Автор: Валентина Шемчук

  • Від Різдва до Івана вітав полтавців дитячий хор УАПЦ

    Від Різдва до Івана вітав полтавців дитячий хор УАПЦ

    Для учасників хору «янголи з небес» дитячого православного центру Свято-Мхайлівської парафії Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви вже стало доброю традицією на свята бути гостями в однолітків, музейників, бібліотекарів.

    Як і щороку, юні артисти під керівництвом матінки Олександри Горай співали радісних колядок і веселих щедрівок для фахівців обласної наукової бібліотеки імені Івана Котляревського. Директор пані Тетяна Зеленська вручила дітям гостинці від своїх колег та розповіла маленьким співакам про зимові свята, зокрема й про наступний після водохреща день – свято Івана Хрестителя: «господар уранці брав той хліб-сіль, що лежав під образами ще від багатої куті, й у стайні роздавав худобі, щоб достаток у родині був… а жінки діставали свої починки, та до роботи ще не бралися, ще святкували…»

  • Заповіт першого патріарха УАПЦ Мстислава (Скрипника)

    Заповіт першого патріарха УАПЦ Мстислава (Скрипника)

    Мої дорогі й улюблені діти, внуки і правнуки з великим напруженням останків своїх сил, але при повній притомності й не позбавлений свідомості, хочу промовити до вас, насамперед до всіх дітей – майбутнього нашого. Хочу сказати всім про все, що на душі моїй тяжить… Або, мовою Великого нашого Пророка й борця за щастя й добробут людей на нашій „не своїй землі”, борця за Вічні Правди й Істину Божу кажучи, нехай буде це також „І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнє посланіє”.

    Від дитинства мої батьки та найближчі і найдорожчі родичі вчили мене: „Степанцю, дитинко! Усе, за що не візьмешся робити, починай з Богом. Або хоч перехрестись і тоді починай…”.

    Минали роки, і багато, багато чого забулося. А от ці слова врізались у пам’ять назавжди. Так само й деякі історичні факти з життя нашого багатостраждального народу наче закарбувались назавжди на тендітних клітинах мозку, наче вирізьбились на граніті. Згадуючи повчання і факти з історії все частіше, особливо останніми роками, останніми місяцями, коли раз-по-раз повертається удар за ударом, і людина втрачає гостроту зору, нормальне функціонування рук чи ніг… Натяк? Так, прямий натяк підготуватися жити в інших, Богові знаних, світах…

    …Господи, Боже наш, благослови раба Твого на чин, який вимагає від нього життя земне, з усіма обов’язками й відповідальностями перед Тобою, Боже наш, перед Церквою Твоєю, державними, науковими, культурними діячами держави нашої України, перед вірними нашої Української, як і держава наша, ні від кого адміністративно й політично незалежної, перед Богом і людьми Рівноапостольної Православної Церкви, перед Церквою між Церквами, перед вірними тієї Церкви і льояльними громадянами України, незалежно від їхнього віросповідання, перед моїми дітьми, перед внуками й правнуками, народженими і ненародженими дітьми земель українських, перед побратимами по зброї і, нарешті, перед самим собою, перед власною совістю…

    Боже, дозволь мені почуватися час від часу звичайним мирянином-слугою у Твоїй Церкві, а не Слугою Божим у найвищому земному званні, нами самими вигаданому: Патріярх! Це звання, хочемо ми цього чи не хочемо, завжди нагадуватиме про всі обов’язки, права і привілеї, які йдуть з ним. Від цього людині, а ще в моєму віці та в моєму фізичному стані, не втекти, та й не маю наміру. З віком у ногу йде й досвід. І зрозуміло, що мова йтиме від людини з великим життєвим досвідом. Мова йтиме від людини, яка значно давніше стала батьком, як Владикою, а потім дідусем і прадідом…

    І вдруге прошу Тебе, Боже наш, дозволь мені почуватися вряди-годи смиренним слугою Твоїм і батьком і дідусем, а не тільки Владикою, яким став понад півстоліття тому з Твоєї волі й Твого благословення та Слуг Твоїх, Владик Церкви Твоєї на нашій українській Землі…

    І втретє до Тебе: прости й благослови виголосити слово до всіх не як Владика, Патріярх, чим мене, недостойного слугу Твого, під кінець життя земного, Владики, отці духовні й миряни Церкви Твоєї в Україні обрали і благословили Твоїм ім’ям у Святому Храмі Святої Мудрости, Софії…

    Останніми місцями часто думаю про тих, кому належить Царство Боже, про дітей. У них усе так просто й зрозуміло. У них логіка від Бога, ніякими життейськими клопотами і справами земними не забруднена. От, наприклад, дивиться дитина на малюнок, і хоч той малюнок уявою дорослої людини намальований, а дитина пізнає Бога. Їй сказали, що це є Бог і хто Він. І дитина дивиться чистими очима й душею на Нього і знає, що це її Бог. І розуміє дитина, що навколо неї усе Боже, включно з нею. Іншими словами, Бог і все біля Нього – Боже, все від Бога і для Бога…

    Просто й зрозуміло… Навколо цих простозрозумілих істин ми створили різні науки. А всю ту книжкову мудрість можна і треба інколи зводити до дитячої духовної чистоти…

    Розумію, що деякі бажання для нас, віком старших від дітей, стають деколи тяжко здійсненними. Та повірте, що після майже столітнього життя на Землі переконався, що нікому ніколи не пізно, а тим більше не соромно, не зважаючи на всі фізичні й психічні перешкоди бодай уявним бажанням наблизитись до чистоти дітей, до чистих Правд й Істин, Божих Правд й Істин…

    Понад тисячу років тому син славного Святослава Ігоревича Володимир Святославович, великий каган, Володар імперії на Сході Європи, пізнав правдивого Бога і, як його Велика Бабуня Ольга, не тільки сам просвітився, а просвітив світлом християнства всю Україну-Русь і став рівним апостольською працею Константинові Великому! І став тоді на землях руських (українських!) Син Божий, Ісус Христос, Царем називатися…

    І мудрість мали ми тоді свою. Пригадаймо успіхи сина Володимира (Юрія). Це той Великий Князь Київський, Ярослав Володимирович, Ярослав Мудрий, який зміцнив державу, обновив столицю свою, град Київ, побудував для поколінь Храм Премудрости – Софійський Собор, який сьогодні цінністю, скарбом світових цивілізацій вважається.

    Не помилився і в своєму виборі Ярослав Мудрий, коли, не чекаючи на царгородського Патріярха, призначив свою людину, священика Іларіона, Митрополитом Києва і Київської Руси. Великий Князь у першому столітті зміцнення віри Православної на землях своєї великої імперії зрозумів, що тільки такі, як його великі Предки, як Він сам, мусять бути біля керма духовної опіки над людьми країни його. І гляньмо в минуле: коли не було при кермі таких, як великі лицарі наші, перемогла крамола, втратили імперію, втратили власну державу, гетьманами керовану. Було зрадникам поганим приємніше дивитися, як мізерні війська Петра над горсткою козаків розправляються, і стояти в тіні з полками, яких вистачило б охоронити честь свого гетьмана й землі своєї України… На що совість і всі проміняли?…

    Розумним і мудрим був нащадок Великого свого Предка Рівноапостольного. І недаремно підшукав собі розумом світлого, який у своєму Слові виголошує молитву до Всевишнього від імені свого Суверена, свого і всієї Київської Держави такими словами: „Пом’яни, як Благий, і нас, вбогих Твоїх… Ти Бог наш, і ми люди Твої, уділ Твій, насліддя Твоє… Не підносим рук наших до бога чужого, не слідуємо за яким пророком, не держимо єретицької науки, але визнаємо Тебе, правдивого Бога. Доки стоїть світ цей, не наведи на нас напасти і не спокуси і не віддай нас у руки чужоземців, щоб не назвався город Твій городом полонених, і стадо Твоє – зайдами в землі не своїй, щоб не сказали народи: де є Бог їх? Не напусти на нас скорботи, голоду, наглої смерти, вогню, повені, щоб не відпали від віри нетверді у вірі. Продовж ласку твою на людей Твоїх, ворогів прожени, спокій зміцни, народи смири, нестатки заміни добробутом. Князів наших зроби грізними для народів; бояр умудри, городи пошир, Церкву зрости, насліддя Твоє охорони, мужів, жінок і дітей спаси. Тих, що в неволі, в полоні, у в’язницях, в спразі й наготі – усіх помилуй, усім подай втіху, всіх порадуй, подай їм радість тілесну і душевну”.

    Так, ніби сьогодні писане, правда?… А цим словам тисяча літ! А ще ліпше сказати, так це ті слова, які мають жити з нами, як довго існуватиме Світ цей з людьми на ньому.

    Не забуваймо предків. Не ховаймо їх від наших дітей. Нагадуймо раз-по-раз славу предків своїх, не цураймося її, бо це й наша слава… Ідемо в майбутнє мудрістю й досвідом предків своїх озброєні! Не йти нам у майбутнє, коли легковажитимемо минуле, повірте мені, своєму сучасникові…

    В минулому мали ми багато мужів, які ніби Пророками були і свою землю любили, як Бога свого, як Матір і Батька.

    Коли вже коло минулого, то давайте пригадаємо разом ще одного Великого нашого Князя, нащадка Великих своїх предків. Маємо на думці Князя Володимира Мономаха. Він жив з глибокою вірою у Божу любов і Божу Всемогутність. Заповідав дітям своїм, а через них і нам, нащадкам їхнім, щоб не бажали крови того, на кого лихі були. При цьому нагадував, що Бог терпить усі гріхи наші й дає нам змогу каяттям, слізьми й молитвами досягнути над ними перемогу і позбутися їх, себто тих, на кого лихі… Цікаво пояснював всемогутність Божу. Він бачив її навколо себе і давав докази її дітям своїм: сонце, місяць, темрява, світло, води, земля, птиці, риби й людина…

    А що ми робимо з нашим середовищем, що все належить Богові, є всемогутністю Його. А все через що? Гляньмо уважніше на все, пригадаймо про чистоту душ діток наших і стане зразу зрозуміло, що злегковажили ми найдорожче через те, що згубили Віру у Всевишнього. Земні потреби затьмарили нас, затемнили нам чистоту душ власних дітей наших…

    Та повернемось знову до Володимира Мономаха, який конкретно говорив і про обов’язки дітей своїх до ближніх своїх і навчав їх, якими мають бути обов’язки доброго господаря. Великий Князь, Володар-Батько, наказує дітям помагати бідним, опікуватися вдовами й сиротами. Забороняв дітям своїм вдаватись до смертної кари: „ Ні невинного, ні винного не вбивайте і не кажіть убивати”. Велів дітям своїм дотримуватися присяги, шанувати священиків, ченців, старших чи похилого віку людей. Радив дітям своїм викинути з їхніх княжих сердець гордість і остерігатись лінощів. Радив синам також виконувати всі обов’язки на війні, самим усього допильновувати, ні на кого не покладатися. Закликав шанувати гостя, звідки не прийшов би, бо гості, на його думку, розносять славу по світу: добру або лиху…

    Закінчуючи своє „Поучення дітям”, Князь Володимир Мономах підкреслює: „Що вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте, того вчіться… І нехай Сонце не застає вас у постелі…”

    Радіймо всі, бо такі були наші Предки, наші Володарі, Князі-Лицарі, християни, будівничі великої християнської держави, з мечем в одній руці, а в другій – Хрест. Князь був прикладом Християнського Господаря дітям своїм і близьким та далеким нащадкам.

    Такого і я не можу бажати своїм дітям, а коли кажу своїм дітям, то як Патріярх, віком найстарший серед усіх Патріярхів, маю на увазі усіх.

    Не заради якоїсь примхливости нагадую предків наших, мої дорогі, не припадково… Змушують мене до цього думки про наш сучасний стан і Церкви нашої Православної, і Держави нашої унезалежненої, і кожного з нас…

    Боюся безвір’я, яким опановані великою мірою керівники, будівничі нових порядків у новій християнській державі. Не всі ж можуть – отак взяв, та під кінець свого життя, проживши вік безбожником, раптом, ніби під доторком магічної палочки, перетворитися у глибоко віруючого та ще й фахівця з релігійних питань. У світі реальностей такого не буває, а до казкового ми швидко, хоч як би хотілося, не наблизимось.

    В даний період, та й не тільки сьогодні, а завжди, людині, незалежно від того де і що вона робить, потрібна Віра в Бога. А що ми маємо на сьогоднішній день? Маємо небагато, і багато залежить, у чому і про що говоримо. Певне одне, що найголовнішого – ВІРИ – ми не маємо. Переважає оте: „Та що ви від мене хочете? Моя хата з краю. Що мені державність, як немає всього того, що ми за старого режиму мали. А тепер тільки державністю годують. Від такої державности людям не по собі…”. І так далі і тому подібне… Це говорять ті, яких ми закликаємо закачувати рукави і працювати для державности в поті чола свого. А ті трудяги, яким до праці не привикати, кажуть, що їх не підганяти, ні нагадувати їм про працю не треба буде, якщо вони повірять у державність.

    А як повірити? Куди не глянь – скрізь побачиш, на всіх щаблях влади, фактично тих самих людей, що й перед відлигою, за доби відкритого панування комуністичної партії. Були вони керівниками і під час відлиги. І нині ті самі керують. Щоправда, тепер дехто з них на вищих постах та в закордонних автах їздить. Навіть ті, що раніше лаяли кремлівських бонз за розтринькування народного добра, тепер самі тим грішать. А їм багато людей повірило. Думали, що вони почнуть про трудову людину чесно дбати, а воно…?

    Хто ж винуватий у таких настроях, і наскільки вони правдиві? А таки правдиві, мабуть, бо не від одного подібне чуємо…

    Вражають й інші факти. Приходять листи, у яких скаржаться, що на Україні зараз із Вірою, Православною вірою, дуже кепсько. А дехто з цього користає, та й як!

    Хіба отакі вістки не змусять хвилюватись, не змусять думати?

    Молю Вас, Суверене з усіма помічниками, довіреними, а тим самим і відповідальним перед Вами, перед Богом, перед Народом і Державою цього народу: НЕ ЗАБУВАЙТЕ ПРО ДІТЕЙ! Вони мусять мати найбільшу увагу нашу під кожну оглядом. Їх треба забезпечити не тільки поживою для фізичного існування, а й духовною поживою і найліпшими, які тільки існують, знаннями, науками. Маймо на увазі, що ХХ століття є тільки тінь того, що прийде в ХХІ-му та наступних століттях. Діти наші не мають права відстати. Їхні прадіди й діди, їхні предки не відставали. Завданням нашим є забезпечити, щоб і вони не пасли задніх, а вели перед. А прикладом у цьому можуть бути і наші сьогоднішні чемпіони-спортсмени.

    Дещо гірше, і то таки гірше, стоять справи з нашими духовними Отцями у всіх званнях. Дехто з них не викликає справжнього довір’я до себе. Тут, можливо, і наша вина. Потрібно священиків, потрібно Владик. І нікуди правди діти – у декому помилились. А дехто росте. Приємно це бачити. Підростають нові кадри. Дасть Бог, і наша Могилянська Академія випустить високоосвічених теологів, філософів на радість народу. Багатьом саме цього й хочеться, хоч, як знаємо, є такі, які бажають, щоб справжня українська людина не думала про своє українство, а тільки про свій шлунок, щоб справжня українська людина від ранку до заходу Сонця потом умивалася і забула, нарешті, хто вона, якого роду. Отаке на нашій Україні. А все через те, що ми не знаємо правди про своїх предків. У нас не наші вчені історію писали.

    Діти наші мусять знати правду, нарешті, пізнати про свою землю, не від ворогів наших, а від чесних своєї землі мужів науки. Вищих шкіл і розуму досить маємо. І професори говоритимуть по-українськи. Все буде, коли до діла братися по господарськи. А добрий господар пам’ятає підсвідомо вже, що існує чотири пори року. Кожна пора вимагає свого: нових засобів виробництва – інших машин, нових сільськогосподарських культур. Обов’язково треба прополювати городи. Прополювання і в установах треба робити. Треба. Зміни вимагають багато чого. Все це для дітей наших, для людей, яким жити по-новому, в новому світі, фундамент якому мусимо ми допомогти закласти.

    В усьому і понад усім – ідеї. Вони від розуму. Розум дехто Богом називає. Чистою від Божого розуму й ідея має бути. До того не можна брудними руками торкатися. А чи всі  ми маємо такі чисті руки? Чи всі наші духовні опікуни несуть людям чисті ідеї? На мій погляд, духовенству нашому треба дуже багато працювати над собою. Щоб знати життя, треба мати знання, досвід. Не в гарному облаченні суть справи. Треба бути помічником людям у багатьох ділянках. Треба бути і агрономом, і лікарем. Зовнішнє має відповідати внутрішньому нашому стану. Люди зразу пізнають правдиву і фальшиву людину, користолюбця і праведника, який і душу за брата свого віддасть.

    Не раз говорив і писав про те, що наша Православна Церква – страдниця через лиху долю, сьогодні мусить наново виборювати собі авторитет. Новий дух має прийти до Церкви від народних глибин, не зверху. Тому то й нагадую, що в чеканні того ми повинні тримати Святу Церкву нашу в чистоті. Не забуваймо, що виросте те, що посіємо. і як доглянемо. І нехай кожний пожне те, що посіяв. Так воно є у цьому світі. І не закриваймо очі на свої недосконалості. Говорім відкрито про них, але говорім культурно і чесно.

    Горе громаді, коли священик у неї здискредитований. А що ж тоді робити, як такими у нас отці Владики є? Чи можуть вони репрезентувати Україну серед своїх та серед чужих і стояти на чолі Церкви? Ні, таких ніколи не приймуть до Собору рівних. Не приймуть через них і народу нашого.

    Ми почали відбудовувати Державу, а Церква? Якщо не віддамо належного Богові й душам нашим, то залишимося без Віри, залишимося знову без держави. А коли і те, і друге треба відбудовувати, а це історична необхідність, то треба забути про злобу, заздрощі й інтриги. Шукаймо в серцях своїх християнську любов, миролюбство, благодатність розумну. Без цього не піде діло. Чи Україна повинна мати кілька Православних Церков? Наявність кількох Православних Церков є дійсністю під сучасну пору. Це нездоровий стан. Він тим гірший, що деякі Церкви навіть не підлягають своїм Першоієрархам, а підлягають тій Церкві, яка глумиться століттями на нашим народом, нашою Церквою і воліє бачити нас не вільними, а рабами, якими можна буде відбудувати втрачену імперію. Ми мусимо усунути такий ганебний і небезпечний для нашої нації стан. Не знаю, як і хто підготує грунт для національної єдности серед Православних Церков, але повинні найскоріше про це подумати Глави цих Церков. Їм треба зійтися і побути разом так довго, аж поки не знайдуть усього потрібного для об’єднуючого Акту. А потім, на Соборі національному, при таємному голосуванні обрати ОДНОГО Предстоятеля, Партріярха Київського і всієї України. Не забуваймо при цьому і мрій Великих Митрополитів нашого народу: Петра Могили, Василя Липківського та інших…

    Як Перший Патріярх Київський і всієї України УАПЦ і Митрополит УАПЦ в США, як віком найстаріший ієрарх і смиренний слуга Божий, закликаю усіх Вас, Отців духовних Владик, задля Господа Бога нашого, задля Вашого і ваших дітей майбутнього допоможіть Суверенній Україні в будівництві вільної і ні від кого не залежної Держави, допоможіть Об’єднаною Православною Церквою з власним, вами обраним Патріярхом.

    Ще, мої дорогі земляки, діти й собраття во Христі, молю вас і закликаю до братньої єдности та святого миру задля Бога Спасителя нашого, задля нашого багатостраждального народу, задля великомучениці Церкви рідної і многостраждальної Матері-України.

    Об’єднання Православних Церков України як історична необхідність, щоб історично вижити і закріпити своє місце серед вільних народів світу, є можливим, як нераз уже казав, лише довкола Української Автокефальної Православної Церкви як Церкви-Мучениці, яка ніколи не зраджувала свій народ і свою Віру. Жертви її всі ми знаємо. Треба глянути один одному в очі і сказати, що ми хочемо об’єднання, ми будемо його мати. І не відкладаючи берітеся за здійснення цієї Богові і народу нашому Бажаної ідеї. На засадах чесноти перед Богом і народом нашим приступаймо до діла, мої рідні!

    А коли запанує над світом розум, зверніться, як я звертався до його Святости Вселенського Патріярха, щоб скликати Вселенський Собор усіх Православних Церков світу. Мені не вдалося цього досягнути. Іншим Церквам не спішиться. Моїм же наступникам заповідаю „стукати, аж поки не відчинеться Вам”. Є велика потреба поговорити й про наші канони, і про кривди, заподіяні нашій Церкві, і багато інших суто Християнських справ, дальшого спілкування наших Церков тощо.

    Заповідаю також розбудувати видавничу справу до такої міри, щоб забезпечувати не тільки вірних нашої Церкви, а й широкі кола громадян нашої держави, а особливо школи наші, університети наші. Щоб, як прийде на те потреба, можна було допомогти й Міністерству освіти, Уряду України. Перегодя всі матимуть подосталь усього, а тепер, на початках становлення нової держави, треба допомагати один одному, щиро, без користолюбства помагати.

    Відчуваю, мої дорогі, що надходить мій час стати перед Судом Божим. Простіть мені, як і я Вам прощаю… Не судім один одного, а працюймо на щастя і добробут Батьківщини та її людей. Завжди починаймо день і кожне діло, перехрестившись, молитвою. Бо таки все починається з Молитвою до Бога з очищенням душі своєї перед Господом.

    – Над усе, – казав Апостол Павло, – візьміть щит Віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого. Бо покликав нас Бог не на нечисть, але на освячення!

    Нехай завжди буде з Вами усіма моє батьківське й Патріярше благословення!

    Благословляю Вас на добробут, щасливе радісне життя у своїй на віки вільній Державі!

    Нехай ніколи матері наші не знають сліз! Нехай ніхто не знає горя…

    На віки вічні, на віки вічні, на віки вічні…

    Амінь!

    Ваш і Божий Слуга

    Мстислав Перший, Патріярх

    Київський і всієї України.

     

    Червень, 1993 року Божого

  • Невідома світлина патріарха Мстислава

    Невідома світлина патріарха Мстислава

    Щедра полтавська земля великими людьми. Багатьма іменами визначних політичних, військових, культурних і церковних діячів прославила вона Україну. Серед них є люди, чиє життя позначене особливим ДУХОВНИМ горінням. Часто цс бували й родини. Так. із сім’ї Петлюр вийшов не тільки Голова Директорії і Головний Отаман Військ УНР Симон Петлюра. Тісними родинними узами пов’язаний із ним Першоієрарх Української Автокефальної Церкви Мстислав, у миру Степан Скрипник.

    С.Петлюра — Патріархів дядько. Вони обидва належать до тих постатей, які першими закладали підвалини національного державотворення й духовности. Доля Патріарха Київського і всієї України Мстислава І назавжди пов’язана з нашим містом. Тут він народився, тут провів дитячі та юнацькі літа, тут у класичній гімназії розпочалася його освіта, тут формувалась особистість, зростала свідомість юнака як українського патріота 1 куди б далеко від України не гнала доля на довгому вію, Степана Скрипника, він пам’ятав батьківський край.

    Давно рвався душею Патріарх до рідного міста, та тільки на схилі життя йому вдалося двічі повернутися сюди. Через десятиліття розлуки Полтава зустрічала вірного сина у травні 1991 року та грудні 1992-го. У перший приїзд на колишній Трегубівській вулиці (вона ще й сьогодні носить ім’я К.Лібкнехта, діяльність котрого ніяк не пов’язана з Полтавою) владика Мстислав завітав у дорогий йому старий родинний будинок, у якому Його Святість прийшов на світ і виростав. Побував там, де стояла церква, у якій його хрестили. Відвідав місце зруйнованого більшовиками цвинтаря, де покоїлися батьки, рідш. близькі та наставники в гімназичні роки й пізніше. (Недалеко, на Військовому цвинтарі поруч із старшим сином Віктором Рудченком. який загинув на 1-ій світовій війні, був похований за власним заповітом Панас Мирний).

    Віддав шану зачинателеві нової української літератури Івану Котляревському, помолившись за спокій його душі на могилі письменника У Зеленому Гаю. на одній вулиці з будинком Скрипників, вклонився пам’яті Панаса Мирного на місці спочинку письменника, куди останки його перенесено із знищеного кладовища Відвідав дивом уцілілу дзвіницю Успенського кафедрального собору, де 30 січня 1920 року відспівували Панаса Мирного, а також Хрестовоздвиженський монастир, краєзнавчий музей. Коли перебував у Полтаві вдруге, освятив олтар Святоуспенської церкви, відправив Божественну Літургію, відслужив молебеь за Україну, звернувся із пристрасною проповіддю до парафіян. У ті ж дні спілкувався з духовенством і вірними Святоуспенської громади Української Православної Церкви Київського Патріархату та членами міського об’єднання Всеукраїнського Братства Святого апостола Андрія Первозваного.

    5 червня 1995 року виповнилася 5-та річниця від дня обрання першого Патріарха Української Православної Автокефальної Церкви Мстислава, а 11 червня минуло три роки, як він відійшов у вічність. У нашому місті, інших містах і селах Полтавщини, батьківщини Патріарха, відбулися поминальні панахиди та вечори його пам’яти. Про них і розповідали ми. полтавці, нашим гостям із Гомеля. Курська. Торонто й Чикаго під час зустрічі у серпні 1995 року в обласному відділенні Товариства зв’язків із українцями “Україна”.

    Тоді й довідалась я від Людмили Дорошкевич, учительки математики Полтавської середньої школи № 38, що її дід Іван Дуга навчався в гімназії в одному класі зі Степаном Скрипником — майбутнім Патріархом Мстиславом І. Я запитала, чи не залишилося в їхній сім’ї якихось дідових документів, а якщо так, то чи не можна з ними ознайомитися. Мені поталанило. Розмова наштовхнула на пошуки, які увінчались успіхом.

    У родинному альбомі Людмили Дуги-Дорошкевич зберігається лише одна фотокартка, на якій І. Дуга з однокласниками. Як виявилося, на ній серед  учнів і С.Скрипник. Так було знайдено знімок Степана Скрипника-гіназиста. 1 до кількох фотографій його в юнацькі роки додалася ще одна, досі не знана. Учні стоять біля своєї гімназії. Фотознімок на білому паспарту із сірою тисненою рамкою. Світлина тонована в колір сепії. Нижні кути картки білі. На них І.Дуга зазначив назву гімназії — Полтавська перша гімназія імператора Олександра 1-го Благословенного та клас навчання в ній — третій.

    Полтавську першу чоловічу гімназію засновано 1808 року. В останні роки вона містилася по вул. М.Остроградського, 4 (тепер — середня школа № 3, вул.В.Куйбишева, 4) (1, с. 14).

    Цей навчальний заклад закінчило чимало видатних осіб: математик Михайло Остроградський, байкар Леонід Глібов, учений і громадський діяч Михайло Драгоманов, хірург Овксентій Богаєвський, художник і скульптор Леонід Позен, письменник і театральний діяч Михайло Старицький, історики Василь Бучневич та Іван Павловський, фізик Микола Пильчиков, фольклорист Олексій Лісовський, поет Володимир Самійленко, етнограф і мистецтвознавець Василь Горленко, піаніст і музичний педагог Ернест Єдлічка, літературознавець і державний діяч Іван Стешенко, Патріарх Української Церкви Мстислав І (Степан Скрипник) (2, с.730).
    Погляньмо уважно на картку, виготовлену невідомим автором. На фотознімку двадцять шість гімназистів і їхній класний наставник. Вражає педантизм колишнього володаря фотокартки.

    Біля кожного зі сфотографованих І.Дуга поставив арабські цифри, а на звороті паспарту вказав імена і прізвища учнів, а також ім’я, по батькові та прізвище класного наставника. Написи зроблені дрібними літерами фіолетовим чорнилом, деякі важко розшифрувати: 2 — Павло Барабаш, 3 — Василь Терлецький, 4 — Степан Скрипник, 5 — Григорій Сукачов, 6 — Петро Московченко, 7 — Антон Олешко, 8 — Василь Сухоруков, 9 — Павло Пелипейко, 10 — Леонід Соколовський, 11 — Олександр Несвіцький (батько якого, міський лікар Олександр Несвіцький, відомий нині як автор щоденника “Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 років”, і Панас Рудченко 1915 року були в Правлінні добродійного Товариства допомоги незаможним учням Полтавської чоловічої гімназії) (3, с. 1), 12 — Сергій Абражанов, 18 — Теодорович, 19 — Федір Лизогуб, 20 — П.Зеленов, 22 — Кропивкін, 23 — Ніко-лаєвський. 24 — Віктор Гомза, 25 — Василь Анастасійович Безсмертний. 26 — Микола Псусов, 27 — Іван Дуга.

    Горизонтальні краї паспарту обрізані, і ми не знаємо всіх прізвищ учнів класу. Але ж списків гімназистів не залишилося зовсім. Тому для нас є цінним і неповний перелік учнів-третьокласників Полтавської першої гімназії.

    На жаль, після десятиліть більшовицького ідеологічного церберства на батьківщині Степана Скрипника мало що було відомо про нього, про його родину, страчену в катівнях ДПУ-НКВС, а те, що таким або іншим чином вдавалося з’ясувати чи розшукати деяким дослідникам, можна порівняти хіба лише з краплинами, висотуваними із спогадів або знайденими в архівах. У страхітливі 30-ті роки дуже багато фотокарток й альбомів викинули, порвали й попалили. А що було робити? Та не все зникло. І дякувати Богові, що світлина не втрачена. Вона має вагому історичну цінність.

    Висловлюємо щиру подяку Людмилі Дузі-Дорошкевич, онуці Івана Дуги, за те, що вона люб’язно надала нам для публікації родинну реліквію, яку їй і членам її сім’ї вдалося зберегти до наших днів як світлу пам’ять про батька й діда Івана Дугу та великого полтавця — першого Патріарха Київського і всієї України Святішого Мстислава.

    А пам’ять про Патріарха Мстислава нехай прислужиться зростанню нашої національної свідомости, нашому національному відродженню.

    Валентина ШЕМЧУК (Полтава)
    завідувачка науково-дослідного відділу
    Полтавського літературно-меморіального
    музею Панаса МирногоНа світлині: Степан Скрипник. Мал. зроблено з групової світлини гімназистів полтавським графіком Євгеном Самойловим, 1995р.
    ЛІТЕРАТУРА І ДЖЕРЕЛА:
    1. Жук В. Наш рідний край. (З історії освіти на Полтавщині в дореволюційний період). Випуск дванадцятий. — Полтава, 1991— С.14.
    2. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. / За редакцією А.Кудрицького. — К.: УРЕ, 1992. — С.730.
    3. Звіт Правління Товариства допомоги учням Полтавської чоловічої гімназії за 1915 рік. ПлмПМ. 232-Д. — С.І.

  • Віншували й посвятки закликали  в обласній книгозбірні для юнацтва

    Віншували й посвятки закликали в обласній книгозбірні для юнацтва

    Традиційно запрошували поздоровників до господи та зустрічали солодким частуванням і щедрими подарунками фахівці обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара.

    З особливим натхненням співаки «Янголів з небес» Дитячого православного центру Свято-Михайлівської парафії міста Полтави та хору Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви вітали своїх давні друзів-бібліотекарів та читачів. Діти вшанували давні національні звичаї зимових святкувань, промовляли найщиріші вітання, а господарі висловлювали вдячність за побажання миру на рідній землі й щастя кожній українській родині. На гостей чекав духмяний січневий чай, а на кожного юного артиста – м’яка іграшка. Художньому керівникові хору ієреєві Олександру й регентові матінці Олександрі Гораям господарі тепло дякували за щире служіння.

    У бібліотечному кінозалі зустріч завершилася переглядом фільму з жертовною назвою «Поспішайте любити!..» Радості й Божої благодаті всім!..

     

     

  • Срібні дзвіночки «Янголів з небес» відлунали в районній раді

    Срібні дзвіночки «Янголів з небес» відлунали в районній раді

    Третій рік поспіль святкові зимові зустрічі відбуваються в привітній оселі київської районної в місті Полтаві ради.

    Цьогоріч юні артисти «Янголів з небес» Дитячого православного центру Свято-Михайлівської парафії та артисти хору Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ подарували представникам місцевого самоврядування наші предковічні святкові співи «Ой, підемо пане-брате од хати до хати!..», колядку для дітей «Прилетіли ангелята» й одну з найвідоміших у різних мовах по всьому світові різдвяну пісню «Свята ніч», що належить до нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Чисті емоції переповнювали серця учасників святкувань, котрі залюбки підспівували гостям. Художній керівник хору ієрей Олександр та регент матінка Олександра Гораї подарували господарям Календар на 2018 рік – альманах Української Автокефальної Православної Церкви побачив світ, дякуючи й зусиллям очолюваної архієпископом Харківським і Полтавським Афанасієм Інфомаційно-видавничої комісії УАПЦ. Щирі господарі пригостили дітей традиційними солодощами. Святкові вітання й розваги залишили найприємніші враження в душах і дітей , і дорослих…