділившись і від самого Бога. Але будемо вірити, що милосердний Господь дасть нам сили успішно подолати всі перепони на шляху духовного оновлення.

    Церква-Мати Константинопольська у свій час мужньо й переможно пройшла кривавий шлях переслідувань язичницькою владою та іновірцями, відстояла чистоту Христового вчення від єретичних нападів, перетерпіла посягання на свою свободу Римським єпископом, розсіяння своїх вірних по всій землі.

    Так і нашій Українській Автокефальній Православній Церкві належало в 20-му столітті окропити себе мученицькою кров’ю своїх архієреїв, пастирів і вірних дітей, які не відрікалися від рідної Матері.

    Спаситель, Який полюбив Церкву і віддав Себе за неї, «щоб вона була свята і непорочна» (Еф., 5:27), як пише апостол Павло, відвідав і нашу Українську Автокефальну Православну Церкву вогненною спокусою спочатку мучеництва в 20-30 роках, а потім і принадами цього вже світу, аби посоромити сатану, як свого часу він був посоромлений терпінням праведного Іова, щоб на ниві нашої Церкви відділити вівсюг від пшениці і відсікти від її святого Тіла змертвілі члени.

    Нині вогонь випробувань очищає нашу Автокефальну Церкву від зачаєного в ній вівсюга, що розтліває і священство, і вірних. Ми очищаємося від нього, щоб, оздоровившись, впевнено йти шляхом спасіння, опікуючи український народ в істині і правді, сіючи чисте зерно правди Божої і любові до рідної України.

    Нині наша Церква переживає гніт посягання на свою свободу з боку патріарха Київського, який не соромиться користатися із складного становища нашої Церкви, щоб відторгати від неї її вірних і парафії, замість того, щоб із Христовою любов’ю прийти на поміч, підтримати, чимось значущим поділитися – хоча б тим, що в нас же й відібрав, а не дерти із сиротини останню свитину.

    Нашій Церкві не вперше переживати годину скорботи, як нині. Але, хоч і примножилися скорботи, примножилася і утіха Божа. І якщо в першій половині минулого століття Господь являв свої знамення стійкістю вірних дітей Церкви, освячуючи її їхньою жертовною кров’ю, то нині, в час ослаблення віри й вірності, носіями благодатних знамень стають святі ікони як дороговказ вірного шляху.

    Дорогі мої брати і сестри! Закликаю вас бути носіями і сівачами євангельського благовістя миру, адже звертався Господь наш Ісус Христос до Своїх учнів, коли приходив до них: «Мир вам».

    Благаю вас бути носіями любові, бо заповідав Христос Своїм учням: «Полюбіть один одного, як Я вас полюбив». А Він полюбив нас до хресного розп’яття і заповів: «Немає більшої любові за ту, як віддати душу свою за друзів своїх».

    Тож будьмо вірні й віддані рідній Українській Автокефальній Православній Церкві і вірі православній, бо тільки в ній спасіння. Будемо вірні своїй Вітчизні-Матері – рідній Україні, бо вона єдина і неповторна.

    Будемо вірні праведній крові, пролитій вірними синами й доньками нашої Церкви-Мучениці впродовж цілого століття. Жертовній крові захисників землі української, що вони пролили її, захищаючи Україну від зазіхань ворога, і освятили її нею. І тому кров праведників волає до Господа і благає захистити Україну й нашу Церкву.

    Нехай же Господь наш Ісус Христос щедро проливає із вічного Джерела Божої любові на нашу благословенну, але таку стражденну, українську землю, Свої багаті милості.

    І пам’ятаймо – тисячі й тисячі мучеників Автокефальної Церкви там, на Небесах, моляться до Отця Небесного за нас і своїми молитвами не допустять несправедливої наруги над нами. Об’єднаймося навколо спільної Чаші причастя, причастимося Тіла й Крові Христа Спасителя нашого і станемо з Ним одним цілим. І тоді ми будемо сильні й непереможні, здатні захистити Церкву і Україну, і спасти свої душі.

    Амінь.

    с. Соколове, Зміївського району на Харківщині

     

  • Увесь світ іде за Ним!

    В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!

    Любі мої брати і сестри!

    Ось і підійшли ми до останньої неділі перед Великоднем – неділі урочистого входу Ісуса Христа в Єрусалим. Апостол Матвій описує це так. Коли Ісус Христос разом зі своїми учнями наблизився до Єрусалиму, то спочатку не входив до священного міста, а зупинився біля гори Оливної і послав двох із учнів до села Віфанії, що розкинулося біля підніжжя гори. Він сказав їм: “Ідіть у село, яке перед вами, і вже на вході в нього побачите ослицю прив’язану і коло неї молодого осла, на якого ще ніхто не сідав. Відв’яжіть і приведіть до Мене, а якщо хтось запитає, навіщо ви те робите, то дайте відповідь їм, що вони потрібні Господу. І господар одразу ж погодиться і пошле їх” (Мт. 21:2-3). Учні виконали вказівку, зробивши все так, як звелів їм Ісус. І все сталося, як і пророкував Захарія: “Радій дуже, о дочко Сіону, веселися, дочко Єрусалиму! Ось Цар твій до тебе гряде, справедливий і сповнений спасіння, покірний і їде на віслюкові молодому” (Зах. 9:9).

    Але ж чому така тривога серед учнів Христових, чому вони перемовляються поміж собою, чому поглядають на Учителя промовистим поглядом, у якому читалася стурбованість і прохання повернутися назад або обійти Єрусалим стороною?

    Згадаймо, що за кілька днів до цього, отримавши повідомлення про те, що тяжко хворий Його близький приятель Лазар і так, що може й померти, Ісус сказав учням: “Ходімо знову в Юдею!” (Ін. 11:7). Учні стривожилися й відповіли: “Чи давно юдеї хотіли побити Тебе камінням, а Ти знову туди йдеш?” (Ін. 11:8).

    З цього ми бачимо, яким непростим було життя Ісуса Христа – з одного боку Його славили, Йому поклонялися, як пророку й Господу, а з іншого ж боку Його не розуміли і, більше того, підбурювані первосвящениками і їхніми прислужниками, переслідували, готові були закидати камінням, тобто вчинити самосуд. Ісус говорив їм: “Хто зберігає слово Моє, той не побачить смерті повік” (Ін. 8:51). Але ж для правовірних юдеїв такі слова були святотатством і обурили їх до краю, бо ще до цього Він намагався переконати народ, кажучи: “Якби ви були Авраамові діти, то робили б діла Авраамові. А тепер хочете вбити Мене, Того, Хто сказав вам правду, яку Я чув від Бога. Цього Авраам не робив” (Ін. 8:40). Юдеї ж ще дужче лютували: “Хіба Ти більший за отця нашого Авраама, котрий помер? – кричали вони. – Ким Ти себе робиш? (Ін. 8:53). Ми маємо одного Отця – Бога» (Ін. 8:41). Що було говорити Ісусу на такі їхні слова, коли вони – наслідок людських пристрастей, духовного засліплення, преклоніння перед традицією і владою; як переконати їх в істинності казаного Ним? А, може, краще було піти Собі геть і не розпалювати натовп словами, яких вони не тільки не можуть, а й не хочуть зрозуміти, чи хоча б замислитись над сказаним? Відступитись, врятувавши Себе й учнів від можливої розправи, бо ж іще година відповідна не настала. Але Він незворушно продовжував відповідати, звинувачуючи розбурханий натовп, намагаючись достукатись до їхнього сумління й розуму: “Якби Бог був Отець ваш, ви б любили Мене, бо Я вийшов і прийшов від Бога. Я прийшов не Сам від Себе, а Він послав Мене” (Ін. 8:42). І тут-таки запитував із тугою в голосі: “Чому ви не розумієте мови Моєї? – І відповідав за них: – Тому що не можете слухати слова Мого!” (Ін. 8:43).

    Юдеї ще більше дратувалися, кричали кожен щось своє, розмахували руками, тупотіли ногами: “Ми маємо одного Отця – Бога!” (Ін. 8:41). “Ваш отець диявол, – спокійно відказав їм на те Ісус. – Хто з вас може докорити Мені за неправду? Коли Я говорю істину, то чому не вірите Мені? Хто від Бога, той слухає слова Божі, а ви тому не слухаєте, що ви не є від Бога” (Ін. 8:44-47).

    Ці слова Господа були для правовірних євреїв громом серед ясного неба, адже їм кинуто страшне звинувачення. Їм, хто вірував в єдиного істинного Бога, сказано, що: “Ваш отець диявол і похоті отця вашого ви хочете виконувати. Він був людиновбивцею від початку і не встояв в істині, бо нема істини в ньому… А коли Я говорю істину, то не вірите Мені” (Ін. 8:44-45). Ще більше дратувалися юдеї, розпалювалися ще більшою ненавистю: “Тепер ми зрозуміли, що демон у Тобі, – не вгавали вони. – Авраам помер і пророки, а Ти кажеш – хто зберігає слово Моє, не зазнає смерті повік” (Ін. 8:52).

    Ісус же знову говорить їм: “Істинно кажу вам: перше, ніж був Авраам, Я є!” І ось вже за цими словами, які сказав їм Господь, аби переконати їх у правдивості того, Хто Він є насправді, юдеї не втримались і вхопили каміння, щоб убити Його. Стало зрозумілим, що підбурені й розлютовані люди не здатні прислухатися до значення слів, які їм говорить Ісус, бо ще не настав час їм увірувати, тому в супроводі Своїх учнів Він покинув зібрання.

    Про непросте становище Ісуса Христа в Юдеї говорить і те, що Його прихильники боялися навіть ім’я Його вголос промовляти на людях: “Проте ніхто не говорив про Нього відкрито, бо боялися юдеїв” (Ін 7:13), – свідчить Апостол Іоанн. І тому Ісус неодноразово приходив до Єрусалиму таємно, аби хоч у такий спосіб зустрічатися з паломниками та Своїми послідовниками, щоб навчати їх та зцілювати стражденних, а вони в свою чергу, шукаючи Його, змушені були запитували пошепки: “Де Він?” – так Його юдеї ненавиділи, підозрювали й осуджували за намагання поставити Себе вище за Мойсея, чий Закон вони так затято захищали, борючись з Ісусом.

    А Він на середині свята увійшов до храму й навчав, а юдеї знову дивувались і говорили: “Як Він знає Писання, не вчившись?” Ісус відповів їм, кажучи: “Моє вчення – не Моє, а Того, Хто послав Мене… Чи ж не дав вам Мойсей Закон та ніхто з вас не дотримується Закону? За що хочете вбити Мене?” Народ сказав у відповідь: “Чи не демон в Тобі? Хто хоче вбити Тебе?” (Ін. 7:15-16, 19-20).

    Ця прозорливість злякала первосвящеників, адже їхні лихі помисли були викриті Ним, і тому вони не відважились схопити Його одразу. Його вислів, кинутий їм як звинувачення: “За що хочете вбити Мене?”, так злякав їх, що той переляк виразно вимальовувався на їхніх лицях і присутні перепитували один одного: “Чи не переконались начальники, що Він справді Христос?” (Ін. 7:26). А Він прийшов до храму й казав їм: “Ще недовго побуду Я з вами та й піду до Того, Хто послав Мене. Ви будете шукати Мене і не знайдете, а де буду Я, ви не зможете прийти” (Ін. 7:3, 3-34). Як Він збурив цими словами натовп! Люди палко сперечалися, намагаючись зрозуміти смисл сказаного пророцтва, а Він тихим і спокійним голосом втомленого боротьбою чоловіка підливає олії в багаття, що вже й так палахкотіло на все видноколо: “Коли спраглий хто, іди до Мене і пий! Хто вірує в Мене, як сказано в Писанні, з нутра його потечуть ріки води живої!” Він ще дужче сколихнув народ і багато хто, почувши ці слова, говорив: “Справді, Він пророк!” Інші говорили: “Це – Христос!” (Ін. 7:37-38, 40-41). Ще ж інші заперечували: “Хіба прийде Христос із Галілеї?” (Ін. 7:41).

    І священики, й богослови аж ніяк не вважали Його за пророка та ще й Христа, бо висміяли Никодима, коли той намагався несміливо захистити Ісуса, відказуючи йому: “Роздивись і побачиш, що з Галілеї не приходить пророк” (Ін. 7:52). Пам’ятаєте, як ще раніше Нафанаїл відповів Филипу на його слова про Ісуса: “Ми знайшли Того, про Кого писав Мойсей у Законі й пророки, Ісуса, Сина Йосифа з Назарету”? Він відповів: “Чи може що доброго бути з Назарету?” (Ін. 1:45-46). Фарисеї просто насміхалися з Нього, хоч і боялися, глузували з Його повчань і пророцтв, з Його висловлювань про Самого Себе, як Сина Божого, посланого Богом на землю. Вони були переконані, що тільки з їхніх вуст може виходити істина, бо вони досконало знали Святе Письмо, адже вони – богослови, а Він всього лише якийсь Син теслі з бідного поселення Назарет! Вони були переконані, що, досконало знаючи Святе Письмо, їм ще вдасться висміяти і відкинути всі Його спокусливі, як вони вважали, висловлювання, якими Він збурював народ, і нацькують обдурених людей на Нього, і з їх же допомогою, тих, хто нині ще поклоняється Йому і вважає за Месію, розправляться з Ним. І вони шукали найменшого приводу, застосовували хитрість і підступність, аби здійснити свій план.

    Згадаймо, як на свято Відновлення у храмі юдеї вкотре допитувалися в Христа: “Доки будеш тримати нас у непевності? Якщо Ти Христос, то скажи нам відверто!” (Ін. 10:24). Вони хитрували, бо якби Він тоді назвав Себе Христом відкрито, у них би були всі підстави звинуватити Його (як на їх переконання) в богохульстві й піддати покаранню. Але ця їхня хитрість не могла бути непоміченою Тим, Хто знав усе, і Христос відповів їм: ” Я сказав вам, а ви не вірите. Діла, які Я творю в ім’я Отця Мого, свідчать про Мене. Та ви не вірите, бо ви не з Моїх овець… Мої вівці слухаються голосу Мого і Я знаю їх, і вони йдуть за Мною. І Я даю їм життя вічне і вони не загинуть повік, і ніхто не забере їх з руки Моєї. Мій Отець, Котрий дав їх Мені, більший за всіх, і ніхто не може відібрати їх з руки Отця Мого. Я і Отець – одно” (Ін. 10:25.-30).

    І знову юдеї вхопили каміння, аби побити ним Ісуса. Але Ісус зупинив їх владним помахом руки й сказав слова, які змусили їх спинитись: “Багато добрих діл показав Я вам від Отця Мого. За котре з них хочете побити Мене камінням?” (Ін. 10:32). Юдеї знітились, але швидко й опанували себе: “Не за добрі діла хочемо побити Тебе камінням, а за богохульство, бо Ти, будучи людиною, робиш Себе Богом” (Ін. 10:33).

    Ось воно – для них навіть думка про те, що між ними виявився Той, хто перевищує їх здібностями, розумом, знаннями, можливостями духа та ще й рівняє Себе з Богом, Якому вони поклоняються, а, отже, повинні поклонятися і цьому Ісусу з Назарету, – була нестерпною і ненависною, бо то найстрашніший для них злочин, якщо хтось, будучи людиною, оголосить себе Богом. Адже згадаймо, як поставилися вони до зцілення Ісусом розслабленого в купальні суботнього дня, що заборонялося Старим Заповітом, і цієї заборони неухильно всі дотримувалися, – тоді юдеї стали шукати й переслідувати Його, аби вбити, бо вчинив він це добре діло у священну для кожного правовірного іудея суботу.

    Тоді Ісус відповів на їхнє звинувачення в порушенні суботи: “Отець Мій донині творить і Я творю” (Ін. 5:17), а “Хто не шанує Сина, той не шанує Отця, Який послав Його” (Ін. 5:23). Вони ж із ще більшим завзяттям намагалися вбити Його не тільки за те, що порушував суботу, а ще більше за те, що Отцем Своїм називав Бога, рівняючи Себе з Ним. Ісус подає їм ще один аргумент на Свій захист: “Чому ви говорите – Ти богохульствуєш? Тому, що Я сказав: Я Син Божий? Хіба не написано в Законі вашім: “Я сказав ви – боги!?” Якщо я не творю діл Отця Мого, не вірте Мені, а вірте ділам, щоб пізнали і повірили, що Отець у Мені і Я в Отці” (Ін. 10:34-38).

    Але й ці слова не заспокоїли іудеїв і вони шукали можливості схопити Його, але Він уникнув їхніх рук і відійшов на протилежний бік Йордану, де раніше хрестив Іоанн, і там перебував у безпеці. Туди до Нього приходило багато людей і там увірували в Нього, бо своїми очима бачили великі чуда, які творив Він. Недарма ж Його так любили і так люто ненавиділи юдеї! А, ненавидячи, на кожному кроці вишукували в Його висловлюваннях і діях докази для звинувачення в богохульстві на ту годину, коли настане час звести з Ним рахунки: чи то тоді, коли учні Його, перебуваючи на полі, зірвали кілька колосків, розім’яли зерно в долонях і з’їли, чи коли Він Сам зцілив сухорукого в суботу. Пам’ятаєте, що Він їм відповів? “Син Людський є Господарем і суботи” (Мк. 2:28), бо: “Субота для людини, а не людина для суботи” (Мк. 2:27). Це в їхньому розумінні Священного Письма було вже занадто – назвати Себе Господарем і суботи! А ще як до цього додати і той випадок, коли Ісус не погребував товариством із митарем і його товаришами та грішниками, й зайшов до його дому та ще й сів до столу обідати з ними, а на запитання книжників до Його учнів, що стояли біля дверей: “Чому Учитель ваш їсть з митниками і грішниками?” (Мт. 9:11), а ті не могли нічого їм відповісти, пролунав грізний голос зсередини будинку: “Не здорові потребують лікаря, а хворі. Підіть і навчіться, що означає: “Милосердя хочу, а не жертви!” – якими словами і яким тоном Він вказує цим богословам, що вони повинні займатися своїм безпосереднім ділом. – “Я прийшов кликати не праведних, а грішних до покаяння” (Мт. 9:12-13).

    Чи не від цих днів загибель Його вирішена, бо вже багато хто тільки й бачить, як Він висить розіп’ятий на хресті. І вони дочекаються цієї миті! Але спочатку буде урочистий вхід Ісуса Христа в Єрусалим! Бо Ісус постійно прагнув до Єрусалиму – найбільшого міста, столиці, центру національного, політичного і релігійного життя поневоленої римлянами Юдеї. Тут відбувалися суд і покарання через розп’яття на хресті, чи помилування злочинців. Сюди на свято Відновлення сходилися люди з найдальших куточків країни і, на відміну від жителів Єрусалиму, мешканці інших поселень і міст, які всі ці три роки, коли Господь пророкував і творив чуда та зцілення, приймали Його по дружньому, часто з любов’ю, і саме серед них Ісус мав підтримку, і саме в їхньому оточенні Йому й належало з тріумфом увійти до священного міста, яке не завжди було до Господа прихильним. Тому дванадцять учнів з тривогою спостерігали за Учителем, як Він все ближче підходить до Єрусалиму, але змовчували, нічого не запитувати і не говорили. А Ісус мав Свою мету, якої вони не знали, хоч Він не один раз уже натякав їм про неї.

    Коли Ісус ще перебував у володіннях Ірода, там Його застала звістка про смертельне захворювання Лазаря, який жив у Віфанії неподалік Єрусалиму. Але Він почекав ще два дні й тоді сказав учням: “Лазар помер! І Я радію за вас, що Я не був там, щоб ви увірували. Тож ходімо до нього!” (Ін. 11:14-15). Задумаймося над тим, чому Христос сказав Своїм учням, майбутнім Апостолам: “Щоб ви увірували”? Адже Він не сказав їм, що: “Ходімо і Я воскрешу його”. Більше того, вони боялися, що там можуть і загинути разом з Ним від рук юдеїв, які шукали нагоди вбити Ісуса, адже недарма Фома підбадьорював їх: “Ходімо й ми і помремо з Ним” (Ін. 11:16).

    Зауважмо, що Ісус, знаючи наперед хід усіх подій, готував їх до Свого воскресіння після розп’яття, щоб вони не злякалися, коли Він з’явиться перед ними, бо Дух Святий не зійде на них аж до того дня, коли Він вознесеться до Отця небесного, і збере їх, дванадцятьох, і Матір Свою Марію, і по Його молитві язики вогню небесного зійдуть на них в день П’ятидесятниці. Тож воскресіння Лазаря тілом ознаменувало воскресіння Ісуса Христа і тілом, і духом: “Я є воскресіння й життя” (Ін.11:25), – говорить Він Марфі, сестрі Лазаря. І хоч учні Ісуса й надивилися на безліч зцілень, всяких чудес і, навіть, воскресіння щойно померлих, які Він творив на їхніх очах, але воскрешення Лазаря повинне було змусити Апостолів повірити й у майбутнє воскресіння Його Самого, бо Йому належить воскреснути на третій день після тілесної смерті, як то й пророковано: “Бо Ти не опустиш моєї душі до шеолу, не попустиш Своєму святому побачити тління!” (Пс. 16:10). “Ця хвороба не на смерть, а на славу Божу, щоб Син Божий прославився через неї” (Ін. 11:4), – сказав Ісус учням, коли почув про тяжку недугу Лазаря, бо Він знав, що коли прийде Його час, то вони згадають воскресіння Лазаря на четвертий день після його смерті, і зрозуміють те, що повинні зрозуміти.

    До Марії і Марфи у Віфанію з Єрусалиму прийшло багато євреїв, щоб утішити їх у скорботі за померлим братом, і разом із жалобними сестрами вони підійшли до Ісуса. Марія з Марфою плакали, плакали і євреї, розжалобився в дусі й Ісус. “Де поклали ви його?” – запитав і заплакав. Вони відповіли: “Господи, піди і подивись!” (Ін. 34-35).

    Я все думав – чому Ісус оплакав Лазаря, адже, навпаки, повинен був би радіти, що повертає до життя друга, якого любив? І відповідь вразила мене своєю простотою: воскресіння з мертвих Лазаря, звичайної тлінної людини, було тимчасовим – він повернеться до життя, але прийде час, і знову помре – і тому Христос плакав над смертністю всіх живих, тіла яких, кожне у свій час, зогниють, як гниють перестиглі плоди.

    Ісус підійшов до печери, де був гріб, сказав, щоб відвалили камінь, яким було закрито вхід, і коли його волю виконали, мовив до Марфи: “Чи Я не сказав тобі, що коли будеш вірувати, то побачиш славу Божу?”, а потім звів Свої очі до неба: “Отче, дякую Тобі, що Ти почув Мене. Я й знав, що Ти завжди почуєш Мене, але сказав для народу, який стоїть тут, щоб увірували, що Ти послав Мене”. Сказавши це, голосно промовив: “Лазарю, вийди звідти!” І померлий вийшов…” (Ін. 11:40-44).

    Багато юдеїв, побачивши чудо воскресіння Лазаря, тіло якого на четвертий день уже розкладалося й смерділо, увірували в Ісуса й цю звістку принесли в Єрусалим. Терпінню первосвящеників і богословів настав кінець – Назарянин набирав надто великої популярності й сили, а народ уже бачив у Ньому справжнього свого царя, який визволить його від поневолювачів. Та римляни сильніші й придушать повстання, знищивши й місто, й багато його мешканців, не пошкодувавши навіть дітей. І от тоді первосвященик Каяфа сказав: “Краще для вас, щоб один чоловік умер за людей, аніж щоб увесь народ загинув” (Ін. 11:50). Апостол Іоанн пояснює ці слова так: “Це ж він сказав не від себе, але, бувши цього року первосвящеником, пророкував, що Ісус помре за народ; і не тільки за народ, але щоб і розсіяних дітей Божих зібрати в одно” (Ін. 11: 51-52).

    А хіба ми, українці – діти Божі, не розсипані по всьому світу, хіба не настав час збирати нас в одне тіло Христове – Українську Православну Церкву з патріаршим престолом у Київі, в єдиній вітчизні Україні, а не по Москвах та Римах, не по всяких закордонах, бо домівка у нас одна-єдина? Настав час! Але ще багато серед нас тих, хто не хоче чути й розуміти, багато таких, хто ще хоче сісти по праву та по ліву руку, тобто прагне влади будь-якою ціною. Це ті, які й Христа Ісуса спочатку переслідували, ганьбили, намагалися побити камінням, не визнаючи Його навіть пророком, а потім і на хресті розіп’яли.

    Та давайте подивимось, як же розвивалися події далі? Але спочатку згадаймо те, коли Ісус якось йшов із Своїми учнями в черговий раз до Єрусалиму і вже вкотре почав говорити їм про те, що має статися з Ним: “Ось ми йдемо в Єрусалим і все, що писали пророки про Сина Людського, здійсниться. Бо видадуть Його язичникам, і осміють Його, і зневажать, і оплюють Його, будуть бити і вб’ють Його, але третього дня Він воскресне” (Лк. 18:31-33). Так, учні страхалися таких Його слів, не розуміли їх глибокого змісту, бо кожен думав своє, людське – як би зайняти біля Господа в Царстві, яке вже ось-ось гряде, для себе краще місце. Але першими насмілилися приступити до Нього Яків та Іоанн, сини Зеведея: “Вчителю, дозволь нам, щоб ми сиділи один праворуч Тебе, а другий ліворуч у славі Твоїй” (Мк. 10:37).

    Ісус навіть не розгнівався на них, Він лиш гірко всміхнувся. “Не знаєте, чого просите, – відповів їм. – Чи можете ви пити чашу, яку Я п’ю, і хреститися хрещенням, яким Я хрещусь?” Навіть не підозрюючи, про яку чашу Він говорить, вони так зраділи, що ледве не впали на коліна перед Ним в очікуванні Його згоди з їхнім проханням. “Можемо!”, – аж похопились вони. Він ще трохи помовчав, очевидно прозріваючи все їхнє життя наперед, а до того ж Йому, можливо, стало прикро й боляче за них, найближчих друзів і учнів, за темряву їхніх душ, яких ще так слабко торкнулося Його благодатне світло, і спокійно відповів: “Чашу, яку Я п’ю, ви будете пити, і хрещенням, яким Я хрещусь, ви будете хреститися”. А, ще помовчавши, наче даючи їм і всім Своїм учням можливість усвідомити кожне казане Ним слово, бо вага тих слів велика, Він додає: “Але дозволити сісти праворуч чи ліворуч від Мене – не від Мене залежить, а кому приготовлено”. Ще пройшовши, прикликав їх усіх до Себе і сказав їм: “Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, панують над ними і вельможі їхні управляють ними, але між вами не так буде: хто хоче бути більшим між вами, нехай буде вам слугою. Бо і Син Людський прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоб послужити і віддати душу Свою за викуп багатьох” (Мк. 10:3, 8-45). Цими словами Він розкрив суть вищого призначення, яке Він узяв на Себе, і хотів, щоб вони не тільки правильно його зрозуміли, а й після того, як Він покине їх, щоб вони уникали перших місць, дивлячись на Його приклад, і гідно послужили людям, проповідуючи Євангелію спасіння.

     

    І ось, нарешті, Ісус вирішує йти до Єрусалиму. Велике чудо воскресіння Лазаря стало передвістям смерті й воскресіння Самого Христа, а відтак і передвістям загального воскресіння всіх померлих. Про це й свята наша Православна Церква нині співає: “Загальне воскресіння перед Твоїм стражданням запевняючи, з мертвих воскресив єси Лазаря, Христе Боже”.

    Учні підводять до Нього молодого осла, на якого ще ніхто не сідав. Це дуже суттєво, бо Ісус не міг в’їжджати до міста на коні, як то урочисто на конях чи коштовних колісницях в’їжджали земні царі до своєї столиці, сповнені гордості й пихи за перемогу їхнього війська над ворогами, адже царство Його: “Не від світу цього” (Ін.17:36).

    Ісус сідає на молодого осла, очевидно первородного, і в супроводі євреїв, яких багато приходило до Віфанії, щоб подивитися на воскреслого Лазаря, а також паломників, які проходили через це поселення до Єрусалиму на свято Пасхи з Галілеї і радо приєдналися до Його урочистої подорожі в столицю, бо хотіли бачити Христа своїм царем. Йдучи перед Ним і позаду, народ вигукував: “Осанна! Благословенний Той, Хто йде в ім’я Господнє, Цар Ізраїлю!” (Ін. 12:13), люди клали Йому під ноги пальмове віття, стелили свій одяг і знову славили: “Благословенний Цар, що йде в ім’я Господнє! Мир на небесах і слава в вишніх!” (Лк. 19:38). Таким чином, подорож Ісуса Христа до Єрусалиму на страждання, на ганебну смерть перетворилася на всенародне поклоніння, урочисте вшанування входу царя на своє царство. І якщо раніше Він відхиляв намагання євреїв проголосити Його своїм царем, то цього дня навіть на осла сідає, щоб народ згадав пророцтво про прихід свого царя на ослові.

    Фарисеї, наполохані таким величезним розмахом народної підтримки, особливо коли звідусіль залунало: “Цар юдейський!”, звернулися до Нього: “Учителю, заборони учням Твоїм!” (Лк. 19:39). Ісус же голосно і владно кидає їм виклик, який видавав у Ньому Бога: “Коли вони замовкнуть, то каміння кричатиме!” (Лк. 19:40). Наче цими словами говорив їм, що коли вони не зрозуміли, Хто Він, коли й ці прозрілі люди не переконали їх, то тоді каміння закричить їм про те, що Син Божий переможно вступає в Єрусалим. Багато хто з фарисеїв казав: “Увесь світ іде за Ним!” (Ін. 12:19).

    Христос свідомо входив у Єрусалим на страждання як очікуваний багато століть єврейським народом Месія, як їхній цар юдейський. Він виконав Своє призначення: пророкував, навчав народ, як первосвященик служив йому, страждав ради Бога і, врешті, приносив Себе в жертву за гріхи світу, щоб цей світ змінився, отримавши надію на спасіння. Три роки Він благовістив про Царство Небесне як Царство Боже і як духовне перетворення людини й цілого народу. Він сподівався, що Єрусалим зрозуміє Його, піде за Ним, як царем Царства небесного, а натомість Сам зрозумів, що швидше каміння заголосить, аніж камінне серце Єрусалиму зрушиться. І Христос, наблизившись до Єрусалиму, не прокляв його, хоч і знав, що тут на Нього чекає осудження і смерть, а, розкриваючи жахливу долю міста, заплакав над ним: “О, коли б ти хоч у цей твій день зрозумів, що потрібно для миру твого! Та нині це закрите від очей твоїх. Бо прийдуть на тебе дні, коли вороги твої оточать тебе валом, і обложать тебе, і стиснуть тебе звідусюди. І зрівняють тебе з землею, і повбивають дітей твоїх, і не залишать в тобі каменя на камені за те, що ти не зрозумів часу відвідання твого” (Лк. 19:42-44).

    А чи зрозумів український народ всю значущість відновлення Української Православної Церкви з патріаршим престолом у Київі? Чи зрозумів народ, що нині ідея Помісної Української Православна Церкви входить в життя України, єднає нас в ім’я Христове з волі Божої заради спасіння українського народу, який багато століть у сподіванні чекав духовного й національного визволення? Якщо значна його частина в нестямі кричить на рідну Церкву: “Розпни її!”, то скам’яніле серце інших мовчить. О, не приведи, Господи, щоб закричало каміння, нехай страшна доля Єрусалиму обійде Україну стороною. А ми будемо славити Христа Спасителя, Який помер і за наш народ, а Своїм воскресінням посилає й українському народу надію на спасіння, єднаючи нас в рідну Церкву. “Прийшла година прославитись Сину Людському” (Ін. 12:23). Амінь!

    Преосвященний Афанасій, єпископ Харківський і Полтавський