В молитві закладена велика сила, бо то сила Бога, а Він чує наші молитви і, як Всесильний, відповідає на них, адже «бо не буває безсилим у Бога жодне слово» (Лук., 1:37). Господь чує молитви кожного з нас, дітей Своїх, і коли ми молимося щиро й з глибоким розчуленням серця, то «від усякої скорботи звільняє їх» (Пс., 33:18). Молитва зв’язує нас із Господом, та нам не слід чекати виконання нашого прохання одразу ж, як тільки звернулися з ним. Бог є джерелом сили нашої молитви, але відповідь залежить тільки від Його волі.
Бог почує нас тоді, коли ми гідні того, що просимо, коли живемо за Божими заповітами й молимося безперестанно. Але, за словами святого Григорія Ніського, звертаючись до Господа як Благодійника, треба бути самим благодійниками, звертаючись до Милостивого, бути милостивими, звертаючись до Праведного, бути праведними, звертаючись до Терпеливого, бути терпеливими, звертаючись до Людинолюбного, самим любити людей…
Чи ми відповідаємо цим критеріям людського духу? Звичайно, що ні. То яку ж тоді молитву приносити Господу, щоб Він зглянувся на нас і дав нам те, що просимо? Перш за все, покаянну, а вже за нею і особисту чи за рідних, за Україну. Але молитись треба всім – і особисто, і соборно в храмах на богослужіннях. Всім! Тільки так ми врятуємо себе й Україну. Але завжди слід пам’ятати: «По вірі вашій нехай буде вам».
Про що ми повинні молитись нині, коли на українському Донбасі ллється українська кров? Про що молитися, коли по всій Україні люди хоронять своїх синів, які жертовно віддають своє дорогоцінне життя за рідну землю? Про що молитися, коли одні кидають все – батьків, дружин, дітей, коханих і, взявши до рук зброю, йдуть на фронт аби, ризикуючи власним життям і здоров’ям, відстояти свій рідний край, свою Вітчизну від лютого ворога, що вторгся і намагається її поневолити, а інші в цей час гуляють та веселяться, творячи бенкет посеред чуми? За що молитися?!
Щоб відповісти на ці запитання, слід вияснити справжні причини того, що сталося на ще не так давно миролюбній і розважливій українській землі. Що спричинило до тієї жахливої пожежі, котра спалахнула від іскри та перетворилася на вируюче вогнище, яке пожирає тисячі життів і все довкола, що в поті свого чола напрацьовували попередні покоління? Та коли те, що людина створила своїми руками й своїми ж руками зруйнувала, можна знову відбудувати й, навіть, у кращому вигляді, то вбите життя вже неможливо повернути.
І все ж, що спричинило пожежу війни? Невже тільки те, що хтось викресав вогню і кинув іскру у висохлу траву? А ті, хто ту траву зневаги й ненависті до землі, на якій народилися й жили, пили її воду і їли її хліб, дихали її повітрям, соломинка по соломинці заготовляли її впродовж не одного покоління, складаючи й накопичуючи у своїх душах, – хіба вони не головні винуватці пожежі?
Зараз можна стільки завгодно звинувачувати російського агресора, але чи відважився б він вторгнутися в нашу землю, якби частина народу не була готовою прийняти його як «визволителя»? Слово «визволителя» вимовляю в лапках, тому що немає предмету визволення, а є бунт темної сили проти світлої, коли гріх набрав таких обертів, що вже здоровий глузд не в силі втримати його пекельної сили, що виривається вогненною магмою з надр людської спотвореної, скаліченої злом душі.
В цьому немає нічого нового, адже перша людська кров пролилася ще на зорі людства на землі й була вона кров’ю брата. З того часу людина воює проти людини, а причиною і наслідком завжди виступає боротьба людини з Богом. Звідси випливають всі біди й нещастя людини, яка черпає їх із вічного джерела протистояння з Богом. І якщо до цього часу люди ще не знищили один одного й увесь світ довкола себе, то виключно через милість Творця, Який оберігає Своє творіння.
Те перше вбивство Каїном свого брата Авеля стало лише початком безлічі злочинів людини проти людини, що є наслідком гріха проти Бога. Цей гріх людини бере свій початок від першого гріха їхніх батьків Адама і Єви, який одночасно став і їхнім покаранням.
Творець милостивий, хоч і карає, але не до кінця, Він дає надію й розраду, а разом із тим і повчання. Він заборонив мстити Каїнові за вбивство брата, щоб той карався все своє життя докорами совісті, а на втішення батькам послав їм третього сина – Сифа, тобто дав людям і випробування гріхом, і надію на спасіння від нього.
Згадаймо слова із Старого Заповіту: «І зробив Господь Каїнові знамення, щоб ніхто, зустрівшись із ним, не вбив його» (Бут., 4:15). Відтоді Каїн із постійним страхом у серці жив довго, змінюючи місце свого проживання, бо дуже боявся за своє життя. Страх штовхав його на нові гріхи й злочини, і цей кривавий і жорстокий ланцюг тягнеться й до нашого часу, творячи діла смерті, а не життя. Війна батьків проти Бога зароджує в їхніх дітях із затемненим духом заздрість, лицемірство і нетерпимість, які поступово переростають у почуття помсти, а воно штовхає одного проти другого – затемнених свідомістю нащадків Каїна грабувати, вбивати, нівечити просвітлених Богом нащадків Авеля. А всьому причина –людська заздрість, яка потьмарює розум і змінює навіть вираз обличчя: «Каїн дуже засмутився і лице його змінилося», тобто обличчя його потемніло через потемніння його духу й тоді він, як пише Святе Письмо, піднявся проти свого брата і «убив його» (Бут., 4-5:8).
Коли ж Бог запитав у нього: «Де Авель, брат твій?», то Каїн збрехав, як і будь-який убивця, сказавши, що не сторож своєму брату. З цього й почалася історія людських злочинів і брехливе їх приховування.
До речі, хіба не так нині поводить себе Росія, коли її очільник заявляє, що російських військ на Донбасі немає, а російська пропаганда намагається вводити в оману ввесь світ?
Як тут не згадати війну між дев’ятьма царями з потомства Ханаана, коли цар Кедорлаомер подолав царів содомського й гоморського і забрав усе їхнє майно й увесь їхній хліб (Бут., 14:11). Хіба не так поводять себе росіяни, вивозячи з окупованих ними територій Донбасу цінне промислове обладнання, вугілля та інші ресурси? Тобто, займаються відвертим грабежем на державному рівні! І саме ось такі ганебні й ниці вчинки супроводжують насильників, начеб якась невидима вірьовка на шиї, адже вони не можуть втриматися від грабежу чиєїсь власності. Ця удавка затягується на їхній шиї тоді, коли цього найменше очікують, бо перебувають у стані сп’яніння від перемоги. Але з історії ми знаємо, що така поведінка переможців, врешті-решт, повертається до них поразкою і страхом за своє майбутнє.
Наш український народ, як народ праведний, жив у поневоленні більше чотирьохсот років, увесь час очікуючи визволення – чесно трудився на своїй землі, вирощуючи хліб і примножуючи достаток, а поневолювач, відчувши смак перемоги й отримавши можливість відбирати плоди чужої праці, торжествував. Але таке неправедне торжество йому було дане для того, аби потім він відчув увесь жах перемоги уже над ним самим колись переможеного й принижуваного ним народу.
Ми цього дочекаємося, бо перемога буде за нами. Але тут є одна умова. В чому ж вона полягає? В праведності. Серед взятих у полон содомлян був і праведний Лот, племінник Авраама, Божого чоловіка, зі своєю родиною. Авраам швидко зібрав військо і з непорушною надією на Бога та Його поміч виступив проти переможців та розгромив їхні війська. Як пишеться у Святому Письмі, вороги: «Від Мертвого моря до Дамаска не зупинялися у своїй втечі». Авраам визволив Лота і його людей та повернув йому все відібране в нього майно.
Дуже повчальним для нас є подальше розгортання подій, описаних у Святому Письмі. Утаємничений біблейський цар Мелхиседек появився перед Авраамом і благословив його на перемогу. Але не Аврааму він віддає шану за перемогу, до речі, як і сам Авраам, а Богу Всевишньому: «Благословен Бог Всевишній, Який віддав ворогів твоїх у руки твої», – сказав він Аврааму.
Великі люди завжди залишаються великими. Коли содомський цар, зрадівши такому неочікуваному визволенню, запропонував Авраамові взяти собі все відбите у супротивника майно, але просив залишити йому рабів, то праведний Авраам з гідністю відповів йому: «Піднімаю руку до Господа Всевишнього, Творця неба і землі, що навіть нитки й ременя від взуття не візьму з усього твого, щоб ти не сказав: я збагатив Авраама» (Бут., 14:20-23).
Авраам нічого собі не взяв, навіть те, що, власне, йому належало як переможцеві, аби покрити військові витрати, адже не для того він ішов воювати, щоб забрати собі чуже, а щоб звільнити людей від безбожних тиранів і повернути награбоване ними майно. Він вважав, що керується правдою й бачив свою нагороду в тому, що в ім’я правди отримав перемогу над тими, хто творив беззаконня.
А тепер пропоную порівняти вчинок праведного чоловіка із вчинком президента Росії Путіна і його поплічників. І при цьому зауважити, що ті, хто на нас пішов війною, православні християни, а їхній православний патріарх ще й благословив розбій проти нашого, як вони говорять, братнього їм православного народу!
Авраам показав образ справжнього християнина, а Путін навпаки – жорстокого й нахабного грабіжника. Він не сказав: «Звертаюся до Господа Бога Вишнього, Творця неба і землі, й обіцяю українському народу, якого вважаю братнім, що нитки не візьму із того, що йому належить». Ці слова звучали б роками й роками як симфонія миру й процвітання обох народів, а так – прокляття тисяч українських матерів, чиї сини загинули від рук загарбників, прокляття цілого народу, якого вкотре, користуючись переважаючою силою, оббирає, грабує Росія, як останній розбійник із середньовіччя.
Більш як за два десятки літ до російської агресії Бог, за віковічні страждання українців у поневоленні, зглянувся на нас і чудодійно вивів із московського полону. Але наш народ замість подяки Богу за таке благодіяння, замість творчої праці по духовному відродженню й любові до Вітчизни, наробив багато зла, постійно нарікаючи на те, що отримав волю.
Тут можна провести яскраву паралель з народом єврейським, який також перебував не одне століття в рабстві єгипетському і, нарешті, прийшов час, коли Мойсей вивів його з Єгипту на волю. Сподіваючись на багате життя на рідній землі й не отримавши бажаного одразу, євреї стали нарікати, кажучи, що в рабстві в них було вдосталь їжі й пиття, а він завів їх у пустелю, де немає навіть води.
Наш народ теж засумнівався і в допомозі Божій, і в доцільності самої державної незалежності. Та й вів себе не завжди гідно, надаючи можливість керувати собою всяким негідникам і пройдисвітам. Тому й запанувало фарисейство, лукавство і злочинність. Чи міг Господь усе це терпіти?
Знову звернемося до Святого Письма, до історії єврейського народу, який чи не першим згрішив наріканням на Бога й сумнівами, а тому й повинен був тяжко спокутувати цей гріх. Господь напустив на євреїв царя пустелі Амалика з великим і добре озброєним військом. Чи не те ж саме ми маємо нині в Україні?
Вже тисячі літ історія повторюється, а народ так нічого й не навчився до цього часу. А тоді, коли перед ізраїльтянами постала реальна загроза втрати вільного життя, яким вони вже почали жити, але ще не навчилися цінувати його переваг, а ще там – у глибинах своїх душ – відчули загрозу самому своєму існуванню як народу, то їх охопив страх і жах. Ось цими двома почуттями – страхом і жахом – вони й спокутували сумнів та нарікання на Бога і на Його слугу Мойсея.
Але зауважу – тоді на чолі єврейського народу стояв мудрий і глибоко віруючий, і праведний чоловік – Мойсей. Він послав на бій із Амаликом найкращого воєначальника – сміливого й відважного Ісуса Навина. Сам же, будучи переконаним, що лише з волі Божої та Його святої підтримки єврейський народ зможе перемогти сильнішого від себе ворога, вийшов на гору і, здійнявши до неба руки, став молитися. В Святому Письмі пишеться: «І було, коли піднімав Мойсей руки свої, то перемагав Ізраїль, а коли опускав руки свої, то перемагав Амалик» (Вих., 17:11). Важко було Мойсею стояти на молитві, адже битва тривала з ранку й до заходу сонця. Руки Мойсея знесилювалися, опускалися й тоді його брат Аарон підклав під них камені, щоб він міг тримати їх піднятими. А коли руки Мойсей все ж від знесилення опускав, тоді їх підтримували Аарон і Ор. «І переміг Ісус Амалика» (Вих., 17:13), – говорить нам Святе Письмо.
Тут варто зауважити головний висновок – воєначальник не управляв військом, а доручив це робити своєму помічнику, а сам, з піднятими до неба руками, від початку й до кінця битви стояв на молитві до Бога. І перемагав не той, хто командував армією в битві, а той, то возносив до Бога молитву. І Бог милостиво зглянувся над народом ізраїльським та пом’якшив свій гнів. Заради молитов праведного народного вождя Мойсея Всевишній Бог спочатку дозволив Амалику напасти із замислом підкорити сусідній народ і пограбувати його, таким чином збільшивши і свої достатки, і територію свого царства. Але в той же час не допустив Амалика до перемоги через нікчемність і злочинність його намірів, а кінцеву перемогу віддав Ізраїлю за вірою й молитвою Мойсея. Тобто, народ ізраїльський переміг свого ворога перш за все тому, що, воюючи з глибокою вірою, поклав усю надію на перемогу на Бога, віддав і себе, і справу захисту Вітчизни на волю Божу. І з Богом переміг!
Отже, істинно Господь був знаменом Мойсея. Був Він знаменом і Аарона. Обидва не покладалися на силу людську, а взяли Господа своїм знаменом, своїм помічником і тому перемогли більш сильного ворога, ніж самі. Саме із цим знаменом Аарон із невеликим загоном своїх слуг – зауважу, не солдатів, а пастухів, переміг п’ятьох царів, що мали військо, а Мойсей – переміг царя-грабіжника, войовничого Амалика.
Повчання тут полягає в тому, що як тільки Всевишній віддавав долю бою в руки людські без своєї участі, Амалик йшов уперед, а Ізраїль відступав. А коли було навпаки, тобто, коли Бог за молитвами Своїх вірних докладав до їхньої волі й Свою Божу волю, тоді і Авраам, і Мойсей перемагали, маючи перед собою знаменом Господа Живого.
Ніскілечки не погрішимо перед істиною, коли будемо стверджувати, що майданівці перемогли набагато сильнішого супротивника, за яким стояла ціла державна репресивна машина, бо з першого ж дня протистояння і на Майдані, і в церквах, і по домах – священики, ченці й більшість людей по всій Україні за них молилися. Тільки тоді, коли зливаються воєдино воля Божа й воля народу, народ перемагає.
Яке ж повчання з наведених мною Біблійних історій ми можемо взяти на озброєння? Перш за все те, що без Бога ми слабкі й безсилі. Сила ж наша в Богові, в розмові з Богом, наше з Ним спілкування – молитва.
То за що ж нам молитися, які думки возносити до Бога Всевишнього? Нарікати на Нього? Але ж не Він накликав біду в свою землю, у свій дім! Не Він почав і продовжує це страшне кровопролиття. Не Він вигнав людей із їхніх осель, не Він вбиває, руйнує, знищує, грабує. Не Він! Це зробили люди своїм фарисейством і по відношенню до Бога, до віри, до молитви й до Церкви. Зробили ті, хто проявляв милосердя лише до своїх, а інших вважав за таких, що не варті й доброго слова, хто зневажав землю, на якій жив, і народ серед якого жив. А тепер страждають всі – і на Донбасі, населення якого й накликало біду, і по всій Україні, сини якої гинуть, захищаючи рідну землю.
То що ж нам просити в Бога? З полону духовного вавилонського рабства ми начебто вирвалися – це показав Майдан, це показує героїчний захист Вітчизни. Можливо, молитися за те, щоб Господь покарав загарбників, що вторглися на нашу землю і вбивають та грабують нас? Але тоді ми уподібнимося до тих, хто плюндрує нашу землю й отримаємо ту ж поразку, яку отримав грабіжник Амалик. Адже воєнна перемога грабіжників і насильників буває не внаслідок їхньої сили, а внаслідок гріховності народу, на який вони напали.
Нам треба звернутися, знов же таки, до Святого Письма й прочитати молитву Даниїла. «Молю Тебе, Господи Боже великий і дивовижний, що зберігаєш заповіт і милість до тих, хто любить Тебе і дотримується повелінь Твоїх! Згрішили ми, чинили беззаконно, діяли нечестиво, впертими були і відступали від заповітів Твоїх, і від постанов Твоїх, і не слухались рабів Твоїх пророків, які Твоїм іменем говорило до царів наших, і до панів наших, і до отців наших, і до всього народу країни. В Тебе, Господи, правда, а на наших лицях сором, як у цей день для кожного юдея, жителя Єрусалима і всього Ізраїлю, на ближніх і дальніх, в усіх країнах, куди Ти вигнав їх за відступництво їхнє, з яким вони відступилися від Тебе».
Зауважмо – з перших же слів молитви ми чуємо покаяння. Адже не вавилоняни зруйнували Єрусалим, а зруйнували його самі ж ізраїльтяни тим, що зіпсували свої стосунки з Богом, бо багато грішили й отримали страшні наслідки. А ми, українці, не тільки своїм лукавством і фарисейством відступилися від Бога, а ще й Україну, Богом дану нам Вітчизну, зневажили відреченням від рідної мови, від історії, культури, ми зневажили її нелюбов’ю, а найбільше відмовою захищати. Ми зрадили Україну, як зраджують неньку, яка народила і материнським молоком вигодувала. Ми стільки разів відступались від Бога, стільки разів зраджували Вітчизну, що тепер пожинаємо гіркі плоди. Правда, розплачуючись кров’ю і життям кращих з-поміж нас. Але вони – жертва, що приноситься народом за своє спасіння.
Отже, якщо покаяння є тим єдиним ключем, яким відкривається доступ до милості Божої, то в чому нам каятися? І чи всім каятися? Знову ж таки, за приклад нам слугує пророк Даниїл. Хоча в чому каятися Даниїлу, який не відступився від Божих заповітів і був праведним? Але він, відчуваючи єдність із своїм страждаючим народом, не відділяє себе і від його гріхів. Ми не можемо зараз стояти осторонь того, що відбувається, бо відбуваються доленосні події, які або дадуть нашому народу шанс на життя, або відберуть його остаточно.
Кожному свідомому віруючому треба брати на себе подвиг покаянної молитви за народ, за державу, бо в цій трагедії винні всі – і правителі, і мучителі, і відступники, і священики, і байдужі, яких було більшість. Але чи всі розуміють і усвідомлюють міру й глибину своєї вини? Тому, коли береш на себе управління народом чи молишся за народ, то бери за нього й міру відповідальності, адже в масі своїй народ малосвідомий і не розуміє значення молитви для перемоги, а покаяння – для перемоги над самим собою, над власною гординею, яка призводить до бід і трагедій як особистості, так і цілої нації.
Раптом усім захотілося жити у своє задоволення та ще й за рахунок інших, хто жадав безроздільної влади для себе і своїх нащадків, а заповіти Божі були лише бутафорією для прикриття своєї нечестивості. І в цьому шаленому горнилі вседозволеності люди спалювали у своїх душах всі ті вічні цінності, що завдяки вірі й дотриманню заповітів Божих напрацював у своїй душі народ. Але за маною привиду звільнення від відповідальності перед Богом і Україною не зчулися, як скотилися в прірву гріха. А за будь-який гріх треба тримати відповідь перед Богом. І не тільки вже на тому світі, а й на цьому.
Високопреосвященний Афанасій (Шкурупій),
архієпископ Харківський і Полтавський
«Добродій», грудень 2014 р.
