Українська Автокефальна Православна Церква нині відзначає свій 95-літній ювілей. Із самого початку свого заснування в Україні вона однозначно визначилася як Церква українського народу, залишившись такою і до сьогодні. Про те, як узгоджується християнська віра з національним патріотизмом, хто став прикладом архієрейського служіння та місце Церкви в житті українського суспільства, розмірковує високопреосвященний Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, голова інформаційно-видавничої комісії УАПЦ.
Якщо говорити про християнський патріотизм у вимірі національно-релігійної свідомості й вірності православній вірі, Ісусу Христу й відданості Україні, то тут для мене прикладом є дві наймогутніші особистості двадцятого століття, які були непохитними борцями за автокефалію українського православ’я в його саме національному сегменті. Це митрополит Василь Липківський та патріарх Мстислав Скрипник. Їхнє значення і роль в історії творення національної Церкви, а відтак і українського державотворення, незаслужено применшується, а то й просто замовчується. В той же час роль і значення діяльності митрополита УГКЦ Андрія Шептицького, безсумнівно видатної релігійної особистості ХХ-го століття, нині намагаються накласти на мапу всієї України, хоча насправді вона обмежувалася лише Галичиною. Роль же і значення діяльності православних митрополита Василя і патріарха Мстислава поширювалася фактично на всю Україну включно з її етнічними землями, які загарбала Росія.
В період Другої світової війни, коли автокефальна Церква стрімко відродилася по всій Україні, отримавши канонічно висвячених єпископів від архієреїв автокефальної Церкви в Польщі, саме єпископ Мстислав (Скрипник) зумів об’єднати Харківсько-Полтавську єпархію, яку очолював митрополит Феофіл (Булдовський) і до якої входили парафії Сходу, а також частини Ростовської, Воронезької, Курської та Білгородської областей – етнічних українських земель, з УАПЦ в Західній і Центральній Україні. До речі, ця єпархія в 1942 році нараховувала більше семисот парафій. Це стало потужним об’єднуючим фактором для українців того часу.
Безсумнівно, видатну роль в історії Української Автокефальної Православної Церкви зіграв і патріарх Димитрій (Ярема), коли після смерті патріарха Мстислава в 1993 році очолив майже розгромлену українською владою і російським митрополитом Філаретом (Денисенком) Церкву. Незважаючи на свій надто похилий вік, шалену протидію влади в центрі й на місцях, цей старець, який у серпні 1989 року на Преображення Господнє першим підняв прапор автокефалії, зумів згуртувати навколо себе вірних і надихнути Церкву на подальший розвиток.
Я зупинився на цих трьох постатях тому, що вони дійсно є епохальними в історії боротьби українців за автокефалію українського православ’я в його національному вимірі.
Коли ж говорити про взірець українця-патріота, то для мене особистість митрополита Василя Липківського стоїть на першому місці. Багато всякої неправди розповсюджено про цього українського новомученика, апостола української автокефалії за радянських часів, а подекуди ще й нині. Але сила його духу, великий духовний скарб, залишений ним нащадкам, особливо коли брати до уваги його проповіді з глибоким богословським і національним змістом, непохитність переконань і сила волі, – є для нас, нинішніх автокефалістів, прикладом наслідування.
Ми живемо в теж по-своєму важких умовах, а тому слова митрополита Василя звучать і сьогодні, хоча й суворо, але потужно: «Чого злякалися? Хіба не знали, куди йшли?» Справді, якщо ми стали пастирями Церкви-Мучениці, то повинні мати витримку й силу волі, щоб до останнього, як наші славні попередники, стійко витримувати всі удари долі, адже ми – автокефалісти, спадкоємці мучеників!
Ми повинні цю силу духу виховувати в собі самих і в своїх вірних, а також передавати її наступним поколінням. Як дороговказ кожному з архієреїв і священників звучить заповіт митрополита-мученика: «Пам’ятайте про те, що на нас лежить великий обов’язок не тільки берегти Церкву, а й ширити. Ми мусимо пам’ятати про це день і ніч. Кожен із нас повинен бути апостолом Церкви Української».
Дуже непрості процеси нині відбуваються в українському православ’ї. Об’єднання православних Церков та надання Вселенським патріархом Томосу на автокефалію не сходить з вуст керівників держави, політиків і церковників, а також, відповідно, й зі шпальт друкованих ЗМІ та телевізії, і хто тільки не пропіарився на цій болючій темі. Особливо ті, хто далеко стоїть і від віри, і від Церкви. Але ж знаючі люди чудово розуміють, що надання Томосу – надто віддалена перспектива. То для чого ж тоді людям дурити голови та розбурхувати пристрасті й міжконфесійні протистояння, адже це небезпечно в розрізі й так хиткого миру в Україні?
В 1992 році, коли Українська Автокефальна Православна Церква вже була за крок до визнання Вселенською патріархією, цей історичний акт зірвали митрополит Філарет, колишній екзарх РПЦ в Україні, та колишній ідеолог Компартії України, президент Кравчук, створивши для першого з частини УАПЦ нову Церкву – Київський Патріархат, чим заблокували надання Томосу на десятиліття. В 2008 році, коли все ж патріарх Варфоломій зважився надати Томос, знову деструктивну роль зіграв патріарх Філарет, зламавши попередні домовленості з вселенський патріархом. Тепер він звинувачує в цьому всіх на світі, тільки не себе самого. Нашій Церкві піти на об’єднання з патріархом УПЦ КП Філаретом означає, що українське православ’я втратить національну самобутність, якою відзначається саме наша Церква.
Люди, політично заангажовані, цього не розуміють, а, можливо, й не хочуть розуміти. Але нам, автокефалістам, що до того? Невже на догоду сьогоденним політичним віянням ми своїми ж руками знищимо Церкву-Мученицю? Я цього не допускаю навіть на мить.
Але ж хіба питання церковного об’єднання таке вже й головне? Такі часи настали, що тримати всіх в одних руках уже не вийде. Краще прислухатися до слів великого Митрополита, який говорив:
«Ми будуємо свою рідну Українську Церкву, щоб у ній знаходили спасіння не тільки поодинокі душі, а щоб у ній спасався від загибелі увесь український народ… А найбільше мусимо пильнувати, щоб виховувати в собі і в своєму народі живий бадьорий дух релігійної і національної свідомості, що єдиний тільки може перемогти всі бурі й хмари сучасного і майбутнього».
Ось що є головним для нашої Церкви як нині, так і в перспективі майбутнього її життя. УАПЦ є перлиною українського православ’я і взяти цю перлину та втиснути в чорну оправу московщини – озлобленої, пихатої, зарозумілої, в якій вихолощено український дух і навіть свідомість, – означає вчинити злочин проти українського духу. Адже якою б не вийняли з печі хлібину, привабливу зовнішнім виглядом, всередині вона буде такою, на якій заквасці вчинялося тісто. А Київський патріархат організаційно й ментально заснований на старій кедебешній заквасці з усіма її адміністративно-моральними вивертами, які в перспективі розвитку Церкви призводять до руйнації духовно-моральної, етичної складової.
Тому слова великого старця, сказані в буремні часи української історії, звучать сьогодні особливо значуще не тільки для УАПЦ, а й усього українського православ’я: «Коли нам, дійсно, треба тривожитись, боятися за Христову віру, за святу Церкву, то треба більше тривожитись за чистоту Церкви, за те, щоб викорінити з неї лицемірство та пустосвятство, та юдине зрадництво, а не за те, щоб захистити її від гонінь з боку держави. Нехай же наша свята Українська Церква буде тим Єгиптом, де знайшов собі притулок младенець Христос, коли у Віфлиємі лютував Ірод за вказівкою первосвящеників та книжників. Своїм братерським єднанням, своєю християнською свідомістю утворимо із себе, любі брати і сестри, діти побожного українського народу, те дійсне небесне царство на землі, про яке сказав Христос: “Збудую Церкву Мою і ворота пекельні не переможуть її».
Ось про що і я печуся, тому що духом відчуваю страшну небезпеку, яка чорним вороном чигає над Україною і її правічним духовним світом, який все глибше занурюється в темряву безвір’я, а ще страшніше – у стан вихолощення Христового духу з православ’я. Зникає любов і жертовність, а натомість усе потужніше в церковне середовище входить світськість, заполоняє абсурд політиканства, наживи, обездуховлення, тобто секуляризм всесторонньо проникає в життя. Віра з духовного чинника перетворюється на знаряддя маніпуляції людською свідомістю на догоду політичних і керівних еліт, для яких Церква всього лише знаряддя впливу на людей.
Але якщо ми хочемо збудувати сильну й непереможну українську державу, а її сила може грунтуватися тільки на духовно-моральних засадах, то нам слід прислухатися до духовних авторитетів, які поклали все своє життя на вівтар Церкви й України.
Перший патріарх Української Автокефальної Православної Церкви блаженної пам’яті Мстислав (Скрипник) говорив, що: «Церква – це є та середина або середовище, навколо якого наростає моральна сила. І так треба розуміти всім, передовсім провідникам нашого народного життя». Нас не повинні відвертати від Церкви поодинокі випадки морального падіння свщеннослужителів, адже подібне трапляється і в інших сферах суспільного життя. Тим паче, в Церкві, яка щомиті веде непримириму війну з дияволом – найбільшим ворогом Бога і людей. Не всі витримують цю боротьбу – іноді дехто падає. Але сказав великий християнський учитель Іоанн Златоуст: «Скільки не впав на площі, піднімайся і йди далі». А Церква має таку духовно-моральну силу, що їй до снаги подолати будь-які недуги своїх грішних дітей – як серед звичайних віруючих, так і священства, бо вона – духовна лікарня і без неї суспільство шкандибатиме в темряві безвір’я і пристрастей.
Тому, передбачаючи тяжке духовно-моральне занедужання українського суспільства на зорі своєї новітньої державної незалежності, в 1990 році, дев’яносторічний старець, який повернувся на рідну землю з тривалого вигнання, наголошував: «Церква – це серцевина нашого народу. Це мають зрозуміти всі об’єднання, всі партії, які, на жаль, часом спиняють буття Церкви, або не бачать його взагалі. Хотілося, щоб усі верстви, які складають нашу націю, перейнялися розумінням, що без Бога ні до порога, а без Церкви української нас не буде бачити світ. Або буде бачити як заколотників у внутрішньому житті.
Наша нація має багато недругів, а наша Церква має їх ще більше. Ворог знає роль Церкви в нашій історії, знає, що то є та криниця, яка творить вічні вартості в житті нації. Ми були знані в світі, нас цінили як тих, що єднали Схід і Захід, Європу та Азію. То була тяжка місія – отой шлях, на якому положена Богом Україна. За той шлях билися і сварилися недруги, бо обіч нього лежить багата українська земля, до якої є скільки ласих».
Ті «ласі» нікуди не ділися й сьогодні. Навпаки, ще більше знахабніли від своєї всевладності й безкарності. Тому, розуміючи, що доки українське село – осідок великої тисячолітньої хліборобської культури, складатиме вагому частку нації, а села будуть наповнені народом – працьовитим, жертовним, глибоко віруючим, народом, який має глибинну генетичну пам’ять української культурної цивілізації в усіх її вимірах – історичному, духовному, пісенному, побутовому… доки буде джерелом, з якого нація й далі черпатиме силу і наснагу для розвитку й поступу в загальнолюдській цивілізації, доти їм українства не зламати. Доки їм не загарбати родючу українську землю, яка скоро стане найціннішим скарбом, котрий визначатиме світову політику, доти їм не зламати український дух, не асимілювати українців, не перетворити благодатний край на вавилонське стовпотворіння.
Це розумів видатний українець і великий Старець, який уміщав у своєму зболеному серці віковічні сподівання українського народу на кращу долю на своїй землі. І тому він закликав нас так організувати життя в незалежній Україні, щоб Церква стала надійним грунтом, головною опорою державотворення і національного відродження. Він говорив: «Треба це розуміти і тим людям, які мають відвагу очолювати Церкву, нести за неї відповідальність. Передовсім, що стоять на чолі духовного життя… Бо без помочі і зрозуміння ролі Церкви ми тільки спізнимось, подовжимо наш шлях до повного незалежного життя.
Церква – то серцевина українського народу. Коли коло наших церков не буде наростати оте все добре, творче з-посеред людей, ми тоді будемо тяжкий ще шлях мати до повної незалежності, повної самостійності нашої многостраждальної нації. Я з приємністю стверджую, мої дорогі, що з розуміння нашого представництва, з розуміння того, що ми є нація, яка витерпіла дуже багато, вже був би сором іншим легковажити нашим терпінням…».
Ще багато праці попереду в докорінній перебудові державно-церковних відносин на основі демократичних принципів кращих європейських зразків, розбудови релігійної інфраструктури заради розвитку високого рівня духовності народу, підвищення ролі Церкви в суспільно-політичному та духовно-культурному житті українського суспільства, досягнення справжньої релігійної свободи.
Настав новий період у відродженні України й православної Церкви, який потребує зміни мислення, виведення його на якісно новий вимір буття, без чого ми не зможемо йти вперед по шляху державного і церковного утвердження. Про це говорив патріарх Мстислав: «Господь вас обрав бути першопрохідцями у справі відродження і України, і найдорожчої скарбниці нашого народу, якою є Церква. Церква апостола Андрія Первозванного, Церква, що уже діє понад 1000 років». І в той же час наголосив: «Але давайте ж покажемо щось кращого, щось ліпшого покажемо, принаймні, в людських відносинах. Нехай наші Церкви не торгують нами, і не тільки наші… Діти, ні Україна, ні Церква Українська нікому не потрібна, крім нас самих. Кажете світ нас не визнає? І не визнає доти, доки ми самі себе не визнаємо. Зрозумійте це”.
