Відкрийте серце Богові, а не воюйте проти Церкви Його

Відгук на доповідь Наталки Шевчук «Двері святої Софії відкриті» на круглому столі в лютому 2016 року, написаний одразу ж після її опублікування, але його не оприлюднювали, бо тривав Великий піст. В той же час втручання пані Наталії в життя УАПЦ і події, що розгортаються навколо Церкви, продовжуються і вимагають реагування.

Адже подібні неправдиві й упереджені висловлювання людей, що були певний час в оточенні митрополита Мефодія, спотворюють образ нашої Церкви в суспільстві, кидають тінь на всю її повноту, збурюють мир і спокій, що так необхідний для розбудови й утвердження Української Автокефальної Православної Церкви – істинно правдивої Церкви українського народу. Тому й вирішено все ж опублікувати цей відгук з деякими доповненнями, щоб упередити можливі негативні наслідки для єдності УАПЦ та формування про неї спотвореної думки.

Рік тому всі ми – вся УАПЦ, осиротіли, бо пішла із життя людина, котра уособлювала в собі важливий етап у житті нашої Церкви, першоієрарх, завдяки мудрості й силі волі якого Церква у двотисячних роках вистояла, закріпивши свої позиції в православному просторі України. І ця людина – Блаженніший митрополит Мефодій (Кудряков), який очолив Церкву в 2000 році й провів її корабель по бурхливому морю українського життя, владно тримаючи в руках його штурвал.

Але після його упокоєння така собі Наталія Шевчук, яка останніх щось зо два роки перебувала в оточенні Предстоятеля, стала видавати себе за міфічну «першу помічницю» Предстоятеля. Більше того, взяла на себе сміливість вказувати новому Предстоятелю та архієреям УАПЦ, як їм діяти і що робити з Церквою.

Крім того, зареєструвавши на себе, як приватну особу, інтернет-сайти, які належали УАПЦ, – «Андріївська церква» та «Патріархія», виставляє їх за сайти Української Автокефальної Православної Церкви та через них, а ще різноманітні ЗМІ, поширює всілякі інсинуації. Тобто, на замовлення ворогів УАПЦ бореться з нею, прикриваючи свою деструктивну діяльність благими намірами об’єднання українського православ’я. Але методи, які обрала пані Наталія, її всілякі заяви, інтерв’ю надто красномовно свідчать, що вона лише озвучує чиїсь думки та наміри. Чиї, ми здогадуємося. Погано, що цього не розуміють ті, хто читає її опуси і сприймають за чисту монету.

Та проаналізуємо її доповідь «Двері святої Софії відкриті» на круглому столі “Об’єднаємо Церкву — об’єднаємо Україну: Спадщина Митрополита Мефодія та консолідація Українського Православ’я”. Візьмемо перше речення, на мою думку, найбільш виразне: «Наша Автокефальна Церква перебуває сьогодні у глибокій інституційній кризі». Хотілося б запитати шановну авторку, а чи добре вона розуміється на тому, що означає поняття «інституція», «інституційна криза», що так легко оперує ними?

В поняття інституція, за Морісом Оріу, вкладається найширше розуміння – це будь-яке тривале існування будь-якого об’єднання людей і навіть тривале положення речей, а мова, в цьому контексті, взагалі, є першою інституцією, з якою зустрічається людина, коли увіходить своїм народженням у світ. Тому мова, як інституція, активно використовується нашим священством у богослужіннях та проповідях під час них, і є, таким чином, найуспішнішою формою діяльності Церкви, яка також є інституцією, то хіба це криза?

А інституціоналізм – це сукупність різноманітних інституцій суспільства, бо інституція є однією з цеглин, з якої складається будівля всього суспільства в цілому і його релігійна структура зокрема. Так і в нашій Церкві. Після Помісного Собору, на рівні з Архієрейським Собором, активно запрацювала Патріарша рада як колегіальний орган управління, її члени беруть активну участь в його роботі.

Взагалі, Патріархія, як керівний орган УАПЦ, поділяється на менші інституції – Комісії, утворені й затвердженні рішенням 5-го Помісного Собору (за визначенням Статуту Церкви), які відповідають за ті чи інші напрямки діяльності Церкви – інформаційно-видавничу, господарсько-фінансову, зовнішньо-церковних зв’язків, духовної освіти та катехизації, взаємозв’язків із ЗСУ, канонізації, по роботі з молоддю й ін. І вони працюють! То хіба це «інституційна криза»?

Засідання архієрейських Соборів відбуваються, згідно статутних вимог, кожні два місяці, а, за потребою, то й частіше. Проходять вони демократично і за активної участі в обговоренні питань всіх архієреїв, рішення не готуються зараніше, а виробляються колективно, тобто соборною думкою, і приймаються тільки після всебічного і детального їх обговорення. То хіба це «інституційна криза»?

При цьому думка Предстоятеля, Блаженнішого митрополита Макарія, не домінує, бо Блаженніший Владика по своїй суті не авторитарна людина, хоча інститут Предстоятеля якраз і включає в себе спонукальну властивість, адже фундаментальна влада інституції якраз і характеризується нею. До уваги береться найдоцільніша думка, а позаяк у Владики величезний досвід, то саме його міркування часто лягають в основу рішень. Тому архієрейські Собори часто проходять з ранку й до пізнього вечора. Робочий ритм, заданий митрополитом Макарієм, свідчить про його налаштування до розвитку й зміцнення УАПЦ. То хіба це «інституційна криза»? Навпаки, саме зараз у нашій Церкві набирає обертів інституційний розвиток у різних напрямках. Мабуть, тому це так і дратує недругів як Блаженнішого Владики, так і всієї повноти Церкви.

«Нам бракує освіченого єпископату та священства», – пишете ви. По-перше, кому «нам», адже ви з першого дня смерті митрополита Мефодія поставили себе поза церковну огорожу УАПЦ. А «наші» з Церквою не борються, навпаки, працюють над її розбудовою і авторитетом у суспільстві, мужньо долаючи перешкоди, що виникають на їхньому шляху.

А щодо освіченості єпископату, то ще раніше за вас один діяч із «правовірних» автокефалістів почав боротися з УАПЦ, сидячи в «оновленому» окопчику. В середині двотисячних він, без усякої дипломатії, називав архієреїв УАПЦ неосвіченими та інтелектуально нерозвиненими «бородатими бандитами». В той же час, скажімо, Митрополит Мефодій був людиною високоосвіченою, інтелектуально розвиненою, мав високу духовну культуру та був чудовим проповідником, його проповіді були живими і дохідливими для слухача.

До речі, чим освіта наших єпископів вам не до вподоби? Ви ставите під сумнів дві мої вищі освіти: Черкаський державний педінститут (українська мова й література), який закінчив у 1980 році, і Острозький національний університет «Острозька академія» (бакалавр філософії і магістр богослов’я) – 2013 рік, а ще член Національної Спілки письменників України (з 1988), автор двох книжок прози (творчість вивчається в школах Полтавщини), власник і редактор всеукраїнського духовного передплатного двотижневика «Добродій» (виходить із 1992 року)?

Або архієпископа Германа (Семанчука) – закінчив Львівську духовну семінарію УПЦ КП (2000), Київську православну богословську Академію (магістр богослов’я) – 2007 р., Чернівецький національний університет ім. Федьковича (бакалавр філософії) – 2008 р., Національний університет «Острозька академія» (магістр богослов’я) – 2009 р.

Архієпископ Мстислав (Гук) – закінчив Тернопільську духовну Академію (магістр богослов’я).

Єпископ Володимир (Черпак) – Одеський державний університет ім. І. Мечникова (інженер-геолог) – 1975 р., аспірант Інституту геохімії та фізики мінералів АН УРСР (1984-87), Ленінградська духовна семінарія (1989) і був зарахований до Ленінградської духовної Академії без іспитів (!).

Єпископ Кирил (Михайлюк) – Московська Духовна семінарія, Київська Духовна Академія.

Єпископ Борис (Харко) – інститут міжнародного бізнесу та менеджменту Тернопільської академії народного господарства (1995-2000) – економіст-менеджер, Колегія Патріарха Мстислава (Харків, 2007) – бакалавр богослов’я; під час навчання в Харкові (2000-2004) здобув вищу релігійну освіту у Львівській богословській академії (нині УКУ – за спеціалізацією катехитика), а також там же магістратуру – 2005-2007 р.р. Навчався на магістратурі Національного університету «Острозька академія», здобувши кваліфікацію магістра богослов’я та викладача філософських та релігієзнавчих дисциплін (2007-2008).

У 2000 році вступив до аспірантури Львівського національного університету ім. І. Франка, де й дотепер працює викладачем. У 2009-2013 р.р. навчався в тому ж університеті та здобув кваліфікацію юриста-міжнародника. Доцент, кандидат економічних наук.

Вибачте, але якщо це неосвічені Владики, то які ж тоді освічені?!

«Ми слабшаємо, інші сильнішають».

Пані Наталю, Христос, якщо ви знайомі з посланнями апостола Павла, сказав йому: «Сила Моя в немочі звершується». Апостоли не хизувалися кількістю громад та віруючих, а смиренно несли Слово Боже в люди. Що й ми робимо. І в цьому наша сила.

А ви, може, й слабшаєте, бо спрямували свої нерозтрачені молодечі сили на боротьбу з Церквою Христовою, тобто із Самим Господом, обравши для цього шлях зради й обману. В народі кажуть, що на неправді можна далеко заїхати, та не можна назад повернутися.

А УАПЦ, навпаки, саме зараз пішла в розвій – до нас уже приєдналися не один десяток парафій і священиків інших конфесій, люди потяглися саме до нашої Церкви – постійно створюються нові громади, висвячується священство, нові архієреї поставляються на єпископські кафедри. І якби не організовувалися постійні кампанії наклепів і звичайнісінької брехні в різних ЗМІ, й особливо в телеефірі, із залученням провідних телеканалів, то в нас би було більше й віруючих, і парафій, і авторитету в українському суспільстві.

Але, найбільшою мірою завдяки нашим «братам» з іншої конфесії, ми постійно перебуваємо в стані Церкви переслідуваної, гнаної. Може, комусь це видасться дивним і не зовсім реальним, але так є. Хоча для нас це здобуток, адже сказав Христос: «Мене гнали, гнатимуть і вас». Це засвідчує той факт, що правда на боці УАПЦ, бо чи може на боці того, хто постійно говорить, що робить праведну справу, а тим часом, як лукавий фарисей, ображає і організовує переслідування слабшого, бути правда? При цьому в мене перед очима постає Голгофа й Ісус, розіп’ятий на хресті й натовп людей, що біснується від радості. Сумне явище, котре призводить лише до біди.

«Не варто думати, що наше, автокефальне, духівництво сліпе й несвідоме тієї критичної ситуації, в якій ми всі опинилися після смерті митрополита Мефодія».

Пані Наталю (і всі, хто читають цю статтю), 4-5 червня минулого року в Києві зібралося більше шестисот делегатів від усіх парафій УАПЦ на 5-ий Помісний Собор. Засідання Собору проходили за активної участі делегатів, нового Предстоятеля обрали майже одноголосно, знаючи Владику Макарія як великого трудівника на церковній ниві (його Львівська єпархія нараховує 352 діючі парафії, а якщо сюди долучити Таврійську, Рівненсько-Волинську!), за його активної участі збудовано більше ста храмів і т. д. Як я вже зазначав, на 5-му Помісному Соборі було створено інститути (інституції) – Комісії, як базові структури для організації й управління життям Церкви, які зараз активно займаються організаційними питаннями в різних сферах її діяльності.

Треба розуміти, що серйозні інституційні зміни характеризуються тривалим процесом. Тобто, на все потрібен час. Тому криза в УАПЦ відсутня. Вона існує хіба що у вашій уяві та уяві тих, хто намагається з допомогою друкованих та електронних ЗМІ одурманювати звичайнісінькою брехнею українців, налаштовуючи їх проти нас – Церкви, яка вийшла із глибини народного духу й лишилася йому вірною до сьогодні.

Ми не очікуємо «дива», як ви пишете. Ми клопіткою працею творимо це диво – диво істинно живої, народної, соборноправної Церкви, яка є загальнонаціональною, універсальною. УАПЦ відповідає релігійно-духовним потребам українського народу і прагне до більшої взаємодії із суспільством.

Бачите, є Церкви, в яких з давніх часів встановилася авторитарна організація внутрішнього життя, скажімо УПЦ МП, або той же Київський Патріархат, що пішов стопами Московського. Таку систему, закріплену в радянські часи, як і свідомість старшого покоління, яке виросло і більшість свого життя прожило в СРСР, змінити практично неможливо. Вони вже ніколи не стануть свободолюбними. Недарма ж Христос сказав, що не заливають молоде вино у старі міхи, бо скисне і їх розірве. А Київський Патріархат якраз і залили в старі міхи церковної організації Російської Церкви. КП є всього лише одним із багатьох суспільних інститутів, але на хвилі патріотичного піднесення в державі та користуючись підтримкою влади, ця Церква намагається, шляхом обслуговування потреб носіїв цієї влади, встановити своє цілковите панування. Але така політика, врешті, заводить Церкву в нікуди.

Тому ми, розуміючи всю руйнівну небезпеку, що прихована у зрощенні Церкви з владою, повинні активніше працювати в сфері інституційних змін, щоб життя УАПЦ набуло динамічнішого характеру і її інституційна система стала засобом духовно-морального впливу на процеси, що відбуваються у сфері формування громадського суспільства в Україні. Вона потребує осмислення й оформлення, бо нині поки що носить більш стихійний характер, адже раніше все вирішував переважно Предстоятель, а нині всі питання, після детального обговорення, вирішуються на архієрейських Соборах, Патріаршій раді, а на місцях на єпархіальних радах і соборах, а також правлячими архієреями.

Але ж і виникнення проблем є закономірним, тим паче, що вони не з’являються у повному об’ємі миттєво, а накопичуються поступово і приходить час, коли їх треба вирішувати. Такий час настав нині. Будьте певні – ми його не упустимо. Тільки якби такі, як ви, нам не заважали.

А ще інституцію у широкому значенні, за Д. Коммоносом, якщо застосувати його визначення до Церкви, можна охарактеризувати як сукупність соборної думки й дії Церкви, відштовхуючись від опосередкованої участі людей у церковному житті, до організації складових її частин – віруючий індивід, родина, громада, благочиння, єпархія, Церква.

УАПЦ із самого початку формувалася не як фундаментальна ортодоксія (на відміну від УПЦ МП та УПЦ КП), а як інституційно-системне структурування. Тому згадані вище інституції, як внутрішні ознаки устрою Церкви, визначають і закономірності внутрішнього розвитку церковного життя, а також забезпечують і цілісність усього церковного організму.

Ми повинні взяти за основу інституційно-системне структурування організації Церкви, тому що інституції – це не просто елементи, це вся Церква, що живе у певному аспекті, визначеному їй державним законодавством та нормами співжиття з іншими складовими частинами суспільства. Тому інституції, від меншої до більшої, повинні бути безумовним організаційним базисом – стійким, незмінним, стабільним.

Тим паче, що за останні 25 років в УАПЦ виробилися лише їй притаманні традиції, що виходять із традицій давньої Київської митрополії та народних звичаїв. Але в наш час головним завданням інституції є акумулювання сигналів про потреби Церкви, тобто генерування інформації у поєднанні з одночасним розв’язанням проблем, що виникають, та підтримкою збалансованості інтересів усіх членів Церкви.

«У нас немає повноцінних богословських шкіл та видань УАПЦ».

Знов за рибу гроші! Звичайно, особисто у вас їх немає, а в Церкві є – Духовні семінарії і академії у Львові та Тернополі, богословський інститут в Івано-Франківську, а з минулого року ще й Ужгородський богословський університет із державною акредитацією, де навчаються представники навіть із закордону (до речі, в 2015 році відбувся стовідсотковий набір студентів на перший курс). Всі ці вищі й середні духовні заклади мають чудовий викладацький склад. Для нашої Церкви цілком достатньо. Інша річ, що останнім часом (і це проблема також і для УПЦ МП та УПЦ КП), різко знизився попит серед молоді на духовну освіту. Такий нині час настав.

А стосовно друкованих видань УАПЦ, то тут ви маєте деяку рацію, хоча Церква має ряд видань – «Добродій», «Наша Церква», «Успенська вежа», запущено загально-церковний інтернет-сайт, з якого віднині можна черпати правдиву інформацію про життя Церкви, а найближчим часом з’явиться і сайт Інформаційно-видавничої комісії. Але виникає запитання – коли ви були «першою помічницею», то чому тоді не взялися за видання, скажімо, загально-церковної газети, чому не працювали над наповненням сайту «Патріархія» та його «розкруткою», як нині кажуть? Чому за час вашого «помічництва» не було організовано жодного загально-церковного заходу, хоча б, скажімо, круглих столів із різних питань життя українського суспільства, відзнаки ювілеїв видатних діячів УАПЦ і т. ін.?

А нині ви насмілюєтеся дорікати Блаженнішому Митрополиту Макарію, а, відповідно, й архієреям, що в нас немає друкованих видань та що «бракує освіченого єпископату та священства». До речі, освіченість не здобувається за один рік. А Владика Макарій очолює УАПЦ всього лише рік. Скажіть, а чому два-три роки тому ви не ставили питання про стан освіти в Церкві, якщо ви були «першою помічницею»? Тикати пальцем і казати: «Сам дурень» легше за все, бо на це не треба ні розуму, ні праці.

Ви пишете, що «В УАПЦ відсутня модель виходу з кризи та об’єднання українського православ’я».

На моє переконання, основним завданням нині покійного Владики Мефодія було збереження УАПЦ як структури, адже занадто вже багато було бажаючих її поглинути чи знищити. І Церква, маючи капітана із сильною волею, міцним авторитетом, хоча, на жаль, важко хворого й оточеного «помічницями», змогла вистояти в ті небезпечні для неї часи. Страшно й подумати, що було б із нею, якби її теж спробували «оновити».

Засліплені особистісними протиріччями, ми не хочемо заглибитися в хід процесів, що відбувалися останні п’ятнадцять років. А без цього не можемо зрозуміти й того беззаперечного факту, що якою б не була неоднозначною фігура митрополита Мефодія, але тільки завдяки його лідерським якостям і людяності УАПЦ вистояла у ті далеко не прості для неї часи. То був етап звичайного виживання, накопичення сили для подальшого поступу вперед. Він завершився і настав етап розвитку й вдосконалення церковного життя. У нас також є соборне бачення стратегії й тактики розвитку Церкви, а не виходу з гіпотетичної «кризи». Це – розбудова власної структури по всій Україні та за її межами, кількісне зростання парафій, монастирів, єпархій, виведення вищої духовної освіти на більш якісний рівень, будівництво храмів, а також поступальний розвиток інституцій, які б забезпечували життєдіяльність Церкви на високому рівні. Та, на жаль, тих, хто прагне стерти УАПЦ з лиця української землі й народної пам’яті, не поменшало, а, навіть, побільшало.

Розвиток Церкви – це тривалий процес, який не відбувається за помахом чиєїсь владної руки чи простого хотіння, а досягається важким трудом. І ми трудимося. Трудиться, перш за все, не покладаючи рук, Предстоятель – Блаженнійший Митрополит Макарій. Він є великим трудягою. Це людина, котра відпочиває хіба що вночі. Він постійно буває з робочими візитами не тільки в єпархіях, а й в окремих парафіях. Здійснює капітальний ремонт приміщення патріархії, встановивши окрему систему опалення, і тепер Київський патріархат не буде з нас дерти три шкури за комунальні послуги. До речі, а ви чому, якщо були «помічницею» Митрополита Мефодія і «правили» в патріархії, цього не зробили?

Ви пишете, що патріархія стала всього лише місцем, «де може переночувати новий Предстоятель, коли у справах приїздить до Києва», і риторично запитуєте: «Чи можна зберегти УАПЦ за таких умов?»

Наталю, це ж неправда. Ви ж знаєте, що Владика Макарій відтоді, як став Предстоятелем, рідко буває у Львові (хоча досі й очолює Львівську єпархію – з 1996 року), а переважно працює в Києві, а патріархія нині нагадує вулик, в якому вирує робота. Будьте, врешті, хоч трішки об’єктивною.

Тут таки ви пишете: «На жаль, для нас, вірян, у ситуації, коли ніхто з єпископів не наважується внести корективи у помилковий курс некомпетентного Предстоятеля, це неможливо». Які ви обізнані, наче перебуваєте на архієрейських Соборах та прослуховуєте наші телефонні розмови з Предстоятелем! Навпаки, саме зараз ми, кожен по своїх можливостях, беремо активну участь у житті УАПЦ. Владика цьому сприяє, тільки б було наше бажання.

Ще одне цікаве – доки митрополит Макарій був правлячим архієреєм Львівської єпархії і за час свого управління з кількох громад перетворив єпархію на потужну церковну одиницю з 352 діючих парафій та збудував більше ста храмів, то був компетентний. А як очолив УАПЦ, його компетентність раптом кудись ділася. Дивна дивина! Наталю, таких метаморфоз не буває. Людина, коли веде активний спосіб життя, тільки набуває досвіду й мудрості. А митрополит Макарій за сімдесят років життя такі пройшов «університети», набув такі знання й досвід, яких не дасть ніяка академія. І вони цінніші, ніж якесь високодумне мудрування.

І ще цікаві ваші слова: «Зусиллями митрополита Макарія УАПЦ вже не має свого центру в Києві» (мається на увазі закриття на ремонт Андріївської церкви на Узвозі та відмова у продовженні її оренди). А, може, тут інше, адже на цю нашу святиню давно вже накинули оком деякі «брати» з протилежної конфесії, під чию дудку й ви співаєте.

Ще коли був живий митрополит Мефодій, то він розповідав на одному з архієрейських Соборів, що між ним і патріархом Філаретом була домовленість, що коли Владика, який мав дружні стосунки з тодішнім мером Києва Олександром Омельченком, домовиться про передачу з комунальної власності міста п’ятиповерхового будинку, котрий розташований з боку храму Іонна Богослова на території Михайлівського монастиря, Київському Патріархату, то він повертає УАПЦ стилобат Андріївської церкви. Дякуючи митрополиту Мефодію будинок перейшов у власність УПЦ КП, а коли Владика звернувся за передачею УАПЦ стилобату, то у відповідь почув: «Вони тоді не захочуть з нами об’єднуватися».

Тепер же Київський Патріархат на хвилі тріумфу людської слави хоче довершити задумане і з допомогою члена своєї Вищої церковної ради, віце-прем’єра уряду В’ячеслава Кириленка відібрати і Андріївську церкву (мало було забраних Михайлівського, Видубицького, Феодосіївського монастирів та інших, а ще майже всіх історичних храмів у Києві й по Україні, відібраних у нашої Церкви в 1992 році). То до чого тут митрополит Макарій? Тут політика на першому місці та особисті зв’язки, які й нині все вирішують.

По-друге, стосовно об’єднання українського православ’я. Я не буду вдаватися до широкого обговорення цього питання (іншим разом), але згадаю один випадок. Восени 2012 року, коли на нас знову потужно навалилися деякі сили з вимогою приєднуватися до Київського Патріархату, на архієрейському Соборі, здається у жовтні, Владика Мефодій із сумом звернувся до єпископів із такими словами: «Владики, хто хоче йти в Київський Патріархат, – будь-ласка, хоч сьогодні, тільки скажіть про це відкрито, не приховуйте. Переслідувати не буду. І документи віддам. А сам залишуся в Автокефальній Церкві, хоч і буду один».

Я переказав слова Блаженнійшого дослівно, бо сидів поряд із ним. Тому, пані Наталю, не робіть із нього прихильника патріарха Філарета, за якого він постійно висловлювався дуже негречно (і це ще легко сказано). В нього було прагнення до об’єднання всього православ’я, а не приєднання до УПЦ КП. Він був відданий Українській Автокефальній Православній Церкві до самої смерті і залишився в історії Церкви її Митрополитом-Предстоятелем, як і блаженної пам’яті священномученик митрополит Василь Липківський, якого Владика дуже шанував. Тієї Церкви, яку ви, його «помічниця», нині, на замовлення деяких осіб іншої конфесії, намагаєтеся руйнувати.

А об’єднання, до якого прагнув Блаженнійший, це об’єднання всіх трьох гілок українського православ’я разом, а не приєднання УАПЦ до УПЦ КП. Бо що воно вирішить? Нічогісінько! Тільки й того, що Київський Патріархат збільшиться на тисячу парафій, а ще буде відкрито дорогу Київському Патріархату до фальсифікації столітньої історії Церкви-Мучениці, привласнюючи її власній структурі, а це не піде на користь об’єднаній Церкві, адже все, що будується на брехні, так чи інакше руйнується.

А про наше бачення виходу з канонічної ізоляції ви можете познайомитися у Зверненні 5-го Помісного Собору УАПЦ до Вселенського Патріарха Варфоломія 1, а також у Зверненні до нього ж, прийнятому на спільному засіданні Патріаршої ради та архієрейського Собору 24 лютого 2016 року. Це є наша одностайна соборна думка (по вашому – модель), бо Церква керується не «моделями», а соборними рішеннями.

А серйозно говорити про Помісну Церкву можна лише тоді, коли відбудеться злиття всіх трьох гілок православ’я. Бо що то за помісна Церква із п’яти тисяч сімсот парафій УАПЦ та УАПЦ КП разом, коли в УПЦ Московського патріархату їх більше 12 тисяч, в яких служать 13 тисяч священиків, а ще майже триста діючих монастирів, у яких несуть послух близько 6 тисяч ченців та черниць, а в УПЦ КП та УАПЦ разом їх і двохсот не набереться.

Тому ні Вселенський Патріарх, ні Глави інших помісних Церков не зважаться на крок, який напевне роз’єднає Вселенське православ’я. Вони, на відміну від деяких українських політиків та церковників, відповідальні люди і дорожать своєю єдністю.

Тут політикам та нинішній владі треба не носитися з Московським патріархатом, як із писаною торбою, в яку хочеться й заглянути, але й страшно розв’язати, бо ніхто не знає, що за джин із неї вирветься та якого лиха накоїть, а провадити таку політику в державі, яка б відкривала вірним УПЦ МП очі на неправдивість політики «русского мира» та її ворожість до України, а також спонукала б їх до зміни світогляду, відданості та любові до рідної Вітчизни-України.

В той же час, не знають куди її й притулити. Ця прокремлівська церковна спільнота, з допомогою влади, потихеньку повертає в Україні свої позиції, які дещо похитнулися в час Майдану та російської агресії, але все одно була й залишається достатньо міцною. Саме від розуміння вірними та священством УПЦ МП того, що вони українці, які живуть у незалежній державі Україні, й залежить те, чи буде в Україні Помісна Церква. Ось із ними й треба українській владі щось робити. Та натомість влада за мішень чомусь обрала УАПЦ, застосовуючи проти нас навіть протизаконні методи.

Звичайно, меншого легше бити… Тим паче, що ви пишете: «Ми пливемо навмання». Так не пливіть із нами, а сідайте в шлюпку (адже вам її вже, напевне, запропонували, а ви її причепили до нашого Корабля), і відпливайте собі благополучно до причалу Київського патріархату. Там і сила, і гроші, і Предстоятель не «піп районного масштабу». А ми вже якось із «попом районного масштабу» будемо пливти власним Кораблем по бурхливому морю життя.

Ви пишете, що «намагалися підказати Владиці, що Північ можна знайти за компасом або за Полярною зіркою». Можливо, у вас і є таке завдання – зробити все, щоб спрямувати УАПЦ на «Північ», до засад старого московського православ’я, на які нині спирається Київський Патріархат.

Завдання ж архієреїв та священства УАПЦ – вести український народ до Бога, до Царства Небесного. А для цього (слід вам усвідомити), не земна мудрість потрібна. Адже і Сам Ісус Христос обрав не розумних віку цього, а простих рибалок, які стали апостолами і стовпами Церкви Христової. А мудрі світу цього вже не раз намагалися зруйнувати Церкву Христову, та нічого в них не виходило. Та й кінець таких був зовсім невеселим, хіба що Бог, з милості Своєї, врозумляв їх і давав їм можливість покаятися в гріхах, а вони, хоч і не всі, це щиро робили. Хіба не таким, і вам у їхньому числі, Господь говорить: «Чому ти гониш Мене?.. Важко тобі йти проти рожна». Пані Наталю, можливість для покаяння завжди є. Скористайтеся з неї, а не йдіть проти рожна!

В одному місці ви закликаєте до єднання з УПЦ КП (і видаєте це за прагнення та стратегічне завдання самого митрополита Мефодія), а то говорите:«Митрополит Макарій – церковний діяч районного масштабу. І боротися з ним проти патріарха Філарета – це смішно». Ми ні з ким не боремося, ми боремося із власними гріхами та допомагаємо в цьому віруючим, які прагнуть до духовного удосконалення, адже це головне завдання Церкви, а не міфічна боротьба за владу, в чому ви звинувачуєте наших архієреїв і чого я, слава Богу, ще не помічав. А митрополита Макарія обрали Предстоятелем тому, що він найавторитетніший поміж нас, має величезний церковний досвід, а ще широку підтримку в церковних колах. А ви хотіли, щоб ми обрали когось такого, аби вам і тим, хто стоїть за вами, легше було з ним і Церквою розправитися? Ви й на Помісний Собор якимось чином потрапили тільки з однією метою – позловтішатися, як УАПЦ розвалюватиметься. Але ж, бачите, не вийшло – переміг соборний розум та ще й однодушно – бути Церкві! Рано нас стали хоронити! Ми живемо, молимося і спасаємося, а там видно буде «чия правда, чия кривда, і чиї ми діти».

Тож, які у вас самої плани чи завдання? Створення Помісної Української Церкви (хоча з такою позицією ви в змозі виступати від імені УАПЦ хіба що як провокатор), але чи під силу вам, ніким не уповноваженій особі, вирішувати таке надскладне завдання, адже це справа повноти трьох православних Церков України? Не підірветесь? Чи, може, відпрацьовуєте замовлення якоїсь зацікавленої третьої сторони, бо надто вже завзято ви взялися боротися із Предстоятелем і архієреями УАПЦ, а, отже, й самою Церквою?

Якщо для вас, пані Наталіє, «ЦЕРКВА — ЦЕ НЕ ЛИШЕ МІСЦЕ, ДЕ ВЕДЕТЬСЯ БОРОТЬБА ЗА ВЛАДУ. ЦЕ ЩЕ Й МІСЦЕ, ДЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ БОРОТЬБА ЗА ІДЕЇ ТА КОНЦЕПЦІЇ», то для нас, архієреїв, священства та віруючих, Церква – це Тіло Христове, місце, в якому ми вимолюємо собі спасіння в Царство Небесне. І не боротьба за ідеї та концепції в ній відбувається, а йде війна між світлими й темними силами, які через деяких людей, що дещо заблукали розумом, намагаються Церкву Христову знищити або хоча б максимально нашкодити їй.

Вам же, як суто світській особі, головне – «ідеї та концепції». То чому ви лізете до Церкви із своїми «ідеями та концепціями»? Створіть собі громадську чи політичну організацію та й проводьте свої сумнівні експерименти! Ви ж уже створили фонд митрополита Мефодія, щоб забезпечити собі безбідне життя, заробляючи на імені Блаженнійшого (про інше не будемо говорити). То й трудіться собі в ньому на здоров’я! А Церкву залиште у спокої.

Всі розмови про «сильну Церкву», до якої слід негайно приєднуватися, наповнені лукавством, бо свідчать всього лише про меркантильність осіб, що цю ідею проштовхують, а не про кризу в УАПЦ. Чи потрібен нам «компетентний» менеджер-предстоятель, питання настільки ж риторичне, як і вороже. Адже якщо Церкві потрібен Предстоятель-менеджер, то в такому випадку, за вашим визначенням, Церква повинна стати корпорацією. А коли так, то еклезіологічно церковна інституція наче б як відділяється від власне Церкви як Тіла Христового, в якому головна діюча Особа – Господь, а діюча сила – Дух Святий. Тоді й архієрейський собор перетвориться на раду директорів, а не святителів, на яких зійшла благодать Божа і від них передається народу Божому. Ми вже бачимо дві такі православні корпорації і стати третьою – означає знищити самих себе. То чи не потрібен вам (і вашим людям) такий собі «компетентний» предстоятель-менеджер, який би швидко зробив Церкву економічно успішною, щоб якомога вигідніше її продати?

Ви хочете вмонтувати нашу Церкву в начебто успішний проект під назвою «Київський патріархат», а не прикласти зусиль для того, щоб її духовне життя піднялося ще на вищий щабель. КП намагається стати частиною сучасного світу з допомогою його ж таки безбожних технологій, щоб повною мірою користуватися всіма його вигодами.

Ми ж хочемо запропонувати українському суспільству якісно новий підхід до євангельських ідеалів і цінностей, молитовну сутність Церкви, а не церковно-політичну, адже Церква, як духовна інституція, повинна не концепції розробляти, а показувати народу приклад духовної зрілості. Тому постійне наполягання на кількості віруючих, що повторюється керівництвом КП, а не на якості їхньої віри й духовного рівня, не зроблять цю Церкву лідером у сучасному секуляризованому світі, тому що народу треба дати вищу духовну перспективу як смисл життя.

Але як патетично ви завершуєте свій опус: «У цей трагічний для життя Української Автокефальної Православної Церкви день…». Хочу повторитися – для мене особисто втрата Блаженнішого Владики Мефодія, дійсно, велика, бо він мій святитель, він прийняв мене до повноти УАПЦ і довірив дуже складну на той час єпископську кафедру Харківсько-Полтавської єпархії. Я дуже його цінував, глибоко поважав, дорожив його думкою, він – видатна особистість в українському православ’ї, можна сказати, людина епохальна.

Його заслуга полягає в тому, що в неймовірно важких внутрішніх і зовнішніх обставинах йому вдалося зберегти єдність Церкви. Він був мудрою і зваженою людиною, з простою і щирою любов’ю до народу, в нього була відсутня будь-яка поза, вишуканість у вчинках, він був дуже простим і, в той же час, мав дух величі. Він уміло протистояв спробам розхитати церковний корабель, упевнено міг сказати тверде «ні», коли зовнішні сили намагалися нав’язати Церкві свій диктат. Добра пам’ять про Владику Мефодія в моєму серці залишиться назавжди.

Останні роки, до упокоєння митрополита Мефодія, Церква жила своїм особливим і розміреним життям, але вже у день похорону опинилася в епіцентрі чогось тривожного і невідомого, як тепер стало зрозумілим – у боротьбу за власне виживання, бо почалася навколо неї вовтузіння людей, цілком позбавлених моральних принципів і самовпевнених у тому, що діють заради держави, заради творення нової Церкви, таких собі «творців історії». Більше того, ми й сьогодні перебуваємо під їхнім невсипним прицілом.

Але трагічного для життя нашої Церкви нічого немає, бо їй було тяжко в усі часи. Трагедія для вас, пані Наталю, бо в боротьбі проти Церкви, яка вас свого часу прихистила, ви знищуєте саму себе. Української ж Автокефальної Православної Церкви ні вам, ні тим, хто стоїть за вашою спиною, не зруйнувати. Трагедія для УАПЦ настане тоді, коли вона, руками своїх же вірних, припинить, не дай, Боже, своє існування. То вже, дійсно, буде трагедія – трагедія відступництва і зради. Та борони, Боже, нас від такого лиха! Слава Богу, нині Церква живе і розвивається і велика праця митрополита Мефодія – УАПЦ, виходить на новий рівень свого існування.

Не «ідеї» і «концепції», тобто політиканство, а живий зв’язок віруючих і спраглих сердець із Богом повинен стояти в центрі всієї церковної будови, обопільний зв’язок із Живим Богом – Ісусом Христом, а наше головне завдання полягає в тому, щоб допомагати людям усвідомлювати свою православну віру і починати активне церковне життя у рідній Церкві. У цьому й полягає сокровенний і глибинний смисл, що покликав до життя нашу Церкву сто років тому, і жартувати з цим – погана ідея.

Тому до вас у мене два страшних запитання – чи вірите ви в Бога і чи боїтеся ви Бога? Адже як ще можна розуміти ваші провокативні заклики до: «всіх наших вірян: не бійтеся ієрархів (Боже, невже мене хтось боїться?), не чекайте від них милостей або заохочення (я, особисто, можу обіцяти тільки порядне і совісне ставлення, батьківське відношення, але це й так усі знають).

Апостол Павло говорить: «Нехай жінка в Церкві мовчить», але гординя не дає вам виконати пораду святого Апостола. Ви продовжуєте тиснути на сумління віруючих: « Живіть і чиніть за власним християнським сумлінням. Робіть усе для об’єднання українського православ’я». Як це нагадує заклики очільників Київського Патріархату, звернені до повноти УАПЦ, не підкорятися священноначаллю, зраджувати своїх священиків, а їх – відступатися від своїх архієреїв і, що найпідліше й найстрашніше, від Церкви-Мучениці. Але кров мучеників нашої Церкви, пролитої за утвердження автокефалії українського православ’я, вкриє кривавою росою їхні душі, а ще, як написано в Святому Письмі, «на рід до сьомого коліна». Боже, в яку духовну й життєву трагедію ви, і ті, що за вами стоять, втягуєте й так морально хитких отців, замість того, щоб підтримати їх!

Пані Наталю, як це ницо й підло! То виходить, що ви в УАПЦ були хробаком, який роз’їдав її із середини? Слова про Малу Софію і заклики об’єднуватися навколо неї чітко показують, звідки ростуть ноги всієї вашої деструктивної діяльності після смерті митрополита Мефодія, спрямованої на руйнацію УАПЦ. Та Бог вам Суддя.

Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський,
голова інформаційно-видавничої Комісії

 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here