Явори горять! (оповідання)

0
154

Єпископ Афанасій (Володимир Шкурупій)

 Явори горять!

 Оповідання

Ніч.

Хата.

А в хаті, на ліжкові, під панцерною сіткою якого покладено дошку-сороківку, на старому, але гарно випрасуваному домотканому рядні, прикрившись легкою ковдрою, лежить Гнат Іванович.

Випуклими, ясними, як дві зорі на небесах, очима він вдивляється крізь прозору шибку коротенького вікна в темну ніч, наче хоче там видивитися щось чи упізнати когось, кого вже давно прибрала до себе сира земля, а душа, відокремившись від тіла, ночами, коли тихо і зоряно, коли ту тишу не потривожить навіть позіх притаєного десь вітру, опускається із високості на грішну землю і сторожко ходить там, де полишила свій слід її людина, по якій зостався лише прах.

Хата у Гната Івановича ще батькова, але міцна, як дзвін. Що зимою тепла, бо з дубового паліччя та глини, що влітку нежарка, адже під товстою очеретяною крівлею. І діл у неї не дерев’яний, що, дивись, усе й під’їдає грибок, а глиняний, застелений рядюшками, а перед святками, окрім зимових, хто із старіших жінок, вимазують долівку глиною, замішаною на житній полові і кізяку.

Сам же господар живе удівцем-одинаком, бо серце так і не прийняло нікого, хоч і сокорилися молодиці і зі свого села, і ближніх, адже його знали в усій окрузі. Та і як до нього не свататися, коли мав лице смагляве, чорні, обвислі двома ятаганами вуса, білу, як перший сніг на гіллі, чуприну, яка виду не псувала, а, навпаки, виокремлювала кожну рисочку і карі очі. У плечах кряжистий, хоч груди мав запалі, в руках твердий – підкови замолоду гнув. А ще мав міцне господарство, якого не зламала жодна реформа, хоч із нього самого попомотали жил, що можна б ними і всю землю обмотати.

Та і як міг оддати серце комусь іншому, коли віддав його голубоокій Софії, яка породила йому двох синів. Але не стало ні Софії, ні синів. Зостався він один. Зостався, та краще, аби і його самого попелом вітер розніс на всі чотири сторони білого світу, аніж жити і мучитися пекельною мукою.

Вона вибілила йому чуприну і під старість вуса, настьобала на обличчі глибоких рівців, у які все й губляться зернята печалі і проростає ще більша печаль, і коли він дивиться на світ своїм вирлооким поглядом, то випадають білі сніги і хуга крутить шалену веремію. Він пробивається грудьми крізь ту веремію, а йому світять голубі очі Софії, він тягнеться до неї руками, але обіймає лише крижану порожнечу, а її очі опиняються вже десь у вишині, під темними хмарами, і спалахують вогнями. Горять довго і страшно, а сизий попілець сиплеться йому на голову і лишається серпанком…

Він не витримує, скидає із себе ковдру, встає із ліжка і виходить надвір, забувши взутися. Тут нарешті вільно зітхає, потім на повні, скалічені фронтом груди вдихає чистої прохолоди, від якої аж наморочиться в голові, і сідає на призьбу.

Гнат Іванович сидить, наче намальований на білій стіні. На нього щедро ллється місячне світло, увиразнює сивину, а в карих очах ще жевріють вогники. У пам’яті ж йому – біда, що сталася через дорогу у сімействі Іванців.

Тоді отак сидів він на причілку. Було тихо і лагідно, повітря – темно-синій оксамит, освітлений яскравою холодністю зірок, торкалося його запалих шорстких щік; він притулився кістлявою спиною до ще не вичахлої теплом стіни і замислився, але ненадовго, бо вже хтось увіходив у двір із вулиці.

– Що, Гнате, не спиться? – питає душа Трохима Іванця, який хоч і прийшов із війни, але радості в сімейство мало приніс: так його скалічило, сердешного, що з місяць удома погибів і переставився.

– Хіба за вами заснеш? – відказав йому спокійно, начеб він оце живий і зайшов десь із сторожування перекинутися слівцем.

– Ото тільки що, одразу й бурчати, – невдоволено каже Іванець, а за його спиною вирізнюються чорними тінями дерева садка, розкидистий кущ бузку і цямриння криниці з цеберкою, що тьмяно блищить на ній.

– Бо й не мед…

– А то… А я оце навідувався до своїх. Добре живуть, нічого сказати. Хата – так тобі кам’яниця, аж страшно було підходити, а вікнами величезними так наче увесь світ ковтнути хоче.

– Аби не подавилася, – кинув Гнат Іванович, наче камінцем.

– Еге, куди там! – мовби й не дочув Іванець. – Пам’ятаю, як виносили мене хлопці в труні на плечах із мазанки ще дідівської, то пригиналися у дверях. А тепер, бач, що син двигнув.

– Як же, чого б не двигнути, коли завідує в колгоспі господарством, – відказав на те Гнат Іванович, наче підсікав його гордість. І навіть цієї темної, хоч і проясненої місяцем і зірками ночі було видно, як стемнів на обличчі.

– Чого ти так? – сполохано глянув на нього Іванець.

– Ет… – відмахнув рукою. – А ти чого це блукаєш?

– Та ходив, ходив, видивлявся, а Христі й не побачив. Зайшов тебе спитати, чи не скажеш, де вона?

– Чого, скажу. Синок відтарабанив її в патронат віку доживати. Зумів якось упхати.

– Як? – жахнувся Іванець.

– Та вже так. Комусь щось підсунув, а діло це нехитре, розуму великого не треба, документи оформив, посадив у машину, яку вона йому й купила, та й одвіз. Вона просилася, аби назад забрав, щоб у своїй хаті померти, щоб із душею батьковою, твоєю тобто, стрітися, а він дверцятком грюкнув і ледве й не наїхав на неї. Утік. Там вона. Жива ще.

– Не те щось кажеш.

– Те, те, Трохиме. Тепер таке можна. Килими в хаті, кришталі дзвенять, то хіба старій там місце? То була рідненька, поки в колгоспі робила, гроші мала та цмулили їх із неї, добром обростаючи. А як урвалося, то й замуляла…

Він не доказав. Так і застиг на півслові: Трохимова душа враз зчорніла, звугліла і стала меншати, маліти, а тоді на землі зажевріла вуглина і покотилася з двору Гнатового через дорогу у синів двір, а за хвилю хата спалахнула вогнем.

Повибігали Микола з Варкою, син з невісткою, наробили галасу. Збіглися люди, примчала з райцентру пожежна машина, бо колгоспівська виявилася без мотора, і заходилися гасити. Але як не старалися, а вигоріло все, що тільки могло горіти. Лиш коли на другий день розгрібали попелище, наткнулися на фотокартку, яка, мабуть, була десь засунута: краї обгорілі, а сама ціла. На ній Христя ще зовсім молоденькою знята отам якогось тридцять… року, але коси чомусь посивілі. А були ж чорними…

Він це розказав Іванцевому синові Миколі, коли той, якийсь опущений у плечах, прийшов проситися до нього поквартирувати, доки вони поставлять щось тимчасове для проживання. Хоч і гріх погорільцям дахом відмовляти, але сказав:

– І не проси.

Тонкі ніздрі широкого носа затремтіли, зблідлі вилиці затанцювали, і Микола сказав не без образи:

– А я надію мав, що ви, як товариш батьків, впустите, не сидіти ж нам на згарищі під відкритим небом.

– Може, й не сидіти, а може, й сидіти, – спокійно відказав і повідав йому своє видіння.

Микола реготнув, стрельнув підозріло на старого очима.

– Ви вповні? – і потягся рукою до скроні.

Гнат Іванович уловив той порух, і кутики губів йому пересіпнулися.

– До твого приходу, мовби, ще був уповні. А ти?

– Не ображайте, – посварив Микола товстим пальцем.

– Ех… – зітхнув старий. – Кара на тебе за матір упала. Ось що хочу тобі сказати, а слова мої до тебе, мовби горохом об стіну. Луджений якийсь ти, чи що? Обтікає з тебе все, навіть горе. Чи каменюка в тебе за пазухою? Йшов би ти з мого двору, Миколо, бо ще й моя хата згорить через тебе.

Прогнав.

І ніхто не впустив Іванцевої сім’ї до себе в хату. Всі ж бо пам’ятали його матір Христю, жінку лагідну. Вона стільки жила в селі, а ні з ким не посварилась і нікому лихого не сказала, а де нещастя, там і вона в помочі. Поки Христі було, поки й сина її Миколи. Люди начеб не бачили, який він зробився на тому завгосповому місці, а як і бачили, то мовчали, бо ж він – Христин син. А позбувся матері, то й повагу людську розгубив по тій дорозі, якою до чужих її відвозив. У село вернувся вже просто Іванцем, пригребущим чоловіком, якому та клюне колись куди треба гарячим дзьобом червоний півень.

Лихо лихом, а пам’ять пам’яттю. Так і переживали в колгоспному гуртожитку, доки не відбудувались.

Нема вже Христі. Відійшла її душа до Трохима. Кажуть люди, коли вона помирала, то все печалилася, що як же то далеко доведеться їй іти пішки до рідної Чернещини, аби там стрітися із Трохимом, а в неї ж ноги зовсім нікудишні.

Хтозна, може, й досі десь дибає польовими дорогами, перелісками та ярами, а може, ще й приблукала, небога, де в тій дорозі, бо щось її синові Миколі не таланить останнім часом: хата згоріла, а там корова стала хиріти, що лишився один хвіст та ратиці. Як дорізали, то в легенях знайшли гостру дротину.

А то уловився, що дошки віз із залізничної станції, а до колгоспної плотні не довіз. Клявся згодом, що випали в дорозі, а хтось підібрав. Коли ж міліція трусила, то на горищі повітки їх, як лялечок, одна в одну, ще із свіжим сосновим запахом знайшли. Штраф заплатив і з завгоспа штурнули. То ще легко й відбувся.

Штурнути-то штурнули, але ніхто не додумався поспитати, а як то він зумів так швидко з білої цегли величезну хату за одненьке літо звести і всякої всячини в неї накупити? Хіба ні в кого в носі не засмикало?

Він у сільраді поцікавився, так йому одповіли ледь не з лайкою, що то не його розуму діло. Може, й не його. Це ж таке…

Ніч горіла в полинах за селом лиш йому видимим вогнем, іскри стріляли під чисті небеса і там застигали сяючими зірками, в які вбиралися чиїсь добрі душі, і в них знаходили собі одвічний притулок, тільки зрідка навідуючись на землю, аби поглянути, як воно тут живеться і як ведеться.

Із ним, Гнатом Івановичем, таке чи то лихо, чи й хтозна-що лучилося десь одразу по війні, як повернувся додому. Ніхто ж йому нічого не написав на фронт, то він і йшов гоголем, хоч груди й у шрамах, але ж на гімнастерці сонцем медалі й ордени.

– Ех, земле моя, яка ж ти гарна та яка ж ти рідна! – вигукнув він, підходячи до свого дворища, але в дворі його стріли лише бур’яни: і сухі, і зелені.

Він наче спіткнувся. Зупинивсь і відчув, як хтось іззаду сипле йому морозу за комір, а ноги важчають, кам’яніють, ніч заступає чорним пасмом очі.

Повільно ступаючи, наблизився до чорним-зчорнілого Спаленого явора, розривав на грудях гімнастерку, бо враз нічим стало дихати, наче кинуло йому в обличчя попелу і тим же попелом затрусило чуприну і хвацькі вуса, які враз обів’яли.

Прибита цвяхом, висіла на яворовому окісті дарована ним Софії тернова хустка…

Він простояв на колінах до самої ночі. Люди підходили до тину, дивилися на зігнутого в три погибелі солдата, який наче в землю вростав, означений зблиском призахідного сонця, що обіймало його за плечі, притримуючи. І відходили.

Ніч теж прийшла і стала над ним – чиста і зоряна, а він дивився на обвуглений хребет явора і бачив, як у шибку хати постукали двоє, обидва забинтовані. Як його Софія відчинила і впустила їх, як ховала на горищі, як підкрадався попідтинню поліцайчук Герасим Швендя, а на ранок привів фашистів у чорних мундирах. Він бачив, як мордували вони Софію, потім вивели її з дітьми на двір і виштовхали тих двох оточенців, яких вона ховала.

Їх постріляли під стіною хати, а її з хлопчиками прикрутили дротом до явора, обіклали всяким галузинням та паліччям, яке трапилося під руку, обілляли бензином і підпалили.

Він дивився, як палахкотить дерево, а в полум’ї і Софія з синами, як здіймається вона в білій сорочці і з разком червоного намиста на шиї під хмари і звідти лагідно йому усміхається, а по боках від неї тріпочуть крильцями білі голуб’ята…

Чи то крик, чи то клекіт рветься із посічених осколками грудей, але вирватися не може, шматує їх. Місяць сіє і сіє йому срібло на голову і полинної гіркоти в душу, і лишається та гіркота в ньому на все життя, щоб тривожити пам’ять, щоб будити ночами…

І тієї ночі прийшла Софія до нього в сон. Прийшла і питає:

– Гнате, а чого ти не посадив жодної яворини?

Він схопився, весь обіллятий холодним потом, вискочив надвір, але тільки залопотіли крильми сполохані ним ластівки, а то тихо, ніч.

Він не заснув уже до самого світанку, а як розвиднилося, то на роботу в бригаду не вийшов. Думали, що захворів. А він узяв лопату, лантушок і пішов по селу. Де в кого бачив маленькі яворята, викопував і брав із собою. Йому ніхто не перечив, бо росло того добра в достатку.

Садив їх понад шляхом від крайньої хати і до большака цілий тиждень. І посадив саме стільки, як хлопцям його було літ, коли вкупі взяти та ще додати і Софіїні. Носив воду з ближньої криниці відрами, поливав. Але хіба то під силу? Тоді взяв діжку, приладнав під неї колеса і ночами, коли коні були не в роботі, питаючи конюха, який із них не так утомлений, як інші, брав і возив.

Спочатку в селі всі дивувалися, потім заходилися насміхатися, голова колгоспу так той так лаявся, аж синів, що він не ходить на роботу в гарячу пору, а займається дурницями. Хотів на зборах навіть із колгоспу вигнати, але люди пожаліли, заступилися, бо ж заслужений фронтовик і горе отаке в чоловіка, то хіба в голові чого не поробиться.

А він ціле літо прововтузився із своїми яворами. І виходив, як у війну його самого медсестричка в госпіталі. Тепер такі явори, що хтозна й куди видно їхні могутні крони. Як гляне хто із сільчан на ту могутню красу, так душу прямо розпирає, наповнює чимсь трепетним і таким, що й не скажеш, а відчуваєш у собі як дороге, як невідділиме від тебе самого.

Доглядає за ними, сухе гілля обрізує, білить перед святами стовбури ізнизу. Каже: “Оце ходив та справив своїм нову взувачку”.

А ще з тої ночі не часто, але трапляється, що хтось опівночі стукає в шибку. Тоді йому наче рукою знімає сон. Він виходить із хати, до нього підходять душі ровесників, хто раніше від нього пішов із життя: бо кого на фронті убило, кого життя доконало раніше строку.

Он і днями було.

Навідалася душа Килини Божчихи. Худа, як скіпка, в легенькій кофтині, довгій, складчастій спідниці, а видовжене лице хусткою обіпнуте. Присіла біля нього на призьбі, зітхнула важко, а очима посивілими дивиться кудись далеко.

– Гнате, і не набридло тобі одинокому? – питав.

– Одному набридло, а жити ще ні, – відказав. – А Софії моєї не бачила?

– Стрічала, чого б ні? Тяжко їй, попекли германи дуже. Оце як прийде той день страхітливий, як зачне нею тіпати та кидати, як візьметься корчити корчами пекельними, горить, сердешна, живою, аж небо шкварчить. І все тебе гукає.

– Скажи їй, що і радий до неї піти, так сини не пускають. Хто їм пити у спеку подасть, хто взувачку нову справить? Біля них ще треба побути. Хай уже потерпить. Поки їх, поки й мене.

– Потерпить. Стільки терпіла, а й ще потерпить. А як Юхим Совгиря, живий ще?

– Ет, яке там життя. Уже десять літ, як до ліжка прикутий. Лежить колодою, а дочка мучиться з ним. Ніхто й заміж її не бере. Кому такого хомута на шию хочеться?

– Бач, як буває в житті: одвернуло і йому дещицю. Як зайнялися у мого Гриші груденята, це коли в січні у річку провалився, то я до нього, бригадиром же був. “Дай, – кажу, – коненят одвезти дитину в район до лікаря, вогнем горить”. – “Не згорить, – відказує, – коням спочити треба, завтра мені самому в район треба їхати на якусь нараду. Тоді й тебе з малим візьму”.

А куди до ранку чекати, як воно вже й так догоряє і ноженята холонуть? То я його в хустку сукняну закутала, на руки взяла та бігом. Біжу-біжу і стану – чи ще дихає? А перед Решетилівкою спинилась, а він уже й захолонув. Несла назад та сльозами обмивала. І сама недовго затрималася. Надірвалася. Уївся чогось, мабуть, того, що не змовчувала, так і сікла йому, клятому, межи очі, то й ставив де найважча робота, що й чоловіки не брались. Отаке… А воно і до нього прийшло. До всіх колись приходить: до добрих – добром, до злих – злом. Зробив зло, то мучся і карайся, як не шанувався.

І замислились обоє, а спохватився – її вже немає. Зникла.

І так хтось та й навідується. Посидить, погомонять, а як треті півні запіють, непомітно зникає.

О-о, знов таке, як чиясь душа іде. Хто б воно?

– Усе сидиш? – спитало охрипло.

Придивився, аж то Сидір Коломацький: великий, з насупленими сірими бровами, чуб острішком стирчить з-під картуза.

– Казав же йому: Іване, не руш, не жени на берег плуга. Не послухався. Розорав. Йому все землі було мало. Аби воля, то й воду з річки спустив би, а дно зорав, і хати б із садками під хмари попіднімав, а те місце зорав. Усе б зорав, навіть душі людські. Та, на щастя, людина – не горб безневинний. Дивись, як насідати на неї вовцюгою, то ще спересердя розвернеться та кулаком у пику й заїде. Добре, як очумається. А то ж іще дужче розпирає. За зерно тоді дуже строго питали. А своя сорочка до тіла ближча. Тільки як би не хотів людей і себе одурити, а воно виходить не по-нашому. Виходить, як природа уклала. І пшениці на тій ріллі не надбав, і річку згубив. Ходив оце дивитися: болітце замулене, а як же було глибоко і вода чиста, що й пили.

Верби від хімікатів повсихали, бо ж поле під саму річку і в неї усе несе під дощ і коли сніг розтає. Голо, аж страшно. Мовби й пройшло стільки відтоді, а все, як і було. Як він тепер, Іван?

– Вчадів. Зостався один на хазяйстві, натопив грубу, випив чарку, вечеряючи, і ліг спати. А голуба якоїсь години і внесло в трубу. Вчадів, – сказав і аж злякався, бо кого не згадають, а до нього рано чи пізно і навідується, виходить, розплата за сподіяне.

– А душу, мабуть, в пекло відрядили, бо на небесах не доводилося стрічати. Туди йому й дорога. А ти сидиш? Сиди, поки сидиться. А я піду до колгоспного садка. Переказували, що корчують, а заодно і явори твої хочуть. Знов припекло. І не те щоб із розумом, бо земля вона така – як ти до неї, так і вона до тебе. А вони запіцолили її, святу, далі нікуди. Тужитися ж ліньки, щоб підмастити, а план по зерну конати треба, бо знов із цим строго, то й шукають легшого. Вирвали садок – і прибавилося земельки і зернечка на вал. А там, дивись, і за посадку візьмуться, тільки мелькнуть дерева корінням. І не бояться ж бісові душі пекла огненного! Як добро зробити, так розум стає куций, що хвіст у зайця, а зло вчинити, так і рука не здригнеться. І коли вже не моментом, а розумом жити будемо?

Аж плакала душа Сидора Коломацького. Тоді якось так здригнулась і віддалилася поміж яблунь та вишень на город, а з городу посвітліла луками і розтанула в передранковій імлі, що вже піднімалася сизим туманцем. Край неба заходився рожевіти, зірки мерхли, лиш одна, світанкова, розгорялась ясніше, рум’янилася на синьому тлі неба. Сходила холодна роса, оксамитом укривала зелене листя дерев, кущів, і траву. Заспівали треті півні, і Гната Івановича почав морити сон. Він зайшов у хату і приліг на ліжко, прикрившись ковдрою. Спав довгенько, вже сонце на всю горіло. Тут і ввійшла в сон Софія у білій сорочці, а намисто на шиї, як кров, краплями тремтить. Заглядає у вікно і стукає в шибку.

– Гнате, явори горять! – кричить йому.

Він як кинеться, аж серце зайшлося, ледве віддихнув. Тоді вибіг із хати, хоч і ноги трусилися, кинув і двері одчиненими, подався через свій город, сусідський, а там – полем гречаним, у квіті якого гули бджоли, аж йому у вухах дзвеніло. Біг, перечіпався, а здавалося, що на місці стоїть…

Вони корчували від большака. Великий, жовтого кольору бульдозер впирався у стовбур і гріб гусеницями під собою землю, бо той не піддавався, так глибоко пустив свої корені в землю.

Аж стогнав трактор, важко йому було здолати деревину. Але все ж, коли Гнат Іванович уже наближався, стовбур не витримав, його зболілі пальці-корені розімкнулись і випустили землю. Стовбур повільно перекидався на спину, розкинувши руки, зашелестіло гілля, а Гнат Іванович саме під нього підбіг, наче зопалу хотів підтримати, аби явір не впав. Він ще відчув, як розтікається по ньому гарячою хвилею біль, усе потемніло, а в тій темені звідкись узялися білі-білі душі Трохима Іванця і Сидора Коломацького, взяли його попід руки і понесли кудись угору…

А ще, мов велетенські птахи, в прозорій темені неба літали явори і махали до нього чорними гілками.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here