(З архіву архієпископа АФАНАСІЯ Шкурупія)
“В безмежній величині особистості Боголюдини Ісуса Христа кожен народ, Отцем Небесним творений і поставлений на тій чи іншій частині землі, відібрав собі ті риси святості, які найповніше окреслювали суть їх самих, були найближчими їхньому серцю, їхній душі, і які вони могли найповніше здійснити в своєму житті.
Адже кожне слово Христа Спасителя, кожна подія Його земного життя дає нашій душі найкращу поживу, яка своїми живодайними соками насичує кожну клітину нашої душі й нашого тіла, дає силу й наснагу жити в любові до всього, чим жив Сам Ісус, в терпінні переносити всі негаразди, біди, злигодні, нещастя на які так багате життя кожної людини. В той же час, маючи перед собою нічим неоціненний приклад Ісуса, кожне покоління українців давало велику когорту своїх синів і доньок, серця яких відгукувались на божественний поклик Господа: «Іди за Мною!» (Ін., 1:43), бо в їхній свідомості, в їхніх серцях, в їхніх душах звучало й інше слово Спасителя: «Коли хтось хоче за Мною йти, хай зречеться себе самого, візьме свій хрест і йде за Мною» (Мт.,16:24). І вони зрікалися попереднього способу життя, вичавлювали із себе все негідне, що вже вкоренилося в душі й у тілі, але було таким звичним, таким любим, таким приємним і від чого будь-якій людині без зусиль відмовитися не під силу.
В наш такий бурхливий і такий тяжкий час, коли порушилися всі, до того віками вироблювані устої життя – віри, моралі, звичаїв, терпеливості, працьовитості, які особливо відрізняли українство від інших народів, то в кому ми можемо знайти найбільш тихий і спасенний притулок для нашого зболеного серця й розбурханого розуму, де знайдемо спокій для душі й науку для розуміння сучасного викривленого й жорстокого життя, як не в Ісусі Христі, в Його житті, в Його повчаннях, в Його святих словах, які донесла до нас Євангелія!
Ми відкриваємо Євангелію і опиняємося на березі тихого Галилейського моря й бачимо, як двоє рибалок із своїм батьком поправляють невода. Вони скоро закінчать свою роботу, відпливуть у море, закинуть того невода у воду, наловлять риби й щасливі підуть собі додому до дружин, до дітей. І що їм до всього світу, до його духовних потреб, чийогось болю, нещастя, біди, чиєїсь кривди, несправедливості, що роздирає душу, висмоктує соки, топче її? Їх все обходить стороною, бо ось вони здобули поживу й більше їм нічого не треба. Вони щасливі, вони переконані в тому, що це і є життя, що й світу – море Галилейське, яке, власне, й не море, а всього лише велике озеро, їхнє село, їхні оселі та їхні родини.
Та ось вони бачать як піщаним берегом до них наближається якийсь молодий чоловік. Вони ще не знають хто Він, але в їхні серця уже вливається невідома їм до того тривога, душа наповнюється трепетом, вони завмирають в очікуванні чогось великого, чогось незбагненного, що переверне все їхнє попереднє життя. Але все це поки що лише у відчуттях і те, що їх чекає попереду, навіть не виринає дрібненькою рибкою в їхній свідомості.
А Христос уже біля них. Він каже їм – покиньте це тихе море, цей звичний для вас берег, покиньте батька свого і йдіть за Мною на Моє море, яке не має берегів, бо воно безмежне, воно – увесь світ, і в ньому така безліч риби великої й малої, що вам ловити її й ловити до кінця віків. Беріть Мій невід, якого Я вам даю, і ловіть Мою рибу, ловіть людей Моїм неводом і притягуйте їх у Моє Царство, у Мою Церкву, яку даю вам і всім людям, бо Церква Моя – Моє Слово, Моє Тіло, Я Сам. Ловіть людей заради спасіння, не віддавайте їх на погибель в яку заманює їх диявол.
І рибалки, не розмірковуючи над тим, хто перед ними й до чого їх кличе, бо відчули Спасителя душами й серцями, хоч і були вони в них загрубілі й занімілі, як і в усіх нас, покинули свій невід, тиху воду, батька свого й пішли вслід за Ісусом. Чи кликав батько їх повернутися, чи біг за ними й кричав: «Сини мої, на кого ви мене, старого, покидаєте?». І біг, і кричав, і падав на жорсткий пісок. А сини, раз увірувавши в Спасителя, безоглядно пішли за Ним до життя нового, до того незвіданого життя, яке відкривав перед ними Отець Небесний приходом Свого Сина. Вони пішли безоглядно за Христом тому, що їхні душі вже були переповнені сумуванням за чимсь значно більшим, глибиннішим, всеоб’ємним, тим, що є безсмертним, що й нас кличе до себе вселенською, ніколи незбагненною силою, притягує до Живого Бога – любов’ю, тією жертовною любов’ю, яка є в Спасителя Христа і яку Він так щедро вділяє й кожному, хто бере свій хрест і йде за Ним. Але цей сум лише половина визначеної дороги, а посередині цього шляху на кожного чекає чаша страждання, і хто не вип’є її до дна в терпінні й смиренні, той не вип’є й чаші любові, бо ця чаша стоїть наприкінці шляху, і до неї треба дійти, доповзти, дотягнутися, а хрест, величезний і важезний, притискає до землі, вдавлює в неї, чавить, що й кості тріщать…
Під цим тягарем ми падаємо, ми здаємося і мало хто із нас повертається вперше, і вдруге, і втретє, як апостол Петро, який тричі за одну ніч зраджував Христа, але який на запитання Спасителя: «Чи любиш ти Мене?», відповів: «Коли б мені й умерти з Тобою, я не відречуся від Тебе!» (Мк., 14:31), а так рішуче й беззастережно може говорити тільки велика любов. Коли проспівав півень у дворі Каяфи, Петро згадав слова Господа: «Перше, ніж півень заспіває, відречешся ти тричі від Мене» (Лк. 22:61), і вийшов Петро із двору, і гірко заридав. Заридав загрубілий від тяжкої фізичної роботи й поневірянь чоловік. То ридала справжня людська любов, просочена Божою благодаттю, помножена Божою любов’ю до свого творіння, яке воно не є, бо любов Божа до нас така глибока, така велика, що достатньо одній крапелині впасти в наше серце, щоб воно вже запалало на все життя.
І коли наше серце стиснеться від болю так, що аж затерпне, а душа заплаче, тоді ми можемо йти далі, як пішов далі Петро за Христом – відкинувши будь-які застороги, ту боязливість, що вже було раз відштовхнула його від Господа, не оглядаючись на попереднє життя, яким би воно не було до цього моменту, що увірвався в нашу душу як вихор, як смерч, чи вроджувався повільно в тяжких духовних муках, аж до крові. Оці муки душі дають нам знання того, що ми в дійсності зустріли Живого Бога, пізнали Божу любов до нас, Божу віру в нашу любов, ми досвідом пізнали, що Бог нам вірить і вірить в нас.
Ось так і рибалки – покинули тиху воду свого моря, німу рибу, і вийшли у світ. І що ж вони побачили у світі? Вони побачили страшні краєвиди бурхливого, каламутного, жахливого, безмірного моря, яким є душа людська, але і їхня така ж сама.
Апостол Петро справився із своїм страхом перед новим життям, яке входило в нього страшною картиною знущань над Ісусом Христом у дворі первосвященика при знавіснілому вогнищі багать. «Ви питимете чашу Мою…» (Мт. 20:23), – згадав тоді апостол Петро слова Господа, дивлячись на Нього закривавленого, але сміливо ступив на новий для себе шлях, шлях Христової любові й жертовності заради Христа, став закидати у збурене людськими пристрастями тогочасне життя Христового невода. Першим закинув його до Рима. І що ж там виловив, що побачив у неводі? А те саме, що й у нашому українському морі нині: безодню лукавства, здирства, озлоблення, заздрості, розпусти, зрадництва, гультяйства, віровідступництва і всілякої нечистоти, в якій люди гинуть і гинуть, як у дряговині. Чого не вистачало римлянам – законів писаних? Вони мали закони досконалі. Освіченості? Жителі цього аристократичного міста мали високорозвинену освіту, науку, культуру. Чого ж їм тоді не вистачало для нормального, здорового життя? Совісті їм не вистачало і Христової любові в серцях!
В чому ж полягає спасіння світу, що в дряговині людської неправди загруз по самісінькі вуха й гине? У Божій правді життя! Її приніс у світ Христос Спаситель, що на хресті разом із Собою прибив і всі неправди людські, нашу гріховність, а вірою, яку дав нам на спасіння, відкрив шлях до врятування від того жахіття, яке своїми ж руками люди й творять, все далі й далі занурюючись у погибель.
Апостол Павло вказує нам і на той засіб, завдяки якому, за нашою вірою, проявиться Божа сила Своєю благодаттю і кого не омине невід Христа, того визволить із каламутного житейського моря: «Де збільшився гріх, там зарясніла благодать, щоб, як гріх панував через смерть, так само й благодать запанувала через праведність для життя вічного» (Рим. 5:20-21), – наголошує апостол.
Але ж так запросто, лише від хотіння розуму в невода спасіння потрапити неможливо. Для цього треба докласти багато зусиль, і не просто зусиль, а покласти на вівтар спасіння все своє життя – як те, що вже пройшло, так і нове, що попереду і лякає своєю невідомістю. Та коли християнин стає за Христом, йде за Ним слід у слід, не відступаючись ні кроком вліво чи вправо, такий християнин доходить до поставленої мети – спасіння.
Що ж так привабило українців в Ісусі Христі, що вони так палко відгукнулися на Його вчення, що так потрясло їхні душі в Його житті, в Його страшній смерті, що вони обрали Його шлях, як свій, стали на нього рішуче і йшли ним, повторюючи подвиг Спасителя? Невже тільки одне вчення могло розкрити серця, підкорити розум і повести людей на такі незбагненні з першого погляду подвиги в ім’я Христа, невже тільки одне вчення, хоч і було воно благою вістю з Небес, вселило в їхні душі рішучість подолати в самих собі все те, що привело Господа на хрест Розп’яття?
І ось тут варто знову й знову перегортати Євангелію, щоб усвідомити те, чому українці, один раз вникнувши у життя Ісуса Христа, вже ніколи не відступаються від віри в Нього – Сина Божого, що віддав своє життя заради спасіння всіх людей і кожного зокрема. Всім Своїм життям і Своєю смертю Він показав нам приклад, Він повелів: «Ідіть за Мною!» і кожен, хто пережив тією чи іншою мірою зустріч із Христом, хоч раз доторкнувся до краю ризи Христа, як та кровоточива жінка, що одразу й зцілилася, а Господь сказав їй найголовніше: «Віра твоя спасла тебе», – той буває настільки глибоко вражений, що готовий на будь-який подвиг ради Нього.
Чи задумувався хто із нас над тим, чому саме в серцях нашого українського народу стався такий глибинний, такий саможертовний відгук на вчення Христа про спасіння? Відповідь ми знаходимо в Євангелії, в якій розповідається про неперевершені якості Спасителя – безмежне терпіння, велич приниженості і глибина любові.
«Не зволікає Господь із обітницею, як деякі вважають це зволіканням, але вам довготерпить, бо не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулися до каяття» (Пет., 2:9), – говорить апостол Петро. А все тому, вже говорить апостол Павло, що Бог любить, а любов «завжди в терпінні, милосердствує, усе зносить, усе терпить, ніколи не припиняється» (1 Кор., 13:4-8). І ось ця якість Ісуса, що майже неможлива для людини звичайної – перебування в постійному терпінні увесь час, доки здійснюється воля Божа, терпінні, яке дає можливість переносити без нарікань всі негаразди життя, всі його несправедливості, страхіття, підступність, неправду, все зло, яке витворяє наче в шаленій сатанинській круговерті людина, ось ця, до цього небачена якість, і вразила серце українця, заполонила його трепетне серце, адже таке терпіння можливе тільки за великої любові, якою в усі часи вирізнявся наш народ.
Але що ж іще так привабило наш український народ в Ісусі Христі, що він так беззастережно увірував у Сина Божого, пішов за Ним і проніс Його віру євангельську крізь усі буревії до наших днів у чистоті й непорочності, незважаючи на періоди в нашій історії, коли вогнем і мечем винищувалося на землі нашій православ’я і сам народ – його носій?
Вкажу на одне, що є визначальним для українського народу і що так міцно, як криця, поєднало нас із Христом – скільки віків існує український народ, скільки він і перебуває в такому ж гонінні, в такому ж приниженні, як і Христос, але і в такій же любові, в якій перебував Ісус. І як Христа розіп’яли, так і наш народ розпинали й розпинають вороги чужі й воріженьки ріднесенькі, свої, вигодувані і виплекані в лоні своєї ж таки Вітчизни.
Виникає страшне запитання, яке роздирає душу – невже й ми, українці нинішні, кого не саджають на палі, не розпинають на хрестах і не вкидають у казани з киплячою водою, уподібнилися до отих знавіснілих юдеїв, які у дворі Пилата, вимагаючи смерті Сину Божому, шматували на своїх грудях одіж і прорекли найстрахітливіше прокляття: «На нас Його кров і на дітях наших!» (Мт., 27:25).
І пролилася кров Сина Божого, залила, гаряча й невинна, жертовна, євреїв і аж до наших днів пече їх і карає! Але ж так само ріки крові, моря крові за останні століття залили й українську землю, бо як від Христа Ісуса відступилися юдеї, яких Він кликав до спасіння, так і ми відступалися від своїх провідників, які кликали народ спасати Вітчизну!
Згадаймо Христа на суді в Пилата, згадаймо Христа на судилищі у дворі Каяфи, коли Його мордували, згадаймо Христа на Голгофі, коли Його розпинали – Христос навіть у ці страхітливі години, коли від Нього відступилися всі ті, кого Він зціляв, кого воскрешав, кого навчав істини життя, з ким ділився останнім шматком хліба, коли від Нього відступилися навіть найближчі учні, перебував у терпеливій і всеочікуючій любові. Отак і наша Україна, знедолена і зневажена своїми ж дітьми, в безмежній материнській любові і терпінні чекає, доки ми одумаємося, повернемося до неї лицем, станемо на коліна і з риданням скажемо: «Матінко рідна, прости нас, нерозумних, бо нагрішили ми перед тобою, як ніхто в світі». І встанемо з колін, візьмемо в ліву руку хреста, а в праву шаблю і захистимо рідну Матір Україну, змиємо своєю кров’ю злочин відступництва. Тільки тоді всякий українець і всякий інородець, що живе на нашій землі, заживе вільно й щасливо, бо не може народ жити щасливо на зневаженій ним землі.
А нам є з кого брати приклад – перед нашим зором Христос Розіп’ятий, перед нашим зором мільйони розіп’ятих співвітчизників. Їхня кров кличе нас не до помсти, а до любові, тієї жертовної любові, яка воскрешає навіть померле, тієї любові, яка довготерпить, але яка заради спасіння іншого, заради спасіння Вітчизни йде на подвиг. На той подвиг, на який відважувалися святі наші – і яких ми знаємо, бо їх Церква вшанувала пам’яттю, і яких ми не знаємо, всі ті, які відгукнулися на терпіння Господа, покинули світ і віддалися у волю Божу в усамітненні й виявили таку витримку й виносливість у своєму подвижництві, яких неможливо проявити у звичайних умовах.
Всю нашу українську історію ми були принижені, упосліджені і більше з власної волі, аніж з волі інших народів, бо завжди мали потугу скинути із себе чужинське ярмо, але покорялися, тягли те ярмо самовіддано, аж до самопожертви за чужинця, який господарював на нашій землі, в нашій господі, владарюючи і нашими душами.
І ось наш український народ, який не мав держави, не мав влади, яка б об’єднувала всіх довкола цієї держави, влади сильної і могутньої, а її керманичів у славі подвигів заради народу і його держави, народ, який до того вигадував усіляких божків і поклонявся їм, раптом побачив у Христі Ісусі Бога Живого, не вигаданого, такого, якого й вигадати неможливо, бо хто може собі навіть уявити не те, що Бога, а навіть якесь божество таким, яким побачили Христа, якого народ до того славив і кричав Йому «Осанна!» – побачили приниженим і переможеним, над Яким насміхається і глузує люд, знущається з Нього..
Але саме таким Бог явив Себе людям – і українці полюбили Його, прийняли Його у своє серце і в свою душу, бо якщо Він, будучи Богом, зміг стерпіти й останню наругу людей – коли Його прибили цвяхами до хреста і глузували з Його нестерпних душевних і тілесних мук, все ж зміг лишитися у всій славі й величі Свого смирення й терпіння, то саме в такого Бога увірував наш народ, саме тому й віддався у спасительні обійми Христа, в лоно Його святої Православної Церкви, бо побачив у Ньому самого себе. Саме тому, протягом всього періоду християнства на нашій землі – від Київської Русі Володимира Великого й до наших часів керманичів маленьких і дріб’язкових, тисячі й тисячі нашого люду відгукуються на поклик Христа Спасителя: «Йди за Мною!»
Авторська програма “Добродій. Духовні бесіди”, ТРК “Лтава” липень 2009 р. м. Полтава
